Текст книги "Зірка для тебе"
Автор книги: Дара Корний
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)
4. Князівство
Перебираю роки, як намисто.
На вісь буття нанизувались дні,
Коли ще сонце сяяло так чисто,
Коли все було цілісне в мені.
Я – всенький світ, а світ – моя частина:
Барвистий, радісний, розкішно молодий.
Яка щаслива я була дитиною!
Чому тепер той світ такий малий?
На вулиці стояли дев’яності. Змінювалося все. Спочатку обкладинка паспорта стала іншого кольору та дістала новий герб, згодом рублі перетворилися на купони, а відтак і на гривні. Зрештою, переінакшувалося набагато більше. Перекидався світ і в глобальному, і в мурашиному розумінні, як любив казати тато. Стара історія ліквідовувалася як пережиток минулого і писалася відразу нашвидкуруч нова. Де правда, а де жарт – ніхто не знав. Кожен день приносив щось новітнє, пахло свободою на вулицях міста, анархією ще дужче. Але пахло і ще чимось. Тато сумно казав на все це: «Коли народився і виріс у клітці, то так важко пристосуватися до життя на волі. Може, твої діти, Зірочко, і зуміють, а ми – певно, що ні!»
– Дехто не виживе, – підтакувала мама.
…І дехто не вижив.
Зоряна згадала стару легенду, яку їй, іще малій, розповідала тітка Калина, «Про мураху та крука».
Посперечалися якось мураха та крук – хто з них сильніший. І так уперто сперечалися, що вирішили поставити на кін власних дітей. Хто програє – той віддає супернику своїх малят. Крук стверджував хвалькувато, що він сильніший, бо може легко на своїх крилах нести свого товариша, тобто ношу за розміром таку, як він сам. Мураха тільки попросила то продемонструвати. Крук легко закинув собі на плече свою дружину і навіть не зігнувся під своєю ношею. «Бачиш, який я сильний! Я виграв, – сказав крук. – Віддавай мені своїх дітей!» На що мураха тільки сумно зітхнула. Закинувши собі на спину двох своїх товаришів, вона помандрувала з ношею до гнізда крука. Із того часу круки виводять пташат у березні-лютому, щоб мурахи не змогли отримати обіцяного. Бо ж мурахи набагато пізніше вилазять на світ Божий із землі.
Коли Зоряна переповіла ту казку татові, то він сумно сказав:
– От я й не знаю, донечко, чи витримають насправді ті мурахи? Бо не одного доведеться на собі тягнути.
Зоряна, хоч і була мала, відчувала: щось не зовсім добре творилося довкола. Порожні полиці магазинів, тотальний дефіцит на все, навіть на солодощі, сумні заклопотані обличчя батьків. Тато з роботи приходив дедалі частіше й частіше похмурий і невдоволений, напідпитку. Часто зривався на мамі. Його вже не тішила нова квартира, в якій вони ще за добрих часів встигли зробити ремонт та купити меблі на відкладені гроші. Дещо позичила тітка, хоча й казала, що віддавати не треба, але тато гонорово обіцяв, що от зароблять і таки віддадуть.
А потім?
А потім почалися проблеми у батьків на роботі. Скорочення, затримки зарплати… Зароблене мамі чим тільки не видавали: гречкою, колготами, трусами, шкарпетками. Батько ж не отримував майже нічого. Виживали тоді з тітчиних грядок та її невеличкої інвалідної пенсії, яку виплачували регулярно. Та й то був тільки початок. Маму скоротили, бо стало невигідно тримати такий великий штат у їдальні, коли робітники сидять без роботи і завод працює на чверть своїх потужностей…
То все відбувалося на очах Зоряни, якій було тринадцять. Мама, як інші, викинуті з роботи, вирішила зайнятися «човникуванням». Тато був проти:
– Ну який із тебе гендляр, Валюшо! Подивився на себе! Ти прекрасний кухар, але не перекупка. Прогориш, серденько…
Та колежанки-друзі-знайомі, ті, хто вже спробував або знав тих, хто цим займається, настільки яскраво описували можливість великого заробітку, що Валя тільки стенала плечима на чоловікові зауваги, не знаючи, кого слухати. Та поки стримувалася. Бо ж дитя ще мале, тітка Калина не в захваті від такої ідеї, та й чоловік не пустить. Тож перебивалася сякою-такою роботою, вдома пекла торти, випічку і здавала на реалізацію одній знайомій.
Зоряна частенько їздила до тітки, помагала тій по господарству, а у Львів привозила домашні продукти. Та не це тягнуло Зоряну до тітки Калини. Тільки вона вміла слухати, тільки їй юна дівчина могла довірити найпотаємніші порухи своєї душі. Тітка підтримувала і словом, і порадами онуку. Колись Калина мріяла стати вчителем. Чоловік накупив для дружини купу книг, щоб читала й готувалася до вступу. Та вона рано народила, а потім навіть тричі пробувала на заочний у Дрогобицький педагогічний вступати. Але щоразу не вистачало балів. Утім, чоловік Олесь не жалів грошей на Калинині захоплення. А захопленням були книжки. Ту любов до них вона передала й Зоряні. Тож коли в одинадцять мала серйозно повідомила тітці, що, коли виросте, хоче стати не лікарем чи вчителем, а бібліотекарем, то жінка лишень втішилася. Мамі та татові Зірка про це не говорила, якось соромилася. Подругам у класі також. Бо така мрія була не модною.
У батька на заводі ставало дедалі гірше – роботи зовсім не стало. Батько влаштувався на якісь випадкові підробітки – то вантажником на вокзалі, то ремонтником дороги. Гроші отримував у конверті, досі умовно рахуючись на заводі. Одного похмурого осіннього вечора зателефонував батьків співробітник, дядько Грицько. Він повідомив, що з двох цехів «Автонавантажувача» вночі за згоди керівництва устаткування, все внутрішнє начиння було забрано на «вдосконалення», – та всі знали, що на металобрухт. Залишилися тільки голі стіни та декілька дерев’яних стільців. Стало зрозуміло, що це кінець і повернення вже не буде.
Як то могла пережити людина, яка вкладала в свою роботу не тільки фізичні сили, а й душу? І тато з горя запив. Це тривало тиждень-два… На добру горілку потрібні були гроші. Грошей не було, і батько пив всяку гидоту. Тоді день-ніч сидів, обнімаючи унітаз, а потім знову брався за чарчину. Сердито відмахувався від сліз доньки й благань дружини та втікав із хати. Ходив до друзів у гуртожиток, відводив душу. Мама терпіла, бо любила татка.
Коли ж на тверезу пробувала з ним говорити, обіцяв: то востаннє. Казав, що душа його болить, і тримався рукою то за серце, то за шлунок. Видно, що погано чулася не тільки душа, та пити не припиняв. Позичав гроші в сусідів, знайомих… Валя оббігала всіх, кого знала, просила чоловіку в борг не давати. Та це не допомагало, бо борги не зменшувалися. Зароблені мамою та тіткою проїдалися або йшли на найнеобхідніше. Борги за квартплату, за газ, за світло збільшувалися, мов снігова куля.
То сталося в листопаді. Батько пропав на чотири доби. Хоча таке вже бувало. Коли трапилося вперше, мама облітала всі медвитверезники, лікарні, трупарні, зверталася в міліцію. А він заявився смердючий, п’яний, але живий аж на третій день. Знову просився, клявся, обіцяв… Вона не вірила…
Але цього разу шукала не Валя, розшукували Валентину Білововк. Дружині Назара Білововка зателефонували з лікарні.
– Пацієнт щойно вийшов із коми і назвав ваше ім’я та прізвище і цей номер телефону. Ви його знаєте?
Вони його знали.
Зоряна і мама зайшли в кабінет до лікаря. Лікар говорив трохи втомлено та сухо:
– У вашого чоловіка сталася гіпоглікемічна кома. Це означає, що рівень цукру в крові через надмірне споживання алкоголю впав надто низько. Скажіть, пані Валентино, чи ваш чоловік давно п’є і відколи хворіє на цукровий діабет?
Мама сумно хитала головою та розводила руками. Уже рік із пляшки не злазить. А хвороби? Та про що ви таке кажете? Її коханий взагалі ніколи нічим не хворів, хіба що в тридцять йому вирізали апендицит і два рази мав нежить. Але вона згадала свекра, огрядного чоловіка, який мав цукрицю, тобто діабет, чи не від народження. Добре, що її чоловік вдався в матір і ніколи не був товстим. Вона так і сказала лікарю…
– У вашого чоловіка, шановна пані, крім проблем із алкоголем, ще й цукровий діабет. Ми його з коми вивели і вже три рази перевіряли рівень цукру. Картина невтішна. Його зловживання недоброякісними спиртними напоями посадило печінку настільки, що ви тепер маєте в хаті діабетика, правда, це поки що діабет другого типу, тобто інсулінонезалежний. Це означає, що дія інсуліну в тканинах ослаблена, тим самим порушується його надходження з підшлункової залози. А якщо на хлопський розум, – бачачи, що його не дуже розуміють, лікар трішки змінив свій сухий тон, – то вам, люба папі, разом із донькою доведеться нелегко. По-перше, пацієнту слід відмовитися від алкоголю, бо печінка не витримає, по-друге, сувора дієта, по-третє…
Лікар говорив, говорив… Мама з напіввідкритим ротом ловила кожне слово, а Зоряна стояла перелякана і прибита до землі почутим. Світ валився на очах, і чомусь її дитяче серце казало: це тільки початок, буде ще гірше…
Так, це був лишень початок. Коли батька вивели з запою, виявилося, що у нього цілий «букет» хвороб: офтальмопатія, нефропатія, гіпертензія, гіперліпідемія й ангіопатія. Як вона то все запам’ятала? Напевно, через страх. Правда, дорослому чоловіку того страху вистачило на кілька місяців. Довше не витримав, старі звички повернулися знову. Він не чув ані волань дружини, ні прохань доньки, ані порад друзів, приятелів. Спокійно всіх вислуховував і робив по-своєму… Тобто продовжував тихо вбивати себе. Якби то так легко було, не приставляючи пістоля до скроні, не ріжучи вен або не лізучи в петлю, вбитися. Безвільна людина просто робила все, щоб її не стало, – мордувала своє тіло…
За рік, Зоряна саме була в дев’ятому класі, батько опинявся в реанімації п’ять разів. І щоразу виживав, дивуючи і себе, і лікарів, і рідних… Мама зовсім змарніла, ледве зводила кінці з кінцями, перебування батька в лікарні потребувало грошей. Колись майже безкоштовна медицина перетворилася на дуже коштовну. Вони ще більше влізли в борги, а віддавати не було з чого… До них із Зірчиних колишніх подруг ніхто не заходив – кого батьки не пускали, вважаючи сім’ю неблагонадійною, а хто просто гидував. Та й Зоряні самій вдома стало гидко. Тож навіть робити уроки ходила до бібліотеки, сиділа там до останнього, щоб прийти додому, помити посуд, прибрати в квартирі та лягти спати. Не слухаючи та не чуючи сварок дорослих, маминих ридань і батькових п’яних скімлень.
Кажуть, що біда сама не ходить – вона діток водить. Так і тут сталося. Померла тітка Калина. Тихо вночі відійшла. Тільки два дні перед тим Зоряна її провідувала. Та наче щось відчувала, бо якось жалібно та гірко дивилася на дівчину:
– Пообіцяй мені, Зорянко, що вчитимешся, хай би що там сталося зі мною чи з батьками. Пообіцяй?
Обіцяла, жартуючи, що тітка ще на її весіллі танцюватиме. Та журливо махала рукою, ховаючи очі під сивими віями. І тут раптом така звістка… Це для юної Зоряни стало ще більшим ударом, ніж хвороба батька. Тітка Калина завжди була сонцем, до якого вона втікала з осоружного місця, де мешкали її батьки. Калина ніколи не скаржилася на свої болячки, старалася якнайменше бігати по лікарях. Серце не витримало, бо хвилювалася і через Валю, і через Назара, може, навіть більше, аніж вони за себе.
Сусідка вранці не побачила тітки Калини на подвір’ї, коза жалібно мекала, кури незадоволено перегукувалися. І сусідка запідозрила щось недобре. Тож коли виламали двері, то застали вже холодне тіло жінки. Калина наче спала й уві сні комусь усміхалася. Поруч на столику стояла фотографія сина Василечка, а в руках затиснутий знімок маленької Зоряни з лялькою Зіною в руках.
Сусідка дала фотографію Зоряні. П’ятнадцятирічна юнка, очі якою заволокло слізьми, навіть не стримувала їх потоку. Вона взяла той знімок до рук. Цю фотографію зробили у школі, де Калина працювала. У той день фотографували відмінників на дошку пошани. На знімку Зоряна дуже офіційна, як ті дітки, які перед нею фоткалися. Набурмосені брови, зведені докупи, смішні мишачі хвостики з червоними бантиками, красиве зелене платтячко, куплене тіткою, і червоні чобітки.
– Переверни, – прошепотіла сусідка баба Катя.
Перевернула. Там акуратним тітчиним почерком було виведено:
«Моя маленька Літавиця».
Тітку відспівали в церкві. Поховали між сином і чоловіком. Вона так хотіла. Горе так приголомшило батька, що він на похоронах і навіть на дев’ятинах був тверезий. Навіть промінчик надії в серці Зірки з’явився – може, кине пити. Тож, коли вони зібралися на нараду, що робити і тітчиною хатою та господарством, батько навіть запропонував наче мудре рішення: він залишиться хазяйнувати, а донька з дружиною будуть у місті, та… Горбатого справить могила. Через три дні телефонувала перелякана та збентежена сусідка пані Катя: «Валю, приїжджай, твій за фляжчину самогонки козу продав». Тож господарку тітки розпродали, хату поки закрили, а баба Катя обіцяла наглядати, щоб мародери не влізли.
Безвихідь та безгрошів’я змушували прогинатися. І тоді мама повернулася думками до своєї старої ідеї – човникування. Позичила грошей, залишила доньці кілька гривень на хліб та молоко і…
Бідному женитися, то й ночі мало, кажуть мудрі люди. Так і тут. Гроші в Туреччині разом із документами вкрали, товар, поки сиділа у в’язниці до уточнення, хто така і звідки, – привласнили свої ж. Через місяць повернулася додому ледве жива, втомлена та вбита. Відразу кинулася шукати гроші, щоб віддати борги. Бо ті, у кого позичала, жартувати не вміли. Могли і повісити. Вихід бачився один. Довелося продати тітчину хатинку… Хоча Зоряна навіть на колінах просила матір не продавати, та не послухалася. Після Туреччини у Валі всередині наче щось зламалося. В очах з’явився сталевий блиск. Турботлива та ніжна Валюша так і залишилася десь там, за тисячі кілометрів, натомість повернулася інша – байдужа та зачерствіла.
Зоряна стала мовчазною. Мовчки ходила до школи, щоб не думати про те, що відбувається зараз із ними. Була налякана, була стривожена і думала тільки про те, що мусить дотримати слова, даного тітці Калині. Як? Вона має просто добре вчитися.
Одного ранку мати накинулася на неї ледве не з кулаками, коли дівча попросило у неї кілька копійок на обід у шкільній їдальні.
– Що? На шию мою всілися та ноги звісили, троглодити прокляті! І тобі, рідненька, час починати думати про хліб насущний, а не зазирати мамці до рота. Дівулі вже майже шістнадцять, а вона віршики пише. Думаєш, мені тітка не розповідала про твої чудацтва? Теж мені, Ліна Костенко! Твої книжечки тебе не прогодують. Нормальну роботу треба мати.
Мама Валя роздратовано підбігла до полиці з книгами. Але не встигла нічого зробити, бо Зоряна перехопила її руку.
– Тільки спробуй. То єдине, що залишилося від тітки, коли ти продала її хату. Що в тих теплих краях із тобою зробили? Матусю, рідненька, що відбувається з нами?
Валентина, сердита та знічена, пішла з дому, гримнувши дверима так, що аж шиби задзвеніли. Батька також удома не було, запив. Мати повернулася наступного вечора п’яна та весела. Витягнула з кишені палку ковбаси, з другої – пляшку прозорої рідини.
– Ходи, дочко, вип’єш із мамкою.
Зоряна стояла в дверях кухні розгублена та здивована:
– Мамо, ти ж не п’єш… Хіба ти не бачиш, що горілка з батьком зробила?
– А що зробила? Йому хороше. Він нап’ється і забудеться. І я так хочу. Забутися. Сідай-сідай, мала.
Зоряна невпевнено всілася навпроти матері. Та дістала стограмівку, налила в неї чогось до огиди смердючого. Зоряна скривилася від самого запаху.
– Що, гидуєш? Нічо’, звикнеш…
Зоряна накрила долонею стакан матері:
– Не пий, мамо, благаю!
Валентина з розмаху вдарила Зоряну по обличчі. Та аж зі стільця злетіла.
– Що? Ти хто така, щоб матері наказувати? Хто ти така, потороче?
Валентина дістала з холодильника квашених огірків, наклала їх до тарілки. Сіла.
– Слухай мене, мала. П’ю за нас – за тебе і за мене. Будь! І мамці більше не наказуй, бо мамка може і з дому вигнати, а куди підеш? О!
Валентина перехилила стакан і залпом випила, навіть не скривилася. Зоряна встала з підлоги і дивилася на матір переляканими очима. Та ж продовжувала говорити:
– А я п’ю, дочко, бо спадковість маю паскудну. І в тебе вона також паскудна. Знаєш, чому померли твої дід із бабою? Не від старості. Нє! Алкоголіками вони були закінченими. Тож одного разу так напилися, що батько заснув із цигаркою в роті. Недопалок упав на ліжко, воно почало тліти і… Згоріли всі – і хата, і вони. А мені пощастило. Бо мене тоді в хаті не було. Я коли чула їхні п’яні розборки, то ховалася в стайні, у коров’ячому жолобі. Боялася попасти під роздачу. Батько коли напивався, то гамселив усіх підряд – направо і наліво. Тож коров’ячий жолоб був для мене порятунком, а взимку, коли ставало холодно, доводилося сутужніше. Тоді я нишком залазила у шафу або під ліжко, хоч тоді доводилося чути і крики, і лайку, і ще дещо, коли розпашілі батьки, мов двійко голодних звірів, накидалися одне на одного з тваринними любощами. А в той страшний день надворі стояв липень і було спекотно. І я ночувала в хлівці. Корову батьки вже давно пропили, а стайня та жолоб лишилися. Рано-вранці мене розбудили крики сусідів, що гасили пожежу. Батьків ховали в закритих трунах, бо дуже обгоріли їх тіла. А тітка Калина, добра душа, оформила наді мною опіку та забрала до себе. Тобі про це ніхто не розповідав. Бо чим тут хвалитися?
Валентина подивилася уважно на Зоряну, налила ще собі в чарчину, залпом випила, закусила огірком і продовжувала:
– Моя кохана тітонька розповідала якось притчу про мудрого та розумного правителя. Мо’, ти її знаєш, та послухай ще раз! Так от, був той князь добрим князем. Піддані його любили, вороги боялися, суперники поважали. А заздрісники… Один із заздрісників отруїв воду в річці, з якої його князівство пило воду. Вода стала поганою, люди від неї ставали божевільними. Правитель дивився на своїх підданих і не впізнавав іще вчора розумних і хороших людей. Він єдиний у королівстві залишився нормальним, оскільки воду брав для пиття з власної криниці. Знаєш, який вихід він знайшов? – мама криво посміхнулася. – Він також напився води з річки… Щоб не відрізнятися від підданих. Ну що, мо’, вип’єш, піддана?
– Тільки, мамо, у нас усе не так, – сумно говорила Зоряна. – Наш князь першим напився. Але я, як піддана, протестую. Я не буду пити, чуєш! І ти не пий. Ти ж не така. Ти – донька Калини, а не Богданки.
У суботу вранці Зоряна застала матір тверезою, вимитою та чисто вбраною. Жінка поралася на кухні та готувала сніданок. Батька й досі не було. Мама напекла пиріжків із останніх припасів і понесла їх замовнику. Додому повернулася з великою торбою харчів. І знову мовчки взялася до роботи, сказавши, що має термінове замовлення на тістечка. Зоряна допомагала. Коли все було готове, прийшов замовник. Весела рудоволоса пані маминого віку. Назвалася Ренатою. Вона відразу розплатилася за замовлення, жінки пошепталися про щось у коридорі, і та пішла. Зоряна була у себе в кімнаті. Від душі відлягло. Хоч мати не питиме.
– Зорянко, ходи сюди. Маю тобі дещо сказати, – покликала мама з кухні.
Зоряна зайшла. Жінка сиділа, склавши перед собою на столі руки. Дивилася на Зоряну спокійно і трішки сумно.
– Сідай, доню.
Зоряна чемно сіла.
– Ти ж бачиш, дитино, що в нас у родині все погано. Тато п’є, грошей нема кому і нема де заробляти. Крім цього, твій батько дуже хворий. Я ходила по лікарях, і ті сказали, що вилікувати теперішню його стадію діабету вже неможливо, однак полегшити стан можна, та для цього його спочатку треба вилікувати від алкоголізму. У нас таких грошей немає. Ми з тобою могли б вигнати його на вулицю, викинути геть і позбутися такого клопоту. На тебе і на себе я ще зароблю, але…
Мама вмовкла. У Зоряни всередині щось затріпало-заметушилося і так скажено там затовклося, що їй аж дух перехопило й серце зайшлося. Як викинути? Батька на вулицю? Згадала, як ходила з ним у цирк, як катав він її на поні, як ніс малу в себе на плечах, пишаючись своєю Зорянкою. Згадала, як вів її в перший клас. Як плакав на лінійці, коли малим першачкам вручали букварики, як вони всі разом каталися на чортовому колесі у парку… Згадала…. Він же ж, він… Не додумала, бо мама продовжувала:
– Але ми з тобою цього не зробимо. Бо він мій чоловік перед Богом і людьми, а твій батько. І він хворий. А хворих треба лікувати.
Мама зробила паузу. Подивилася у вікно. Там плакав дощ.
– І ще одне, дуже важливе, – знову заговорила, трохи тихіше. Так, що Зоряна її ледве чула. – Ти, дитино, уже в десятому класі. Через рік закінчуєш школу. І я не хочу, щоб моя єдина донька микалася, як її мати. Ти маєш вчитися, отримати освіту, гарну спеціальність. Маєш рік, щоб обрати професію, але для вступу також потрібні гроші, дитино. Тому таке. Ця пані, яка щойно приходила і є моїм постійним замовником, пропонує мені роботу в Італії. У пані Ренати донька вийшла заміж за італійця, і їм потрібна прислуга – кухарка та прибиральниця. Гроші обіцяє добрі.
Мама сумно зітхнула, тоді додала:
– Зрештою, Зорянко, у нас немає іншого виходу.
– Бо в нашому королівстві тільки князь напився з тої річки? – перепитала майже шепотом Зоряна.
– Тільки князь, дитинко!
