Текст книги "Зірка для тебе"
Автор книги: Дара Корний
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц)
5. Не вкради
Я не знаю, за чим я плачу —
Чи за тим, що життя – незряче,
Чи за тим, що прозріння – сліпуче.
Тільки біль, як завжди, неминучий.
Ці канікули стали для Сергія не лишень справжнім святом, а й школою життя – іншого, не схожого зовсім на те, яке він досі знав. Бо Львів – то ж не лише будинки, кнайпи, крамниці, ринки, бруківка, його мешканці. Це місто – живе-живісіньке, справжнє, з особистою біографією, харизмою, вдачею, характером. Воно також впливає на тебе, навіть коли ти про це не думаєш, виховує тебе, дисциплінує, рятує, карає, наказує, ненавидить і любить. Тому поводься чемно, як добра дитина, бо інакше ти тут не приживешся. Ні, Львів не пережовуватиме тебе, як то роблять зазвичай великі мегаполіси, цей гоноровий красень ніколи не стане псувати свій апетит чимось непристойним, гидким на смак, він просто тебе виплюне.
Таке розуміння до Сергія прийде згодом, а поки він дедалі більше закохувався у Львів, який продовжував видаватися хлопцю чарівливим, можливо, вже не таким і бездоганним, але таки чарівливим, попри всі побутові кострубатості. Скажімо, вода з кранів тут текла виключно за графіком, тобто по годинах: із шостої до дев’ятої, вранці та увечері. Не встиг, не застав – твої проблеми. Воду набирали у великі баняки, виварки, каструлі, відра. Так, про всяк випадок, бо траплялося різне, особливо влітку, коли господарники міста без попередження вимикали воду з профілактичною метою на день-два, а не текла вона з кранів і по декілька тижнів чи місяців.
Помешкання Арсена та бабуні Ніни розташовувалося на другому поверсі тої самої вілли Кшановського. Дві окремі кімнати, кухня, коридор, туалет та ванна вкупі, невеличка комірчина. Висока стеля помешкання не здавалася Сергієві чимось особливим. У його дитбудинку стелі також не були низькими, це ж колишній поміщицький маєток. Схоже, тоді все так будували – просторо. Одна з кімнат квартири бабуні завжди здавалася «в найми». Зараз вона пустувала й чекала першого вересня, коли повернуться після канікул три студентки-четвертокурсниці Франкового університету, деякі корпуси якого знаходилися на цій же вулиці.
Хлопці розташувалися в іншій кімнаті, трішки меншій. Арсен Сергію постелив на розкладачці, сам спав на розкладному кріслі. Ще одне ліжко пустувало. То – бабусине, і воно чемно чекало повернення господині.
Арсен вставав рано, перед шостою. Звісно, будив і Сергія, разом бралися до роботи. Треба було вистояти вранці чергу, і не одну: по масло, сметану, ковбасу, крупи… А ще сходити на базар по свіже молоко, яйця, моркву, пастернак, петрушку, кропчик, м’яту, яблука, бурячок для борщику, домашню курочку для бульйону… Потім чистилася картопля, нарізалася цибуля, помідори, огірки, часник, а ще слід було помити посуд та поприбирати в кімнатах.
Сергій із напіввідкритим ротом спостерігав, як Арсен чаклував над варивом, і набір куплених на Стрийському базарі продуктів враз перетворювався на невимовну смакоту. Пахло так, що можна було слинкою вдавитися.
Арсен казав, що варити його навчила бабуня. А які він робив вареники! Не до порівняння з синюшного вигляду дитбудинківськими, які іноді потрапляли в меню вихованців сиротинця. Зазвичай в обідню пору, поробивши всі домашні справи та приготувавши обід, хлопці йшли до бабуні в лікарню. Там слухали нехитрі теревені старенької з такими ж хворими, як вона, котрі часто навідувалися в палату. Її кімната вікнами виходила на схід, і сонце не так припікало в полудень і пополудні.
Після того хлопці мали вільний час, якраз щоб повештатися містом. Арсен залюбки відкривав Сергієві таємниці улюбленого міста, про які йому колись розповідала бабуня.
– А оцей красивий будинок на вулиці Вірменській ми, львів’яни, називаємо «Пори року». Я його дуже люблю. Бабуня Ніна розповідала, що він став першим будинком у Львові, де на фасаді, так би мовити, розмістили не просто міфологічних персонажів, як на більшості (ти ж бачив), а звичайних людей. Он, бачиш, в отих віконечках між другим та третім поверхами? Весна, селяни орють землю. Там під барельєфом латинкою написано щось типу таке (за дослівний переклад не відповідаю): «Хай сильні воли масний ґрунт землі відразу з перших місяців року перевертають». То щось із Вергілія. Ти ж пам’ятаєш, хто такий Вергілій, пра’?
Сергій пам’ятав. Спілкування з Арсеном не минуло даремно. Тому кивнув головою, а Арсен захоплено тицяв пальцем у будинок та розповідав далі:
– А тут уже й літо нагодилося, селяни збирають урожай. Написано приблизно таке: «А золоте колосся колоситься в найбільшу спеку, і в найбільшу спеку тік молотить висохле зерно». Далі осінь, також гаряча пора. Тут на тому барельєфі люди толочать льон. І підпис:
«Щедрі осінь приносить плоди, і високо на зігрітих сонцем скелях дозріває виноград». А ось і зима – пора перепочинку, коли можна й на санках покататися. «У холодну пору селяни здебільшого користають із набутого та радісні влаштовують застілля». Але й тут без міфів не обійшлося. Бачиш, ондечки в центрі між зображеннями літа та осені «напівсидить-напівлежить» Хронос – господар часу, який тримає в руках Всесвіт. Над ним напис: «Жив на Землі золотий Сатурн». Ну що ще тут цікавого? Ага! Чотири лики символізують чотири вітри, які віють із різних частин світу. А ще подивися на кути будинку аж нагорі. Бачиш, там лелеки. Той, що зліва, тримає напис: «Віщує весну». Той, що справа: «Повертає зиму». А між третім та четвертим поверхами латинкою написано таке: «Усе має свій початок, усе має свій кінець».
– Ти знаєш латинку? – перепитує здивований Сергій.
Арсен морщить носа та куйовдить своє волосся.
– Якби ж то. Не зашкодило б. Хіба що трохи. Бабуня мене починала вчити та… Захворіла. А от бабуня добре знає, і не тільки латинку. Бо все, про що тобі оповідаю, від неї почуте. Вона не просто любить наше місто. Бабуня і все, що вона знає, для мене і є Львів. Отой, найсправжнісінький.
А потім десь близько шостої хлопці йшли «до праці». Лікар бабуні Володимир Васильович «домовився» з паркувальниками на стоянці біля лікарні, і хлопці за гроші мили машини. Ось так заробляли собі на хліб і на масло. Арсен економив кожну копійчину і зі зневагою ставився до тих, хто ті гроші безглуздо тринькав. Сергій не зовсім розумів друга. Для чого так напружуватися, коли можна й по-іншому гроші добувати, набагато простіше? Тим паче, в такому великому місті! Але нічого не радив приятелю, бо був у нього в гостях і мусив поводитися чемно. До того ж бути дармоїдом не хотілося.
Одного літнього вечора, десь після другого тижня Сергієвого перебування в Арсена, трапилася така історія. Вони поверталися з роботи додому, втомлені і трохи сердиті. За останню вимиту машину нічого не заплатили, бо їм дістався якийсь немісцевий жлоб, що дав хлопцям по цукерочці «за труди». А коли дядечки-паркувальники почали його соромити, взагалі сказав, що поскаржиться кому слід на те, що ті використовують рабську працю неповнолітніх. Мусили змиритися.
Так от. Їхали хлопці в трамваї, Арсен притулив щоку до вікна і дрімав. На одній із зупинок увійшла огрядна тітонька, зав’язана в білу хустину під молодичку, з величезними торбами. Усілася перед ними. Вагон був майже порожній, а оскільки вони сиділи в кінці вагону, то ніхто назад і не озирався, не придивлявся дуже до них. Тітонька заходилася щось там поправляти в напханих торбах. Чорна дамська сумочка пані теліпалася просто над ногою Сергія. Вона була відкрита, і з неї спокусливо стирчав гаманець – товстий, новий. Сергій навіть не думав, що можна вчинити по-іншому. Красти в дитбудинку не вважалося гріхом, навпаки – за те, що цього не вмієш, могли і по голові натовкти. Коли він вчився в п’ятому-шостому класі, ще до появи у школі Арсена, і належав до групи малих, то старші хлопці вимагали «приношень» від менших – двадцять-тридцять копійок в день. А де їх узяти? Звичайно, вкрасти. Не вмієш – навчись. У школі в їдальні ненароком залазив у кишеню до однокласника чи однокласниці з місцевих або йшов на базар. Але після того, як зловили кількох хлопців на гарячому і дерик отримав від міліції «наганяй» і погрози від постраждалих у розправі, збори мзди припинилися. Та старі звичмі залишилися, і кралося тільки тоді, коли траплялася нагла необхідність. Слід сказати, що Сергій жодного разу на крадіжці не попався, мав до цього «вроджений» хист. Він не кидався відразу на жертву, вмів очікувати. А тут і зараз жертва видавалася просто ідеальною.
Шур-шур розкрита торба по нозі. Арсен дрімає, довкола порожньо, спереду ніхто не озирається, поруч нікого. Хвать і…
Рука Арсена на його, німий докір в очах. Арсен перехоплює гаманець. Сумка піднімається вгору, бо тітонька щось там поправляє в себе на голові, хустина сповзла. Арсен нахиляється, кидає гаманець на підлогу, майже біля ноги жінки, торкає її легко за плече:
– Пані, пані! То не ваш гаманець під ногами валяється?
Жінка вся стрепенулася, зірвалася на ноги, нагнулася,
підняла. В очах стільки вдячності та переляку:
– Мій-мій-мій! Ой, хлопчики, золоті мої! Ох, я роззява, – забідкалася, поправляючи то сумочку, то хустину на голові. – Майже все б втратила! Сьогодні зарплату нарешті за півроку видали, то я моїм лоботрясам різного накупила… Дякую вам, любі хлоп’яточка! Яка має бути горда мама, що народила та виховала таких чесних діток. Ой, ой, я зараз.
Вона похапцем, навіть не відкриваючи гаманця, не перераховуючи гроші, запхала його до сумки, закрила торбу на блискавку і заходилася щось вишукувати у своїй картатій торбі. Нарешті дістала дві пачки світочівських цукерок «Морські камінці». Тицьнула їм до рук, а тоді нахилилася над хлопцями і поцілувала в голову – спочатку Арсена, потім Сергія.
Сергій ладен був крізь землю провалитися. Так йому соромно було чи не вперше в житті. Хлопці мовчки доїхали до своєї зупинки. Тітонька ж не вмовкала і збуджено розповідала про своїх трьох лоботрясів. Вони зараз у мами на селі, допомагають старенькій по господарці. Старший, Дмитрик, уже в шостому класі – він і на городі справляється, і свиней годує, і води наносить із криниці. Середній, Михась, третій клас закінчив. То він корову пасе, а найменший Ростик – той усім заважає, напевне. Бо за ним пильнувати треба, щоб лиха не накоїв – і собі, й іншим. Йому ж лишень чотири рочки. А тато з мамою в місті на роботі… Звичайна історія.
Хлопці вийшли з трамвая. Арсен і слова не зронив, тільки вже дуже насупився, мов львівська погода на дощ. Сергій заходився перепрошувати:
– Арсенко, слухай, той… Ну, я ж не знав, Я думав – то якась багачка, от і поцупити вирішив. Ну, вибач. Осічка вийшла, – щось таке лепетав Сергій, виправдовуючись.
Арсен зупинився, мов вкопаний:
– Осічка? Що? То це не вперше? Ти, ти, ти такий, як і вони усі, як хлопці з дитбудинку! А я думав, що ти мій друг, що ти інший. Ех! Красти не можна, Сергію! Чуєш? Агов! Красти не можна. Ти своїм куцим розумом не розумієш, що красти не можна? Вона, ну та пані з трамвая, хіба вона винувата в тому, що більше має зараз, ніж ти? Чи той чувак, який їде в дорогій машині, а ти її йому миєш, чи винуватий він у тому, що народився в нормальній родині і його добре виховали? А може, він тяжко працював і наскладав на тачку? Що дивишся? Не всі, хто має більше, ніж ти, – злодії. Ти відбираєш не в бандита чи покидька зайве, Сергію. Ти крадеш у звичайних людей. Багаті трамваями не їздять, у чергах не стоять і на ринки рідко зазирають. І ти – не Робін Гуд. Ти – справжній кишеньковий злодюжка. Якщо ти відбираєш хліб у дітей, то чого тоді дивуєшся, що нас, сиріт, світ ненавидить? А за що нас любити? Добре, хай! Я змирюся з тим, що ти в Бога не віриш і заповідей Божих не знаєш. Але в щось ти таки мусиш вірити? А якщо вже геть ні в кого і ні в що, то так і не зумієш стати ліпшим, то так і залишишся внизу, навіть не на землі, а під нею – хробаком. Ні, не так – від них хоч якась користь. А ти, ти… Звісно, вкрасти – легше, але ж…
Сергій сердито блиснув очима:
– Я не такий. Я, я…
Затнувся.
– Що ти? Ти щойно ледве не залишив голодними трійко дітей. І ще посмів взяти в неї цукерки? Гівнюк ти. А ще другом називаєшся!
– Я їх викину. Ти що думаєш, я не зможу без них обійтися? Зможу. Тільки ти не знаєш, через що мені довелося пройти, щоб вижити… То ти – дериків любимчик, а я, а ми…
Сергій підняв було руку, щоб жбурнути кудись убік цукерки, Арсен перехопив її і вирвав пакет із долоні:
– Не смій. Вона їх дала від щирого серця. Завтра занесеш бабуні. Моїми поділимося… А тепер пішли. Буду тебе, дебіла, уму-розуму вчити, бо хоч ти і сволота, та все ж мені друг.
Сергій мав би образитися на Арсена. Той уже три роки відучився з ними у дитбудинку і мав би знати, яке в них там життя. І що ті звички в нього не від розкошів, і що так важко противитися спокусі розжитися легкими грішми, особливо коли голодний чи холодний. А потім… Потім те все стає звичкою. Але змовчав, тільки нервово переминався з ноги на ногу.
Арсен відійшов на метрів п’ять, озирнувся, махнув рукою, типу, наздоганяй:
– Що стовбичиш? Пішли.
Йшли мовчки. Сергій брів, важко дихаючи, шукаючи собі виправдання, і знаходив. А він ті гроші крав не для себе, він хотів до копійки віддати все другу і бабуні. За те, що добрі до нього, впустили в своє життя, дозволили стати його частинкою. А тепер, що тепер буде? Арсен завтра все розповість бабуні, а та – дерику… Точно, прийдеться збирати манатки.
Арсен попереду, Сергій дріботить слідком. У будинок не зайшли. Поруч невеликий старий садочок. Під яблунею дерев’яна лава, столик. Недалечко, під старою грушею, хтось прилаштував гойдалку. Два ланцюги, дерев’яне сидіння. Справді сидіння, бо має й спинку, і підлокітники, навіть колись було пофарбоване жовтою фарбою, яка вже облупилася.
Місяць сьогодні вповні. Сергію здалося, що той сумно озирає місто, можливо, тому, що світла ліхтарів аж забагато, і він видається вже не таким ефектним. Арсен кивнув головою на гойдалку:
– Сідай. Побалакаємо, – говорив спокійно і наче відчужено. Сергій чемно сів, почуваючись мов на лаві підсудних перед зачитуванням вироку.
6. Пані Войцеховська
І знову тільки – Господи, спаси!
І знову – сльози випікають тіло.
Зоря летіла – так, зоря летіла.
А як упала – серце обпекла,
аж ти сичала й бризкала від болю!
А кажеш – просто – завжди будь собою…
І що тепер – ті сльози на очах,
і що тепер – це серце обгоріле?
Зоря летіла?
Так. Зоря. Летіла…
– Знаєш, коли я в дитбудинку познайомився з тобою, то відразу зрозумів, що не пропаду. Не згину, бо відчув у тобі щось рідне, відчув частинку дому. Уже пізніше багато розповідав бабуні про тебе і про твоє життя, і про твої сни. А вона плакала, слухаючи мої оповіді. І казала триматися тебе, бо хтозна, кому з нас то більше потрібно. У мене немає рідних братів та сестер. Є двоюрідні, які мене знати не хочуть. Але у мене є бабуня і її світ. І тут з’являєшся ти. Хто ти для мене? До сьогодні думав – брат. Я не хочу помилитися. І тому я розповім тобі те, що, сподіваюся, змінить тебе. Але спочатку відповім на твій закид. Я не дериків любимчик і не його родич. Чоловік бабуні Ніни і батько нашого Семена були братами. А тепер по суті. Ніхто з тих людей, що ходять поруч, не винен у тому, що з тобою сталося. І з тими, хто потрапляє в дитбудинки. І мені з них ніхто нічого не винен. І я знаю напевне: буває щось набагато гірше, аніж втрата батьків чи незнання – хто ти. Бабуня Ніна каже, що то – втрата гідності. Я хочу розповісти тобі про мою бабуню Ніну. Я знаю, що не випадково вона мене тоді відправила за мінералкою. Щось вона тобі, засранцю, пробувала в перший день утовкмачити, в твою пустоголовину, та, видно, до дупи все. Інші слова тут потрібні.
Арсен приступив майже впритул до Сергія. Пильно зазирнув у очі. Сергій перелякано ковтнув слину, таким дорослим він ще свого друга не бачив.
– А тепер слухай мене уважно, бо якщо те, що я розповідатиму, не вправить клепки у залишки твого мозку, то гріш ціна всьому тому, що ти собі намріяв і що я про тебе вигадав. І мені гріш ціна, бо я тебе не розгледів.
Арсен відійшов убік і всівся навпроти Сергія, на лаві під яблунею. Почав розповідати.
– То було давно. Дуже давно. У далекому тридцять дев’ятому. Початок Другої світової. Вересень. У Львів прийшла радянська влада, та сама, про яку ми з тобою знаємо з книжок. Тобто «перші совєти», так їх тоді кликали. І почалося веселе життя для тих, хто до того мирно жив у цьому місті. Жив по-різному, але мирно. Настали лихі часи. Людей забирали вночі зі своїх домівок, часто цілими родинами. Просто так, без причини, лишень за те, що мав ліпшу хату, роботу, одяг, посаду не вкрадену, а чесно добуту. Двадцять першого червня сорок першого під оцей ось будиночок, що ми під ним сидимо, о четвертій ранку під’їхала машина, воронок. А в цьому будиночку, віллі, як тут її називають, мешкала мирна добропорядна родина дрібних львівських торговців. Чоловік із дружиною та дві донечки. Їх у ту ніч заарештували. Завантажили сонних та розгублених, нашвидкуруч на нічні сорочки накидався сякий-такий одяг, і все. Їх відвезли у Бригідки, в тюрму. Ніхто нічого не пояснював. Усе просто. Ось документи, ось наказ. А накази зазвичай не обговорюються, а виконуються, їх усіх кинули в одну камеру, в якій уже й так було затісно. Мама благала майже навколішки, щоб відпустили молодшу тринадцятирічну Ванду. Материнське серце відчувало лихо. Та їй швидко заткнули рота: «Будеш чіплятися – розстріляємо».
Уранці на допиті їх усіх родиною звинуватили в контрреволюційній діяльності проти радянської держави, навіть наймолодшу, Ванду. Ти знаєш із підручників з історії, що наступного дня, двадцять другого червня, почалася війна фашистської Німеччини проти Радянського Союзу. Совєти спішно відступали. А що робити з полоненими, заарештованими за контрреволюційну діяльність? Евакуйовувати? Ще чого! Панькатися зі зрадниками! А, зрештою, і навіщо? У тюрмах почалися масові розстріли. Фронт стрімко наближався, і совєти діяли грубо та швидко. Спочатку то була звична для НКВС практика, пригадуєш, нам історичка розповідала. Типу індивідуальний підхід. В’язень «запрошувався» у спецкамеру і без попередження діставав постріл у потилицю. Та і то видалося для виконавців трохи задовгою процедурою, і почалися розстріли вже без церемоній. Заганяли побільше в’язнів до камер підвалів та через дверцята, оті що для передачі їжі, стріляли з автоматичної зброї. Віконечко відкривалося – і в’язень замість шматка хліба отримував смерть. Правда, декого треба було після цього добивати, не всі відразу помирали. Зайвий клопіт та час для катів, так би мовити. І тоді придумали ще швидшу розправу. Через віконце кидали до камери гранату.
У камеру, де сиділа родина Войцеховських і чекала своєї участі, також кинули гранату. Усі загинули, тільки старшу доньку, сімнадцятирічну Ірену, контузило, вона просто знепритомніла. Обличчя та груди дівчини були залиті кров’ю батька, який в останній момент зреагував і накрив дитя собою, мама прикривала сестру та… Ірен отямилася в могилі десь за Львовом, посеред місива з мертвих тіл, які під літнім спекотним сонцем вже починали розкладатися, особливо ті, що лежали на дні. Їх, очевидно, розстріляли кілька днів тому. Совєти дуже поспішали, бо як-будь прикривали трупи в ямі, знаючи, що то не остання ходка, мають бути ще трупи. Дівчині «пощастило», що ходка не остання і що братську могилу ніхто не стеріг. Бо ж від чого чи від кого? Мертві не оживають, а живі? Живим не до мертвих…
Арсен зупинився, переводячи подих. Досі він говорив наче не для Сергія, а кудись убік. Зараз він звернув очі до нього:
– Що, далі розповідати чи, може, досить? Може, тобі розповісти, як приємно та легко вилазити по трупах із ями, чіпляючись за тіла ще вчора живих і щасливих мирних людей? Чи як ридала-голосила, падала на коліна і просила Господа сімнадцятирічна дівчина її умертвити разом із усіма, щоб тільки не терпіти той біль і муку пам’яті, які терзатимуть усе життя?
Сергій мовчав, утупивши очі в землю. Усередині все затерпло від почутого. Чому він це все йому розповідає? Якийсь незрозумілий здогад вліз у серце. Арсен, напевно, прочитав це на обличчі Сергія:
– Ірен ледве вибралася тоді з-під трупів та шматків землі, якою притрусили могилу. Так-так, бачу, вже здогадався. Ірен Войцеховська – то Ніна Фьодорова тепер. Я не запитував ніколи бабуню, що вона тоді відчувала.
Навіщо? Що може відчувати юна дівчина, в якої все життя попереду і яка в один день втратила все? Навіть була живцем похована. Надворі стояв червень. Ірен пересиділа тиждень у лісі, поки з міста не вибралися совєти і не увійшли німці. Шило змінилося на мило. Вернула додому. Точніше, до того, що колись було її домом. Порожньо, тихо, страшно. Із хати мародери винесли все цінне – похапцем діяли. Розтрощені меблі, порвані гардини на вікнах, навіть зірваний паркет у вітальні… А німці що? Та нічого. Її не чіпали. Бо батько Ірен – напівнімець по матері. Мусила десь взяти кусень хліба, щоб не померти з голоду. Не каліка – то не подадуть. Та й хто подасть? Війна всіх зрівняла, перетворивши на бідняків. Красти? У кого? У таких само нещасних, як вона? Та й не вміла і не посміла б ніколи то зробити. Ось так, Сергію! Ні городу, ні господарки, хоч здихай з голоду. Батькові крамниці розгромлені, всі родичі мертві. До війни Ірен закінчила гімназію для дівчат, отут недалечко, де зараз четверта школа. Мала добру освіту, знала кілька мов. Німці відкрили школу, набирали серед місцевих учителів. І вона пішла в ту школу вчити дітей. На кусень хліба Ірен собі заробляла. Але то все було тимчасовим, відчувала це. У липні сорок четвертого повернулися совєти, другі совєти. Ті прийшли вже надовго. Усіх тих, хто був хоч трішки заплямований зв’язками з «окупаційною нацистською владою», арештовували чи просто вбивали. Багато людей виїхало – хто куди, світ за очі, дехто втікав із німцями. Бабуні не було куди втікати. Тут залишалася велика могила з рештками її рідних. Вона її покинути не змогла. Посвідчення особи, що їй видала німецька влада, бабуня передбачливо знищила. Звісно, вона та її родина стали ворогами совєтської влади в сорок першому, і за документами були усі мертві. Удень вешталася містом у пошуках роботи чи їжі, дивом оминаючи вартові патрулі, Інколи це не вдавалося зробити, тоді переходила на польську мову, говорячи, що документи загубила, називаючись прізвищем своєї кухарки, яка ще в сорок першому дременула в Познань. Вероніка Піховська в списках ворогів совєтської влади чи в списках неблагонадійних не значилася, і дівчину просто перевіряли. Випитали, в кого служила, вона назвала прізвище та ім’я свого батька – Владек Войцеховський, заарештований у сорок першому. Її поправили – розстріляний у сорок першому як зрадник совєтської влади. Тож їй видали тимчасове посвідчення особи і відпустили. З якогось дива ніхто не перевіряв цієї версії. Вероніці Піховській було вже за п’ятдесят. Але, зрештою, як ти перевіриш – всі свідки або розстріляні, або вивезені в концтабори, або втекли. Ночувала вдома, поверталася тоді, коли стемніє. Дім поки пустував, нові господарі міста обживали центр і до вулиці Длугоша ще не добралися. Але за темпами вселень була впевнена, що восени і сюди завітають гості. Та береженого Бог береже. І тому Ірен не ризикувала спати в домі. Завжди знайдуться ті, хто нашепче на тебе, донесе, закладе за просто так, не тому, що має на тебе якісь образи чи ненависть, а просто щоб вислужитися перед новою владою. Тож зробила в пивниці зі старого матраца та підібраного на смітнику ганчір’я кубельце й на ньому спала. Благо, літо, не змерзне. Про майбутнє не думала, якось перебивалася поки дрібним заробітком з дня на день – і за це Богу дякувала. У вересні влаштувалася на вокзалі в ресторан посудомийкою. Зараз ніхто б не зміг упізнати в зачуханій худющій дівчині з синцями під очима та потрісканими губами колишню шляхтянку Ірен Войцеховську. Носила темний довгий одяг, запиналася хустиною так, що тільки очі видко було.
Прийшла осінь. А у Львові осінь – то страшна тягучка. Часто дощить, вологість така, що навіть у теплій хаті важко її переносити. На добрі чоботи і тепле пальто грошей не мала, заробленого заледве на харч вистачало. А тим часом у її будинку поселився новий мешканець. Військовий офіцер, судячи з погонів, одинокий пан із котом. То для бабуні було дивовижею. Бо щоб поселялися з котами – таке бачила вперше. Тож тепер мусила вичікувати не тільки коли стемніє, а й коли товариш офіцер вдома вкладуться. Лишень тоді нишком пробиралася до свого прихистку. У пивниці ставало дедалі холодніше. Почалися перші листопадові заморозки. На складені гроші на базарі купила собі теплого кожуха, та на добрі чоботи грошей не вистачило.
Одного холодного дощового дня промочила ноги і застудилася. Того вечора навіть із роботи відпустили раніше, дівчина вся горіла. Зовсім не пригадує, як втрапила до свого кубельця, все було, мов у тумані. Знала, що без догляду, тепла та ліків довго не протягне. До того ж мучив кашель, а він міг її легко видати. Та якось стало байдуже – хай. Може, то й на краще, бо навіщо таке життя – самотня, нікому не потрібна. Лягла, накрилася старими шматами і несподівано поруч почула затишне та заспокійливе муркання. То був кіт товариша офіцера. Так і заснула під тиху котячу колискову. Очуняла аж через тиждень. Перший, кого побачила, – чоловік у військовій формі, господар кота. Він сидів на кріслі біля її ліжка і турботливо тримав за руку, розмовляючи зі старшим дядечком у білому халаті.
– Криза минула, товаришу Фьодоров. Ваша жінка буде жити. Продовжуйте давати прописані мною ліки і хай багато п’є. А те, що вона марить, то нормально. Що ви хотіли при такій гарячці? Якщо досі не вмерла – житиме.
І ще, молодий чоловіче, це кажу вам як друг. Бо бачу, ви – хороша людина. Ви добре подумали, що робите?
– Да. І ета мая жена. Вот єйо документи, – він обережно поклав руку Ірен на ліжко, сам кинувся до столу і тицьнув лікарю до рук якісь папери.
– Що ж. Усе наче і правильно, – лікар уважно читав те, що дав йому офіцер. – Нехай. Головне, щоб ваші вам повірили. Може, й повірять. Бо всім сусідам і знайомим відомо, що Ірен Войцеховська, яка тут колись мешкала, разом із родиною була розстріляна в сорок першому як зрадниця совєтської влади. Це і я можу підтвердити. Але…
Чоловік у білому затнувся. Його голос ще дуже кволій Ірен здавався знайомим:
– Але то документи на вашу дружину? Ох, друже, не загубіть свою голову. Ваші церемонитися не стануть.
– Нічєго. Прарвьомся. Спасіба вам, пане Яцек. Завтра же вас атправят к вашим родствєнікам в Варшаву, как і абєщал. Нікто вас нє тронєт. Слово офіцера.
Ось так моя бабуня, вроджена шляхтянка Ірен Войцеховська, народилася вдруге. І стала Ніною Фьодоровою, дружиною совєтського офіцера Міхаіла Фьодорова. Дідуневі якимось дивом вдалося переконати «своїх» у тому, що вишукана за манерами і говорити, і поводитися жінка поруч – його дружина Нінка, звичайна селянка. Усім цікавим на перших порах говорилося, що після хвороби Нінка втратила голос. Близькі родичі далеко, а справжня Нінка – мертва. Отак і викручувалися. Вони з дідунем жили добре, у злагоді. Михайло Фьодоров був старшим від дружини аж на двадцять літ. Бабуня любить казати, що наші ангели-оборонці найчастіше приходять до нас не з неба, де, за версією людей, зазвичай мешкають. Вони приходять звідти, звідки і мають прийти, та обирають собі найдивніші образи, інколи не зовсім ангельські подоби. Тут найголовніше все вчасно зрозуміти і впустити їх у своє життя, коли вони надсадно гримають у двері твого сумління. І тоді вони не тільки підставлять тобі плече, а й прикриють крильми. Тільки не зрадь себе і не зрадь довіри до себе. Чуєш, Сергію, будь ласка, не зраджуй їхньої віри.
Арсен вмовк. Сергій не знав, що й відповісти. Він уперше бачив друга таким дорослим. Наче то не він щойно говорив, а хтось мудрий, досвідчений і впливовий. Сергій весь стиснувся всередині до маленького атома. Він тепер, здається, розумів, як може гігантська зірка стиснутися до маленької крапочки, а потім зачати рости. Саме це зараз відбувалося і з ним. Йому було гидко від себе, від того, що був ображеним на весь світ, який мав би компенсувати йому за всіма законами справедливості відсутність батьків, статків, дому… Тож, виходить, коли ти наче все маєш і враз в один момент втрачаєш безповоротно і назавжди, то це не означає кончину? Бо обов’язково знайдеться хтось, хто прикриє собою, не соломинку кине у вирву, а подасть руку.
– Знаєш, – говорить серйозно Арсен, – бабуня любить казати, що вижила тільки тому, що хтось там вгорі знав, що вона колись стане потрібного ще комусь дуже важливому й особливому. Може, той хтось колись відкриє нову галактику чи нову паралельну реальність. І можливо, то зовсім і не я, а – ти…
Арсен вмовк несподівано, бо почув, як поруч схлипує, стримується, ковтає сльози, натужним диханням стараючись запхати їх подалі, той, хто, здається, ніколи не плакав. Бо хлопці справжні не плачуть, бо сироти не плачуть, у них серце з каменю, а душа з граніту.
Сергій плакав, він так давно цього не робив. Напевне, останні сльози були ще тоді, коли його залишили напівроздягнутого під дитячим будинком. Усі образи, зневаги, кривди на світ за несправедливість та фальшивість ураз полізли з нього. І він уже не стримувався. Арсен не став заспокоювати. Він таким Сергія ще не бачив. Арсен був іншим. Він інколи рюмсав із туги за домівкою чи тому, що ненавидів роботу на фермі. Сергій завжди знав, як заспокоїти друга, знаходив потрібні слова. Але зараз усі найліпші та найпотужніші слова зайві.
Арсен відійшов убік. Хтозна, скільки минуло часу, може, півгодини, а може, й п’ять хвилин. Але коли звуки ночі стали рівномірними, без шморгання, Арсен зважився підійти. Сергій сидів на гойдалці в тій самій позі. Місяць, що пробивався крізь густе листя, зазирав йому в очі, і, мабуть, від цього вони блищали.
– Божа роса – так бабуня називає сльози, – Арсен простягнув Сергію хустинку. – Візьми, витри шмарклі. І вставай. Пішли додому. Забагато подій як на один вечір. Завтра нас із тобою чекають великі справи. Бабуня домовилася з одним поважним паном щодо тебе. А з ким – не скажу. Потерпи до завтра. І, знаєш, я думаю, навіть якби вона взнала про твій ганебний сьогоднішній вчинок, то не змінила б свого рішення. Вона – ангел, Сергію, добрий ангел.
