Текст книги "Прокляті"

Автор книги: Чак Палагнюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 16 страниц)

Розділ сьомий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Як і багато інших туристів, ми рушаємо в невеличку подорож, щоб вивчити Пекло. Звертаємо пильну увагу на загальну топографію місцевості. Помічаємо кілька цікавих об'єктів. І в мене з'являється думка, що треба зробити маленьке зізнання».

Наша невеличка група обігнула кордони лускатої, слизької Пустелі лупи, де пекучі вітри, гарячі, немов мільярд фенів, здувають струпи змертвілої шкіри у кучугури висотою з Матергорн. Ми пропленталися повз Великі рівнини битого скла. Наприкінці важкого шляху ми опинилися на кручі з вулканічної золи, що відкривалася на просторий блідий океан, який простягався до самого горизонту. Жодна хвиля чи брижі не порушували його опалової поверхні; він мав відтінок заплямованої слонової кістки, схожий на потерту штучну шкіру черевичків Бабетти – підроблених «Маноло Бланік».

Поки ми стоїмо і милуємося краєвидом, тягучий приплив цього не зовсім білого, тягучого бруду наче підіймається та поглинає шматок (у палець шириною) блідого, попелястого пляжу. Гнила рідина така густа, що вона, скоріше, згортає берегову лінію, аніж змиває її, коли потік наближається. Очевидно, у цього конкретного океану відпливів не буває, а трапляються лише припливи, які завжди тільки підіймаються.

– Ось воно, – промовляє Стрілець і робить велику дугу огорнутою в шкіряну куртку рукою, обрамовуючи пейзаж. – Шановне панство, дозвольте познайомити вас із Великим океаном розлитої сперми…

Геть увесь еякулят, коли вірити Стрільцю, який вилився під час мастурбацій упродовж людської історії (принаймні починаючи від Онана), збігає у це місце і збирається тут. Аналогічним чином, пояснює він, вся пролита на Землі кров теж збігається та накопичується в Пеклі. І всі сльози. Будь який плювок, що впав на землю, теж опиняється тут.

– З часів винайдення відеомагнітофонів та Інтернету, – додає Стрілець, – цей океан почав зростати рекордними темпами.

Я пригадую свого Татобатька Бена і здригаюсь. Я вже казала: це дуже довга історія.

У Пеклі порно створює ефект, який можна порівняти з глобальним потеплінням на Землі.

Наша команда робить крок назад, подалі від мулу, що підіймається та мерехтить.

– Тепер, коли цей бовдур помер, – зазначає Паттерсон і б'є Леонарда кулаком у потилицю, – мабуть, спермове море не буде наповнюватися так швидко.

Леонард морщиться, потирає забиту голову і відповідає:

– Ти не повіриш, Паттерсоне, але гадаю, он там пливе твій живородящий сік.

Стрілець кидає погляд на Бабетту, облизує язиком губи й каже:

– Одного дня ми опинимося по самісінькі очі в…

Бабетта дивиться на діамантовий перстень у мене на пальці.

Стрілець, все ще не зводячи з неї очей, питає:

– Гей, Беб, ти колись була по самі свої хитрі очі в гарячій спермі?

Різко крутнувшись на одному потертому підборі, Бабетта відрубує:

– Пішов ти, Сід Вішез![1]1
  Англійський рок-музикант, один із провідників анархістського руху
в 1975—1979 pp., культова постать панк-культури.


[Закрыть] Я тобі не Ненсі Спаджен,[2]2
  Подружка Сіда Вішеза; була вбита під час п'яної гульні. Головним
підозрюваним був Сід Вішез.


[Закрыть] – вона робить нам знак рукою йти за нею, перебираючи в повітрі довгими білими нігтями, потім дивиться на Паттерсона, який так і залишився у спортивній куртці, і заявляє: – Твоя черга. Тепер ти маєш показати нам щось цікаве.

Паттерсон нервово ковтає слину, знизує плечима і питає:

– Агов, друзі, бажаєте побачити Болото вагітності, перерваної на останніх місяцях?

Ми, тобто решта нас, синхронно хитаємо головами. Ні. Повільно. В унісон, досить довго – ні, ні, ні. Безумовно, ні.

Бабетта іде геть від Океану пролитої сперми, і Паттерсон кидається за нею слідом. Парочка береться за руки і йде далі разом. Капітан команди і голова групи підтримки. Решта нас – Леонард, Стрілець і я – ідуть за ними, кілька кроків позаду.

Чесно кажучи, мені хочеться, щоб ми всі могли побалакати. Попліткувати трохи. Адже, я знаю, бажання – ще один симптом надії, але нічого не можу вдіяти. Ми неквапливо рухаємося далі, продираючись крізь шари сірки й вугілля, що димлять, і я ледве утримуюсь від питання: чи хтось іще відчуває непереборне відчуття сорому? Чи вважають вони, що, коли померли, розчарували всіх, хто хоч трохи любив їх? Після всіх зусиль, які інші поклали на те, щоб виростити їх, нагодувати і дати освіту – чи відчувають Стрілець, чи Леонард, чи Бабетта, що не виправдали сподівань своїх близьких? Чи непокоїть їх те, що вмирання є найбільшим гріхом, який вони тільки могли вчинити? Чи обмірковували вони можливість того, що, померши, кожен із нас створив біль і горе, що їх ті, хто залишився, вимушені нести із собою до кінця своїх днів?

Помираючи – а це значно гірше, ніж завалити іспит чи потрапити під арешт, чи спокусити неповнолітню, – можливо, ми жахливо, невідворотно все псуємо.

Але ніхто цієї теми не торкається, отже, і я промовчала.

Якби ви спитали в моєї мами, вона б розповіла вам, що я завжди була трохи боязка. Мама сказала б: «Медісон, ти вже мертва… Тож припини бути такою емоційно залежною».

Мабуть, всі люди в світі здаються боягузами, коли їх порівняти з моїми мамою і татом. Мої батьки завжди орендували реактивний літак, аби злітати до Заїру та назад і привезти із собою на Різдво всиновленого хлопчика чи дівчинку – не те щоб ми святкували Різдво, – але коли мої однолітки знаходили під ялинкою щеня чи кошеня, я знаходила там нового члена родини з чергового відлюдного місця, яке щойно отримало незалежність, але не припинило бути нічним жахом наяву. Батьки бажали мені добра, але дорога до Пекла вимощена добрими вчинками про людське око. Усі всиновлення відбувалися під час медійного циклу виходу на екран фільмів матусі чи первісного розміщення капіталу татуся, і про це оголошувалося під акомпанемент шквалу пресрелізів і фотосесій. Після медійної атаки мого нового братика чи сестричку здавали до підходящого, дуже дорогого інтернату, де вони більше не голодували, а отримували освіту й щасливе майбутнє, але більше ніколи не з'являлись за нашим обіднім столом.

Ідучи вперед, тепер ступаючи у власні сліди, що перетинають Великі рівнини битого скла, Леонард пояснює, як давні греки збагнули ідею життя після смерті у вигляді Аїду, місця, куди потрапляли і грішні, і праведні, щоб забути гріхи й залишки его, що керували ними на землі. Євреї вірили у Шеол, що перекладалося як «місце чекання», і де, знову-таки, збиралися докупи усі душі, незалежно від їхніх злочинів чи чеснот, де вони відпочивали й знаходили спокій завдяки тому, що відкидали згадки про свою провину та емоційний зв'язок із землею. Щось на кшталт Пекла як центру детоксикації та реабілітації, а не місця відбування покарання. Упродовж людської історії, зазначає Леонард, люди переважно вважали Пекло чимось на зразок стаціонарного відділення в клініці, куди ми потрапляємо, аби позбутися згубної звички до життя.

Не уповільнюючи ходи, Леонард продовжує:

– Іоанн Скот Еріугена писав у дев'ятому столітті, що Пекло – це місце, до якого людину ведуть її бажання, викрадаючи її від Бога та первісних планів, які були в Бога щодо вдосконалення її душі.

Я кажу: мабуть, варто завітати до того болота, із перерваними вагітностями. Шанси дуже високі, що я зустріну там давно загубленого братика чи сестричку.

Може, я і говірка, але дуже добре розумію, що це за штукенція – здоровий механізм психологічного захисту.

Продовжуючи бубоніти, Леонард читає нам лекцію про владну ієрархію Аїду. Він розповідає, як всередині п'ятнадцятого століття один австрійський єврей, якого звали Альфонсо де Спіна, прийняв християнство, вступив до ордену францисканців, з часом став єпископом, і, врешті-решт, склав перелік видів демонів, що населяють Пекло. Рахунок у нього йшов на мільйони.

– Якщо побачите істоту з рогатою головою цапа, жіночими грудьми і чорними крилами величезного крука, – казав Леонард, – то це демон Бафомет, – продовжуючи свій повчальний виступ, розмахуючи вказівним пальцем, наче диригент, що дає сигнали оркестру, Леонард каже: – Серед них є єврейський демон Шедім, грецькі королі демонів Абаддон і Аполліон. Абіґор командує шістдесятьма легіонами чортів. Алоцер командує тридцятьма шістьма легіонами. Фурфур, Великий граф Пекла, командує двадцятьма шістьма…

Землею керує ціла ієрархія лідерів, каже Леонард, і це також вірно й для Пекла. Більшість теологів, включаючи Альфонсо де Спіна, описують Пекло як таке, що має десять груп демонів. Серед них є 66 князів, кожен з яких наглядає за 6666 легіонами, а до кожного легіону входять 6666 демонів. Серед них є Валафар, Великий князь Пекла; Ріммон, головний лікар Пекла; Укобах, головний інженер Пекла, який нібито винайшов феєрверк і подарував цей винахід людству. З язика Леонарда так і сиплються імена: Зебос, який носить на плечах голову крокодила… Кобаль, демон-заступник комедіантів…Суккот-Бенот, демон ненависті…

Леонард каже:

– Це як комп'ютерна гра «Підземелля і дракони», тільки у сто разів краще! Ні, я серйозно: найліпші мізки Середньовіччя присвячували все життя дуже дрібному підрахунку надзвичайно великих і важливих чисел.

Я хитаю головою і кажу: хотіла б я, щоб мої батьки теж такою дурнею займалися.

Час від часу Леонард зупиняється та тикає пальцем на якусь фігуру вдалині. Та, що летить у помаранчевому небі, змахуючи блідими крилами з воску, що тане і тече униз великими краплями, – це Троян, нічний демон російської культури. В інший бік летить ще один, дивлячись униз яскравими совиними очима на широкому черепі, – це Тецкатліпока, ацтекський бог зла. Огорнувшись циклонними вітрами, дощем і пилом, ходять оні, японські демони, які, за традицією, живуть у самому серці буревію.

Для світових лідерів попередніх століть цей великий опис мав таке ж значення, що його матиме проект розшифровки генома людини для майбутніх дослідників, пояснює Леонард.

За свідоцтвом єпископа де Спіни, третина ангелів небесних була скинута до Пекла, і ця божественна децентралізація, це небесне прибирання зайняло цілих дев'ять днів – на два дні довше, ніж було потрібно Богу, щоб створити Землю. У цілому, такого вимушеного переселення зазнали 133 306 668 ангелів, включаючи колись дуже поважних херувимів, володарів, серафимів і домініонів, серед них – Азвіель і Гаап, Оза і Марут, і Уракабараміл.

Бабетта, все ще ідучи попереду нас, рука об руку з Паттерсоном, раптово заходиться сміхом – голосним і різким, і таким же штучним, як її підроблені туфлі.

Стрілець люто дивиться їм у спини, і велика булавка утикається в м'язи його стиснутої нижньої щелепи.

З рота Леонарда сиплються імена демонів, які можуть трапитися на нашому шляху: Ваал, Вельзевул, Веліар, Лібераче, Діаболос, Мара; Пазузу – ассирійський бог з головою кажана і хвостом скорпіона; Ламашту – шумерська жінка-демон, яка однією груддю годує свиню, а іншою – собаку; чи Намтару – месопотамська версія нашої сучасної Старої з косою. Ми шукаємо Сатану так само завзято, як мої мама і тато шукали Бога.

Коли пригадати, то батьки завжди штовхали мене до розширення свідомості: я нюхала клей і бензин, а ще жувала таблетки мескалу. Лише через те, що вони робили свого часу: ледарювали у підлітковому віці, вештаючись брудними полями Вермонту і соляними рівнинами Невади, не прикриваючи тіл нічим, окрім фарб для обличчя та товстого шару поту й бруду, прикрашаючи голови гірляндами смердючих дредів, серед яких повзали міріади вошей, і прикидаючись, що вони знайшли Просвітлення… все це зовсім не означає, що і я маю зробити таку ж саму помилку.

Вибач, Сатано, я знову вимовила слово на літеру «Б».

Навіть не зупиняючись, Леонард постійно вказує головою чи рукою на колишніх богів давно зниклих культур, які нині опинилися в підземному царстві. Серед них: Бенот, вавилонський бог; Дагон, бог філістимлян; Астарта, богиня сидонян; Тартак, бог гевітів.

Підозрюю, що батьки плекають свої злиденні спогади про епізоди на музичному фестивалі у Вудстоку чи фестивалі «радикального самовираження» у Невадській пустелі не тому, що ці розваги допомогли їм помудрішати, а тому, що такі дивацтва були невід'ємними від того періоду їхніх життів, коли вони були молоді й не мали нести тягар відповідальності. Вони мали вільний час, пружні м'язи, а майбутнє ще здавалося надзвичайною, цікавою пригодою. Більше того: і тато, і мама не мали певного соціального статусу, а отже – їм не було чого втрачати, і вони могли дозволити собі розгулювати голяка, намазавши гноєм набухлі геніталії.

Саме через те, що вони свого часу вживали наркотики та наражалися на небезпеку церебральних порушень, вони наполягали на тому, щоб я брала з них приклад. Кожного разу, відкриваючи коробку зі сніданком, я знаходила там бутерброд із сиром, пакет яблучного соку, нарізану моркву й п'ятсот міліграмів «перкосету». У панчосі на Різдво – хоча ми його й не святкували – завжди лежали три апельсини, фігурка миші з цукру, губна гармошка – і «кваалюд». У кошику на Великдень – хоча це свято ми Великоднем не називали – замість карамельок я знаходила шматочки гашишу. Все на світі віддала б за те, щоб забути ту сцену, в день, коли мені виповнилося десять: я молотила мітлищем по піньяті на очах у однолітків і їхніх недорозвинених батьків – колишніх хіпі, колишніх растаманів, колишніх анархістів. У ту мить, коли різнокольорове пап'є-маше розірвалося, замість ірисок і шоколадних цукерок з начинкою на всіх пролився дощ із «вікодину», «дарвону», «перкодану», ампулнітрату аміла, марок ЛСД і різноманітних барбітуратів. Батьки, тепер багаті й поважно-дорослі, були просто у захваті, тоді як ми з друзями не могли не відчувати, що нас трохи надурили.

А ще не треба бути нейрохірургом, щоб зрозуміти: дуже мало дітей дванадцяти років справді отримають насолоду від участі в нудистському дні народження.

Деякі з найбільш жахливих образів тут, у Пеклі, здаються просто сміховинними, коли порівняти їх із цілим поколінням дорослих людей, абсолютно голих, які борються один з одним на підлозі, важко дихають і хапають ротом повітря в божевільному змаганні за жменьку капсул кодеїну, що розкидані навколо.

Це були ті ж самі люди, які боялися, що я виросту такою собі пані Німфі Німфогаймер.

Тепер ми зі Стрільцем і Леонардом ідемо в хвості Бабетти і Паттерсона, прокладаючи карколомний шлях крізь пагорби обрізків нігтів, сірі кучугури, що розповзаються, що містять кожна малесенький шматочок нігтя, який коли-небудь зрізали. Деякі фрагменти нігтів пофарбовані у рожевий чи червоний, чи навіть блакитний колір. Ми пробираємося вузькими каньйонами, а тонкі струмочки нігтів стікають униз. Нігті, що стікають донизу, погрожують перетворитися на лавину, яка може поховати нас живцем в осипі колючого кератину. Над головою у нас вигинається палаюче жовтогаряче небо, а в бокових каньйонах, унизу, видніються зменшені відстанню, крихітні купки кліток, де такі ж, як ми, прокляті душі сидять у постійно забрудненій самотності.

Ми блукаємо навмання, а Леонард продовжує називати імена демонів, яких ми можемо зустріти: Мевет, юдейський бог смерті; Ліліт, що викрадає дітей; Решев, демон мору; Азазель, демон пустелі; Астарот… Роберт Мепплторп… Люцифер… Бегемот…

Перед нами ідуть Бабетта та Паттерсон: вони підіймаються на невеликий пагорб, який перекриває вид на навколишній простір. Діставшись самого верху, парочка зупиняється. Навіть іззаду ми бачимо, як напружується Бабетта. Реагуючи на те, що відкрилося їй вдалині, вона підіймає руки і затуляє обличчя, пальці щільно закривають очі. Бабетта трохи нахиляється убік, притискає лікті до талії і відвертається, витягуючи шию, наче збираючись блювонути. Паттерсон повертається до нас і робить знак головою: давайте, покваптеся! Він хоче, щоб ми побачили якесь нове звірство просто тут, за цим новим обрієм.

Ми зі Стрільцем потроху просуваємося вперед, забираючись на гору обрізків від нігтів, які піддаються, коли на них наступити, наче сніг чи м'який пісок; ми видираємося нагору, аж доки не опиняємося поряд із Бабеттою та Паттерсоном, біля краю крутої скелі. Ще півкроку – і земля щезає, а просто під нами кипить море комах, що тягнеться до самого горизонту… жуки, стоноги, полум'яні мурахи, щипавки, оси, павуки, гусінь, сарана і так далі постійно крутяться, формуючи живий, м'який пливун, що складається з щипців, вусиків, членистих ніг, жал, панцирів і зубів, темних і переливчастих, чорних із жовтими, як шершні, чи зеленими, як коник, плямами. Їхнє постійне клацання й шарудіння виробляє шум, досить схожий на звук солоного, океанського прибою, що розбивається об берег.

– Скажіть, круто? – зазначає Паттерсон, розмахуючи шоломом, наче бажаючи привернути нашу увагу до цього болота жахів, яке клекоче і рухається, мов хвилі. Каже: – Ось, будь ласка – Море комах.

Вдивляючись у нарости, що підіймаються, та западини, що котяться, створені шурхотливими тілами жуків, Леонард кривить губи в праведній відразі та зазначає:

– Павуки не є комахами.

Вибачте, що відволікаюсь, але підроблені предмети розкоші насправді являють собою приклад поганої економії. Засвідчую: білі пластмасові туфлі Бабетти ось-ось розваляться: ремінці геть протерлися, а підошви взагалі лише на чесному слові тримаються, відкриваючи її гнучкі ноги гострим обрізкам нігтів і битому склу, у той час як мої надійні шкільні туфлі «Басс Віджинз» після довгої прогулянки підземним світом не мають майже жодної подряпини.

Ми все ще дивимося на величезний пудинг комашиного життя, який звивається і гуде, коли ззаду до нас долітає крик. Там, між пагорбами з обрізків нігтів, важко дихаючи і хапаючи ротом повітря, щодуху мчить бородата фігура, вдягнена в тогу римського сенатора. Витягуючи шию, озираючись назад, чолов'яга чеше до нас, увесь час вигукуючи: «Полудниця! Полудниця!»

Безумний римлянин добігає краю кручі, зупиняється в двох кроках від нас, стоїть хитаючись і показує тремтячим пальцем у тому напрямку, звідки він взявся. Глипаючи на нас широко розкритими очима, він верещить: «Полудниця!» – і стрибає, стрімко падає, лупцює руками повітря, зникає під киплячою поверхнею комашиного моря. Один… два… три рази римлянин з'являється над морем, хапаючи ротом повітря, але рот у нього вже повний жуків. Цвіркуни й павуки жалять його і відривають шматки м'яса з його рук, що сіпаються. Щипавки кидаються на нього, вигризаючи із западин очі, а стоноги пролазять у зазублені, криваві діри, що з'явилися між його реберних кісток, які вже добре видно.

Ми все ще дивимося, охоплені жахом, і міркуємо, що ж могло примусити людину скоїти такий безумний вчинок… Бабетта, Паттерсон, Леонард, Стрілець і я… ми водночас повертаємося і бачимо величезну незграбну істоту, яка наближається до нас.

Розділ восьмий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Можливо, тебе розсмішить моя історія про те, як нам заступив дорогу демон нечуваного зросту. Це викликало найдивовижніший акт героїзму та самопожертви – справді-справді, та ще й від члена нашої команди, від якого ми найменше цього чекали. На додачу, я пропоную тобі ще трохи інформації про своє минуле – на той випадок, коли тобі хочеться більше дізнатися про мене як про цікаву, багатогранну особистість із великою вагою».

Наша невеличка команда стоїть на скелі, що виходить на Море комах, а в цей час до нас повільно наближається неймовірно жахлива істота. Від кожного її громоподібного кроку здригаються найближчі пагорби, так що із них починають бігти запилючені потоки прадавніх обрізків нігтів; і ця істота така висока, що ми можемо розрізнити лише її силует, намальований на тлі палаючого жовтогарячого неба. Вага гіганта так сильно хитає землю, що скеля, на якій ми всі стоїмо, зітхає та тремтить у нас під ногами, а обрізки нігтів, що з'їхали з пагорбів, погрожують доповзти до нас і скинути нас у море жуків, що клекочуть і хочуть нас зжерти.

Першим голос подає Леонард; він шепоче одне-єдине слово: «Полудниця».

У новому спільному горі Бабетта, здається, занадто переймається власною особистістю, а убога якість її модних аксесуарів (занадто криклива метафора, але її просто неможливо ігнорувати) віддзеркалює її вибір на користь поверхової привабливості, а не внутрішньої якості. Паттерсон, цей качок, здається, застряг у традиційній, такій, як треба, поведінці; схоже, він із тих людей, для кого правила у Всесвіті були встановлені дуже давно і залишаться назавжди такими, без жодних змін. На відміну від нього, бунтар Стрілець презентує себе як психа, що не погоджується… ні з чим. З усіх моїх нових знайомців лише Леонард натякає на здатність брати участь у чомусь більш тривалому, ніж «знайомство». І – так, у «натяку» я знову впізнаю симптом уїдливої, глибоко вкоріненої схильності до надії.

Саме через цю надію, яка проявилася у вигляді інстинкту самозбереження, коли Паттерсон дуже повільно надіває свій шолом і каже: «Тікайте», мої товстенькі ноги не вагаються. У той час, коли Стрілець, Бабетта і Паттерсон біжать кожен у своєму напрямку, я біжу поряд із Леонардом.

– Полудниця, – важко дихаючи, повторює він; ноги його прокладають собі шлях крізь м'які, піддатливі шари нігтів, зігнуті руки качають повітря, підтримуючи рушійну силу. – Серби називають її «жінкою-буревієм полудня», – хапаючи ротом повітря, він біжить поряд зі мною, і його наповнена ручками сорочка б'ється об худорляві груди. Він продовжує: – Її спеціальність – доводити людей до божевілля, потім відривати їм голови і розривати на шматки, кінцівка за кінцівкою…

Я кидаю погляд назад і бачу жінку, яка ростом може зрівнятися з торнадо; обличчя її так далеко від землі, що на тлі неба здається крихітним; воно розташоване так високо над моєю головою, як сонце чи місяць. Її довге чорне волосся, схоже на сліпучу лійкувату хмару, шмагає та тече з її голови, доки вона стоїть на місці, наче розмірковуючи, за ким із нас погнатися.

За цим гігантом хитаючись біжить Бабетта, і обидві її стильні, занадто претензійні туфлі ляскають її по ногах, триножать її та примушують спотикатися. Паттерсон біжить, напруживши плечі, робить фінти та петляє, як той заєць; шипи на кросівках викидають павиний хвіст обрізків нігтів, він наче біжить, тримаючи м'яча, крізь смугу оборони, збираючись зробити тачдаун. Стрілець одним рухом знімає свою куртку та відкидає її вбік; він мчить щодуху, а ланцюжки скрутилися петлею навколо одного чобота та брязкають.

Демон-торнадо присідає, простягає руку до землі, розставляє пальці і, наче парашут, стрімко знижується на фігурку Бабетти, яка спотикається та верещить.

Стовідсотково, у всій цій паніці присутній елемент гри: після того, як на моїх очах демон Аріман розірвав і поглинув Паттерсона, а потім Паттерсон знову відродився і став рудоволосим сірооким футболістом, на якомусь рівні свідомості я розумію, що абсолютна смерть тепер для мене не існує. Але, незважаючи на зазначене вище, процес, коли тебе розривають на шматки, а потім поглинають, все ще здається мені найболючішим.

Коли велетенський демон-торнадо нахиляється, щоб схопити Бабетту, Леонард наказує дівчині пірнати. Притуливши обидві долоні до рота, зробивши з них такий собі мегафон, Леонард кричить:

– Пірнай і копай!

Наскільки я, неофіт у цих справах, можу зрозуміти, існує добра, перевірена практикою стратегія втечі від небезпеки в Пеклі: треба закопатися у найближчий рельєф. Пекло пропонує обмаль місць прикриття, бо тут немає жодної флори, вартої розмови – якщо не враховувати незрозумілі нагромадження жуйки «Біманз», горішків у карамелі, льодяників на паличці та кульок попкорну – отже, єдиним відповідним вчинком у такій ситуації буде сховатися, проривши тунель, такий глибокий, щоб він остаточно поховав тебе, у цьому разі – під величезною кількістю обрізків нігтів.

Може, це і здається вам огидним, але коли прийде час, не забудьте подякувати мені.

Звичайно ж, ви взагалі ніколи не помрете. Поховайте навіть саму думку про смерть. Не для того ви витрачали стільки годин на аеробіку.

З іншого боку, якщо колись ви все ж таки опинитесь мертвими й у Пеклі, і вам загрожуватиме Полудниця, робіть те, що рекомендує Леонард: пірнайте й копайте.

Мої руки занурюються у пагорб із обрізків, що спадають каскадом, і з кожним виритим дюймом невпинний зсув лавиною сходить на мене; він колеться, і викликає свербіж, і дряпає мене, хоча дуже відразливим я його назвати не можу доки я повністю не закопуюсь у пагорб. Поряд зі мною так само закопується Леонард.

Про власну смерть, тобто реальну смерть, я пам'ятаю дуже мало. Мама якраз випускала художній фільм, а батько отримав контрольний пакет акцій у фірмі – здається, десь у Бразилії, отже, зрозуміло, вони привезли додому чергову всиновлену дитину з… якогось жахливого місця. Мій братик de jour – його звали Ґоран. Ґоран мав хтиві очі з важкими повіками та навислі брови; він утратив батьків у якомусь постсоціалістичному сільці, де йшла війна, і не отримав фізичного контакту чи імпритингу, так необхідного для людини, щоб розвивати відчуття емпатії. Через погляд рептилії та щелепу пітбуля він завжди і навіки вважався «ушкодженим товаром», але цей факт лише додавав йому привабливості. На відміну від усіх інших братиків і сестричок, яких розкидали по різних інтернатах і вже давно забули, я відчула, що до Ґорана мене дивним чином тягне.

Зі свого боку, Ґоран лише одного разу кинув своїм хтивим, жадібним оком на багатство й стиль життя моїх батьків і відразу ж зажадав отримати від мене підтримку. Додайте до цих факторів один надвеликий мішечок марихуани, що його приніс тато, і моє несподіване рішення, нарешті, спробувати гидку травичку, хоча б і для того, щоб потоваришувати з Ґораном – і це й складе загальний підсумок моїх спогадів про обставини фатального передозування.

Зараз, повністю похована у могилі з обрізків нігтів, я слухаю, як стукає моє серце. Чую, як повітря виривається з моїх ніздрів. Утім, немає жодного сумніву: саме надія спонукає моє серце битися далі, а мої легені – стискатися. Старі звички так легко не вмирають. У мене над головою земля здригається й хитається від кожного кроку демона-торнадо. Обрізки ллються струмочком мені у вуха, приглушуючи звуки шалених криків Бабетти. Приглушують навіть клацання, що лунає від Моря комах. Я лежу, похована тут, і рахую удари серця, і намагаюсь стримати бажання прорити невеличкий тунель убік, до Леонарда, і стиснути йому руку.

Наступної миті мої руки пришпилює до тіла. Нігті давлять на мене, стискають, туляться до мене, а я підіймаюсь у смердюче сірчисте повітря, лечу просто у палаюче жовтогаряче небо. Пальці велетенської руки обіймають мене з усіх боків міцно, наче гамівна сорочка. Цю гігантську руку запхали у м'який ґрунт і висмикнули мене, як фермер висмикує моркву чи редиску з їх могильного сну.

Так, може, я і привілейований, багатий, ізольований нащадок знаменитих батьків, але ж я досі пам'ятаю, звідки беруться діти й морква… хоча я ніколи не була на сто відсотків упевнена стосовно того, звідки взявся той Ґоран.

Злітаючи в повітря, я бачу геть усе: Море комах, Великі рівнини битого скла, Океан пролитої сперми, нескінченну шеренгу кліток, що містять проклятих. Піді мною розгортається уся географія Пекла, разом із демонами, що мандрують у різних напрямках, щоб пожерти бідолашних жертв. У найвищій точці цього підйому на мене очікує цілий каньйон слизьких зубів. Вітер мерзенного вологого дихання б'є мене, наче кулаком, своїм смородом, гіршим за сморід усіх туалетів екологічного табору заразом. Трохи далі здіймається жахливо великий язик, укритий, немов килимом, смаковими сосочками розміром із мухомори. Все це оточене губами, товстими, наче шини у трактора.

Мене підносить до рота, де я випростовую руки і чіпляюсь за верхню губу. Ногами стаю на нижню губу і, немов рибна кістка, виявляюся занадто широкою та негнучкою, щоб мене можна було проковтнути. Губи у мене під долонями здаються дивовижно плисовими, шкіряними, як кушетка у гарному ресторані, але дуже тепла. Це ніби торкнутися оббивки сидіння «ягуара», якого щойно перегнали з Парижа до Ренна.

Обличчя демона таке безкрає, що, окрім рота, я нічого не бачу. Периферійним зором я неясно розрізняю над собою очі, широкі й скляні, як вітрини універмагу, тільки вигнуті назовні, вирячені. Очі ці огороджені чорним частоколом із величезних вій. Помічаю ніс розміром із глинобитну хатинку, з двома відчиненими дверима, в яких звисають завіси з тонкого волосся.

Рука притискає мене до зубів. Язик виступає навперед, волого торкається мого светра, прикрашеного ґудзиками.

У ту саму мить, коли я підкоряюся долі, цього разу – бути перемеленою зубами й з'їденою, після чого мої кістки відкинуть убік, наче кістки корнуельської куріпки, – у цю мить величезний рот верещить. Те, що відбувається, схоже скоріше не на вереск, а на протиповітряну сирену, яка б'є мене прямою наводкою в обличчя. Моє волосся, щоки й одяг – все йде хвилями, все майорить, наче прапор під час буревію.

Один із фірмових черевиків зісковзує з ноги, падає, перекидаючись, униз і приземлюється просто поряд із крихітною фігуркою, що прикрашена гордовитим синім ірокезом. Навіть із такої відстані я бачу: це Стрілець, він стоїть поряд із голою, величезною ногою демона. Стрілець витяг із щоки свою здоровезну булавку і втикає її кінчик, витягує та знову і знову втикає у вигін стопи демона.

Наступної миті, після чергового туше, я відчуваю, що мене начебто упускають, а може, опускають у м'які, дряпучі нігті.

Тієї ж миті, як я приземлююсь, мене хапають інші руки, людські руки Леонарда, і тягнуть мене, ховають під рідким покровом обрізків нігтів… але я встигаю побачити, як та сама рука-парашут, що схопила мене, тепер хапає Стрільця й підіймає його – а він лається, і б'є повітря ногами, і тицяє булавкою – туди, де зуби різко клацають і одним укусом відтинають йому яскраво-синю голову.