Текст книги "Прокляті"

Автор книги: Чак Палагнюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

Розділ двадцять четвертий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Спитай мене, чому дорівнює квадратний корінь числа пі. Спитай мене, скільки пеків у бушелі. Спитай мене що завгодно про коротке, трагічне життя Шарлотти Бронте. Я можу назвати точний час загибелі Джойса Кілмера у Другій Марнській битві. Я можу назвати комбінацію клавіш (Ctrl+Alt+S чи Ctrl+Alt+Q), що надає доступ до камер спостереження чи дозволяє змінювати освітлення та положення драпування в моїх запечатаних спальнях у Копенгагені чи Осло, у тих кімнатах, які моя мати провітрює так довго, доки температура в них не впаде до температури холодильника… до температури в архівах, де електростатичні повітряні фільтри не дають упасти жодній порошинці, де в темряві чекають мій одяг, і черевики, і опудала, позбавлені сонячного світла і дії вологи, терплячі, наче алебастрові глеки, і позолочені іграшки, що супроводжували будь-якого малолітнього фараона до його вічної могили. Спитай у мене, який стан екології на Фіджі чи які у голлівудських гультяїв кумедні звички. Попроси описати політичні махінації, запроваджені в дуже замкненому світі школи-інтернату для дівчат у Швейцарії. Але НЕ питай мене про те, що я відчуваю. Не питай, чи я досі сумую за батьками. Не питай, чи я досі плачу, бо хочу додому. Звичайно, мертві сумують за живими.

Особисто мені дуже, дуже не вистачає чаю „Англійський сніданок“ фірми „Твайнінгз“ і романів Елінор Ґлін у день, коли іде дощ. Я сумую за запахом цитрусів крему від засмаги „Бен де солей“, за тим, як ми обдурювали своїх сомалійських покоївок під час гри у триктрак, як танцювали гавот і менует.

Але загалом, коли бути жорстоко чесною, мертві сумують за всім».

Відчайдушно бажаючи заговорити, отримати втіху від невеличкої терапії теревенями, я телефоную канадській Емілі, і слухавку бере жінка. Коли вона питає, хто я, я кажу, що я подруга Емілі, що живу дуже далеко, і питаю, чи не може вона покликати Емілі, щоб ми поговорили хвильку. Будь ласка.

Після цих моїх слів жінка починає шмигати носом, потім – схлипувати. Вона намагається дихати глибше, але вся тремтить і задихається від придушених сліз. Плаче над небіжчиком.

– Емілі, – каже вона, – моя маленька… – слова перетворюються на плач, але вона продовжує: – моя дитинка повернулась до лікарні… – жінка опановує себе, шмигає носом і питає, чи може вона передати Емілі повідомлення від мене.

Отже, незважаючи на все значне швейцарське навчання етикету, незважаючи на хіпове виховання емпатії, я питаю в мікрофон:

– Емілі помирає?

Ні, це нечесно, але що змушує сприймати життя як Пекло, так це наше сподівання на те, що воно триватиме вічно. Життя коротке. Смерть – це назавжди. Скоро ви й самі про це дізнаєтесь. І коли ви дуже засмутитесь, ситуацію цим не виправити.

– Так, – відповідає жінка; голос у неї хриплий, глибокий від емоцій, що переповнюють її. – Емілі помирає, – і голосом, рівним від покірності, вона питає: – Ти хочеш, щоб я їй щось від тебе передала?

А я кажу:

– Не зважайте.

І додаю:

– Нагадайте їй, щоб взяла із собою мої десять батончиків «Мілкі Вей».

Розділ двадцять п’ятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Неправду кажуть, що коли помираєш, усе життя проноситься перед очима. Щонайменше, не все. Якась частина життя і справді може пронестися. А от щоб пригадати решту, на це можуть піти роки й роки. Гадаю, саме у цьому й полягає функція Пекла: це місце, де люди пригадують. Окрім цього, мета Пекла полягає в тому, щоб не так забути якісь частини життя, а щоб простити їх.

Отже, хоча мертві й сумують за всім і за всіма, вони зовсім не вештаються поблизу Землі довічно».

Того разу тато взяв наш реактивний літак, щоб відвідати якесь засідання акціонерів у Празі, але от біда – того ж дня мамі треба було летіти до Найробі, звідки вона хотіла забрати якогось бідолашного сироту із заячою губою та вовчою пащекою, чи нагороду від музичного фестивалю, чи якесь дурне щось, тож вона орендувала для нас із нею інший літак, от тільки робітники фірми з лізингу і таймшеру… вони дали нам діаметрально протилежний тому, який замовляла мама, тип літака, необдумано надіславши нам літак із позолоченими кранами у ванній і фресками на стелі, намальованими вручну, – тобто такий тип літака, яким зазвичай користуються молодші члени королівської родини з Саудівської Аравії, коли перевозять до Кувейту цілий гарем сексуальних дівчаток за викликом, а надсилати інший літак уже було запізно, і матуся геть розлютилася, у неї просто дах зривало.

Ну що я можу сказати – коли матуся після закінчення церемонії вручення «Оскарів» повернулася до готелю й потрапила ногою у мільярд тарілок з напівспожитою їжею, а потім знайшла моє бездиханне тіло зі стрічкою презервативів «Хелло Кітті», що перетягувала мені горло, то… скажімо так, матуся розлютилася ще більше.

У той час дух мій все ще літав кімнатою, схрещуючи пальці, щоб хоч хтось зробив люб'язність і викликав «швидку», і тоді вони увірвуться до номера й зроблять якесь диво реанімації. Не треба навіть казати, що Ґоран пішов уже давно. Ми з ним повісили на двері знак «не турбувати», тож покоївка не заходила до номера, щоб прибрати в ньому. Тому на подушках не лежали шоколадні цукерки. Світло було вимкнено, зануривши всю кімнату в абсолютну, хоч око виколи, темряву. Батьки заходять навшпиньки, бо думають, що ми з Ґораном бачимо вже десятий сон. Недобре вийшло.

Ні, жодного задоволення немає в тому, що ти дивишся на свою маму, а вона кричить і кричить, і кличе тебе на ім'я, а потім падає на коліна у розкидані в безладі, перемазані кетчупом кільця цибулі й холодні салати-коктейлі з креветок, хапає тебе за мертві плечі й трусить тебе, і волає, щоб ти прокинулась. «Швидку» викликав тато, але, чесно кажучи, було вже справді надто пізно. Реаніматологи, що примчали, більше займалися істерикою моєї мами, ніж моїм рятуванням. Звичайно ж, приїхала поліція, і вони зробили приблизно стільки ж фотографій мого мертвого тіла, скільки журнал «Піпл» свого часу зробив з мого новонародженого тіла. Детективи з відділу розслідування вбивств взяли мільйон відбитків пальців Ґорана зі стрічки презервативів. Мама прийняла приблизно мільйон таблеток «ксанаксу», одну за одною. Поки кожен робив свою справу, тато на слабких ногах підійшов до шафи з новими речами Ґорана, розчинив дверцята, зірвав із вішалок спортивну форму фірми «Ральф Лорен» і почав рвати на шматки, не промовляючи ані слова, всі сорочки й штани, так що ґудзики літали по всій кімнаті й рикошетили від стін.

Увесь той час, усю ніч я могла лише спостерігати, така ж відсторонена й віддалена, як мама, коли вона керує камерами відеоспостереження на своєму ноутбуці. Можливо, я й закривала штори чи вмикала світло, але ніхто, здається, цього не помічав. У найкращому випадку – вартова. У найгіршому – вуаєристка.

Так, це влада, але влада безглузда й безсила.

Нікого не дискримінують так, як живі люди дискримінують мертвих. Нікого так рішуче не виштовхують на узбіччя. Коли мертвих і зображують у масовій культурі, то лише у вигляді зомбі… вампірів… привидів, тобто завжди як щось загрозливе для живих. Мертвих зображують саме так, як зображували негрів у масовій культурі шістдесятих років: як постійну загрозу й небезпеку. Усіх мертвих героїв літератури чи кіно мають прогнати геть, вигнати за допомогою екзорцизму, вижити з власності, як то було з євреями у XIV столітті. Депортувати, як мексиканців-нелегалів. Як прокажених.

Тепер, коли я це сказала, давайте, смійтеся з мене. Ви ж досі живі, а отже, вочевидь, щось-таки робите правильно. Я ж померла, тож давайте, знущайтеся із мене, мертвої товстухи.

В упередженому, нетерпимому сучасному світі живі – то живі. Мертві – всього лише мертві. І ці дві фракції ніколи не мають взаємодіяти. Таке відношення цілком зрозуміле, коли поміркувати над тим, що зробили б мертві з цінністю майна і ціною на акції. Як тільки мертві повідомили б живим про те, що цінності – то просто жарт (ДУЖЕ великий жарт)… ну, алмазодобувна компанія «ДеБірс» більше жодного алмаза б не продала. Пенсійні фонди просто зникли б.

Насправді, мертві завжди знаходяться десь поряд із живими. Я зависала біля батьків десь із місяць, серйозно, адже немає нічого цікавішого, ніж спостерігати за тим, як містер Дешева Вульгарність, робітник моргу, викачує з мене всю кров і грається з моїм оголеним тринадцятирічним трупом. Мої поведені на охороні природи батьки обрали труну, що біологічно розкладається: вона зроблена з пресованої тирси, що гарантовано швидко розпадеться й стане поживою для підґрунтових бактерій. Це типовий приклад того, як мало поваги ви отримуєте, як тільки помираєте. Я про що: добробут хробаків стає більш пріоритетним.

Вважайте це неспростовним доказом того, що ніколи не рано записати свою Останню Волю.

Мене наче поховали у величезній піньяті.

Коли б я могла обирати, то мене б поховали у труні, виготовленій з цільного шматка бронзи, герметично запаяній, оббитій рубінами, і навіть не поховали б, а поклали спочивати у крипті, вирубаній у білому мармурі. На крихітному лісистому острівці в центрі озера. В італійських Альпах. Однак, у моїх батьків були власні уявлення стосовно моїх похорон. Замість того, щоб зробити усе вишукано, вони запросили котячий євангелічний хор з якоїсь церкви, якому не заважало б отримати можливість поспівати на всю країну пісень з альбому, який вони вже збиралися випускати. Хтось переробив ту пісню Елтона Джона про свічку, і співали її так: «Прощавай, Медісон Спенсер, хоча ми тебе й не знали…» Вони навіть випустили десь зиліон білих голубок. Ото вже кліше. Ото вже вторинність.

Серед померлих, що трохи затримались, навіть Джон Бенет Ремсі співчувала мені. Навіть Чарльз Ліндберґ був збентежений моїм похороном.

Я лежала там, мертва, у той час як три маленькі міс Дешевки фон Дешевберґи з моєї школи-інтернату були живі й навіть відвідали мій похорон. Три Брудні МакБруднючки стояли серед інших присутніх, благочестиво нахиливши голови, не промовивши й слова про те, що це саме вони навчили мене грі «французький поцілунок». Ці три Шльондри Вандершльондр віднесли свої надруковані програмки похорону моїй мамі й попросили її залишити на них автограф. Президент Сполучених Штатів допомагав нести зроблений із пап'є-маше, екологічно нешкідливий біологічний контейнер до моєї могили. Прем'єр-міністр Великої Британії теж допомагав.

Кінозірки теж прийшли й стояли там із похмурими обличчями. Якийсь знаменитий поет прочитав дуже барвистий вірш, де не було жодної рими. Світові лідери також прийшли віддати належну шану. Завдяки системі супутникового зв'язку, можна сказати, вся планета прийшла сказати мені «прощавай»…

Окрім Ґорана, мого коханого, моєї єдиної справжньої любові…

Ґоран не прийшов.

Розділ двадцять шостий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Мене раптом осяяло, що я жодного разу нормально не подякувала тобі за те, що надіслав за мною машину, хоча й слід було; це був надзвичайно чуйний, уважний жест з твого боку. Ти повівся щодо мене дуже по-доброму в той час, коли така чемність була мені відчайдушно потрібна, і я хочу, щоб ти знав: я завжди пам'ятатиму твою щедрість».

Бути щойно померлим духом анітрохи не легше, ніж бути щойно народженим немовлям, і я відчуваю нечувану вдячність за кожну крихту турботи й піклування. Всі, хто зібрався навколо місця мого поховання на меморіальному кладовищі «Форест Лоун», плакали: плакали мама й тато, плакав президент Сенегалу. Всі голосно схлипували, і єдиний, хоча й видатний, виняток становила лише я – через те, що на мою думку, плакати на власному похороні – то моветон і прояв жахливого егоцентризму. Само собою зрозуміло, що ніхто не може бачити справжню мене, мене-привид, хоч я і стою просто серед їхньої засмученої юрби. Я знаю, я знаю, у цій абсолютно архетиповий томсойєрівській ситуації очікується, що померла людина із величезним задоволенням відвідуватиме власний похорон і бачитиме, як всі (у глибині душі) сильно кохали та навіть обожнювали її, але сумна правда полягає в тому, що більшість людей так само удають свої почуття до вас після вашої смерті, як вони це робили за ваше життя. Коли люди відчують найкрихітнішу вигоду з цього, то всі, хто ненавидів вас, розриватимуть на собі одяг і кидатимуться на землю, наче фальшиві плаксії. Щодо ситуації на порядку денному: тріо міс Легковажна Доступність оточили своїми похітливими передпідлітковими тілами мою невтішну матір і розповідають їй про те, як сильно вони любили мене, а в цей час їхні павучі анорексичні пальці з французьким манікюром граються прикрашеними коштовним камінням чотками – грудкуватими від таїтянських чорних перлин, і великих рубінів, і смарагдів, – що їх розробив Крістіан Лакруа для компанії «Булгарі», які вони поспіхом придбали на Родео Драйв спеціально для сьогоднішнього похорону. Ці три міс Шльондри Шльондрегаймер безупинно шепочуть моїй невтішній матусі, що кожна із них отримує повідомлення від мене, що я постійно відвідую їх у сновидіннях і молю передавати мою любов і підтримку моїй сім'ї; а бідолашна матуся, здається, зазнала такого сильного душевного удару, що слухає цих трьох жахливих гарпій і сприймає їх слова всерйоз.

Зграя білявих помічниць продюсера, яких набагато більше, ніж моїх колишніх однокласниць, оточила мого тата: всі вони носять сексуальні чорні рукавички й намагаються «переножити» одна одну, дозволяючи і без того коротким мініспідницям підійнятися ще вище, повністю відкриваючи засмаглі, ретельно поголені стегна, у той час як у руках вони тримають крихітні, бездоганно нові, огорнуті в чорну шкіру примірники Біблії, наче це нові сумочки-клатч від Шанель, і вони всі до одної сплять із ним – з моїм батьком, незважаючи на всю його благородну, імпозантну, високоінтелектуальну, ліберальну вульгарність, – але йому нізащо не вдасться вписати їхні різні за розміром зарплати до бюджету будь-якого фільму, коли він зізнається, що та єдина роль, яку вони грають, не може бути частиною фільму для сімейного перегляду. Цей сентиментальний медійний цирк відбувається навколо моїх земних останків, запханих глибоко в органічний саван з небіленого бамбукового волокна, по всій поверхні якого нанесені нікчемні значки, схожі на арабську в'язь, причому саван цей більше за все схожий на гігантський, не зовсім білий екскремент, покритий графіті китайських банд, поставлений впритул до мого свіженького, щойно витесаного надгробного каменя. На мертвих падають просто міріади принижень: на камені викарбувано моє повне ім'я «Медісон Квітка Пустелі Роза Парке Койот Трікстер Спенсер» – це страхітлива особиста таємниця, яку я відчайдушно приховувала всі тринадцять років свого життя і яку три міс Хтиві Підлабузенберґ, звісно ж, просто мріють розкрити всім моїм колишнім однокласницям у Швейцарії, не кажучи вже про той факт, що дати народження та смерті, викарбувані в граніті, навічно закріплять за мною помилковий вік у дев'ять років. Ще одна образа полягає в тому, що в епітафії написано таке: «Меді, відпочивай із миром в обіймах вічної богині та насолоджуйся молоком її священних грудей».

Ось які ослячі дурниці чекають на вас і абсолютно справедливо, коли ви помрете, не залишивши по собі викладеної письмово останньої волі, яка має юридичну силу. Я мертва і знаходжусь на добрячій відстані від цих божевільних, але і звідти я відчуваю запах їхнього, макіяжу та лаку для волосся.

І коли я раніше не розуміла значення виразу «ослячі дурниці», я дуже добре розумію його тепер. Щодо слова «помилковий», то, аби зрозуміти його, мені достатньо лише озирнутись навколо.

А коли ви здатні перетравити ще один факт про життя після смерті, то будь ласка: на похороні ніхто так сильно не горює, як сам щойно померлий. Ось чому я відчуваю таку жалюгідну вдячність, коли, відвернувши очі від цієї гнітючої, але мальовничої картини, я бачу чорний лімузин «Лінкольн», припаркований на узбіччі, що відпочиває на тому кінці алеї кладовища. У сяючій, протертій воском, відполірованій чорноті його боків віддзеркалюється вся армія присутніх на похороні… синє небо… могильні камені «Форест Лоун»… насправді, в них віддзеркалюється геть усе, окрім мене, бо у мертвих немає віддзеркалень. На землі мертві не відкидають тіні, їх не видно на фотокартках. Але найкраще за все те, що поряд із лімузином стоїть шофер у формі, волосся його ховається під картузом із козирком, а добра половина обличчя – під сонцезахисними, дзеркальними окулярами. У правій руці, затягнутій у чорну рукавичку, він тримає білу табличку з написом великими друкованими літерами: «Медісон Спенсер». У шофера на лацкані висить маленький хромований бейджик, на якому вигравіруване його ім'я, але не варто витрачати час і читати його, бо я з досвіту знаю, що вже через мілісекунду забуду, як його звати, і стану називати його просто Джордж.

Оскільки я півжиття провела у таких орендованих машинах, то знаю, як треба поводитися. Я роблю крок, потім другий, потім третій до машини, і шофер, не промовляючи ані слова, відчиняє дверцята і робить крок убік, даючи мені можливість сісти. Він трохи вклоняється і торкається краєм таблички краю свого кашкета, віддаючи мені честь. Як тільки штанини моїх шортів зручно влаштовуються на сидінні, шофер гучно зачиняє дверцята: цей звук якісної американської дорожньої яхти такий важкий і приглушений, що примушує забути про існування будь-якого дихаючого, живого світу поза його межами. Вікна так сильно тоновані, що я опиняюсь у коконі, що гойдається, з чорної шкіри, запаху поліровки для меблів, холодного повітря з кондиціонера і мідного оздоблення інтер'єру. Єдині звуки надходять від старомодного скла, що розділяє водія та пасажирів. Під загальним запахом шкіри ховається ще один, тонкіший; таке відчуття, наче хтось нещодавно почистив і з'їв у салоні варене яйце: це тонкий запах сірки чи метану. Також я відчуваю запах попкорну… попкорну й карамелі… так, це кульки з попкорну. Маленьке віконце в центрі перегородки зачинене; але я чую, як водій сідає за кермо й пристібується. Мотор заводиться, і машина повільно, майже ліниво рухається вперед. Минає довга хвилина, і передня частина машини підіймається. З'являється асоціація з підйомом на перший пагорб американських гірок чи з неможливо крутим підйомом, що необхідний для «Гольфстріму», аби відірватися від льотної смуги маленького аеропорту в горах, у місті Локарно, що в Швейцарії.

Підбите й оббите шкіряне лоно, чим насправді є заднє сидіння лімузина… як тільки ви опиняєтесь у такому місці, треба змиритися з тим, що ви на дорозі до Аїду. У кишені для журналів знаходиться звичайний набір чтива, включаючи «Голлівуд Репортер», «Верайєті» та примірник «Веніті Фер», з обкладинки якого посміхається моя мати; усередині вона ж розбризкує свою містичну тарабарщину про те, що «немає нічого важливішого за Землю». Її так відфотошопили, що я майже не впізнаю її.

Отже, батьки багато розповідали мені про «могутність контексту», і Марселя Діошана, і про те, як навіть пісуар може стати предметом мистецтва, коли його повісити на стіну модної галереї. І що майже будь-кого вважатимуть кінозіркою, коли надрукувати їхнє фото крупним планом на обкладинці журналу «Веніті Фер». Але саме з цієї причини я так, так, так вдячна за те, що до життя після смерті мене відвіз лімузин «Лінкольн», а не автобус, чи катер, чи якийсь інший вагон для худоби, третьокласна форма спітнілого масового перевезення. Тож іще раз дякую тобі, Сатано.

Різкий кут підйому траєкторії машини й сила тяжіння, що зросла в результаті цього, утискають мене глибше в шкіряну оббивку. Маленьке віконце в перегородці відчиняється, і в отворі з'являються сонячні окуляри водія, обрамлені в дзеркальце заднього виду. Говорячи зі мною через посередництво власного віддзеркалення, водій питає:

– Вибачте, коли моя цікавість здасться вам недоречною, але… ви, часом, не родичка кінопродюсера Антоніо Спенсера? – з усіх рис його обличчя мені видно лише губи, які розтягуються у посмішці, що скоріше нагадує моторошний вищир.

Я дістаю з кишені на дверцятах примірник «Веніті Фер» з фотографією моєї матусі, підношу його до свого обличчя і кажу:

– Бачите якусь схожість? На відміну від мами, у мене є пори… – я вже засинаю, провалююсь у сновиддя. На жаль, я вже відчуваю, до чого він хилить.

Шофер зазначає:

– Я і сам трохи бавлюсь написанням сценаріїв.

Отож, звичайно, я здогадувалась, що саме цим усе закінчиться. З того самого моменту, як побачила машину. Усіх водіїв звуть Джордж, і всі водії в Каліфорнії мають при собі сценарій, і намагаються влаштувати його до вас, і з того часу, як мені виповнилося чотири роки (коли я поверталася додому з Гелловіна, з торбинками, повними довбаних сценаріїв), я навчилась впоруватися з такими ситуаціями. Тато сказав би: «На жаль, зараз ми не починаємо нових проектів…» Тобто: «Йди, віднеси свій бісів сценарій якомусь невдасі, нехай фінансує». Але незважаючи на дитинство, яке я провела у напруженому навчанні принципам ввічливої відмови, ніжного вбивства надій і мрій помірно обдарованих, палких молодих талантів… може, просто через те, що я виснажена… може, через те, що я усвідомлюю: вічне життя після смерті здаватиметься мені ще довшим, коли у мене не буде можливості відволіктися навіть на низькопробне чтиво… я кажу:

– Звісно. Дайте мені чистовий варіант рукопису, я продивлюсь його.

Коли я відходжу до сну, все ще стискаючи в руках примірник «Веніті Фер» із фото моєї матусі на обкладинці, я відчуваю, що передня частина машини більше не підіймається до небес. Вона вирівнялась, наче ми переїхали гребінь гори, і починає знижуватися. Повільно, ризиковано, вертикально прямо занурюватися.

Дивлячись на мене з дзеркальця заднього виду, все ще посміхаючись, водій каже:

– Мабуть, вам краще пристебнутися, міс Спенсер.

Коли я чую це, то упускаю журнал, і він падає, пролітає крізь віконце в перегородці й приземлюється просто на вітровому склі.

– І ще одне, – продовжує водій. – Коли ми дістанемося місця призначення, краще не торкайтеся ґрат клітки. Вони досить брудні.

Машина важко падає, занурюється, пірнає з неможливою швидкістю, у вільному падінні, що постійно прискорюється, і я швидко, хоч і сонно, застібаю ремінець безпеки.