Текст книги "Прокляті"

Автор книги: Чак Палагнюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

Розділ одинадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Не сприймай те, що я скажу нижче, як лайку. Будь ласка, зрозумій те, що я збираюсь сказати, як дуже конструктивний зворотний зв'язок. Позитив полягає в тому, що ти керуєш одним із найбільших, найбільш успішних підприємств у історії… ну, просто в історії. Ти спромігся досягти питомої ваги свого товару на ринку, незважаючи на непереборну конкуренцію з боку прямого, всемогутнього конкурента. Твоє ім'я стало синонімом катування й страждань. Тим не менше, коли мені буде дозволено висловлюватися відверто, твій рівень навичок обслуговування клієнтів просто жахливий».

Матінка завжди казала мені: «Можете повірити, що Медісон розповість вам про себе геть усе – окрім правди». Тобто: не очікуйте, що я миттєво демонтуюсь і просто затоплю вас одкровеннями про свою глибоку особисту сутність. Давайте, списуйте таку таємничість на дію глибокого, прихованого сорому з мого боку, але затямте: це не той випадок. Мабуть, освіта моя і закінчилась у сьомому класі, мабуть, я нестерпно наївна, і мені не вистачає досвіду справжньої роботи, але я не настільки жадаю уваги, щоб відчувати нагальну потребу поділитися найінтимнішим, внутрішнім… і ля-ля-ля.

Все, що вам потрібно знати, це те, що я зазирнула за завісу смерті. Я мертва, і згідно з моїм власним, хоча, можливо, і недовгим життєвим досвідом, я б уклала парі, що найкращі люди – теж. Тобто теж мертві. Утім, я нічого не можу казати напевне, оскільки у вигляді «життєвого досвіду» в мене виступає передозування.

Я мертва, і я мандрую, сидячи на долоні величезного, гігантського демона-жінки, коли вона йде пекельним ландшафтом, залишаючи за спиною милю за милею. Зі мною разом подорожують мої нові співвітчизники: Леонард, Паттерсон, Стрілець і Бабетта. Мозок, качок, бунтівник і перша красуня. З ергономічної точки зору, подорожувати, розташувавшись на величезній долоні, нескінченно зручно: цей спосіб включає контури сидіння в першому класі «Сінгапур Ейр» із відчуттям ледь відчутного гойдання ліжка в купе «Східного експреса». З цієї висоти, яку можна порівняти з оглядовим балконом Ейфелевої вежі чи верхньою точкою оглядового колеса «Лондонське око», ми спостерігаємо чимало важливих об'єктів. І серед них – чималу кількість найбільших знаменитостей.

Футболіст-качок, Паттерсон, звертає нашу увагу на найбільш цікаві місцеві пам'ятки: гори ще теплого собачого лайна… Болото протухлого поту… луг того, що здається вересом, але насправді є нічим іншим, як розкішними паростками грибка ноги.

Леонард, що подорожує з нами, зауважує, що Полудниця має рівно 300 ліктів у висоту. Наша господиня-позашляховик є потомком ангелів, які споглядали за землею та відчули шалену хіть до земних жінок. Уся ця історія, каже Леонард, на хвилиночку, вперше з'явилась у такому шанованому джерелі, як святий Фома Аквінський, котрий написав у XIII столітті, що ці ангели на землі мали вигляд інкубів – гарячих, дуже рогатих божественних надістот. Ці ангели робили зі смертними жінками свою дуже гарячу й негарну справу, в результаті чого зачали таких от гігантів, як Полудниця. Самих рогатих ангелів кинули до Пекла, де вони перетворились на демонів. Перш ніж ви піддасте сумніву цю історію, яка звучить, як казна-що, маю зауважити: в Аїді Фоми Аквінського немає, отже, щось він таки збагнув вірно.

Аналогічним чином, коли смертні чоловіки відчували хіть до ангелів у містах Содом і Гоморра, продовжує Леонард, Бог дав їм доброго прочухана. Запропонував їм повноцінне лікування «стовп із солі».

Ні, це нечесно, але схоже на те, що єдина безсмертна істота, якій дозволяється займатися фліртом зі смертними, це сам Господь Бог.

Вибач мені за те, що я постійно вживаю це заборонене слово, що починається на «Б». Здається, старих звичок таки справді важко позбутися.

– Так тримати! – каже Паттерсон. Він ляскає Леонарда по потилиці, додаючи: – Єретик бісів!

– Фі, як ти розмовляєш, – кривиться Бабетта. – Може, тобі ще й висратися мені у вуха?

Стрілець, який мандрує з нами, махає рукою кільком демонам унизу. Кричить величезному чоловіку зі світлим волоссям і оленячими рогами на голові:

– Йо! Цернунн, друже мій!

Леонард пошепки пояснює мені, що це – скинутий кельтський «оленячий бог», і додає: наш, християнський Сатана зазвичай зображується із рогами на знак данини цьому богові.

Стрілець схвально демонструє великі пальці іншому демону, що знаходиться на середній відстані від нас, чоловікові з левовою головою, що апатично жере якогось юриста. Стрілець прикладає долоню до рота і горланить:

– Як справи, Мастема?

– Це «Князь духів», – шепоче мені Леонард.

Увесь цей час Бабетта не припиняє питати:

– Котра година? – не замовкає вона. – Сьогодні все ще четвер? – сидячи наодинці на іншому боці велетенської долоні, схрестивши руки на грудях, нетерпляче стукаючи носком одного черевичка під «Маноло Бланік», вона каже: – Повірити не можу, що в Пеклі немає вай-фаю…

Наше судно, наша господиня, Полудниця, неспішно прямує далі, а на губах її все ще грає легка посткоїтальна посмішка.

Посмішку її можна порівняти лише з усмішкою Стрільця: все його тіло вже відновилося, від синього ірокеза і до чорних мотоциклетних чобіт, і посмішка його така широка, що булавка в щоці майже торкається вуха.

Далеко внизу плететься вперед висушений дідуган, спираючись на палицю, і тягне за собою занадто довгу сиву бороду. Я питаю Стрільця, чи це не демон.

– Оцей? – перепитує Стрілець, вказуючи пальцем на старого. – Це ж Чарльз-щоб-його-Дарвін! – Стрілець відхаркує і чвиркає; слина падає і падає, і падає, і приземлюється просто поряд із дідом – достатньо близько, щоб той підняв голову. Коли їхні погляди зустрічаються, Стрілець кричить:

– Агов, Чаку! Все ще робиш за Диявола його роботу?

Дарвін підіймає висохлу руку, вкриту товстими венами, і демонструє Стрільцю середній палець.

Як виявляється, занадто фундаменталістські християнські прихильники креаціонізму були повністю праві. Як жаль, що я не можу розповісти батькам: жителі Канзасу були праві. Так, заклинателі змій з діда-прадіда та інші святоші набагато краще второпали ситуацію, ніж мої мирські гуманістичні батьки-мільярдери. Темні сили Зла насправді поховали ті кістки динозаврів і підробили скам'янілості для того, щоб збити людство з пуття. Еволюція – це дешевий трюк, а ми повірили в нього цілком та повністю.

На горизонті, вимальовуючись на тлі полум'яного жовтогарячого неба, з'являються контури будівлі.

Витягуючи шию, намагаючись заглянути в широке, мінливе, схоже на повний місяць обличчя нашого задоволеного гіганта, Леонард кричить:

– Glavni stab. Ugoditi. Zatim, – і пояснює мені: – Це сербською. Вивчив кілька слів на підготовчих курсах до коледжу.

Будівля попереду все ще частково ховається за лінією горизонту, але в міру того, як ми наближаємося, вона виростає і відкриває нашим очам розгалужену систему флігелів і численних поновлень.

Як я вже вихвалялася трохи вище, насправді всі видатні люди вже померли. З того часу, як я опинилась у Пеклі, я помітила цілу купу видатних людей з усіх історичних епох. Навіть зараз, зазираючи донизу з долоні гіганта, я помічаю крихітну фігурку й кажу:

– Дивіться усі!

Паттерсон прикриває очі долонею, притуливши її до лоба, наче в салюті, щоб трохи знизити інтенсивність жовтогарячого світіння, що лине звідусіль. Дивлячись туди, куди показує моя рука, він питає:

– Ти про он того старого?

Цей «старий», повідомляю я, всього лише сам Норман Мейлер.[3]3
  Американський письменник, журналіст, драматург, кінорежисер
(1923—2007).


[Закрыть]

У Пеклі навіть поворухнутися не можна без того, щоб не зачепити якусь поважну особистість: Мерилін Монро чи Чингісхана, Кларенса Дарроу чи Каїна. Джеймс Дін. Сьюзен Зонтаг. Рівер Фенікс. Курт Кобейн. Справді, склад місцевого населення нагадує список запрошених на вечірку, від якого обидва мої батьки обмочилися б. Рудольф Нурієв. Джон Ф. Кеннеді. Френк Сінатра та Ава Гарднер. Джон Леннон, і Джиммі Гендрікс, і Джим Моррісон, і Дженіс Джоплін. Нескінченний Вудсток. Мабуть, коли б мій тато дізнався про можливості створення контактів у Пеклі, він негайно ковтнув би отруту для щурів і кинувся б на самурайський меч.

Заради того, щоб потеревенити з самою Айседорою Дункан, матуся відчинила б запасний вихід із нашого приватного літака фірми «Лір» і вистрибнула б назовні, просто посеред польоту.

Справді, досить лише озирнутися, щоб відчути жалість до бідолашних душ, яким вдалося пройти повз святого апостола Петра. Не можна не уявити собі бідненьку віп-вітальню в Раю та щось на кшталт зібрання без алкоголю, але з морозивом, де найвидатнішими постатями виступають Гарріет Бічер-Стоу та Махатма Ганді. Навряд чи це відповідає хоч чиїмось уявленням про світський календар.

Отже, мені тринадцять років, я товста і мертва – але я не компенсую це у перебільшеній манері, як то роблять хлопці, що непевні у своїй орієнтації і тому хизуються, розмовляючи про Мікеланджело, чи Ноела Кауарда, чи Авраама Лінкольна, аби чимось підкріпити свою слабеньку самоповагу. Звичайно, коли ти мертвий і знаходишся у Пеклі, це викликає підозру в тому, що ти скоїв принаймні подвійну дозу Великих помилок, але особисто я опинилася в дуже (з великої літери) Дуже Приємній компанії.

Ми йдемо риссю (все ще сидячи на долоні гігантського демона) і наближаємося до комплексу будівель, які, як тепер видно, розтягнулися далеко за лінію горизонту і займають багато акрів чи навіть квадратних миль пекельних земельних ділянок. Уздовж зовнішнього краю периметр будівлі складається з постмодернового попурі, являючи собою колаж різних стилів, багато що беручи від Майкла Грейвса і Бей Юйміна; низка робочих риє котловани й закладає фундамент серії додаткових флігелів, що постійно розширяється; ці флігелі підкріплені ребрами, що нагадують хвилясті форми Френка Гері. У межах цього зовнішнього краю стоять концентричні кола більш давніх оновлень, наче кола розрізаного навпіл дерева, і кожне внутрішнє коло можна ідентифікувати за модою більш давньої епохи. Тулячись до постмодерністських секцій, височіють кубічні скляні вежі інтернаціонального стилю. Всередині цього кола розташовані афектовані футуристичні шпилі ар деко, за ними – епоха відродження вікторіанського стилю, часів федерації, георгіанського періоду, Тюдорів; єгипетська, китайська, тибетська палацова архітектура, вавилонські вежі, – вся ця розкіш становить історію будівництва, що постійно збагачується. У той час, як зовнішні кола розширюються, поглинаючи землю майже зі швидкістю Океану сперми, внутрішні кола гниють та розвалюються.

Коли Полудниця доходить до околиць будівлі, згори нам видно, що найдавніші, внутрішні частини, які передують етрускам, і інкам, і часам Месопотамії, ці башти й палаци в центрі перетворилися на гниле дерево й глиняну пилюку.

Саме це місце і є нервовим центром, штаб-квартирою Пекла.

Леонард кричить, задравши голову:

– Ovdje.

Велетень миттєво зупиняється.

Далеко від зовнішніх кордонів будівлі тягнеться хвіст: це стоять у черзі люди. Буквально, без перебільшення, цілі милі проклятих. Кожна черга веде до своїх дверей, і як тільки хтось заходить, черга просувається далі.

Леонард знову кричить:

– Prekid. Ovdje, будь ласка.

Слухаючи цей дивний набір слов'янських слів, я думаю, наскільки він близький до мови думок Ґорана. Таємнича, загадкова тарабарщина спогадів і мрій мого коханого Ґорана. Рідна мова Ґорана. Якщо бути чесною до кінця, я навіть не впевнена, з якої країни, що потерпає від війни, походить Ґоран.

Атож, я обіцяла припинити сподіватися, але ж дівчині неможна заборонити впадати за кимось.

Коли ми наближаємося до кінця величезної черги, Леонард каже:

– Spustati. Sledeic.

Бабетта питає:

– Ну хоч рік у нас той самий?

Тільки у Пеклі тебе раптом охоплює бажання, щоб на годиннику були функції години, дня і століття.

У цей момент Полудниця припадає на одне коліно і нахиляється, щоб обережно, ніжно спустити нас ізнов на землю.

Розділ дванадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Якщо ти стерпиш ще одне нахабство з мого боку, то маю сказати: я ніколи добре не розумілася на тестах. Повір мені, я зовсім не намагаюсь перекласти провину на когось іншого, але я ненавиджу змагання на кшталт телешоу, в якому визначається така велика частина нашої долі: доводити те, що в мене гарна пам'ять і що мої інтелектуальні навички добре проявляються також і в малорухомій ситуації під тиском обмеженого часу. Звичайно, у смерті є низка очевидних недоліків, але ж це просто блаженство, що тепер у мене з'явилось незаперечно вагоме виправдання відмови здавати іспит на визнання академічних здібностей. Утім, здається мені, що я не повністю уникнула цієї жахаючої кулі».

На даний момент я сиджу у маленькій кімнаті, у кріслі з прямою спинкою, за письмовим столом. Уявіть собі архетипову кімнату білого кольору, де немає вікон, приблизно розміру ванної кімнати в готелі, яка, на думку аналітичних психологів – послідовників Карла Юнґа, – краще за все репрезентує смерть. Демон із котячими кігтями і складеними шкіряними крилами нахиляється до мене, щоб закріпити манжету для вимірювання кров'яного тиску, що огортає мою руку вище ліктя, і накачує манжету, доки я не починаю відчувати сильні поштовхи пульсу. До моїх грудей липкими подушечками прикріплені дроти кардіологічного монітора, що змійкою повзуть між ґудзиками на блузці. Липкий пластир тримає ще один дріт, який перевіряє пульс у мене на зап'ястку. Інші сенсори дротами прикріплені до моїх шиї та горла.

– Щоб наглядати за дрижанням у відтінках твого голосу, – пояснив мені Леонард. Один сенсор прикріплений до перснещитовидного м'яза на горлі, каже він. Інший сенсор – до перснечерпаловидного м'яза на шиї, поряд із хребтом. Коли ти розмовляєш, між двома сенсорами біжить струм низької напруги, реєструючи будь-які мікродрижання у м'язах, що контролюють твій голосовий апарат, і відмічають, коли ти кажеш неправду.

У демона зі складаними шкіряними крилами смердить із рота.

Це відбувається після того, як Бабетта провела нас у будівлю штаб-квартири, обійшовши нескінченні черги очікуючих, підганяючи нашу невеличку компанію крізь розвалену частину фасаду будівлі, що водночас ще доводився до ладу й руйнувався від старості. Бабетта провела нас до схожого на печеру залу очікувань, великого, наче стадіон, де пліч-о-пліч стояли численні душі, створюючи суміш на кшталт натовпу в автотранспортному управлінні: поряд стояли люди в брудних лахміттях і вдягнені в костюми від Шанель і з кейсами в руках. Усі пластикові крісла з відкидними сидіннями були заліплені великою кількістю жуйки, тож, насправді, лише ті, кому вдалося повністю відмовитися від надії, могли ризикнути й посидіти на них. Величезна дошка об'яв, розташована просто коло входу до залу, демонструвала таке оголошення: «Зараз обслуговується номер 5». Далекі стіни й стеля, схоже, були пофарбовані коричневою фарбою. Все, що нас оточувало, мало відтінок землі, сепії, бруду, колір «скарбів» із носа. Майже всі стояли, опустивши голови під різними кутами, пригнічені; голови їх висіли так, наче у них були зламані шиї.

Кам'яна підлога кишіла, була майже вкрита килимом легіонів жирних тарганів, що влаштували собі бенкет із неминуче присутніх кульок попкорну та кольорового цукру.

Пекло дуже схоже на Флориду в тому смислі, що комашине життя тут ніколи не вщухає. У результаті вологості, жару й безсмертя таргани досягають жирних, м'ясистих пропорцій, що більш притаманні мишам чи білкам. Бабетта подивилась на те, як я підстрибую, тримаючись на землі лише однією ногою, а іншою дригаючи в повітрі, наче якась лелека, щоб не ступити на комах, і нарешті, заявила:

– Треба тобі десь поцупити високі підбори.

Навіть Паттерсон, у своїй футбольній формі з ватними плечима, майже танцював, насаджуючи товстий шар тарганів (який щоразу ставав все товщим) на свої сталеві шипи. Пересичений Стрілець також гарцював на місці, і хромовані ланцюжки у нього на щиколотках дзеленчали, коли його ноги ковзали туди-сюди на розчавлених жуках. Серед нас виділялась Бабетта: у своїх фальшивих черевичках на високих підборах вона ходила, наче на ходулях, недоступна, по шару цього органічного сміття.

Обігнавши нас, проклавши собі дорогу крізь еони очікуючих, Бабетта дісталася стійки чи довгого стола, що йшов уздовж усієї дальньої стіни. Схоже, ряд демонів, що стояли з іншого боку стола, виконували роботу клерків. Бабетта шльопнула свою підроблену сумочку «Коуч», обернулась до демона, що стояв найближче до неї, та промовила:

– Агов, Астралоте, – вона витягла з сумочки велику цукерку «Біг Ханк», штовхнула ласощі через стіл, нахилившись майже в обличчя демона, й додала: – Дай нам А137-В17. Короткий варіант. Для заяв і пошуку в базах даних, – Бабетта кивнула в мій бік і сказала ще: – Це для новенької, он там.

Я зрозуміла, що Бабетта вміє вести справи.

Повітря в актовій залі було таким вологим, що кожен видих білою хмаринкою висів у мене перед обличчям, затуманюючи мені окуляри. Кожен крок викликав хруст тарганів під ногами.

Ні, це нечесно, але тато й мама ніколи не упускали можливості розповісти мені всі подробиці кожного статевого акту чи сексуального фетиша, які тільки існують. Інші дівчата в тринадцять років можуть отримувати перші ліфчики, але моя матуся запропонувала мені приміряти перший протизаплідний ковпачок. Окрім теми про те, звідки беруться діти, – а також яке ще значення має вираз «брати до рота», що таке «ріммінг» і «робити ножиці», – батьки жодного разу теми смерті зі мною не торкались. Максимум, що вони в цьому відношенні зробили, так це дошкуляли мені, щоб я користувалася денним кремом із УФ-фільтрами та регулярно користувалася зубною ниткою. Якщо вони взагалі розуміли, що смертні, то відносилися до цього на якомусь дуже зовнішньому рівні, як-от зморшки й сиве волосся старих, які скоро мають нас покинути. Саме тому вони, здається, стільки витрачали на віру в те, що коли їм вдасться постійно підтримувати гарний стан зовнішності й пом'якшувати ознаки старіння, то смерть ніколи не стане у них на порозі. Для моїх батьків смерть існувала, як логічний, але крайній результат поганого відлущування шкіри. Слизька доріжка. Якщо ви нехтуєте ретельним доглядом за собою, ваше життя швидко перемелеться до кінця.

І будь ласка, коли ви все ще заперечуєте смерть, коли їсте недосолені курячі грудки без шкіри, такі корисні для серця, і відчуваєте таке задоволення від власної особи, коли бігаєте на біговій доріжці, не прикидайтеся, нібито ви більш реально дивитеся на речі, ніж мої недоумкуваті батьки.

І не треба вважати, ніби я сумую за тим часом, коли була живою. НАЧЕ я справді жалкую, що мені так і не довелося вирости й кожного місяця спостерігати, як із мене (самі знаєте, звідки конкретно) ллється кров, і навчитися керувати транспортним засобом з двигуном внутрішнього згоряння, що живиться викопним паливом, і ходити в кіно дивитися зачухані «дорослі» фільми без супроводу батьків, а потім пити пиво просто із кега, і витратити чотири роки на те, щоб отримати диплом з історії мистецтв завдяки гарній грі у софтбол, після чого якийсь хлопець розбризкає в мені свою сперму, і мені доведеться тягати у собі чималеньку дитину впродовж майже цілого року. Як же я сумую за добрим старим часом (даю підказку: це сарказм)! І – ні, це не приклад Лисиці й винограду. Коли я дивлюсь на все те лайно, яке мене не торкнулось, іноді я дякую Богові за те, що не вгадала з дозуванням.

Ну от, я знову промовила це слово на літеру «Б». То вбий мене.

Виявляється, папери про моє прокляття загубились. Чи їх іще не доправили. Чи всі мої документи випадково знищили. Як би там не було, мені доведеться почати з самого початку: мене скеровують до проходження тесту на детекторі брехні, а потім я маю пройти тест на наркотики.

Здається, Бабетта зовсім не така вже й ні до чого не здатна, як мені здалося спочатку. Вона скоротила нам чимало тяганини й бюрократичних витівок і провела нашу маленьку компанію крізь лабіринт коридорів і кабінетів, підкупляючи клерків шоколадними батончиками «Хершиз» і льодяниками «Світартс». Пеклу залишаються ще еони й еони років до того, щоб започаткувати культуру без паперів, і все навколо вкрито товстим, по коліно, шаром загублених особових справ, випотрошених тек, викинутих розшифровок поліграфа, етикеток від льодяників «Лайфсейверз» зі смаком рому і тарганів.

На шляху до тестування Стрілець порадив мені не схрещувати руки, не дивитися вправо чи вгору: ці жести скажуть, що я брешу.

Після того, як ми подаємо заповнений бланк заяви і крадькома даємо демону-секретареві батончик «Кіт Кат», Бабетта бажає мені успіхів. Вона на секунду обіймає мене, безсумнівно, залишаючи на спині мого джемпера брудні відбитки долонь. Бабетта, Леонард, Паттерсон і Стрілець залишаються чекати у приймальні ззовні, а я заходжу до повністю білої кімнати для тестів. Поліграф. Демон наповнює повітрям манжету для вимірювання тиску, яку він надів мені на руку.

Мабуть, ви пам'ятаєте цього демона з класичного голлівудського шедевру «Той, що виганяє диявола», де він оволодіває маленькою дівчинкою, яка була розбещеною, рано розвиненою дитиною кінозірки середніх років. Ось воно, дежавю: він стоїть тут і спостерігає за моїми очима – чи не побачить він, як змінюється розмір зіниць, що може вказувати на нечесність. Демон чіпляє дроти до моєї шкіри, щоб перевірити, чи я не спітніла. Як це називає Леонард? «Електропровідність шкіри».

Я кажу, що просто у захваті від сцени, де він примусив дівчинку, Ріган, йти на всіх чотирьох кінцівках спиною вперед вниз сходами, і ще в неї тоді з рота йшла кров. Набравшись нахабства, я питаю, чи демон мав особистий досвід оволодіння людиною. Чи знімався він в інших фільмах? Чи отримує він гонорар за кожен черговий показ фільму? Хто його агент?

Не відводячи очей від аркуша з даними, що друкується, з цих крихітних голок, що дрижать і виводять хвилясті лінії на смужці білого паперу, демон питає:

– Тебе звуть Медісон Спенсер?

Я кажу «так».

Натиснувши на ручку на машині, демон питає:

– І тобі справді тринадцять років?

Відповідь знову ствердна.

Демон питає:

– Чи відрікаєшся ти від Сатани та його справ?

Це легке питання; я знизую плечима і кажу:

– Так, чому б і ні?

– Ні-ні, – каже демон, – дуже важливо, щоб відповіді були лише «так» чи «ні».

Я кажу:

– Пробачте.

Демон питає:

– Чи визнаєш ти Господа Бога єдиним і правильним Богом?

Знову дуже легке питання, і відповідь я даю просто на раз:

– Так.

Демон питає:

– Чи визнаєш ти Ісуса Христа своїм особистим Спасителем?

Я цього не знаю, принаймні не певна, але кажу

– Так…

Голки підстрибують на папері, що розкручується, – несильно, але помітно. Я не можу визначити це, але мені здається, що райдужні оболонки в мене стискуються. Догма ця начебто достатньо знайома, але такого катехізису батьки мене читати не вчили. Не відводячи очей від чорнильних хвилеподібних ліній на папері, демон питає:

– Чи сповідуєш ти нині або сповідувала раніше буддизм?

Я не розумію:

– Що?

– Так чи ні, – нагадує мені демон.

– Що? – не можу повірити я. – Невже буддисти не потрапляють до Раю?

І хоча мої батьки аж ніяк не відповідали ідеалу батьківства, жодна з їхніх помилок не була злою чи навмисною, отже, мені здається зрадою відрікатися від геть усіх ідеалів, які вони намагалися поступово вселити в мене. Переді мною стоїть одвічна дилема: я маю зректися або своїх батьків, або свого божества. А я всього лише хочу мати німб над головою і кататися на хмаринках. Я просто хочу грати на арфі.

Демон, не моргнувши оком, продовжує допит:

– Чи віриш ти в те, що Біблія – єдине істинне Слово Боже?

Я питаю:

– Чи враховувати геть божевільні, ненормальні частини Книги Левіт?

Демон різко нахиляється вперед і питає:

– Скажи, тільки чесно, чи вважаєш ти, що життя починається з моменту запліднення?

Так, я знаю, що взагалі я мертва і не повинна мати фізичного тіла, чи фізичних потреб, чи фізіології, але я мокра від поту, наче миша. Обличчя в мене розчервонілось і пашить жаром. Зуби в мене міцно стиснуті й навіть трохи скриплять. Руки міцно стиснуті в кулаки, так що м'язи та кістки просвічують крізь побілілу шкіру на кісточках.

Я насмілююсь відповісти:

– Так…

– Чи ти схвалюєш введення обов'язкової молитви в школах? – продовжує допитуватися демон.

Так, я дуже хочу потрапити до Раю – а хто не хоче?! – але не ціною перетворення на повного мудака.

Незалежно від того, відповідаю я «так» чи «ні», маленькі голки, здається, все одно починають підстрибувати, наче божевільні, реагуючи або на брехню, або на почуття провини.

Демон питає:

– Чи вважаєш ти сексуальні акти між представниками однієї статі мерзотою?

Я прошу його повернутися до цього питання пізніше.

Але демон відмовляє:

– Я трактуватиму це як «ні».

Протягом історії теології, як то намагався пояснити мені Леонард, різні релігії сперечалися щодо природи спасіння, а саме – чи люди доводять свою святість через добрі вчинки, чи через глибоку, внутрішню віру. Чи потрапляють люди до Раю, бо творили добро? Чи вони потрапляють до Раю тому, що це визначено наперед… бо вони добрі? Ця проблема, за словами Леонарда, відійшла у далеке минуле. Тепер всі покладаються на судову науку. Перевірку на поліграфі. Психофізіологічне виказування брехні. Аналіз змін у голосі під впливом стресу. Тепер навіть доводиться здавати зразки волосся й сечі, і все це згідно з новою політикою нетерпіння зловживання алкоголем і наркотиками в Раю.

Крадькома, сунувши руки в кишені слаксів, я схрещую пальці.

Демон питає далі:

– Чи володіє людство абсолютною владою над усіма звірами й рослинами земними?

Схрестивши пальці, я відповідаю:

– Так…

– Чи схвалюєш ти, – питає демон, – шлюби між особами різної расової приналежності?

Демон невпинно продовжує ставити запитання:

– Чи треба дозволити сіоністській країні, державі Ізраїль, існувати на світі?

Питання за питанням, що заводять мене в глухий кут. Навіть незважаючи на схрещені пальці. Парадокс: невже Бог – расистський, гомофобний, антисемітський мудак? Чи Він перевіряє мене, щоб знати, чи не є мудаком я?

Демон питає:

– Чи треба дозволити жінкам займати офіційні посади? Володіти нерухомим майном? Керувати автомобілями?

Час від часу він нахиляється над поліграфом і дряпає фломастером нотатки поряд із хвилястими лініями на смужці паперу, що розмотується.

Ми примандрували сюди, до штаб-квартири Пекла, тому, що я вирішила подати апеляцію. Причина цього вчинку проста: коли засуджені вбивці можуть десятиліттями перебувати в камері смертників, вимагаючи дати їм можливість скористатися послугами юридичних бібліотек та безкоштовних адвокатів, пишучи короткі виклади справи тупими кольоровими олівцями і залишками простих олівців, то буде тільки справедливо, якщо я спробую апелювати проти власного вічного терміну.

Таким самим тоном, яким питає касир у супермаркеті: «Пакет давати?», чи продавець фаст-фуду: «Картоплю брати будете?», демон цікавиться:

– Чи ти незаймана?

З минулого Різдва, коли мої руки примерзли до дверей гуртожитку, і мені довелось відривати більшу частину зовнішнього шару шкіри, вони ще не до кінця загоїлися. Лінії, що перетинають мої долоні, лінія життя та лінія кохання, майже стерлися. На кінчиках пальців ліній теж майже не видно, а шкіра, що наросла на них, стягнута й чутлива. Мені боляче схрещувати пальці, запхавши руки в кишені, але все, що я можу робити, це сидіти отак, зраджуючи батьків, зраджуючи свою стать і політичні погляди, зраджуючи саму себе лише для того, щоб розповідати знудженому демону те, що, як я сподіваюсь, являє собою ідеальний набір пустих балачок. Коли хтось і заслуговує на вічність у Пеклі, то це я.

Демон питає:

– Чи підтримуєш ти відверто негідні дослідження, котрі використовують стволові клітини ембріонів?

Я виправляю помилку, що він її зробив:

– Не «котрі», а «які».

Демон питає:

– Чи порушує прекрасну волю Господа самогубство, скоєне за допомогою лікарів?

Демон питає:

– Чи підтримуєш ти очевидну істинність Теорії Розумного початку?

Голки малюють відбитки кожного удару мого серця, частоти дихання, кров'яного тиску, і демон чекає, доки моє тіло зрадить мене, аж раптом він питає:

– Чи знайома тобі агенція «Вільям Морріс»?

Мимоволі я трохи розслабляю руки, припиняю схрещувати пальці і брехати:

– А чому… так.

А демон відриває очі від поліграфа, посміхається і зазначає:

– Саме вони представляють мене…