Текст книги "Прокляті"

Автор книги: Чак Палагнюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

Розділ тридцять третій

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. У мене знову є кошеня. Хлопець. Найкраща подружка. Тепер, коли я мертва, я отримую набагато більше од того, що мала, коли ще була живою. Крім мами й тата».

Не встигла я помиритися із Ґораном, як трапилося ще одне лихо.

Не встигла я отримати теплий, голубливий, пухнастий клубочок, мого улюбленого Тигра, як моя емоційна рівновага знову похитнулась. Я запевнила Ґорана, що насправді він мене не вбивав. Так, у певному сенсі він ненавмисно вбив людину на ім'я Медісон Спенсер і він назавжди зруйнував цей мій фізичний прояв; але саме мене Ґоран не вбивав. Я продовжую існувати. Більше того: його дії були підбурені моїм власним, невірним розумінням поняття «французького поцілунку». Те, що відбулось у номері-люкс, було комедією помилок.

Я милостиво прийняла від нього Тигра, після чого відрекомендувала Ґорана Емілі. Наше тріо продовжило прогулянку, доки мене не покликав обов'язок повернутися до роботи в телемаркетингу. Моє улюблене кошеня згорнулось у мене на колінах і дрімало, стиха щасливо муркочучи, а гарнітура знову надійно влаштувалась у мене на голові. Я почала здійснювати опитування громадської думки, поєднуючись через комп'ютер до домівок, до живих людей, що дихають, у тих часових поясах, де якраз мала розпочатися вечеря.

В одному з таких помешкань із знайомим каліфорнійським кодом мені відповів чоловічий голос:

– Алло!

– Вітаю, сер, – відповіла я, напам'ять промовляючи сценарій, де були прописані всі мої відповіді й твердження. Пестячи кошеня, що відпочивало у мене на колінах, я кажу: – Чи можете ви приділити мені кілька хвилин свого часу, щоб відповісти на кілька запитань дуже важливого дослідження думки споживачів щодо їхніх звичок по відношенню до кількох конкуруючих брендів скотчу…

Замість скотчу питання могло стосуватися інших, таких же мирських речей: аерозолю для меблів, стоматологічної нитки чи креслярських кнопок.

Десь удалині, так що я його ледве чую, жіночий голос питає:

– Антоніо, ти не захворів?

Жіночий голос здається мені так само дивно знайомим, як і телефонний номер.

Все ще пестячи Тигра, я наполягаю:

– На це піде лише кілька хвилин…

У відповідь запала тиша.

Я кажу:

– Агов! Шановний пане!

Знову западає тиша, але її порушує важке дихання, схоже на схлип, і чоловічій голос питає мене:

– Меді, це ти?

Я ще раз перевіряю телефонний номер, номер із десяти цифр, що світиться на маленькому екрані комп'ютера, і нарешті, я впізнаю його.

У навушниках чоловічий голос наполягає:

– Дитинко моя… це справді ти?

Жіночий голос на задньому фоні каже:

– Я візьму слухавку в спальні.

Цей телефонний номер – наш, ніде не зареєстрований номер у Брентвуді. Просто випадково автоматика з'єднала мене з родиною. Ці чоловік і жінка – колишні бітники, колишні хіпі, колишні растамани, колишні анархісти – мої колишні батьки. Я чую голосне клацання – сигнал того, що до розмови приєдналась іще одна людина, – і мамин голос промовляє:

– Люба, це ти? – і, не чекаючи на відповідь, вона починає плакати й благати: – Будь ласка, донечко моя, прошу тебе, скажи нам щось…

Поряд зі мною сидить розумник Леонард: він прораховує шахові ходи проти якогось живого супротивника десь у Нью-Делі. З іншого боку сидить Паттерсон: він змовляється з живими любителями футболу, слідкує за долею команд і квотербеків, відмічає їхні результати у незаповнених полях уявної динамічної таблиці. Пекельна справа продовжує розвиватися без жодних перешкод, від горизонту до горизонту. В інших місцях життя після смерті продовжується і йде далі без змін, але у мене в навушниках мамин голос прохає:

– Прошу тебе, Меді… Благаю: скажи нам із татом, де ми можемо знайти тебе.

Тато сопе; голос у нього придушений, дихання вибухає в телефонній мембрані; він схлипує:

– Прошу, дитинко, не клади слухавку… Меді, як же ми жалкуємо, що залишили тебе на самоті з цим негідником!

– Цим… – шипить мама, – цим… найманим убивцею!

Гадаю, вони зараз говорять про Ґорана.

Отже, я долала демонів. Я скидала тиранів і брала на себе командування їхніми завойовницькими арміями. Мені тринадцять років, і я привела тисячі вмираючих людей у наступне життя майже без смутку. Я так і не отримала неповну середню освіту, але я капітально перебудовую саму природу Пекла, причому роблю це згідно з планом і конкретним бюджетом. Я з легкістю вживаю такі слова, як «абсанс», і «полівалентний», і «ієрархія», але коли я почула, як плачуть мої батьки, я геть розгубилась. Я не в силах брехати їм і звертаюсь за допомогою до засохлого шматка вусів Гітлера. Щоб заспокоїтися і зупинити сльози, що все печуть мені очі, я звертаюсь до корони Медичі. Я кажу в мікрофон своїм батькам, щоб вони припинили плакати. Так, кажу я, це правда, я дійсно мертва. Крижаним голосом дітовбивці Жиля де Ре я розповідаю родині, що залишила крихкий смертний світ і зараз мешкаю у вічності.

Тут плач по той бік з'єднання ущухає. Тихим хриплим шепотом тато питає:

– Меді… – голосом, що тремтить від священного жаху, він питає: – Ти тепер сидиш поруч із Буддою?

Брехливим голосом серійного вбивці Туга Бехрама я запевняю батьків, що все, чого вони мене навчали: відносність моралі, повторне використання, секулярний гуманізм, органічна їжа, розширена свідомість Геї, – все це виявилося абсолютною істиною.

Радісний голосний сміх зриваються з губ мами. Чистий видих полегшення.

Атож, я їх запевняю, що мені тринадцять, і що я залишаюсь їхньою дорогою дівчинкою, і що я мертва… але я на віки вічні оселилась у безтурботному, мирному Раю.

Розділ тридцять четвертий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон, Ми з мертвим поліцейським загоном плануємо влаштувати собі невеличку мандрівку, щоб поспілкуватися трохи з живими. І пограбувати Землю, позбавивши її запасів цукерок».

Леонард полюбляє іриски «Кенді Корн», ці фальшиві ядра з цукру-піску, пофарбовані стрічками білого, помаранчевого й жовтого кольору. Паттерсон обожнює карамель із шоколадним смаком, більше відому як «Тутсі Ролз». Стрілець жадає знову скуштувати надмірно солодку суміш арахісу й ірису, що продаються під назвою «Біт-О-Хані». Бабетті ж не треба нічого, крім м'ятних «Сертс».

Як пояснює Леонард, Гелловін – то єдина регулярна можливість для мертвих мешканців Пекла відвідати живих на Землі. Від заходу сонця й до півночі прокляті можуть ходити – і бути видимими – серед живих. Розвага закінчується, коли проб'є дванадцята; і, як у казочці про Попелюшку, ті, хто не дотримаються цієї комендантської години, будуть суворо покарані. Як зазначає Бабетта, ті, хто спізнився, змушені блукати землею цілий рік, аж до заходу сонця наступного Гелловіна. Дякуючи розплавленій пластмасі її старенького годинника «Свотч», Бабетта одного разу не встигла повернутися вчасно і була приречена блукати, непомітна і нечутна, серед самозакоханих живих цілих дванадцять нудних місяців.

Готуючись до грабіжницького наскоку на Гелловін, ми сидимо разом і шиємо, клеїмо, ріжемо наші костюми. Чемпіон із шахів, мозковий центр Леонард зубами відриває оборку від штанів, гризе і роздирає штанини. Підхопивши з землі жменю золи і попелу, Леонард натирає ними штани. Він бруднить драну сорочку і витирає брудні долоні об обличчя.

Дивлячись на нього, я питаю, кого він буде зображати: бродягу? Жебрака?

Леонард хитає головою: ні.

– Зомбі? – не відстаю я.

Леонард знову хитає головою і зізнається:

– Я п'ятнадцятирічний раб-переписувач, який загинув під час пожежі, що зруйнувала знамениту бібліотеку Птоломея І в Александрії.

– Це був мій наступний варіант, – брешу я. Дихаючи на лезо мого прикрашеного дорогоцінним камінням кинджала і поліруючи його, я цікавлюсь у Леонарда, чому він обрав саме цей костюм.

– Та це не костюм, – сміється Паттерсон. – Саме переписувачем він і був. І саме так і помер.

Може, Леонард виглядає і поводиться, наче сучасний хлопець, але він перебуває серед мертвих із сорок восьмого року до нашої ери. Паттерсон, одягнений у футбольну форму, який виглядає стовідсотковим американським красенем, пояснює це, поліруючи бронзовий шолом. Потім знімає футбольний шолом і надягає на своє світле кучеряве волосся бронзовий.

– А я – афінський піхотинець, що загинув у битві з персами у чотириста вісімдесятому році до нашої ери.

Проводячи гребінцем по волоссю, не намагаючись приховати яскраво-червоні шрами на зап'ястках, Бабетта зізнається:

– А я – велика принцеса Саломея, що вимагала вбити Іоанна Хрестителя, яку покарали тим, що кинули до диких собак, які розірвали її на шматки.

Леонард заперечує:

– Тобі цього хотілося б.

– Гаразд, – погоджується Бабетта. – Насправді, я фрейліна Марії Антуанетти, і я покінчила з життям, щоб не потрапити на гільйотину в 1792 році…

Паттерсон перериває її:

– Брехуха.

Леонард додає:

– І Клеопатрою ти теж не була.

– О'кей, – каже Бабетта. – Значить, то була іспанська інквізиція… гадаю. Чого ви регочете, то було так давно, що я вже й не пам'ятаю.

За звичаєм, на Гелловін померлі мають вештатися землею не просто так, а у своєму справжньому вигляді. Таким чином, Леонард знову стає прадавнім ботаном. Паттерсон – качком бронзового віку. Бабетта – замордованою відьмою чи ким вона там була. Той факт, що дехто з моїх нових друзів мертвий вже кілька століть чи навіть тисячоліть, примушує сприймати момент, коли ми сидимо разом, шиємо та поліруємо, як дуже крихкий, і визначений наперед, і дорогоцінний.

– Та пішло воно все, – заявляє Емілі. Вона явно шиє вишукану спідницю з тюлю та прикрашає її дорогоцінним камінням, яке вона забрала у коматозних чи божевільних душ. – Я не збираюся гасати на Землі у костюмі дурної канадки, що померла від СНІДу. Я буду казковою принцесою.

В глибині душі я боюся навіть думати про те, щоб ходити серед живих. Через те, що це мій перший Гелловін після кончини, я здригаюся, уявляючи, скільки Брудних Похітливців блукатиме містом, почепивши на шию петлю із презервативів «Хелло Кітті», зробивши собі макіяж у синіх тонах задушеної, являючи собою дешеву пародію на мій трагічний кінець. Ходячи землею ті кілька годин, чи не зустрічатиму я постійно брутальних гульвіс, які сміятимуться з мене? Як і Емілі, я хочу вдягнутися як стандартний вигаданий персонаж: джин, чи янгол, чи привид. Інший можливий варіант – повернути на Землю мої жахливі армії та примусити їх носити мене всюди у золотому портшезі, поки ми полюватимемо на моїх ворогів, цих міс Гарячих Хвойд, і залякуватимемо їх. Я могла б узяти із собою Тигра і видавати себе за відьму, що подорожує разом із близьким другом.

Мабуть, відчувши мій поганий настрій, Леонард питає:

– Ти як?

У відповідь я просто знизую плечима. Не покращує мені настрій і згадка про те, як я збрехала батькам по телефону.

Єдине, що робить Пекло таким жахливо пекельним, нагадую я собі, це те, що ми сподіваємось, ніби існування тут має бути райським.

– Мабуть, це тебе підбадьорить, – промовляє незнайомий голос. Я і не помітила, як до нашої компанії приєднався Стрілець; костюма на ньому немає, але у нього є товста тека для документів. Тримаючи теку в одній руці, другою він підхоплює одну сторінку, відділяє її від інших і дістає. Підіймаючи її так, щоб усі бачили, Стрілець питає: – Хто сказав, що життя одне?

На цьому клаптику паперу стоїть штамп. На ньому великими червоними літерами зазначено: «ДОЗВОЛИТИ».

Розділ тридцять п'ятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Пробач, але я маю повернутися на хвильку до минулого.

Смішно… я прошу пробачення у Диявола».

Той аркуш паперу, який Стрілець підняв над головою, – то моя апеляція. Ля-ля-ля, бланк перегляду справи, який Бабетта подала від мого імені у відповідь на результати мого поліграфічного тесту на спасіння. Можливо, мою душу і справді визнали невинною, і Вищі Сили таким чином виправляють свою помилку. Але я більше схиляюсь до іншого варіанту: що справа в політиці і в тому, що моя політична сила – померлі новобранці, яких я завербувала на Землі, та армії, які я зібрала, – являє собою таку загрозу, що демони згодні звільнити мене, коли це є умовою збереження їхньої спільної влади. До чого все це веде… я більше не маю неодмінно залишатися в Пеклі. Я навіть не повинна неодмінно залишатися мертвою.

Я можу повернутися на Землю, жити з батьками і прожити те життя, яке мені буде відпущене. Я зможу дізнатися із власного досвіду, що таке менструація, зможу народжувати дітей та їсти авокадо.

От тільки я пообіцяла батькам, що ми завжди будемо разом. Так, звичайно, я повідомила їм, що ми будемо в Раю, із Буддою, із Мартіном Лютером Кінґом-молодшим, із Тедом Кеннеді, і куритимемо гашиш чи ще щось таке… але ж я тільки намагалася приглушити їхній біль. Якщо бути дуже чесною, я повела себе вельми благородно. Насправді, я просто хотіла, щоб вони не плакали.

Ні, я не така вже наївна, я розумію, як мало шансів у моїх батьків потрапити до Раю. Саме через це, розмовляючи телефоном, я примусила батька пообіцяти натискати клаксон принаймні сто разів на день. Я вмовила маму заприсягтися, що вона постійно вживатиме слово «чорт» і завжди викидатиме сигаретні недопалки на вулиці. Враховуючи вже присутні записи в їхньому досьє, така поведінка стовідсотково гарантуватиме їм прокляття. Навічно, але в Пеклі – це все ж таки навічно, і врешті-решт, ми залишатимемося разом, у тісному сімейному колі.

Ще коли батько плакав, я примусила його пообіцяти мені, що він завжди користуватиметься нагодою зіпсувати повітря у повному ліфті. Маму я примусила пообіцяти мочитися у басейні при кожному готелі, де вона зупинятиметься. Божественний закон дозволяє людині зіпсувати повітря лише у трьох ліфтах, а помочитися – лише у двох басейнах. До того ж, вік людини не береться до уваги, тож більшість із нас приречена вже у віці рочків п'яти.

Я сказала мамі, що вона виглядає пречудово, коли вручає нагороди Академії кіномистецтва, але їй треба натиснути Ctrl+Alt+D і відімкнути двері всіх моїх спалень у Дубаї, Лондоні, Сінгапурі, Парижі, Стокгольмі, Токіо, і взагалі всюди, в усіх моїх кімнатах. Вона має натиснути Ctrl+Alt+C і відкрити завіси, і пустити сонячне світло до всіх моїх запечатаних, похмурих кімнат. Я примусила татка пообіцяти віддати всіх моїх ляльок, і одяг, і опудала звірів покоївкам-сомалійкам, які працюють у кожному нашому домі, – і також значно підвищити їм платню. І найголовніше: я примусила батьків пообіцяти мені вдочерити всіх наших покоївок-сомалійок по-справжньому, юридично, і зробити так, щоб ці дівчата отримали освіту й стали успішними косметичними хірургами, і адвокатами по справах із оподаткування, і психоаналітиками – і що мама більше ніколи не зачинятиме їх у ванній кімнаті, навіть жартома – і мої батьки в унісон заволали у слухавку: «Досить! Медісон, ми обіцяємо!»

Намагаючись утішити батьків, я сказала їм: «Дотримуйтесь свого слова, і ми будемо однією великою щасливою родиною, навічно!» Моя родина, мої друзі, Ґоран, Емілі, містер Віґґлз[6]6
  Плюшеве ведмежа, персонаж коміксів для дорослих.


[Закрыть] і Тигр.

А тепер, яка іронія… виявляється, що саме мене в Пеклі й не буде!

Розділ тридцять шостий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Утім, гадаю, ти вже знаєш. Якщо в тебе треба вірити, то, гадаю, тобі відомо про мене набагато більше, ніж мені самій. Тобі відомо все, і я підозрювала: щось тут негаразд. Нарешті, ми зустрілися віч-на-віч…»

Ми всі вдяглися у свої гелловінські костюми, хоча насправді це ніякі не костюми – за винятком Емілі, яка грає Казкову Принцесу. Бабетта відмовляється змиритися з можливістю того, що вона – якесь померле пусте місце; тому вона вичепурилася, як Марія Антуанетта, і прикрасила шию нерівними швами, зробленими чорною ниткою. Наразі ми прогулюємося берегом Моря теплуватої жовчі, чекаємо, доки хтось нас підкине назад, до Справжнього життя, де ми зможемо набрати якомога більше дуже-дуже солодких багатств.

І лише коли виявляється, що нам доведеться подорожувати у брудному, огидному вагоні для худоби, що залишився від перевезення євреїв під час Голокосту, поряд із нами обережно гальмує вже знайомий чорний лімузин «Лінкольн». Це та ж автівка, в яку я сіла після власного похорону, і з сидіння водія підіймається той самий шофер у формі, в картузі і сонячних окулярах. Він підходить до нашої групи. В одній руці, затягнутій у рукавичку, він тримає пачку білого паперу, що виглядає дуже загрозливо. Уздовж одного краю сторінки поєднані циліндричними гайками. Все зрозуміло: це сценарій, і навіть із відстані у кілька кроків від нього тхне голодом і наївно-великими сподіваннями, і абсурдним оптимізмом аутсайдера – більшого аутсайдера, ніж я могла уявити.

Тримаючи великий стос паперу у витягнутій руці, вочевидь, очікуючи, що я візьму сценарій, шофер каже:

– Привіт, – його дзеркальні окуляри конвульсивно сіпаються між сторінками і моїм обличчям, спокушаючи мене подивитися на сценарій і подякувати йому. – Я приніс свій сценарій, щоб тобі було що почитати, – продовжує він. – Під час подорожі назад, на Землю.

У цей напружений момент у шофера сіпається кутик рота, натякаючи на посмішку, на соромливий чи фальшивий вираз обличчя, демонструючи сплетіння потемнілих зубів, наче у гризуна, що ростуть у нього з ясен. Та частина обличчя, що не прихована за картузом чи окулярами, наливається темно-червоним рум'янцем. Він крутить головою у різні боки, сутулить плечі. Пальцем ноги, взутої в сяючі чорні чоботи для їзди верхи – дуже старомодне взуття для шофера, майже як копита, – він малює п'ятикутну зірку в шарі пилу й попелу. Він затамував подих, його уразливість така помітна, що її можна відчути на смак; але з багатого досвіду я знаю: тієї ж миті, як я торкнусь цього кінематографічного замку з піску, від мене очікуватимуть, що я знайду в ньому талант, який можна перетворити на готівку, а ще – гарантую фінансування безпосередньої зйомки фільму та підготую для нього ласу угоду про відсоток з розповсюдження. Навіть в Аїді такі моменти спричиняють нестерпний біль.

Та все-таки я хочу поїхати на свято Гелловіна з шиком, а не в нацистському товарному вагоні, що смердить тифом і населений вошами; тому я неохоче погоджуюся і справді кинути погляд на простягнуту мені титульну сторінку. Там, просто по центру, жирними великими літерами – перша ознака дорогоцінної роботи аматора, яку він високо цінує, – надрукована назва:

ІСТОРІЯ МЕДІСОН СПЕНСЕР

Автор і власник копірайту – Сатана

По-перше, я перечитую назву. І ще раз перечитую. По-друге, дивлюсь на бейджик, що пришпилений до лацкана його шоферської уніформи, на напис, виконаний срібним гравіруванням) і бачу, що там і справді зазначено: «Сатана».

Вільною рукою водій знімає картуз, відкриваючи два роги кольору кістки, що прозирають із шапки його звичайного каштанового волосся. Знімає дзеркальні окуляри, демонструючи очі з вертикальними зіницями, наче у цапа. Жовті очі.

Я… у мене миттєво перехоплює горло. Нарешті, це ти. Я імпульсивно роблю крок уперед, ігноруючи все ще простягнутий до мене сценарій, і обіймаю водія, питаючи:

– Ти хочеш, щоб я це прочитала? – зариваюсь обличчям у його уніформу з твіду – у його уніформу. Тканина пахне метаном, і сіркою, і бензином. Обіймами пізніше я роблю крок назад. Киваючи на сценарій, я питаю: – Ти написав кіно про мене?

І тут знову з'являється вона, ця хитра посмішка, наче він бачить мене оголеною. Наче читає мої думки. Він перепитує:

– Прочитати це? Моя маленька Меді, ти прожила його, – і Сатана хитає рогатою головою, і додає: – Але, коли вже вдаватися в деталі, тебе як такої не існує, – його руки в рукавичках розкривають сценарій і сують його мені під ніс, вимагаючи: – Подивись! – каже він. – Тут записана кожна мить твого минулого! Кожна секунда твого майбутнього!

Медісон Спенсер не існує, стверджує Сатана. Я – ніщо інше, як вигаданий персонаж, якого він створив еони тому. Я його Ребекка де Вінтер. Я його Джейн Ейр. Кожну думку, яка колись з'являлась у мене в голові, написав він. Кожне слово, яке я промовила, за його словами, він написав для мене.

Спокушуючи мене сценарієм, дивлячись на мене своїми яскравими очима, Сатана каже:

– У тебе немає свободи волі! Немає жодної свободи взагалі. Ти не зробила нічого такого, чого б я не написав для тебе від початку часів!

Він наполягає, що мною маніпулювали з тієї самої миті, як я народилась, керували так витончено, як Елінор Ґлін поміщала свою героїню на килимок із тигрячої шкіри для таємної зустрічі з арабським шейхом. Весь хід мого життя скеровувався, куди треба, так ефективно, наче в результаті натискання клавіш Ctrl+Alt+Медісон на клавіатурі ноутбука. Саме моє існування було визначене наперед, вирішене у сценарії, що він пропонує мені переглянути.

Я роблю крок назад, все ще відмовляючись прийняти цей дешевий рукопис. Відмовляючись приймати жодну з концепцій. Коли Сатана каже правду, то навіть моя відмова написана там, на цих сторінках.

Манірно вигинаючи колючі брові, він каже:

– Коли в тебе є мужність і розум, то це тому, що я хотів, аби ти їх мала. Ці якості – мій подарунок! Я наказав Ваалу піддатися тобі. Твої так звані «друзі» працюють на мене!

Гітлер, Калігула, Іді Амін – він стверджує, що всі вони навмисно програли мені. Ось чому мій підйом сходами влади відбувся так швидко. До речі, саме тому Стрілець і підбурював мене втрутитися у бійку.

Але я відмовляюсь.

– Чого це я маю тобі вірити? – запинаючись, кажу я. Я кричу: – Ти ж Принц припливів!

Сатана відкидає голову назад, тягнеться гнилими зубами у жовтогаряче небо й кричить у відповідь:

– Я – Король брехні!

Ет, байдуже, відповідаю я. Я кажу йому: коли він дійсно несе відповідальність за кожну мою цитату – то він щойно спаплюжив мені останній рядок діалогу!

– Я дав твоїй матері славу в світі кіно! Я дав твоєму батькові великий достаток! – реве він. – Коли хочеш доказів, просто послухай… – він відкриває сценарій і починає читати вголос: – «Медісон раптом зніяковіла і злякалась…»

Так воно і було. Я справді зніяковіла і злякалась.

Він читає далі:

– «Медісон схвильовано озирнулась навколо, шукаючи підтримки у кліки своїх „друзів“…»

Тієї миті я і справді витягувала шию, намагаючись знайти поглядом Бабетту, і Паттерсона, і Стрільця. Але всі вони вже посідали у лімузин.

Отже, мені відомі слова «паніка», і «прискорений пульс», і «напад тривоги», але я вже не впевнена, чи я взагалі існую і тим самим можу відчувати їх. Замість товстої розумної тринадцятирічної дівчини… я можу являти собою просту вигадку уяви Сатани. Просто плями чорнила на папері. Чи тієї миті реальність і справді посунулась… чи просто змінилось моє сприйняття реальності… я не знала. Але все здалось мені іншим. Навіть добро здалось зіпсованим.

Уважно розглядаючи сторінки рукопису, гигикаючи над власним витвором, Сатана зауважує:

– Ти мій найкращий персонаж, – він просто сяє. – Я так пишаюсь тобою, Медісон. У тебе такий природний талант заманювати душі до вічних мук! – із більш ніж легкою заздрістю він зазначає: – Люди ненавидять мене. Ніхто мені не довіряє, – він дивиться на мене майже із любов'ю, у його цапиних очах стоять сльози, і Сатана зізнається: – Саме через те я створив тебе…