Текст книги "Прокляті"

Автор книги: Чак Палагнюк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)

Розділ тридцять сьомий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Я не твоя Джейн Ейр. Я нічия Кетрін Ерншоу. А ти? Ти, звісно, не письменник. Ти мені не начальник; ти просто задурюєш мені голову. Коли б хтось і написав про мене, то це б була Джуді Блум чи Барбара Картленд. У мене є упевненість, і рішучість, і свобода волі – принаймні я так вважаю».

Просто з примхи я не брала із собою ані штурмовиків, ані монгольські орди, коли вирушила святкувати. Чи можу я довіряти їм, чи я перемогла їх по-чесному – я більше цього не знаю. Окрім того, до лімузина «Лінкольн» може сісти не більше заданої кількості пасажирів, і, що б там не казала матуся, свита все-таки може бути завеликою. Останньої миті я навіть не змогла взяти із собою вуси Гітлера, бо їх з'їв Тигр; а кошеня своє я брати не хотіла, бо воно могло вивернути комусь на сходи кульку нацистського волосся. Тож в результаті від дверей до дверей ходили лише ми: я, Стрілець, Емілі, Леонард, Бабетта і Паттерсон. Клуб «Сніданок мертвих».

Маю сказати, що я все ж таки одягла пояс короля Етельреда II, кинджал Влада III, а також кривий ніж Жиля де Ре, яким він убив стількох дітей. Емілі, вдягнута казковою принцесою, прикрасила себе діамантовим перснем Єлизавети Баторі. Леонард торгується з усіма, намагаючись отримати якомога більше солодкої кукурудзи. Спочатку ми йдемо до того міста, де востаннє жив Стрілець, якесь місце, де будинки вишикувались уздовж вулиць, повних живих дітей. Може, дехто з них і мертві, і, як і ми, повернулись сюди на кілька годин ностальгії. На одну мілісекунду, можу поклястися, я побачила Джона Бенета Ремсі, взутого у черевики для чечітки, розшиті блискітками: він помахав нам рукою, вітаючись.

Знаходячись в оточенні зграї мародерів-пустунів у костюмах, сумно усвідомлювати, що деякі з цих мініатюрних живих гоблінів загинуть в аварії, спричиненій п'яним водієм. Деякі Маленькі капітани групи підтримки та ангели захворіють на порушення харчування і помруть від голоду. Деякі гейші та метелики вийдуть заміж за п'яниць, що заб'ють їх до смерті. Деякі маленькі вампіри й моряки накинуть собі на шию петлю, чи їх заріжуть під час тюремного бунту, чи помруть від укусу отрутної медузи під час відпустки мрії, плаваючи з маскою і трубкою у водах Великого коралового рифу. Щодо щасливих супергероїв, і вовкулак, і дівчат-ковбоїв, то старість принесе їм діабет, і захворювання серця, і слабоумство.

На ґанку одного цегляного дому на дзвоник виходить чоловік, і ми разом кричимо йому: «Шоколад або жарт!» Даючи нам шоколадні батончики, цей чоловік розглядає казковий костюм Емілі… прикрашений дорогоцінним камінням, під Марію Антуанетту, одяг Бабетти… Паттерсона, вдягнутого, як давньогрецький піхотинець. Переводячи погляд на мене, чоловік помічає стрічку презервативів «Хелло Кітті», закручену навколо моєї шиї. Він кладе солодощі в мою заплямовану кров'ю руку і каже:

– Почекай, я відгадаю… Ти, мабуть, та дівчина, дочка кінозірки, яку задушив на смерть психований братик, вірно?

Поряд зі мною на ґанку стоїть Ґоран. На ньому светр з високим коміром і берет. Ґоран палить пусту люльку. Навіть незважаючи на захист товстих окулярів у роговій оправі, я помічаю, як у його очах спалахує обурення.

Можливо, цю мить Сатана теж описав. А може, все відбувається насправді.

– Ні, шановний пане, – заперечую я. – Я, власне кажучи, Сімона де Бовуар, – показую рукою на Ґорана й додаю: – А це, звичайно, дуже знаменитий месьє Жан-Поль Сартр.

Навіть тепер я розгублена. Чи виявила я зараз розумність і співчуття, чи просто читала зарозумілий діалог, написаний Дияволом? Наша група сходить із ґанку і йде вулицею далі. Я ледве помічаю, що Стрілець відколовся від нашої компанії та чимчикує в іншому напрямку, тож я кидаюсь за ним, щоб забрати і повернути до інших членів стада. Я хапаю його за чорний шкіряний рукав і тягну за собою, але Стрілець уперто продовжує рухатися у тому ж напрямку, явно переслідуючи власні цілі, так що ми з ним все більше і більше віддаляємось від решти однолітків. Покидаючи членів клубу «Сніданок», не промовивши більше ані слова, я іду за ним, доки ми не опиняємося в такому місці, де ліхтарі зустрічаються дуже зрідка; потім вони й зовсім зникають. А ми йдемо все далі, аж доки не закінчується і асфальт, і навіть будинки, і ми удвох рухаємося уздовж посипаного гравієм узбіччя пустої, темної дороги.

Стрілець дивиться на мене й питає:

– Меді, з тобою все гаразд?

Він і справді непокоїться чи просто грає роль? Чи є наша прогулянка в сценарії Сатани? Я не знаю, тож і не відповідаю йому.

Поряд із нами в темряві виростають ворота із кованого заліза, і Стрілець повертає до них. Ми проходимо крізь огорожу, теж із кованого заліза, і миттєво опиняємося в оточенні могильних плит, ступаємо по скошеній траві, слухаємо цвірінькання цвіркунів. Навіть у майже повній темряві Стрілець чітко йде до мети. Я ж не падаю лише через те, що вчепилась йому в рукав чорної шкіряної куртки, і навіть незважаючи на це, час від часу спотикаюсь об плити. Я збиваю ногою букети зрізаних квітів, мої черевики на високих підборах промокли до рубця.

Стрілець різко зупиняється, і я налітаю на нього. Не промовляючи ані слова, він стоїть і дивиться на могилу: на камені викарбувало ягня, що спить, і вибиті дві дати з різницею лише в один рік.

– Моя сестра, – каже Стрілець. – Напевно, вона потрапила до Раю, бо я жодного разу її не зустрічав.

Поряд із цим надгробком стоїть іще один; на ньому зазначене ім'я: «Арчібальд Мартін Стрілецьзон».

– А це я, – повідомляє Стрілець, постукуючи по другому каменю носком черевика.

Деякий час ми просто стоїмо там, мовчки. Над нами висить місяць і заливає мізансцену слабким світлом: і нас, і траву, і численні надгробки, що йдуть в усіх напрямках. Не знаючи напевно, що сказати, я дивлюсь на обличчя Стрільця, шукаючи на ньому підказок. Місячне світло сяє синім кольором у його ірокезі й кидає срібні відблиски від його англійської булавки. Нарешті, я питаю:

– То що, тебе звали Арчібальд?

Стрілець каже:

– Не наривайся, я ж і вбити можу.

Наступної ночі після похорону сестри, розповідає Стрілець, він повернувся на кладовище. Тієї ночі насувалась буря, тягнучи за собою дощові хмари, тож Стрілець поквапився поцупити спрей-гербіцид, з тих, що знищують бур'ян і траву. Він обприскав ним свої мотоциклетні черевики, доки шкіра на них не просякла, а потім пішов до свіжої могили. Опинившись там, стоячи на траві у чоботях, що хлюпали і з кожним кроком розбризкували навколо отруту, Стрілець влаштував примітивний шаманський танець, танець заклинання дощу, за годину до того, як мала розпочатися буря. Він робив піруети й стрибав. Шкіряна куртка плескалася на вітру, а він лаявся, і витягував шию, і поводив очима. Тупаючи отруйними ногами, Стрілець голосно співав і ревів, скакав і стрибав, незважаючи на вітер, що ставав все сильнішим. Коли буря стала набирати силу, він ставав дибки, і підстрибував, і крутився на місці. Він кричав і вив. Коли перші краплі впали йому на обличчя, Стрілець відчув, як повітря, що оточувало його, потріскує від статичної електрики. Синє волосся здибилось, повністю розпрямилось, а булавка у нього в щоці блищала і вібрувала.

Білий сніп світла зиґзаґом шугонув на землю, продовжує свою розповідь Стрілець, і його тіло миттєво й цілком засмажилось навколо завеликої булавки.

– Саме тут, – каже він, стоячи біля могили сестри, на тому місці, яке стало його могилою. Він самовдоволено посміхається і каже: – Який кайф.

У смузі скошеної трави, що тягнеться уздовж десятка могил в обидва боки, у цій алеї все ще вчувається відгомін кроків Стрільця, що танцював. Там росте нове покоління трави, більш зелене, м'якіше; наче перші свіжі травинки, що вкривають поле битви, ця молода трава відмічає кожен отруйний відбиток черевика, який Стрілець залишив перед тим, як його вдарила блискавка. Всюди, де ступало його отруєне взуття, зазначає він, трава загинула, і тільки тепер вона росте там знову, посіяна наново, видаляючи сліди його нічної оргії.

Там, лише через кілька днів після того, як він перетворився на гігантський єретичний блюзнірський шашлик, насаджений на власний червоний від жару пірсинг, його останні слова вийшли на поверхню у вигляді отруйних жовтих літер, чітко помітних на тлі підрізаної зелені. Коли члени похоронної процесії несли його труну до могили, вони перетнули ці останні сердиті кроки танцю, цю доріжку, витоптану отруєними чоботами, яка – смертельно-жовтими літерами, занадто великими, щоб їх міг прочитати хтось, окрім божества, – зазначала: «До біса життя».

– Ось так, – резюмує Стрілець, – я і помер.

У тиші, що запала після його слів, я раптом чую, як хтось вимовляє моє ім'я – воно ллється у нічному вітерці, слабенькому, наче запах вогника на свічці, що запікає пустого гарбуза зсередини. З-за нічного горизонту мене, здається, кличе хор із трьох тоненьких голосів. У віддаленій, далекій-далекій темряві три різні голоси співучо повторюють: «Медісон Спенсер… Меді Спенсер… Медісон Квітка Пустелі Роза Парке Койот Трікстер Спенсер…» Сирени своїми голосами вводять мене в транс, зачаровують, ваблять у невідоме, і я починаю непевно рухатись до наживки. Я тиняюсь між могилами, загіпнотизована, і слухаю. Я просто киплю від злості.

У мене за спиною лунає голос Стрільця:

– Ти куди?

У мене зустріч, відповідаю я. Не знаю, де.

– На Гелловін? – кричить Стрілець. – Ми всі маємо бути в Пеклі до того, як проб'є дванадцята.

Не хвилюйся, кажу я, щоб заспокоїти його. Продовжуючи іти геть, здивована і вражена, переслідуючи таємничі голоси, проковтнувши наживку зі свого імені, я відповідаю Стрільцю:

– Не хвилюйся, – і спантеличено додаю: – Побачимося в Пеклі!

Розділ тридцять восьмий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Це я, Медісон Квітка Пустелі Роза Парке Койот Трікстер Спенсер.

Ти кинув мені виклик. Гнів мій упаде на твою голову. Тепер, аби довести, що я існую, я маю вбити тебе. Як дитина переживає батька, так і персонаж має поховати свого автора. Коли ти і справді – мій автор, то твоя смерть припинить і моє існування також. Невелика втрата. Таке життя, життя твоєї маріонетки, не варте того, щоб його зберігати. Але, коли я знищу тебе і твій дешевий сценарій, а сама залишусь живою… тоді моє існування стане пречудовим, бо я стану сама собі володаркою.

Коли я повернусь до Пекла, приготуйся померти від моєї руки. Чи будь готовий убити мене».

Мої найгірші страхи виправдались. У швейцарській школі-інтернаті, де я свого часу опинилась перед зачиненими дверима оголеною, у сніжну ніч, я перетворилась на привид, якого викликали дурні багаті дівчата.

Чому я всім така цікава – всім, окрім себе?

Заповнивши собою маленьку кімнату, де я колись жила, учениці з різних класів – ці нервові дівчата, що весь час хіхікають, – проводять цей Гелловін навколо мого ліжка. Розмістившись на ліжку приблизно так само, як вони це зробили, коли тримали мене, і задушили, і спокусили повернутися до життя, сидять три Шльондри Вандершльондр. Саме їхнє тріо тоненьких голосочків Розпутних Бруднючок повторює: «Ми викликаємо вічно живу душу покійної Медісон Спенсер».

Вони повторюють в унісон:

– Явись нам, Медісон Квітка Пустелі Роза Парке Койот Трікстер Спенсер… – і вони, всі троє, тихо іржуть над моїм сміховинним іменем. Вони промовляють речитативом: – Ми вимагаємо, щоб дух Медісон Спенсер прийшов і виконав наші бажання…

Бісові шльондри. Чому мене завжди закликають виконати чиїсь бажання?

У центрі ліжка стоїть тарілка, поцуплена з їдальні: на ній горять кілька свічок; це єдине джерело світла в колишній моїй кімнаті. Завіси розсунені, відкриваючи вид на безлисті осінні дерева і дощову ніч. Двері до коридору зачинені.

Одна Дорога Хвойда нахиляється убік, засовує руку під матрац і дістає звідти книжку. Дуже потерту книжку.

– За допомогою цього особистого предмета, – заявляє Похітлива Дешевка, – ми контролюватимемо тебе і керуватимемо тобою, Медісон Спенсер…

Книжка? Це ж мій улюблений примірник «Доводів глузду»! Зібрання персонажів, які пережили власного автора.

Побачивши предмет, що належав мені, мою улюблену книжку, інші дівчата, що хіхікали й спостерігали з широко розкритими очима, замовкають. В очах у них віддзеркалюється полум'я свічок.

Саме на цій репліці, наче натискаючи Ctrl+Alt+C на клавіатурі матусиного ноутбука, я починаю повільно запинати завіси, і з першим натяком на рух дівчата у кімнаті починають верещати. Молодші дівчата спотикаються і перекидаються одна через одну, поспішаючи покинути кімнату. З легкістю, наче натискаючи Ctrl+Alt+A, я посилюю роботу кондиціонера, знижуючи температуру в приміщенні, доки дівчата, що залишилися, не починають бачити пару від дихання, що висить туманом і переливається у світлі від полум'я свічок. Наче натискаючи Ctrl+Alt+L, я вмикаю і вимикаю верхнє світло, вмикаю і вимикаю, стробуючи лампи, швидко, наче блискавка. Наповнюю кімнату еквівалентом усіх знімків зі спалахом усіх фотографів журналу «Піпл», які колись знімали мене на плівку. Я засліплюю дівчат, що зібралися тут, наче ціла армія найманих папараці.

Коли це відбувається, дівчата, що залишилися, біжать до дверей, відштовхуючи одна одну, вискакують у коридор, верещать і ридають, наче прокляті душі, замкнені у брудних клітках Пекла. Вони дряпають коліна й лікті, перелазячи одна через одну, і в кімнаті залишаються лише три злобні фурії, три Збоченки Вандерзбоченц: вони, як і раніше, сидять на моєму колишньому ліжку, навколо свічок.

Авжеж, ось вона, я, легендарна оголена дівчина, що залишила примарні відбитки мертвих долонь на ручках дверей саме цього гуртожитку. Міс Медісон Квітка Пустелі Роза Парке Койот Трікстер Спенсер. Ось вона, я, повернулась до вас лише на одну ніч, дурна, товста і розпещена дочка кінозірки. Я дивлюсь на цю трійку, на те, як їхні вивернуті балетні ноги бруднять моє ліжко, а вузлуваті тазові кістки анорексичних сідниць зариваються у мій старенький матрац, і з легкістю, наче натискаючи Ctrl+Alt+D, я зачиняю і замикаю двері до коридору. Я запечатую їх усередині моєї кімнати, так само, як матуся зазвичай замикала покоївку – біженку з Сомалі – у ванній кімнаті, доки кахлі не починали по-справжньому сяяти.

Освяченим віками, споконвічним шляхом, завивши на інфразвукових хвилях, я атакую засохлі нутрощі цих трьох Огидних О'Гидоїд, каламучу і збовтую водянистий вміст їхніх сильно постраждалих органів травлення; збиваю і підіймаю пузирями тушковані залишки, що знаходяться у їхніх кишечниках, шлунках, товстих кишках. Я штовхаю перетравлені залишки у перистальтиці, підіймаю їх великими хвилями, примушую трійку схопитися за животи, їхні нижні отвори вивергають хмари метану, задуваючи крихітні вогники свічок, занурюючи кімнату в смердючу, задушливу темряву. Я підганяю гарячі помиї колишніх обідів, штовхаю їх на стиснуті ротові й анальні м'язи. Сурмлю атаку, кидаючи шквал гарячого гниття на стіни цієї в'язниці з плоті.

Затискаючи долонями обпечені роти, дівчата глухо верещать, і плачуть, і кличуть на допомогу Стискають свої роздуті діафрагми. У коридорі інші учениці й викладачі борються із дверною ручкою.

Тільки тепер я оголошую свою появу Я Медісон Спенсер, номінальний правитель Пекла. Надаючи своєму сопрано моторошного звучання і трохи підвиваючи, я попереджаю трійку Повій фон Повіят про те, що їм варто докласти всіх зусиль, аби не підпасти під прокляття… бо коли їх проклянуть, то вони цілу вічність відчуватимуть на собі мій гнів. Стануть залежати від моїх капризів і терпіти нескінченні тортури, яким я накажу піддавати їх. Наче Стрілець, що голосно співав і ревів на кладовищі вночі, людина-громовідвід, я заявляю, що коли ці троє дівчат будуть відіслані до Аїду, я примушу їх стояти поряд із Гітлером і його компанією, занурившись по губи в Болото вагітності, перерваної на останніх місяцях, – вічно.

Їдкий сірковий сморід Пекла вже починає заповнювати приміщення: він іде з їхніх власних гнучких, натренованих у балетному класі тіл, і трійко дівчат починають плакати і просити пробачити їх і відпустити. Замкнені двері вібрують від ударів кулаків і голосних прохань учениць і вчителів, що стоять у коридорі.

«Затямте мої слова», – вирікаю я. З цього моменту, аби врятуватись, вони мають якомога частіше вживати такі слова, як «ніґґер» чи «жирдяй». Їм суворо забороняється мити руки після відвідання туалету. Вони мають утримуватися від того, щоб прикривати рота, коли кашляють або чхають, особливо на борту переповненого літака під час того, як стюардеси розносять обід чи демонструють фільм «Англійський пацієнт». Я продовжую і просто не можу зупинитися. Прокляття, як же мені весело! І останньої миті, коли ще секунда – і вони помруть від задухи, занурившись у власні їдкі виділення, я широко відчиняю двері, розкриваючи перед їхніми однолітками повну картину того, на що перетворились ці троє Дурнуватих Марнославців.

Вони лежать, розкидавши кінцівки, стогнучи у власних слизьких випорожненнях, у всіх на очах.

Атож, я дріб'язкова і мстива, але мені ще треба відвідати стільки цікавих місць і посадити стільки дерев. Мені треба командувати злобними ордами і кровожерливими арміями.

Коли вірити моєму надійному, точному годиннику, до півночі Гелловіна залишилось десять хвилин.

Тим, хто читає все це, але ще не помер, я бажаю удачі. Чесно. Просто продовжуйте ковтати вітаміни. Продовжуйте бігати навколо водоймищ і намагатися уникати диму чужих сигарет. Схрестіть пальці… може, ви і не зустрінете смерть.

Отже, мені тринадцять, я мертва і я дівчина. Може, я трохи садистична і трішки обмежена… але принаймні я не жертва – більше не жертва. Сподіваюсь. Я сподіваюсь – отже, я існую. Дякувати Богові за надію.

Всім іншим – будь ласка, не бійтеся. Коли ви потрапите до Раю – то й молодці. Але коли потрапите… в інше місце – що ж, розшукайте мене. Єдине, через що ми відчуваємо себе на Землі, як у Пеклі, чи у Пеклі як у Пеклі, – це наші очікування, що нам тут має бути добре, наче в Раю. Земля – то Земля. Мертві – то мертві. Ще один факт про загробне життя від його мешканки: коли ви порушите опівнічну комендантську годину у ніч проти Дня всіх святих, ви застрягнете на Землі і блукатимете нею у вигляді привида, що застряг серед живих, аж до наступного Гелловіна.

А тепер, прошу пробачити мене: вже пізно, а мені аж свербить, так хочеться піти надерти одну сатанинську дупу.

Про автора

Чак Палагнюк (Паланік) (Charles Michael «Chuck» Palahniuk) (нар. 1962) – сучасний американський український письменник. Колись батьки взяли його та його сестру на цвинтар, де були поховані його дідусь (він приїхав до Америки з України на початку ХХ сторіччя) та бабуся. Побачивши на могилах написи «Paula» та «Nick», діти чомусь розсміялися (діти є діти), та з того часу почали вимовляти своє прізвище як «Поланік» або «Паланік». Нині він – один з найпопулярніших авторів у світі, а кожна його нова книжка водночас стає бестселером. У видавництві «Фоліо» виходили друком його романи «Бійцівський клуб», який свого часу призвів до справжнього вибуху в літературному світі, «Рент: усна біографія Бастера Кейсі», «Снаф», «Карлик», «Щоденник».