355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Чак Палагнюк » Прокляті » Текст книги (страница 9)
Прокляті
  • Текст добавлен: 21 октября 2016, 20:14

Текст книги "Прокляті"


Автор книги: Чак Палагнюк


Жанр:

   

Ужасы


сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

Розділ сімнадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Підозрюю, що мої батьки здогадувалися про мій секретний план звабити Ґорана. Сьогодні ввечері, коли їх обох немає вдома, я відкрию таємницю свого кохання так само несамовито, як то зробила Скарлетт О'Хара, намагаючись отримати кохання Ешлі Вілкіса у бібліотеці його дому на плантації „Дванадцять дубів“».

За кілька годин до початку церемонії вручення нагород Академії мої батьки ніяк не можуть вирішити, підтримку якій політичній партії висловити, причепивши стрічку з їх кольорами на одяг. Рожева – рак грудей. Жовта – «Поверніть наших солдат». Зелена – зміни клімату… Утім, щойно принесли мамину сукню, і вона більше схожа на помаранчеву, ніж на малинову, а отже, будь-який протест проти змін клімату не збігатиметься з нею. Мама згинає червону стрічку й прикладає її до ліфа сукні. Вивчаючи результат у дзеркалі, вона питає:

– Люди все ще захворюють на СНІД? – і додає: – Не треба сміятися, це просто так… наче у 1989-му.

Ми втрьох (я, мама й тато) зараз знаходимося в номері-люкс; тут панує тимчасове затишшя між набігом армії стилістів і відправленням «Тойоти Пріус». Тато каже: «Меді!» В одній руці він тримає пару золотих запонок.

Я роблю крок до нього: рука простягнута вперед, долонею догори.

Тато роняє запонки у мою відкриту долоню. Потім миттєво випростовує манжети, простягає до мене руки зап'ястками догори, щоб я вставила і застібнула запонки. Це крихітні-крихітні малахітові запонки, які продюсер подарував усім на згадку про останній фільм, в якому знімалась мама.

Тато питає:

– Меді, ти знаєш, звідки беруться діти?

Теоретично – так, я розумію брудну, важку роботу яйцеклітини й сперми, а також – усі прадавні стилістичні фігури про знаходження немовлят під капустяним листям чи про те, як дітей приносить білий лелека; але просто через бажання погіршити і без того незручне становище, я питаю:

– Діти? – кажу: – Мамо, тату… – нахиляю голову вбік (до речі, в досить милій манері), витріщаю очі й питаю: – їх що, не асистент режисера з кадрів приносить?

Тато згинає лікоть, відсуває манжету на цій руці й дивиться на годинник. Потім на мою маму. Втомлено посміхається.

Мама роняє вечірню сумочку на крісло й зітхає – глибоко й тяжко. Сідає у крісло й хлопає по коліну, роблячи мені знак наблизитися.

Тато робить крок убік і стає просто поряд із кріслом, потім згинає коліна й сідає на бильце. Разом вони створюють мальовничу картину елегантності й краси. Так ретельно затягнуті в сукню й смокінг. Кожна волосинка на своєму ідеальному місці. Вони так чудово підходять для зйомки середнім планом, що я не можу не зіпсувати їм кайф.

Я слухняно перетинаю кімнату і сідаю на східний килим біля ніг матусі. Я вже вдягнена у коротку твідову спідницю-шорти, рожеву блузку й светр для запланованого рандеву з Ґораном. Я піднімаю на батьків безхитрісні собачі очі. Широко відкриті очі з японських аніме.

– Ну, коли чоловік дуже-дуже сильно кохає жінку… – починає тато.

Мама дістає з-за спини вечірню сумочку. Різко відкривши застібку, вона виймає звідки пляшечку з таблетками й питає:

– Хочеш заспокійливого, Меді?

Я хитаю головою: ні.

Руками з ідеальним манікюром мама грає виставу: відкриває пляшечку, витрушує дві таблетки на долоню. Батько нахиляється до неї зі свого бильця крісла. Замість того, щоб віддати йому одну з двох таблеток, мама витрушує ще дві йому в долоню. Батьки разом вкидають таблетки до рота й ковтають їх не запиваючи.

– Отже, – каже тато, – коли чоловік дуже-дуже сильно кохає жінку…

– Чи, – додає мама, кинувши на нього короткий погляд, – коли чоловік кохає чоловіка, чи коли жінка кохає жінку, – пальці однієї руки в неї все ще бавляться з кінцем червоної стрічки з важкого шовку.

Тато киває.

– Твоя мама права, – і додає: – Чи коли чоловік кохає двох жінок, чи трьох за кулісами після рок-концерту…

– Чи, – каже мама, – коли цілий тюремний корпус чоловіків-в'язнів дуже-дуже сильно кохає одного новенького ув'язненого…

– Чи, – вставляє зауваження тато, – коли група мотоциклістів під кайфом, що їдуть через південно-західні штати, дуже-дуже сильно кохають одну п'яну байкершу…

Так, я знаю: на них чекає машина. «Тойота Пріус». На місці дії бідолашний конферансьє, безумовно, переглядає час їх прибуття. Незважаючи на всі ці стресові фактори, я просто зморщую свого передпідліткового лоба, роблячи спантеличений вигляд, якому мої батьки, що отримали ін'єкції ботоксу, можуть лише заздрити. Я переводжу погляд з маминих очей на очі тата і назад, і помічаю, як під дією «Ксанакса» вони стають глянсовими й скляними.

Мама підіймає голову й спрямовує погляд через плече, зустрічаючись очима з татом.

Нарешті, тато каже:

– До біса це все, – він лізе до внутрішньої кишені смокінга й дістає звідти кишеньковий персональний комп'ютер, чи КПК. Присідає поряд із кріслом, підносячи крихітний комп'ютер до мого обличчя. Увімкнувши КПК, він набирає Ctrl+Alt+P, і на екрані з'являється наша кімната з домашнім кінотеатром у Празі. Він натискає клавіші, доки телевізор з широким екраном не заповнює весь монітор, потім натискає Ctrl+Alt+L і промотує перелік назв фільмів. Продивившись перелік, тато обирає фільм, і після ще одного натискання клавіш монітор заповнюється вузлом із рук і ніг, безволосих яєчок, що гойдаються десь збоку, і грудей, збільшених силіконом, що трясуться.

Так, може, я й незаймана, до того ж мертва, і моє знання хтивості обмежене розмитими метафорами романів Барбари Картленд, але я все одно з першого погляду розумію, натуральні цицьки чи ні.

Робота оператора просто жахлива. На екрані зчепилися чи то двоє, чи то двадцять чоловіків і жінок, і вони несамовито сують в усі отвори всі пальці, фалоси і язики, які тільки можуть. Здається, цілі людські тіла зникають в інших людських тілах. Освітлення кошмарне, а звуком точно займалися аматори, що навіть не чули про профспілку і працювали без будь-якого пристойного кінцевого проекту. Те, що відбувається перед моїми очима, скоріше, схоже не на коїтус, а на зібрання мешканців спільної могили, ще не до кінця померлих, але частково вже розкладених, і вони корчаться і звиваються…

Мама посміхається. Киває на монітор КПК і каже:

– Ти розумієш, Меді? – і уточнює: – Ось звідки і з'являються діти.

Тато додає:

– І лишай також.

– Антоніо, – просить моя мама, – давай не будемо чіпати цю тему. – Повертається до мене й каже: – Юна леді, ви абсолютно впевнені, що вам не потрібне заспокійливе?

Просто посередині крихітного порнографічного фільму потворну маленьку оргію переривають. Зчеплені тіла накриває напис «Вхідний дзвінок». У верхній частині КПК починає блимати червоне світло, лунає пронизливий дзвінок. Тато каже мені: «Зачекай», – і прикладає апарат до вуха; тепер огидне зібрання сплетених кінцівок і геніталій звивається біля його щоки, а записані на відеоплівку пеніси вивергають свою бридку слину в небезпечній близькості до його ока й рота. Відповідаючи таким чином на дзвінок, він каже:

– Алло? – а потім: – Добре. Ми спустимося через хвилину.

Я знову хитаю головою. Ні. Ні, дякую, не треба мені «ксанакса».

Мама знову починає копирсатися у вечірній сумочці.

– Це несправжній подарунок на день народження, – зауважує вона, – але, про всяк випадок… – і простягає мені круглу згорнуту пачку з пластику чи вінілу, на якій надрукований візерунок у вигляді котячої мордочки, що повторюється. Пластмаса чи фольга на дотик така гладенька, що здається мокрою; вона занадто гладенька, щоб її було легко тримати; і тому, коли я хочу взяти її, вона вислизає з руки й падає на підлогу. Від неї здіймається лікарняний запах пудри й латексу.

Моїх батьків уже немає: вони вислизнули з номера-люкс ще до того, як я зрозуміла, що тримаю п'ятнадцятифутовий запас презервативів із зображенням «Хелло Кітті».

Розділ вісімнадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Крок за кроком я забуваю своє життя на Землі, на що це схоже – бути живою, але сьогодні трапилась одна подія, яка несподівано примусила мене знову все пригадати – ну, можливо, не зовсім усе, – але я тепер принаймні розумію, скільки я забуваю. Чи придушую в собі».

Комп'ютеризований автонабирач у Пеклі ставить собі за мету обирати номери майже без винятку з урядового списку номерів, за якими дзвонити не можна. Я майже відчуваю запах приправ для тушкованої риби у подиху людей, чий обід я перериваю, навіть через оптоволоконні, чи які там вони, телефонні лінії, що з'єднують Землю з Пеклом, коли вони кричать на мене. Серветки все ще стирчать з-за комірців їхніх тенісок, плескаючи по сорочці, всі в плямах від «домашніх обідів» у пакетиках чи від соусу «зелена богиня», – а ці сердиті люди в Детройті, чи в Білоксі, чи в Аллентауні кричать на мене: «Йди до біса…»

Атож, може, я й нерозсудлива, неотесана порушниця, що втручається в смачний ритуал їхньої вечірньої трапези, але я вже давно випередила всі їхні ворожі побажання.

Цього дня, місяця чи століття я підключаюсь до автоматизованого робочого місця, отримую крики й погрози, розпитую людей щодо їхніх уподобань як споживачів шарикових ручок, коли відбувається щось несподіване. До системи надходить телефонний дзвінок. Вхідний дзвінок. На мене кричить якийсь придурок, що жує м'ясний рулет, коли в гарнітурі раптом лунає сигнал дзвінка. Схожий на сигнал з іншої лінії. Я навіть гадки не маю, звідки він йде: з Землі чи з Пекла, а визначник номера блокований. Тієї ж миті, коли любитель м'ясних рулетів кидає слухавку, я натискаю Ctrl+Alt+Del, щоб звільнити свою лінію, і кажу: «Алло!»

Дівчачий голос питає:

– Це Меді? Ви Медісон Спенсер?

Я питаю: а вона хто така?

– Це Емілі, – каже дівчина, – з Британської Колумбії, – та, тринадцятирічна. Дівчина з дуже важким перебігом СНІДу. Вона перенабрала мене, й уточнює: – Ти справді мертва?

Як цвях в одвірку, кажу я.

Ця Емілі зауважує:

– Я перевірила, ти дзвониш мені з Міссули, штат Монтана…

Я кажу: ще б пак…

Вона питає:

– Коли я тобі передзвоню за твій рахунок, ти погодишся сплатити його?

Звичайно, кажу я. Спробую.

І ось – клац! – вона кладе слухавку.

Напевно, не зовсім етично робити особисті дзвінки з Пекла, але так роблять усі. По один бік у мене сидить хлопець-панк, Стрілець, сидить так близько, що його затягнутий у шкіряну куртку лікоть майже торкається мого светра. Стрілець бавиться з великою англійською булавкою, що стирчить у нього з щоки, і каже у гарнітуру: «Ні, чесно, я вважаю, що ти ще й неабияка гаряченька, – і додає: – Коли твій рак шкіри дасть метастази, нам з тобою треба буде десь добряче зависнути…»

Біля другого ліктя в мене сидить цей башковитий Леонард: він дивиться в одну точку й каже в мікрофон: «Ферзь переходить на G5…»

Поки я сиджу тут, і голова в мене затиснута в гарнітуру, навушник прикриває одне вухо, дріт від мікрофона обмотаний навколо голови так, щоб сам мікрофон майже торкався губ, – наді мною нависає Бабетта: вона намотує круги й ріже мені волосся манікюрними ножицями зі своєї сумочки, роблячи мені найідеальнішу зачіску «паж» із перпендикулярним чубчиком. Навіть їй байдуже, що я спілкуюся за рахунок Пекла.

У мене знову дзвонить телефон, і механічний голос повідомляє:

– У вас телефонний дзвінок за рахунок абонента від…

І дівчина з Канади, хвора на СНІД, додає:

– …Емілі.

Комп'ютер питає:

– Ви згодні сплатити за дзвінок?

І я кажу – так.

У гарнітурі лунає голос Емілі:

– Я дзвоню лише через те, що в мене надзвичайно надзвичайна ситуація, – пауза. – Батьки хочуть відвести мене до чергового психіатра. Як ти вважаєш: мені краще піти до нього?

Я хитаю головою й відповідаю:

– У жодному разі.

Рука Бабетти хапає мене за шию, її пофарбовані у білий колір нігті уштрикаються мені в шкіру, доки я не припиняю рухати головою.

– І не дозволяй їм годувати тебе «ксанаксом», – додаю я в мікрофон. З власного досвіду можу зазначити: я ніколи не відчувала себе гірше, ніж коли розкрила душу якомусь психотерапевту, а потім зрозуміла, що цей так званий фахівець – справді просто тупак, і я щойно відкрила свої найтаємничі таємниці якомусь бовдуру, одна шкарпетка у якого коричнева, а інша – блакитна. Ви можете відчути те саме, коли побачите, що на задньому бампері його «Хаммера НЗТ» з дизельним двигуном наклеєний стікер «Земля дорожча за все!» Чи помітите, як він копирсається в носі. Ваш дорогоцінний наперсник, від якого ви очікували, що він вилікує вашу спотворену psyche, в якому знайшли притулок ваші найпохмуріші зізнання – він просто якийсь козел із дипломом магістра. Щоб змінити тему, я питаю в Емілі, як так сталося, що вона підхопила СНІД.

– Як іще це могло статися? – питанням на питання відповідає Емілі. – Від свого останнього психотерапевта, звичайно.

Я питаю, чи він був розумний?

Я навіть чую, як вона знизує плечима.

– Достатньо розумний, як на терапевта, що втрачає кваліфікацію.

Граючи локоном, намотуючи його на палець, потім пхаючи його до рота, щоб погризти кінчики волосся, я питаю в Емілі: як воно – мати СНІД?

Навіть у телефоні чутно, як вона піднімає очі до неба.

– Так само, як бути канадкою, – відповідає вона. – До цього теж звикаєш.

Намагаючись переконати її, що я в захваті, я кажу:

– Це ж треба! – і додаю: – Гадаю, людина може звикнути майже до будь-чого.

Просто щоб підтримати розмову, я питаю в Емілі, чи в неї вже була менструація.

– Авжеж, – каже Емілі. – Але коли рівень вірусів у тебе в крові сягає неба, менструація втрачає присмак піднесеного очікування жіночості та перетворюється на суто біологічну і досить небезпечно-токсичну зливу в штанях.

Напевно, я досі гризу волосся, хоч і не помічаю цього, бо Бабетта б'є мене долонею по руці. Вона махає манікюрними ножицями в мене перед обличчям і нагороджує мене суворим поглядом.

У гарнітурі голос Емілі каже:

– Гадаю, коли я помру, то можу почати ходити на побачення, – і цікавиться: – А у Корі Хейма є дівчина?

Я не відповідаю – принаймні не відразу, не тієї ж миті, бо повз моє робоче місце якраз проходить юрба нових призовників до Пекла. Щойно розпочався бурхливий потік новоприбулих, котрі ще не цілком упевнені в тому, що вони вже померли. Більшість із них прикрашена гірляндами шовкових квітів, що теліпаються в них на шиях. В очах тих, на кому немає сонцезахисних окулярів, застиг приголомшений, занепокоєний вираз. Юрба, що з легкістю могла б скласти населення цілої країни, є безперечним симптомом того, що хлопців на Землі спіткала якась жахлива ситуація.

І я питаю Емілі, чи не трапилось щойно щось жахливе. Сильний землетрус? Мабуть, цунамі? Вибух ядерної бомби? Чи не впала якась дамба? Більшість приголомшених новоприбулих, які не знають, куди податися, одягнуті в яскраві гавайські сорочки, а на ремінцях, що обіймають шиї, звішуються фотоапарати. Всі вони привертають увагу яскраво-червоними сонячними опіками, а у деяких на носі блищать білі смужки оксиду цинку.

Емілі відповідає:

– Жахливий випадок на великому круїзному лайнері: кажуть, зиліон туристів померло від отруєння несвіжими лобстерами. А чому ти питаєш?

Я кажу:

– Просто так.

Десь у середині натовпу пливе знайоме обличчя. Обличчя хлопця, очі якого блищать з-під навислих брів. Волосся в нього таке густе, що стоїть сторчаком.

У моєму вусі голос Емілі питає:

– Від чого ти померла?

– Від марихуани, – кажу я. Все ще не зводячи очей з того хлопця, не дуже далеко від мене, я кажу: – Але я не стовідсотково впевнена. Я була занадто обкурена.

Навколо мене нічого не змінилося: Стрілець фліртує з помираючою – ватажком групи підтримки. Леонард ставить шах і мат якомусь заучці. Паттерсон питає когось на Землі, які шанси цього сезону у «Рейдерів».

Емілі каже:

– Від марихуани не помирають, – не бажаючи змінювати тему, вона питає: – Який твій останній спогад?

Я кажу, що не знаю.

Обличчя хлопця, якого я помітила серед натовпу проклятих, обертається. Наші погляди зустрічаються. У нього низький лоб зі зморшками. У нього губи Хіткліфа, що збивають з пантелику.

Емілі не припиняє:

– Але що ж саме тебе вбило?

Я кажу; що не знаю.

Хлопець у натовпі відвертається і йде геть, роблячи фінти й огинаючи туристів, утікаючи крізь натовп отруєних.

Я рефлекторно встаю, хоча гарнітура все ще прив'язує мене до робочого місця. І Бабетта, різко надавивши мені на плече, примушує мене сісти й продовжує підстригати моє волосся.

– Але що ти пам'ятаєш? – розпитує мене Емілі.

Ґорана, кажу я їй. Я пам'ятаю, що дивилась телевізор, лежачи на животі на килимі, спираючись на лікті, поряд із Ґораном. Пригадую, що на килимі навколо нас стояли різноманітні підноси з напівз'їденими кільцями цибулі й чизбургерами. На телеекрані з'явилася моя мати. Вона причепила до сукні рожеву стрічку спільноти проти раку грудей, і коли аплодисменти ущухли, сказала: «Сьогодні дуже особливий вечір, із багатьох причин. Бо саме цього вечора, вісім років тому, народилась моя люба донечка…»

Я пам'ятаю, що ледь не вибухнула – просто на килимі, лежачи поміж охололою їжею й Ґораном.

То був мій тринадцятий день народження.

Я пригадую, як камери показали крупним планом мого тата: він сидів у залі й світився гордовитою усмішкою, демонструючи нові зубні протези.

Навіть зараз, померла і в Пеклі, на сто відсотків готова до неприємностей через те, що прийняла дзвінок із Канади за рахунок абонента, я питаю Емілі:

– У другому чи третьому класі… Ти грала у гру «французький поцілунок»?

Емілі перепитує:

– Ти саме так померла?

Ні, кажу я, але це все, що я можу пригадати.

Авжеж, може, я й забудькувата, й не хочу зізнаватися, й мені на п'ять років більше, ніж того хотіла б моя мати, але коли я придивляюсь, крізь поле гавайських сорочок і вінків зі штучних квітів (причому деякі з цих занадто яскравих сорочок все ще забруднені блювотою, спричиненою харчовим отруєнням), я бачу обличчя, яке відступає у далину Пекла, і обличчя це належить моєму братові, Ґорану. Створюючи контраст із крикливим одягом учасників тропічного круїзу, Ґоран одягнений у рожевий комбінезон, яскраво-рожевий, з вишитим на грудях номером, що складається з великої кількості цифр.

Голос Емілі, який нікуди не зник із мембрани, питає:

– А що це за гра така – «французький поцілунок»?

А потім Ґоран, цей володар солодких губ, які так і хочеться цілувати, і яскраво-рожевого комбінезона, зникає у натовпі.

Розділ дев'ятнадцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Будь ласка, не думай, ніби я завжди була дуже розумною дівчиною. Навпаки, я зробила набагато більше помилок, ніж треба, і далеко не найменшою з них було моє невірне розуміння того, що таке „французький поцілунок“».

Грі у «французький поцілунок» мене навчили кілька дівчат у школі – таких собі Повій фон Повієску. У моїй школі-інтернаті у Швейцарії, де я ледве не замерзла до смерті, але замість цього лише втратила трохи шкіри з долонь, купка цих сопливих дівчаток завжди проводила час разом. Їх було троє, але вони всі були цілком і повністю Збоченими МакЗбоченками, і Бруднючими Ван Бруднючками, і Шльондрами О'Шльондрафами, і вони розмовляли англійською та французькою з однаково невимушеною, рівною вимовою, як у навігатора в «ягуарі» мого тата. Вони ступали лише на зовнішній край чобіт, і кожен крок трішки перехрещувався з попереднім, доводячи, що вони дуже багато років займалися балетом. Ну от, і ці три дівчини всюди ходили разом і зазвичай різали собі вени й допомагали одна одній блювати; у замкнутому колі школи-інтернату вони мали недобру славу.

Одного дня я сиділа у себе в кімнаті й читала Джейн Остін, коли ця трійця постукала у двері й спитала, чи можна зайти.

О ні, може, я іноді й демонструю певну асоціальну поведінку, спричинену роками нагляду за тим, як батьки потурають кіноглядачам, але ж я не настільки груба, щоб послати під три чорти трьох однокласниць. Ні, я ввічливо відклала убік «Доводи глузду» і запросила цих трьох міс Солоденьких Солодничок увійти й посидіти трохи на моєму аскетичному й вузькому, але комфортабельному ліжку.

Коли вони увійшли, перша спитала:

– Ти знаєш гру «французький поцілунок»?

Друга поцікавилась:

– Де твій халат?

Третя уточнила:

– А ти нікому не скажеш?

Звичайно, я вдала, що мені цікаво. Чесно кажучи, вони мене анітрохи не заінтригували, але на їхнє прохання я принесла їм зазначений халат і дивилась, як одна з міс Шльондр О'Шльонднейл дістала з його петельок білий махровий пояс. Інша з Повій Ван Повійдр попросила мене лягти на спину, і от я розпростерлась на простирадлі й витріщаюсь у стелю. Третя міс Солодка Солодничка протягла махровий пояс від халата у мене за шиєю й зав'язала два кінці навколо мого тендітного горла.

Скоріше з ввічливості й природженої чемності, аніж з цікавості, я спитала, чи ця підготовка має відношення до гри. До гри у «французький поцілунок». Ми всі, хто на той момент знаходився в моїй кімнаті, були вдягнені в шкільну форму: темні шорти-спідницю, светр із довгими рукавами, черевички з китичками на низьких підборах і білі гольфи. Усім нам було років одинадцять-дванадцять. Той день, наскільки я пам'ятаю, був четвер.

– Просто зачекай, – запропонувала Киця фон Кицеберг.

– Тобі буде… si bon, – пообіцяла інша Лисиця Вандерлис.

Третя запевнила:

– Ми тобі нічого поганого не зробимо, обіцяю.

Натура у мене завжди була щира, відкрита, уразлива. Коли у гру вступають плани й задуми інших, я, напевно, занадто довірлива. Підозрювати у чомусь підступному трьох своїх однокласниць здалося мені занадто неввічливим, тож я повністю віддалась на їхню волю й чекала подальших дій, коли дівчата згрупувалися навколо мене й сіли на ліжко. Дві дівчини вмостилися біля моїх плечей. Третя обережно зняла в мене з носа окуляри, закрила їх, але нікуди не поклала, а сіла у мене в ногах. Ті дві, що сиділи по різні боки ліжка, взялися за різні кінці пояса, що був вільно зав'язаний у мене навколо горла. Третя наказала їм тягнути.

Нехай цей епізод демонструє ризики, притаманні нащадкам батьків – колишніх хіпі, колишніх растаманів, колишніх панк-рокерів. Навіть коли пояс затягнувся сильніше, обмежуючи мені можливість дихати, блокуючи не лише постачання повітря, але й також потік крові до мого безцінного мозку, – коли все це відбувалося, я зовсім не виказувала шаленого опору. Навіть коли перед очима в мене засяяли зірки, перекриваючи вид на стелю, і я відчула, як обличчя в мене стає все більш темно-червоним, а пульс застукав так, наче хотів вискочити з-під ключиць, я все одно не опиралась.

Врешті-решт, те, що відбувалось, було лише грою, правил якої мене навчали члени моєї вікової групи у надзвичайно ексклюзивній школі-інтернаті для дівчат, розташованій глибоко у безпечних нетрях швейцарських Альп. Незважаючи на нещодавно отриманий статус міс Лисиці Вандерлис і Киці фон Кицеберг, ці дівчата одного дня закінчать навчання й отримають посади головного редактора британського відділення журналу «Воґ» чи, коли їм це не вдасться, першої леді Аргентини. Правила етикету, протоколу й пристойності вбивали в нас щодня. Такі вишукані молоді панночки ніколи не стануть робити щось непристойне.

Під їхнім натиском я уявляла себе невинною гувернанткою з «Франкенштейна»: я висіла на шибениці, петля несправедливо затягувалась у мене на шиї, куди вона потрапила через звинувачення мене в організації вбивства поверненим до життя чудовиськом божевільного вченого. Я уявляла, що мене душить туго зашнурований корсет із китового вуса. Повільна смерть через сухоти. Курильні опіуму. Перед моїми очима ставали образи непритомності, й зомління, й сильне передозування «лаудануму». Я перетворилась на Скарлетт О'Хару, яка відчуває, як сильні руки Ретта Батлера намагаються вичавити її любов до енергійного лицаря Ешлі Вілкіса, і цієї миті, коли мої червоні подряпані руки вчепились у простирадло, я вигукнула хриплим від напруження голосом, наче Кеті Скарлетт О'Хара: «Облиш мене, негіднику!»

Впродовж того, як мій зір заповнювали зірки, метеори й комети різного кольору: червоні, блакитні й золоті, – стеля кімнати, здавалося, насувалась все ближче й ближче до мене. Через кілька секунд серце в мене наче припинило битися, а ніс майже торкався стелі, яка ще кілька хвилин тому висіла так далеко над моєю головою. Моя свідомість немов нависала наді мною, вона плавала й витріщалася на загарбників мого ліжка.

Дівчачий голос промовив: «Швидше, даруй їй поцілунок». Цей голос лунав з-за моєї потилиці. Я обернулась і побачила, що все ще лежу на ліжку, а махровий пояс усе ще міцно зав'язаний навколо моєї шиї. Обличчя в мене було одутлим і блідим, а дівчата, що сиділи по обидва боки від мене, все ще тягнули на себе кінці пояса.

Дівчина, що сиділа у мене в ногах, сказала:

– Припиніть тягнути й даруйте поцілунок.

Ще одна дівчина погодилась:

– Авжеж.

Їхні голоси були приглушені й лунали наче крізь туман, наче з відстані у кілька миль.

Третя дівчина, що сиділа біля моїх ніг, розправила дужки моїх окулярів й начепила їх на власне самовдоволене обличчя. Хлопаючи віями й кокетливо нахиляючи голову то вправо, то вліво, вона сказала:

– Ви всі дивіться на мене… Я – жирна, потворна дочка дурнуватої кінозірки… Моє фото надрукували на обкладинці дурнуватого журналу «Піпл»…

І всі три міс Пусті Голови захіхікали.

Коли дозволите мені хвильку потурати своєму бажанню почувати себе ніяково, я справді виглядала жахливо. Шкіра на щоках трохи запала й набрякла, наче суфле з абрикосів. Очі, відкриті на щілину, здавались глазурованими, ніби гладенька поверхня занадто карамелізованого крем-брюле. Що ще гірше, нижня щелепа відійшла від верхньої, і з рота вивалювався язик – зелений, наче сира устриця, – нібито, бажаючи втекти на волю. Обличчя, від лоба до підборіддя, являло собою суміш усіх відтінків від алебастрово-білого до ніжно-блакитного. Відкладений примірник «Доводів глузду» лежав на простирадлі поряд із блакитною рукою.

Висячи під стелею, спостерігаючи, така ж відсторонена, як моя мати, коли вона тисне на клавіші, щоб шпигувати за покоївками й змінювати рівень освітлення за допомогою ноутбука, я не відчувала ані болю, ані тривоги. Я взагалі нічого не відчувала. Піді мною три дівчини розв'язали пояс у мене на горлі. Одна дівчина сунула долоню мені під потилицю й трохи відкинула мою голову назад, а інша набрала у легені повітря й нахилилась наді мною. Її губи накрили мої, сині.

Отже, я знаю, що таке клінічна смерть, утім, мене більше непокоїв мій пристрій для очей, який я отримала за рецептом. Дівчина біля моїх ніг, на носі в якої все ще сиділи мої окуляри для читання, сказала: «Вдихай. Сильно».

Дівчина, що схилилась наді мною… коли вона вдихнула повітря мені в рота, я наче впала зі стелі й приземлилась просто в своє тіло. Коли дівчина сильніше притиснула свої губи до моїх, я знову наповнила своє тіло, що лежало на ліжку. Я закашляла. У мене боліло горло. Три дівчини розсміялись. Моя крихітна спальня, старенькі примірники «Грозового перевалу», і «Нортенгерське абатство», і «Ребекка» виблискували й сяяли. Все моє тіло здавалося таким наелектризованим і вібруючим, і сповненим енергії, як тоді, оголене, вночі, в снігу. Кожна клітинка мого тіла була переповнена знову отриманою життєвістю. Одна з Безпутних Вандерпутень, та, що видихала повітря мені в рота, сказала:

– Це зветься «поцілунком життя», – її подих мав смак метилсаліцилату від жуйки.

Інша зазначила:

– Це гра «французький поцілунок».

Третя спитала:

– Хочеш іще раз?

І я, піднявши слабі руки, торкаючись холодними, тремтячими пальцями горла в тому місці, де його все ще перетинав махровий пояс, накриваючи собою тільки-но відроджений пульс, – я кивнула головою, ледь помітно, але неодноразово, і прошепотіла:

– Так, – наче розмовляючи з самим містером Рочестером, я прошепотіла: – Так, Едварде, прошу тебе. О, так.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю