Текст книги "Топінамбур, сину"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

Структура кави

Галі Стефановій та Роману Веретельникові

Небо періщило, що коли він заскочив до кав’ярні «Абзац», побачив: вона порожня.

– Суки, дурять народ, – привіталася Клава словом «суки», – говорили по тілівізору ж, що буде сонце. – Лаяла вона не метеорологів, а відсутність клієнтів.

– Н-д, – відповів Рома, бо йому не геть хотілося продовжувати розмову, яка обов’язково перейде на про Ющенка.

Але сталося навпаки:

– От ти дітіктіви пишеш, – тицьнула Клава в нього філіжанкою кави, – так от напиши лучче, як хтось у нас чашки краде. Бо вже, сука, моє терпіння лопне – я ж не можу ще й за вором услідить, коли тут і так розриваєшся.

– Нє, ну я сірйозно. Хто цього ворюгу вислідить, вік буде в мене кофе безплатно пить.

Вона несподівано вмовкла і очі в неї стали кольору дощу.

«Еге, – не сказав Рома, – як ти вже пообіцяла тому, хто вигадає назву для кав’ярні». Колись вона називалася «дієтичкою», але коли цього гастронома зліквідували, то враз набула безіменності. Рома й став її хрещеним батьком («Абзац»), але шару пив тижні зо три, а потім вона припинилася, щойно повісили вивіску.

– Н-д, – сказав він.

А він поринув в каву і в ті далекі часи, коли ще філіжанки давали під заставу. Обов’язково хтось їх забував на столиках, можна було назбирати, здати і тішитися шарою без ніяких детективних сюжетів. Нескінченна кава – ось ідеал. Бо одного разу він заскочив себе на тому, що почав одягатися в темновохристу одежу, на якій кавові плями були непомітні.

З-за шинквасу пахтіло рідкими звуками, які змагалися з дощовим шарудінням:

– Ну я сірйозно, пісатіль, вилови його, вік тебе буду поїть.

Детективи він писав занадто розумні, як про сюжети в них. Цю справу він називав «гра в метання бісеру». До того ж не хотів перекладати на московську мову. Вдалося притулити двійко по журналах, але прибутку не вистачило й на путню банку «галки». В епоху, коли філіжанка стала дешевша за напій; в країні, яка стала дешевшою за свою державу.

Рома почав стежити. Тут була одна небезпека, аби з людей не подумав хто, що він – сексот. Але, бувши непоганим письменником, він замаскувася за ідею, що визирає собі цікавих персонажів. І, дивна річ, кількох собі підгледів.

Дівчину цю він би не помітив, якби та несподівано не спалахнула подивом – що могла вона там побачити, на столику? Книжки чи чогось вартісного перед нею не було.

Вона дивилася у філіжанку, профіль її, майже пташиний, майже переляканий, ще дужче загострився. Одягнута вона була в щось середнє між ґунею і пончо, що коли взяти рукою чашку, яка викликає того непідробного переляка, то рукав закриває чи не пів-столика. А потім отак полізти в сумочку, скажімо, по цигарку – мить – і філіжанки не стало.

Роман спостерігав, як подив, чи пак переляк поволі зникає з лиця незнайомки. Вона видихала його разом з димом, поволі повертаючись до тями. Хутко озирнулася, встала.

Він рушив слідом. Дівчина не озиралася. Робила це доти, доки не дійшла кутнього будинку на Комінтерна. Роман ще повештався там, зайшов навіть в аптеку, наче цей заклад міг підказати про незнайомку, од якої лишився лише спогад про геть некепські ноги.

Цього разу на ній був светр із широчезними рукавами. Роман украйока споглядав, як дівчина вицмулила каву, а потім спритним рухом перекинула філіжанку; перечекавши, згодом замружилася, одхилила її і почала туди зазирати. Лице її поволі сповнювалося огиди. Вона відштовхнула філіжанку, нервово полізла по цигарку. Кілька разів похапливо затягнулася і, випустивши найгустіше пасмо диму, накрила півстолика.

Яка тут Клава додивиться? Як широкий рукав светра поглинає в димовій завісі філіжанку? Суне руку до сумочки, буцім лише для того, аби вийняти журнал «Археологія»...

Вітерець, легкий, як гріх, квапив її ходу. Лише раз вона зупинилася. Стала під деревом, нервово розщібнула сумочку, видобула звідтам здобич. І знову її личко загострилося од огиди. Вона жбурнула філіжанку в урну й подалася геть.

Роман дбайливо вийняв її, обгорнув хусточкою, аби не пошкодити пальцевих відбитків. Ледве устиг тицьнути її, надтріснуту, до кишені, як побачив, що незнайомка повертається; розминувшися, він став за вітриною аптеки. Звідти чудово було видно розпач у дівчини, яка витрусила чи не всю урну, переконавшися з жахом, що філіжанка вмить зникла. Народ проминав її – кого тепер здивує людина, яка копирсається в смітті? Навіть, якщо в неї гарні ноги? Особливо ліва?

– Н-д, – сказав Роман.

Наступної її акції Роман не волав «Держіть злодія!». А натомість придбав нове число «Археології».

Тепер він сів за той столик, якого полюбляла вона і розгорнув статті. Дівчина сіла навпроти й не здолала проминути поглядом обкладинку.

– Цікавитеся розкопками? – байдуже кинув до незнайомки.

– Ну, – заметушилася поглядом вона. – Я там працюю, в Інституті археології, – надсьорбнула пінку.

– Щаслива людина, – заховав журнала Роман, остерігаючись, щоби розмова не пішла про тонкощі, в яких він нічого не петрав. – Я досліджую архетипи, й тут трапляється чимало цікавих ілюстрацій.

Вона допила і занервувалася, бо перекидати філіжанку треба одразу.

– Вийду покурю, – підвівся він.

Чекати майже не довелося, вона вийшла, притискаючи сумку.

– А яка ваша тема? – не дав утекти.

– Трипільська культура, – очі її пашіли щастям – що вона там такого цікавого побачила в кавовій гущі?

Вони смалили «ватру» й балакали про тих вчених, які намагаються викреслити трипільців зі слов’янського ареалу. Тих, хто поневолював архетипи.

Коли вона записувала його телефон, він помітив у записникові календарика. Одного погляду було досить, аби зафіксувати в ньому скупчення днів, обведених чорнилом – архетипа жіночого місячного циклу. Не треба бути детективом, аби збагнути, що сьогодні саме найзручніша пора для того, щоби його не порушити.

Проводжаючи Галю, вони двічі проминули її будинок. Це тривало й тривало, вони навіть встигли відвідати музей Лесі Українки. Екскурсоводка була в натхненні, й дівчина Галя не змогла приховати сльозу.

– В мене проблема, – сказав він. – Я маю каву не «Крьоніш», не «Сихару», – інтригував він магічними словами, – не «Плацца д’оро» чи «Чібо», а – справжнього «Монарха». Але того, що волокнисто молотий.

– Що значить волокнисто? – підвела каламутні очі Галя.

– Ну, це коли боби рвуться, а не розтираються, виходить геть інша структура кави.

Й Роман видобув з рюкзачка чарівне пуделко. І хоч він був герметичний з геть одкачаним повітрям, ніздрі в неї тіпнулись, неначе од навали аромату.

– Яка структура?

– Продовжна, – провадив він і зробив жеста, наче вирішив заховати принаду. – Не нести ж її до кав’ярні...

– Знаєте, – склала вона рукави светра докупи, – тут поруч є таке місце, словом, я тут недалеко живу.

«Н-д», – майже сказав він здивовано. Не тому, що давно про це знав, а тому, що не сподівався так швидко. Поспішав уперед, вібруючи відчуттями.

Правда, далі кухні його не пустили:

– Безлад, – куцо пояснила вона.

Монархічний дух увійшов у посткомуністичну дійсність. Цей перший подих гермопакунку – неначе з віковічного склепіння, усі археологи знають таке потойбічне відчуття, .яке триває завдовжки з подих, потім ще раз, коли здіймається піна в джезві; підступний Роман наче ненавмисне хлюпнув нею на розпечену конфорку, аби кухонька стала тіснішою. Сновигали слова й вони користувалися деякими з них. Галина зачинила кватирку, аби аромат тривав міцніше, і коли, тамуючи останній подих, допила і перекинула на блюдце посудинку, то побачила «продовжну» структуру, яку було обіцяно – не змогла приховати захвату од власника пакунку, потім вона не знала, що наступна філіжанка буде підступнішою, бо не дасть запалити цигарку, аби не урвати духм’яності, тому що третя кава має бути міцнішою за попередні, аби смак не вменшався. Доки долоні їхні пройняті цим теплом, не зустрілися й навіть там відчули пульс, який вже не належав каві, коли стіни, а особливо підлога там стали тісніші за обійми.

Тоді він не звернув уваги на філіжанки, з яких вони пили. Лише за другим візитом побачив, що геть не такі, як у кав’ярні «Абзац». Щоразу свої, перекинувши, вона, помилувавшись, виносила за межі кухні, туди, куди його не впускали. Слава Богу, археологічного спальника саме вистачало, аби вистелитися на підлозі кухоньки квартири готельного типу. Дуже зручної для того, аби концентрувати там кав’яні пахощі.

– Це, знаєш, – шепотіла вона, – як в розкопі. Коли одбиваєш засипну землю, то на глині, на материку можна помітити відбитки пальців тих людей.

– Та невже? – зрадів він. – І що ж ви з ними робите?

– Анічого, – була відповідь, – засипаємо назад.

Він аж підвівся на лікоть. їхні філіжанки, перекинуті на тарілці, стояли поруч і достигали для ворожіння.

– Як це – «назад»? Та за одними лише папілярними лініями можна про тамтих людей, – він кивнув у минуле, – розповісти більше, аніж за вашими знахідками.

– Егешечки. Пробували, не виходить.

– Що не виходить?

– Сфотографувати. Чорті-шо виходить, не розбереш.

– Погано пробували, от з боковим світлом треба, в макрорежимі... Зрештою викликати цього, криміналіста, нехай би зафіксував.

– У степ? На розкопки? Та вони там не встигають на роботі фіксувати, ще вони будуть, – тут вона кволо засміялася, – знімать відбитки, які давно минулися за давністю років.

Рома з цим погодитися не зміг, як «дослідник архетипів». Він розповів їй багато чого на цю тему, що було поза хіромантією. Хоча саме вона чомусь найбільше цікавила дівчину.

– Наука, – перекривив він науку, – називається.

– Пробували вивозити, егешечки, – зітхнула вона про глину з відтиснутими пучечками, – осипається.

Ще дужче зітхнула. Потім розповіла, що сирова глина у, наприклад, викопаному скіфському склепі, практично вся вкрита найтоншими цими слідами – як тут вивезеш? Домовилися, що він принесе уламок глини і спробує тут з нею сфотографувати відбитки її пальців, які він одразу починав цілувати, фіксуючи навіки губами.

А до кімнати однаково його не пускає, «неприбрано», – каже.

Стільки загадковості в одній дівчині, до того ж такій, яка робить усе, аби її не помітили – одягається в надто просторі шати, які досконало приховують не лише крадені кавові філіжанки, але й усе інше, те, що всі інші жінки, навпаки, щосили підкреслюють за допомогою одежі. Роман щосили радів від того, що ця камуфляжна таємниця належить йому, він ніяк не міг звикнути до разючої різниці між двома Галями, одягнутою й оголеною, і розумів, що звикнути не зможе ніколи, бо, пригадуючи завсідників «Абзацу», заледве міг пригадати цю постать, яка тепер затулила йому не лише відвідувачів кав’ярні, але й усіх людей на білому світі.

– Знаєш, – муркотіла вона, доки чергова джезва достигала на конфорці, – мене весь час мучає той же самий сон: наче я сплю й прокидаюся в розкопі. І хочу вийти, а він високий, тобто глибокий, а драбини ніякої нема, – притискалася.

«Лопатою б треба, – не дозволив він вимовити вголос, – отак брати й викопуватися».

Хоча абсолютно не уявляв, як це можна викопуватися знизу нагору, тому й мовчав. Вечір забув про ніч. Вони не помітили, як заснули, хоча дуже сподівалися на невмирущі властивості кави. Так само, як і мільйони інших відбитків тієї ночі в країні.

Перші гормони цього ранку впинилися, бо на кухні кінчився останній гранчак, остання емальована кружка. Не з джезви ж пити?

Галя впустила його до кімнати. В мозок пішов кровообіг – уся вона була заповнена експонатами – підлога, столи, полички шаф – усе було заставлене кількома ярусами кавних філіжанок. Кожнісінька мала ярличка з написом.

– Навіщо тобі стільки? – шепотів він, зіщулено озираючись.

– Ну, це ж ця сама, доля. Ось ця, коли ми з тобою познайомились, – дівчина взяла найближчу зі столу і для певності зиркнула на бірочку, – бачиш?

Кавовий набридок на дні показував зоряне небо. Але це на перший погляд, якщо дивитися чорним по білому – а якщо білим по чорному, то виходила гігантська сосна.

– Яка сосна? – сміялася вона. – Теж мені, знавець архетипів, – захлиналася, – це ж древо життя.

А ця – наче писанка, лише ізсередини. Тим місцем, де гемоглобін переходить в адреналін, він відчув, що це ота пам’ять наопак, яку забуто.

Його вразило й інше: кожне зображення надто зернисте, таке, як фрагменти макроплану з фотографії. Осягнувши цю просту ідею, він вмить почав неординарно тлумачити. Наприклад її улюбленого «Вершника на бойовому коні» № 281 від 6.1У.2002 о 14-ій 25 він переконливо потрактував як кентавра, од чого дівчина поринула в задуму.

– Не чіпай! – крикнула вона, коли він потягнувся до горішньої полички. – Осипається!

Подумавши мить, він порадив:

– Н-д. Додати було більше цукру, – порадив він.

– Де ти був раніше? – зітхнула вона. – Ще б клею туди намішати, га?

Сама полізла нагору, і обережненько, аби не сколихнути гравітацію, зняла улюбленого експоната. «Підводні птахи», – так називалася ця композиція, яку він перехрестив у «Летючі риби», але вона мала аргументацію, «посипалися деякі деталі», мовляв.

Він стояв посередині колекції, зловивши себе на думці, що боїться не лише чхнути, а й просто дихнуть.

Через день він притахторив свого старого фотоапарата «Київ-19». Галя хутко переконала, міняючи кольорові блюдечка, що знімати треба одразу по чотири штуки. Дуже бавилася, міняючи щоразу під композиціями різнобарвні хусточки.

– Ти знаєш, – горнулася вона до плеча, – я навіть пробувала лаком для волосся фіксувати, але одразу побачила, що струмінь, аерозоль, зсовує картинку.

Дуже прислужилися дзеркала, аби висвітити середину філіжанок; – деякі кавові візерунки видавалися виразнішими, коли порцеляну брали напросвіт потужною лампою.

Катя непомалу здивувалася, коли до «Абзацу» було закочено «кучмовоза» з двома коробками од телевізора, за якими вона ледве добачила Романа.

– Ти що мені преш, пісатіль? – мало не зойкнула вона, бо радісне передчуття сколихнуло усю її огрядність.

– Угадай з трьох разів, – одхекався той. – Хтось тут обіцяв, як я знайду чашки, то матиму вік безкоштовну каву?

– Да, був такий разговор, – радісно починала зомлівати Катя і, щоб не верескнути переможно, вхопилася долонею за рота. Хлопець впав на стільця, озирнувшися на двері, де притискалася до фотоапарата Галя.

– Ну, тоді приймай тару.

– Де? Де вони були? – не йняла віри та, розбираючи дбайливо обгорнуті філіжанки. – Божечки! Я й не думала, скіко їх багато! – попискувала вона до кожної.

– Вічний кредит, н-д, Клаво? – радів Роман.

Черга перелякано споглядала, тому що кожен колись тут або в іншій кавя’рні – так чи інак – цупив філіжанку. І одсовувався, лякався цього правдивого багатства, одвойованого у історії.

__________________

Щастя

Таке, як. Більше нічого про щастя сказати Григорук не знав. Бо скрізь там, де він мав його здобути, виходило щось таке пісненьке, а не всеохоплююче, як коли він закохався у вчительку біології.

– Аби тоді щось між нами було, – дико мріяв він, – то, може, ото й щастя.

Були й інші нагоди, однак у фіналі часто виходило надто протилежне.

– Отак і життя мине, – вирішив Григорук, бо лише його розпочинав. І боявся, що з таким стартом який же буде тоді кінець?

Хоча досить часто прокидався несподівано легкий і окрилений, отут його починало гризти, що стан цей виникав просто так.

– На погоду, – і піднесення те хутенько розсотувалося.

Залишки його розліталися остаточно, коли Григорук наважувався побалакати про цю проблему.

«Виходить, що це нікого й не пече», – хнюпився він до наступного осяйного ранку. Коли, здавалося, можна встати з ліжка, не користуючися помогою кінцівок. Однаково, що робити з цим усім далі, Григорук щоразу був неготовий.

Та якась здогадка давня муляла його, доки він її не відновив:

«Щастя можна здобути, якщо знайдеш квіт папороті в ніч на Купала».

Й Григорук почав ловити себе на тому, що, потрапивши на природу, приглядався, де тої папороті густіше. Доки не надибав її за парком цілі джунглі.

– Ого, розбуяла, – охнув він від думки, що рослинність ця саме готується спалахнути квітами. Зиркнув на календаря й заскнів – сьогодні та ніч.

Григорукові стало шкода себе. Бо в забобони він не вірив, але немічно усвідомлював, що потемки таки посуне на ті схили.

Вже на них його охопила докука: ліхтаря він прихопив, це зрозуміло для чого. А от навіщо взяв сумку? Хіба ж щастя таке завбільшки, що туди саме й влізе?

Саме тут йому здалося, що за папороттю щось забіліло. Й ген пропливло.

– Отак, – подумав Григорук, – воно, виходить, не сидить на місці...

Й вимкнув лампочку.

Бо знав: щастя то таке діло, дуже полохливе. Причаївшися добряче, він не помилився – ондо знову білою хмариною нечутно віддалялося воно.

– Чи йти, чи ждать? – трясся Григорук.

Й навприсядки посунув уперед, сам того не постерігши. Доки мало не гухнув на нижню стежку, вчасно учепившися за стеблини.

Щастя закричало.

Григорук здибився й посунув по твердому до нього, воно зойкнуло й притьмом утамувалося.

Його подивував тембр – люди так не кричать: якийсь нутряний звук ішов поза голосовими стулинами. Григорук став на рівні й подався ними далі.

Однак воно оніміло.

А він дерся, дивуючися, що нетрі дедалі вищають, й на мить папороть стала гігантською, наче в мезозої. Це коли він зсунувся у виярок – то трави стали над ним.

Й настав прозір, бо понизу листя було рідше; Григорук вже поволі настановив очі на пітьму й ретельно озирався.

Оно!

Щастя пульсувало, тіпалося онде під парканом. Узрівши його майже поруч, Григорук відстовбурчився, його наче здійняло з канави й він злетів над парості, на льоту зловивши пальцем облатку ліхтарика й тицьнув.

На щасті лежало нещастя, воно зблиснуло пітнявими очима, тетеріючи од променю.

– Стоять! – гаркнув до нього Григорук так, що те підскочило, підхопило штани, й подовжуючи цього руха, перемайнуло через паркан, віддаляючись ген матюками.

Григорук нахилився до того сяючого, що лишилося поземки. Й осліп, бо промінь, упавши на яскраве, біло скаламутив темряву. Однак, перш ніж випалитися, зіниці за мить зафіксували перекинуту дівчину із задертим платтям. Потім він якийсь час не міг бачити її, а лише чути:

– Товаришу міліціонере, чому ви не заарештували його?

Це було сказано крізь їдкі сльози так, що Григорук навіть не образився, що його названо міліціонером.

– Та я не міліціонер, – зітхнув він і здогадався вимкнути світло.

Вмить мовчанку їхню заповнили цвіркуни, які, певно, також цієї ночі шукали тут щастя.

В очах поволі розсоталося, й він зміг розгледіти дівчину, яка за риданнями ніяк не ладна була звестися, доки він не подав руку. Долоня була геть гаряча од сліз.

– То хто ж ви тоді? – крізь конвульсії промовила вона.

– Ідіот, – перший раз за все життя зізнався Григорук, бо більше нагоди не трапилося б. Говорити зараз про квіт папороті було не з руки – бо дівчина тоді могла лякнутися його дужче, аніж ґвалтівника.

– Ішов тут, – брехав далі він, – чую, хтось кличе по допомогу.

– Брешете. Я. Не. Кричала! – нарешті втамувала вона ридання.

– От я й кажу: випадково тут опинився.

Очі знову призвичаїлися до сутінок, так, що ними він бачив: плаття не скрізь біле, а знизу замащене, землею, певно; вона перехопила погляда, лапнула себе там рукою. Й урвала геть, лишивши Григорукові на сім місці лише розпачливого крика.

Якусь мить він стояв, зойкіт відлунювався йому доти в голові, доки та не збагнула, що дівчина побігла нагору. Тобто не в містечко, а туди, де височів декоративний міст. Збудований чи то Потоцьким, чи Радзивіллом, але не це головне. А те, що від часів польської окупації потік під ним давно висох, лишивши неприкрите камінюччя.

Григорук біг, а воно зламами гранилося в його уяві, наддаючи сили ногам.

Вона вже перекинулася через перила була, доки почула половицями, як гупотить Григорук – це лише на дещицю затримало її, доки глянула, але достатньо, аби хлопець уп’явся їй в комір.

Вона несамовито рвонулася, й Григорук збагнув, що плаття недовго триматиме – перечепившись через бильце, він хапнув її під пахву. Вільною рукою хотів закріпитися за кронштейна. Забувши, що в ній є ліхтар – пальці спорхнули, ліхтар також. Григорук відчув, як опирається лише об повітря.

– Ну! Ну! – кричала вона, а він навіть не збагнув, що вона вхопила його за волосся, бо:

хлопець споглядав, як електропромінчик світла линув униз і, перш ніж згаснути, вихопив гостре камінюччя.

– Ідіот! Ідіот! – кричала вона. – Я тебе не вдержу...

Немов плавець, він заборсав ногами, доки не наступив на балку. Потім перечепився за крокву. Потім лише підсадив дівчину нагору. Одхекавшись, виліз і сам.

– Хороший! – кричала вона. – Я кричу, а він не чує! Ти теж вірші пишеш?

–Прозу, – зізнався він.

– А-а, ти вже казав, що ти ідіот, – реготнула вона. – Ти думаєш, легко було тебе держати?

– Не знаю, не пробував, – віджартувався він, і обоє несподівано зайшлися сміхом.

І, щоб вона не боялася його, чого це, мовляв, хлопець поночі никає крутосхилами, він розповів їй про квіт папороті.

Вона зупинилася.

– Так ти теж?

І розповіла таку самісіньку історію.

– Да-а, земля родить, – придивився він до неї пильненько крізь ніч, бруд, піт. – А от цікаво знати, як ти собі уявляла щастя?

– Щастя – це коли визнання. Я, ти розумієш, вірші пишу, пишу, а їх навіть в районку нашу не беруть.

– Вірші хороші? – посерйознішав він.

– Чудові!

– Значить, наша районна газета погана.

Вона знову зупинилася:

– А знайшла, сам бачив, що. Якби я знала, ідіотка...

– Ти не ідіотка, ти ж пишеш не прозу, – вставив він, щоби вона кволо усміхнулася.

Григорук знав, коли він і вона вийдуть під світло, то він упізнає її. Адже в їхньому містечку не так багато людей, яких не друкують у районці.

– Напав, гад, рота затиснув, губи покусав, – облизнулася дівчина.

– Ну, це теж було своєрідне визнання, – бовкнув він.

І жахнувся. Вхопив її за руку.

– Не бійся. Я вже туди не побіжу, – запевнила вона.

Й пальці його відчули, що та каже правду.

Обоє збагнули, що поспішати цієї ночі їм нікуди – спершу знайшли його сумку, потім її портфеля, а далі й ліхтаря. І, ввімкнувши його, узріли з подивом, що й портфель, і сумка однакові за розміром.

__________________