Текст книги "Топінамбур, сину"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

Решта

Анатолію Дяченкові

Я щосили контролювала свій голос. Аякже: річниця смерті Нінчиної матері, а гроші Нінка не повертає. Двосотку як позичила на похорон, так і тю-тю.

– Може, тобі маму назад викопать? – вперла вона в мене очі, коли я була їй нагадала, що місяць – минувся.

Вся її рідня також на мене дивиться, наче я теж родичка, а грошики вимагаю. Коли це ми породичались? Я, загалом, гроші складала на ремонт; і так тяжко було ту копійку втримати, й не купити собі, наприклад, сумочку. А тепер вийшло – замість сумочки труну.

Підбираючи інтонації, я проголосила тоста за покійницю, яку, практично, не знала; родичі підібрали губи, а Нінка удала сльозу.

Словом, на зупинку я спізнилася, тобто на трамвай. Це все кляті черевики – від тих часів, коли такі ще носили, вони катували мене висотою. Та ці ноги – задовгі для таких каблуків – тому вони одна об одну плуталися. Бо або Нінка чогось намішала, або я. Не лишатися ж у чужих людей ночувать? Там же Сірий, хоч він і рудий, тобто Сірьога; весь час підливав, доки не завів у ванну; там навколо в людей горе, а він труси знімає. Хоче за свою сестру двосотку одробить, сопе так, щоби останнє омріяне бажання одбити; я труси не пускала, тоді він знову за столом почав підливати, доки я не покинула протестувати, щоб він не мішав. Чого він там наколотив?

Я знову злетіла з ратиць. Тобто з каблуків. Чим незручні довгі ноги, то це з них падати – з коротких, а особливо кривих, було б не так високо. Дивно, я вже не йшла, я стояла на зупинці і та раптом перекинулася, й стала боком. Я не дурна, я знаю, що все це навпаки і тому взялася за трубу з табличкою й підвелася паралельно до неї, аж доки все не вирівнялося.

Тут під’їхав він.

– Куди їдем?

– Не туди, – відповіла я, тобто почула, як я відповідаю, це дуже смішно, чути, як ти збоку щось говориш таке, і самій треба слухати, щоб розуміти.

– Само собою, – також засміявся він і виліз із «таврії». – Я в географічному значенні адреси.

«Чи він вмазаний? Такі слова котить», – подумала я раніше, аніж збагнула, що це я говорю вголос.

– Я тверезий, – сказав він а потім виправдався: – Я ж за рульом.

– За кермом, – виправила я, бо чувак такий класний, а слів правильних не знає.

Сказала я ротом, замість подумати.

– Ти теж класна, аж занадто, – подумав також вголос він. – Де ти набралась?

– На похороні, на похороні поминок, – раптом заплакала я, але не за Нінчиною мамою, а за своєю двосоткою. Гадина, такі роковини влаштувала, краще б мені борг віддала; я заплакала ще гірше.

– Не плач, усі там будемо, – взяв він мене за лікоть. Так, щоб пожаліти. Однак я відчула: якщо він мене ще тричі так возьме, то я протверезію. Або навпаки – але дотик у нього був не такий, як. Як, наприклад, у Сірьоги. Не могла ж я тут пояснювати, що збирала гроші на ремонт. Бо оно вже в ванну не можна зайти, не те, що туди когось пустити – і вже майже назбирала на ванну, як тут ця смерть чужа мене підкосила, так, що тепер все спочатку збирай. А миючись, бійся залити сусідів, як було вже тричі – тільки розслабилася, і давай, іди роби ремонт тепер чужим людям, бо вони юристи.

Тому я заплакала ще дужче.

– Юристи, ясно? Вони тебе по судах затаскають за якісь двісті літрів води. Причому твоєї води, а не їхньої, – намагалася я хоч що-небуть втовкти йому, такому нічному, тобто темному, який нічого не розуміє тут, а їздить собі тут, де хоче, а ти стій тут, як дурепа, тому що ти тут хочеш стояти.

– Давайте я вас підвезу.

– А ми вже на «ви»? – обурилась я. Підходить тут кожен і починає «викати», хоча ти з ним незнайома. Тут зі знайомими пуття не дійдеш, – всі тільки й хочуть того, що хочуть. І не більше – одному дозволь, так він тоді всім, гад, роздзвонить, та ще й так, що інші ще всім перебрешуть. Ну, а що далі? Коли в тебе ванна така, що самій туди страшно зайти, а не людям показати – то вона працює, то тече. Так же залетіти можна; й не од людини, хто заміж візьме. Бо ті, хто заміж беруть, так це приховують, що навіть самі про себе таких не здогадуються.

– Ти не трамвай, – сказала я отак просто незнайомцеві.

– Не врубався, – не врубався той.

– Бо я їздю трамваєм, а не тобою, – намагалася я йому пояснити, а виходило навпаки; тобто сядь не в трамвай, а в машину, так він одразу почне в труси лізти. Хоч і не Сірьога, а почне.

Тому я полізла туди, в свої, перша. Бо якщо він – перший, то тоді доведеться труси в нього відбивати. А так – нехай він спробує їх захопити; бо вони всі туди хочуть скочить, навіть вночі на вулиці, хоча тут нема жодної ванни, бодай попсованої, а чи вони розуміють це? Тут я злякалася натурально: а чи не сказала я вголос? Бо хто його знає, що він за один і чи вірно може тоді зрозуміти?

– Ніяких трусів, – пояснила я. – Бо в мене ще є ліфчик, і ніхто його не зніме.

– Чому? – засміявся він.

– Бо він в мене не для жлобів. Жлоб ніколи не здогадається, що там пряжка не ззаду, а спереду, отут, між чашечками.

Я хотіла показати, та ґудзики також були смішні й комір не хотів розщібатися. Довелося задирати ціле плаття, щоб людина зрозуміла все вірно. Так, що він випустив мого ліктя й зупинка знову стала догори; тепла така, бо було літо. Хоча стояла ніч, а тепла було скільки хоч – цілий тобі асфальт, треба лише правильно ним користуватися, щоби він притулився до тебе м’яко, а не грубо, так, як це люблять всі асфальти. Тут вони відчули, що мене в них забирають.

– Поїхали, довезу, – наполягали мої лікті, бо за них тримався цей він.

– Ти став трамваєм? – засміялася я з його настирності. Чоловік не знає навіть, як мене звуть, не знає навіть, що таке пряжка між чашечками, а таке собі дозволяє, наче ми з ним сто років знайомі. Наче я не посоромлюся показати йому свою ванну, яка сама себе соромиться. На яку я знову почну збирати гроші, дасть Бог, в Нінки інша матір вже не помре, і я стягнуся, може, й на нову. Бо реставрувати стару це несерйозно – однаково облупиться. Чи купувати пластикову?

– Тільки чавунну, – сказала я виразно. Так, щоб він все зрозумів. Бо якщо чоловік не зрозуміє правильно жінку з самого почату, то вже потім і не жди. Бо пластикова ванна простоїть рік-два, і що потім? – Правда, за рік-два можна встигнути вийти заміж, а далі буде видно.

– От що, давай сідай і поїхали, – вів він мене од моєї власної зупинки.

– Ми вже на «ти»? – дивувалася я з такого панібратства. – Чого це я з вами буду їздить?

Я висмикнулась і ніч знову стала дибки. Тобто перекинулася темрявою убік лише для того, щоб чиїсь такі непрості руки брали тебе оберемком і несли до дверцят автомобіля з допотопною назвою «таврія».

– Давай, давай, – приказував він. – Бо тебе ще якийсь джип підбере таку. Або менти.

– Які ще менти? – озирнулася я здивовано, бо, окрім ночі, ніяких ментів не було.

– Або малолітки, – тягнув він мене все далі од рейок, – затягнуть тьотю в підвал, і зроблять, що самі не знають.

Якби його дверцята не були смішними, то ноги б мої туди влізли одразу. Але ті були пристосовані для коротконогих і кривоногих дам. Особливо таких, які зроду не взували туфлі на одинадцятисантиметрових древніх каблуках. Додати одна до одної ці довжини й стане ясно, чому є такі автомобілі, куди влізти може лише жінка, у якої чашечки застібаються лише ззаду, а не спереду. До того ж врахувати, що під цими чашечками є щось таке некепське, що не сором людям покзать. Аби ці люди не соромилися глянути – а то ж не будеш показувати першому-ліпшому, що ти не потвора, а навпаки? Що в тебе чашечки не штучні, тим паче не протези і що тобі непотрібен силікон, аби пристойно виглядати роздягнутою? У випадку, якщо такий випадок трапляється? Однак у цього випадка також зіпсована ванна, бо він чомусь останнім часом не навертається.

– Ти не підслуховуй, що я кажу, – зауважила я автомобілісту.

– Так ти ж нічого не сказала, – захихотів він.

– Тоді тим більше не підслуховуй, що я думаю, – урвала я ці його хитрощі.

Бо він змушений був обійти салона й допомогти увібгати мої розкішні ноги до вбогої автомашини незбагненного вночі кольору; такої, як і моя ванна завбільшки – бо там треба сидіти зігнувшися, а лягти не виходило. Я, дурепа, кілька разів лягала і вода вмить вихлюпувалася на сусідів-юристів.

Тому я сиділа зігнувшись, щосили обхопивши коліна, він увімкнув світло й ніч обступила нас упритул.

– Куди везти?

Я сказала адресу. Першу, яка спала на думку. Можливо, й свою, бо він повірив одразу й моя така улюблена зупиночка, яку я так чудово вже була обжила в цій нестерпній самоті, зникла за зворотом.

Мабуть, я тоді була вся заснула, бо прокинулася од того, що стала маленька. Така, яку несуть на руках; і дурненька, бо сама обхопила за шию несуна, а він виявився вмить людиною з «таврії».

– Куди мене несуть? – суворо запитала я.

– У твою хату, – засапався він.

От ідіот, він же не знає, що я дала йому хитру адресу, а не свою. Тут я злякалася, що могла вибовкнути, а він – міг почути; особливо, якщо зважити, що чоловік вміє підслухати думки – то що йому слова? Він теж їх візьме і всі підслухає, тому треба мовчати і ротом, і в голові. Тільки я так зробила, як заснула.

Прокинулася я, що мене кладовлять в ліжко, спиною я відчула, що в моє.

– Як ти сюди потрапив? – перейшла я теж на «ти». Хоча на «ви» я не переходила, це теж напевне.

– Ти відкрила двері, – пояснив він.

«От хитрий, – думала я, – я ж йому назвала чужу адресу. Як же він дізнався мою?» – тривожилася я доти, доки не заспокоїлася: – «Якщо він вміє підслухати не тільки слова, а й думки, то що йому варто й двері одкрить?»

Рук своїх він з-під спини моєї не виймав, бо стояв на колінах і, певно, йому так зручно було стояти, бо приємно. Не знаю, чи йому – але мені чомусь так – якщо зважити, що й за лікоть колись було приємно, то що казати про спину? Вона в мене була непроста.

Колись в дитинстві я пошкодила її на гімнастиці і потім довго тренувала, щоб не боліла; в результаті там виявилося багато м’язів. А на спині, коли їх багато, то дуже зручно, наприклад, танцювати.

Особливо танго – тільки хто тобі туди покладе долоню, так і відчуває, що там м’язи, а не Бозна-що. І вони це відчувають. Бо є такі жінки, в яких замість м язів хребці. Або бокові ребра, такі сухі, що на них лише шкіра, що тоді чоловік лише й хотітиме, аби швидше од них долоні прибрати, а не стояти й стояти на колінах.

А цей стоїть. Тому, що плаття на мені було просторе, а не в облип, і там на зупинці, він не міг побачити, яка в мене спина, аж тільки зараз це до нього, дурника, дійшло, тому що тоді він дуже багато балакав, а тепер навпаки, бо тут, в кімнаті, ніч краща, ніж на зупинці, бо там, на асфальті він не дотумав підкласти під спину долоні, це їм треба було винести її аж на третій поверх, щоб зрозуміти її, з-під якої чоловік не ладен звільнити руки, якщо він чоловік, бо якщо він звільниться, то може встати з колін і вийти, наприклад, в ванну... Якщо він там її таку побачить, то захоче швидше, якомога швидше до своєї машини, а не до ліжка, де лежить нероздягнена незнайомка; і щоб він не пішов у «таврію», я також узяла свої руки і ними обійняла його, дурника, а тоді взяла свої губи і поцілувала його ними так, як не поцілувала б його жодна п’яна жінка на Землі, навіть якщо б вона була тверезою.

– Ти якась забацана, – сказала мені Нінка. Говорила вона так, бо була мені справжньою подругою, а не намагалася нею стати за якусь двохсотку.

Тоді я розплющила очі й побачила ними, що я на роботі, а не там, де я опинялася щоразу, щойно їх заплющиш. Там, уві сні, дивному такому, що його починаєш і починаєш уже не сплячи, бо пам’ятаєш до найменших подробиць – таких навіть, що, програючи все далі до початку, починаєш пригадувати усі попередні, ще не чарівні деталі його. Що навіть повернулася нічна зупинка.

– Стоп, – кажу я.

– Що таке? – нишкне Нінка. – Забудь ти про свої бабки, наче їх не було.

Знову я балакаю вголос, невже похмілля вернулося? Якого жене й жене твереза думка, проста така:

«Стоп. Якщо це був сон, то як ти доїхала вночі, коли трамваї не ходять? Як я в хату потрапила?»

У сна щодо цього сумнівів не було: ось я там сідаю в машину, ось я їду; потім сон бере мене на руки й несе на третій поверх.

– Це був не сон, – сказала я крижаним голосом. Таким, що Нінка вперше покинула думати про борг.

Насилу я досиділа до обіду й побігла додому. Розстелила ліжко й побачила на простільні усе те, що такі непорядні сучки, як Лєвінська, бачать лише на своєму платті. Обстеживши хату, знайшла під ванною лівий чоловічий шкарпеток. І вмить уперше в житті забула про ванну:

– Це був. Не сон.

Якщо є правда, краща над всі сни, то ти, дурепо, ще не остання дурепа на цьому світі. Що тепер можеш законно пригадувати кожну деталь, кожну нічну дрібничку, не лякаючися, що це не з твоєї самотньої фантазії.

Так тривало до вечора, а коли настала ніч, то вона підказала, що про того незнайомця ти знаєш лише одне, що авто його називається «таврія».

Коли мені погано, я роблю собі от що: маленький подарунок. Йду, знімаю з занички чимало грошей і купую собі те, що не можу дозволити; я вже давненько придивилася на базарі «Юність» сумочку таку. Так, що продавець гадав, наче вона з дермантину й тому ціна смішна. А я, я точно знала, що вона натуральна і коли купила, то одшкребла з рантика трохи, піднесла сірника й засмерділо паленою коровою!

Тут є одна небезпека – тоді починається одразу багацько нещасть – так можна всю заничку розтринькать – тому я себе більше, аніж губною помадою – нічим не преміювала. І тому нещастя потроху уговталося. Лише одне ні, але воно було щастям. Отой сон, який, на жаль, повертався лише у вигляді сну. Щоби потім шукати конкретних ознак його в протилежному світі, неуявному. Як так жити?

– Моя мама, вона це, була такою хорошою людиною, царство їй небесне, шо навіть незнайомі їй люди поспішали їй на помощ, коли їй було погано і навіть коли вона вмерла.

Тут Нінка виразно подивилася на мене. Ясно, це ж два роки пройшло. За цей час із двосотки вже би набігло процентів двадцять, якщо нормально позичать, – а тут вона думає, що буде годувати мене поминками? На які грошей більше вбухано, аніж би сплатити той борг.

– Я тобі її з могили отак вийму і на стіл покладу, хочеш? – ошкірилася Нінка була один раз, коли я нагадала їй, що вже більше часу пройшло, ніж місяць.

– Кого?.. – не впетрала я, бо йшлося про гроші.

– Свою маму! – рубнула вона. – Шо я свою маму не можу по-людські похоронить, щоб мені тоді все життя очі ковиряли?

А я тоді придивилася на базарі «Юність» ванночку таку. Недорогу, бо другого сорту – там в одному місці вона була товстіша, ніж у іншому; ну емаль ціла вся така, так вона гарненько до чавуну приліплена, і в півтори рази дешевша – якщо її отак до стіни тим боком поставити, вирішила я, то хто й помітить, що вона товстіша? Господи, та лягти в таку неї, та заплющити очі, та напустити піни, та, Господи.

– Бо моя мама, хоч і прожила недовге життя, але залишила по собі лише харошу пам’ять, – завершила свого тоста Нінка й заплакала.

Ще кілька родичів схлипнуло. Дивно, що не всі приперся на шармак бухнуть? Ну, ні, ми од цього не відмовимося – хоч на якусь частину компенсуємо той невиплатний борг.

Тут я з жахом подумала, що за років двадцять отак сюди ходячи, я виберу все до копійки. Ну, якщо не рахувати процентів.

– Яких процентів? – ошкірилася Нінка, забувши плакати.

Боже, це я знову вголос говорю.

– Та згадала, що процентовку не закрила, – зойкнула я наче про роботу.

«Треба тримати себе за рот. Це, як коли їси, то щоб він був закритий і не плямкав», – учила я сама себе, наминаючи. Чого соромитися? Однаково родичі підметуть, оно, які вони губаті. І кон’ячку. Аякже. Ото баличок? Іди сюди. Салатик з креветками? Сюди, сюди, мій коханий. А то кагор? Як я, дурепа, його раніше не побачила? А я ж його так люблю.

Зупинка зустріла мене, як рідну. Тобто без жодного трамваю, бо це був час, коли наївніші з киян вже давно пішли по шпалах. Але як я піду ними? Я, дурепа, на допотопних каблуках в одинадцять сантиметрів? Які вже не позаочі мені колеги називають «ратицями». То які в біса шпали? Не треба було тої сумочки; краще було путні черевики купити, на невисоких каблуках. Бо це все од жадібності: навіщо тобі, дурепо, високі каблуки, як у тебе й так довгі ноги?

Бо треба все робити з головою – щоби не зламати підбори, треба ставити їх на рейки і тоді ні одного разу не провалишся. Тільки-но я здійснил'а це, як ніч уся гойднулася й притулилася до мене асфальтом.

Таким же чорним, як і теплим. Дивно було бачити зупинку боком і себе, приліплену до неї надійно, так, що з неї вниз не ковзнеш. Ну не смішно? А, це тому, що я тримаюся за рейку, як же тут сповзеш?

– Ну-ну, – почула я найрідніший голос. – Оддайте рельсу, вона не ваша.

Що підвівши голову у протилежний бік, треба поставити її так, щоби зупинка слідом поповзла назад в горизонталь. А постать на ній стала вертикально над тобою.

– Я сережку...

– Сережку біля рейки загубила? – так, це той самий голос його. Що навіть на мить здалося, що він без лівої шкарпетки. Однак всі були на ньому, лише іншого кольору – такого самого, як і його автомобіль.

– А що ж іще? – лапнула я її, аби вийняти тихцем з вуха. Бо якщо він побаче її там, то не повіре. А я більш за все боялася, що він подумає, наче я брехуха.

Я сіла. Так-так, і «таврія» оно стоїть. А не якийсь там «жигуль». І голос такого ж самого кольору:

– Давай, допоможу тобі встати.

Так ніжно, що я не могла збагнути, чого хочуть його слова.

Бо мене огорнула нечувана сила: адже це він, виходить, цілий рік тут щоночі чекав? Ну ясно, чекав, бо це ж я, дурепа, сама взяла і дала йому тоді навмисне невірну адресу! Цілий рік, бо він, сердешний, не знав же, що на цій зупинці частіше не буваю, бо Нінчина мама частіше й не вмирає.

__________________

Бо воно

От чим хороша голодовка, то це тим, що її нема. Отако бери мішка, отако неси, отак заходь в кукургудзу – вона, слава Богу, це тобі не пшениця, де колись за колосок в Сибір садили – в ній і поночі не заховаєшся. А в кукургудзі – хоч удень. Хоч конем їдь. Тут головне лише не бовкнути, бо до Грицьченка дойде; рано чи пізно дойде.

Той спочатку актівіста пришле. А потім сам, з бутилкою. Бери й пий, но помни – коли він почне вдасть ругать, то бери й не пий. Ту, чи цю – яка різниця? Ти ту, довоєнну, ругнеш, а він однаково на цюю перепише.

Молочненька! Така ловка кукургудзка, що тіки отак кинь в емальоване відерце, отак косичками згори притруси, а вона вже й владналась – як її сирою можна їсти, то вже й варененьку – а-я-ма!

– Ох і жмуть, ох і жмуть, – каже до бутилки Грицьченко...

– Не нада, власть хароша, – кажеш ти до чарки.

– Чим хароша?

– Тим, шо луччої не нада, – кажеш ти до другої. Бо тут головне не спішить.

– Кукургудзу поставив?

– Еге. Через три години буде готовенька.

– Ти ж не садив?

– Я!? Вийди за мою грушу, оно на вгороді – повно грядок.

Бо для чого город? Один рядочок пшениця, інший кукургудза. Цукровенького бурячка штук десяточок – про людські очі, ті, що нелюдські. Бо в каструлю ж заглядають. І гляди не спитай цього актівіста, про самогонку, яку він тобі приніс – це ж він усенький вік з нею боровся, скіко людей на ній перепаскудив. А де, цікаво, він сам її бере? Отут цить, ні звука. Бере, то й бере, би його хто узяв.

І треба уміть ждать. Бо поки кукургудза сама на стеблі підсохне. А вони ще пізнішу посадять, на силос – от тобі й ще раз молоденька. Бо де ту, попередню, сушить? На горищі ясна річ, досушувати. Еге. Тіко треба добре зачиняти – бо півні полізуть – а Грицьченко одразу:

«А що в нього, інтересно, на горищі діється, як туди йому півні скачуть?»

Тобто дверцята туди так притуляй тугенько, би вітер не одкрив. Бо як замка почепиш, то актівіст одразу:

«А що він там замикає, злидень?»

Вони привчені бачить; од них ніщо не мусить ховатися.

Но тільки не я. Мати каже:

– Синку, хата перекособочилася.

Дивлюсь – ай справді: доки в ній живеш, то не помічаєш, які вже стіни стали. Почав я думать. Словом, ще одну стінку пряму звалькував, і дах з то-того кінця подовжив. І вийшло таке, що хоч вагон туди засип – між двома стінами. А з вулиці все виглядає рівненько. Пригадую, мама розповідали, як приходили по десять раз хліб шукати й знаходили; бо куди ж його заховаєш, як у ті голодовки подвійних стін в людей не бувало?

Через півроку зустрічаю Грицьченка. Бо мене ж гризе. І питаюся:

– А от інтересно, через шо брагу краще цідити, через сито чи через решето?

– Шо, – питає той, – гнати зібрався?

– Та ні, – кажу, – тільки-но заквасив.

І що?

Через два тижні точнісінько до мене лягаві в хату. З участковим – як почали шукати. Куди там голодовкам – це ж не хліб трусили, а самогонку – все перерили, перекопали – подвійної стіни не виявили. Отак я її надійність перевірив.

А чим вона хороша, що показує пам’ять: голодовки в нас більше одного року не держаться. Бо голодовці самій треба щось їсти, як перебереш трохи, то тоді сама помирай. Ну, я так підрахував, що один рік сам продержусь і сусідів протримаю.

...Отак заходиш у неї – а вона свіженька, молочненька, хоч ти її з качана пий, уже й тверденькі такі є, що хоч зараз в каструлю. І мичка теж годященька – од нирок її добре, як виварити, та настояти – отак іду, розгортаю цей ліс руками, коли чую:

– Дир-дир.

Присів, зінувшися, визираю: їде на «бобіку» Грицьченко з участковим.

– От біда, – думаю, – не встиг з мішком вийти, а вже хтось і стукнув.

Хто?

– Ні, – думаю, – вертатиму через Долинівку.

А що? Міг же я туди, в сусіднє село, до крамниці сходити? У них там такі терпужки ловкі завезли, що не гріх купити. Ну от собі й сунеш туди, наче через райські сади, отак би вік ходив такою красою. Одна біда, як на пригарок, так і бачиш, що стеблини полягли, це де вітер покрутив, що воно бідненьке, й посохло. Ну, ці зразу терти на зерно можна – хоч бери та піднімай. Та один кат під комбайн пустять; правда, доки солярку підвезуть, то й та, що стоїть, посохне. Воно, звісно, тому, хто робить запас на зиму, й легше, не треба надто сушити, а лише полущити качани. Отут, зігнувшись, і понакладати. Зерно в мішок, а все інше в грубку; на цілу осінь вистачить топити.

– От би мене Хрущов почув! – засміявся я і вмовк. Бо дивлюся: лялька велика лежить.

Отак просто на похилому бадиллі. Замурзана така. І одкриває до мене очі й починає ними плакати. Бо без голосу.

– Ти чиє? – питаюся я, бо розумію, що то не лялька.

– Мамове, – шепоче воно.

Я аж сів.

То-то Грицьченко з лягавими на машині шастають – бо чув я три дні тому, що в Долинівці дитя пропало, пішло в поле й не вернулося.

Та й раніше діти зникали. Лише в косовицю їх, нещасних, й знаходили. Це ж тепер лани – од села до села, як джунглі. Отак піде гратися, йому ж цікаво: бо оно новий ліс виріс, як у казці. А з тої казки виходу нема.

Воно дивиться на мене так. В ручці качанчика тримає, що смоктало. Та вимазане все геть, нещасне. Лише там, де сльози текли, ото й усього, що чистого.

– А зовуть тебе як?

– Танюська, – каже.

– От і добре, Танюшо, – беру я її на руки й лише тоді підводжуся на повен зріст.

__________________