Текст книги "Топінамбур, сину"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

Над Бескиди

Коли я породичався три рази з пані Стефкою, то збагнув, як християнське каяття із язичницькими фокусами сходиться у ліжкові; особливо поза ним, де весь вільний од його час йде на перемелювання подробиць, стогони, молитви. Тобто на підготовку до нової ночі. Ким я там став? По-їхньому, такий, як я, родич, зветься балахурь. Усі інші родичання я не запам’ятав одразу, бо там їх півтисячі.

В Україні люблять родатися, особливо в Західній; отак зійдуться й починають спорить, шо:

– Стрийко – то не є вуйко.

Там тіко таких найменувань – хто кому хто, не ясно, от, бува, виходить:

«Хто сказав на кума «рашпиль?»

На Східній простіше, і скоро, окрім «брат-сестра» нічого не лишицьця. Ми жертвуємо всім заради цивілізації, бо це ми робимо мотокосилки, вони нікому не потрібні, от що дивно – найбільше їх купують де? Саме в Західну – комбайн горами не ходе – то вони вперто купують, хоча вона не завжди хоче мотокосить.

І от я мушу брати гору запчастин, їхать, неначе закордон. Бо там все не так, як у нас, а – гори, хто повірить, що в їх нема жодного рівного місця? Кажуть, коли поруч трапилося одне таке, то всі називають таке «долиною» і їздять на нього подивиться.

І от я приїздю в гори й не можу нарадуватись. Ясно, що тут мотокосилка може й не дуже, бо вона й по рівній Кіровоградщині не так само. Я думав, тут радість почнеться, що я приїхав. Бо вони між собою в селі всі родичі, стрийни-вуйни; й пам’ятають, хто кому зовиця, а хто небіж. Тому одразу поселили мене до Стефки, й у першу ж ніч я взнав, що гори, а що долини, однак здивувала вона мене не цим, а тим, що нічну сорочку скинути навідруб:

– То є гріх великий!

– Гріх? – не повірив я, бо все інше чим вона тоді назве? Ухайдикала мене – я ж з дороги, доки все те залізяччя довіз, а тут раз! – і сам став залізяччям.

Вона це помітила й одразу й скік до шафки:

– Ось, си скуштуйте, паноньку, що воно є таке?

Там у них всі на «ви», навіть зі східняком.

Й дає мені такого сірого порошку, сизого на смак.

Тобто ніякого. Ну, я бачу, треба поважать місцевий звичай і вже не гребую, ложку, другу, чим тут нашого наддніпрянського брата зустрічають; їв, їв я той ритуал:

– Похоже на неорганічне добриво, – зізнався я, бо ще не знав, що вона від мене хоче збагнути.

Вже з першої ложки я відчув. Як з мене іржа спала, і ми знову почали з’єднувати Західню зі Східньою, і я надивуватися не міг на ту сорочку, що вона їй геть не заважає таке витинати; ну, чесно скажу: мотокосилка на таке нездатна.

А там щодня родичі де не зійдуться, то й спорять про свій сірий порошок, що він таке. А я мовчу, бо вже знаю; ну, якщо люди спорять, то чого я, немісцевий, почну їм доказувать? І, слава Богу, бо вже їм не до мотокосилок, які я під цей рейвах тихенько перелагодив, без крику, галасу й рекламацій; бо господарі можуть закатувати, як їм ремонтуєш.

А під вечір вона знов із тим порошком – я вже й без нього втягнувся – однак Стефка гуцульського звичаю не проминала:

– А скуштуйте, но, паноньцю, та й скажіте бо мні, аби сь мо знала, що воно таке є?

В горах вони його видобувають, чи що?

Я, мабуть, найбільше того дива з’їв. Бо я – гість, і мені відмовитись – значить порушувати дружбу народів, яка лише почалася, незважаючи на косилки.

– Ой, а хороше ж, – приказую я.

Виплюнуть незручно ж. Зате гори. Потім станеш отак, рано-вранці, подивишся на них і забудеш про частування. Бо:

«Отут би жить», – раптом ловиш себе на такій простій думці, бо око ніяк не вбере красу. Бо в нас – як? Поле й поле, й таке, що поглядом не зачепишся; а тут – чіпляйся скіко хоч.

І от що дивно – саме з цього найгарнішого місця почалась, кажуть, перша в нас, з України, еміграція; тобто один чоловік на прізвище, здається, Ґазда, узяв сім’ю, продав корову і помандрував за океан, як знав, що потім квитки туди подорожчають; ну й потім пише:

– Приїздіть, тут файно є.

І всі почали продавати корів і їхать, бо всі вони на прізвище Ґазди – надзвичайно дуже поширене тут. Ну от хто в нас повірить, що тут нема сім’ї, де б не було хоч одного чоловіка Ґазди? І всі посунули, мало їм, що вона й так – Західна, так вони ще західнішими хотіли поставать. А це було рівно сто років тому; і от, виходить, це вони й підняли, видно ціну на квитки, бо тепер за корову далі їхнього Перемишля не потрапиш. Ну, тут зразу війна – одна, друга, третя. Третя – це та, якої наче не було, бо – місцева, це коли їх утретє почали приєднувать, то тоді ті, які в Канаду не схотіли, почали проти колгоспів виступать, щоби туди не вступать.

От у нас на Кіровоградщині як було? Приїдуть кілька з наганами в село і останню сорочку здеруть. І воно вступить. А сюди з ними не суньсь, тут, кажуть, і артилерія не помагала; кажуть, саме на них, місцевих, уперше вертольоти застосували – їх раніше за мотокосилок вигадали – прилетить така й косить.

– Про що ти все думаєш, леґіню? – лагідно так притулиться, бува, Стефа. – Бим краще ще троха скуштував, – кивне вона на капшучок з сірим тим порошком.

Ну, вони опиралися, що навіть голодомори їм не дозволяли. Нам, наддніпрянцям в сорок сьомому й сорок дев’ятому – будь ласка, а цим – ні, – бо в них родичів у Канаді повно; дозволь таким голодовку, і вся Канада раніше про це взнає, ніж Кіровоградщина.

Так про це мова, бо родичі тих найперших Ґаздів, з яких еміграція почалась, одразу почали слать посилки, то з сальцем, то зі смальцем; так, що ні австроугорці, ні чехи, ні, особливо, поляки, не могли тут колективізацію влаштувать. Бо в посилках ще й дефіцит – продаси – і сім’я який час забезпечена.

Наші східняки до еміграцій не дотумали, хоч в нас було набагато більше корів. І от, будь ласка – тридцять третій рік – і ніхто тобі на Кіровоградщину посилочку не пришле; бо наші дурні за царя в інший бік емігрували – до самого Сахаліну. Потім, після царя, їх туди колонами по етапу почали емігрувать, так, що вони там самі не лише за посилочками плакали.

Тета – це в них не прізвище, а тітка. Вона може бути і вуйною, і стрийною, і от та тета сюди своїм Ґаздам присилає й присилає – стільки, що вже й корівку за них можна купити – кожне таке поштове повідомлення – це свято.

І от це треба, щоб трапилося перед моїм приїздом.

Бігла, кажуть, спотикалася листоноша, папірцем махала – квитанцією на посилку. Ну, Ґазди всі вирядилися чепурненько і ходом на пошту; скинулись разом, щоб податок заплатить, і вже йдуть родичі, весело сперечаються, кому цього разу од тети хустка, а кому чобітки.

– Не є хусти, не є чобіт, – кажуть їм на пошті, і навіть податок не беруть, – а їдьте-но в область, там і одержіть на митниці.

Загуділи Ґазди:

– Ой, падку мій, падку – це ж тепер тра не податок, а мито сплачувати!

– Що ж вона там такого прислала? – дивуються ті, хто не плаче.

І знову скинулися, і поїхали разом в область, чухаючи голови, – чого такого великого приїхало? Якщо в сільську пошту не влізло? І вже сперечаються по дорозі: кому мотоцикл, а кому лиш телевізор.

Прибули на митницю, квитанцію показують, хвилюються:

– А де би контейнеровоза нам замовити?

І митні збори одразу хочуть виплатити. Бо контейнер це таке діло – недовго на складі цілий стоїть – може в нього й стінка тріснути; й дверцята, кажуть, бувають чомусь нетривкі.

– Не треба мито платити, – раптом чують Ґазди наче не своїми вухами.

Це хто з митників коли таке сказав? Скільки радощів людям, які все, що було, грошима скинулись. А митники взяли ту квитанцію і пішли на свій склад шукать відповідного контейнера.

І приносять. Тільки маленького такого. Розгортають родичі Ґазди його і що? Така ненова скринька різьблена, як то всі гуцули різьблять.

Ну, ще з її й пломбу не зірвали й не одкрили, а вже вся рідня наче рентгеном її пропекла: золото. Бо це ж не за дурничкою будуть їх аж ув область ганять? І вже кожен прикинув, по скільки на кого припадає і скіко це корів можна купить? Та цілу череду.

Вибігли на вулицю й одчиняють, нарешті – і бачать, що те золото таке дрібне-дрібне й сірого кольору. 'Чи сизого.

– Платина! – вигукнув наймолодший із Ґаздів, бо вчився у Львівському політеху. І вже побачив там дві «таврії».

І хап! – Мацяти. Виявляється, що не платина, бо дуже легка.

От їдуть додому й сушать голови, що це їм рідна тета такого всучила? Не звар’ювала, бо скільки всі пам’ятають, за нею цього не було – за сто два роки. Тут все село збіглося й вирішило:

– Перець. Але без смаку.

Або ще якась кулінарна приправа. Цінна – і в борщ клали, і в киндирицю. І чимало жували, хто найхоробріші. Правда, найкраще вона смакувала в печених пирогах. Хто б повірив, що наші вареники вони прозивають «пирогами вареними»? У варениках не так, а в печениках присипка йшла нормально, тобто не псувала їм смак. Бо в зупі чи каші якось не покращувала.

– Чи не звар’ювала-таки тета? – непокояться всі. – Бо таке прислала, що жоден не годен ся знати, що воно є.

А треба сказати, що в цьому районі в цьому місці, в цьому селі сходяться бойки з гуцулами – а всі геть родичі, ось чому й так багато слів у них, щоби родання позначати – до півтисячі назв. От вони сходом і постановили:

– Мабуть, у сіль треба бим додати.

Й розібрали по сільничках – оце хвалили:

– Тепер файно є.

Уже на що я, кіровоградщанець, вже на що голодоморами навчений, а добрати однак смаку не можу. Типу як би потовкти сушену бузину, лише хто її таку сушив, щоби товкти?

Ну, що й де вона допомагає товкти, то про це ми зі Стефкою мовчимо; бо всі гуцули дуже боговірні й ніколи не стануть патякати про гріховне; як вона мені ложечку вкине – Боже, що я творив... Що й вона, один раз, правда, скуштувала – та як розійшлася – що ті гори та долини – хто б повірив? Сорочку, нарешті, з себе скинула – та в стріптізі того не покажуть, як цяя богобоязна.

Ну от, полагодив я вже останню мотокосилку. Як личить хитрому наддніпрянцю, із зекономлених запчастин зібрав ще й одну Стефці, та таку, що самі мої власні ноу-хау, – стриже так, що мало не літає.

Стефка на те заплакала:

– То вже моє буде? Із нічого єси таке зробив.

– Еге, – кажу, – люба моя, я для тебе й не таке можу змайстрювати.

– А яке? – питається.

– Я б тобі, рибонько, й вертольота зробив.

Що мені Стефка, хоч сірий порошок і кінчився, то такого вертольота у ліжкові зробила, що такого і на параді не покажуть...

От усі родичі радіють, що все в них тепер дирчить і запрошують мене на гостину; посідали вже за стіл. Коли. Біжить, спотикається їхня поштарка, й знову здалеку папірцем їм махає.

Що таке? Одкривають папірця, а в ньому що? Лист із Канади.

– О! – закричали всі. – Інструкція до скриньки, аж нарешті.

А її, скриньку себто що було в ній, треба сказати, вже геть усе з’їли родичі – отак куштували, гризлись, доки всю й не використали, та й порожню скриньку поставили на печі, щоб діти, бавлячись та не зломили.

Ну, всі носами туди. Бо листи чомусь почали ще довше до нас звідтам, з-за океану ходити, ніж раніше – то десять днів було, а тепер чомусь, за незалежності, цілий місяць. І всі тичуться, а прочитати не можуть, доки той леґінь із політеху не взявся до нього сам:

«Року Божого Христового сповіщаємо в жалобі вам...»

.Що сповіщають? Виявляється, їхня тета не звар’ювала, тобто не здуріла, а що вона, сердешна, на той світ переставилась, – і оце надіслала їм свій заповіт.

– Ну, що є в нім? – захвилювалися всі Ґазди, бо побачили там велику череду мотокосилок. І так вони це перед очима побачили, що їхні вуха, хоч все й почули, але однак ще довго очам поступалися, – виявляється, тета вмерла й заповіла:

аби її тіло, спалене на попіл дрібно-дрібно перемололи. Для того, аби коли він в скриньці ся прибуде в, нарешті, незалежну Батьківщину, і, коли буде файний вітер, жеби зручніше було розвіяти над високі рідні гори.

Й кожного Ґазду тут як громом вдарило – отако всі стоять, роти роззявили. Доки одна з них, Стефка, несподівано не сказала:

– Ще не пізно заповіт тети сповнити.

– Як? – зірвалося в мене. Бо всі інші й слова не видавлять.

– Дуже просто є, – мовить Стефка. – Бач, їли тету всім селом, той попіл. – Тут вона гірко заридала. – То ж бим узяти з виходків всеньке то вигрібти й над гори порозкидати.

Лиш один я тут не знав, що то за слово «виходок», бо гуцули нарід дуже богобоязкий і словом не грішать. То так у них наші нужники прозивають. Я довго мовчав, поки й до мене, останнього, це не дійшло.

– Чим же ти оте, колись з’їдене, розкидатимеш? Над гори?

Стефка на мене глянула, наче я з неї льолю хочу скинути.

– Чим, чим. Бись зробив з мотокосилки вертольота. Та й бим з него порозкидав файно.

Гуцули, зачувши то, закивали.

Бо всяк тоді осягнув, зрозумів, і бескиди те зачули: еміграція, нарешті, історично впинилася.

__________________

Райський сад

Нарешті Сашко заговорив:

– От є звірі, набагато страшніші навіть за будь-якого вовка, а за всякого іншого звіря вообще. Це я маю на увазі собаку, приручену людиною дерти усіх інших людей.

І замовк.

– Не пойняв, – виник було Федір, так йому не дали.

– Бо сильнішого по страху звіра на людину не може бувать. Особино, якщо людина селянка. Бо ув тому плані, що собака привикла до людей найкраще, і знає, як воздєйствувать. Дуже опасні бувають в цьому плані так звані здичавілі пси й суки, бо вони об’єднуються в колективи, взаімствувані у людей, і, помня своє людське прошле, страшно для нього бувають небезопасні. Бо хорошо понімають людські інстинкти краще за свої, щоби потім їх впотребити во вред чоловіка, мстя йому за це!

– Так я ні поняв, – возніка Федір, але не в масть.

– Бо є з них ще болії страшні хижаки, бо вони одіночки. Воспитані оддєльними людями в самозвєрском режимі, я мав на увазі спеціального назначенія дресіровки, які бувать цілком антилюдські. І щоб не бить при цьому голословним, я скажу:

бо був у нас у селі такий Матвєй, якого ніхто в нашому селі не знав. І не так тому, що він був приїжджий до нас на сезон созріванія яблучних садов, а по причині того, що знатися з ним боялися.

Бо він був начитаний на таких книжок, яких я лічно бачив. Такі вони були умні, що навіть переписані ним целіком і полностью вручну. Може, мені за це ніхто не повіре, бо книжку вручну переписують тільки пісателі, але всі вони роблять ще до того, як вона стане книжкою. А от яка, інтіресно, книжка може собою похвалитися тим, що її переписувано після?

Так от, несмотря на це, він мав їх таких вже декілька штук... І всі в товстих загальних зошитах, товстіших за самі ті книжки. Такі, де все було записано нащот життя і як ним треба жить. Особино по відношенню до інших людей, які теж жилають ним жити.

І от, щоб йому, Матвєю, це легше було робити, він почина ізучать єдіноборства, такім образом, що достіга в них результатів, які він достіг спочатку путьом радянського бокса, а потім уже по-китайськи, по-японськи і по-тайваньськи, і од чого він став сам собою такий жилавий кругом, такий крєпкий скрізь, де тіко можна, що йому аж нарешті стали нужні оції самі книжки, які б пояснили йому, для чого він такий сам собі нужен.

Це вони підказали йому найти собаку, яких ми навіть по тілівізорі у мирі животних не бачили, вона була, як теля, у тому смислі, що завбільшки; але б я краще із любим телям бодався, аніж з отаким псом. Чорним таким скрізь, що й навіть у пащі, де був лише красний язик. Словом, цей собака виявився це більш жилавий, аніж його господар; і хоч книжок він тих не читав по причині собачої неграмотності, однак міг би посперечатися з будь-ким начитаним в плані єдіноборства. Підчинявся він лише Матвєйові путьом тайно іздаваємих через свисток сигналів і, окрім них, нічого, що б положено було знати собаці, знать не жилав.

От яким путьом об’явився в нас у селі цей сторож охороняти колгоспні[1]1
  Колгосп (колхоз, kolkhoz, collective farm) – совдепівська форма землекористування, єдиним способом виживання у якій є крадіжка. Основна форма використання землі в підсовєцькій Україні. Зробилась модною у 30-х роках XX ст. Те саме, що й КСП.


[Закрыть] сади од колгоспників. Що мені лічно не вдавалося ніколи, хоч я був на них на ставці охранніка. Не полупалося! В період цвітіння чи почкування в мене це ще якось виходило. Чого нізя сказати про мене в період, коли дозрівали плоди яблук. А особино груш. Рішить цю проблему в сільраді удавалося лише путьом Матвєя, який би рішив цей вопрос і без свого барбоса – так він усіх нас налякав, носясь із дикими китайськими криками між дерев, нанося їм удари чим попало, включай сюди навіть й голову. Бо він, відімо, представив для себе і собаки цей сад у вигляді полігона, де осущиствляються його усі мєчти, переписані ним із книжок. До такої сили, що навіть недозрєвша зав’язь, содрогаясь ударами, рясно осипала землю; по якій слідом мчала тінь, чорной моднії подобна, його дресірованої собаки, радуясь на свого хазяїна, що він такий ловкий.

Наші хлопці й почали обходить його сторонкой, особино в магазіні. По причині свого одтока із села в місто, тобто своєї малочисленності, яка робиться щороку ще малочисленнішою; такої, що навіть наш бригадир, і той опасався й навіть не питався із Матвєйом роздавити флакона, як тіки взнав, що той весь час про щось записує в товсті зошити... Та в кожного пропадала охота мати з ним справи, варто лише в край ока глянути на його жилаве лице, – треноване бути таким же і в момент удара ним об дерево. Тепер добавить ще до цього лиця отого собацюру, по національності дога, на яку жодна наша псина сільська побоялася навіть писнути, не те що гавкнути, поховавшись при одному прибліженії хто куди – так тихо, що цей беззвучний ужас поволі передався і їхнім двоногим односельцям... Ну, тут була ще одна причина цієї історії, а саме – страшна нужда в смислі бєдності. Усіліна ростом цен налогообложенія, яка рано чи пізно мусила зіткнутися з оцим новим сторожем яблучного достатку.

Матвєй же, начитаний многого із книжок, ним же зписаних, дуже дивувався, що не може постигнуть:

– Ну, чого я, такий класний, такий столичний, а не знаходжу в жінок ніякого одзиву? Навіть у тих, хто сільського фасону. Незважаючи навіть на мою кругом жилавість. Та ще й у селі, де котірувалися куда мєнєє жилаві і по віку мєнєє молоді дядьки, яких ставало кожного сезону менше по причині загибання сільського господарства.

Це було й мені дивно. Особино тоді, коли до мого куреня й забреде, не буду казать хто, ну, яка-небудь доярка погомоніти по причині взятої нею на фермі банки молока чи сметани.

А до нього – ні-ні. Хоч він уже був тою сметаною переповнений. І накидаємий на самописні книжки по три рази, жаждая отвєта по тій причині, що там його не було.

Не було його навіть серед наших місцевих алкоголічок. Так вони його, по-відімому, поважали, що од одного його вигляду ставали тверьозі.

І от він окончатєльно почина дозрівати для цього. І сад також, лише яблуками, куди колгоспниці приходили робити вночі – щоби трошки попрацювати й на себе, в смислі яблук, яких оно сила-силенна пропадає, розбивався об землю, гниючи.

Це, мабуть, у тих самописах він начитався, що в такому случаї не пора бігати із японськими криками, а тихцем собі підстерегти яку нарушитєльніцу і, нацькувавши собакою, справедливо наказати за це. Тим, що завжди носить при собі кожен нестарий мужчина; щоби вона кричала по-японському чи по-якому хоч, запугана предварітільно собакою, яка своїми гарчаннями й гавканнями глушила не лише її воплі, но й навіть страх, тим гавканням визиваємий. Так тривало нечасто, але доволі й нерідко. Особливо перед хорошими святковими базарними днями; особино, коли дозрівали ранети «Слава побідітеля», виведені для того, щоби нагадувати салют перемоги, і ріс він у самому опасному місці – найдалі од сусідньої лісопосадки, у якій було зручно ховати велосипеда для швидкої втечі, для врятування своєї нічної жіночої здобичі. Но в случаї з Матвєйом та лісосмуга не захищала, бо він уміг бігати садом і, не стукая по ньому своїми кінцівками, включаючи в них і голову, а дивлячися нею, куди окривається порушник, особино, якщо це – порушниця нестарої статі.

І хоч я людина невіруюча, но він мені якось признався, що у цьому саду він себе відчував змєйом-іскусітєльом благодаря яблуків. Но я допускаю даже, що він потім ощущав і Адамом. І навіть лічно й Богом, це коли, поваливши яку нічну тітку, він достигав свого й, наконєц, взривався отим самим салютом із яблук... Так продовжувалося кожен сезон, бо начальство дуже уважало Матвєя, що він уберігає багато яблучного добра, якого колгосп однаково збирати не встигає; однак для чого потрібна чітка охорона, бо тут охоронявся не сад, а щось набагато болії важне.

Ну, це все присказка була, бо казка наша таки про звєря. Який прокидається у фруктовому лісі, іминуємому саду; саме в той момент, коли його вкус достигає урожаєм. І цей хищник пользує тайну неразглашонності проісходящого по причині людського позора. Про який, нада сказать, усі, навіть ті, хто ніколи не був під Матвєйом, однак здогадувалися про це. Позора для женщинів як воровського за яблука, так і дамського за ті дині, кавуни, сливи, словом, що в кого з них достигало за пазухою. Но лише уговор – аби воно не було переспілим для Матвєя. Доведшого себе до такої степені полювання на цих нещасних, що потім він міг спокійно знову цілий рік терпіти, вичікуючи на новий садоводчеський сезон.

Одного разу його починають турбувати маленькі такі акуратні сліди. Жіночих тухвель таких, які йому отут ще ні разу не попадалися в руку. Такі, які можуть бути лише з юного существа, бо существо старшого віку зроду не полізе у такому взутті в запрещонне місце. Вони є кругом, і кожні кілька днів повторяються, а веществених доказів нема по причині того, що вони у вигляді яблук і виносімі з місця злочину.

І звідки? Із найсортовіших дерев. Преступніца наче знала, з якого дерева нада брати плоди, а з якого ну їх. Не міг зметикувати Матвєй, що ця загадка рішається дуже просто. Оскільки вона була научена дуже добре лазити по деревах, чим обривая сліди, таким чином недоступні вночі для собачого нюху. А тим часом скриватися в зовсім протилежному напрямкові од посадки. Вбивався Матвєй, бо вірив, що жінки ніколи по деревах не лазять, бо вони ніколи свого часу не були для цього хлопцями. Він усиляв свою охрану – і знов – сліди є, а нарушітільніци, молодої, юної при цьому, каблукастої такої – нема.

Й ця загадка виявилася для нього набагато хитріша, ніж він привик. Так, що усе це похожим стає на казку, де Іван ніяк не зловить свою Жар-птицю, яка похищає при цьому його яблука чародійні – до такої стєпіні, що він поклявся перед своїм барбосом, що виловить хитрунку; і не лише виловить, але й.

От він на обкладинці свого загального зошита пише нову мудрість, лише бере її не з чужої книги, а зо своєї лічної голови, й складає графік нарушенія тими каблучками сада. Який точно совпав з діжурствами поліклініки медсестри Таньки. Но він про медчасть ще не здогадався, а вичислив точно, коли неізвєсна незнайомка точно прибуде до указаних дерев возобновлять свої дєйствія.

Ці дерева мали ту особливість, що їх Танька, ще будучи школяркою під час нескінечних суботників і недільників, безплатно вкалуя на колгосп, чим прививая собі любов к труду, й лічно сама їх посадила; будучи дитиною меткою й любознатільною, вона їх прищепила – причому так вдало, що вони стали найсолодшими на увесь колгосп.

Одно тілько біда, що дівчина по завіршенії школи їздила у столицю поступать у той університет, де вчать на садоводку.

– А навіщо тобі це? – запитано її там.

– Я селянка, у мене це в крові, я дуже вдало посадила й прищепила сорок дерев, тому в мене така любов к труду.

– А докажи!

Не могла вона доказати, бо привезти й показать їм оті свої дерева вона не зуміла, і її отвьоргнуто. Да навіть якби вона й мисль допустила про надання університетові дерев у вигляді доказатільств, то який бригадір із Матвєйом її до такого дерева з лопатою підпустять? Што ти! То вона вище коридорної медсестри в науці ніколи й не піднялася.

Підіймалася вона вище й вище по стовбурові туди, де вдень сонце найяскравіше просвічує плоди, од чого вони стають наливнішими за нижні і, здавалося, випромінювали у темінь листя те денне тепло й світло; і так вона цим ділом, відімо, захопилася вся, що незчулася, як внизу виник жилавий чоловік. Ледве здержуя пря цьому свого лютого тельонка.

– Ну шо, сука, тут ти попалася?

Чує вона і, мало не падая униз зо страху, коли уявила, що буде межи нею й тим псом, у смислі його зубів. Опомнилася вона од полного ужаса, а ще од того, що вспомнила, що собака, який би злобний він при цьому не був, . а однаково лазити по деревах не вміє.

– Дядінька, не троньте мене собакою, – по-справжньому, від усього серця попросила вона.

– Іди, сука, злазь. А то в тебе тут виход один – там, де в тебе вход. Або ти мені тут удовлітворяєш, або я тебе тут ловлю на воровстві усією строгостью закону.

– Дядінька, я ще маленька, – хотіла заплакати вона, так він не дав:

– Малінька? А оно срака в тебе твоя почімусь не така!

Яблуні в саду мають ту развєсисту особливість, що перескочити з дерева на дерево не удасться, бо це не джунглі, а сад. Тобто спасаться за допомогою свого таланта лазання на каблуках по деревах не полудиться.

– Ну, давай, давай, красавіца, злазій. Ти ж моя мармулєточка... Здобнінька ти моя.

–Я?..

– Що це зниза, ласточка, так харашо видать. Ти мені така приятнінька. Ну ж, не тягні міня!

Лише тут вона осознала свою головну помилку, що полізла на яблуні у платті, а не хотя би в спорткостюмі, а плаття не затуляє її ніскілечки од проглядування знизу вплоть од каблуків на ногах до самих їх до окраїн, тобто значитєльно вище наливних литок, включая й труси, куди хоче устромляться поки що взором самотній Матвєй. Бо ноги селянок мають ту особливість, що вони значитільно загорівші нижче платтів, а чим далі, тим вони світлішають до совіршенної білізни; під тим абажуром платтячка, яке не прикриває, як должно, а лише навпаки, наче одсвічує те істочаїме тепло дєвіч’їх ніг. Так, що Матвєйові враз пригадалася дражнилка, якою маленькі селюки доймають старших дівок по причині того, що доймати їх чимось болії существеним ще не можуть:

Стоїть дівка на горбочку,

В неї видно крізь сорочку.

Подивися, Герасиме,

Яке світло невгасиме!

– Ну, чи ж довго ти там, сука, не надоїсть? – не стерплявся він, відчуваючи, що в нього на одну жилу ставало більше.

От хто істинний звір! Ось коли просипається оте ізувєрство, до якого усім лісовим хищиикам, які б вони при цьому не були чотириногими, зась. Яке виростало в цьому пахнущому райськими запахами, бо він і був би райським, якби не був колгоспним, саду. І звір цей при цьому чудово розуміє, що рано чи пізно дівочі руки ослабнуть навстрєчу йому висіти на гілці і одпадуть стиглим плодом у його обійми, який пахтить дужче за всі на світі фрукти, – так, що вона отут буде його так, як і скільки того хоче лише він. Бо це було записано усе в його книжці, яку він для того й предначертав у свій загальний зошит, аби діждатися цього випадку, який, нарешті, поквитає його з усім, на Землі записаним.

– І ти будеш довго мене, сука, ізпитувать? Преждє чим злєзть? – починає він їй показувати свій справедливий гнів за це, для того й поставлений тут на сторожі інтересів. – Га? Я, кажецця, питаю? Злізай, суко, я залізу на тебе, таку суку! – не здержався він.

– Дядінька, я согласна злізти, тільки ви за це прив’яжіть свого собаку. Бо я його такого дуже боюся злазить, – мало не плаче вона, бо зрозуміла, наконєц, що тут їй єдиний тілько шлях – униз.

Матвєй швидко поніма, що цей собака дуже заважатиме не лише їй, але і йому лічно в любом случаї, і, хоч він сильно й матюкався по-собачому гавканнями; прив’язує його міцно до сусіднього стовбура; щоби лише звідти він міг наблюдать за своїм хазяїном, як він уміє осуществлять над дівчиною свій справедливий гнів.

Дівчина Таня під час цього спритно спускається вниз, хапає ящика, одного з тих, яких так безліч валяється усіми садами, і якого вона, певно, не раз уже й заповнювала достиглими плодами під час денних робіт у саду, і кидається з цим ящиком на Матвєя, який не чекав од неї такого повороту, готуючи для іншого повороту собаку, щоб не заважав, – удари ж ящиком, до якого за свій короткий вік недовгий так звикла своїми руками проста сільська дівчина, полупають ув ньом сильнєйший одклик у виді болі. Бо про ящики у сістємі їдіноборства ні в одній нічого не було записано... І коли він уже сам почина наносіть мощні свої треновані вдари руками й ногами, включая й головою, то вони не понімають, що з одного кінця ящика дна нема, а лише з іншого є і тому усі провалюються туди в пустоту ночі.

Но в то же врем’я, ощущая часто замість тої пустоти міцне угловате, оббите жестью днище ящика. Це тоді, коли той ящик негадано вознікає із тьми наносімими ним ударами й достігавши спалахів у його очах, до яких вони не можуть привикнуть од тьми, із якої густо сипляться все нові й новійші, в той час як Тетяна, як медпрацівник, чудово знала, де в чоловіка може знаходитися голова, знаходила її із усіх сил ящиком, – і її колишня дівоча безпорадність на дереві перетворилася на безсилу ярость столичного пса, прив’язаного до того сусіднього дерева, якого він не може поводком люто вирвати, а лише дико гавкать, – вона ж їй передається назад у вигляді споконвічної образи за себе і за цей сад, за це село із цією лікарнею, яку й фершалським пунктом не назовеш. За цю пахучу ніч, обважену спілими плодами, які, зачувши удари знайомого ящика, й собі почали ударяти, падаючи об траву і об землю, словом, Танька почала гатити його не лише ящиком зверху, але й гострими своїми тухлями знизу, ізпользуя для цього усі свої ноги на них; а також знання медпрацівника, який хоч і був ще дівчиною, але знав, де в кожного чоловіка знаходиться те, куди можна ударити ще, окрім голови – бо вона вже геть була зайшлася тим справедливим жіночим плачем, од якого нема порятунку ніякому чоловіку, яким би жилавим він до цього не був.

Отут він, видно, відчув спалахи не тільки з голови, й зробив останню свою помилку: замість того, щоби падати попід оте дерево, де вірно рвався з поводка вовкодав, не можа видрати із землі коріння, сторож почина падати садами у зовсім протилежний бік, який не рятує його од гострих ударів гострого ящика. Падая по черзі на всі дерева, що було теж ударами, лише не тренувальними, як раніше, а з усього розмаху, тому сад відповідав тугими яблучками, сиплячи дрібно ними крізь свої пахощі, – а, особливо, підкочуючись під самі ноги Матвея, що підбивало його з рівноваги дужче, аніж настигаючі його повсімєстно каблучки вєздєсущої Тетяни.

Собаковод, по-відіму, й не подозрівав, що Танька знає цей сад краще за нього; що вона ще дитям пам’ятає тут кожне деревце ще тоді, коли жодного з них тут не було. І що ця заплутана географія має в своєму центрі сторожку, якою гордо іменувався курінь, лише за те, що там навколо валявся різний іржавий реманент у вигляді сапок, грабель та лопат. Яку вона й вибрала і перший же удар так сильно рвонув Матвєя у темряву, що він зміг, нарешті, одірватися в неї накарачках і тим самим заховатися в густий кущ живця. Де тихо, по-японському здогадався мовчати там по-китайському, хоч у нього по книжках ніколи про таке не писалося.