Текст книги "Топінамбур, сину"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

Чого не скажеш про пса, який був тут єдиний на весь сад, хто ще продовжував і люто гавкав. Не знайшовши ніякого Матвєя, Тетяна побігла до собаки і за третім ударом лопати замочила її на труп.

Коли розвиднілося, дерева побачили дивовижну картину: як до найсмачніших із них ішла незвичайна процесія, бо у вигляді жінок, які несли хто порожній мішок, хто кошики, а хто й лантуха. Передувала усім цим не хто інша, як коридорна медсестра Танька.

І хоч вона вже була зовсім без лопати і без темряви, Матвєй одразу упізнав її. Він щойно за лісосмугою поховав свого відданого собачого друга, і ця робота, невелика для чоловіка, виснажила його геть.

– Здоров, сука, – привіталася до нього Танька.

Він хотів відповісти, але не знайшов.

– Чого став? Ану, сука, бери оці лантухи, – наказала вона.

Жінки позад неї не впізнавали його такого. Він виконував, причому мовчки, повзаючи по траві, піднімаючи до лантуха збите ним за ніч.

– Ти, що, сука? – сказала вона. – Ти що падаль насипаєш? Із дерев вибирай.

Жінки ахнули. Бо якби не були такі налякані Танькою, через те, що були дуже налякані дехто з них Матвєйом так, що мало не зверталися дехто до фершалського пункта. Тому вони жодна не повірила своїм очам, які бачили, як він висипає з лантуха, нещасно озираючись. Жінки, усі як одна не хотіли упізнавати його ще й не лише тому, що доводилося стикатися із ним у суцільній темряві саду. А тому, що він уже зовсім не був схожий на двоногу істоту, а, здавалося, так назавжди й застигне на чотирьох.

__________________

От таким от чином

Стояла тиха радянська ніч. Біля самого носа Ахнара-зяна за фігурним прорізом, який вів до муфти, крутився маховик помпи. Був тут іще один солдат, Савенко, щоранку він заміняв Ахнаразяна й більш нікого на насосному не жило.

Іще крутився маховик. Нечутно й незримо, якщо години зо дві просидиш отак, відчуєш його підошвами ніг од бетону, або тонюсіньку цівочку повітря на щоці, витиснуту обертанням. На початку вахти ще помітне мерехтіння незначне, але згодом воно зливається і вже ніякі зусилля очей неспроможні відновити його.

Минає вісім годин, Ахнаразян, сидячи отак уже другий рік, якось несподівано для самого себе і легко устромив у ту дірку пальця. Болю він не відчув аніякого, а побачив на цементованій підлозі акуратно препаровану кінцівку свою: оце шар шкіри, далі йде м’ясо, там – перетяті жилки і ось, нарешті, прямим зрізом рожевіє кісточка.

Влаштувати дізнання доручили лейтенантові Лєбєдєву. Коли він сідав, то набував нормальної постави, бо вічно ходив зігнутим – звичка ще од дитинства, коли він щосили прагнув виглядати нижчим. За що його ображали: «фламінго».

Підібравши ноги, за які його в армії прозвали «журавлем», він утупився в того фігурного проріза та чекав Ахнаразянового напарника Савенка. Той тепер був тут єдиний і відсиджував біля машини цілу добу, бо заміну Ахнаразянові не присилали. Іноді він спав, як оце тепер, а лейтенант змушений був чекати, доки він надасть собі належного вигляду.

Спершися на кронштейна, Лєбєдєв споглядав маховика, бентежачись цілковитою невідчутністю тіла такої значної маси. Тут з’явився Савенко й віддав честь.

– Рядовий Савенко... вільно. Скажіть мені, Савенко, навіщо Ваш напарник Ахнаразян зробив це?

Савенко в глибині душі любив Лєбєдєва за скромність, коректність, а особливо за любов до української пісні. Однак питання таке насторожувало, вчувалася в нім якась загроза для свого напарника.

Солдат зніяковіло потупив очі:

– Не можу знать...

– Ну, як це сталося, розкажіть, Савенко.

І Лєбєдєв знову перевів погляда до фігурного отвора. Деякий час обидва дивилися туди, доки Савенко заговорив:

– Е, ну, він це, сидів, значить, ну, і в, значить, дірку контролірував маховик. От. А вже потім, значить, узяв туда й палець вставив.

Савенко нахилився до прорізу і встромив туди пальця.

– От таким-вот чином.

На цемент упав ще один палець.

Лейтенанта Лєбєдєва вразила досконалість відтину, якого робив маховик. Він вийняв хусточку й нахилився до пальця, несподівано відчувши невимовний струм од підошов досередини через горло в голову, якби цей струм міг звучати, то вийшло б: «р-р-р-р».

Він підібрав вказівного пальця, і, не сказавши й слова, вийшов геть із насосного.

Тепер сюди прибув майор прокуратури, це вже було не дізнання, а слідство. Він мав час. Тому ретельно оглянув місце події.

– От як ви думаєте, лейтенанте...

– Лейтенант Лєбєдєв! – ляснув підборами той.

– От і розкажіть нам, як так це ваш солдат Савенко міг устромити сюди свого пальця.

Лєбєдєв зніяковіло втупився у отвір. Майор перехопив його погляда.

– Товаришу майор, він, рядовий Савенко, підійшов отак до мене, як оце зараз я до вас. Я особисто сидів на тому ж самому стільцеві, де сидите Ви... – лейтенант нервувався, бо пояснення його збивалося на просту констатацію факту. – На моє ж запитання, чому його напарник Ахнаразян устромив туди пальця, устромив свого, це саме, значить, свого пальця.

Лєбєдєв нахилився.

– Ось таким чином.

Він вставив свого пальця до фігурного отвору.

__________________

Індульгенція

Це така доля, як тобі причеплять, так і піде; вона в мене була непогана, аж доки не народилася в нас двійня. І тут кум і ляпнув:

– Дуплет!

Діти росли, а клікуха прилипла; а коли була одлипала, то кум в компанії й підкине:

– Ану, покажи двостволку!

Він знався на зброї, бо робив лісінспектором, таким, що не він їх, а браконьєри його боялись. А що казати про мене, коли святкували срібне весілля, то він підбив друзів, і ті скинулися нам на що? На двостволку. Ну, її, слава Богу, ніде знайти не змогли, тоді вже в останню мить кум усе оббігав, де тілько міг по району і прилітає й урочисто вручає дві, але одноствольні берданки:

– Пробач, – каже, – но такої, як у тебе, – киває мені на штани, – ніде не продають.

Я все це витерпів, а тоді якось сиджу, дивлюся на дві рушниці на стіні, доки мені не стукнуло з них зробити одну, ідея не така й дурна, якщо зважити, що в берданок дуже довгі стволини, яких ніколи в дубельтівок не буває, проморочився чимало, доки зварганив страшну зброю дванадцятого калібру, два стволи отак докупи скрутив, приклада нового випиляв, прикрутив, отак добряче, ще й згори ізолєнти не пожалів. Ну, й мовчу, жду мисливського сезону, а він ніяк не настає. Коли зрання до вітру вийшовши, бачу, кум мчить городами, як ошпарений:

– Папа од’їздить, – кинув він мені.

– Чий папа? – дивуюся я.

– Римський, ти радіва не чув? Нас ставлять трасу охронять.

Я зрадів:

– Він тутки проїде?

– Ніхто не зна, де він проїде, а може, поїздом, а може, самольотом, бо це велика тайна.

– Так ти тут при чому?

– При тому, що ментів не хватає, так вони не тільки мене, а й рибінспекторів повигонили на автостраду!

Он яке діло... Навіщо він бовкнув? Ну, це вже доля, що чую, як мені долоні засвербіли, так і чують в собі оцю мою дубельтівку, особливо приклад, що я його з дубової дошки випиляв, що так наче вже й чую собі межи пальцями. Бо іншого випадку ніколи не буде – рушницю я змайстрував, а вже потім подумав, що зареєструвати таку не вдасться ніколи.

Треба ж обстрілять; я за неї – і до лісу; ну, лісом його не назвеш, після того, як його вирубали, казали, що радіоактивний і списали геть, хоч я потім чув, що попиляли на брус і продали. Але багато чого там наросло несортового, саме зручно буде пристрілять, бо в мене була така підозра, що дві цівки я хомутом скрутив докупи трохи під різними кутами.

Я подався ближче до річки, щоб бачити, як дроб куди буде літать. Тут бачу раптом, Рябко мій став. І так кудись дивиться, така туга в очах, чи не на кабана?

Дивлюся й нічого не бачу, я ж не Рябко. Три рази очі протирав, аж гульк. Ярок над берегом отак геть затягнуто маскхалатом, тобто такими листками, начепляними наче на браконьєрську сітку, тілько який це дурень у сухому ярку нею буде браконьєрить? Так мене зацікавив цей факт, що я навіть трохи відчув себе кумом, який ці місця оберігав од простих любителів полювання, аби було що пострілять начальству.

Ну, того, кого я побачив у виярку, не був схожий ні на начальника, ні на простого: геть у камуфляжі, і все – і рюкзак, і навіть чоботи – обліпляні листом. Особливо рушниця, більша навіть за мою, хоч і з одним стволом. А калібр такий, що легко можна кулака засунути, тобто її можна назвати б гарматою, коли той, у ярку, легко отак не поклав її, як наче трубу яку, собі на плече, поодкидав там на ній різне причандалля. Лице також замасковане, замурзане геть в сажу. І завмер, бо, певно, почув щось цікаве зі свого плеєра, який навушниками теліпався йому на вухах. Навіть мені здалося, що я чую тамту музику, – ну, як я міг її почути звідсіля? От він слухав-слухав, а потім почав до того плеєра балакати, «тю, – думаю, – ще ніколи такого не бачив, щоб хтось до плеєра балакав, навіть серед пацанів, але щоб розмовлять з ним так чітко?» – Такого я зроду не чув, особливо серед мисливців. Що я мимоволі почав дослухатись – і тут мені почулося в небі: наче літак, це коли він набирає висоту і гуде натужно; що отой камуфльований, з трубою і плеєром, певно, зачувши, тут же вистромив трубу стрімко вгору, так, ніби у мій бік, але крутіше, туди до ріденьких хмар, що я мимоволі туди глянув, але ніяких птахів, вартих уваги мисливця, там не побачив, хіба один горобець шаснув, але злякався того калібру й зник за кущі. Може, й не горобець, а проста синиця, однак той, камуфльований, жерло однаково не опустив, він ще раз щось доповів у плеєр і на мить завмер, дослухаючись до гудіння літака.

– Господи Боже, – заліг я за пеньок, чомусь засвербіли долоні, як не перед добром і самі стягли з плеча рушницю, і вклали патрони, і самі навели проти виярка, – а той там сидить, проти мене з Рябком наставився, а сам прикипів до неба, наче може крізь хмарки прозирнути; ну, думаю: – «на якого такого птаха він там полює?» – І хоча здогадуюся, а подумать боюся, і отак, добре не знаючи, що з того вийде, а мимоволі націлився у той виярок.

– А якщо він геодезист? – як льодом мене ошпарило. Що я мимоволі підвів угору своє ружжо – це ж треба таке, подумати на людину чорті-шо. – Може, він у небі радіацію міряє, чи ще що....

Не встиг я подумати цю думку, як той рвучко притулився до бусолі, й палець йому тіпнувся на спусковому крючку: так що і мій мимоволі смикнув свої два курки – і я лише встиг побачить, як із тамтого жерла вилітає чимала ракета завбільшки з молочне порося, тільки довше таке і вже позад нього блиснуло вогнем, як мене відкинуло моїм же прикладом, бо я випалив з обох майже одразу, ну, але так турнуло в плече, видно, я не встиг примоститись, бо од того впав, і, вже задершись, бачу:

ракета та, чималенька, раптом на щось наштовхнулась, підкинуло її, рвонуло її, сріблясту, шротом, а потім рознесло зсередини люто, що, падаючи, я встиг лиш побачить, як маскхалата метнуло вибухом у річку.

Отак стою на карачках і не знаю, коли мій Рябко, нарешті чую, давненько вже гавка на мене, «що, – мовляв, – ти тут забув?» Бо я сам собі не вірю, чи оце я вже пристріляв своє ружжо, чи мені приснилось? Що понюхав дві свої цівки – ні, таки смердять свіжим димом. Що я тоді отак піднімаюся на рівні ноги, і що я бачу? Нічого я не бачу в тому яркові, наче мітлою вимело, – наче й сліду ніякого не було, – ні браконьєра, ні причандалля... Тоді мій Рябко починає кусати, сіпати мене за полу, мовляв: «чого ти тут виставився? Біжи мерщій додому та розбери своє ружжо знов на дві рушниці, та заховай їх добренько».

Що лише тоді аж я почув, як високо в небі чітко так гуде великий літак, і мені навіть здалося, що він отак, неначе горобець, проблиснув між хмарами.

__________________

Ля

– Таувариш...

– Я тобі не товариш.

– Гражданін! Ну ви д, ить, пайміть...

– Сідєть!

– Шо ета називається: гуманно, ля? Я учора жі виньшла із тюуирми, а сівоня – вупять сідай?!

– Сядь! Не вставать з місця!

– Шо, я ні людина кака? Как ви разговаруєтє про гуманность, ля, када я, ви ета паньміть, я вуутром виньшла тверезая, а вуани ж пишуть ув пратакола шо я – пияная?! Я жм ув камері ні магла ить випить, патаму шо там пално смідєтілів, бо вуани в аньдній каморі, ля. Мв міня вм лиці таке давлєніє страшноє, пансматріть, каке ауно красноє! Как жи я нім магу пить? Що я випилуа буитиуилку пива і миені ща цие пиишуть: «пияная»? З оудиной бутилки пуива, ля, як вионо уньзяло й пакраснєло все геть давленієм. Нуе буила я пияная, нь, ля.

– Сядь!

– Так шо: за буитилку пуива миені приупишуть «пияна»? Це уище одна лишня стаття. Виньшла, нуазиваєцця, із тюрми, а сімню, радиних, биулізких – так іи не боубаучила...

– Сядь, сказано.

– Ета – гуманостьзьть? Мене тверезоу ізбиваюті – ета гуманоздь?

– А ти коли Степанишина і Радька ізбивала, і Кобрина, – ти гуманна була?

– Дак туо д ж я зібивала... А то миініа ліміцииія! – а юійю низя.

– Так тобі – можна, а їй – ні?! Вона – не люди?

– Таг гидє жу тойді пуорядук, ля?

– Не випрошуй, не оказуй сопротівлєніє, ніхто тебе таку не чіпатиме. Нужна ти кому сильно.

– Туеж мині, сраувнили мене. Радька й мілімніцію! Цие ж наркоман.

– А ти не наркоманша?

– Я-а-у-а?! Ви нь муинене зуиниаєтиє.

– Хто тебе знає.

– Вуионо видно ж зиразу, в нь кого диавмлєнія не хватає. Так туо й считай, уодиразу, шо наркомуан, ля. Радько, сука, нарком! Я єого уиб’ю! А миене за цие – ізбивать?

– Сядь. Я тебе ізбивав, питаю?

– Нюет. Вуй у инас хариошенькией, ниі руазу зуа сивуоїі дивниадцять лєт ніе уизбививуали миинюа...

– От.

– А пуоминитє, юак вуй до наз пурийшили тада, муалуоденьікуий такой харошиньюкий... Зи аримуиїі. Ми вуаз люибиили.

– Н-на...

– А поньмите таво Красільнікова, чи ... Дяченка? Нуи, суловом, ля, туого, шуо за гуталін сіив, скіко він таді паулучив?

– Два... Чи п’ять.

– А мініє за шо-о?!

– Сідєть!

Я ж сімню зунов не пабачу, радних-билізьких – сідать знову?!

– Ото й треба було додому іти, а не на маліну.

– Так я нь і йишла дуодуому, ля, я нь же ниє виунувиатая, що тиих малінв на дуарозі пуинаставляли! Чи я нь і тут – винуватая? Ля?

– Сядь...

– «Сядь», «сядь» – і виесь табі разигавор. Все жуиття, скіко не жуиви, тіко йи чуєш одно. Хочь би, ля, один хто сказав:

«Ляж»!

__________________

Розділ III. Sex-stories

Sex-story

Небо стояло загадкових кольорів, і очі в дівчини Олі були такими ж, бо в баночці хлюпотіла рідина, навпаки, жовтого кольору. Масна, така, як ото носять в поліклініку на аналіз, хоча поруч поліклініки ніякої не було на відстані кількох мікрорайонів – це була зупинка «Водозавод» – назва, яку не розуміли навіть найстаріші мешканці тут.

Байдуже, бо Оля знала: так чи інакше, а жоден з них повз цю зупинку не промине. Район не фільтрувався наскрізною трасою і тому всяк, живучи в апендиксі, мусить з’явитися тут, де петлею огортав тролейбус клумбу, яку витоптували пасажири, бо щоразу не знали, де він зупиниться. Тролейбус був хитрий, хотів висадити їх в одному місці, а набратися нових них в іншому.

І коли Оля вийшла з нього, притискаючи баночку, аби не розхлюпати, то вмить лишилася одна – натовп кинувся в протилежний бік. Бо якщо не одскочиш, то можеш знову опинитися в салоні – нова навала пасажирів залегко здатна втягнути туди й не лише Олю з баночкою.

Тому вона постановила за краще сісти посередині клумби й звідтам чатувати.

А Костюченка знову не було й не було. Бо це був Костюченко, дуже хитрий хлопець, і такого залегко проґавити навіть не в юрбі.

Танька знала про нього все. Од Олі, і тому казала:

– Він хитрован. Ну й ми, слава Богу, не діти. Доїть мене на чотири цицьки! Ти зроби з ним от що: запроси його на день народження.

Бо вона була дуже хитра, хоч і подруга Олі.

– Ні. Не прийде, – похнюпилась та.

– Чому?

– Бо він дуже хитрий, він ні разу не прийшов, він думав, що я заману посватать.

Танька знала цю людську породу і тому сказала:

– А ти йому, перш ніж запросить, одразу скажи, що не треба подарунка, і він прийде. Скажи, що зробиш салат олів’є.

– Я не вмію.

– А він же не знає, скажи, що буде салат, вони, гади, його чомусь дуже люблять. Доїть мене на мої чотири цицьки, якщо брешу. І що можна без подарунка, вони, гади, це теж люблять.

Тепер, сидячи на клумбі, Оля бачила, звідкіля ті квіти були, які в той день припер Костюченко. Ну, що ж – однаково би їх тут витоптали, а так він з’явився з розкішним букетом, що вона насилу не заплакала, бо він квітів ніколи не дарував; а тільки «бутилку», яку сам і випивав. їй не наливав, бо:

– Бо в жінок оргазм, якщо випить, притупляється, настільки, що може навіть назавжди пропасти, – пояснював він ретельно їй, на що він був щедрий, це на пояснення: – А в чоловіків – навпаки. їм треба пити до того, а жінкам після.

Правда, після він не лишав, бо примудрявся в перерві викурити цигарку й додудлити, що лишилося од першого разу; він і сам щиро вірив, наче настане час, що Оля здобуде півпляшки, чи чверть; навіть коли її виставляла вона – нічого на потім не лишалось.

Як ця маленька баночка з жовтою рідиною – вона теж буде порожнісінькою – ось що є в неї, щоби віддячить. Сонце стояло скісно і проникало туди досередини навіть крізь паперового пакетика, іскрившись усередині.

Танька тоді все точно продумала. Так точно, що сама не прийшла.

З’явився Костюченко на годину раніше, як завжди, прорахував, наче прийшов допомагать, а насправді, щоб підкріпитись. Що навіть не приставав, доки нарізав сало, ковбасу:

– От чого грузіни розумні? – повчав він її чи ковбасу грузінами. – Бо вони закусюють наперед, а не після. Бо вони розумні. Й не псують шлунка, шоб у його пустого заливать.

Цюкав він товсто, не тому, що поспішав, а щоб обрізки були грубші; які він тут же долав, аби не псували натюрморт. Хліб він порізати забув. Добре, що Оля графина в нього забрала, бо він би забув, чого його й запрошено.

Бо тут одчиняються двері й точно за графіком постають на порозі Вова, Алік, Жора, Валера. Юра теж прийшов, хоча був запрошений для Таньки, яка хитро не з’явилась, бо сама точно вигадала все це. Не день народження, а як його провести – так, щоб Костюченко знав, і пам’ятав його довше, ніж Олю, гад. Бо він думає, що це так легко, забути. Що коли йому дзвониш про день народження, то він спочатку видєлується:

– Яка це Оля? А-а, Оля, привіт. Ти пробач, що я не поздоровив тебе, бо я не знав, коли він в тебе.

Можна подумати, що він раніше хоч раз поздоровив. І от тепер заходять Вова, Алік, Жорік, Валера, які ніколи не забували, й не тому, що вчилися з нею в школі, а тому, що ставилися до неї, як до людини. Й навіть Юрік, який хоч і був запрошений для Таньки, а теж ставився, хоч та й не прийшла.

І всі дивляться на Костюченка, так, що він почина розуміть. Тобто Танька вірно розрахувала, що коли Оля позбирає їх усіх разом, то обов’язково щось станеться, саме собою. І трапиться, бо коли запрошуєш усіх, щоб прийшли без подарунка, то кожен собі вважає, і тепер всі здивовано дивляться один на одного.

А особливо на Костюченка, який навіть з ними в одній школі не учився, а жив десь на Водозаводі, місці, про яке ніхто в Києві не чув. Якщо, звичайно, сам там не жив. Як Костюченко, який одразу відчув, бо він був хитрован і зрозумів, що це буде йому день народження, а не Олі. Це, якщо він залишиться після нього цілий, або, в кращому разі підранком.

І от всі разом сідають за стіл, і Костюченко розуміє, для чого вони всі сідають, бо їм тепер не вистача одного: швиденько напитися, щоб була їм усім спільна причина, а потім вже цю причину швиденько реалізувать – лупонуть його, водозаводського, і він бачить, що вони садовлять його не біля дверей, а під стіну. Може, б він і не хотів туди сідати, навіть біля балкону його не пустили, бо він був один, а Вова, Алік, Жорік, Валєра були не одні. І навіть Юрік, який з ними в школі не вчився, а виявився з ними, бо його запрошено для Тані, й хоч вона не прийшла, а не стали садовить її хлопця під стіну. А Костюченка. Він бачить, як нарешті щасливішають очі в Олі, бо скільки він її знав, вони ніколи в неї такими не були, загадковими.

– Я хочу сказати, – раптом каже він так швидко, – сказати тост про Олю.

Що усі перезирнулись. Але як ніхто з них ще не випивши, то вирішили випити спершу для початку і ніхто з ним не став спорить, навіть Юрік, який був тут єдиний, хто нічого не зрозумів. Він був запрошений для

Тані, хоч йому потім треба було йти в депо на нічну зміну.

І от Оля бачить, як Костюченко хоче говорити тост. Бо до цього він, гад, їй нічого такого навіть приблизного не хотів казати. Навіть не признавався, де він живе. Та що там! Телефона його робочого не давав, доки вона сама його не взнала. Як і район Водоканала, чи Водозавода – інтуїція лише їй підказала, в якому районі міста він мешкає, бо сам би ніколи не признався, гад.

Всі подивились на Вовку. Бо це він мусив вирішити, той почав думати, що як не цей Костюченко буде говорити першого тоста про Ольку, то тоді доведеться робити самому йому. А що він міг про неї сказати? Міг, але це треба ж було балакать.

– Нехай каже, – кивнув він.

Костюченко тоді вхопився і почав усім наливати по повній.

– За іменинницю по повному, – пояснював він щоразу, бо зовсім ще не знав, що говорити про Олю. Він, гад, їй давненько не дзвонив і тому йому був потрібен якийсь час, а потім вирішив, що нехай говорить язик, а не він сам, бо язик в нього не дурніший. Костюченко й не про таке здогадався, що треба щось робити, щось говорити й навіть збагнув розливати горілку не в чарочки, а в гранчасті склянки під сок.

– Я піднімаю цей тост за Олічку, – сказав язик, – бо знаю її як чудову, добру дівчину. Я познайомився з нею в метро і одразу зрозумів це. Бо ви не повірите, а я на другий день вже переспав. Ось як це було, – устиг сказати він раніше, ніж йому не дали, – в мене є один кльовий метод.

– Який? – забув про горілку Вова.

Алік про закусь. Оля скам’яніла, бо почала пригадувати те, чого не змогла.

– Дуже простий, – сказав Костюченко, – за допомогою мебльового магазина.

Вся компанія ще зроду не чула такого тоста про іменинниць, навіть на інших днях народження і тому особливо почала слухать. Особливо вона, бо не могла згадати, де й коли там були поміж них меблі.

– Значить, так, я вибираю класний такий магазин, з хорошою вітриною, щоб там була кухня.

– Кухня? – не повірив Вова, бо уява його малювала лише спальний гарнітур.

– І от ми зустрілися й починаємо гулять. Я говорю про те, про се, мовчу, хвилююся. І так ми доходимо до тієї вітрини. З цією, з кухнею, і от я зупиняюся біля неї раптом і замовкаю, і дивлюся туди скрізь скло. І так мовчу, мовчу. Жду, доки й вона почне милуватися меблями. Доки не починаю так шепотіти, наче зірвалося в мене це саме собою:

«От якби нам з тобою, Олю. Оттаку кухню».

Він вмовк. Особливо Оля. Вовка теж, бо нічого не зрозумів і тому чекав, доки не зрозуміє ще хтось. Було чути, як час товчеться в годиннику.

– Я не поняв, – кахикнув Жорік, – при чому тут це?

– Ти подумай, – Алік стримував сміх, – про що сказано. Не про кухню, а про те, мовляв: що коли ми одружимось, то тоді я тобі таку куплю. Но предложеніє до свадьби ж він не дєлає конкретно, невже не ясно? Коли вона почула, що він мріє про спільну кухню, в неї од цього почався сильний прилив крові в органи, неясно?

Стало ясно Олі, бо вона пригадала все це, незважаючи на стримане хихотіння Аліка. Й кров прилила не в органи, а в голову. Костюченко навпаки не дивився на неї, а в гранчак.

– Ну, що, вип’ємо? – завершив він нарешті тост.

Випили всі, окрім Олі, бо вона горілки не пила. А стояла, дивилася на компанію.

«Слава Богу, що ця дура не прийшла. Бо яка ж вона дура!» – згадувала вона Танюху, доки хлопці закусювали, особливо Алік, бо він швидше хотів підняти другий тост, навіть салат олів’є не зупиняв його:

– А я хочу випить за Ольку, бо я соблазнив її з першого разу, – прожував він. – А не з другого. Не в тому смислі, а в тому, що ми з нею ні разу і в кіно не сходили чи на дискотеку. А один раз лиш зустрілись разом і раз! За помощщю бомби, – випалив він.

– То ми за бомбу п’ємо? – не врубався Жорік. – Я не врубався, яка тут бомба?

Оля зціпила зуби. Бо бомба для неї була ще менше збагненною, ніж кухонний гарнітур на вітрині мебльової крамниці.

Горілка од попереднього тосту поволі дійшла, але не суть сказаного.

– Ти шо, бомбив її? – наважився Вовка, бо тут не було чого зрозуміти, так само, як і не зрозуміти.

– Та нє, я на випускний вечір взяв шампусік. І долив туди спиртяги. Грам сто п’ятдесят влазить. І носив у сумці. І ходив і думав, на кого Бог пошле. А коли вночі пішли гулять, – він дивився в салат, – ми попались з Ольой. Я кажу: «хочеш шампусіка?» А це ж бомба зо спиртом. Ми сіли, випили. Олю, ти прости. Що ти не знала, що я знав. Ну, такий сильний йорш полупається, що його називають: бомба. Бо вона так сильно б’є чи в голову, чи куди. Вобщім, як рибу глушить. Викликає сильний прилив крові туди. Потім... І тоді на лавочці.

Запала б павза, так Костюченко не дав:

– Так чого ж ми сидим? – почав наливати він з графина, доки Оля ним не стукнула Аліка. – Треба за такий тост випить.

Що навіть Юра зацікавлено глянув на Олю, а не в склянку, а потім глянув на склянку, наче вперше її побачив, вона була хороша, бо повна.

Лише аж по тому виникла мовчанка, як випили. Всім заціпило на салат, бо він єдиний був тут в кришталевій салатниці, Оля вперше зробила олів’є, і тому його вийшло багато.

– А от, – кахикнув нарешті Вова, – ніхто не повірить. А я задєлав Ольгу. При помощі перцю.

Оля, яка досі пригадувала бомбу, не встигла ще за ту образитись. «Добре, що хоч ця дура не прийшла», – думала вона про Таньку, щоб не думать про себе.

Вона побачила клумбу, і навколо клумби, як там стало порожньо, буває такий момент, коли пасажири зникають. Клумба про це знала і тому нарешті полегшено зітхнула, але не Оля, бо вона, по-перше, хотіла, щоб люди були. Й не лише пасажири, але й Костюченко.

А, по-друге, оно той тип, що оно криється за кіоском і крізь нього дивиться на Олю. Він вже кілька разів переходив до стовпа. Наче там висіла таблиця не про один маршрут, а про багато, щоб кілька разів туди підходити й вивчати розклад. Коли людей багато, то таких типів менше видно, особливо такого, який дивиться на тебе крізь кіоска, довго вивчає. Бо йому це подобається, вивчати.

Оля притиснулася до баночки, та була зручна для цього, тому що була в паперовому пакетику, непрозорому такому, бо якби цей пакетик був з поліетилену, то він був би прозорий. День, навпаки, втрачав прозорість, йшлося до вечора. І це давало надію на нових пасажирів з роботи, серед них міг знову бути Костюченко; хоч він був хитрован, але ж він мусив їздить додому?

– Не свисти, – сказав Толя. – При чом тут перець?

Бо він до цього лише мовчав, і тому сказав лише зараз.

Вова на це хитро сміявся. Горілка од другого тоста здоганяла перший, це було добре, хоч і не бомба, і можна було вже не поспішати розказувать про таємниці, яких ніхто, окрім нього, не розумів, навіть Оля, яка часткою цієї таємниці була.

– А хто помне таньцюльки? Ву Таньки? Ну, коли ми рішили одмітить?

Всі пам’ятали, бо спека була нелюдською, саме впала на той день, коли всі з класу вирішили зустрітися. Ну, не всі, а лише, хто прийшов. Танька взагалі була дуже хитра і весь час любила, щоб збиратись разом. Хоч вони до того не любили в неї збиратись, бо вона була не скупа, але жадібна.

Хихотнув Валера, бо він там був. І ще Вовка, а більше з присутніх нікого. Ще були негри. Нові, яких ніхто не чув, на касеті. Хто це їх тоді приніс? Вовка приніс, він працював уже на підпільній фірмі, бо йому вже тоді довіряли, там тиражувалися виконавці на касетах і дисках, і він міг взяти що завгодно, чого ніхто не чув.

І там з ним працював охоронець, який до цього був солдатом. І от вони там, в армії витворяли, бо були десантниками. Як були там у них танцюльки на ткацькому комбінаті. То солдати крали на кухні для цього дрібнотертий червоний перець.

– Нафіга? – почав пригадувати Валера те, чого пригадати не міг.

Оля теж почала пригадувати те саме, і починала поволі ненавидіти оцих обох, бо не могла збагнути, в чому там був секрет.

– Бо тут главне, шоб ковра не було, – пояснював Вова, поблажливо поглядаючи на стелю. Він хотів поспішати, бо тут був ще один, хто знав таємницю. А з іншого боку? Який ідіот поспішатиме з такою історією? – Вобщім ті солдати, вони були десантники. Й добре кумекали. Бо вони там на танцях не дуже котірувались. Піти з солдатом? Це могла собі тільки жінка позволить. Да і то не всяка. А дівчата цього хотіли не хотіть. Вобщім я теж беру п’ять пакетів. Мілко мелетого перцю. А перець – це шо? Це, фактічискі, пиль, особинно на красному паркеті. І ти, поки там усі здрастуються, починаєш його висипать. Равномєрно так, в тому місці. Де будуть танці топтатись ногами. І от гоцалки пішли, я тоді спеціально класний музон припер, – а ноги шо дєлають. Коли танцюють? Вони потіють, і пил од цього піднімається вгору, і починає од цього кругом прилипать. – Він міг ще загадково обводити поглядом присутніх, бо ще ніхто не підійшов ближче до таємниці, ніж він: – І от той пот має таку особиность, що він мокрий, і особино липкий. І перець шо? Де мокріш, там і прилипкіш. А дєвочки, ти прости мене тоді, Оля, трусиками ж пріють. І на їх нема брюк, як на хлопчиках.

– Не свисти... – прошепотів захоплено Жорік.

– Так за шо п’єм? – не втямив Юра, бо його сюди привели не для того, щоб тямить. – За трусики?

Оля була тут остання, яка не збагнула. Той спалах взаємності, тодішній, спекотного вечора на спекотному горищі у Таньки в неї не пов’язувався ні з якими обставинами, окрім спалаху. Вона дивилася на Вову й не вірила: невже скаже?

Вова дивився на фужер, або на стелю. Бо він тут був найвищий, і йому було до стелі навіть ближче, коли він стояв.

– Так при чому тут трусики? – підвівся й Юра, який знову про них не розумів, і тому вирішив випити стоячи.

– Давайте ж вип’ємо. За них, – махнув склянкою Вова, – бо вони тоді од сильного того перцю почали свербіть. І викликать у них сильний прилив крові, у всіх дєвушок. Но Оля не вся. Вона дуже добра, но дуже скупа. І коли ми з Ольою пішли покурить. На горище... Словом, за тебе, Олько!

Вона переводила погляда з нього на Костюченка й не знала, кого дужче треба ненавидіть? А може, цього козла Аліка? З його дристаною бомбою, яку чи він сам придумав, чи йому якийсь козел підказав? Вона пригадувала ту лавочку нічну, де вони кайфували шампанським, і щосили не хотіла порівнювати з тими спекотними танцюльками в Таньки, й лютилася про те, як вони з Танькою, виявляється, мало знають про цих козлів. Хоча

Танька після тодішніх танцюльок вже ніколи не збирала в себе, бо вона була дуже хитра для цього.

День народження тим часом розгортався і одходив од третьої склянки, графин теж, бо його поменшало. Однак Костюченко недовго дав йому спочивати: