Текст книги "Топінамбур, сину"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

– Я, як тамада, – казав він, бо був тут старший за всіх не так підпадав під горілку, – пропоную налити ще по одній.

– І випить за Олю, – нарешті покинув мовчати Валера. Бо він не любив мовчати, але й говорити не любив. І завжди ждав, що, нарешті, цей клятий язик дасть йому змогу. – Я не можу похвастацьця таким, як ви, бо ми з Ольою зблизилися, помниш, Олько? При помощі «Пансіона любві».

Оля в школі найкраще писала твори. Валера довго мучився тоді, бо знайшов у батька під дерматином обкладинки з дембільського альбома кілька аркушиків, де ксероксом було перезнято такого великого оповідання, завбільшки з невеличку повість. Він, нічого не підозріваючи, почав читати і вже через кілька сторінок відчув бурхливий прилив крові. А коли дочитав до кінця, то вічув відлив, бо «Пансіон» уривався напівслові, на самому його найцікавішому.

– Олько, ти це... – почав він, – ну, треба твір дописати.

– Що, задавали? – лякнулась вона.

– Не з програми. Тут один шедевр треба дописать до кінця. Може, навіть пару речень, – уже брехав він. Бо йому було цікаво, от у хлопців «Пансіон» викликає приплива, а чи викличе він у дівчини? Отак, одразу?

Вона прийшла і він сунув їй листочки, вона уважно почала читати а потім уважно зупинилася. Отак зосереджено почала пальцями, без участі рук, розстібати блузочку. Комір не піддавався.

– Тобі... погано? – прошепотів Валера.

– Ні, – теж тихо відказала вона, – просто одежа може пом’ятися.

І зняла її всю; так швидко, шо Валера з першого разу не встиг, бо він же не читав тоді, а лише дивився, як вона читає, якби вона хоч довше тоді це робила, а то одразу – раз! і гола. Що вже на другий день, палаючи од ганьби за перший, він запросив її дочитать, і вони встигли разом, а потім встигли навіть роздягтися спільно, а не по черзі.

На мить завмер день народження.

– Ну? – не витримав він павзи.

– Ну, потім був сильний прилив крові в Олі. І.

– От не випить за це – гріх! – тамадував далі Костюченко. – По маненькій, за нашу Олічку!

Вона спробувала на мить зрадіти, але потім пригадала, що тут відбувається і увірвала.

Потім вирішила зійти на протилежний бік зупинки. Бо той ідіот навпроти вже не ховався за кіоском. Бо був уже добрячий вечір, час, коли тролейбусів меншає, і разом з ними надія побачити Костюченка.

А не того ідіота, який почав обходити навколо, аби вона од нього не заховалася; він вирішив зобразити приємну посмішку на лиці, а вийшла самовпевнена. Оля озирнулась. Але по цей бік зупинки по виямках була біла потеруха. Якби це було взимку, то можна би було уявити, що то сніг, але стояло літо і вочевидь, що то лежало безліч перетертих натовпом використаних талонів.

– Так ето, значить.

Сказав незнайомець. Він вирішив багато говорити, а потім вирішив, що вже й так довго витратив часу на оглядини.

– Короче, – сказав він.

Навколо був лише вечір і ні за що було зачепитись поглядом, бо це ж тролейбусна зупинка, яких на світі є тисячі.

– Вобщім, – продовжив він, щоб знову вмовкнути.

Тому що вона – глуха, чи що? Людина з нею говорить, і наче як пусте місце. Наче як порожня зупинка?

– Давай не будем, – знову почав він.

Так, що вона не втримала слів:

– Що не будем? – примружила вона очі. – Я тобі хто така, що ти вичитуєш?

– Хто така? А ти не притворяйся. От хто ти така.

– Яка? – примружилася ще.

– Така, що з Окружної тебе погнали? Так ти тут?

До неї ще не дійшло, що в такій ситуації означає «Окружна». Бо вона відчула, наче він вимагає, аби вона просто була винна перед ним, і звинувачує, хоча й переконаний, що це неправда, йому те байдуже – головне, щоби отут, просто так, на порожньому місці вона була винувата – бо винуваті всі, лише кожен щодня вимагає, аби про це щораз нагадували.

Костюченко подивився на останні краплі з графину, й Оля хотіла обуритися, що якби він, гад, не прикладався до нього наперед, то, може, там би щось і лишалося; а потім передумала навпаки: добре, що нарешті ці тости припиняться.

Бо Костюченко хотів їх слухать.

– Ні, ну так не можна. Треба добавить. Тим більш, що ще оно Толя... Толем тебе звуть? Жорем? Ще Жора нічого про Олю не розказав. І Юра.

– Нє, – теліпнув головою той. – Мене сюди Танька визвала. Я можу про неї казать.

Салатниця була порожня, рідкі бутерброди ще дивилися в стелю. Вінегрета ніхто не чіпав.

– Нада той. Добавить, – сказав Вова, хоч і не був тамадою. І одірвав погляда од вінегрета.

– Оце точна думка, – похвалив його за неї Костюченко'. – Я взагалі пропоную вийти на свіже повітря і добавить. Тут такі класні у вас ларьочки. І покурить.

Оля з неперевіреним жахом дивилась, як увесь день народження підводився; лише зараз догледіла, який-бо він п’яний, посміхаючися один до одного, посунув по цигарки, посунувши на сходи. їм заважали лише стільці.

Один лиш Юра не міг подолати свого. Бо це було встать, йому було незручно за це, а, особливо за свою подругу Таню. Однак її він чомусь не бачив тут. І почав пригадувати, доки не з’ясував, що вона тут так і не з’явилась. Чуючи гуркіт компанії на сходах, він розумів, що слід туди, невпинно тримаючись стіни, подолав ту відстань.

Оля стояла, опустивши руки й не дивилася на пустку, і щосили весь цей час думала про те, аби жоден з них ніколи не повернувся сюди, доки не пригадала, що поставила на повільний вогонь гаряче в духовку й не вимкнула її.

А Костюченка далі не було й не було, була лише пуста зупинка, яка після години пік одразу перетворювалася на порожню. Був лише надокучливий тип, який щось плів, щось натякав їй про Окружну. Яка, питається, Окружна, коли тут Водозавод?

– Вобщім ти кінчай видєлуватись, – голос його мінявся, торкаючись погрозливих тонів.

Оля одмахнулася й вирішила за краще одійти, й посунула потерухою з талонів за стовпи. Це було помилкою, бо, ступивши крок, опинилася в густій пітьмі.

Вона думала про підлого Костюченка, як же той гад хитро обвів усю компанію навколо пальця і уникнув того, чого наготувала йому подумки Танька. Так хитро, що сама туди не прийшовши, аби її совість не мучила, коли його битимуть. Як він, вивівши всіх на вулицю і, доки вони починали курить, назавжди зник межи ларьочків.

Тому не враз збагнула, що її грубо обхоплено ззаду й тягнуто за дерева.

– Крикнеш, вб’ю, – був наказ.

Вона спробувала тіпнутись, але нападник навалювався, пригинаючи, і, позаяк вона тримала баночку в пакеті, руки в неї були не вільні, аби розчепити ті тверді обійми.

– Но ти ж сука, – сичав той. Бо йому треба було просунути одну руку, щоб задерти сукню, тому він пошукав очима по затінку, доки не вперся ними в підходяще похиле дерево. Приперши Олю до нього, він почав розстібати. Життя стало швидким-швидким – і щоби було навпаки, вона одсунула подалі од себе баночку, щоб не обхлюпатись, і здерла кришку. А потім, упівоберта одхилившись, обережненько хлюпнула позад себе – навіть не встигла пошкодувати, що рідина, заготована для Костюченка, отак по-дурному марнується. Обіймиська враз одскочили.

Запанувала на мить мовчанка. І щоб вона подовжилася, Оля спершу хитко одступилася. Розставивши для впевненості ноги, вона простягла перед себе кислоту. Кілька крапель трафили папірчаного пакета і він сичав, додаючи смороду далекому пахтінню клумби.

Незнайомець парував, проти далекого-далекого ліхтаря було видно, як здіймається од нього кислотний дух.

Він лише зараз почав розуміти щось і вирішив крикнути про це. Однак наступний хлюпок кислоти влучив йому просто в рот. Невідомо, чи викликав він прилив крові.

__________________

Insertion

[2]2
  Insertion – вставка (англ..)


[Закрыть]

Майже молода жінка зайшла й сіла. Що всі ветеринари втупились, помовчала; потім згадала, що цигарки в її пальцях нема. Струсивши в попільничку неіснуючий попіл, прошепотіла:

– Ви можете приспати?

Хто тут був, згідно поодкривали роти, але начальник устиг перший:

– Канєшно. А велике у вас животне?

– Дуже, – мовила вона й надовго замовкла; ветеринарня вся також, зважуючи на трагічність ситуації, яка стане ще трагічнішою, завбільшки з «животне».

Доки начальник не кахикнув, а тоді, поштивно:

– Можемо, канєшо. Це кіт, собака, тощо?

Красуня, бо вона була блондинкою, підвела до всіх очі й прошепотіла:

– Це – я.

– Ви, канєшно, звиніть, но ви ж розумієте, ви – людина, а ми – вєтработніки. Й вусиплять вас ми просто не імєєм права.

* Іпзегіїоп – вставка (англ.)

– Гроші. Бо я плачу ж гроші.

– Бо нас посадять.

Чи вона не чула, чи й сама була уявною, як і її сигарета; коли вона припалила натуральну, то глибоко затягнулася реальним димом і, глибоко видихнувши, сказала:

– Уявляєте, мій ідіот зробив вставку. Він взяв ефірну касету з кінофільмом і, нікому не сказавши, вписав на відаку туди шматки з порнухою. Ви уявляєте?

Всі німо уявили, бо ніхто нічого не уявив.

– Уявляєте, з цим, з такими білими-білими тілами, а на них, виявляється, такі рідкі довгі чорні волосини.

І заплакала.

Ветеринарня принишкла, щоби послухати, як жінка це робить. А вона робила й робила, і вчепилася в начальницький білий халат, який одразу став мокрих кольорів. Сльози тим часом густішали; не могли розповісти:

ВСТАВКА

В ліцеї, це почалося ще в ліцеї; знати не могла, чим це скінчиться. Бо Толік був кльовий, а вчителі ні; й не дозволяли дискотеку, хоча в кожного в класі було що туди одягти. Доки дир не здався, зробив помилку: взяв касету з музикою на той вечір і особисто перевірив кожну пісню. Звістка про це облетіла школу, особливо Юлю з Толею.

– Ну, я йому задєлаю, – обурився він.

Таким голосом, що Юля, хоч і була тоді школяркою, бо вона тоді ще не кохала. Толя – хлопчик понтовий, бо з небагатої сім’ї; й тому понтувався ще дужче.

Там, де за сценою шкварчали шнури в підсилювачах і раз-у-раз недоречно гупали колонки, лякаючи учнів, які несміливо просотувалися в залу, спотикаючися об свої височезні підбори, – там Толя підсунувся під апаратуру. Він зробив так: тицяючи звідтам на перемотку магнітофону, кілька разів зупиняв, і, перемикаючи на запис, нашіптував туди найкрутіші слова; й не ті, які виконуються в американській естраді, а ті, які навіть і в нашій ще й разу не співалися.

Потім повернув касету на початок, і почалися танці. Все гаразд, доки фонограма раптом не урвалася – всі стали і в цій моторошній тиші передетоновані модуляції по-зміїному просичали:

– твою в... і в душу... мать, ...дь.

Всі вклякли. Що потім, коли знову бухнула музика, несподівано затанцював лише директор з Яровецькою. З жахом кожен дивився на той танок. Дир тільки зараз зрозумів, чому все життя боровся з дискотеками. Юля тоді зметикувала й пошукала очима Толіка – той стояв під колоною, урочистий, спиною до зали, витягнувшися, він кривив посмішку, тамуючи її. Що Юлю похитнуло. В запаморочливішій тиші чути було лише, як схлипувала завучиха по виховній роботі. Лише не Анатолій; він стояв, тримаючися за колону, аби не впасти од щастя.

Дитинство скінчилося, одного такого разу, працюючи на каналі, вискочивши з літучки, вона пробігла повз невиразну постать, яких по всіх телеканалах задосить в кав’ярнях. Однак якісь розряди затріщали у волоссі і Юля зупинилася, аби струсити їх.

Це був Толік, з усією своєю долею. Що він робив весь цей час – було написано на його сорочці, а, особливо, брюках.

– Привіт, рімембер мі? – блиснув він зубами.

«Чому ця чашка така гаряча? – бісилася Юля за кавою. – Скільки разів тут пила – і на тобі».

– Що таке?

– Обпеклася, – почала шукати хусточку вона.

– Дай я поцілую – і пройде, – не зробивши паузи, він притиснувся губами до її вуст.

Вона б обурилася, якби. Його цілунок затулив кав’ярню; й виштовхнув навіть постійне професійне занепокоєння, що Юлю тут можуть упізнати.

В РЕЖИМІ ВСТАВКИ

Вже кожен перший цілунок затуляв, що було поза ним, під ранок лише вона згадала, що принесла півкіла масла і воно геть розтіклося сумкою. Вона сміялася істерично, бо там були ще касети з «висхідняком»; сміялася, бо збагнула, що це остаточний кінець.

– Не плач, Юльцю, – гладив він її по руці, – я тут таке придумав, вони повзатимуть. Послухай: от що таке інтернет?

– Ну? – утирала вона сльози.

– Інтернет, Юльцю, це ж калейдоскоп, ясно?

Нарешті сльози вмить всохли:

–Ну?

– Це калейдоскоп в значенні вставок. Тобто це – суцільні вставки, бо там можна вставлятися в будь-яке місце, ясно? От і пілот-програму треба робити в стилістиці цілковитих вставок.

Видихнув він переможно.

– Ну? – майже зрозуміла Юля.

– І тоді – наша передача буде вставлять! – Підсумував він. Радіючи, що оця, остання фраза також годиться для дикторського тексту.

Біда лише, що не було власного відика, бодай аматорського, бо для «пілоту» й такий би згодився, з яким треба ходити по комп’ютерах й переганять матеріал для майбутньої програми.

В РЕЖИМІ

Дорогу до Стамбула б не згадувати, була така спекота, що автобус забув боятися придорожнього рекету.

Її почали знімати на відеокамеру, не встигла вона ступити на землю. Добродій поруч з оператором геть був не схожий на турка, особливо, коли виявилося, що англійська його краща за Юлину.

– Ідея дуже проста, – вів він її під лікоть, – нам потрібні слов’янські лиця, бо торгівля йде переважно до вас, так? От і все – слов’яни мають бачити на товарі своє, дуже знайоме обличчя, так?

Це було зайве, бо вона чудово вивчила умови контракту, особливо про гонорар і кількість фотовідбитків, перш ніж їхати сюди. Бо наслухалася про Стамбул, а, головне, начиталася; тому паспорта заховала найглибше.

Юля пояснила, сміючись, що вона б одразу стала під фотооб’єктив, однак просить трохи відпочити з дороги.

– Ну, так, так, звісно, – не одпускав її ліктя Мустафа. – Я гадаю, вам півгодини буде достатньо?

Юля покинула посміхатися. Однак подумала:

«Та біс із вами. Фотографуйте швидше, може, я на цей же автобус устигну тоді назад».

Тому й не образилася, що їй не заброньовано номера в готелі.

«А чого? Сьогодні одбомблюся, біс із ними, з екскурсіями», – запевняла вона себе, сівши чепуритися просто в фотоательє.

Мустафа наче читав її думки:

– Може б ви хотіли пройтися по магазинах? Доки ви кладете грим, я зроблю це. Скажіть, що купити вам в рахунок вашого гонорару?

Він видобув свого примірника контракта, аби зазирнути в суму.

Юля сказала. А тоді пригадала:

– Магнітофон! Відеомагнітофон мені треба, але такий... – вона не могла чомусь пригадати, як англійською буде «режим вставки»: едіт, даббінг? – Інсерт! – Радісно вигукнула вона, згадавши. – Мені дуже потрібен магнітофон, який має функцію режиму вставки.

Власне, через що вона сюди приїхала? Через нього, відака для Толіка. Мустафа уважно записав і це, вийняв калькулятора, підрахував, і вийшло загалом, що не так уже й дорого. Взагалі дуже коректний, як про турка, чоловік, він зник і лише тоді Юля озирнулася павільйоном: подивувало, що в кутку, куди спрямовані софіти, було лише ошатне ліжко.

– Кофі? – по-турецькому запропонував помреж.

– З сендвічем, – по-англійському відказала вона.

Й повернулася до трюмо, вражала тут кількість косметики, можна слона запудрити. Тим часом зібралася бригада й переминалася, доки Юля поснідає. Вона торкнулася вустами кави й сахнулась – ні, не гаряча, а огидно гіркуща, з липким якимось присмаком.

– Це турецька кава, – сміявся, пояснюючи, Мустафа. Він повернувся з оберемком кульків, а, головне, з коробкою, на якій виразно позначався відеомагнітофон. – Ви ж чули про турецьку каву, що є така? Ну от. У нас її готують не так, як у вас. Це смола! – Захоплено коментував він: – Асфальт! Її треба отак, кінчиком язика.

Юля не стала сперечатися, бо їй потрібна енергія – вона перехилила нахильцем, аби увібрати цю гидоту швидше.

Але гидота увібрала її. Утисшися в горло, вона геть не стікала донизу – а одразу спалахнула навсібіч, особливо вгору, в голову; що та встигла лише подумати:

«Чогось підсипали, гади...»

І це було останнє міркування, бо й усі інші одступилися, надаючи місце поштовхам «кави», аж доки вони не осягнули кінчиків пальців; бригада, посміхаючись на це, очікувала. Щоби стерти ці криві вуста, Юля взяла пудру й вирішила всіх закамуфлювати; однак ту було ввічливо забрано й покладено назад під трюмо, крізь яке дівчина з подивом завважила, як її роздягають чужі руки. За якими червонавим дияволом проблискувала відеокамера, чудна така, бо геть не схожа на обіцяного фотоапарата.

Її оголено і ведено до широкого ліжка, куди враз повернулися усі софіти, скеровані руками бригади. Кола од прожекторів розійшлися з очей, Юля побачила добродія, дивного такого, бо він роздягався, вже вилізши на неї; поштовхи «кави» замінилися на інші, правда, не такі пекучі. Особливо не вдавався йому комір, тому що він, смішний, забув скинути краватку, він намагався скинути її, розв’язавши зубами. В таку спеку краватка? Вона здалеку чула свій регіт, од якого їй ставало смішніше; якби їй хто розповів про циркового номера з чоловічим стриптизом під час статевого акту, то вона би зроду не повірила – а той клоун лишив ще на собі черевики, аби струсити їх з ніг разом з оргазмом.

Коли цей одкотився, вона побачила Мустафу – той картинно сперечався з лисим яничаром за жужмо кредиток, які переходили туди й сюди, доки не зникли в мустафівській кишені; бо лисий кількараз озирався на широке ліжко, доки забув торгуватися. На дотик він виявився геть не яничарином, а голим, з одежі лишивши лише вуса, які заважали не лише цілуватися, але й дихати. Юля пробувала одкусити їх, однак вони виявилися справжніми, а не з гриму; це було дивним, отже, він був не професійним актором? Не треба вчити сценічне мистецтво, аби завдавати на широкому ліжкові, напудреному світлом софітів, серед спалахів яких то виринав, то знову ховався зрадливий червонавий вогник відеокамери.

Юлю дивувало, що скільки їх отут на цьому пружинному кону, а всі вони разом не варті були одного простого-простісінького Тольки, такого далекого-далекого, наче майбутня вставка в його пілот-програмі, рахувати цих, місцевих, вона би могла через ванну, куди її по кожному разові запроваджувано – але й там невідступніла червонаста зіниця камери, така, що кілька разів мало сама не запірнула в мильну піну незвичайної, з липким присмаком, мильної опери. Чи оперети? Де іншої піни, густішої, було не менше; так, що нарешті Юля стомилася сміятися – тоді їй помреж приносив ще трохи смоли.

Тривало доти, доки сама камера не вирішила скористатися широким ліжком, однак Мустафа резонно доводив, що по-перше, в черзі стоять ще кілька клієнтів, які щедро заплатили не лише за ліжко, але й за сувенір – відеозйомку акту. Однак йшлося не лише про ці фокуси, але копії для відеотиражувальних фірм. Це по-друге. А, по-третє, хто буде знімати, якщо сам оператор цього робити не зможе? Чи зможе і це водночас? На біду, тримати камеру погодився один освітлювач, і тому обурений Мустафа вирішив вирахувати платню у збуреного оператора, вже хай йому грець, плівки однаково на всіх вистачить.

РАША НАТАША

Юля опритомніла в автобусі. За вікном пропливала рідна Болгарія, голова гуділа нестерпно і тому вона ніяк не могла пригадати. Тривога ця посилювалася доти, доки не побачила свої руки, якими вона притискала чималу коробку з відеомагнітофоном – дивувала мізерність ваги його, і тому Юля похапцем розпакувала, аби полегшено констатувати, що омріяний той апарат на місці. Пасажири регітно коментували пейзажі навколо,

бо вони були комуністичними. Серед кількох лиць Юля з подивом упізнала чимало тих, з якими їхала сюди.

Її не зустрічали, вона б розсердилася, але голова тріщала так, що навіть на це не було сили. Спогадів було, хоч як дивно, лише про дорогу – коли вона намагалася пригадати Туреччину – одразу до голови здіймався тупий біль; такий, що хапало аж за низ живота. Та хіба є на світі така болячка, яка б не зникла, повернувшися в рідний Київ?

Обчепившися кульками й коробками, вона дотарганилася хати. Шукаючи ключа, сердилася, що за дверима лунає гулянка, яка зустрічає її без неї. Її помічено лише з другого разу.

– О, хто до нас прийшов! – гукнув Толя і вхопився її підіймати; все залящало навколо, і Юля з подивом упізнала навіть кілька знайомих ще з часів ліцею облич, кожне накинулося до пакунків, вона пробувала хвалилися, однак сили стачило лише на магнітофона.

– Ну, розказуй, – наполягали навколо.

Толя тим часом кинувся до шнурів – приладнати до вітчизняного телевізора імпортну відеоцяцьку. Потім, коли він почав тикати досередини касету, виявилося, що там, усередині, хоч як дивно, а ще одна вже є.

– О, тест-касета додається, аякже.

Юля так знеможено сіла в крісло, що й голови здійняти не ладна була. Відеомагнітофон закрутився, темрява в телеекрані блимнула й розійшлася, усталилася картинка, на якій кілька волохатих патрали велику ляльку. Запанувала мовчанка, така ж несподівана, як і відео-картинка.

Юля кілька разів струснула головою, бо тамта декорація чомусь видалася їй на диво знайомою: широчезне, наче з напудреного шовку, ліжко; лякала лише абсолютна відстороненість скляних очей тої штучної жінки, яка затесалася межи волохатих.

Кілька гостей першими підскочило, й, не прощаючись, рушило до виходу. Інші ще хихотіли, доки відеокамера не вийшла на великий план; тут сумніви полишили кожного в квартирі присутнього, і всі подалися геть.

Останньою ту нещасну ляльку впізнала Юлія. Та й тому; що зойкнула. Якби не це, то зроду би не здогадалася. І їй стало гіркіше над будь-яку смолу. Тому, що повірити вона була ладна у що завгодно на світі, лише не у власне телевідображення.

INSERT [3]3
  Insert – вставляти (англ..)


[Закрыть]

– Ви ето, дамочка, шо з вами! – занепокоївся головветеринар, бо він перший помітив, що відвідувачка не встигла припалити й сигарету, а вже знепритомніла; добре, що поруч завжди є нашатир. Начальник сунув їй під ніс і радісно помітив ознаки життя, які швидко поверталися до ще майже молодої жінки.

Вона сахнулася, прийшовши до тями. Далі:

– Пробачте, – вдихнула стомлено. Обтрусила з сукні цигарковий попіл, потім: – На чому я зупинилася?

– Повірте, но ви требували, щоб ми – усипили вас.

Усі присутні ветлікарі згідно закивали. Запанувала мовчанка, така, що з підвальних віваріїв чути було підземне скавуління піддослідних собак.

– Ну, ясно. А ви що відповіли? – дивувалася далі жінка.

– Ну, а шо ми можем відповісти? Нам же запрещонно навіть думать про людей, шоб їх умервщлять, це ж не шутки, – виправдовувався головний.

– І даремно, – глибоко затягнувшись, вона повернулася до помешкання очима. – Я працюю на телебаченні, розумієте? Працювала, – видихнула вона ще раз густо, – доки не помогла одному знайомому ідіотові.

Розумію, – заховав назад запальничку старший ветеринар.

– Ну, от, – курила далі вона, – доки він там крутився, то стибрив в апаратній ефірну касету з фільмом, ясно? – Сказала вона присутнім, собі чи цигарці? – І вставляє до того фільма, – тут вона зітхнула, нарешті, без диму, – вставляє нещадиму порнуху. Отак бере й де-не-де, – показала пальцями вона, – де-не-де там шматочками вставляє, таку гидку, уявляєте. Потім, наче нічого не трапилося, швиденько повертає її на місце, гад. Розумієте?

Ті закивали, хоча нічого не збагнули.

– Ну, от, – провадила вона, – а потім тихенько жде. Доки не настає той страшний день, і фільм виходить в ефір. І всі люди, які люблять кіно, дивляться. І раптом бачать там – що?

– Що? – закліпав головний.

– Порнуху! – майже хором випалив колектив.

Запанувала мовчанка розуміння.

– Не пойняв, – не зрозумів начальник, – так при чому ж тут тоді ви? Щоб при свойом умі жизьнь кіньчати.

– Чи ти ненормальний? – допалила, майже проковтнувши, цигарку. – Порнуха ж була та – що знята в Стамбулі!..

__________________