Текст книги "Топінамбур, сину"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Богдан Жолдак

Топінамбур, сину

Extra drive stories

Розділ перший. Життя квадратне

Життя квадратне

Коли тебе викидають з вагона, ти ще встигаєш побачити за високими деревами смужку озера, але заплічник твій у цю мить рятує життя, бо удар спиною був би фатальним. Отак озеро зафіксувалося стоп-кадром, а також думка, що не слід грати в карти з провідниками у їхньому поїзді; особливо вигравати.

Чудово отак полежати, аби протяг потягу освіжив твій адреналін. А потім встати, обтруситись, і, дочекавшися тиші, рушити в неї.

За парканом загальних кольорів перебував колишній піонерський табір; він складався, райцентрівський, з алеї, битих гіпсових фігур, підмурків колишньої трибуни та шереги кабінок, де колись тісно мешкали юні пожильці, підрісши, вони приходили сюди випити портвейну і спорожнитися. А мо’, й не вони, а підростаюче покоління, позбавлене піонерського щастя, мстилося йому за допомогою метаболізму.

Добре прибрати все, потроху, аби не тривожити побиті ребра. Особливо, коли сміття чудове, що здатне горіти, тобто не треба піклуватись про хмиз, яким колись палали усі піонерські вогнища. Саме навколо кострища тут було найбільше майже свіжих портвейняних пляшок, їх би стачило на кілька моїх заплічників, тобто на законні, чесно зароблені гроші. Але думати про приймальний пункт, себто про цивілізацію, не хотілось.

Знайдено також закіптявлені шампури. Скільки це треба випити шмурдяка, аби спалити їх в попелі разом з шашликами? Щастя, що з нержавійки, зроблені руками землероба-механізатора, тобто надто добрячі, моцні, як і той механізатор, якого з глузду зсунути могла лише така велетенська порція бухла. Гострі, якими можна одбитися й од бригади залізничників, і це ще раз доводить переваги мандрівного життя над осідлим, в якому не те, що шампура, – путнього цвяха не здобудеш.

Сосновий хмиз же потрібен, аби укласти його квадратно-гніздовим робом – тоді постіль не розповзеться ні за яких обставин. Що само по собі вже змушує уявляти їх; і от чим хороші поїзди, що коли тебе з якогось викидають, то тіло деякий час, приходячи до тями, прагне геть інших.

Наприклад, дуже хороші тоді гриби, вони змушують нагинатися, тобто витрачати на кожного енергії більше, аніж калорій, які там є. Але корисні для випробування шампурів та для сигнального стовпу диму, який пролунав угору, ожививши посткомуністичні терени.

А потім, лігши покривдженою спиною на щільне ложе з глиці, піддати його квадратній терапії, особливо, коли поруч тебе такі класні знахідки, металеві чи їстівні.

Пошуки озера одклалися, головне тому, що наранок біля згарища виявилася вербова гілка, рясно проросла грушками. Комусь вистачило терпіння кожну прикрутити дротиком. Загалом дички важко їсти, якщо не в узварі. Я не став чекати на господаря, а, підкинувши палива, попік цей скарб. Під час цього почав пригадувати, бо в заплічнику виявилися виграні залізничні простільні, підстаканники і до біса цукру. Потовкши чимало, я рушив до печеного десерту, аби присмачити. Отут побачив новий «тест»: вербову галузку, рясно обчеплену щучками. Такими молодими, що здавалися навіть живенькими, які мають перевагу над іншими рибами – їх не треба навіть чистити, а, присоливши, повільно кіптявити.

– Отак на чуже потягнуло?

Я отямився од процесу. Наді мною стояла надто сільська дівчина, бо міського на ній було хіба що купальник, та ще мокре волосся, яке тоді щойно входило в моду, двічі вже з неї вийшовши. Її плечі також були модні, тобто мокрі крапельками води, які рясно обкидали обрис проти сонця.

– Чому чуже? Це мій врожай, – кивнув я на гілляку з грушками. – Для людей росте.

– А-а, – примружилася вона, – ну, тоді вгощайте.

Од неї пахтіло озером. Я витягнув пляшку шампанського й одкоркував, вона дивилася на ту піну по-дитячому, як я колись на сітро, тому я намагався сісти тим боком, з якого не було видно бланжа, прикомпостованого поїздною бригадою. Зробити це було непросто, тримаючи над багаттям обидві галузки, рясно всипані наїдками.

Але вона добачила:

– Відпочиваєте?

Як про людину, яка все своє життя провела в такому стані, питання було риторичним.

– Еге, у творчій відпустці. Приїхав малювати картину з життя піонерів, – кивнув я на понівечений табір.

– Так, – сказала вона. – Ну, це недовго. У нас уже скаути завелися, поманеньку відбудують.

Тут її погляд наштовхнувся на цілу батарею пляшок під кущем і вона, о, диво, зашарілася, наскільки це їй вдалося під густою засмагою.

– Це все випив я, – хотів її заспокоїти. – 3 горя, що піонерів не стало.

Зваживши на те, що вона, певно, виросла й не встигла серед них побувати.

– А-а, – сказала вона, так само повільно, як пила вино, бо хто пробував хильнути шампанське з пляшки, чудово знає, що інакше й не вийде. Дуже добре після нього йдуть печені грушки.

– Працюєте тут?

– Еге, русалкою, на Камінь-озері.

На доказ своїх слів вона взяла рибну гілляку, вломила щучку, почала жувати; я подав їй солі, справа пішла жвавіше.

– То ви художник? – сказала привітніше.

– Хіба не видно? – одвертав я бланжа. – От ви русалка, і це одразу кожен скаже.

– Еге? Як я без хвоста?

– Так не всі вони з хвостом.

– Ви звідкіль знаєте?

– Я ого скільки їх перемалював. – Майже не збрехав я, бо побачив на уламках гіпсових піонерів чудову композицію – русалка, яка підіймає тут стяг.

– А мене намалюєте? – читала вона думки. Може, од «напівсолодкого»?

– Ні. Незручно.

– Чому? – здивувалась вона.

– Бо русалок малюють голими, а ви оно одягнута. Я ж не можу такого просити.

– Щоб що? Щоб розляглась? – сказала вона й хутко почала розв’язувати бікіні. – Ну ви ж, художники, тільки й звикли, що малювати таке, голе.

Вузлики, мокрі, не піддавалися. їй би не треба й позувати – закарбувалася вмить уся, і в купальнику краще, аніж без. Хоч вона, побачивши мій переляк, припинила смикати поворозочки. Дивно, але наш брат багато перемалював натурниць, але тут була не студія, а навпаки, і яких зусиль я не докладав, а почервоніти не стримався, скрізь, де не було одежі.

Композиція інакшилася. Її тепер прикрашав дурнуватий вираз на обличчі художника, особливо зважити на дві вербові гілки в його руках – одна з дичками, друга з рибками; та ще на роззявленого рота, який засвідчував цілковите незнання сільського життя.

Вона зареготалася, точнісінько так, як сміються русалки, і за мить знову спритно зав’язалася у своє бікіні. Я подивився, куди б покласти «урожай», але окрім вогнища, нікуди було, тому що дівчина сиділа на лавці, заширокій, як про неї одну, вона взялася мені допомогти і наші пальці зіткнулись.

Такої мізансцени для картини було забагато – годилося і для добрячого кліпу: одна в купальнику, другий у джинсах, тримають кущики з рибками, грушками і танцюють навколо згарища. Що поволі кружляємо, ми помітили лише за третім колом. Лише одного не міг збагнути, чи це вона зачарувала, чи це я. Бо очі були впритул, мокре волосся торкалось і не могло охолодити. Стримуючи уяву, не зморгнеш, та й не хочеться, бо очі дбайливі, уважні, дивись-не-надивишся, будь ти художник, будь ти й столичний, а лише зараз бачиш себе чужими очима, бо вони завертаються колом так, що сам стоїш, а все навколо обернулось, та ще дві гілки рясні непорушні, та дві руки, та пальці, які не наважуються одпустити це, кінчиками тримають кружляння, та ноги самі шукають ступити-не-спіткнуться, обертають, поринаючи з сонця в дим, з віт у мокрі коси, хвилясті, зблискуючи міріадами, і вії іскристі, одсвічують з очей, замирених, занурених у себе і в тебе водночас. Тамуючи автентичність, збагнеш, що ти, одягнений, відчуваєш себе в бікіні більшою мірою, ніж вона. Доки не здогадався надкусити грушку. Потім вона, щоб дивитися на тебе крізь гілку, крізь грушки, потім крізь щучки, провести тебе ними по обличчю, вигадуючи нового ритуалу.

«Треба було гриби на гілці пекти, – пошкодував я про вчорашню страву, – букет з грибів дуже би пасував зараз».

Тим часом грушевого вона поклала мені за спину, галузки лоскотали, я відчув, як біль звідти зник. Обійняти її щучками я не наважувався – були занадто кулінарними. Вона розуміла це і тому надкусила одну, доволі звабно, двозначно, бо й мені довелося також.

– Танок триває, – проспівав я крізь рибку, – доки весь не з’їдається.

– Ви не художник, поет, – нагородила вона мене, і я почав думати, що непогано б отак почати одну рибку з двох кінців і поцілуватися нарешті, ь цьому було б щось французьке. Чи індійське, бо французи щучок не їдять, лише жабок.

Вона одкинула мої думки разом з шашликами, я утулився губами в щоку. Перший поцілунок був неприступний. Коли я взяв її за стан, то відчув, що він надто теплий і сухий.

Бікіні чудове тим, що сохне швидше, аніж волосся, навіть розкидане по квадратній глиці, таке ліжко, зроблене гілками навхрест, надто нагадує ритуального вогнища; де кучері її чіплялися, робили безпомічною, тобто давали мені свободи більшої, як у всіх вихованців, що протовклися тут за всю радянську історію, де з нас не вийшло таємних піонервожатих, а також наявних: «вожатий, вожатий, подай піонера Марусю», – лунали звідтам їхні занедбані голоси з минулого життя, тому що пестощі наші різнилися, сільські з міськими, ми й не поспішали їх спільнити, бо навколо відпустка, і навіть русальчина впертість до зайшлих людей, якою б тривалою вона не була, а матиме свій кінець, бо часу було більше, аніж зусиль опиратися.

Там, за водою, починалося бажання, йшло сюди, озера я не побачив, і не тому, що вночі, а тому, що притискав його до себе, вислизало, пружне, налітало бризками, обіймами, швидкими мокрими цілунками, несподіваною спільною невагомістю, водяними любощами, які мають ту особливість, що вони кращі на березі.

Нічний собака жалівся на місяць. Той, імплантований, вилискував силіконом. Ми встигали поговорити, особливо про Камінь-озеро, про те, що воно святе, бо за допомогою маски й ласт дуже легко позбавлялося будь-якого бруду – тепер заховатися на дні йому несила. Я не встигав підготуватися до самого себе. Ми встигали поділитися моїми гостинцями, столичними, доки не виїли навколо не лише гриби, але й дички. Щучки або з’їлися, або стали обачні. Я теж. Ловив себе на тому, що весь час поза тишею дослухався траси. Дуже зручної для цього, бо далекої – найлегший вітерець подихом затуляв її глухо.

Перший же грузовик, забачивши мої клумаки зі склотарою, підхопив мене на трасі і повіз нею так швидко, що я не встиг запам’ятати місця, де сідав.

... Головне, коли граєш з бригадою провідників, це вгадати, скільки разів вони тебе крутнуть. От дадуть тобі виграти, тоді програти, тоді одігратися добряче; після цього тебе, щасливого, обберуть до нитки, якщо ти не припиниш радість, і не скажеш:

– Ой, мені збиратись пора, я на наступній виходжу!

Щоби встигнути хапнути «банк» зі столу і вискочити – тоді тебе наздоженуть, витягнуть у тамбур, і ти будеш підставлятися заплічником, аби врятувати спину, доки двері не одчинять і разом не дадуть копняка – дриґнувшись у повітрі, ти ще встигнеш побачити за високими деревами смужку озера. Воно піднесе тебе, ти впадеш на заплічника, і він ще раз порятує тебе і себе. Потім треба вгамуватися, як чудово, що поїзд од’їде так далеко, тиша перекриє усі сторонні відчуття.

Піонертабір за рік не змінився. Трохи з’явилося ознак часу – графіті на постаменті колишніх монументів. Пройшовши алеєю «лінійки», ти побачиш шерег будиночків, «палат», як бучно іменувалися ці конічні споруди, які, за бідністю, мімікрувалися під романтичні намети і досі дивували тим, що їх не розібрано на паливо.

Ти підійдеш до тієї, якої. Де полишив хрест-нахрест не лише ялинкові галузки, але спогади, які такі само непохитні, що розтрусити їх несила, такі, що навіть страх перед невідомою знову мандрівкою, де відстань міряється кількістю пересмикнутих карт в колоді, і це не страхає більше, аніж переляк втратити спогади.

Ти постоїш перед дверима і обережно прочиниш їх.

Квадратова постіль змінилася хіба що кольором глиця вижовтіла геть, аж вируділа. Далі двері, прочиняючись, відкриють тобі твої колишні предмети, особливо акварельного мольбертика та купу шампурів з неіржавіючої сталі. А також пляшку з-під шампанського, ту, яку й досі не приймають в жодному пункті склотари.

Ти ступиш усередину, постане тоді вся кімнатка.

Замала, аби приховати русалку-Марусю, яка сидить край вікна з порожніми гильцями, на яких лишились лише покручені дротинки, і не хоче од шибки й повернутись, їй зручніше дивитися та дивитися в неї, знаючи, що, принаймні, там, з того боку скла, тебе не надійде напевне.

__________________

Столична мить

Осіння координація вступала в мене, так, неначе я вступаючи в трамвай.

«Про трамвай би сказати, – думав я. – Про тролейбуси оно скільки сказано. А про автобуси».

Пасажири були одноманітні.

«Або, пробачте, про метро».

Бо воно найбільш нагадує трамвай. Що вмить змінився на наступній зупинці. Не треба було сушити голову, чому, я скосив очі на порожнє місце поруч, і тут же втупився в книжку, бо дівчина, яка зайшла, сіла на нього, кутнє. Що замість літер я на сторінці бачив, яка вона є.

«Міг би працювати рентгенівським апаратом», – намагався я уявити собі такий шкільний, наприклад, медкабінет, де безліч роздягається, а я просвічую.

Однак вона не дозволяла; я зіщулився, бо відчув: це вона просвічує, слава Богу, не мене, а мою книжку.

– Якою це мовою? – раптом запитала вона.

Так, що я мало нею не став. Бо дівчина хвилювалась, бо удавала таку безтурботну, як це буває в нахабних дівчат, коли вони такими не є.

– Хетською, – збрехав я, київським голосом. Тобто майже не збрехав, а глибше всунувся туди, в сторінку.

Хоч вона й не куток. Як би не була густо писаною, читати зась – які вони тісні, ці книжки.

Ти весь час думаєш про знайомство, що воно ось-ось буде, поза тобою, тобто не ти його почнеш. І от ти спершу лютишся, що відбувається не так. Ні, не тоді, тобто не саме зараз. Або: не там; словом, є багато причин.

Я хотів казати, але відчув, що артикуляція вийде за межі міміки.

Дівчина, певно, була гарною. Бо сказала:

– Хетською? Десь я про таку чула.

Вона ще питала, а в мене вже не лишалось настрою, на мене зійшла заклопотаність замість зовнішнього одягу. Що дозволило навіть не відповідати – сидів, уперто їдучи. Хотів часу підготуватися до самого себе. «По-перше, в трамваї, по-друге, чому не я почав, по-третє...» – але нічого не линуло в голову.

Я лякнувся нею: дівчина пішла? І зиркнув, сахнувся, бо упритул. Побачив два ока. Різного кольору? Чи так падало освітлення, не спостеріг, бо ще швидше втупився в книжку.

– Хетською... – сказала вона.

«От йолоп, ну чому, чому не одягнув сьогодні пальто, всі вже куртки не носять, один я, ідіот, на цілий трамвай, – щосили думав я у відповідь, – це ж осінь, яка це осінь, якщо це зима», – намагався пригадати календар. Потім талон – доки не знайшов, тицьнув їй, не глядячи, вона передала на компостер. Я застромив його глибше в куртку, тому, що вона торкнулася тої папірчинки. Двічі. Дірочки в ній – що вони означали, яка це писемність?

«Ні, там знаки сузір’я», – хотів думати я, коли відчув, що це не так.

Бо вона зникла, от встала і вийшла – доки відводив погляд, вона зробила це.

«Тричі! Тричі вона зверталася до тебе», – лаяв я себе матюками, довшими за маршрут хоча б і «першого» трамваю.

Я проминув свою зупинку. Чому? Це неймовірно, але мені дуже вірилося, що вона зайде ще раз... Я б їй розповів усе, що знаю про хетську мову, не кажучи вже про українську.

Не лише голос її лишився, за ним було багато чого, я крізь звуки бачив її всю. Бо очі. Одне і друге. А все постає одразу, як на папері, так, що я проклинав і хетів, і укрів, за те, що вони споріднені. Кілька місяців лаяв, але слів однаково було більше, аніж часу; думав, що минеться. А тут прийшла весна.

Вона пахтіла нафталіном, себто одежею, яку пасажири повиймали зі сховок. Не трамваї ж ним на зимовий сезон пересипають? Що навіть рух не ладен видмухнути з салону. їхали слова; витягнуті з зимових шаф, іноді вони вгавали, це коли було чути коліс – я відчував автоматичний стан. Трамваю, який ніколи не їде назад, назад, назад, туди, до Тієї зупинки.

– ... скільки можна спрашувать? Проїзд оплачен?

Троє контролерів дивилися на мене компостером.

– Ну?

Так, неначе він візьме і вийметься з нікуди, талон. Одсунувшись од них, я лапнув кишені, гадаючи, доки лапатиму, щось зміниться в трамваї – але все стояло, хоч він і рухався, особливо контролери, бо вони тут працюють, а я катаюсь. Вони також були рентгенівськими апаратами.

«Звідкіля ж у хетника квиток?»

Із внутрішньої кишені раптом витягнув зім’ятого, як я, талон, такого ж несподіваного, що втупився в нього, гадаючи, звідкіля він узявся, з дірочками, ті стояли колом, як Стоунхендж, який також не міг виникнуть із кишені.

Контролери довго вивчали його, просвічуючи, рахували дірочки, ті сяяли зоряним маршрутом, переходячи з одних рук контролерових до інших – зоряна карта, крапинкове сяйво перебігало ними; але не мною, надто .безбілетне в мене було обличчя, особливо лице на ньому.

– Годиться, – невдоволено повернув мені крайній, передаючи мені в долоню зодіака.

І тут дійшло: це той само трамвай, що і півроку тому, з тими само компостерами – з тією ж курткою, яку я знов одягнув після зими.

Я озирнувся на стократ омріяні ті два крісла в кутку. Однак там сиділа не Вона, а якась надзвичайно інша тітка. І слава Богу, що не я поруч, а солдатик, соромливий, бо острижений так, що шарілася навіть потилиця в ньому, додаючи салонові весни.

Біля дверей. Стояла вона. Збоку, що я зміг, нарешті з відстані упізнати раніше, аніж озирнув, тобто устиг побачити лиш два ока, які різнокольорово озирали мене, хто щойно мало не повірив у щастя – постава така, як і звучання колишніх тих трьох фраз, ніякої розбіжності, звісно, не було. Це тому, що я не встигав злякатись, оддавши увесь страх контролерам.

Вона стояла такою ж небаченою.

– То ви, виходить, теж цікавитеся хетською? – вимовив я, слава Богу, стократ завченою фразою. А не якоюсь іншою.

– Звісна річ, хетською, а якою ж іще? – відповіла тисячократ завчено вона.

__________________

Закаблуки

Яке ж було здивування Івана, коли вона відповіла рідною мовою. В Москві, де навіть москалі давно свою угро-фінську позабували, почути русинську відповідь од незнайомої жінки.

– Дуже просто, – сказала вона, – доїдете до Кропоткінської, а там і дійдете.

Тобто, їм не треба було слів, згодом він почав зважувати й пригадав, що теж звернувся до незнайомки по-русинському про адресу. Звертання ворожою мовою в імперіалістичній столиці часом бува самогубством. Але він уперше там за три дні побачив нарешті гарну жінку, у Києві таких багато, а на чужині очі вмить голодніють.

Коли вона відповіла, то теж збагнула, і хотіла засміятися, однак не вийшло, бо все те, що накопичилося в її тендітній душі за роки чужинницького перебування, вмить опинилося в цім вагоні. Якби вона не була балериною, то мо’ й не спалахнула б, але світ у неї був двічі відчуженим, бо оточували її на роботі суцільні гомосексуалісти.

– І я там теж виходжу, – мовила вона, губи її стулилися тою рідною артикуляцією, яку, здавалося, вона утратила. Іван би поцілував її одразу, але не наважився, вагон гойднув його повз неї й вони зчепилися руками, вийшли, прийшли, дійшли, упали, сплелися, не розтуляючи долонь. За цей час між ними було багато українських слів, однак вони не те чули. Так, що вони побачили себе в квартирі її кращої подруги й пригадали насилу:

– У мене ж репетиція!

Втеча з кімнати була страшною. Такою, що він не здогнав її і не встиг скочити до тролейбуса. Це його так ударило, що він забув дорогу назад до оповитої щастям хати, де все трапилося. Він зо десяток разів починав, але картаті квартали плутали закохану голову. Доки вона не пригадала, що так він і на поїзда не встигне.

Вона вискочила на наступній, збагнувши втрату. І помчала до метро, гадаючи перехопити; так було разів зо десять – усе метро вона об’їхала, доки схаменулася. Єдине, що вона знала:

– Він живе в Києві.

– Білєтов до Кієва нєт, – почула в «Аерофлоті».

– А на завтра?..

– І на послізавтра, – була відповідь.

Доки він їхав у поїзді, мав час осягнути катастрофу. Двічі йому не дали стрибати з поїзда, в якого наступна зупинка була аж у Конотопі. Це його так присмутило, що він зміг пригадати дійсність, до якої мчав. Це було весілля, де він був не дружкою й не боярином. А молодим. Лишалося туди ще півмісяця, й він повірив собі.

Обов’язково за цей час трапиться. Щось таке непереборне, що ця процедура розірветься.

– А на після-післязавтра? – не відходила од віконечка залізничних уже кас вона.

– Д’ здєсь на мєсяц-то фсьо распісана’т. Аткуда’т білети?

Найважливішим було не так витримати кривду, а утримати ниточку, аби не увірвали.

– Я тренована, в мене дуже сильні ноги, – сказала вона касирці. – Прості жінки таких ніг не мають. Я дійду.

Касирка з осторогою зиркнула на її височезні шпильки.

Головне їй було – негайно. Бо ниточка могла стати павутинкою. Вона йшла до нього й щокроку здобувала линву.

– Ну, на біса їхати до пам’ятника Слави? – лютився він.

Наречена сміялася:

– Скажи спасибі, що не треба їхати до пам’ятника Леніну! – І весільний кортеж рушив.

Найдивніше те, що він знав:

– Урветься!

Або:

– Лусне!

Наче яка жилка тонка вабила його у власний спокій. Так, що він спершу й не побачив тих французів. їх було повен автобус, забачивши молодят, вони рушили й почали радіти більше за нього, ба й за наречену.

– Вів ля мар’яж! – співали тамтешні дівчата, махаючи крізь шибки.

Так, що він отямився й побачив себе отут на площі, де всі радіють, навіть іноземці. Не повірив і пильно додивлявся до чужих лиць, шукаючи однак неправди. Але такої не було. Збентежений молодий їх збадьорив стократ:

– Вів ля мері! – сміялися вони.

Що він ненароком наступив на фату нареченої, півкроку її – і та стяглася з голови, поцупивши й пришпилену перуку, вона явила істину: на голові нареченої тулилася невеличка скручена дулька. Жінка в такою зачіскою особливо невдатна, маючи розкішне білосніжне вбрання. Автобус і почет вибухнули реготом. Але не це зірвало її – наречений стояв на фаті, отетеріло давлячи зіницями розпатлану перуку, наче вишукував там, на асфальті, ще й голову.

– Іване! – наказала молода. Він мусив нахилитися й подати їй фату, однак Іван зробив по ній ще два кроки й торкнув ту волосінь носаком черевика. Навкіл вибухнув реготом. А наречена – букетом троянд. Яким вона розмахнулася, ляснувши двічі свого обранця об лице. Очі лишилися цілими випадково, бо вона не вдарила втретє. Він ухопив цупкими долонями стеблини, поцяцьковані гострющими шипами.

Вмить сміх ущух. Так, що Іван зумів лапнути себе обіруч за лице й не побачити бодай пальців – так рясно кров зросила їх, він ошелешено озирнувся – і довкіл сахнувся нареченого.

– Оттак, еге? – зірвалося в нього, а руки вже полізли кишенями, видобути свідоцтво про одруження, порвати його на клаптики й жбурнути під ноги молодій. Та зробила крок до нього, але переступити шматочки ті не змогла.

Автобус утік.

Іван повернувся. До зупинки двадцятого тролейбусу і побачив його там. Умить кинувся й тут пасажири злякано-здивовано поступилися місцем.

Вона не помітила, коли перейшла українського кордона. Певно, це відбулося уночі. Закаблуки її стерлися до половини і йти стало легше. Її дивувало, як усі зирять на неї, наче упізнають. Тоді вона утирала щасну сльозу:

– Звісно, знають. Я ж удома.

І йшла, не маючи бодай компасу, але й разу не схибила на манівці.

Ненароком він зиркнув за вікно тролейбусу і крізь патьоки крові побачив: увесь весільний кортеж мчить на весільних авто слідом, махаючи, лякаючи водія. Ескортуючі подолали весь маршрут до кінця, й там він утік. Водій. А Івана вийняли, зодеколонили, привезли до ЗАГСУ й за блат та гроші виписали нового посвідчення.

– Он воно що, – промимрив він, бо благав лише про швидшого кінця.

Жоден наречений не осягнув слова «гірко». Лише один спізнав, що це таке. Це був Іван. Розколотими губами він тулився до нареченої, а відчував смак власної крові, густішої за ароматизовану помаду, до смаку якої несподівано додалося те, що було-таки гірким: сльози.

Бо крізь них він побачив на порозі ресторану її. У запилюженому, пошарпаному плащику стояла красуня. Ні туфлі без закаблуків, ні обвітреність шкіри, ні синці на руках і на литках – ніщо не змогло переконати швейцара. Що він отетеріло пропустив її й вона увійшла перед очі Івана, дійшовши його.

__________________