Текст книги "Топінамбур, сину"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

Троє

Він зігнувся й не знав, що його шукає Стейнбек. Він сидів за письмовим столом із вікном на Пасаж й хотів щосили з-за нього втекти. Але телефон не дзвонив, мама чомусь не надокучала, й не приходила жодна собака, яких завжди було.

Це він відкрив Булгакова, якого тоді в Києві ніхто не знав, так, що не лише в Києві.

– А, цей сіфілітік? – згадували про молодого лікаря місцеві, бо брат його теж був венерологом. Ясно, що сусіди їх не любили, особливо відвідувачів, доки хтось сам не ставав пацієнтом. Тоді любили таємно, зі злістю.

Бо тут треба було писати, кому будинок їхній належав насправді. Петрову? Скільки тут цих Петрових було, але саме цей виявився першим в Україні культурологом й автором першої тут «Історії української літератури». І пустив до себе жити цілу сім’ю Булгакових, хоча любив лише батька, богослова. Але. Чи це був власний дім Петрова, чи він його в когось винаймав? Віктор не міг пригадати, пам’ятав лише, що вчора була цілковита ясність, яку слід би відновити.

Й свідків лишилося дуже багато, більше, аніж треба. Особливо Васіліса, Василь Ісаїч, той, який винаймав у Петрова напівпідвал. Чи Петров у Васіліси? Доти, доки той перестав винаймати – по жовтневому перевороті дістав постійну прописку.

Стоп. А міг же сам Васіліса бути господарем усього помешкання? Тоді все легко ставало на свої місця. Міг би сам Васіліса в приватній розмові засвідчити таке? Міг, а те, що він помилявся – то Господь йому суддя.

Віктор Нєкрасов підвівся з-за столу, бо йому прийшла проста думка, звісно, так буде ліпше, бо зачепи того Петрова й доведеться тоді одмотувати про нього, а тоді ще доведеться пригадати не лише про українського культуролога, але й те, що мати Михайла Булгакова теж українка.

– Отак лише торкнися, і...

Окрім Віктора, в кімнаті була ще совість. І тому він подався на вулицю, знаючи: не дійде до Центрального гастронома, як зустріне кого такого, хто шанує автора «В окопах Сталінграда».

– Шановний наш госте... – сказав Корнійчук і на мить перепнувся.

«Ну чого весь час на язик лізе «Стейнвей» замість «Стейнбек?»

Хоча на заміточку цю похибку не завадило б узяти. Де-небудь у п’єсі притулити – адже хтось із народу може ненароком втелющити? А в залі, якщо трапляться інтелігентні люди, обов’язково буде сміх, он як колись у несмішній «Загибелі ескадри» актор Дальський назвав міноносця «Стрємітєльного» «Встромітєльним». То нехай вже ці описки стаються з волі драматурга, а не впоперек.

– ... наш Джоне Стейнбече! – провадив далі Корнійчук. – Від усього серця я, як Лауреат Державної премії, хотів би привітати на рідній землі Вас, як американського письменника, якому небайдужа доля американських трударів, – відлунювалося під мозаїкою Спілки письменників.

– Я хочу бачити, – несподівано озвався той, – письменника Віктора Нєкрасова.

– На жаль, його зараз немає в Києві, – урвав тоста Корнійчук. «Ну звісно, Нєкрасова йому подавай. Бажан чи Первомайський його не вдовольнять, хоча я вважаю, що «Дикий мед» не згірший за «В окопах Сталінграда», хоча і там, і там ніде й близько немає нічого про перемогу нових стратегічних засобів над старими. – Він зараз саме у від’їзді. В творчому відрядженні збирає матеріал для свого нового роману. Так от, я, як Голова Верховної Ради України, хотів би підняти цього келиха за...

Вийшовши з дому, Віктор одразу помітив Сашу Панасюка. Це також був прозаїк, але, на перевагу над іншими, він був боксером, який провів на рингу двісті чотири бої. Перевага ця була дуже зручною для тих, кому він наливав, адже ніяка вже халепа не станеться поруч з такими гіпертрофованими біцепсами.

«Тільки б помітив, тільки б помітив», – мимоволі Віктор уповільнив крок.

Боксери мають ще одну перевагу над простими людьми – в них боковий зір розвинутий досконало, й Саша вмить зафіксував нерішучу й до болю знайому постать в неодмінній шкірянці, в тих само непрасованих брюках і з попрасованими вусами.

«Боже, – подумав Саша, в уяві якого Віктор поставав як омріяний граючий тренер, – це який везун. Отак кіряй все життя бозна з ким, і оце лише тепер».

Бо в кишені затаїлося кілька незапланованих троячок.

– Дуже хочу бачити Віктора Нєкрасова, – мурмотів ще не геть п’яний заокеанець.

– Я, як Голова Спілки письменників України, хотів би піднести цей келих за простий американський народ, що...

Не дочекавшись перекладу, Джон Стейнбек урвав промовця. Що міг залегко урвати бенкета:

– Я, як Нобелівський лауреат хотів би запитати вас: де тут можна посцять?

Запанувала мовчанка. Бо перекладачка знала лише староанглійську мову, яка в нас правувала за сучасну, тому сленґового зворота не змогла подужати, але репліка була потужною і оминути її – це означало нарватися на корнійчукове прокляття. Що це таке насправді, вона чудово знала не за художніми творами. Й тому благально втупилася в референта з міжнародних питань, якому, вона знала, там, за бугром, доводилося стикатися зі сленгом віч-на-віч, і не лише з ним.

Той оцінив репліку високоповажного гостя, але й оком не моргнув, хоча її міг оцінити й хтось із присутніх, тоді вона піде гуляти кабінетами і може зашкодити кому завгодно, лише не Корнійчукові. Тому він ввічливо взяв американського прогресивного письменника під лікоть, і, виводячи його до пісуару, шепнув Корнійчукові:

– Знайдіть будь-що того Віктора Нєкрасова і доставте сюди, бо буде скандал.

Ще двері не зачинилися за Стейнбеком, як весь актив Спілки письменників метнувся на Хрещатика, знаючи, що Нєкрасов, слава Богу, полюбляє ошиватитися там.

На заповітній лавочці за кінотеатром «Дружба» сиділо двоє подорожніх в літературі. Один тримав увагу на недопитій плящині, а інший зафіксувався на власному новому оповіданні, воно, складене вшестеро, усіма своїми чорнильними літерами тріпотіло із закутку темної кишені до світла, тому Саша Панасюк поставив поруч із недопитою пляшку ще нову, знаючи, що цей натюрморт збагатить уяву класика. Який не міг пригадати, що слід згадати, коли прийде ясність.

«Щось про Поділ, – мулявся він. – Ні, про Андріївський узвіз», – вагався він іншим своїм краєм свідомості.

– «І родився я, братці, в сорочці,..» – вирвалося на волю шестискладене оповідання початком, не дочекавшися згоди цих двох.

Його перша ж ця фраза, надто епічна, привернула увагу кількох цивільних, де одним був також письменник. Якого далі кабінету молодого автора не пускали, однак він здобував шанса, спіткнувшися поглядом об такі ж пропиті вуса, як і брови Віктора Нєкрасова. Допомогти самому Корнійчукові у скрутну для нього хвилину! Та що є святішого, почеснішого для спілчанського початківця? Інший у цивільному, помітивши в неофітових очах щастя, махнув рукою – і авто, яке стояло напоготові, викотилося просто на дитячого майданчика, де сиділо троє; він, він і воно, оповідання, недочитане.

Хоча почет був і не з боксерів, воно застряло в горлі Саші Панасюка найпершою фразою. І звідтам виглядало, як Віктора Нєкрасова садовлять до авто, вмощують поміж спин, звідкіль проблиснув тужний погляд класика, ні, не до непочатої новели, а до непочатої пляшки, такої чудової своєю етикеткою.

Повернувшися до зали, Стейнбек з подивом зафіксував, що присутніх поменшало, наче у його власному сечовому міхурі. Однак Віктора Нєкрасова там не відбулося і тому гість запитально підняв брови, киваючи ними на відсутність його. Корнійчук, тицяючи коньяком, радісно віщував обіцянку.

Й незабаром вона увійшла, мружачись в світло, вона ніяк не могла опануватися на різьблену стелю і горрізьблені стіни.

А коли очі наладналися, Нєкрасов побачив обома коньяк, рухомлений Корнійчуком – це було так несподівано для щойного дитмайданчика. Він зіщулився, тобто замружився щосили, однак марево не щезало, а промовило надто зичливо:

– Ось наш любий Віктор Платонович Нєкрасов, неперевершений баталіст.

Почувши про себе, письменник розплющився, зафіксував ще примару.

– Невже Стейнвей?! – жахнулася сама себе здогадка.

Заокеанська посмішка лише додала жаху, більшого, аніж присутність флотоводця загиблих ескадр. Орденоноснішого за це від будь-якого сталінградця.

«Я ж закушував», – шукав виправдання чоловік, але воно тікало візерунчатим паркетом, яким насувалися два привиди, підлога стала горрізбленою й не пускала.

«Де, де до болю милий Саша Паьасюк, який щойно народився в сорочці? Куди вони його повезли? Чи мене? Когось швидко везли, не майданчика ж», – перша думка. І:

«Треба діяти», – бо Віктор хотів туди, за кінотеатр «Дружба», бо до сталінградських окопів він волів. Якби ці міфічні істоти трапилися в уяві поодинці, чоловік міг би переварити таке посеред Києва й не прагнув окопатися посеред паркету, однак ніяка уява не фільтрувала цих двох, таких потойбічокеанських, коли вони разом поруч.

Цупка реальнісь орденоносного потиску за лікоть потягнула Нєкрасова до «Грон», ні, не до «Грон Закарпаття», а до «Грон гніву» і їхнього восковоподібного творця, що Віктор відчув себе міноносцем «Стрємітєльним», кого виводять в море, аби встромити, вчинити затоплення, й тому він кинув Корнійчукові слова, яких не зміг би перекласти навіть референт...

– Одскоч, падла, а то закричу!..

навіть би якщо того дуже захотів.

__________________

Ми маємо те, чого не маємо

– Та не смикай! Ні, за ето можеш смикать, Тося. Я кажу: проводи не чіпай, бо потім не вгадаєш, де од якого мікрофона.

В будці було доволі темно. Мала вона лише одну перевагу: була звукоізольованою од усього світу. Хоч що б тут коїлося, ніхто не почує, бо всі дроти йшли сюди, а не звідси. І ще: тут було надто тісно. Й коли сюди трапляло двоє, то хоч-не-хоч, а воно торкало і єднало.

– Це саме інтересне місце, Тосю. От не віре! Я отвічаю, тут такого наслухаєсся, що потом усе те, шо в газетах пишуть, це дєцькі ігрушки. Особино, коли когось умних записуваєш. То, виходить, ти тут впереді всіх собитій. Ти послухай, Тосю, преждє чим говорить: тута недавно позбиралися умніки й балакали про свою літературу. Не про цих «Трипереносців» чи «Прапороносців», ні. А про таку, якої нема. Тобто не печатають її – літературу після див’яносто первого року. Пойняла?

Тося одно пойняла, що поки Петя не виговориться, нічого не буде. А потім ще сигарета. Та дай, Боже, щоб одна. А бувало, що й дві – одна довша за іншу. Тому Тося одкрила якоширше очі, щоб не закрилися.

– Ти ж пойми, що тут балакали ті, які ту літературу знають. От ніхто її не зна, лише оці, з конференції. Мені часто приходиться саме таких записувать, і ти повіриш сам потроху вже розумію, що тут і до чого. Я б вуже й сам міг кому хоч розказати про ті чудеса, що тут вони наумнічали. Бо, як сказав їхній Льонька, цяя література приречена до вузького кодла. Тобто для нас з тобою, Тосю. Не віре! Я кажу, що й ми з тобою (шо, ні?) із найвужчого кола, Тосю. Хоч тая література вже не видається, но почалася вона в сімидесятих роках, коли її тоже не видавали.

Далі говорила одна женщина по-писаному. Вона сказонула, що література поділяється на київсько-житомирську, галицько-станіславську і наталко-білоцерківську. Поетому ціїй літературі усі довіряють а-прі-о-рі.

– Як? – Тося ще дужче округлилася очима.

– Ну, це як ми з тобою, безо всяких задніх мислів. Далі та женщина почала говорить про одну книжку, яку таки напечатали і їй це ни понаравилося. Бо вона була про секс. Та не смикай за нього! Бо вони, ці секси, бувають разні, особино український. Бо він без-сел-лер.

Тута з ней не всі согласилися, особинно одна Соломія, бо вона виступала без бомажки. Й хвалила секс і ту книжку. Бо вона її читала, ти не повєриш, Тосю, ще до того, як її написано було. Ну де ти таке ішо почуєш? Це тіко в нас таке бува.

– Це ти загнув, – одігнула Тося.

– Я отвічаю! Як літературу ни пичатають, а всі її знають, в усьом мірі, то як це? То її можна знать, ще до того, як вона й написана, невже ни понятно?

Тося кивнула, що так. Бо цей як почне спорить, то тоді буде три сигарети. Повівся чоловік! Хоч би музику яку писав, але відколи він засів тут, то вирішив, що він єдиний, хто чує «тайнознанія». А так – непоганий хлопець. Особливо – мужчина. Ну чому їм кожного разу треба спершу вибалакатися?

«От нам, жінкам, треба обов’язково вибалакатися вже потім, це ясно. А цим усе до, до, до», – подумала вона, а сказала:

– Ти ни одвлікайся.

– Я отак їх послухаю-послухаю, вже й сам починаю розбирацьця: оно Соломія сказала, що Пашковський уже скинув свої кирзові сапоги навсігда. І що це урон для всієї літератури, бо він почне писати вже не про них. І тому в літературі глибокої новизни ще не сталося. Бо од часів Котляревського ще нової «Енеїди» шче ніхто не видумав. Хоч в кирзяках, хоч без них. І тому ця література, тут я на бомажки собі записав: «конфисіонально інтроспективна». Це, як ти, Тосю.

– Що? – підскочила б та, якби не боялася зачепити тут якого штекера. Й сіла, бо знала, як любить Петько вкручувати такі слівця, які незрозумілі – аби лише їй не приліпив такого, одного з них, назавжди. Тому Тося й явила цілковиту байдужість, а натомість поклала руку Петрові на коліно.

– «Розінтелігенчення літератури!» – переможно читав далі з папірця той, – це там у них якийсь чувак сказав про Гончаря, і йому за це не дали Шевченківську премію. Й правильно не дали, бо Гончаря не трож.

Тося Гончара знала. Бо тоді ж була війна і в людей вже нічого не було, а лише краса вірності. Вона б пригадала свої ще шкільні твори про це, але Петя не дав:

– Потім підняли вони одного амириканця. Той сказав страшну річ, що союз пісатілів уже перестав бути міністерством літератури. Бо кабінет Римарука набагато меньчий, аніж тувалєт у якогось би нового руського. І правильно сказав, бо давно вже пора позменшувати цим гадам тувалєти!

Тося не втрималася й озирнулася тіснотою будки. Добре, що це не туалет і не кабінет, і вона посунула долоньку вище, з надією, що скоро Петько вибалакається:

– Тоді виліз один їх пісатєль і заявив, що українська література ще давно робила такі тіпи її, яких ніде, окроми неї, ни було. Але його перебив тут один такий, нєрвинний, і вони зчепилися. Доки хтось нєрвинного не обізвав провокатором, чи то він сам себе обізвав? Ни важно, бо то в них шуткі такі. Тут, Тосю, вокруг літератури такого цікавого много, що вона сама вже по собі й ни інтірєсна така, як то, шо про неї думають.

– А ти не боїсся, – Тося на мить одняла руку, – що вони обідятьця на тебе, шо ти їх пишеш на магнітофона? І щось тобі за це здєлають?

– Хто? – реготнув Петро. – Оці балакуни? Та шо вони мені можуть здєлать? Та вони мені должні благодарить, шо я хоч на пльонки їх фіксірую. Може, щось од них та й останицьця благодаря міні. Це коли пишеш яких бариг, то тоді опасно. Як узнають, то можуть і пльонку спалить, і балду одбить, як доберуться. Бо ти там у них щось почув. До такого, правда, шше ні разу не доходило... А ці? Та вони мухи ни обідять, вони навіть між собою погризтися як слід ни можуть. Бо вони боятьця: їхнюю літературу вже зліквідірували, а разговори про неї – ще ні.

Тося знала, що Петро хоробрий, і знала, що він любить, коли йому про це нагадують. А шо ж іще мужчині треба? От лише оці балачки... Хоча з іншого боку – скільки їх таких, мужичків, що ти з них і слова не витягнеш? Або ці, ще гірші – які лише про футбол та про футбол, хоч бери й сама в тренери записуйся. То, якщо розібратися, їй з Петром повезло: що вони працюють в одній організації. Яка, слава Богу, має такі тихі закапелочки, де й під час робочого дня можна нормально побалакати. Воно глянь, а вже й зміна кінчилася, вже й час додому йти. Зручно! І вона посунула долоньку вище, але Петро не відчув:

– Тоді виступив Кулик, якого вже вигнали з газети. Ти знаєш, що він сказав? Що наша література тоді вийде на мировий уровинь, лише коли вона відмовиться від самої себе, тобто, як він сказав, від про-він-цій-ності. Це він намікав на щось, но тут почала виступати одна дама, якої всі бояться, навіть вона сама. Бо я вже колись її писав, то вона нападає на всіх, даже на те іздатільство, де сама робе. Воно її за це й держе. Харчучка! Во як її зовуть, і вона обхарькать може любі ніспровіржімі авторитети, навіть ті, які в кирзових чоботях. Вона пожалілася, що зараз робиться все так, щоби усі нелюдські діла ставали для нас нормою. А людські – навпаки, ставали наче нинормальні. Це вона, навєрно, в очередях наслухалася. Бо призивала усіх там присущих писати про літературу мовою цих же очередей.

– Да, з цим важко ни согласицця, – муркнула Тося і посунула пальцями вище.

– Потом говорив Римарук, але не про тувалєти й кабінети, а про то, що хоч література й ни пичатаєцьця, однак її треба за це ву ще більшій мірі обсмислювати.

– Ну да, – посунулася ще Тося.

– Стой! Бо тут почала говорити ота писатільніца, яка воспєла секс. Як же її? За... За... їй-богу, як же її? Забужка! Но чомусь говорила не про секса, а наоборот. Що нимає масиву літератури, а що вона розбита на окремі такі камери, які навіть між собою не перестукуютьця. Я ни поняв: коли це вже їх по камерах розсадили, адже ще ж не було такой команди? І ще про те казала, що кожна така кучка вважає себе могучою.

– Це вона знову про туалети? – Тосю заціпило. Бо коли вона почула про секс, то одразу вирішила, що вже недалеко лишилося. Бо, слава Богу, Петя не поставив бутилку, а вона б ще далі одтягла ту мить. Яка може й не настати, бо робочий день все-таки не обмежений.

– А що ж вона хотіла? Канєшно ж – кучки. Жити в страні, де призидентом Кучма, то як же ж без кучок? Всі ждали, що вона розкаже ще щось. Може, про продолженіє свого роману...

Про секс? – задихала Тося.

– Но вона так і ни сказала, – одсунувся б Петро, але було нікуди. – Бо далі виступав той Леонід Фінбер, який позбирав їх тут усіх. Що даже прилічного фуршета їм ни пообіцяв. Но зато дуже недоволін був Шевченківською премійою, а требував, щоб іще зробить премій. Отут би я йому сказав!

Тося зіщулилася. Вона відчула, що, власне, уся Петрова промова й зводилася до цього моменту: що би він міг сказати усім тим розумникам.

– Я би їм сказав так: ви нашу організацію не любите. А, мєжду прочім, якби вона в часи Шевченка тоже могла усе записувать на магнітофони, то, може, ви б нам ще спасіба сказали за те, що єдино ми завпєчатліли його голос і донесли його до потомков!

І Петро з погордою повернувся до магнітофонів, який кожен поволі котив свої бобіни, намотуючи на них те, що зветься історією. Адже кожен з них шнурочками тягнувся саме до тих місць, де вона робилася.

– Ти бач, – говорив він, – їм наша організація не наравицьця. А хто ж, як не ми, видає найінтірєсніші газети? Видає й буде видавати шче луччі. Ще луччі од їхньой такой літератури, яку вже ніхто видавати ни буде. То нихай спасібо скажуть, що наші газети виходять їхньой мовой!

Тося зиркнула кутками й охолола:

«А що, коли мікрофони стоять і в цій будці?»

Але потім заспокоїлася думкою, що нехай! Адже все можна тут робити тихо – не обов’язково ж сопіти та верещати? Як це роблять усі ті, хто не чує за собою мікрофона.

– Чуєш, Петю, а оці мікрофони, – хотіла запитати вона його в лоба, але передумала. І: – чуєш, а хто на ту конференцію мікрофони тягнув?

– А ніхто й не тягнув. Тепер там Академія, а раньте було що?

– Що?

– Раньше, Тосю, там було політучіліще. То як ти думаєш, мог їхній актовий зал бути без нашово мікрофона? Якщо там навіть в тувалєтах вони є?

Тося почала сміятися. Незважаючи на те, що службовий цей день безповоротно минався, а їй ще треба було магазинами пробігтися. Ех, Петю, Петю...

– Мєжду прочім, – казав той, – ті гувалєти в політучилки набагато більші, чим кабінети в їхньой літературі.

Тося зітхнула.

– Так, – погодилася вона. – Тувалєти лишаються ті самі, мікрофони лишаютьця ті самі, й ми тоже лишаємося ті самі!

Петро здивовано звів до неї брови. Він зрадів, що Тоська так уважно слухала його й, бач, не марно.

– Й література лишається тою самою, – додав він.

__________________

Маленький

(Есей із серіалу «Колоніальні апокрифи»)

Едвардові Родзянському

Це відкриття, розумієте ви? Відкриття, бо Пушкін ніколи не був педерастом. А що вони з ним зробили за це? Та ніхто в світі не здогадується навіть, яка це потужна міжнародна сила: привчені жити в постійній конспірації, вони накопичили стільки підпільних організацій в кожному місті; та в кожному селі, в кожній військовій частині, в кожному інституті, будь він навіть секретним. Бо вони ще секретніші. Це саме такі таємниці, про які ми лише здогадуємося, про рушійні сили. Багато хто посилається на Божу волю.

Пушкін перший повстав проти цього; між іншим, це вперше на папері засвідчив саме він; моносексуал, лише він здатен був утнути:

«Євген Онєгін».

Де «ген», родова ознака, є зворотньою алітерацією до слова «нєг», тобто «сластолюбець». Але тут йдеться не про нюанси філології, а про речі ще потаємніші, аніж творчість. Поет пише листа фон Геккерену, данському послу, де звинувачує того в причетності до світового гомосексуалізму. Геккерен тут же посилає свого торгпреда, убивцю, Дантеса, аби Поет вмовкнув навіки. Для чого б ще пасивний педераст Дантес утирався в довіру до сім’ї Пушкіних і одружувався – а це найстрашніше для гома – із рідною сестрою Гончарової? Ясно, аби наблизитися до своєї жертви на відстань пострілу. Лист Пушкіна до Геккерена тисячі разів перевидавався, але. Світова підерія має таку страшну силу впливу, що ще й досі кожен школяр вважає, що дантесового пістоля наставляв на мету... цар. Який зроду не був підаром, ні бодай бісексуалом; постріл пролунав, але ще швидше світова думка навернулася на ідею, що винуватий царат.

Саме тут криється таємниця падіння дому Романових, яких уже тоді прокляли педерасти й чекали лише слушного часу, щоби поквитатися за це.

– До Лондона заслано сексуально-крамольного Юсупова! – зраділи вони; оточили увагою й про всяк випадок збочили графа; тримаючи його, наче козирного валета, в прикупі; аби слушної миті він вислизнув із колоди карт на історичний кін, на якому вже Росія могутньо ставала на ноги. Кому це потрібно було із провідних країн світу, які ще на ноги не стали? Особливо стурбувалися підерали, які люто ненавиділи одну шосту суші за тверду мораль, яка базувалася на «домострої». (До речі, нам, русинам, чия мораль тримається на козацькому кодексі честі, де за мужолозство вирок був один – смертна кара, – нам треба в перехідний цей теперішній період бути дуже обережними, бо ми саме стаємо на ті ноги, на які свого часу не змогла стати Росія).

... А тим часом у Києві ставиться зовсім інший ганебний спектакль: в Михайлівському золотоверхому монастиреві архимандрит всія Расєї Іліодор поставив рубати дрова кого? Гришку Распутіна. Знаючи найкраще, що туди прибули інкогніто помолитися дружина царя. Гришка рубав дрова лише за умовним сигналом Іліодора, цей лунав лише тоді, коли «прочанка» йшла з молільні до трапезної. Тоді-то «старець» оголював торса й картинно цюкав колоду. Статуру він мав надто показну, адже був до цього хлистом і батогами сам собі вдосконалив її до завершеного рельєфу. Жінка, яка саме постувала, не могла не помітити персонажа. Який, наче випадково, саме цюняв під дровітню.

– Це є хьто такій? – зіграла в цариці німецька нерозбуджена кров.

– То є чудотворець, – улесливо прошепотів Іліодор.

Жінка з першого погляду помітила, що піп не бреше.

Ех, Києве, Києве... Золотоверхий ти наш. (Був би ти золотоверхішим воістину, якби масоно-московські орди не вивезли до Ленінграда перед тим усі твої мозаїки віковічні до Музєя русскаго іскусства, де всенький просвіщенний захід милується тепер ними, як виявом москальського духу. Лише зараз ті стіни підвелися од страшних вибухів. Стіни, окроплені Грицьком Розпустіним за умовними наказами Іліодора, який, хитро знаючи схильність цариць до містики, наказував являти її щоразу, коли богомілки рушали на обід. Ех, Києве, Києве...)

Словом, престол зацікавився Гришкою, аж так, що той переселився до інших золотоверхих споруд, до Пітера, якого вже тоді слід було переіменувати на Ленінграда, бо саме туди перемістилося кубло потаємних світових інтриганів, які робили усе, щоби переінакшити світову історію. А заразом і мораль, і, нарешті, легалізуватися разом зі своїми збоченницькими викрутасами. А тоді вони ще сиділи там нишком, аби повалити Миколу II-го; й, ліквідувавши царата, безборонно могли перевалити на нього провину за смерть Пушкіна.

Лютячися, що Романови страждають лише на гемофілію, хворобу таку, розрідження крові – за допомогою якої несподівано вознісся при дворі Грицько, уміючи чарами замовляти кровотечі, так вдало, що в цариці навіть менструації припинилися. Це страшенно лякнуло світову підерію, яка, як відомо, ніколи не знала, що то є, місячні.

– Треба вбити Распутіна! – вирішила вона.

Й не за менструації, звісно – через те, що двір царський надто зміцнів за допомогою оргональної сили святого старця. Тим, що єдиний престолонаслідник був у безпеці, захищений надійно од спадкових царських хвороб.

– От що, Феліксе, – наказали вони Юсупову. – Бери й їдь до Пітера.

– До підера? – зрадів, не розчувши, князь.

– На жаль, навпаки. Доведеться тобі там одружитися.

– Вийти заміж, ви хотіли сказати? – похнюпився граф.

– Ба, ні: завівся в Росії великий сексуальний гігант, Распутін, і до того ж натурал; зараз уся Московія прославляє в пресі його небачені подвиги, й це дуже шкодить наближенню нашої всезагальної мети.

Тут князь задумався. (Знав він про цю мету – випідерення усіх соціальних верств на Землі). Адже підерали висунули страшну таємну доктрину, жаскішу навіть за марксову «класову боротьбу»: вона полягала в тому, що сексуальні антоганізми поміж статями є найбільшою перешкодою до всезагальної любови, ліквіднувши її, можна покласти кінець усім чварам, які беруть початок із сімейних. Гадали вони.

Й не лише гадали, але й діяли; Юсупов їде до Петербурга й бере шлюб із небогою батюшки-царя. Пушкін у труні б перекинувся, довідавшись про таке: адже кап-у-кап повторювався його сценарій!

Підерали зачаїлися, чекаючи на постріла. Всесвітній гомосексуалітет напружився, очікуючи на радісну новину; однак її не було та й не було...

– В чому річ? – обурювалися вони на Юсупова. – Одлучимо од тусовки!

Переляканий граф белькотів:

– Не можу наблизитися до нього на дистанцію пострілу, Распутіна охороняють краще за самодержця.

Так воно й було; однак підерали мали збоченницькі мізки й лише ними змогли вигадати нечуваного підступу:

– Слиш, Гріш, – почув несподівано в телефоні Распутін голос Юсупова, – якщо ти вже лікуєш усю царську сім’ю, то й мене мусиш.

– Резонно, – погодився той. – Од чого ж тебе лікувати?

– Од гомосексуалізму, – була підступна відповідь.

– Ти сказився, азіяте, – мало не кинув Распутін слухавки, подавившися з неї зненавидним слівцем. – Я такої бридоти не практикую.

– Як ти придворний чудотворець, то мусиш, – наполягав Юсупов, який був, як і всі гоми, надто настирним. – Гемофілію знешкоджуєш, то й гомосексуалізм – не проблема тобі. Цим ти ще зміцниш царську сім’ю, а це твоє Боже покликання.

Знав казуїст, на що налягати, адже був добряче підучений на це своїми партнерами.

Словом, зустрілися вони на прийомі. А чим хлист міг ще лікувати «страждущого»? Поклав на порозі, заголив, та й ну шмагати батогом:

– Не ганьби царственної небоги! Одлучися од гузна!

Так він його знахарював, а треба сказати, що Юсупов був дуже невеличким, але напрочуд гарненьким типчиком, що мимоволі, бичуючи, Грицько де-не-де й замилується на його пропорції. Словом, вилікував Распутін Юсупова. Із активних на пасивного. А тоді – назад.

Жахнувся, затрясся трон, чуючи близьку загибель.

– Чого ти зволікаєш? – лаяли Юсупова соратники. – Ти ж до нього на прийоми ходиш, вальни!

– Еге, – засмутився той. – Сеанси лікування я проходжу голяка. Де б то револьвера заховати? В гузно?

Похнюпилися змовники, знаючи, що нема такого гузна; може, десь і є, але не в Юсупова, (бо надто він мініатюрний весь був).

І вже нащадки Геккерена вигадали нову підлість. Вже пушкіський меморандум зблід, зникаючи зо тла історії: вже утверждалася нова версія, за якою усі таємні перипетії-колізії перекладалися на ще не поваленого царата.

– Слиш, Гриш, – застогнав у телефоні голосок Юсупова, якого Грицько лагідно величав уже «Маленьким». – Слиш, щось я заслаб, не доїду сьогодні на процедури.

– Як? – жахнувся чудотворець. – А як же я?

– Ти мене вчора так напроцедурив, що я й на ноги не здіймуся. Слиш, приїзди ти тепера до мене, сотвори таку милість.

Наче й благав він, знаючи вже свою владу над розтлінником, який розтлив увесь царський почет, не сподіваючися навіть, що хтось таке може зробити і з ним. Розхвилювався хлист, не знаючи, що по той бік дроту «Маленький» мастить салідолом... ні, не те, чого б він хтів, а Бороненого «нагана», вганяючи до його барабана опецькуваті набої.

– Я вже й зброю намастирив, – двозначно маніжився голос у рурці. – Ну? Який же ти після цього «Распутін»? – натякав він на метафоричність значення прізвища Гришки.

Дантес би позаздрив на таке – адже тут треба було викликати супротивника не на дуель, а на навпаки.

– Лише охорону із собою не бери, – кокетував перверсивно граф. – Ми й без неї дамо собі раду, еге?

Ось! Оце був пунктик, якого найбільше остерігався найманець світової підерії, йому свідки були непотрібні за двох причин, і другою була та, аби ніхто не знав правди, а кривда прокляттям упала на вінценосне гніздо, яке б укривалося незмиваною ганьбою спаплюженого конкубінату.

І хоч у Григорія було тоді безліч невідкладних справ – укотре слід було міняти склад кабінету міністрів Росії, надавати пільги інородцям, скасувати подушне на селян у рідній Тобольській губернії, відновити менструального цикли в цариці, аби вона не відчувала себе надто німкенею – та багато чого ще треба було тоді Распутіну встигнути; але він покинув усе к бісовій матері. І поїхав...

Теж к бісовій матері. Разом з царатом.

І тепер жоден у світі не має сумніву відносно того, що дантесового пістоля націляв у Поета не хто інший, як російський реакційний престол!

Отак-то, панове філологи.

__________________