Текст книги "Топінамбур, сину"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

Доп’ю

Немилосердило, аж під ніч набубнявіло, і повітря, і дерева, особливо Петренко. Любив, коли одпускало, бо іншого не любив – там стояли, як стіни, питання. Такі, що коли відповіси, то стоятимуть відповіді.

Петренко напинався, так, що навіть прийшов раніше, ось який він був. Оля теж такою бувала, особливо сьогодні. Цих сьогоднів у них накопичилося вже багато, і Петренко вже починав непокоїтися, чи її мужик взагалі її займив. Бо вона цілувалася точно так, як він сам у восьмому класі. Губами не наперед, а назад. Доки йому не пояснили в дев’ятому класі, що це робиться так: наче ти п’єш із великої пляшки, але не впускаючи досередини повітря – і все стало на свої місця, особливо повітря.

«Як же їй пояснити?» – бідкався Петренко ще однією відповіддю. Такою, якою мусить поставити під сумнів всеньке її подружнє життя. Воно складалося з того, що її чоловік боявся, як би вона не стала алкоголічкою. Бо одного разу той поліз у бачок і знайшов там спершу одмочену етикетку, а потім пляшку горілки.

– Це що таке, я питаю? – питав він.

Оля не могла пояснити. Звідкіля їй було знати про двох сантехніків з жеку, які вкрали одне в одного бухло й'перекрадали, доки один не тицьнув його в заничку, таку хитру, що й сам забув, яку.

І тому кожного разу, коли їй траплялася пляшка, вона несла її до бачка. Чоловік видобував і німів. Аж доки:

«У всьому винен Чорнобиль», – покидав німіти він. І оточував дружину увагою.

Ще один з недоліків у нього був, що він іноді працював у нічну, тоді Оля відсипалася вдень, щоби віддати ніч Петренкові. Яку вона в останню мить лишала при собі. Так, що Петренка вже почали опосідати сумніви, на яких нема відповіді. Як тоді, у восьмому класі, то був час, коли він найчастіше і дуже сумнівався:

«От коли настане, нарешті, час і я стану з жінкою, ну, чоловіком. Так в той момент чи зможу я ним стати?» Слава Богу, коли він перейшов до дев’ятого, то поїхав у пластунський табір. На першому ж зібранні провідник пообіцяв:

– Ми з вас кожного зробимо справжнього чоловіка.

Вже десь перед шостим зібранням Петренко ним став, біля верболозу. Там була, окрім нього, ще Тоня, бо вона була куховаркою, а варити не вміла, і їй було соромно перед кожним хлопцем, особливо перед Петренком, бо тому весь час випадало носити воду – тому вона пішла допомогти йому до річки. Так, що до неї вони не дійшли метрів зо три. Чи два?

Де саме лежав перекинутий човен, куди вона перекинула Петренка. Так швидко, що він не встиг пригадати про те, що «а раптом не вийде». Тоня навчила його усьому, що сама знала, і навіть цілуватися.

Однак це була Оля. Вона вчила його про Ясперса, і говорила так ясно й зрозуміло, що Петренко міг уже не слухати. Бо був відданий Юнгові. Бо Оля не хотіла бути відданою Петренкові – вона боялася сумнівів, які можуть увійти в її життя; до такої міри, що коли в них починало вже виходити, вона уривала. Чим одкинула його у клас сьомий. До гамлетівських сумнівів типу «вийде чи не вийде».

Тому він узяв дволітрову флягу пива.

– Навіщо? – питала Оля.

– Ти розумієш, така фляга, вона пластикова, вона зручна. З неї можна пити, не пускаючи усередину повітря, – зазирав їй у очі він.

Є навіть такі люди, які вважають, що найбільше вільних лавочок на кладовищі, а тим часом їх найбільше на стадіоні, особливо, коли там немає матчу – таке трапляється з стадіонами вночі.

Коли вони дійшли туди, вони дійшли до Гайдеґґера. Оля промовила:

– На відміну від Канта, Гайдеґґер...

Тоді він поцілував так міцно, що увібрав і Канта і цього, Гайдеґґера. Він цілувався з нею щосили, щоб не показати їй, що уміє це краще за неї, аби не образити, бо тоді вона вже не зможе ховатися за філософію. А за що? За те, що її чоловік, коли він був не в нічну, а з нею, колись свого часу не зміг подолати відстань між восьмим і дев’ятим класом? А відкладав це на десятий? На перший курс інституту? На аспірантуру?

Петренко то клав на лаву Олю і лягав зверху, то сам лягав і клав її на себе, однак нічого не виходило. «Може спершу роздягтися? – мучився він. – Чи спершу розстібнутися? А потім і роздягтися?» – не розумів він. Бо тут за три метри поруч не було ріки, де роздягатися звичен кожен. Він думав про це, не одпускаючи губами Олю, бо тоді вона зможе продовжити фразу про двох далеких філософів і все уб’є остаточно; те, чого ще не добив її чоловік. До такої міри, що вона захопилася кантовою «Філософією кохання». Більше, ніж Кант. І Геґель, який про любов писав, чи ні?

Ніч зручна тим, що вона темна, особливо, коли в ній нема ліхтарів, особливо ввімкнутих. Отак, як Петренко, бо йому, нарешті, прийшов струм; і, щоб він не одійшов, хлопець щосили поліз під плаття, на превеликий подив, воно не опиралося. Тоді він перевірив, чи опиратиметься, що є під ним – не зустрів супротиву, а навпаки. Якби він міг тоді говорити, то сказав би:

– Нарешті!

А почув:

– Бутилочку, можна, я заберу?

Несподівано до нього дійшло, що то промовляє не Олин голос. Він виткнув голову з пластикової фляги і побачив за нею дивного чоловіка, там, де, окрім порожніх лавок, нічого не мусило бути. Особливо, якщо це типовий бомж:

– Бутилочку, говорю, оддайте.

Сказано так, що й Оля знову опинилася на стадіоні, вона подивувалася не з цього факту, і навіть з бомжа не подивувалася, – а з того, що уперше в житті забула не лише про стадіон.

Так само, як і бомж, Петренко мовчав до нього. Двобій тривав, доки хлопець не посунувся оком до пляшки і помітив, що вона лише трохи надпита.

– Тобі повилазило, вона ж повна, – вимовив він.

– А, ну тоді я пошов, – була відповідь.

Яка провалилася наче під лавки, туди, куди й бомж, тобто коли вони розплющилися, навколо від них віддзеркалювалися лише зорі – кожен з двох подумав, чи не привидівся їм тут персонаж? Щоби переконатися, Оля тихо надпила і передала Петренкові. Той приклався так, що відчув на пляшці попередні її губи. Пиво поштовхами одкидало в дійсність. Де знову було плаття, яке слід було долати спочатку – таке біле, що коли навіть закриєш очі, воно однак перед ними сяє.

А коли одкриєш – теж. Що Петренко почав думати навіть, яке з них краще?

– Про що ти думаєш? – запитала вона.

Й злякалася, що банально.

Вітромасажер пестив плечі.

– Про твоє плаття, – зізнався чесно він, бо в нього багато чого було такого, про що він думав, щоби поділитися вночі з дівчиною.

– Ти серйозно? – посміхнулася, нарешті, вона.

– Воно таке біле.

Нахилився і поцілував тканину, наче присягаючись на вічне служіння і в подяку відчув на своєму чубові її долоньку, за цієї мовчазної згоди він посунув його, покірне, вище. Вона відкинулася на лаву, довжелезну, таку, що можна відкидатися добезкінця.

Петренкові би вистачило й коротшої. Він уже одкинув усі мрії про Олю, лишивши найпростішу – зробити це, як завгодно, аби тоді між ними не поставала ні філософія, ні законний чоловік, а вже потім, другим разом він зробить все омріяно, так, як того хоче вона. Навіть не уявляючи своїх бажань, бо ще не вміла їх, тримаючи усі неозначені, притамовані, нехай уже Петренко, Іваненко, Сидоренко – хто завгодно з цього стадіону, жадано розвернутого під зорі.

Телескопом, який вбирав небесну силу, де в епіцентрі опинилися, нарешті, двійко, між якими це не повинно траплятися, й кожен з них знав про це, але вирішив щосили зараз негайно подолати, аби хоч раз опанувати долю, а не навпаки.

– Так ви вуже допили?

– Я спрашуваю: ви вуже допили? – повторив бомж.

Зоряна потеруха впала на них вся. Що Оля закліпала, неначе нею запорошила око.

Петренко себе відчув флягою. Бо рівно половина пива була в ньому, а інша – стояла на сусідній лаві. Ще далі стояв суб’єкт. Бо придивитися до нього було нелегко – професійний камуфляж неначе маскхалатом огортав благеньку постать. Єдине, що рятувало, це те: Петренко був чомусь подумав, що це чоловік Олі опинився тут. І от виходить, що ні.

– Ти що, не бачиш? – хрипнув Петренко.

Бо Оля обсмикнула плаття. Бомж нахилився:

– А-а, ну да. Ви ізвініть, ну я думав, шо бутилка вже пуста вся. Ізвініть.

Казав він, але не йшов.

– Що ти стоїш? – питав його Петренко. – Люди недопили, чого ти тут ходиш?

– Ну то давайте я дуп’ю, – по-простому відказав він. Що Оля не втрималася:

– А навіщо вам, пробачте, ця фляга? – й сіла до нього спиною.

Він нутром відчув, що слід боятися її, аніж хлопця, ця, в білому, залегко вхопить його й кине вниз з ярусу. І приклав руки до серця:

– Бабкам! Бабкам на базарі я ношу. Ну, тим, шо молоком торгують.

Що вже й Петренко прокліпався:

– Стій, дружок, а чого це ти питимеш моє пиво, я не врубався?

–Ну, я ж не даром. Я отработаю.

Небо придавило стадіона.

– Я вам свою жизьнь розкажу.

Бо воно було завбільшки з ту історію, яка зараз мала пролитися з вуст незнайомця.

Що весь вітер втих.

– Ну, давай канай звідси, – підвівся Петренко.

Й нарешті побачив секрет швидкого бомжевого зникання: той спритно по діагоналі перекотився ослонами й провалився у отвір сектору.

– Він ще й досі тут? – сухо запитала вона.

У відповідь Петренко гучно ковтнув пива. Й подав їй.

– Я не буду. Тепер принципово не буду, – мовила вона.

Так, що він лякнувся, що йдеться не про пиво, тому безпорадно сів.

– Воно таке біле, наче зіткане з зірок, – зітхнув.

– Ти про що?

– Про твоє плаття.

Бо вирішив мати справу з ним, а не з Олею, воно, принаймні, не балакало, він вирушив ним, пестив тканину, вона відповідала взаємністю. Цілував, присягаючись у вірності знаній вірі, якій треба складати клятьбу щоразу наново, торкаючися вустами прапора займаної незайманості, щоби майорів і тріпотів без найменшого вітерця, не згірше за Петренка, який на той час забув рахувати, бо, якби не забув, що усвідомив, що розпочинає втретє за ніч. Яка теж розпочала. Її було так багато, що вона залегко би прихистила на цих ярусах і не одну парочку. Тому вона володіла ними спокійно, зачепившись за зорі і втупившися у чашу, складену з секторів, доглядаючи своїх обранців. Петренко подолав плаття, переборов і ліфчика, і все інше, що насправді іменувалося Гайдеґґером і Ясперсом, проклав і протулив, незважаючи навіть на те, що лави, довжелезні, насправді були дуже завузькі, аби лягти поруч і притиснутися. Але вони так міцно обійнялися, що здолали й це і перекинутися стало залегко, бо й стадіон почав поволі перекидатися, як отой колишній човен за три метри біля пластунської ріки, перекинувся і з полегшенням поплив зірками догори дном, аби надійно затулити закоханих од них самих.

– Ну так вуна пустая? Вже, говорю, пустая?

Бомж стояв невдоволено й ображено.

Через те, що є на сім світі люди, які можуть цмулити пиво непохапцем. Або через те, що можуть. Він, власник цілого стадіону – а не має до кого тут тісно притиснутися – може, тому голос його бринів кривдою?

Оля почула його першою, а Петренко ще деякий час ні. Він не міг повірити. Що вже який раз човен знову перетворюється на стадіона, особливо з того боку, де небо почало розвиднювати його. І щосили подумав:

«Наступного разу візьму ніж».

Що не відчув навіть, чи зробив це уголос, чи ні.

– Ви не подумайте, шо я очинь люблю пиво, – провадив' той. – 3 нєкоторого врємєні це не так. Но могу допить єго. – Тут він швидко схаменувся: – Не за дурняк, я отработаю, я можу многе цікаве розказать...

Це отут сиди, отут невідомо чого чекай. І якийсь хтось прийде, аби поділитися історією свого існування. Що Петренко насилу підвів голову:

«Я зараз розкажу тобі твою смерть».

А натомість видавив:

– Ну, гаразд. Давай, розказуй своє життя.

__________________

Медпоїзд

(диптих)

Story one

Я зміг утиснутися в крайній вагон, бо він був зелений, зеленіший за інші, бо з нього тхнуло зеленкою, тут, окрім медиків та запеленаних пацієнтів, втислося ще бабусь-аборигенок, ці до інших вагонів влізти не змогли.

Потяга трясло навсібіч, але, слава Богу, переважно уперед.

І навіть лягти вдалося, там, де лаву обсіло п’ятірко переполоханих бабців, я вклався вздовж їхніх спин до стіни. Й усім у купе стало заздрісно, бо ніхто раніше до такого не додумався.

Не заздрив лише той, у білому, у бинтах. Намотаних навколо нього на каркас, отож він сам законно лежав, і двійко молоденьких сестер стерегли його місце. Звісна річ, кожна з бабок мріяла полежати й собі, проте, позаяк я перший це винайшов, то вирішив, що спершу одісплюся, а потім поступлюся, однак, як назло, я почав мріяти то про руденьку, то про чорненьку медсестричку. Бо я збуджувався од медпрацівниць, вони були лаконічні, себто в білому, й на них завжди нічого, окрім чистоти, не було. Такі все знають з профілактики, а особливо з гігієни, тому падла підсунути їм значно важче, аніж усім, хто не є медичками.

Прокинувся я од того, що мої бабусі захтіли здиміти. Г це поривання саме по собі заспокоїло начлікаря. Який з’явився на порозі з твердим наміром його переступити. Медсестри нітилися, винувато косили очима на забинтованого каркаса і не йняли віри:

– Ви будете його дивитися? – м’яли вони бровенята.

Руденька одпустила свою, віднайшла течку й простягнула її так, наче це була її власна історія хвороби.

От би було добре полежати на лаві за такою спинкою. Тим часом бабці з переляку ущільнилися.

– Зроблю огляд. Я не підпишуся, доки не огляну. Я лікар, – провадив начмед.

Мені також закортіло дременути, однак я збагнув, що можу прикинутися сплячим. І тут закрутило в носі – лікар полоскав руки в мисці з сулемою, потім обережно заходився розмотувати обинтя. Покоївки вимушено допомагали йому, а з сусідніх купе також усі повтікали, хто був, звісна річ, яка тут постане картина, а, особливо, сморід. Моє слабкодухе око прагнуло заплющитися, а ноги чкурнути, однак дзуз їм! В мене були ще руки, і тому я ними вчепився в полицю і щосили не прикидався сонним, а прикинувся, наче прокинувся.

– А ви ж як хотіли? – мотав бинти той. – Подивимося, а тоді й підпишемося. Я – лікар. А не якийсь там... експедитор.

І про всяк випадок знову сполоснув долоні в сулемі.

За бинтуванням поволі оголювався каркас, медички-сестрички сахалися, аби припадком не зиркнути туди.

Там виявлявся доволі міцний парубійко. Він лежав і сопів. Що лікар кілька разів переводив погляда на історію хвороби, потім на сестер, тоді знову на хворого. Потім раптом зупинився на мені. Я заплющився. Щоб він мене не помітив.

– Лепра? – перечитав він діаґноза.

– Мугу, – прогудів пацієнт.

– І вас везуть до лепрозорію? – рясно закліпав лікар.

– Мугу, – погодився той.

– Ну ви ж не хворі?

– Так, – погодився той, помовчавши.

Якби тут, як годилося, була муха, то почулося би її дзичання – така запала павза.

– А як же ви сюди потрапили? – почепив на неї лікар питання.

Юнак вперше озирнув купе, потім запитально медсестер, але ті щиро перезирнулися. З чого випливало, що то не вони ставили діагноза. А головлікарка їхньої поліклініки, про яку згадав хлопець:

– Врачиха мене визвала і мені її поставила, ну, болєзнь.

– Не вірю, – не вірив лікар, бо він також був у цім закладі головлікарем.

Юнак знизав рожевими плечима:

– Воно міні нада. Отак взяла, отак поставила.

– Чому?

– Я так собі думаю, шо я їй чимось не понаравився.

І почервонів далі од плеча починаючи, бо, лежачи голий, розумів, що такий, як він – може лише «наравитись».

– Не вірю, не могла ж вона вас легко запроторити до лепрозних.

– Могла.

– Отак за просто так?

– А за що ж іще? – червонів парубійко.

– Встаньте.

Той виліз з каркасу.

– Покажіться.

Той скинув і майку – червонів він, виявляється, скрізь, це ж треба мати стілько рум’янцю. Яким щосили засвідчував відсутність лепри.

– Покажіть.

Хлопець ніяково кивнув сестричкам, і ті по-військовому хвацько одвернулися. Той показав і розхвилювався ще дужче, адже й там не виявлено ніяких ознак; того, за що його транспортовано Бозна-куди.

– Скільки, цікаво, ви оце його везете? – почухав лікар у себе за вухом, а не в медичок.

– Два тижні, – нарешті почервоніла й руденька. Руденькі мають таку білу шкіру, що їй дуже важко червоніти.

– І не помітили, що він здоровий?

Увесь медпоїзд напружився, дослухаючись.

– Як? – кивнула чорнішенька на каркаса.

– Він мовчав, – додала світлішенька.

Головлікар шпурнув бинти в куток:

– Ну ви ж чудово розумієте, що коли б він потрапив серед лепрозних, то неодмінно б заразився?

Знову запанувала мовчанка, така, що хлопець одсунув каркаса й знеможено сів. Тривала вертикальна постава стомила його.

– Так, – мурмотіли водноголос ті, – розуміємо.

Лікар жбурнув туди ж і теку з документами.

– Але, – закліпала чорнішенька, – але він це також розумів.

– То що ж мені тоді, – загудів парубійко, – кричати на весь вагон? Що я здоровий?

– А чому б ні?

__________________

Медлікар

(диптих)

Story two

Чого це я тут? Півгодини пересадки, скільки отаких півгодин – і життя пройшло, завжди це трапляється в райцентрах, де, окрім церкви, якої вже нема, ні на що глянути. Або на краєзнавчий музей в помешканні старої школи, одібраної в розкуркуленої сім’ї, де є експонати про все, окрім розкуркулення. І добрячий замок на дверях із тієї ж епохи.

– Зара поїм, зара дозаправлюся, – тлумачив шофер найнедовірливішим з пасажирів. – Машина тоже кушать хоче. От люди. Куди його спішить? Ну, піди разомнись чи попісяй, от народ.

Ще на майдані була лікарня, вона відгонила, як личить їй, райцентрівській, хлоркою. Сільські хворі пахнуть не так, як міські, а «карасіном». Чого їх там стільки позбиралося? Пошесті ж давненько вже не було. І от коли мій погляд впав на вивіску, несподівана тривога опосіла мене – «Горчухнівська районна поліклініка».

Я навіть сів, щоб пригадати: в головлікарки цього закладу має бути подібне прізвище.

Яке? Зайшовши досередини, довелося лякнутися кількості недужих, деякі були в такому стані, що мимоволі хотілося пригадати того вірменина-лікаря, який в Штатах сів до в’язниці, бо вбивав шприцом невиліковних. Яке в нього прізвище? Та, звісно, не таке, як у цієї, головної тут:

«Гороховецька». Ще одна табличка поруч запевняла, що «прийому не будет».

– А може, й буде, – кивали бабусі, які на своєму віку бачили й не такі дива. – Врачиха як захоче, то й буде.

Звідкіля я її в біса знаю?

Вийшовши зі стиску, я побачив серед автобусів і свого – кілька охочих допомагали водієві носити з салону каністри з пальним. Деяким краплям щастило уникнути бензобака й вони поринали в теплу надвечірню пилюку, не маючи навіть сили перебити її пахощів. Чи в них тут і автозаправки нема? Що за край дивовижний?

Отут я й пригадав рожевого хлопця. Довелося кого обстежувати у вагоні – хибний діагноз конвоював його до лепрозорію, звісно, на заріз – хлопчина бо був здоровісінький. Пам’ять тоді зачепилася за назву лікарні, яка його надіслала, бо та була майже тотожною з прізвищем тамтешньої «врачихи».

На майдані, та ба, в райцентрі не було жодного, хто би виглядав краще за того «лепрозного». Чим він тоді не догодив «главврачисі», цікаво? Лише хіба, що був еталоном надмірної життєвої сили.

«Варто подивитись на таку, – подумав я, – хоча б краєчком ока».

Не встигнеш обійти фасада лікарні, як ураз потрапляєш у незвичний спокій. Тут вечір упокорив дерева, й вони оддавали денне тепло, змагаючися з майбутньою нічною прохолодою; ген за воротами куняло кілька авт, певно, начальницьких: ментовський «бобік» і дві допотопні «ВОЛГИ».

Ні душі на потрісканих лавочках. Наче й не товкся цілий натовп там, усередині. Ці диспропорції штовхали до думки: а чому, власне, «прийому не будет»?

Обійшовши корпуса, я потрапив до іншого, одноповерхового, незайманого, як і кошлата рослинність навколо нього. Густючі випари чинили б чималу фітотерапію, якби були не од бур’янів. Бляха, хто тут джунглі такі розплодив? Тиснучись попід стіною, аби не зачепитися за реп’яхи, я почув чи стогін, чи сміх – щось таке стиснуте.

– Маріша, одкрий, – благав його інший голос. Такий, як коли би місцевий суддя хтів надати собі ніжних інтонацій. У відповідь – зловтішний стогін радості.

– Ну, Маріша, ну шо я, буду голий в калідорі торчать? – благав баритон. Торсання замкнених дверей додавало нерішучості інтонаціям. – Маріша, ну, – благав він, з’їжджаючи на тенор. – Гороховєцькая, ну, сука, ну. Ну, не будь же ти такою су кой.

Торгання припинилося, і я краєчком ока зазирнув у шибку. Тут же воно вперлося в досконалу жіночу голу спину. Яка спиралася на підвіконня, пахнучи, міцна її генетика посилювалася, певно, щойним перебуванням в сауні – специфічний дух березових випарів та м’ясисті сліди віникових ударів вздовж хребта засвідчували щойну процедуру.

Цікаво, яка вона з лиця? Неважко було уявити – теж, певно, рум’яна. Я не помилився – міцний її профіль, повернувшися впівоберта, припалював цигарку. Судомисто затяглася, й цей жадібний ковток диму спіткнувся об нутряного стогона, що рвався назустріч. Реп’яхові духм’янощі поступилися тютюновим – цигарка була надто імпортною. А я стояв заворожений досконалою спиною, наче списаною з анатомічного атласу, низьке підвіконня опертям додавало монументальності, особливо, коли Гороховецька задрала догори гостре підборіддя насолодно випустити дим під стелю.

Звідтам, з «калідору» війнуло жіночо-чоловічим реготом і лопотінням босих ніг по лінолеуму – цілий гурт пробіг, заохочений п’яними начальницькими реготами, викотившися, певно, з парилки. Головлікарка лиш пхикнула на те новим кавалом диму, віддавшися цигарці. Пересунула сідниці, й тут тонко теленькнуло металом, лише тоді я добачив хірургічні інструменти, розкидані підвіконням.

«Це що, прозекторська? – змикитив я. – Ну, не хірургічна, це напевно». – Моторошну мою думку підтверджувала приземкуватість будови, а також відлюдність від інших корпусів. – «Чорті-шо, Їй-Богу. А, може, там у них душові? Чи вони сауну до моргу прибудували? Хто вони такі?»

По-людському цю жінку можна зрозуміти: попарившись, хотіла побути спиною до вікна, аби трохи охолонути.

«Однак хто це будує сауну поруч з трупарнею?» – ось яка думка м’яко непокоїла.

Влаштовувати гульки, коли лікарня переповнена пацієнтами з цілого району. Оно зараз автобуси мусять рушати і розвезуть усіх по домівках, отже, на прийом ніхто не потрапить?

Перед очима знову постав нужденний натовп – такої безнадії, як у сільських хворих людей – це треба пошукати навіть по Україні.

Я стояв опостін з головлікаркою і думав про діагнози, які вона ставить. Звісно, можна й помилятися, однак образ того, з рожевою шкірою, юнака, рокованого на лепру – та не треба й лікаркою бути, аби збагнути: чим-чим, а не лепрою, здатен такий хворіти.

Правда, коли я по інтернатурі прийшов до нашої поліклініки, там розповідали про гінеколога. Той, коли від’їздив, то збігся цілий гурт пацієнтів проводжати, з букетами, подарунками. А вже потім, коли взяли на його місце нового лікаря, то виявилося, що попередній лікував од яких завгодно хвороб, лише не справжніх.

– Гороховєцька, іменем закона, – муркотнув з коридора знайомий баритончик, він торсав двері, доки босоногий гурт регітно не підхопив його й не потягнув у надра споруди.

Найцікавіше, що головлікарка аніяк не прореагувала на ті намагання. Так вона була захоплена собою, а точніше, цигаркою, вона задирала її догори, а, затягуючись, злегка поплескувала себе по натягнутій шиї. Іноді смаковито ляскала під пахву.

Я зиркнув на годинника. Мені лишалося, пані Гороховєцька з Горчухнова, п’ятнадцять хвилин бути тут. А потім ти знову на самоті лишишся з юрбами селян, які нестимуть своє здоров’я до цих стін. Люди духм’яного краю, які ж ви, тут я хотів подумати наївні, коли проринуло інше слово: терплячі, вас тут калічитимуть, труїтимуть, а ви однаково будете штовхатися в «калідорах», переповідаючи одне одному свої болячки:

– Оце в нутрях все болить і болить. Й ніякі лікарства не помагають – ну ні одне.

А коли хтось із вас прозріє, то правди не добуде, бо позиватися доведеться через отого законника, отого з приємним баритоном, який легко зривається на тенорок.

Гороховєцька дзенькнула, розсунула причандалля й сіла на мармурове підвіконня, притулившися спиною до холодних ґрат. Поринувши чи то в стелю, чи то в цигарку, про що думала ти? Всотуючи міркування неквапом з димом? Добряче обіпершись добрячою спиною, добряче покурюючи? Про нові розваги з діагнозами? Ні, бо вона вільною рукою почала торкати себе за груди. Й було чого там торкати і торкати.

«Там ще роботи й роботи», – мало не вголос бовкнув я.

Потім знову плескала себе по шиї, тіло її, досконале, таким і залишиться, навіть тоді, коли ця шия постаріє.

Рука її сперлася на мармур. Маючи досконалу фактуру, вічну, як і камінь, притулилася біля самісінького хірургічного ножа. Лискучого, такої собі пародії на велетенського скальпеля. Як і вся ця лікарня є пародією на прозекторську. Кривлячись од огиди, я взяв його пальцями. Потім у жменю. Й, надтиснувши з тилу, пропхнув їй під ліву лопатку. Ту одкинуло од вікна так швидко, що вона не встигла виплюнути цигарку, упавши нею на діл.

Одхиливши реп’яхів, я вийшов на майдана. Там, диркнувши, заторохкотів мій автобус, і млосні надвечірні пасажири попідводилися з лавок, аби пхатися йому в дверях. Полізши останнім, я заскочив себе на думці, що ніяк не можу пригадати:

– Яке ж прізвище було-таки в того вірменина?

__________________