Текст книги "Топінамбур, сину"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

Кроки по склу

Відлуння кроків було голоснішим за них. Так буває лише в Києві, коли старе життя завмерло, а нове не народилося, це тих півгодини, коли ні таксі не зловиш, ні повії. Коли бомжі та злодії засинаоть на яку часинку, знеможені, й припиняються навіть виклики «швидкої допомоги» – так ця мить змагає. Розпруження – ось як вона називається в закомплексованому місті; що навіть спекулянти зі своїми кіосками та ба навіть початківці-транссексуали натовклися й попадали, аби за годинку почати все спочатку.

От тоді-то й приємно плодити свої відображення у вітринах, які множилися купніше, аніж луна від закаблуків, отут ти й можеш помилуватися віддзеркаленнями себе на численних звабах, яких ти зроду не матимеш. Однак і вони тобою не володітимуть ніколи. Лише мить взаємного відбиття, ілюзія спілки добробуту з романтикою, спілки, якої зась навіть тим, хто її власник.

Оно, наприклад, автосалон, де навіть його директор не здатен придбати тамтешнього авта. Але якщо примудритися, то взириш у лімузинових шибах кільканадцятеро себе, немов ти там не лише сидиш, а й посідаєш.

Зажурений променад відображень тривав доти, доки моє видиме відбиття не щезло мені з-перед очей.

– Ото вже винайшли скло! – зрадів я з іноземної вибаганки, – що й не вилискує навіть. Поляризоване воно чи що?

То була ювелірна крамниця, звісна річ, що їй потрібна така вітрина, аби з-за неї вироби краще зблискували, вона мала такого поверхневого просвітлення, що коли я підніс долоню упритул попестити, дотику не відбулося.

– Оце техніка... – похвалив я її пучками пальців, проте й вони просоталися склом дематеріально. Тут я й завважив, що виробів на підвіконні занадто забагацько – себто все шкло, збите на скалки, купчилося там. І доказом побиття його на підлозі там, усередині, помаранчовіли двійко цеглин, які й виважили вітрину.

Я озирнувся. На мене уважно примружилися лише мої відбиття із не повибиваних ще вітрин.

– Кепські це свідки, – зрадів я на них.

Часина, коли відлуння кроків дужчі од них самих, тим і зручна, що почуєш їх раніше, аніж надійде самовидець – із тими думками я й переступив до крамниці.

Скло хрумкотіло попід підборами і втамовувало – адже відбитків за ним вони не лишать. В кожному розгепаному прилавкові також лишалося по цеглині – а окрім них – багацько цікавого такого, чого грабіжники за поспіхом не прихопили; ось, наприклад, чудова діадема із таких дебелих діамантів, що навіть скидалася на підробку. Рука чомусь не проковзнулася ними, а твердо торкнулася коштовностей.

– Не дурій, – сказав до неї внутрішній голос.

– Іди к бісу, – відповіла вона.

Логіка в неї була проста – коли вона вже залишила на гранях відбитки пальців, то яка різниця – забрав ти річ чи ні? Тицьнувши хапкома діадему до кишені, я вийшов на тротуара.

Анікого, бо й я, й мої віддзеркалення мовчали. На випорожненій геть вулиці, де навіть ані транссексуалапочатківця, який...

Я хутко переступив назад, бо перед тим крайкома зафіксував у сусідньому прилавкові кілька бранзолетів. Платиновеньких таких, із смарагдиками, дорожчими за будь-якого автомобіля в салоні навпротишньому; увійшов, наче до себе додому, хапнув тих лімузинів цілу купу, струсив, вибив скляного пилу з них і кинув за пазуху.

Мить – і стояв надворі. Оглядаючи себе в полірованих, помитих поверхнях. Крізь полисковане повітря, ніжне до позаматеріальності, одпружене, без біополів. Отих, які йменуються, наприклад, словом «глузд».

– Не ходи туди більш! – наказав внутрішній голос інтонаціями моєї пружини, вона вже давно була там, особливо, коли треба було зробити слушне зауваження. Отут вона й припустилася помилки, бо за слушність їй правила образа. Я притишив свого зовнішнього голоса до рівня внутрішнього:

– Хто плакався, що я квіти перестав носити? А та пляшка шампанського, якої я не поставив на Новий рік? Га? – уперто відповів я.

Бо побачив майбутнього її дня народження, коли я одягаю на її приголомшену шию діамантового намиста з семи низок – саме отих, які лежать поруч розтрощеного касового апарата.

Я скочив досередини й прихопив до тих низок чималої жмені сережок. Аби стачило ще й на восьме березня. Нерви луснули лунко, і я, хутко вискочивши, не збиваючи відлунь, подався геть.

Пройшовши десять кроків, я замалим не спіткнувся. Об думку, що треба бути повним ідіотом.

– Адже сигналізацію там відімкнуто, – осяйнув здогад.

Справді, якби «ювелірку» взяли за хвилину до мене, вже* там було б повнісінько ментів. Й не чути порожнісінькими кам’яними джунглями, аби щось їхало.

Тепер я діяв без поспіху, одбираючи найцінніше, платини не брав, оскільки легко міг сплутати її зі сріблом, чи, гірше, з мельхіором, не кажучи про нейзільбера. Жаль, що вранішні романтики не носять мішків. Набравши й у штани, я вискочив, аби набрати свіжого повітря, бо крамничне, здавалося, геть просотане тонюнькими скляними скалками, які пекли горло.

Неначе спогад про колишню убогість.

Одійшовши чимало, я наштрикнувся поглядом на розгадку. Поруч, у бічному завулкові, стовбичила дерев’яна естрада, уквітчана саморобними квітами, як буває, коли виступає саморобний рок-ансамбль. Або фольклорний, і збирають глядача на шармака послухати. Або духовий.

– Ясно, – буркнув я уголос, аби внутрішній не встиг першим. – Коли тут гурт лабав, грабіжники, виждавши крещендо, брязнули цеглинами у вітрину.

Я хутко йшов назад, біжучи, бачачи, як під неоковирні, однак гучні ритми, злодії б’ють прилавки, хапаючи добра, скільки є нервів. Звісно, вже ніколи тут, на цій вулиці, не лабатиме самодіяльність, бо той, хто підмикав струм до гірлянд та підсилювачів, цей умілець і вирубав сигналізацію в крамниці.

– Стій! – пролунало за спиною, що я закляк на півнозі. Голос був жіночий, проте не жінчин. Так звучала лише Наталка.

– Не жартуй так, – зачув я власного, який бринів холодним потом по спині. – Ти хочеш, щоб Кіндрат ухопив мене тут, на порозі? Із кишенями, набитими скарбами? Ні, я краще здохну там, усередині. Ти, Наталко, сумлінно не докоряла мені за злидні, за неподаровані квіти. Це ти купувала мені їх на річницю нашого кохання. А ту запальничку, яку ти подарувала мені на День армії? Та щоб я та не обсипав тебе каблучками?!

Бо примітив їх там, дрібних, цілу виставку. Стенда було розколото, я витягнув уламки й добрав тих перстеньків на десяток Наталок. А тоді вигріб і всі інші.

Одбігши од крамнички, я товк себе роковими ритмами:

– Все! Досить! Інаф! Годі! – у лад крокам, аби вони несли хутчій, непідвладні. Проте вони уперто завертали мене назад.

Це тому, що ліва нога в кожної людини на сантиметра куціша за праву. Отже, заблукавши в лісі (або в пустелі), чоловік неодмінно повертається туди, звідкіля почав.

«Нечистий водить!» – Полохається він і починає все спочатку, не знаючи про власні анатомічні особливості.

Місто спало.

Щохвилини ладне прокинутися, в ньому кожен талан чатував на іншого, аби жоден не випередив бодай на півкорпуса.

– Нехай навіть посадять! – сказав нарешті я своїм голосом.

Бо, лізучи туди досередини, мене турбувала не ця дрібниця. Бентежила проблема ширша: а куди, в біса, понабивати все те, що не влазить уже ні до кишень, ні за пазуху?

__________________

Голяк

Неможливо ступити в ліс, коли він нічний, байдуже, що поруч із вулицями. Це як переступити поріг чужого літоб’єднання, де кожен оцінює тебе наперед твоїх творів.

– Ти якої орієнтації? – несподівано запитала одна куцострижена.

– Віршованої, – відказала Настя.

– Годі базарить, – увірвала та. – Ти лесбійка?

– Ні.

– Чому?

Настя трохи подумала:

– А якби я сказала «так», то ти б також запитала: «чому»?

Присутні потамували посмішки, так, що незрозуміло, з кого, однак, принаймні, короткострижена одсунулась, наче й не намагалася нав’язати розмову.

Далі були тексти:

«Чорні пасма безвиході чигали над...»

«Морок і пустка клубочилися по...»

«Йдуть нуклеїдові мжички. Довгі мокрі пасма...»

Або:

«Агнесс інкармовано сахнулася, побачивши серед Кола Причетних ще й Другого Координатора з Третього рівня Кармінної Мантри».

До Настиних віршів черга не дійшла. Дасть Бог, це трапиться через Три Засідання Першого Кола Причетних. Про власну прозу Настя й не прохопилася, боючися, що це надто образить присутніх, адже її оповідання починалося геть не з:

«У чорних сутінках Безнадії шугали...»

Сором сказати, вона писала «з життя»:

«ялинково сріблився ліс, ти суниці мені приніс».

Кожен, хто виступав, мав обов’язкову передмову, часом довшу за твір, де довго перелічувалися обставини, які спершу стояли на заваді написанню, а потім – про ті, які таки дозволили за помогою кількох тут присутніх вивільнитися деміургічному діянню.

Настя споглядала двох надто таких. Бо її вразила шкіра, така, як у людини з темного тривалого підвалу чи досконалої теплиці – воскова, напрочуд прозора. Одному було ім’я Арчибальд, іншому – Річмонд. Бо епітелій їхній був з надто полірованої слонячої кістки. Звісно, тривале перебування у вежі зі слонового бивня позначилося на фактурах людської поверхні.

Десь аж на наступному Звиві Спіралі Дотичності Настя прозріла: досконалість шкіри митців належала найтоншому макіяжеві, який вражає, коли його накласти на надто юну дерму. Потім вона помітила, що ті, хлопчачої статі, весь час тримаються за ручки, багатозначно не спускаючи очей з Куцостриженої Ромейки, привселюдна пристрасть, розтаємниченість, додавали їм снаги; якісь куці спалахи чи спільної пристрасті, чи взаємних ревнощів проблискували між цією загадковою трійцею, і, а це безперечно, саме воно спонукало їх до натхнення. З якого вони скористаються не зараз, на людях, а іншим разом, навернувшися теперішньою енергією до Спонтанійного Творення.

Було геть поночі, коли Настя опинилась на вулиці. Ще встигла добігти до метро, нервуючись, чи встигли на нього інші літератори. Вийшовши в рідному мікрорайоні, вона уперлась у споконвічну дилему: обходити, пустиря трасою, чи податися навпрошки ліском. Він її завше вабив, бо це був клаптик первісного лісу, якого давно викорчували новобудови.

«А чого? Оно крізь гілки світяться вікна. Тут же три кроки», – нарешті переконала вона себе й ступила в нього.

Ялинки пахтіли сосною. Рухаючись анахронічними новорічними пахощами, дівчина переконала себе, що вона в казці, бо пріла глиця повноцінним духом вступила в легені.

Навіть під одним деревом сиділа, зігнувшись, постать. Спершу Насті здалося, що там нікого нема, бо обрис той протинався вогником далекого вікна. Проте вмить вогник, забачивши дівчину, ворухнувся і вгас цигаркою. Так промовисто, що дівчині навіть дочулося, як та засичала.

Незнайомець ступив на стежку. Обоє стояли мовчки, доки вона не здогадалася одірватися поглядом од очей навпроти; опуститися і впертися зіницями в лезо бритви. Досконале, адже воно було однієї фактури з місячним сяєвом.

Ступити назад дівчина не могла. Уперед? Очі поволі звикали до пітьми, так, що можна було розгледіти татуювання на шиї подорожнього. Коли Настя заповнила біополями весь гайок, татуйований, бентежачись, промовив:

– Роздівайсь.

Письменниця безліч разів читала про пограбування, однак у цю мить не усвідомлювала, що саме воно відбувається. Тому, що остерігалась іншого сюжетного повороту, ім’я якому – убивство.

– Мінє що, просить тібє? – прохрипів, хвилюючись, той.

Місячний зайчик стрибав Настею – бритва в татуйованих пальцях напружилася. Дівчина заходилася розщібати гудзики, подумки прощаючись з кожним.

– Не так бистро, – був наказ.

Уповільнивши пальці, Настя наважилася зиркнути улівобіч. І кинулася б у хащі, але збагнула, що бритва виявиться швидшою. Скинувши білизну, дівчина постала на стежці, одягнута лише в місячне срібло. Незнайомець зволікав, даючи нагоду їй навіть отямитися, лише дівчина не розуміла, навіщо. Зовнішність зіскочила з неї й пішла геть.

Запала глибока мовчанка, тихіша за ліс.

Несподівано нападник не по-чоловічому писнув і кинувся в хащі, там ще кілька разів оргастично зойкнув і затих.

Настя ще довго не вірила, доки не позбирала зором розкидані свої речі, потім – руками, почала стомлено одягатись. Тоді, зігнувшися, рушила далі стежкою, не чуючи медових млосних пахощів глиці.

Вже дійшла кінця дерев, коли вперлася очима в того ж самого незнайомця. Він стояв суворий і татуйований, і місячні іскри одстрибували од його обрису. Стояв доти, доки він чекав, щоб вона зиркнула на бритву.

– Давай роздівайсь, – затріпотів його шепіт. – І ето, розпусти косу.

Вона ще не почула наказу, а пальці вже самі побігли гудзиками. Автоматично виконавши все, лише неоковирні колготки опиралися, змусивши вдатися до усвідомлених порухів.

Стояла посеред лісу, й глиця, промережана холодним нічним світлом, тінями тинялася їй за плечима.

Той хотів підійти, але кроки його понесли навколо, очі не здолали випити місячну таку красу; що він несподівано верескнувши, кинувся напролом до кущів, і там, загарчавши, віддався насолоді швидше, аніж її здобув.

Настя стояла й дослухалася нічного неба, воно млоїло її зірочками й нічого не казало. Зітхнувши, почала покірно збирати одежу. Перша думка, яка, нарешті, прорвалася до неї, була така:

«А, може, знову роздягне? Так і йти?»

Так оно вони, матеріальні, бетонові стіни крупнопанельок. Там ліхтарі, перекидаючись променями, вилискували на дротах.

Проїхало далеке таксі.

З машини вийшла загадкова трійця деміургів і зупинилася біля нічного кіоску. Де, незважаючи на пізній час, було геть недороге розливне пиво. П’ючи повільно, вони так само цмулили одне одного зором, тамуючи то щасливі усмішки, то кривдну гіркоту. Власні почування напрочуд мережилися таким самим на смак трунком, бо, замішаний на солоді, він, солонавий, був двоїстим. Й надавався до уповільненого ласування, утретє міняючися присмаком після вуст та піднебіння на язикові. Трійця неквапом змагалася поглядами, в кого вони багатозначніші, віддаючи зайву снагу напоєві. Короткострижена по-ромейському куцо вперлася поглядом в нічного кіоскера, доки той не отямився з дрімоти та не потупив очі.

Настя вже й озулася, рушила до рятівних стін. Ще трохи – і гуртожиток.

Коли із затінку підворотні рішуче відокремилася знайома кострубата постать. Перетнувши шлях, вона засвітила бритву. Потім, почекавши, доки відблиски її потрапили в зіниці дівчині, скомандувала:

– Так, ну, бистрінько. – несподівано шепіт його провалився на хрип, і, щоб притамувати, додав: – Я сказав, я довго не люблю павтарять: па-бистраму, ну?

– Я закричу, – відповіла Настя.

– Харашо, кричи, – зрадів той.

Настя зойкнула, як змогла. В ту ж мить кілька вікон, які ще світилися, подумавши, вгасли.

– Можит, ще покричиш? – насилу крізь хвилювання просміхнувся татуйований. – Лучче ни тіряй время. Бистро, я сказав!

Слава Богу, бо втретє вона повільно вже б не змогла. Потім вже стала, дивилася на нього.

«Якби в мене... було татуювання, я б не була голою», – несподівано промайнуло в голові й змусило сахнутися тої думки, бо той, тримаючись за бритву, почав кружляти навколо неї. Раптом, збившись з півкроку, повискуючи, кинувся в браму, де й насолодно вщух.

Вона стояла й не наважувалася. Згодом збагнула підібрати з асфальту вбрання, й перебирати його пальцями, наче не своє.

Короткострижена Ромейка першою помітила крізь вітрину кіоску. Таке, що змогло би й подивувати Другий Рим: серединою вулиці крокувала голісінька дівчина. Тримала за спиною вузлика, що змушувало випинати вперед груди. Місячне світло змагалося з ліхтарняним крізь гілля унереальнити цю картину.

– «Веселково іскрився ліс, ти конвалій мені приніс»! – лунало.

Ромейка турнула своїх кавалерів. Од поштовху ті не похлинулись, але од побаченого. Того, що надто контрастувало з мікрорайонним буттям – горда хода й незалежність в очах – ось що могла протиставити йому юна письменнця.

– Та це ж... – почав поволі упізнавати її Арчибальд.

– Точно, – тицьнув до неї пивом той, якого звали ще Річмондом, – а на зачитці удавала іншу. Ну? А ти, – насилу повернув він зіниці в протилежний бік, до Ромейки, – а ти б отак – змогла?

Вона не захотіла тратить слова.

«Можна подумати, що ти б зміг», – був її погляд.

Усі троє крізь піну збагнули, що не здатні Переступити Межу. Так і лишилися стояти, приліпившись до пивного кіоску.

__________________

Литка

Все було добре, доки я не сів на діжку, яка сиділа на колесах. Я тоді сидів у селі і любив Люду Міщенко; вона була місцева, і тому про це нічого не знала – а я знав, бо якось побачив її вперше. Така вона, не така, ну, от ноги, дуже такі, м’язи такі сильні, великі, наче приклеєні зверху, а йде, навпаки, легко, що наче не по землі, а. Що наче не йде, а. І личко лагідне таке, коли йде. Не просто так, а до всього, дивиться так, наче вперше бачить, усе, окрім мене. От я й; бо побачив її вперше.

І ще вона була дуже розумною, бо приходила до крамниці в обідню перерву, щоб тоді потім менше стояти в черзі, бо черги довгі і розумні, і теж приходять в обід, щоб менше стояти.

От стоїмо ми, а я падаю. Бо ми разом, хоч між нами люди, але ми в ній одній, мовчки, але поруч – й досі пам’ятаю, що вона тоді купувала, кожен той раз пам’ятаю, бо вона купувала хлібину, а коли її тато був випивав, то приносила пляшку, порожню таку, здавала її на прийом, і тоді купувала сто грам льодяників. Кольорових, гарніших за брильянти, я хотів бути кожним з них і уявляв.

Вона отак одійде з черги, посміхнеться, а тоді пальчиками отак візьме одненьку цукерку, подивиться на сонце, а потім покладе до губок. І я як подумаю, як гарно йому там, то мало не падаю; от якби я був ним, а не мною.

А тоді піде. І мене дивує, чому вся черга дивиться кудись, а не? Вона ж зі спини не бачить, і тоді можна вже на неї дивитися, скільки хоч, доки не заверне за трансформаторну будку; і, навіть коли заверне, можна ще скіки хоч заплющити очі та бачити, як вона йде далі, і як вийме ще одну цукерочку.

– Тобі чого?

– Що?..

– Стоїть воно, – несподівано перед очима виникає продавщиця. – Ти чого дивишся, ти кажи.

– Кирпич, – кажу я.

Наче сюди коли привозили іншого хліба – це ж не місто, де буває, скажімо, батон. Кирпич теж хороший, бо ми з бабусею його з’їдали разом з молоком, шкуринку бабуся всю одрізала й давала козі. Та нам з Людою Міщенко допомагала теж, так, щоб я щодня ходив в магазин, в ту милу чергу, бо траплялася й дуже довга і можна було стояти так довго.

Біда трапилася, коли я прийшов, а Люди нема.

– Що трапилося, – думаю я, – невже вона з батьком не встигла з’їсти хлібину? Ну, так, у них же нема кози, – мало не плачу.

Й тут позаду хтось став. Я одразу збагнув, що вона, бо нечутно ходила лише Люда Міщенко – й тихо стала позаду. Що я тричі падав би, якби не вона позаду. Добре, там був прилавок, цупкий такий, за якого можна триматися, скільки хочеш, якщо хочеш; і ніхто не помічає, бо стоїть собі хлопчик і держиться.

Так, що навіть може потроху скосити очі назад і побачити, що вона теж держиться.

Як ми тоді достояли, не знаю, добре, що люди нам про це нагадували, щоб ми не стояли.

Що вона мало не впустила льодяники. А я – хлібину. Ну, це не страшно, бабуся однак обріже її – а от льодянки було б жалко, бо пилюка така липуча.

Однак Люда подумала і не впала. А навіть пішла, спочатку повільно, а потім вже швидше; так, що я вирішив подумати: «Вона хоче озирнутися».

Тобто щосили хоче цього не зробити – доки вона не зайшла за трансформатора; а там, мабуть, вже й глянула назад.

І тут, слава Богу, побили горбатого Миню, бо він возив воду на поле. А ті, трактористи, отак покидають все й біжать пити. А тоді:

– Ти знову набирав на фермі? – запитає хтось.

– Нє, – скаже Миня.

– Ну як же «нє», коли «да», – скаже той і виплюне недопите. – Скіко раз тобі казать, шоб набирав із криниці. Ти шо, непоніметний?

– З криниці набирав, – буркоче горбатий Миня.

Буркотів, доки не нап’ється останній. І той скаже до перших:

– Нє, сука, таки з ферми вода.

Отак говорили, а тоді побили.

Вранці Миня прийшов і сів. Бо бабуся в мене була добра на все село. І мовчав, бо вона знала. Однак жаліла Миню й казала:

– Ну, кажи.

– Цей, той, – мникався Миня, – це саме, ну. Хай Колько воду на поле повезе. Я, цей, я, ну, з криниці її набрав, хай везе.

Бо Колько – це я, бо я не з села і мене не битимуть.

– От скажи, Миню, – зітхала бабуся, – а ти таки з криниці набрав? Чи на фермі?

– Я цей, я той, я з криниці, – буркотів Миня.

– Не на фермі? – зітхала бабуся.

Там в колодязі два роки тому втопилося теля, його витягли, але воду не любили.

– Два годи цей-той назад, ну, витягли, – сопів Миня, – а вони ще й досі б’юцьця.

– Так чого було з криниці не набрати? – дивувалася вона.

Миня довго совався на табуретці, однак бабуся свого доброго погляда не одводила. Нарешті ж зізнався:

– Бо це, ну, той, ну на фермі цепка коротша, ну.

Бабуся перехрестилася на куток, де давно, за інших епох, висіли образи:

«Ну, ясно, воно ж горбатеньке, як йому довгу цепку крутити?»

І слава Богу, бо Миня був сам не свій. Бо я був подумав, що він закохався в Люду Міщенко – бо хіба можна в когось іншу?

– Оце вода, – хвалили в полі, – так вода! Молодець Колько, не то, шо той сука горбатий, – хвалили, ще не попивши й. Бо я був «городський», а Миня був навпаки.

Я їхав назад якомога повільніше. Бо:

«Оце б якби мене побачив хтось із міста».

Як я вмію кобилу поганяти; і віз у мене, і «бочка», а, головне, батіг. Що я кілька раз цьвьохнув – дивуючись, як з того покірна тварина хутко прискорювалась, озираючися здивовано, шукаючи очима, наче звідкіля вдарено.

– От якби Люда Міщенко побачила! – холонуло мені од щастя.

А потім обмерзло, бо саме в магазині обід, і вона – там. І от я бачу: я під’їжджаю, всі дивляться, і вона. Бо всі ж, і їй можна, так, щоб не впасти. І от я зупиняю і підхожу без черги, бо я на роботі, а не; і я кажу:

– Сто п’ятдесят грамів, – кажу, ні, кажу: – двісті грамів лєдіньців, – кажу. Ні, кажу: – триста!

І я беру потім, отак всідаюся на возі, отак виймаю батіг, отак цьвьохкаю бравенько...

що упав на бричку, так кобила рвонула од мого удару, як ошпарена. Вона дивувалася:

«Адже батіг для того, щоби я його бачила, а не для того, щоб битись?» І згадувала свого горбатого Миню, який раніше ніколи-ніколи не наливав доверху важкої діжки.

Здалеку я побачив чергу, класну таку, аж до паркану; й кожен повернув голову до мене – бо їй, довгій, тут ні на що було дивитися. А мені було – тобто на небо, бо справжньому водовозу куди ще очі подіти?

От я під’їхав по-справжньому і так само сказав:

– Тпру!

І Люда там Міщенко стоїть і все це просто перед нею. Як я поволі, перш ніж злізти, намотую віжки, тоді батіжка.

І не побачив. Що кобила задерла хвоста і сказала звідтам:

– Т-пр-у!

Тобто не сказала, а зробила дуже гучно, і не «тпру», а просто «пррр». Чи вона конюшини переїла? Чи води перепила? Однак їй щось, певно, живота газами підперло – що коли вона «тпрукнула», то не я першим побачив себе – геть рябого од того – а черга. Я ж дотепер ніколи не бував рябий – тепер раптом став так, що й сорочка й штанці.

А спершу це побачила черга, а вона зазвучала сміхом; жоден не стримався. Реготали, бо я не сільський, а з міста.

Лише не Люда Міщенко. Вона, як завжди, була лагідна зором. Чи до себе, як і завжди? Чи посміхалася на нас з кобилою? Не знаю. Однак я побачив. Уперіщив батогом, і кобила, дурна, урвала аж через канаву, так, що викинула діжку; аякже, та була порожня.

Більше я до бабусі в село не їздив. Бо тепер бабуся стала дуже старенька, без кози, й приїздила сама до нас відпочивати.

І досі я люблю плацкарту. Бо там обов’язково багато людей, а не четверо, як у купе, ти їдеш, а люди міняються; от заходить жіночка. Що таке молода жіночка в поїзді? Це зовсім інша мандрівка, коли вона сідає навпроти. І раптом дивиться. Так, що ти перестаєш або починаєш у вікно – які там цікаві стовпи; а коли в очах од них намерехтіло, то переводиш на підлогу. Й бачиш там навпроти ноги. З надто досконалими м’язами. Такими, що лише вони можуть легко й нечутно торкатися землі, лише тоді наважуєшся глипнути – так, це вона.

Як я її одразу не пізнав, Люду Міщенко? Бо вона, як зайшла, так без лагідної посмішки – а напружилась, втупилася в мене, пригадуючи. Бо я тепер з борідкою, окуляри тепер на мені; ну й зачіска геть інша, ясно ж, епохи пройшли.

– Пробачте, – хотіла вона попросити газетку, але вмить передумала: – Ваше лице наче знайоме мені.

– Моє? – затулився я бородою й окулярами.

– Пробачте, – каже вона голосом Люди Міщенко.

Тепер я затулявся ще й густою червоною фарбою, доки вона не одкотилася мені з лиця.

– Воно так буває, що наче когось впізнаєш, у мене також раз було, коли я побачив у поїзді такого чоловіка, що як я сам.

Люда теж була на себе схожою, бо в неї анічого не лишилося від сільської дівчинки, вона взяла газетку, але я бачив, що не читала, а лише так вдихнула повітря й не одпускала його. Як тоді, коли ми стояли в одній на двох черзі.

– Ні, – дивилася вона в літери, – ні, не можу пригадати.

«І не треба, – радісно подумалось мені, – навіщо тобі пригадувати такого нещасного, нещаснішого навіть за горбатого Миню?» Який тоді більше, після кобили, на вулицю ні разу не вийшов, аж до самого од’їзду.

Прийшло щастя, я його побачив, як заново знайомлюся з Людою Міщенко, не кажучи, що отой, «рябий», то був я. Й ми отак починаємо переписуватися, ні, одразу зустрічатися, тоді, цей, той, ну, цей-той, одружуємося – живемо щасливо, в нас діти – все таке там, квартира і все таке.

– Ні, не можу пригадати, – шепотіла вона, навпроти, до газети.

Що я підвівся. Може ж чоловік встати? Як йому треба, бо він чоловік, покурити? Тут же тамбур недалечко, виходь собі й смали, скільки хочеш – а що ноги стали ватяні, хто тут помітить, якщо ти можеш собі йти й хапатися за полички, скіко хочеш.

Лише коли я зачинився в туалеті, мені одлягло; од тих думок, а головне – життя, яке зараз почнеться. Це' – як пірнути. Треба лише кілька раз вдихнути й не забути видихнуть.

«Вона ніколи не пригадає».

Бо вона, я знаю, пам’ятає зовсім інше, а не те.

Тут гойднуло і я озирнувся, подивувало, що санточка тут оновлена.

«Після капремонту, чи що?» – Подивувався я на новісінького унітаза, несподіваного з нержавійки. «Так, життя потроху міняється», – дивився я на нього, бо він і злива мав якогось чудернацького, не як колишні тут. «Цікавий клапан», – устиг подумати я. Нахилився роздивитися конструкцію, натиснув на педаль.

Цієї миті вдарило інакше – колеса вилетіли з колії на моста, і внизу, межи шпал, вигулькнула прірва, аж туди, вниз, до самісінької річки. Й цей повітряний простір увесь ударив весь крізь отвір до вагону, так, що одкинув мене спиною в дзеркало.

Що коли я повернувся до нього, то узрів: геть рябий. Забризкало, що не одмиєш, і лице, а особливо всю сорочку і штани.

Й мені довелося бачити наперед: як я на першій же зупинці вистрибую; як, зігнувшися попід вікнами, біжу зі станції: як там сиджу і жду, щоби поїзд з моєю Людою Міщенко назавжи од’їхав ще раз і ніколи не повернувся.

Але зупинка не надходила.

Доки в двері хтось не постукав. Потім ще стукано. Аж поки поїзд не почав уповільнюватися. Я автоматично відчинив і автоматично побачив: її в тамбурі. Вона зігнулася до сигарети, саме намагаючись припалити її, і, певно, зачула інший дух. Так і завмерла, звівши до мене очі.

І я, не затуляючись, показав на себе такого й автоматично бовкнув:

– Ну, а тепер – пригадала?

__________________