Текст книги "Топінамбур, сину"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

Все, окрім правди

це коли доля дужча, аніж талан. Тобто історія про те, як чоловік почав і як він же покинув пити, бо доля – од неї, якщо між нею й океан проляже – не врятує; а швидше навпаки, бо він може бути мілкіший за якийсь райцентрівський наш струмок. Це коли йдеться про справжню, а не яку іншу.

– От шо само гламне, коли людину реабілітірують? – питав мене один дуже інвалідний чоловік. Такий, що я навіть засумнівався, чи він чорнобилець. Як він міг без ніг бути ліквідатором? Туди підбирали лише найздоровіших чоловіків.

– Ліки, – відповів я, щоби він од мене швидше відчепився, бо летіти ще цілий океан. Атлантичний такий, і треба ж, щоб я втрапив поруч з цим – я навіть не став гадати, через який блат він потрапив у літак.

– Нє, – засміявся він багатозначно. – Ліків і в нас навалом. Гламне, це шоб баби. По-перве, шоб ти про них все времня думав. А во-вторих, шоб і не тилько. Шоб вони й случалися. Бо як не – це, то чого ж про них думацьця буде? Воно ж не ж дурне, – він показав на скроню, – шоби вхолосту мєчтать. Ти мене пойняв?

Я щосили не дивився на те місце, де в нього мусили бути ноги – їх досконало не було, так, що він раніше міг працювати лише на залізниці. Чи була в Чорнобилі залізниця? Не бачив і разу.

– Де ж їх брати? – запитав я обережно, бо ніколи не був безногим.

– Валом! – зрадів він. – На Кубі, – миттю зашепотів він, бо ми туди летіли, – за долар? За один долар там таке вони видєлують. Бо вони долара з тисяча див’ятсот підісят сьомого року не бачили.

Він підвів пальця, який символізував долара, або ще щось інше, те, чого він мені ще не розповів – він мав пенсію в їх зо дванадцять і, нарешті був з ними щасливий, – тому, що літак невблаганно ніс його туди, де доля посміхається. Тобто в минуле, в соціалізм, якого в нас вже не було, туди, де валюта вартувала. Щоби не слухати усього, чого не знає лише той, хто уперше туди летить, я підвівся в салон, перевірити дітей.

Особливо одного тут такого, губатенького – він давно не катався на своїх роликах і я переживав, що він цього не переживе. Слава Богу, перепад тиску виявився дужчим навіть за нього. Й усі інші приголомшено тетеріли, я подякував стратосфері, знаючи, як важко їм сидіти, бо всі були з ногами. Аж занадто, такими, що я потроху починав сумніватися, чи є тут хоч одненький з чорнобильської зони. Один, я, принаймні, був, тому не любив базікання про жінок, бо треба було женитися до вибуху. А після? Щоби твоя дитина потім ніколи не потрапила на літак, який законно має везти її якнайдалі од твого дурнуватого тата?

– Ти представ, коли ти її роздягаєш, то наче мандаринку, – прокинувся безногий.

– При чому тут мандаринка?

– Кожа в неї така, ясно? От ни вірить. А я на Кубі вже раз був, і я тобі кажу.

Реабілітований ще довго розповідав, накручуючи себе, чого вартий долар, а я прикинувся, наче задрімав, так вдало, що мало не проспав приземлення; з безногим калікою навіть не попрощався.

Куба нас лікувала цитрусовими, яких посадили ще до перевороту. Тварини так довго не живуть, тому м’яса не давали – було дуже багато музеїв бойової та політичної слави. Весь час хотілося купатись – а цього було, скільки хоч. Та в самій Гавані ніхто не плавав.

– Клятий Батіста, – пояснив гід, озираючись. – Це він розстрілював революціонерів он там, – тицьнув пальцем на острів-фортецю навпроти Сен-Сімона.

– І в честь загиблих революціонерів ніхто не плаває?

– Ні, просто тіла кидали в море й акули звикли. Дуже звикли.

Мені навіть здалося, що ген під морськими бастіонами з хвиль витикаються хижі пащі. Тут я почав рахувати, але без калькулятора не зміг – скільки це років пройшло од часів Батісти. Невже акули мають таку довгу пам’ять? Однаково, на пляжах не було й душі, лише ліниво ототожнювалося сонце.

Цілюще повітря робило своє діло й от вночі нас розбудила облава. Слава Богу, кубинські міліціонери не знали, скільки в мене дітей і тому хутко подалися прочісувать далі. А все цей клятий сон, він просто напосівся на мене, од’їхавши од нуклеїдів за океан. Що я, окрім нього, нічого не міг робити, до такої міри, що навіть в знайомих мулаток надія змінилася на неприховану зневагу. Однак вони ще майоріли очима; особливо Кончіта, бо вона не була в курортнім штаті, а так. Особливо вночі, не кажучи про вдень. Навіть місцеві, які мали фієсту, дивувалися. Звідкіля їм було знати, що мій організм уперше не знає страху? Що він бачить, наприклад, воду – бере і п’є її. Просто з крану – не тіпаючись, що не фільтровану. Або, лягаючи спати, він не думає, з якого боку сьогодні віяв вітер; не турбується ні про куряву, ні пилюку, й засинає, як убитий. А мої діти – їм геть не" спиться. Так, що потягнуло на нічні вилазки, а тут, як на зло, повнісінько революційних музеїв, і хтось нашептав, що там, окрім слави, є ще й зброя, її вони не знайшли, зате один з ідіотів вцупив чорного берета. З кокардою такого.

Все узбережжя піднялося по тривозі, бо то виявився берет Че Гевари – революціонера такого, що гід тепер нас просто замучив:

– А чи знаєте ви, що Че Гевара усю тактику перейняв у бандерівців?

Я насилу отетерів. Бо досі не був певен, чи реабілітували в нас, там, за океаном, Бандеру. Звідкіля ж Хоакін знає тут, що його вже дозволили? Ну, гаразд, а звідкіля того міг знати товариш Че? Й де він міг засвоїти тактику? Адже Бандеру вбито комуністами саме, коли повстала Куба. Й перемогла вона рівнісінько на його день народження.

– Яку тактику? – мружився я, наче від сонця.

– І конспіративну, і бойову. Він в «Щоденнику революціонера» про це писав. Ви хіба цим не цікавитеся?

Он воно як. Радіаційного страху тут я позбувся, щоби повернувся комуністичний. Це ж страшно подумати, що буде крадієві того злощасного берета, якого, виявляється, славетний Че подарував Кубі, їдучи піднімати на повстання далеку Венесуелу. Дивно, чому він одразу там і проколовся? Разом з коханою? Чому там бандерівська тактика не порятувала? А міліція знову трусила квартал за кварталом, так, що мої юні реабілітанти принесли мені чорну реліквію.

– Однесіть його їм, скажіть, що ми не знали, – шепотів вислогубенький, – до нього вже дійшло місцеве гасло «Соціалізм – або смерть». Той, у якого було з-поміж нас найбільше доларів; це, бач, в Києві батьки купили найдорожчі ролики, й аж на Кубі він вирішив: чорний берет, понтовий такий, дуже пасуватиме до них – а особливо розмови про те, де він його взяв.

– Значить так, – наказав я їм, – ніяких розмов тут про Че Гевару. Й про Бандеру, ясно?

– А то що?

– А то Куби більше не побачите, – давив я слова.

Вони обурилися:

– Чому?

– Бо й України теж, – вибовкнув я.

Й одразу подався в улюблений пальмовий гайок, де любив по обіді придавити муху. А тепер «з позиції лежачи» всю фієсту довбати ножичком глину, таку ж тверду, як глузд моїх дітлахів – і все це удаючи, буцім сплю, бо гід тричі сунув носа. Кончіта на пляжі, забачивши його, зібрала манатки. Я нігтиками позбирав між травинок зайву глину. Потім у поліетиленовому кулькові поховав святиню, затоптав дерном, зайвий ґрунт виніс в плавках до моря, де й розводнив.

А вже заснути не міг – бо щоразу верзлося, як мене тягнуть до Сен-Сімона й, навіть не достреливши, живцем кидають униз до моря, просто в роззявлені пащі тренованих акул.

– Ви уявляєте, – наполягав Хоакін, – товариш Че дуже хворів, виявляється, на ревматизм. І от, незважаючи на це, він приховав це од друзів і однак поїхав у Венесуелу, щоб виконати свій обов’язок до кінця. Уявляєте? Хто б то міг подумати, що тут знайдуться такі, що зазіхнуть на його уславленого берета?

Отут і почалось, – мені, хоч сон минувся назавжди, було не до мулаточок з Кончітою. А лише до Хоакіна, який, коли розмовляв зі мною, то, принаймні, не з моїми дітьми; на яких почали вже позирати віднаджені мною молодиці. Це було-таки набагато безпечніше, бо жодна не володіла російською мовою, як от гід:

– Ви не повірите, але вже трьох схапали.

– Яких трьох? – не профільтрував я.

– Ну, хто зазіхнув на святе. Але вони виявилися хитрими й не хочуть повертати назад. Уявляєте? Хотіли підсунути органам іншого берета, схожого. Але експерти хутко виявили підробку. Й тепер ведеться велика робота на узбережжі по виявленню спільників. Що з вами? У вас лице змінилося?

– Та ні, Хоакіне. Просто я подумав: а де тут продається найдешевший ром?

– До чого тут ром? – подивувався він.

– Ваше повітря й вода роблять чудо. От я й подумав, що місцеве спиртне, зроблене зі славнозвісної цілющої цукрової тростини також мусить добряче виводити нуклеїди. Чи не так?

Певно, через спеку я набрався так, що геть не бачив навіть гіда, не те, що Кубу.

Як вони тут хилять лікери? У них же повітря, хоч на колір схоже, однак ще липкіше. Правда не за самогона, якого, я мав підозру, контрабандно женуть на Гаїті. Бо, а це напевне, сквашують потом рабської праці. Особливо мохіто, бо його сквашують гілочкою м’яти. Тому я завчив лише одну кубинську фразу: «Май мохіто ін Бодеріта, май дайкірі ін Флорідіта». Так і не взнавши, що вона навпаки, американська – що перепив навіть місцевих, а вони в цім ділі від українців нічим не відрізняються. Так, що перестав боятися міліції.

Й навіть по ній зупинитися не мав снаги, – що й діти мої принишкли. Отямився я трохи вже над Атлантикою, бо там не було Гаїті. А був літак. Наш, вітчизняний такий. Перерахував – усі реабілітовані на місці.

– Не пов’язали, – поділився я з стюардесами радістю, й щосили втратив свідомість.

Доти, доки. Бо хтось настукав і мене шмонали до останнього рубчика, але окрім нього нічого й не знайшли. Це так подивувало митників, що вони прошмонали й стюардес.

Певно, недаремно кажуть, що алкоголь виводить, – не лише радіацію, бо є речі, отруйніші за неї. Це на мене так несподівано й міцно вплинуло, що навіть на місці постійної роботи моє чорнобильське минуле не порятувало – як приїхав, то швидко викинули з роботи – найцікавіше, що я про неї забув умить – така тоді в нас горілка була дешевша сама за себе, що навіть імпортна – за вітчизняну. Що навіть за закуску.

От як на Гаїті – рай земний, якби не люди – вони скрізь є й кожен цим хоче поділитися з тобою. Але ти хитрий і ділишся лише подільним, тобто чим завгодно іншим. На трьох, на двох. Особливо на одного – сам на себе ділишся, ділишся, а сорти нові весь час з’являються, що вже не до сортів, бо почали колотить їх, хто хотів і з чого хотів. Правда, часто було не до дегустації, так, що навіть лосьйон й одеколон одійшли в минуле, як оте майбутнє, яким жили – хто в це повірить? – замість теперішнього; не кажучи про сьогоднішнє – воно враз осиротіло од цього й не знало, за що зачепитися. Перекинутий світ! Бо тривати ж треба було, а от як? Отож те минуле у вигляді майбутнього продовжувало убивати тих ліквідаторів, чиї діти не могли летіти. Через Атлантику, бо лише по той кінець світу збереглося трохи його того, чим ми їх запліднили, а самі взяли й розпліднилися – от тамечки з’явилася нагода розквитатися собою, й не лише собою, а й дітьми, які були винні лише тим, що вразилися радіаційно.

Й загинути за людину, хто поніс революційне запліднення в далеку Венесуелу, а надто в гори її, які теж могли бути раєм, якби лише йому дозволили там дозволитися. А щоби ні – тому почали в тих горах заплідники ловити й неволити селян, силоміць некрутуючи в сперматозоїди у якості заручників – там, в горах, їм силоміць давали в руки те, чого найбільше боїться рай – зброю, змушуючи з неї користуватися. І от там, де це було робити важче, а саме у гірській річці до колін, у пояс, по груди, коли вода їх усіх тримала, а не вони автомати – там їх усіх і побито з засідки. Й лише для того, аби хоч не ті, кому б це належало, а таки подолали Атлантику й потрапили до потенційного раю, щоби зникнути в нім назавжди лише за те, що торкнулися того плоду пізнання у вигляді чорного берета з кокардою.

Що отямився я аж під дорогою. Під Глевахою? Вінницею? Козятином? Слава Богу, вдалося досконало відірватися від географії, принаймні хоча б у межах України, але! Коли я не побачив над собою неба, то кволо подумав про ніч. Однак день чаївся в річечці й я мляво зметикував, що ночував під мостом; таким же анонімним, яким в ту мить був Фастів імені Мотовилівки. Що навіть авта не котилися ним, запилюженим ізсередини, де випадковою билинкою виявився і я, страшенно з того втішившись. Себто протверезівши якоюсь частиною себе, тобто спершу правим оком. А коли розвиднілося остаточно, то роздивився чарівно тихим плином, який сотався сам собою так, що не вгадаєш, у який бік. Тієї чи цієї миті він є потоймиттєвим. Доки він не вплив ув обидві зіниці. Які, нарешті, не були ниць; за якими десь мусив бути і я, якби не течія нечутних напрямків – яка відображала досконало, що й не вгадаєш, по який бік вона, а по який ти. Й нарешті виливаєшся, а не навпаки. Я сидів на березі, зненацька тверезий.

– Да, день сьоні буде такий, шо да, – почув я приємні слова.

Під опорою сидів такий же чоловік. Бо поруч нього на бетоні стояла надпита пляшка, не знаю, чи прозорістю вона могла позмагатися з річечковою. Тут важко сказати, бо в цій не було течії, бодай прихованої. Мені враз стало легше, як буває з кожним, хто напередодні істини. Якої?

Я не встиг на неї налагодитися, бо чоловік вийняв пластикову скляночку, одноразову таку, яка вже кілька раз була багаторазовою. Хлюпнув туди, зважив, додав ще й підсунув мені – це взаєморозуміння піднесло мене вище й над похмілля, якого я проковтнув разом з горілкою. Й подивувався, що вона не з цукрової тростини, а навпаки: наша, майже призабута бурячиха увійшла в світанкову реальність ностальгічніше за неї.

Добродій загадково вийняв з кишені зеленої цибулі, вправно обскуб і тицьнув мені. Який ще прислухався до результатів, бо ті щойно почалися – там швидко розвиднілося також.

– Да, – сказав я замість «здрастуйте» або «спасибі». А вдихнув кілька разів, щоби пришвидшити ранок і позмагатися з ним оновленістю.

– Чувак, а ти шпіліндрикнутись хочеш?

Я вкляк разом з ранком. Од вітчизняної простоти, яка могла би позмагатися з цією річечкою. Я озирнувся незайманістю. Вона ще творилася, сотаючись, пронизуючи.

– Так, згоден.

Він весело свиснув за підпору:

– Олько!

Так же хутко там з’явилася дівоча постать. Проти сонця вона здалася дитиною, підбігла, спритненько сіла поруч. Така би швидкість подивувала, коли б я не додивився, що Оля калічка. Вона випромінювала на всі боки своє зображення.

– Знакомся, – сказав він, – це моя сестра. Ви шпіліндрикайтесь, а я не буду вам мішать.

Я, як сидів спершись, так земля крізь долоні увійшла в мене своєю збагненністю – тобто світ мені відкрився умить, без отих нескінченних послідовних дій задля його пізнання. Які приводять до чого завгодно іншого – а не того простого, коли сестра-Оля просто й швидко робила так, що мені лише довелося спертися з долонь на лікті, та й того. Лише потім я почув над нами кроки – це брат походжав мостицями. Доки не зупинився:

– Вуже? – наголосивши останній склад, запитав. Заторохтів згори, потім загупотів бетоном, далі прилопотів берегом. – Е-ех! – Скуйовдив їй зачіску. Очі в неї були завбільшки з воду.

Одкинувшись горілиць, я побачив під мостом й велосипеда. Бо Оля похапливими пальчиками своїми одторочила з нього авоську, принесла, розстелила газетчину; доки вона поралася-нарізала, я дивився на міст ізнизу – й дивувався, що навіть він такий нездатен застувати небо. Патріархальну тишу порушувало лише наше хрумкання огірків та плюскіт маленьких грайливих рибок, які, бавлячися, вистрибували з поверхні, помилуватися на нас таких.

– То шо ж ето я? – аж коли брат згадав про плящину. Бо мені було аж до болю незручно про неї. – Ну, ще одненьку, бо тобі ж треба пройти й ще одну ручку, – верховодив він голосно.

Оля схвально засміялася. Вона почала не мовчати, але не знала, про що. Я хотів казати ротом, але побачивши поруч нього зацвигану багаторазовістю пластикову скляночку, не став.

– Ну, я ето, а ви ето, – підвівся він йти на міст. На мого погляда він не зважив, твердо додавши: – Бо нам надьожно нужен рибьонок, – однаковим голосом сказав брат.

Щоби не зрадити цю простоту, я заплющив очі й принишк спиною до цілющої землі. Оля виявилася вправнішою, аніж уперше. А я, коли вдруге. Мене навіть не смішили ноги брата, коли він, стомившись походжати, сів на міст і звісив їх до нас, подригуючи.

Харчі, прості такі, райцентрівські, приємно входили у слизову оболонку. Й вона вдячно готувалася до третьої склянки, але натомість почула:

– Ну, браток, ти дєлай опять, а потім получиш, – продекламував він і красномовно поніс бурячиху нагору. Я ж засумнівавався не в їй, а в собі:

– Скільки можна?

– Стіко, скіко нада, – була відповідь. – Бо це таке діло, шо постоянне, требує привички, зятьок.

– Що? – недочув я нарешті. Так, що звівся на долоні.

– То, шо міні з сестрой нужен крепкий супруг, а не який. Так шо ти зразу привикай, триніруйся.

Вмить світ зачинився. Довоєнним мостом. Який міг, правда, бути й набагато старшим, адже подекуди був зі зопрілого дерева. Я зиркнув ліворуч, праворуч – але куди ти втечеш, коли вони, брат і сестра, на велосипеді? Й ноги мені стали непевні, бо й напрямки були тут геть незнані. Оля безтямніла ротом. Чудоподібні її очі теж. Непрофільтровані. Я підвівся швидше, аніж вона розстібнула на мені ремінь. Стояла, застуючи протилежний шлях до втечі.

– Ти шо ето? – непідробно щиро дивувався брат. – Сядь і сиди, хочеш, кушай, хочеш – нєт.

Він зичливо показав пляшечку, пестячи її пальцями – вони виявилися незграбними для цього, як би з ковалеві завгрубшки. Тут я лише додивився, з ким маю справу: такий задля рідної сестри зробить усе, аби надолужити їй долю. Бачачи, що я не виконую, він зробив погрозливого крока.

А я зробив свого – скочив у річку – запірнув зопалу так добряче, що почув лише кінець фрази:

– твою мать!

Він квапився рятувати нову сім’ю, рятувати рід, але не осквернив воду своїми штаньми. Доки скидав, я занурився ще, штовхнувшись дна, випірнув вінобіч. Коваль подивувався, не побачивши зятя там, де сам шубовснув. Певно, в цій місцині не було водяної традицї гратися в «жука», або вона була надто послаблена за останні часи. Де перемагає не сила, а хитрість обирати щоразу несподіваного керунка. Він не ладен осягнути, що штовхатися од твердого в такій грі продуктивніше, й чесно гріб руками, покладаючись на справедливість.

А я – на те, щоб він стомився раніш, аніж збагне суть гри – його вражало, що відстань між нами, аби зникнути, щоразу зростає; бо я, дурячи його, чесно до останньої миті не знав, у який бік рвонуся. Й тут, вихопившись, я, одкинувши воду з очей, узрів проти них Ольгу. Вона розпачливо стояла край берега. Й лише горб заважав їй кинутись. Я роззявив якомога рота. Так, аж вона вирішила, наче скажу. Й навіть вирішила, що. Однак, аби увібрати щобільше повітря й запірнути понад самим дном.

Вихопився я аж допоясу. Й геть не подивувався, що замість мосту наді мною височить Сен-Сімон. Так поруч, що вдалося розгледіти – мури його старовинні були геть подзьобані свіжими кулями. Однак не вони лякали. Тому я, знаючи: не слід робити коливань, тамуючись, посунув од бастіонів. Деякий час мені вдалося дурити тренованих акул, однак вони були позбавлені глузду, а безомильні рефлекси їм вірно вказували, як-то гратися в «жука». Тому, не криючись, я урвав батерфляєм до берега. Чемпіонка з-поміж них завиграшки скоротила дистанцію – одна біда, що я був непрострелений і цупко тримався поверхні. Тому потвора, перш ніж роззявити пащу, мусила перекинутися нею, аби вчепитися знизу, й засвітила маневра – тому я встиг ногами штовхнутися мілкого дна й вистрибнути вгору з води. Якою, пінячись, профурчали ошкірені ікла, вони ляснули, не повіривши інстинктові, що порожні. Провалившись знову в хвилі, я хутко здобув ногами дно-опору й штурхнув її – й не одні щелепи невхопно прошкварчали поверхнею. Отак, стрибком по стрибкові я вихилявся, доки побіг по мілкому. Це не зупинило хижаків. Вони дерлися на залюднений пляж, але я не озирався, чуючи, що ті по твердому втратили швидкість.

Я одхекався швидше, аніж зорієнтувався. Ну так, оно дахи санаторію, онде дитячий спортмайданчик. А ось і улюблений пальмовий гайок, де я так полюбляв придавити комара в мертву годину. Я вичовпав туди, аби невборонно долучитися знов до цього праведного, вкрай потрібного тепер діла. Однак мало не впав на двійко, які саме кохалися під моїм кущем. Вони обурено припинили, а я, мов дурень, витріщався на це. Тому що узрів Кончіту. Добродія ж, позаяк він не лежав горілиць, не впізнав, надто виявився мізерним. Омріяна мулатка запнулася ковдрою, щойно він зіскочив з неї.

Отут мені хміль вивітрився остаточно – те, чого не змогли навіть зробити перегони з рибами-людожерами. Бо постать чоловіка виявилася ще химернішою – він дибав до алеї, і я не міг одірватися поглядом від дива: замість голови він мав досконалі й непідробно дебелі геніталії. Побільшені ще й цілковитою відсутністю плечей. Ці розміри можна би пояснити й перерваною ерекцією, а ще й карликовим, на відміну від прутня, зростом його носія. Я ще раз протер очі – але марево не впинилося: замість голови теліпалося щось геть протилежне. Аби освіжити глузд, я перевів погляда нижче – якщо в нього така голова, то що має бути ж між ногами?

Там виявилося лице. Червоне чи то од люті, чи то – невдоволення. А може, від того, що йому було затісно межи худих, однак добряче волохатих кінцівок. Й невідомо, що кому більше заважало йти. Це треба було пропірнути пів-світу, рятуючи тяму, щоби наштовхнутися нею на феномена, здатного похитнути її остаточно. Я пересунув очі, рятуючи їх, на Кончіту. Та вправно зібрала плаття, й, обурено струснувши гривою, рушила в протилежний бік. Я безпорадно знову втупився в коханця, аби осягнути. Зрадили його гомілки. Спершу мені здалося, що вони, як у мавпи – замість ступнів вони мали долоньки.

– «Боже милий, – сахнувся я, – до чого самотність здатна довести гарну жінку, що вона кидається вже й під брата нашого меншого», – подумав я про примата, тобто про мавпу.

Й щосили втупився, аби пересвідчитися. Однак одразу ж постала й перекинута істина: волохатий добродій той був геть не орангутаном. Просто калікою безногим. З досконало відтятими ногам'и, аж по саме нікуди. А-таки дядьком. Тому він, потривожений, мусів хутко перекидатися догори, й на своїх білих руках простувати геть. На руках по землі, маючи межи них власну голову, а не навпаки. Я милувався ним, доки він, акробатуючи, не зник в роздягальні.

– Кончіто! – кричав я доти, доки не додивився, що пляж порожнісінький.

З докуки я тупнув в нього ногою. А потім кинувся під пальму, нігтями розгріб рушену глину. Викопавши пластикового кулька, вихопив звідтам за кокарду чорного берета. Обтрусивши, поніс його до хвиль. І пожбурив акулам. Ті враз накинулися, наче споконвіку чекали, подерли й заковтнули.

__________________