Текст книги "Топінамбур, сину"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

Розділ IV. Не треба сліз

Не треба сліз

(Із циклу «Колоніальні апокрифи)

Оці українські сльози про долю, волю, нарікання на історію, що вона несправедлива. Тут треба знати, що до Господа з’явилися дерева та почали нарікати на сокиру, що та їх нещадно рубає. А Господь примружився отак, по-батьківському, вийняв люльку із рота і мовив:

– Сокира, кажете? А ви придивітьця до неї, панімаєш, із чього в неї зроблено ручку?

Отак і наша воля-доля, бо плачемо ми всі разом, а жоден окремо й на таке не варт, не кажучи вже про те, що думати треба щосекунди, бо проґавиш к бісу той момент, коли навколо тебе почне історія творитися. Прозівали ж, коли із Русі почала Малоросія бути. Й прозівали потім, уже маючи досвід і стерігши, як із усього цього постала назва Україна, чим ми зараз і називаємося; а Московія стала Росією тим часом, і ніхто не писнув. І вже готові «обустраюваться» в Русь, цей логічний крок вони зроблять, і ніхто тоді в світі не збагне, де тут хто. Бо ще й досі вони називаються присвійним прикметником «русскіє». Тобто це єдина назва на землі, єдиний такий народ, де в назві криється належність її. Чиї? Русскіє. І це їх муляє дико, і змушує нас, тобто споконвічну Русь, «українізуватися» все далі й далі, аж до повної нашої нівеляції і пощади нам тут не буде, бо треба ж цьому угро-фінському народу утвердитися не в своїй історії.

А почалося все це з простого статевого акту, товариші малороси. Бо порода в їхніх царів була дуже хирлявою. Бач, коли Рюриковичі зробили в Київській Русі переворот, почали стравлювати межи собою усі наші племена й підставляти їх під орду по черзі, аби ослабити для всякого випадку, аби русини не рипалися, чубаті. Так це в них далеко зайшло, що почали вони всі успадковувати владу, ріжучи батька син і навпаки; от і поменшали в рості.

Що почалася серед Романових гемофілія й взагалі безплідність. Що Наришкіна не могла свойому Романову спадкоємця трона, майбутнього Петра І народити, ну ніяк – а як же тоді з Московією, як же вона без Петра на Великоросію перетвориться?

А саме тут тоді у нас на РУСІ підріс один здоровенний парубок Григорій, і батьки його, таки ж русини, не подумали, замість того, щоби такого велета чотирьох аршин та оддати куди слід у козаки, взяли, дурні богомільні, та й направили його у ченці. Де він щосили свою А:илу постами гамував; і от, кожного разу, коли він її вгамував уже, здавалося, вона візьми та й недовгамовись.

А тим часом Наришкіна, на яку впала підозра у безплідності, з переляку, що тут саме за трон люта боротьба межи усіма Романовими, яких по удільних князівствах наплодилося прорва, а спадкоємця з її гілки на трон нема, подалася в Київську Лавру молитися об цім, бо тоді ще штучного осім’яніння для жінок не було. Та що казати, навіть для свиноматок ще теж не придумали.

Тоді для цього була Лавра. Де кожна лярва могла сподіватися на чудо; і щоб такі чудеса не переводилися, туди направляли найдужчих ченців із усієї Русі, які, незважаючи на пости та поклони, ще здатні були чудотворити. Гризуть вони там божеську науку, бо ще цар Петро не підріс, бо він ще не народився, аби потім усю ту Лавру разом зі студентами і професорами, разом з Києво-Могилянською академією переправити в Ленінград, щоби започаткувати свою науку, бо тоді в Московії не було жодного грамотного, царі хрестиками підписувалися, а єдиний з кебетою, Ломоносов, то тому навіть не було де навчитися, щоб потім стати головним на усю їхню орду знахарем – то й той по науку приїхав у Київ і одразу ж подружився із чотириаршинним Григорієм, бо все це було продумано за, попередньо узгодженим із боярами, планом. І починає з усіляких таких розмов про плоть, про те, яким вона матеріалістичним способом влаштована і про обставини, які сприяють її розмноженню; словом, про те, що потім назвуть сексологією. І от, саме в той час, коли пости майже перемогли велета, почався зворотній процес...

А Ломонос нашіптує, що тут одна дамочка шептатись приїхала, що в неї така сильна безплідність, що тепер уся надія лише на Лавру і на святого духа. В значенні непорочного зачатія. Що, мовляв, вона така залякана, що не признається, хто вона і звідки, бо діло це, виявляється, державне.

– А до чого тут я? – не розуміє Григорій чи Георгій, як його там, ну, словом, велет.

– А до того, що вона поруч із твоєю келією підземною молиться і ніхто її не охороняє.

– Цур тебе, тобто пек, тобто тьху на тебе! Нам про таке гріховне зась.

І отут хитрий Ломонос почина свої підступи, виряджаючи їх для ясності у форму диспута, до якої студенти вже були призвичаєні церковною наукою:

– Тут гріха ніякого нема, Гришо... Чуєш, Юрік, тут усе простіше: раз вона безплодна геть, що навіть! царственна! особа не може її запліднити...

– Та що ти кажеш? – злякався велет.

– не може запліднити ну ніяк. А раз нема запліднення, то й гріха нема. Бо й зрада подружня у такому випадкові неможлива. Ти подумай, це в тебе такий єдиний шанс, щоби силу свою приборкати й не согрішити при цім. Бо більше такого – не буде...

– Ну, а якщо вона...

– вона нікому не скаже! Це ж якби вона на курорт приїхала, а не в святе місце. Хто ж їй повірить, подумай? – підбурює хитренько Григорія майбутній великий вчений-царедворець.

От саме те, що Ломонос уже тоді мав великі задатки, він і прозирнув наперед, чим для його отєчества може у перспективі обернутися романовська гемофілія, тобто розрідження крові, тобто Жовтневим переворотом імені Троцького 1917 року... І щоб такого не трапилося, він давай ще лютіше напосідатися на нашого землячка:

– Ти патріот чи ти не патріот? Ти краще подумай про свій народ... Оно в Лаври одбирають потроху автокефалію, аби звести її геть на фекалію... А щоб роль її в царстві підкріпити, слід тую дамочку хоч один раз полюбити. Церква ваша здобуде ще більшу славу, а ти посядеш у ній великого сану... Та й, зрештою, друзяко-Грицьку: козак ти чи не козак?!

А тим часом знатна пані, яка поклони била у святій підземній келії, тій самій, де Нестор-літописець переписав усю геть нашу історію на свій копил, за що його б слід переіменувати у Нестора-недописця, тим часом вона вирішила довести цю ганебну справу до кінця. Так, щоби та історія вже ніколи й не квакала. З тим цяя дамочка примудрялася бити поклони таким робом, аби при цьому протилежна її половина якомога задиралася. Коли двері – рип! Що на тому самому задираємому місці в неї умить виросло третє око. І що ж воно ним бачить?

Велетенську бородату постать, вимучену постом і науками. Но церква розрахувала пости на людей середнього зросту, а на Григорія ця норма не дотягала; і це вмить відчула та засекречена жіночка, бо в неї там біля третього ока ще один орган відчуття, який у жінок прозирає глибше за всі очі, разом узяті. І ці знання по безпроволочному телеграфові вмить передалися нашому спудеєві, якого ззаду підштовхував у спину майбутній геніальний єстєствоіспитатель майбутньої Великоросі!'...

Наче та кішка, почала поклони бити ще нижче; лише вона не нявчала при цьому, а таким самим голосом молитви творила: призивала господа так люто, так відверто, зціплюючи при цьому зуби до самого їхнього скреготу – що тут би не лише Григорій, а й їхній старенький ігумен умить відчув би себе господом...

Та як стукне, як стукне при цьому лобом у долівку, – аж підзем-м-м-мелля затр-р-р-ряслися. Так, що аж Григорій од того затрясся, а вона, теє відчувши, вже взагалі затряслася, як самашедча – од чого підхвістя її почало тіпатися з підхвицьом, з підтицьом та підсмиком же... доки вони вдвох не затряслися, й усе те, що накопилося у велетові за часи самоти та посту, вилилося у срамоту та...

І пропало козацтво!

Разом із автокефалією. Разом із Академією. Із дверима в Європу, які будуть забиті для того, щоби прорубати вікно. А тим часом Григорій воздавав і воздавав, доки підземелля те йому не перекинулося... І застугоніла земля Руська, відчувши у самій своїй утробі зачаття кінця своїй власній назві.

І от: що то значить – гріх. І от, що то значить, які шляхи до нього. А особливо – перспектива, із якої постав найбільший гонитель Русі, який, видавши спеціального декрета, відібрав у неї, тільки й того, здавалося б, що ім’я. І от тепер ми, оце оповідання пишучи та читаючи, не усвідомлюємо навіть, що зараз мусить на наших очах відбутися друга половина тої перспективи, а саме: із утворенням нового союзу переобустроїться він у Русь, а ми станемо Малоукраїною.

Тобто й взагалі нічим. Як у пісні співалося: «хто бил нікєм, тот стал нічєм».

Помолилася вона ще із місяць у Лаврі. Доки вже напевне не відчула отим своїм третім оком: чудо церковне не лише відбулося, але й совершилося, тобто воплотилося у небувалий плід; що поклони й молитви її дійшли вже саме до того місця, куди й були направлені. І подалася швиденько до рідної Москви (що в перекладі на руську мову з угро-фінської значить те само, що й Нева, тобто болото).

Поспішала, щоби календарні терміни не дуже потім розбігалися із реальними. І впала ув обіймиська свого царственого чоловіка, знаючи напевне, що то усе попереднє не її провина, а лише його, бо тоді ще не було такої медицини, нащадки Ломоносова ще не розвинулися й не розвинули її, аби завгодя знати, хто із них двох – чоловік чи жінка, хто саме є безплідний. І одразу по обіймах закричала:

– Молитва оце лише зараз дійшла і увійшла!

Ну, хто не вірить у таке походження Петра І, нехай спершу відповість: звідкіля серед Романових, плюгавеньких, малорослих, міг узятися двохметровий із вершком цар? Велет? Із такою зненавидою до Київської Русі... Яка його підсвідомо мучила. Мучила, мучила, особливо Лавра. Вивіз він звідти до Ленінграда, спеціально для цього й збудованого, усю професуру й студентство, а тоді думає:

– Щось я там забув...

І згадав:

– Бібліотека лишилася!

От він і наказав Лаврі у двадцять чотири години усю бібліотеку до нових помешкань порожніх у Петербурзі геть перевезти...

Як узнав про це Григорій... А що зробиш, одрубати вже пізно. Особливо, якщо сам у цій бібліотеці й працюєш. Тоді він мерщій усі книжки швиденько до тої келії імені Нестора-літописця перетаскав і поскладав на тому самому місці, де била б начебто поклони ота незнайомка...

– А далі що? – думає він замурувати ту келію разом із таємницею. – Адже цар узнає, що наказа його не виконано й закатує кожного, будь ти йому хоч рідним братом чи сватом, не кажучи вже: батьком.

Тоді Григорій хутенько почав тягати різну макулатуру до порожніх полиць бібліотеки і таскав доти, доки геть нею увесь не обклався – чиркнув сірником – і поніс у віки разом із собою таємницю Лаврської бібліотеки, начебто усі книжки згоріли за недоглядом разом із їхнім доглядачем...

Це був перший підпал бібліотеки в Україні-Русі. І отаке це було перше в нас політичне самоспалення!

__________________

Груди Гертруди Стайн

Лише од думки про неї його починало нудити. І не в грудях тут річ, звісно, а в тім, що він був поетом. От у чім уже ніхто не сумнівається, що Еліот був не ідіот.

Один із нобеліантів, хто по-справжньому того вартий. А тепер кожен з нас ламає голову: чому він покинув спілкуватися із Гертрудою Стайн? Та іншими суперінтелектуалами, а подався працювати клерком у простісінький банк?

Цього жоден інтелектуал не осягне. Та й жоден, ясно, клерк не втямить. Та й поетів уже таких не лишилося, хто б це міг збагнути. Одначе, вкалуючи канцеляристом, Еліот щороку видавав по книжці віршів. От.

Якщо наші інтелігенти ходили в народ, то в них, там, ходили у клерки. Не тому, аби наблизитися до життя. Кому-кому, а елітарному Еліотові цього було не треба, це ж тобі не поет типу Нєкрасова. Особливо того Нєкрасова-прозаїка, який узяв і пішов у народ французький.

А тому, щоби не жити в світі позачасового континуму фернальної гіпентропії квазівізуальної моделі тріадного абсолюту. Що для поета (а найпершим це збагнув Еліот) страшніше за будь-яку канцелярію. Страшніше за народ.

Бо такому от, як Еліот, творити хтілося не про народ, от. У загальновживаному сенсі цього слова. А про той народ, який скоро стане народом інтелектуалів. Може, стане, може, й ні, однаково для такого треба якось упоратися з готовими уже інтелектуалами-індивідуалами. Особливо, коли сам до них належиш, – ну як тут писати поезію? Лише одскочивши од таких персонально подалі. Бо саме тоді починало поставати нове мистецтво, незнаний різновид його, назвати б: альтернативне віршотворення, бо для означення такої поетики жоден ще інтелектуал, був би він навіть ерудитом, а назви й досі не вигадав. Поетикою, бо складалася вона також із чарівливих звучань, словесних поєднань – мистецтво творчо-розумового спілкування.

Що навіть ті, хто започаткували неопоезію, не постерегли її. А просто сприйняли за іншого рівня балачок. Ну, наприклад, якщо до того навкололітературні плітки точилися побіля дружин та коханок письменницьких тощо, – то від початку нашого століття розмови перекинулися: яка там у кого амбівалентна персоніфікація банального «е§о», і з яким саме гіперфокальним дзен-фашизмом він тепер перебуває в діалектичній єдності протилежностей.

Тобто колективізм переміг і тут – медитації стали гуртовими. Тобто гуртковими, як у стайні Гертруди Стайн, наприклад.

До речі, про Ніцше. Цей перший започаткував користати поетичну силу слова для доведення, читай утвердження, своїх філософем. Замість логіки застосував силу художнього тропу. І світ – клюнув. Саме на таку неопоезію, а заковтнув – доктрину. А сонмиська ницих ніцшенят по гуртках розтиражували її, ерудовано спілкуючися, зачаровані її вишуканою парадоксальністю, яка так тішить дух... Ну, а коли вже дійшло до реалізації, то результат відомий. Ні те, ні цше.

Тобто навіть не дзен-фашизм, а набагато простіший. Однак ми лише зараз спізнали, куди заводять такі любі парадокси (типу єдності-протилежності тощо). А Еліот, спостерігаючи утвердження розумової неопоезії не в балачках уже, а супермасовими тиражами газет, та вже не мистецькими, а політичними, – не втримався. Зрадив рідного офіса.

Як же інак, коли навколо таке робиться? Єдність-протилежність переросла в більш поетичного, метафізичний «демократичний централізм».

– Поетика оволодіває масами! – вирішив Еліот. – Постає нова людина, себто людність, поголівно інтелектуальна, – гадав він, – якщо вже навіть політика опоетизувалася геть!

Звісно, що найбільший світовий поет утерпіти не міг ну вже ніяк. І він пориває назавжди з рідною канцелярією та кидається у вир інтелектуального буття, тобто головою поринає межи бюсту Гертруди Стайн.

І от результат – пише тепер винятково теоретичні дослідження. Коли ж він осягнув таку власну трагедію митця, було запізно – він одержав Нобелівку. А після неї вже ніяка канцелярія, ніякий офіс такого до себе не візьме.

Саме в цім світлі слід шукати пояснення, чому він на сконі літ одружився з молодою дівчинкою. Аби зійти в могилу з чистою совістю, не поступившися своїми поетичним «я» власному інтелектуальному «ти».

Тобто вискочити з-під бюсту Гертруди. Й зовсім не важить тут, якого він розміру та номера. Мо’ й зовсім невеличкий такий, бо тут важливіша гіперсенсабілятивна метонімія, а не логосхема понятійної матриці, із чого випливає, що символ – це не образ, і не предикат, позаяк в парадигмі гештальт-ментальності є двоєдиною параморфемою...»

Лише найбільші нобеліанти знали, як рятуватися од того бінарно-амбівалентного бюсту. Який погруддям нависав над кожним більш-менш талановитим митцем, затуляючи Всесвіт...

От, приміром, Борхес. Він сливе і прецінь, у царині. Тому постеріг, що над ним, наче над метеликом (чи, радше, над бджілкою, бо він був роботоголіком великим) майорить бюстгальтер. Од того-таки бюсту. Або б’юсту, як кажуть у нас на Західній Україні. В бухгалтери од нього Борхес втекти не міг ніяк – освіта не дозволяла. А вже де-де в бібліотеці, бодай у читальні-лабіринті, од сачка не заховаєшся.

Що діє Борхес? Він хапає перо й почина смалити надто примітивні оповіданнячка про кров, ніж, любов, яких навіть індійське кіно одцуралося (як відомо, жодне З них не було в Індії екранізоване).

Себто: Борхес ходив у народ, не виходячи за межі аркуша паперу!

Однак і тут Гертруда наслала на нього сонмища інтелектуаленят. Які вмить вишукали в тих оповіданнях Первісне, тобто Сенсуальний Архетип Трансцендентного Логоса, Перфектно Тріадного. І, щоби захиститися, щоби не читати тих статтів, есеїв про себе, Борхес просто фізично змушений був осліпнути. Аби вільно почувати себе межи улюблених книжкових полиць.

Бо втеча в фашизм йому також не вдалася – прогресивна світова громадськість не дозволила. Об’єднавшися в спеціальні комітети, довели всім і кожному, що то, виявляється, для Борхеса насправді не був ніякий не фашизм, а Тотем. Тобто – вихід у Позасвідомість, минаючи Підсвідомість із його Лібідо й трансформуючись, тобто трансфермуючися у Чисту Сублімацію Архіконформного Релятивізму. І таки свого домоглися, переконавши в тім не лише весь білий світ. Але й самого Борхеса.

А бувало, що й цілі народи тікали в фашизм. Митці – тікали в народ, а той – он куди. Досліджуючи особливості деяких націй, дивуєшся, до чого деякі такі довели себе, досконалившися соціально. Повністю логізувавши усі життєві чинники та процеси. Так що кожен цвях, кожна піщинка враховувалася й клалася в належне місце. Що з жахом доходиш думки: поголівна фашизація такому народові – це була єдина можливість олюднитися, вийти за межі схеми. І тоді усі, як один, за єдиним приписом починають ірраціоналізуватися (підперті високою філософо-поетикою!), цілим колективом видобувати Дух. (Історико-атавістично-атеїстично-матеріально-діалектично). Окрилені мислителями, ще ницішими за Ніцше. Із ницшчівними наслідками.

А деякі народи тікають інакше. Це вони роблять межи інші народи. Не розуміючи, що від себе не втечеш, однаково доведеться шукати шляху назад, хоч би ти був би й дуже хитрим народом.

Яскравим тому прикладом служить Параджанов. Він із вірменів подався в українці й створив тут національного кіношедевра. Правда, не вірменського. На сюжеті, який би годився для кіно індійського... Але!

Бо в Параджанова були свої проблеми із Гертрудою. Для нього вона зробила сачка із паранджі. А той зрікся її бюсту, зрікшися всіх бюстів узагалі. В усіх значеннях цього поняття. Змінивши оточуючу дійсність геть. Не в розумінні Вірменії на Вкраїну, а значно глибше – одгородився гомосексуальним муром.

Проте така мембрана недовго його хистила, бо й сама інфільтрувалася антропоморфемно, бінарно-амбівалентно, сексуально-едипо, гендерувалася ультра-лібідозно-гетеро-маскулінно-лесбо-бісексо-прагматично.

Тоді він, як потопельник за соломинку, учепився за висунуте йому офіційне звинувачення про педерастію й щосили запраг в’язниці. Глибоко плекаючи надію, що лише товсті радянські ґрати захистять його первісну душу та міфотворчі її здібності од зазіхань Гертруди.

Однак прогресивне людство, неначе Борхеса од фашизму, одмежувало Параджанова од підерії, нацькувавши сонмища адвокатів, які блискуче довели, що він і близько не стояв біля гузна. Не бажаючи визнавати, що для справжнього гома (історична фраза підсудного на процесі: «Що ці підараси тямлять на гомосексуалізмі!» – кинута як суддям, так і захисникам), що для такого чоловіка саме чоловіча в’язниця аж ніяк не являє собою символа несвободи...

Тож Параджанов мало не захрип на суді, докладаючи титанічних зусиль, аби вибороти своє кредо в адвокатів і таки переконав прокурора, що винуватий. Тому, без жоднісінького доказу речового (а які вони мають бути на такому процесі? Колекція роздертих анусів, чи що?) лише за свідченням потерпілих та за власними репліками (нечуваний випадок для судочинства, навіть для нашого!) був запроторений до буцегарні.

Тобто «щуку кинули у річку», як писав Поет. Там Параджанов цілковито зміг віддатися мистецтву й осягнути себе, нарешті, яко вірменина. Тобто безупину малювати, писати, вивчати рідну мову та культуру, творити її – аніхто з оточуючих не зазіхав балакати На Всіх Рівнях Квазі Сугесто Інфернально Модемно.

Проте світова громада не дрімала й витягла його-таки звідтіля. Та ще й уберегла од повторної посадки, на яку він одразу почав провокувати слідчі органи. Висмикнувши його з підериних лабетів, вона одразу почала підбивати його на перверсії інтелектуальні. На збоченицький шлях, де панують фригідові феміністки, котрі безупинно сублімують. Шляхом, яким мають, мусять йти усі митці. А не власним, притаманним, достеменним. Прадавнім, споконвічно-органічним, інциклічним, автохтонним, міфо-епічним. Лабіальним, йотованим. Маніальним, тобто рукотворним. Панкратичним, профундо...

Певно, лише один-єдиний з них усіх примудрився знайти собі порятунок у цій скруті. Видертися із цупкого бюсту. Порушити одностайність, насаджену стайнею Гертруди Стайн.

Семюель Беккет, – ось той пестунчик долі. Бо він узяв і створив те, що давно було слід – інтелектуальну клоунаду. Чи то пак блазнярню. І всії тії ірінії, наслані на нього Гертрудою, усі валькірії-вальпургії почали гризти, рвати іклами милі їхньому серцеві Гіперонімні Адеквати Паралельних Парадигм, сакрально-лексико-морфемних-вербально-омоформно-адекватних, емпіріокритици...

Певно, насьогодні – це єдиний шлях, аби пронести свою душу чистою. І не стати компромесією.

Невідомо, чи були взагалі груди у Гертруди Стайн. Також нема потверджень, чи були вони знайомі з Томасом Еліотом. Напевне можна сказати єдино: із Параджановим вона особисто не зналася. Бо приятелювала із Джойсом-інджойсом. Із Борхесом-крохоборхесом? Невідомо про персональні контакти.

Та ба й усі інші, хто на таке знайомство не сподівається, мусить тікати од її бюсту, а надто од ліфчика-сачка, Двоєдиного, просотаного Дезодоратом. Дуалістичного, Амбівалентного,

і це – одновалентно.

__________________