Текст книги "Топінамбур, сину"

Автор книги: Богдан Жолдак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

Розділ II. Шизотерапія

Шизотерапія

Іван боявся любові, а особливо кохання.

Бо коли він тиснув на педалі «балериною», женучи велика під гору:

– Таню! – гукав він до неї, яка вже, люта, збігла геть од побачення.

Радіючи, що перехопив її по дорозі, Іван наддав, педаль уломилася. Уломилися й Іванові ядра гучним ударом об раму...

«Чому це, питається, жіночі велосипеди роблять без рам? – Корчився він од думки обабіч свого велосипеду. – Чому в світі таке все несправедливе? Жінкам же байдуже, є та рама чи її нема».

Крізь спалахи болю він краєчком ока таки побачив Тетяну, не так її, як зневагу. Вона ж не могла зазнати подібного болю й тому не розуміла, до чого всі ці кривляння, гримаси. Оці згинання, розгинання навколо велосипеда, наче він і далі намагається їхати під гору, з якої вона давно вже зійшла.

– Ну? Може, ти мені щось скажеш?

Іван лише німо кивав на букетика, якого конвульсія одкинула обік стежки.

– Ну, то встань і подай квіти дамі. Чого ти мовчиш, коли з тобою розмовляють? І покинь корчити пику! – наказала вона.

– Ах, так... Ну, тоді бувай! – кинула вона через плече й подалася з того пагорба, якого Іван так і не подолав.

Тепер кожного разу, йдучи до неї на побачення, Іван замість «здрастуй» зазнавав з її очей удару в пах – рефлекс був такий пекучий, що зустріч перетворювалася на стогони.

– Тобі не цікаво, про що я говорю? – дивувалася Таня. Той кивав очима.

Й виходило на знак ствердження. За другим разом Таня післала його к бісу.

– Повісила чайника! – казала вона, бо пригадувала лише його зігнутого знаком прощання, постать.

«Таня – це прощання», написав він у щоденнику свого першого вірша.

***

Оленка щоразу соромилася роздягатися. Подруги це знали й щоразу після фізкультури не поспішали це робити раніше від неї, дивлячися на її муки.

– Ну, покажи циці, – сміялися вони.

– Дівчатка, в неї ж сократівський лобок, – реготнулася Томка, й Олена сполотніла. Що це може приліпитися на кликуху.

– Не те що в тебе, неандертальський! – встигла перебити вона, й подруги вже вимагали у Томки, аби показала. Та засвітила, і всі покотилися.

Коли вони подалися, Олена нагнулася, аби подивитися, що там у неї є філософського?

«Ну, випинається, – погодилася вона, – але ж Сократ був лисий», – не погоджувалася вона.

Ігор Семенович так її й застукав.

– Загубила щось там? – засміявся педагог несимпатичним голосом. Вона сахнулася в куток, але він, тренований, зловив її за руку. – То не видирайся, не викручуйся. Оце ти загубила? – він поліз до спортивних штанів своїх і видобув із задньої кишеньки ганчірочку, таку, наче брудного носовичка. Він струснув її перед її носом, і постали досить немодні дівочі трусики.

– Твої? – грізно смикнув Ігор Семенович, лисина його займалася світанковою загравою. – Ти диви, яка сильна, а на турніку нормативи здати лінується, – підтягував він її до себе. Що на мить Оленка мало не скоїла дурницю – хотіла показати йому, що її власні трусики на ній, а цей речовий доказ із іншої опери. Коли з жахом побачила, що на ньому, на тому, посередині цілком відсутня «ластівка» – чотирикутна вставочка між ногами. Ще й краї дірочки ретельно обметані стібками. – Так ось хто такі труси носе? Що, ліньки вже й зняти, коли поспішаєш? – Він охопив її руками. – Ліньки, так, коли прикортить, еге? Коли хлопчикам жижки тремтять, то можна за перерву не встигнути? – Кричав він. – Це я тут знайшов! Ти думаєш, я не знаю, чиї вони?

Коли вона збагнула, що він цілує, то зомліла б, проте наостанок їй спалахнуло, що йому того лише й треба, вона почала випльовувати його слину і вчепилася в горлянку, а він захрипів:

– А-а, ти так...

І несподівано вхопив її вільною од тих трусиків рукою за її труси, щосили стиснув, аж їй у очах зблиснуло, і рвонув. Вона б удруге знепритомніла, однак жах перед учителем гнав її далі, за межі глузду й болю, такого, що й за пологів не спізнаєш. З очей і носа бризкуло враз, що фізрук одскочив. Вона випала в двері. Три дні сачкувала школу, доки не загоїлось, боялася, що всі взнають. Й не так за себе, як за маму. Коли почує, що вчитель хапав дочку, то матиме другого інфаркта.

Тому на шкільній дискотеці танцювала лише з подругами, ховалася за них, коли хлопці підсовувалися запросити.

– Можна подумать, що ти їх боїшся? – зазирала в очі Томка.

Й тут до Оленки дійшло, що це так – якшо вже вчителі дозволяють, то чого казати про цих ідіотиків. Удруге вона переконалася тут-таки, бо Володька Мазуренко запросив її за руку, й не встигла вона з ним зробити й па, як її всю пересмикнуло – наче він вільною рукою вхопив її там, де вже все було висмикнуте. Разючий біль кинув її на підлогу, й сльози окропили її.

Вовка був хороший хлопець і оголосив:

– Апендицит!

Іван сидів і не вірив на власні вуха, які почули:

– З погляду хірургії, юначе, у вас усе гаразд. Єдине, що вам пораджу, зверніться до невропатолога.

– До сексопатолога? – з жахом перепитав Іван.

– Ні, до того вам, юначе, ще ранувато.

Голова була повна невропатологів, коли він вийшов на вулицю. Автоматично стрельнув очима на продавчиню і, як грім з ясного неба, його вдарило рамою межи ніг.

– Оленко, – мати зашарілася.

Дівчина вмить здогадалася, про що та подумала. Дочка, мовляв, подає документи в медакадемію, щоби вивчитися на лікаря й виходити серце хворої мами.

– «Це б теж було правдою». – Мало не сказала уголос Олена. Бо мала іще одну: їй хотілося позбутися отого клятого холоднючого слова «фригідність», якого вона зазнала з турпоході, де Вовка цілу ніч намагався зробити з неї навпаки в наметі, витолочивши усі кілки навколо. Але все було гаразд, доки не було туди дотику. Усе стискалися досередини, вкрай, що хлопепь навіть не міг відшукати. Про таке він і не чув. Узявши напрокат окремого намета, він од люті ник, що не вдалося, Лєнка не брикуча, а нічого не вдається.

– Ну, чого ти смикаєшся? – не розумів він, – спокійно, – і знову ліз туди, де, як він переконався, нічого не було. – Слухай, – дивувався він, – а як ти в туалет за маленьким ходиш?

Замість заплакати, Оленка пирснула сміхом, пригадавши того Вовку Мазуренка, коли вони ще гралися в пісочку пасочками й він їй серйозно доводив, що дівчатка пісяють з попки, бо в них більше нічим.

– З погляду хірургії у вас все нормально, – запевнив її лікар, – раджу вам, дівчино, звернутися до невропатолога.

– Сексопатолога? – з жахом не розчула вона.

– Ні, якого там сексопатолога, ви ж дівчинка.

З тим означенням вона вийшла на вулицю й несла його доти, доки її не оточив на зупинці гурт східних. Вона пручалася прорватися, однак один помітив:

– Ти пасматрі, какой у нійо вкусьний животік!

І тут-таки щосили вхопив за нього цупко, через тонке плаття, й висмикнув жмут. Так вона й стояла, зігнувшися, коли вони пішли далі. Доки сльози її висохли на асфальті.

«Оце тобі, дура, – скрипіла зубами вона, – оце тобі сексопатологи».

В медлітературі чогось путнього зі своїх проблем можна було надибати лише англійською. А мови вона не знала. Усі однокурсники давно вже знали більше, аніж там було написано, але зізнатися їм – заїдять.

***

Коли Іван збагнув, що він зрозумів: дівчат він боїться, інші думки огорнули його.

«Що ж тепер, у підари проситися?» Коли він оно вже й у футбол покинув грати, боявся м’яча, який міг туди ударити. І волейбола. Навіть по телевізору боляче було дивитися на теніс, бо теніс, де такі швидкі м’ячики, точно римувався з «пеніс».

«Хто береже пеніс, / Той не грай у теніс», – записав ще одного вірша Іван. Потім рішуче підвівся і взявся лагодити ненависного велика. Штиря до педалі він купив давно, лише руки не доходили. Сів на нього верхи міцно на сідло:

– Я покажу тобі зараз невропатолога. З психіатром, сука, – звернувся він до зрадливого органу свого. Який ту раму металеву зачув силовими магнітними полями. Генофонд увесь зіщулився, коли Іван пішов, налягаючи на педалі, під гору. Але не встиг до кінця – друга педаль вломилася – й світ Іванові розколовся обабіч рами, яка пропекла його до магми. Хлопець розлетівся надвоє бризками велосипеду, на мить закентаврившися на нім нечуваним спалахом.

Який поволі минав, але шок, ще більший, лишився.

– В останній раз, ясно? – сказала Тетяна, розстеливши скатерть, на якій вони цілого дня пролежали, пряжачися на пляжі. Він лежав і бурхливо бажав, боючися ворухнутися. Щоб не підкралася рама. Якось би просунутися попід нею, не потривоживши.

– Ти ще тут? – підкузьмила Танька.

Він хапкома торкнувся її, й вона умить перетворилася на руля велосипедного, який ударом розвалив його намагання навпіл. Щоби намаганням Тетяни нікуди було притулитися.

Вона пішла, не озирнувшися навіть, покинувши свою скатертину.

***

Чергування в медпункті цікаве тим, що його не було. Сидіти Олені наодинці з цілим людським полем, відчуваючи юрбу там, наче крізь омертвілу воду – таки робота не важка. Тулячи раз-у-раз квачика з йодом кожному, хто відокремленості з натовпом не мав – неважка річ. Надто ж, коли западав лютий холод. То Оленку щоразу дивувало, що навіть тоді, а кілька скажених ентузіастів ковзання таки знайдуться, їхня упертість, якою вони енергійно протистояли крижаній дійсності, вражала її.

«Отак і я мушу», – казала вона собі, не знаючи про що.

Доки одного такого не принесли, він, виявляється, завбачливо одягнув вовняні плавки, однак, розігнавшися кригою, не помітив, як його те господарство повз те утеплення висковзнулося під тонкі спортивні рейтузи. Попоїздивши зо дві години, Іван усе, що там у нього було чоловічого, геть одморозив.

Олену вразила, як на чоловіка, цілковита відчуженість його до власних геніталій. Він ясним своїм зором утупився в стелю і навіть не зреагував, коли вона поклала йому туди електрогрілку.

– Так, одморозив повністю, – кричала вона в трубку телефона-автомата. Гадаючи, що такий її категоричний діагноз прискорить диспетчера швидкої допомоги негайно надіслати карету, лише коли бігла назад до медпункту, то разом з холодним вітром їй увійшло в голову, що тепер «швидка» до її пацієнта якщо й над’їде, то в останню чергу.

Іван лежав під грілкою, лише скоса глипнув на медсестру й знову втупився в стелю, чоловік, який щойно кілька годин долав льодового простору, виявився зовсім не героєм, де ж його завзятість? Чому він отак умить узяв і спасував?

– Треба щось робити! – постановила Оленка уголос.

– Це ви мені? – індиферентно буркнув юнак.

Дівчина зняла електрогрілку й побачила, що та анічим не допомогла нещасному, усе засвідчувало, неначе в медатласі, клінічну класичну одмороженість. Дівчина й незчулася, як ухопилася обіруч за ту ганену господарем плоть і заходилася розтирати. Хлопець зневажливо пхикнув і одвернув лице до стіни. Це її так обурило, що вона терла десь із годину без передиху, виповнюючи свою дівочу лють до всіх чоловіків на цього,

бач, героя, якому наплювати на все своє. Що навіть почала вірити, що має які-сякі біополя, якими не наділено прості електронагрівальні прилади. За віконцем стугонів вітер, намагаючись викреслити із тепла цього маленького острівця, де дівчина-медик намагалася одіграти назад те, що він уже забрав назавжди.

Вона не помітила навіть, тручи, що геть забула зіщулитися, стиснутися, як то з нею бувало кілька разів за три довгі роки навчання в медуніверситеті, де кожен старшокурсник вважав себе за сексопатолога. Де кожного такого разу вона затискалася ще дужче. Що байдужість оцей заморожений юнак мав набагато більшу, аніж її страх. Й непомітно для себе вона проґавила тої миті, коли почала оживляти цього покинутого долею хлопця, коли нарешті тепло її прорвалося й увійшло в цю крижинку, спалахнувши од рук її так, що вона сама мало не попеклася. Й відчула пожежу до нього, що той устиг збагнути, що порятований, пізніше, аніж допетрав, що ця медсестра біля нього чомусь рве на собі халатика, одежу, хутко роздягаючи безліч теплих жіночих надяганою Усе це так подивувало Івана, що холодні силові лінії рами-магніту розтанули, незгадані, загубилися в морожених струменях поза шибкою, одлетіли од цього теплого віконця в дрімучі ліси і в гнилі болота. Йому ніколи було й подивуватися, бо з ним трапилося чудо враз, якого він отут обов’язково досягне. Бо вже його сягала й сягала жадано незнайома дівчина, завзято, беззастережно, одкинувши усі книжні знання про себе, незнану. Краєчком глузду, тим, яким людина лучиться не з собою, осягаючи, що попереду в них буде все: кохання, шлюб, діти, нерозлучність, до цього лишилося зовсім мало, волаючи лише цієї миті, яка вже хапає, накочується, підхоплює, – волаючи лише про одне, аби та мерзенна «швидка допомога» забарилася на снігових дорогах хоч на мить, ще на мить, ще хоч на півмиті.

__________________

Он до го

(Мініапокриф із серіалу «Прощавай, суржику!»)

Ігор, він був дуже юний, хоча й зрілий мужчина. Через таку діалектичну амбівалентність протиріч, він не знав, як підступитися до жінок. Бо однокласниць за таких не вважав. Старших же, навпаки, боявся.

– А тут природа бере й бере своє! – лаяв він її, бо поступитися не міг, а перемогти – не знав, як.

Тому онанізм приголомшував його, кожного разу він впадав у містичний стан, завважуючи, що сперматозоїдів у еякуляції мав більше, аніж було мешканців на Землі. І це космічних масштабів марнотратство приголомшувало так, що він відчував себе героєм античної трагедії, лише невідомо якої.

– Вона мусила ж бути! – переконував він себе тим, що більшість їх була понищена християнством і лише дещиця дійшла до нас. Та, поверх якої церковники написали свої тексти. Набагато нудніші, як і їхні храми, поставлені поверх фундаментів первісної віри. Де обов’язково щось мусило говоритися про Ігоря, бо він мав підозру, що цілі культури й релігії гинули саме з тих причин, що й триліарди його ненароджених дітей...

Особливо на пляжі, де марнувалися міріади майже оголених жінок, підставляючи під Сонце усе, що мусило пеститися Ігорем. Де промені випікали ті емоції, які мусили горіти за інших обставин, куди також не знав, як долучитися він.

– Ну, ладно, – подумав Ігор, бо його пронизала ідея, так швидко, що він не встиг зафіксувати. Ідея космогонічна, але водночас куціша за мить.

Хлопець уперто продовжував пляжитися, знаючи, що Гідропарк – це єдине місце, де людина спілкується зі Світилом, якщо не за допомогою віри, то за допомогою шкіри. Лише головне не прокліпати тепер того осяяння, яке од Сонця зі швидкістю протона пролітає крізь мозок, а розгорнути його на обшир усієї черепнини, на усю кількість сірої речовини.

Тим часом навколо знемагала жіноча стать, очікуючи од протуберанців також новини, і, пересмажена передчуттями, несла свої тіла до води, щоби, остудивши, знову й знову підставляти їх під опромінення.

Доки вода не стала тепліша за повітря, із емульсії перекинувшися на суспензію – і вмить усе жіноцтво під Сонцем стало безпорадним, це була саме та мить, коли Ігоря знову проймило: він, хоча й не Світило, але однак може оволодіти усіма присутніми тілами.

Для чого він купив люльку й тютюну на базарі, де дядьки продавали його гранчаками. Цигарка для цього діла не годилася, бо могла розмокнути у воді. А, головне, палилася занадто швидко; бо Ігор був міцний юнак, і цигарки йому не стачало домастурбувати.

– От ета, – примружувався він на обранку.

Мундштук додавав його вустам саркастичності усміху, він ніс його позад люльки, ступаючи до води слідом за об’єктом. Яка, рум’яніючи поглядом, зайшовши до води по груди, умить перетворювалася на суб’єкт підводного поґвалтування.

Ігореві варто було лише піднести побільшувального скельця до люльки, іскра, вилучена із променів, запалювала не лише тютюн. А й єство. Але куріння мало й ще одну перевагу – пускаючи дим, можна було довго не плавати.

– Ну, стоїть собі чоловік, бо курить. Кому яке дєло?

Одною рукою він палив, а іншою, під водою, надолужував, що несправедливо одбирала доля, при чому міг оглядати з низької точки усенький пляж і розвернуті до нього порозкидані геть усі безсоромні ноги, сідниці, пахви, підбікіння. Позирати крізь дим, який маскував погляда, навертаючися ним щоразу до об’єкту, який чимдалі суб’єктивнішав, навіть не підозрюючи про це. Доки не вибухало те, що набухало, й теперішнє не поринало в праісторію, коли усе суще на Землі ще було жабами, ті розмножувалися за допомогою води, усі викидаючи в неї ікру і гігантська сфера вільги олюбовнювалася нею, пронизана всезагальним заплідненням; що, власне, й прискорило еволюцію життя, вдосконалило його. Чому поклала край революція.

Однак з’явився Ігор, чоловік, який повернув усе на свої місця, розпочавши нового завитка там, де вичерпався попередній, – мільярди пуголовків плинули Гідропарком. Місцем, якого по чорнобильській катастрофі переіменовано на Гиблопарк. А тепер ця радіація лише прискорювала еволюційні поривання протоплазми, і вже не химерна воля випадку, такого примхливого у вирі людських стосунків, зумовлювала вагітності, ні. Колосальний групенсекс, де запліднювачем цілої акваторії був один-єдиний такий собі юначок, він був найновітнішим виявом природнього добору в природі, саме він, хлопчина, який додумався до того, чого не змогли виплекати цілі наукові інститути й сонмища сексуальних теоретиків від Гегеля до Юнга...

Ігор полегшено вийняв люльку з зубів, бо вона, випорожнена, забулькотіла, переклав до іншої руки побільшувального скельця й потер ним по грудях, наче недомилком. І хоч сонця в ньому не було ніякого, однак пам’ять опукло гріла тіло.

Вийшовши на берег, лупа вислизнула йому крізь пальці. Він озирнувся по неї, і, доки надибав поглядом, зіткнувся з таким же булькатим, як і вона, поглядом. Цей дідок лише підняв скельце, витер його од піску й передав Ігореві. Лише. Однак Ігор, пішовши далі пляжем, і гадки не склав, що межи ними двома зв’язок набагато міцніший, аніж межи усіма тут на Дніпрі, разом узятими.

Он ось до

(Історія друга)

зникли всі чоловіки! Село Долинське було таке велике, що одного разу правило навіть за райцентра. Спершу вивезено чоловіків на Соловецьке переселення, потім на Сибірські, потім був 33-й, далі війна; коли фронт одкотився, посходилися геть усі жінки до розорених домівок. Бачать: лихо, жодного чоловіка, бодай кульгавого. Стали ждати кінця війни, може, хто повернеться хоч з неї. Одгриміла перемога, а жоден і вісточки не подав.

– Тьотю, одчиніть... – почула переселенка, старезна баба.

Це до своєї оселі повернувся з німецького полону Дмитрик, єдиний, хто прийшов із Германії, бо мав лише тринадцять років. Усі, хто в концтаборах був старший, пішли тягнути строк на Колиму.

Потроху до села й худоба поверталася. Почав він пасти. От він і почав молочко підсмоктувати – то з одної, то з іншої. Доки його за цим не заскочила Секлета. Ідучи з базару випадково через леваду, забачивши, що її козу окрадають, вона накинулася бити хлопчину, повалила б і докалічила. Коли відчула під собою і щось тверденьке... Те, чого вона не вчувала з довоєнних часів...

Отож одна по одній дівки та молодиці почали шастати в обід на леваду, несучи у вузликах підживку, але хлопчисько виявився несподівано міцненьким. Так, що й по сусідніх селах, де чоловіків не було геть, прознали про сироту-пастушка. І вже по пустках запищали малята, та рясно! І усі Дмитровичі. Хоча регіон свято беріг цю таємницю, бо Карний кодекс тоді діяв несамовито, а сідати в повоєнні роки за розтління малолітнього не хотіла жодна з тих кількох тисяч. Колосального гарему, який побив усі світові рекорди царя Соломона, Святого Володимира – й ніхто про це не прознав – жодна легенда, міф, апокриф не вберіг цю всесвітньої ваги подію, коли один хлопчак відновив цілого етнічного ареала.

Але згодом на юнака почали надто тиснути ускладнені родинні стосунки, так, що він змушений був тікати до столиці учитися на бухгалтера, де він і лишився, покинувши геть усе своє плем’я.

Так, тепер на київському пляжеві лежачи, й гадки не мав через п’ятдесят років, що отут поруч є кілька його дітей, більше онуків, а надто є правнуків. І що оцей дивакуватий юнак із люлькою в зубах, також на чвертку має його кров, бувши йому онучатим племінником.

– Спасіба, дєд, – озирнувся Ігор, згадавши подякувати старому, бо сам би в піску ту лупу зроду б не одшукав.

Тутки він побачив, як із води виходить дівчинка Маня з рум’яними очима. Після того, що межи ними трапилося у воді, вона його вже не схвилювала.

Маня глипнула на нього востаннє, щоби ніколи потім не згадати – навіть коли уся рідня катуватиме її за ранню вагітність і подумки дівча перебере усіх, хто біля неї з чоловіків був, вона не пригадає: дивакуватий молодик стоїть коло неї у воді, пихкаючи з люльки смердючим димом, таким, що очі в нього зблискують, певно, од самосаду, нарешті ті очі сіпнулися, тіпнулися, й Мані здалося, що тепла хвилька лизнулася її стегенець, але це відчуття було таким мимовільним, що тут же виковзнулося назавжди з її пам’яті.

Де ж було їй знати, що юнакова сперма також стала самосадом, плинучи межи ногами не лише Мані, а й інших, зовсім сторонніх жінок, які щільно хлюпалися вихідного дня на Гідропаркові, й далі, далі линула течія, протоплазмована Ігорем, докорінно міняючи людські долі, ламаючи сім’ї, а, часом, несподіваним робом, зміцнюючи деякі з них.

Найбільше Манина таїна дивувала батьків тим, що, по-перше, донька навідруб не кололася стосовно кавалера, а, по-друге, що усі гінекологи категорично визначили її як дівотницю. Це була єдина обставина, чудесна, яка врятувала дитині життя.

Той во ндо

(Історія третя)

Але найбільшими майстрами непорочного зачатія були євреї. У їхніх заповідях є багато незрозумілих речей, таких, що навіть самі вони не можуть пояснити. Так, наприклад, обрізання. Це вже лише зараз хірургія твердить, що відтинання крайньої плоті огрублює там слизисту і дозволяє уповільнити трохи південного темперамента. Чи, навпаки, зумовлює більшого його подразнення об штани. Так воно чи не так, але у старших людей, у яких спостерігається загальне потоншення епітелію, цей обряд потенцію підриває.

Яскравим прикладом тому є Йосип. Геть немолодий, а посватав собі юну Марію, ну, от починається у них перша шлюбна ніч, і що? Не може він порушити її невинності. Й не через похилий вік, бо бувають випадки, коли й молодий курсант нічого заподіяти не здатен дівчині, або й цілий взвод їх. От старий тесля теше, теше, а витесати нічого не втеше. Хоч робить це він не на пляжі, а в столярній майстерні. Бо тут є одна велика історична несправедливість. Про яку слід пам’ятати усім емансипанткам, бо серед них є й чимало єврейок: у Ізраїлі чоловіків обрізають, а жінок чомусь – ні. Тому старий Йосип і не подолав. Але й не вдержав. От саме звідсіля й починається по всій країні паніка про чудо. Що, мовляв дівка невинна, але вагітна. Тоді ще не було ні хірургії, ні Фройда, щоби можна було пояснити цього факту по-науковому. А лише по-релігійному – од кого такий плід? Ясна річ, лише од святого духа, од кого ж іще. Потягнулися до них звідусіль паломники-волхви, аби побачити, що ж із такого чуда народиться. Ну, й коли вродився младенець, то ці заморські віщуни рознесли дивовижну звістку по всенькому білому світові. Який, на відміну від євреїв, не був обрізаний. От він і увірував, що народився Божий син.

А євреї, як один, у нього не повірили. Бо ж усі вони були обрізані й чудово розуміли підстави незвичайного факту.

Бо яка б ще інша причина, що вони того младенця не визнали?

Усю сьо

(Продовження «Он до го»)

Ніхто на Гідропаркові й гадки не мав, що десь, колись, у далекій країні, старий тесля не зміг позбавити дівоцтва своєї молодої обранки. Й не вигадав нічого кращого, як порушити його ізсередини, за допомогою пологів. Тут сяяло сонечко, яке колись у цього, тутешнього народу було Богом. Ще геть недавно це плем’я навесні, коли з’являлися з-під землі перші пагінці, йшло на ниви, де й злягалося, окроплюючи майбутні колосочки своїм сім’ям, аби вродився, ні, не Месія, а хліб. Який у цих людей також колись був Богом.

Із річки вийшов молодик, посмоктуючи порожню люльку, Ігор, потім із води цийшло дуже багато дівчаток, із ріки, яка теж текла споконвіку.

__________________