Текст книги "Не вбивай"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 22 страниц)
НА ХУТОРІ
По вінчанню і по бучному весіллю, на котре гетьман вирядив своїх заступників і прислав багаті дарунки, Мотря з Чуйкевичем замешкали на тихому хуторі в одному з Кочубеєвих маєтків.
До Ковалівки їхати було задалеко. Гетьман кождої хвилини міг покликати свого канцеляриста в Батурин або й до Києва, бо діла у військових канцеляріях було більше, ніж канцеляристів, та ще таких досвідчених і вправних, як молодий Чуйкевич.
Чуйкевич хоч як раював, доскочивши свого щастя, а все ж таки почував докори совісті, що занедбує діло. Там, може, рішається доля твоєї вітчизни, а ти устроїв собі ідилю. Там Арес пише мечем криваві рядки великої поеми, а ти тут читаєш погідні буколики.
Кождий ранок вітав його отсим докором і кождої ночі, проходжуючися з Мотрею в огороді, він тривожно дивився на небо, чи не побачить кривавої луни.
Пожежі часто лучалися влітку, з помсти або від неуваги, але тепер кождий огонь нагадував тую велику пожежу, яка зайнялась перед вісьмома роками і якої годі було вгасити. Правду кажучи, на Україні здавна горіло. Люди родилися і мерли серед війни, не знаючи, що таке справжній мир, А все ж таки за Мазепи привикли вони дещо до ладу й дожидалися спокійніших і кращих часів. Здавалося, що гетьман, упорядкувавши руїну, построїть на її згарищах нову й сильну державу.
Аж нараз ті добрі сподівання тратили певну підставу.
Свої війська виходили з краю, а на їх місце приходили московські. Від заходу війна зі шведом і поляками, зі сходу бунти й повстання, з півночі Москва, від полудня татари, всередині росте невдоволення проти панів і дуків, незгода голову підносить.
Важка журба за будучину рідної землі захмарювала щастя молодого подружжя.
– Як ти гадаєш. Метре, – питав Чуйкевич своєї дружини, – скоро поїдемо ми в Ковалівку і заживемо спокійно чи, може, й не діждемося нашого тихого щастя?
– Якщо маю тобі правду сказати, – відповіла Мотря, – то я на те не маю надії. Чомусь мені здається, що нас ще не одно таке чекає, чого ані розумом не збагнеш, ні серцем не прочуєш.
– І не страшно тобі?
– Ні раз. Для мене страшна тишина перед бурею, а не сама буря. Такої тишини, як ось тепер, я витримати не можу; пригнічує мене. Краще хай громи б'ють, хай блискавки осліплюють очі, хай вітри торощать дерева старі, – що марне і гниле, хай гине, ради нового і здорового.
– Ти все така, як колись була, Мотре. Не змінило тебе подружжя зі мною.
– Ніщо мене не відмінить, Іване.
– А все ж таки був час, коли ти інакше виглядала.
– Гадаєш, у Бахмачі?.. Так… Не окриваюся… Зі мною діялося тоді щось таке, чого і сказати не вмію.
– Ти була задивлена в нього і захоплена його появою.
– А ти б то ні?
– Так, Мотре. Гетьман мав і має наді мною велику силу. Я щире відданий йому.
– Чого ж тоді тривожиться, Іване? Твоє завдання – вірно й чесно сповняти свою службу. А інше, як Бог дасть.
Їх розмову перервав Мотрин паж, котрий прибіг до городу, сповіщаючи, що приїхали гості.
– Хто ж такий?
– Якийсь старшина, котрого імені не затямив, і гетьманова сестрінка, панна Мар'яна. Їх вітає Марія Федорівна. Молоді господарі побігли в двір.
– Подумай, панна Мар'яна, який несподіваний гість! – говорила до Чуйкевича Мотря.
Панна Мар'яна, донька гетьманової сестри від другого її чоловіка, перебувала в Києві, доглядаючи своєї хорої бабки ігумені Мазепиної, гетьманової мами. Тепер їхала вона трохи на село, щоб відпочити на свіжому повітрю, і поступила на ніч на хутір молодих Чуйкевичів, котрих знала з Батурина. Була це панночка не перших літ, але незвичайної вроди, з гарною товариською огладою, образована й умна. Войнаровського перва сестра, гетьманова сестрінка і гетьманової мами улюблена внучка, вона багато дечого знала, чого другим не доводилося чути, і розмова з нею не кінчилася на питаннях про погоду, про прислугу і про ціни на вбрання та на косметичні масті й смаровила, з нею любо було провести на розмові не лиш короткий літний вечір, але й хоч би цілу нічку.
З панною Мар'яною їхав, як товариш і опікун у дорозі, пан Згура, родом грек, чоловік теж дуже бувалий, меткий і хитрий, Мазепин близький дорадник, про котрого ніхто ніколи не міг знати, де він буває, усе в роз'їздах по гетьмановим секретним ділам.
Мужчина дуже гарний собою, котрому, подібно, як і гетьманові, годі було літа вгадати, виглядав молодше, ніж справді був, і знайомі не раз доповідали собі жартом, що, мабуть, оба вони одному чортові запродалися, і він їм ліки проти старості зі своєї пекельної аптеки приносить.
Пан Згура почував у собі любовний афект до панни Мар'яни, котра жартувала собі, що це не афект, а дефект, і аморів дядькового дорадника не приймала поважно до серця, тільки приговорами та відговорами збувала його.
Пан Згура, щоб прихилити до себе панну Мар'яну, вдавав великого героя, розповідаючи, нібито мимоходом, про свої усякі лицарські вчинки, яких не повстидалися б були Ахіль, Гектор і Патрокль, про менших героїв і не згадуючи. Панна Мар'яна, разом з господарями і тіткою Марією поважно слухала тих фантастичних оповідань, а потім так само поважно питалася: «Слухайте, Згура! Чи всі греки так здорово брешуть?»
Пан Згура робив сумну міну і звертався до молодої хазяйки:
– Мотре Василівна, скажіть мені, будь ласка, чи у всіх українок такі гострі язики?
– Спитайтеся панни Мар'яни, – радила йому Мотря. А тоді панна Мар'яна, нібито нишком, казала до Марії Федорівни:
– Правда, тітусю, яка смішна фігура отсей пан Згура.
Пан Згура не обиджався, бо він любив гетьманову сестрінку і не тратив надії, що завдяки протекції його ясновельможності таки колись доскочить свого щастя. А його одинокою мрією було споріднитися з гетьманом.
Невеличке і досить достроєне до себе товариство, хоч про політику не балакало багато, чуло, що їх погляди не відбігають далеко від себе. Всі вони дивилися на гетьмана, як на своє божество, вірили в його розум і в досвід, а ненавиділи царя-антихриста, котрого жорстокі кари й необчислені вчинки викликували в них прямо омерзіння.
– Їду я раз, – розказував пан Згура, – попиваючи мід за доброю, хоч нашвидку зготовленою вечерею, – їду я з двома тільки козаками, коли дивлюся, так, може, кроків двісті-триста переді мною, з-поза могили в степу виступає валка людей. Зразу гадав, чумаки їдуть, пізніше подумав, чи не татари ясир женуть, аж під'їхавши на кид стріли, бачз – відділ узброєних ратників веде скутих невольників, душ, може, двісті-триста.
– Чи не забагато, пане Згура? – перервала панна Мар'яна.
– Як вас шаную, панно Мар'яно, менше сотні їх не було, а ратників дванадцять.
– Як дванадцять розбійників.
– Ви зволили вгадати, панно Мар'яно, як дванадцять розбійників. Що ж мені тут робити? Тікати – почуття шляхоцького гонору не позволяє, минати не можна, бо вже побачили мене, значиться, треба йти на перебій, треба їх кликом розбивати.
– Як то клином? – питалася панна Мар'яна.
– Постривайте, ось як. Я напереді, як вістря, мої козаки за мною, так що голови їх коней доторкалися боків мого знаменитого верхівця…
– Розінанте?
– Ні, Чорнозора – так звався мій кінь. У лівій руці спис, у правій шаблюка…
– А поводи?
– Які ж бо ви, панно Мар'яно! Поводи в зубах, отак-о. Тут пан Згура у ліву руку вхопив вилки, в праву ніж, окраєць обруса в зуби, нагнувся понад стіл, як їздець на коні до атаки, підняв брови, витріщив очі, насторошив вуса, вишкірив зуби і зробився такий смішний і страшний, що жінки аж закричали.
– Таким отеє клином, – розказував дальше, – як громом з ясного неба, вдарили ми на отсих ратників, котрі висунулися були наперед, лишаючи своїх невольників, як стадо баранів геть за собою…
– І що? – спитали всі три жінки нараз.
– І що ж би! Ні один живим не остався. Хто від списів, хто від мечів, усі на боєвищу лягли, порубані й посічені, як м'ясо на стільниці.
– А невольники?
– Це, бачите, не були невольники, лиш рекрути, котрих ратники для царя свіжо набрали, з головами наголо вибритими і зі зв'язаними руками. Так тепер, бачите, до московського війська солдатів набирають. А доставивши їх до казарми, кождому десятому без розбору і без вини дванадцять київ відчислюють, щоб знали, що таке дисципліна. Тоді замикають їх на хліб і воду і щолиш по такім привітанню зачинають муштри вчити. Що я з ними зробив? – питаєте. Річ проста. Відпровадив їх до границі, вліпив кождому по три киї і наказав, щоб більш на Україну не навідувалися, бо тут б'ють.
– Їх сто, а вас трьох, і дали себе пороти?
– Панно Мар'яно, – жалувався пан Згура, – їй-Богу, інквізитор ви якийсь, а не панночка субтельна, ніякої віри в нашу шляхетну правдомовність не маєте, ніби я коли брехав. Як я Згура, їй же Богу, не брешу.
– А скажіть, будь ласка, що таке Згура? – спитала нараз, роблячи невинну міну, панна Мар'яна.
– Згура? Це, бачите, ми колись звалися Діоскур, а з того зробили Згура, отак як на фельдмаршала кажуть наші козаки фершал.
– А може, ви не Діоскур, а Діомед? – завважила панночка, але пан Згура, замість відповісти, потягнув тільки півлітри меду і так страшно блиснув своїми жовтуватими білками, що жінки долонями позакривали очі:
– Буде вже, пане Згура, буде!
– Буде вже, нащадку Діоскура, бо на нас терпне шкура, – жартувала панна Мар'яна. А по хвилині спитала: – А шведських офіцерів бачили?
– Чи раз. І в боях, і в полоні.
– То ви вже і в шведському полоні були?
– Не я в них, а вони в нас. Нічого собі хлопці. Бувають і гарні поміж, ними, тільки багато старих. Біляві, лучаються і руді, хоробрі і досвідчені в боях, а все-таки нашому братові не рівня.
– Хвали мене, ротику, бо розідру тебе.
– Це не похвала, а честь, кому честь, У нас, як лучиться хоробрий, то вже такий, що і в світі рівного не знайти.
– Особливо на писок…
Так вони балакали і жартували до пізньої ночі, аж Марія Федорівна пригадала, що пора їм спати.
Двір на хуторі молодих Чуйкевичів був невеличкий. Всього три світлички, одна боківка і крило, для кухні і для прислуги.
– Не будемо нашим паням місця забирати, – почав дякувати за вечерю Згура.
Але панна Мар'яна зараз-таки пришпилила його:
– Пардон, мосіє Згура, котра тут ваша паня?
– Всі три, а я їх вірний слуга і підніжок, – відрубав Згура, не даючи себе збити з пантелику. – І якраз тому не хочу я забирати місце паням у дворі. Підемо собі з Чуйкевичем у повітку, на сіно. На сіні добре спиться.
Пішли. Розтаборившися у гарно глиною вимащеній повітці, пан Згура почав:
– Прикро мені, пане-товаришу, починати, але мушу, з прихильності до вас і з вірності для нашого регіментаря, вельмишановного Івана Степановича.
– Що ж таке? Кажіть!
– Перше заспокійте мене, що не погніваєтесь на мене.
– Впевняю вас.
– Так слухайте тоді.
Він присів біля Чуйкевича і, пикаючи люльку, став розказувати про Кочубеїв, котрі ще й тепер, коли Чуйкевичі побралися, не перестають ворогувати проти гетьмана.
– Чого ж хоче теща моя?! – аж скрикнув, зриваючися, Чуйкевич.
– Булави, – відповів Згура. – Булави захотілося Кочубеїсі.
– Можлива річ? Гетьман мого тестя своїм заступником у Батурині лишає, між ними гарні стосунки.
– На око гарні, а на ділі погані, вірте мені. Я тому нарочно й заїхав до вас, щоб порадитися й зарадити лиху. Ви ж зять Любові Федорівни, вона вам сприяє, робіть що, а то вийде біда. Вони доноси шлють.
– Доноси? – І Чуйкевич вхопився за голову руками. – Мій тесть і теща донощики на свого гетьмана й добродія!
Він зірвався з лежанки і нервово став ходити по току повітки.
Душно йому було. Воздуху грудям бракувало. Відчинив двері.
Побачив перед собою двір у вінку старезних лип, з бузьковим гніздом на високій, мохом порослій криші. Тільки в одному вікні світилося. Чуйкевич глянув і побачив Мотрю. Сиділа біля дзеркала і розплітала своє довге волосся, як русалка. Дивна така і гарна, ніби далека, а так серцю близька, його люба дружина. «Своєї долі навіть гетьманськими кіньми не об'їдеш», – пригадав собі. І тепер тая Мотря його, а її батьки донощики на гетьмана.
– Пане Згура! – крикнув, приступаючи до гостя. – Ви жартуєте собі, гадаєте настрашити мене, це неможлива річ.
– Неможлива, але правдива.
– Докази, пане Згура, докази! – настоював Чуйкевич.
– Єсть їх більше, ніж треба, пане-товаришу.
– Будь ласка, які?
– Перше заспокійся, шановний Іване Васильовичу, а тоді і почуєш. Не жінки ми й не діти, а мужчини. Гетьман сприяє тобі і твоїй дружині, він і тестеві твойому не бажає лиха.
– Знаю.
– Тому-то, бачиш, і нема потреби тривожитися, щоб тільки на будуче Любов Федорівна понехала свої інтриги. Цар довіряє гетьманові, доносам послуху не дає, а донощиків видає йому на покарання. Боюся, щоб таке з Кочубеєм не сталось. А раз їх цар гетьманові видасть, так гетьман і покарати мусить.
– Але докази, пане Згура, докази, що Кочубеї доносять! – настоював Чуйкевич, котрий ніяк заспокоїтися не міг.
На днях, – почав Згура, – через Батурин проходили черці Сівського Спаського монастиря, що поверталися з Києва із прощі, і сіли спочивати на лавці біля шинку на майдані за земляним окопом, – знаєш де?
– Знаю, що ж дальше?
– Хтось доповів їм, що наказний гетьман Кочубей дуже щедрий для прочан, і черці пішли в церкву на вечірню, бо це під неділю було, думаючи стрінути там когось із Кочубеїв.
– І що?
– І стрінули Любов Федорівну, як вона виходила з вечірні. Привітала їх ввічливо і до свойого двора заночувати попрохала. У неділю вони пообідали в Кочубеїв. По обіді Кочубей ляг своїм звичаєм відпочивати, а ченці гуляли в ліску, що біля Кочубеєвого двора. Під вечір їх покликано в двір, щедро обдаровано, а коли вони хотіли прощатися, попрошено, щоб осталися до завтра. В понеділок ченці відстояли разом з Кочубеями заутреню і службу, а тоді одного з них на ім'я Никанор попрошено в садок.
– Ваша милість розказуєте так основне, що в мене терпеливості не хватає, – перебив Чуйкевич.
– Роблю це нарочно, щоб ти знав, що не видумую, а переповідаю правду. Отож, у садку був намет, а в ньому образ Пресвятої Богородиці в чорних рамах.
– І що? Що? – добивався Чуйкевич.
– «Хочемо, – сказав твій тесть до черця Никанора, – говорити з тобою секретно. Чи не рознесеш?» – Чернець перехрестився до образу і запевнив, що нікому словечка не скаже. Тоді Кочубеї стали лаяти Мазепу як великого грішника і як людину непевну й віроломну. Саме тоді покликано Кочубея до чолобитників, котрі прийшли до нього як до наказного гетьмана. Кочубей вийшов, а Кочубеїха дальше гуляла з ченцем і дальше розказувала йому всячину про гетьмана. Як вернув Кочубей з послухання, покликав Никанора до господи, обдарував окремо і просив, щоб до нього приїхав сам архімандрит, бо він має до нього важне діло.
Чуйкевич вислухав і заспокоївся.
– Пане Згура, – промовив. – Я тут ще доносу не бачу.
– В тім то й діло, що ми не знаємо, чи був уже в Кочубеїв архімандрит, чи ні, чи, значиться, донос післано, чи ні. Але й того досить, що Качубеї Никанорові сказали. Правда, досить!
– Отже, й бачиш. Тепер треба нам подумати, як би то до дальшого не допустити, бо гетьманові доноси дуже не на руку. Як кажу, цар донощикам поки що не вірив, але яка запорука, що він так само й до доносу Кочубеїв поставиться. Це ж не хто-будь, а Кочубей, стольник його величества.
– Так що ж тоді, на вашу гадку, нам робити?
– Їхати в Батурин. тобі або твоїй дружині, і вговорити тестя й тещу, щоб вони лишили це небезпечне діло, котре їм може дуже багато лиха спричинити, їм або гетьманові, а може, і їм, і йому. Тепер війна. Не до інтриг пора.
Згура говорив дуже поважно. Це не був той самий пан, що всілякими неправдоподібними оповіданнями розвеселяв панну Мар'яну, а була це людина поважна, довірений гетьманський, котрий затривожився новими коверзами Кочубеїв.
– Спасибі вашій милості, – дякував йому Чуйкевич, – подумаємо з Мотрею Василівною над тим, що ти нам зволив сказати, і зробимо все, що лиш у наших силах буде, хоч ще раз кажу тобі, воно таке жахливе й не подібне до правди, що вірити не хочу.
– Вір або ні – це вже не моє діло. Але незабаром впевнишся, що Згура не брехав.
Сказавши це, він приляг до подушки і захропів, так грізно, ніби тим храпанням хотів ворогів своїх відстрашити ввд себе. То свистав, то. булькотів, як джерело підземне, то іржав, як його знаменитий Чорнозор.
Чуйкевич ніяк не міг заснути. Його тесть і теща донощики! Чи можна було чогось гіршого сподіватися?
Не допустити дальшого лиха, здержати Мотриних батьків перед злочином, хоч би вони його і Мотрю за те і видідичили, прокляли, прогнали від себе! Не допустити…
З жалем і тривогою дивився у вікно, в котрім перед годинкою бачив свою Мотрю. «Мотре, чи прочуваєш ти наше нове горе?»
Світало.
Ранком панна Мар'яна і пан Згура від'їхали, наказуючи Мотрі, щоб вона довго не засиджувалася в своїм тихім, але Богом і людьми забутім гнізді. Як опаде листя з дерев і відлетять співучі пташки, тут навіть молодому подружжю вижити буде важко, – скука.
– Приїзди, Мотренько, на осінь у Батурин. Будемо розважати себе.
По виїзді гостей Чуйкевич виявив своїй дружині тайну.
Зжахнулася. Зразу не хотіла й чути про те, щоб уговорювати батьків. Відректися від їх багатств, вони руки палять, жити з тої невеличкої платні, яку Чуйкевич як канцелярист бере, але жити чесно, не почуваючи на совісті гріха.
Насилу вговорив Чуйкевич свою палку дружину, щоб вона їхала в Батурин, бо тут ходить о ратовання не одних тільки Кочубеїв, але й гетьмана, а може, і загальної справи.
Накинула на своє звичайне вбрання довгий, сірий літник і сіла в коляску.
Чуйкевич на коні відпровадив її до половини дороги, побажав доброго успіху і з тяжким серцем вернувся на хутір.
ЗАПІЗНО…
Був кінець серпня. Бузьки відлетіли до теплих країв, листя на деревах жовкло, небо хмарилося й затяглеся на сльоту.
Наказний гетьман Василь Леонтійович Кочубей ходив по садку, що ріс біля його городського двора в Батурині, і мовив свою передсонну молитву. Любов Федорівна сиділа на ґанку, дожидаючи, коли він її скінчить. Як почула «амінь», зійшла по східцях на стежку і підступила до нього.
– Мабуть, чи не засльотиться, – сказала. Кочубей глянув на небо:
– І мені так воно, Любонько, здається.
– Коли б сльота та не спинила наших гостей.
– Ти про ченців?
– А про кого ж би.
– Неважно. Тиждень скорше, тиждень пізніше – все одно. А як і зовсім не приїдуть, то також, обійдеться.
– Що ти кажеш, Василю? – зжахнулася Любов Федорівна, – Не будемо спинятися в половині дороги. Не осоромимо себе. Почали, так і кінчати треба.
– В тім-то й лихо, що ми його почали. Недобре мені серце віщує.
– Говориш, як перед вінчанням відданниця. Коли ж краще, як не тепер? Подумай. Гетьмана нема. Він у Києві. Будує тую фортецю. Бог зна, коли йому цар дозволить припинити роботу. Може, аж тоді, як скінчить. У твоїх руках булава. Якщо донос дійде до царського уха, так цар булави від тебе не відніме, щоб її у якісь другі, непевні руки ткнути. Гетьманом станеш, не наказним, з ласки Мазепи, і на той тільки час, а справжнім, і з волі його величества.
Ішли стежкою, що вела від ґанку до бічних воріт. В'їздила ними служба, чолобитники і гості, котрі не хотіли, щоб про їх приїзд всякому було відомо.
Вже і собак з ланцюгів челядь поспускала. Прибігали до своїх хазяїв і ластилися біля ніг.
Кочубей гладив їх, Кочубеїха відганяла, щоб не подерли шовкової спідниці. «Підеш геть, кунделю мерзотний!» – гукала на них. Собаки, побравши хвости під себе, розбігалися по великому дворі.
Кочубеї з-під воріт завернули назад до ґанку. Пожовкле листя шелестіло під їх сап'яйцевими чобітьми.
Кочубеїха почала знову.
– І доказів кращих, як тепер, годі собі бажати. Не викрутиться старий лис. Аж тепер зловимо його в залізо. Проволікати діла не можна, бо як він злигається зі Станіславом і перейде до нього, то вже буде запізно.
– І тоді булава не втече. Цар побачить, що я правду йому доносив, і нагородить мене.
– Нагородить, але яка тая булава буде? Ану ж Мазепа, получившися з Карпом і Станіславом, погромить царя і загорне цілу Україну, що тоді буде варта твоя булава і що станеться взагалі з твоїми маєтками і з нами усіма?
Кочубей побачив, що він дійсно попався у таке становище, з якого іншого виходу нема, як тільки до царя.
Нараз заторохтів віз. «Може, вони?» – і Кочубеї повернулися до воріт.
Віз перед воротами спинився. Вилізли черці. Кочубей впровадив їх у двір і відвів їм окремі світлиці.
– А де ж архімандрит? – питався отця Никанора.
– Нездужає. Пересилає просфори для Вашої вельможності і просить балакати зі мною, якби це він у своїй власній особі приїхав.
– Гаразд. Розгостіться, будь ласка, а за хвилину зайдіть до моєї світлиці.
Ченці обмилися, очистили з пороху чоботи і ряси, розчесали довгі бороди і намастили волосся. Увійшла довірена служанка наказної гетьманші й попрохала отця Никанора до спальні Кочубея.
– Будь ласка, – казала, – проходячи крізь покої, замикати за собою двері. Так його милість Василь Леонтійович велів.
Отець Никанор пройшов три покої, замикаючи за собою важкі, старосвітські, скрипливі двері защіпками, аж зупинився перед спальнею Кочубея, котрої двері були завішені килимом. Звідтіля вийшов Кочубей зі свічкою в руці. Поставив свічку на стіл і попросив отця Никанора сідати.
– Здорожений, – казав, – спічни собі. Сам пройшов усі покої кругом, запевнюючися, чи в них нікого нема. Вертаючи, замикав наглухо двері.
– На важне й важке діло покликав я тебе, – почав. – З першої розмови нашої знаєш, яке воно. Велика небезпека грозить вірі нашій святій і всім нам, що не хочемо покинути її. Не дай Бог, щоб Україна повернулася під короля. На смерть замучать нас уніяти і ксьондзи католицькі, остання нам виб'є година.
Отець Никанор встав, перехрестився до ікони, і, підносячи очі вгору, благав Всевишнього, щоб не допустив до того.
– Бога взивай, а руки прикладай! – говорив Кочубей.
– На те я і покликав тебе, щоб ти, як вірний слуга Христовий, поміг церкві нашій святій. Та заки я розкрию перед тобою всю глибінь отсього богупротивного починання, хочу знати, чи доховаєш віри мені і чи не зрадиш тайни.
– Нехай мені Господь відніме мову, нехай мені усхне в роті язик, коли я зайве слово скажу.
В цей мент відхилився килим, і появилася Любов Федорівна з образом Розп'яття на деревляній дошці.
– Як Бог пострадав за нас, грішних, на хрестному древі, так і нам треба вмерти за віру нашу святу і за нашого православного царя. Присягни, чесний отче Никаноре.
Чернець проголосив присягу, і всі троє поцілували образ святий, обіцяючи у великому секреті ховати те, що буде сказано поміж ними.
Тоді Кочубей виголосив:
– Гетьман Іван Степанович Мазепа хоче зрадити великому государеві, православному цареві, батюшці нашому, і ухилитися до поляків, щоб Московському царству вчинити шкоду і віддати Україну на нові знущання панів і ксьондзів польських та уніятських. Маєш тут докази, списані на папері, а тут тобі гроші на підводи і на всякі другі витрати, переночуй, а завтра скоро світ вертай у монастир, бери благословення архімандрита свого і поспішай з тим словом у Москву.
Отець Никанор ще раз перехрестився тричі, ще раз поцілував образ, який піднесла йому Кочубеїха, і з запалом в очах впевняв наказного гетьмана, що він муки та смерть потерпіти готовий для спасення душі своєї, для церкви святої православної та за православного царя.
Кочубей випровадив ченця до його світлиці, Кочубеїха стояла задумана, притуляючи образ Розп'яття до свого повного лона.
Думки її вірлом бистрокрилим високо попід хмари неслися.
Нараз у третій покій, крізь двері, котрими її чоловік пропустив Никанора, увійшла Мотря.
Любов Федорівна глянула, стрепенулася і образ на землю опустила. Впав, і стара струпішіла дошка розкололася на дрібні тріски. Порохно обсипало шовкову юбку Кочубеїхи.
Присіла, позбирала тріски і побігла з ними в свої покої.
Кочубей теж сильно здивувався, побачивши доньку, котра так несподівано, і то вночі, приїхала до нього. «Чи не посварилася з чоловіком і не втікла до батька, як колись від батька до гетьмана втікала?» – погадав собі.
Але Мотря заспокоїла його.
– Іван казав поздоровити вас, тату.
– Як же він?
– Дякувати Богові, здоровий. Збирається вертати до служби.
– Чому ж тоді не заждала й не приїхали вдвійку?
– У мене важне діло, тату, до вас і до мами; важне і пильне.
Перевела дух.
– Це отець Никанор? – спитала нараз. Кочубей зробив великі очі.
– Ти звідки знаєш? Мотря скинула літник.
– Перейдім до другої світлиці. Перейшли. Тут посідали в кутку.
– Тату, – почала Мотря. – Люди більше знають, ніж нам здається. Знають не тільки, хто таке отсгй чернець Никанор, але й за чим він до вас приїжджає.
– Невже ж? – і Кочубей зжахнувся. Він не тільки любив свою доньку, але й довіряв її.
– Знають, тату, і тому-то я так нагло й приїхала до вас. Не відтручуйте мене від себе, вислухайте доньку свою рідну, котра вашого щастя бажає. Батеньку мій, покиньте ви це діло! Відправте отця Никанора, обдарувавши його і монастир. Дайте йому з мого приданого скільки ваша воля, хоч би й усе, тільки не спокушайтеся на діло, котрим можете осоромити себе і нас, котрим можете пошкодити Україні, – батьку мій рідний!
Вона говорила крізь сльози, припадаючи до його ніг і обіймаючи батька за коліна.
Кочубей оторопів. Насилу він послухав підмов своєї жінки і нерадо рішився на небезпечний крок. Але рішившися, сказав собі, що вороття немає. Нараз являється Мотря і бентежить його. Відкликається до його розуму і серця. Хоч горда така, плаче перед ним, як дитина. Не робить же того ради Мазепи, котрого вже забула, котрому на листи не хотіла відповідати. Вона ж Чуйкевичева дружина, а Мотря нечесною не буде. Мабуть, має якусь другу причину… Чи не тривожить її погане прочуття?
Кочубей боявся прочуття. Він почував себе зломаним і прибитим і, як звичайно, так і тепер, захитався в душі. Чи не піти за радою Мотрі? Ще час, ще до царя не дійшов його донос, а Мазепа, хоч і довідається, так простить, як не раз прощав йому і другим.
І в його душі ворушилося прикре почуття зради свого старого товариша і колишнього однодумця та співробітника не одного політичного задуму. До того ще й погане прочуття не давало йому спокою, відтручувало від жінки і наближало до доньки.
Але якраз у цей мент зі свічкою в руці появилася на порозі світлиці Любов Федорівна, а побачивши доньку біля батькових ніг, крикнула:
– Мотре!
Мотря встала і підійшла звітатися з мамою.
– Яке лихо пригнало тебе під ніч? – спитала Любов Федорівна. Нерадо побачила доньку під одною стріхою з отцем Никанором, саме тоді, коли рішалося так важне для неї діло.
– Не лихо, а велика тривога пригнала мене до вас.
– Тривога?
– Батько знає яка.
Любов Федорівна глянула на мужа. Цей сидів, як без ума, закривши очі руками. Не відзивався.
– Василь Леонтійович! – гукнула на нього Кочубеїха.
Мовчав…
– Позакладало тобі! – повторила злісно.
Ані слова…
Любов Федорівна поставила свічник на стіл і сіла. В світлиці запанувала прикра мовчанка. Чути було, як Любов Федорівна віддихала скоро й нерівно. В грудях її клекотіло, ніби варилася злість.
Нараз Мотря повалилася перед нею на долівку:
– Мамо! Хрестом святим лежу і благаю, покинь цей задум поганий!
Любов Федорівна встала й хотіла йти геть. Мотря вхопила її за коліна.
– Не пущу тебе, мамо, поки не заспокоїш мене, поки не обіцяєш понехати зраду.
– Зраду! – крикнула на всю хату Кочубеїха. – І це слово сміє вимовити донька до мами, котра їй простила давні гріхи і не відтрутила від себе?!
Відняла руки Мотрі від своїх колін.
– Встань! Не роби з батьківської хати театру. Бачу, що ти, хоч одружилася, та не відмінилася. Мішаєшся не до свого діла, Чуйкевича пильнуй, от що!
– Муж мужем, а батько батьком, мамо. Не хочу, щоб на батькову голову погана слава впала. Від берега пропасті відтягнути його бажаю.
Кочубеїха згірдливо глянула на доньку.
– Ангеле хранителю, ти! – зашипіла. – Краще власної слави пильнувала б була, щоб сорому не наводити на нашу чесну хату. Батькові твому дружина я, не хто другий, я порадниця його: я! я!
Любов Федорівна розходилася. Кочубей встав, боячись, щоб до великого не дійшло. Взяв жінку за руку:
– Любонько, лиши. Бачиш, Мотря не зі злого серця. Почула від людей про наші починання і приїхала, щоб відрадити нам. Може, і її правда.
Любов Федорівна від доньки повернулася до мужа. З затисненими кулаками наступала на нього.
– Віхоть з лівого чобота, – кричала, – ганчірка, помело! Дітей тобі в запічку колисати, на хліб палити в печі, не булаву носить!
Кочубей відступався під стіну. Змалів, згорбився, виглядав, як руїна.
Мотря вхопила маму за руку.
– Не зневажайте батька при доньці. Пошануйте його волос сивий.
– Скора ти сивий волос шанувати, знаю, – відрубала Любов Федорівна. – Біжи до нього, біжи з язиком до гетьмана, на батька-маму донеси, що личину з грішника старого здіймити хочуть, щоб не зводив людей. Їдь до Києва, їдь!
Але Мотрі материні злобні вигуки не чіпалися. Відлітали від неї, як від стіни горох. Про себе не дбала, одно було в неї на тямці – рятувати батька від згуби. За тую ціну готова була до всякої жертви. Хай мати зневажає її кривдить, прожене, щоб тільки Никанор з доносом не від'їхав.
Чекала, аж Любов Федорівна від злості прохолоне. Не скоро воно пройшло. Немало крепких слів почула ще старосвітська світлиця, поки роззвірена Любов Федорівна не сіла маком у кутку.
І знову мовчанка прикра.
Гасне свічка, глуха ніч заглядає у вікна, липи шумлять Не одно чули вони в тій хаті, але такого ні. Мотря принесла зі спальні води і дала напитися батькові й мамі.
Не рухалися з місця. Батько кам'янів у болю, мати в злості.
– Даром ти трудилася, Мотре, – почала Любов Федорівна, – і непотрібно турбуєшся нами, бо ми не діти. Давали собі раду, як тебе на світі не було, дамо й тепер. У тебе своя хата, свій муж і свої турботи. Ти вже не Кочубеївна, а Чуйкевичева. Слави Чуйкевичів пильнуй.
Говорила ніби спокійно, як мати, що добрі ради доньці своїй дає, але крізь її слова пробивалося невгнуте завзяття.
– Це вже останнє ваше слово, мамо?
– Найостанніше!
– Так тоді прощайте!
Батько пригорнув Мотрю до себе. Хвилину тривали так безмовно. Мотря ковтала сльози. Кочубей гладив її рукою по голові.
– Запізно приїхала ти, Мотре, запізно.
– Нині я довідалася, тату.
– Жаль, що аж нині. Бідна!
Вирвалася з батькових обіймів і бігла до дверей.
– Ти куди?
– Не знаю, але під одною кришею з отцем Никанором не буду. Прощайте!
Накинула на себе літник і вибігла прожогом з хати. Розбудила своїх людей і казала готовити коні в повіз.
