Текст книги "Не вбивай"

Автор книги: Богдан Лепкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 22 страниц)

ГОДІ

Ломиковський, Горленко, Апостол і Зеленський раннім ранком ішли головною вулицею табору, прямуючи до гетьманського шатра. В таборі було спокійно, як ніколи.

Козаки милися, кормили коней, дехто мовив поранню молитву.

Нігде ні сліду вчорашньої тривоги. Де яка була зломана шабля, втоптана в болото шапка,

відірваний від жупана рукав, позапрятували і кров попритрушували землею.

– Тільки зуб не один у болоті остався, – завважив Данило Апостол.

– В козака зубів повна губа, як виб'ють два-три, не почує.

Гетьман дожидав їх у шатрі.

Гладко вибритий, гарно вбраний, вітав їх своєю звичайною усмішкою.

Ломиковський добув в киреї зложений удвоє великий лист паперу.

Гетьман прочитав його уважно. – Тепер гаразд. Усе як слід, виразно і ясно. Знаю, чого

хочете від мене і постараюся вволити вашу волю.

– Не нашу, а й свою.

– Рад буду, якщо ваша воля моєю стане. Підпишіть же тепер.

Поклав лист на столі, старшини підписували, як учора.

– Так. А тепер принеси, Пилипе, Євангеліє і хрест, знаєш котрий.

Апостол заглянув до одного й до другого переділу шатра, – не було нікого. Зеленський зазирнув крізь віконця, – ні живого духу кругом. Горленко викресав огонь, роздмухав чир і засвітив свічки.

Святочний настрій запанував у гетьманському шатрі. Крізь віконця, заслонені шовковими тонкими занавісками, пробивалося поранкове сонце. Блідо горіли свічки. Полинялими красками розцвіталися вишивані на шовках квіти.

– Присягніть на святе Євангеліє і на хрест з часткою животворячого древа, що це, що написали ви мені, написали свідомо, щиро і що не відступите від того ніколи й за ніяку ціну, а так само і не відступите від мене, коли я згідно з бажанням вашим перейду до короля Карла.

– Присягаємо! – повторили за гетьманом, підносячи праву руку вгору, і поцілували хрест і Євангеліє.

– А тепер і я, гетьман Іван Степанович Мазепа, присягаю вам, старшинам моїм, у слушний час перейти з вами на бік і під протекцію його милості короля шведського Карла XII, щоб визволитися з неволі московської і зробити Україну незалежною державою. Так мені. Боже, допоможи…

Гетьман уста до Євангелія і до Христового Розп'яття приклав.

Скінчили…

Зеленський погасив свічки, Орлик сховав Євангеліє.

Гетьман просив старшин сідати.

– Не гощу вас, бо ще рано.

– Рано і не потрібно, – відповів Ломиковський. – Після такої хвилини краще постити й причащатися.

– Важна хвилина! – докинув Апостол.

– Преважна, – повторили й другі.

– Може, – казав гетьман, – важніша навіть від коломацької ради. Не важко-бо прийняти до рук булаву, а важко її щасливо донести до гробу. Під нову державу основи кладу. Поможіть мені. Як не підставимо спин усі враз, і хата впаде, і будівничі згинуть. Поб'є. Так не раз бувало.

– Не бісурмени ми, додержимо присяги.

– Я також. Вірте!.. А тепер, як своїм одномишленникам і співробітникам, кажу вам, що в мене є посол від Карла.

– Від Карла?

– Від Карла XII, шведського короля, його милості. Цей шпиг, що його вчера мало не роздерли козаки, – чули?

Всі, як сиділи, зірвалися з місць.

– Іване Степановичу!

– Батьку ти наш!

– Посол від шведського короля?.. Боже!

– Кажи, з чим прибув?

– Що каже король?

– Чи бере нас під свою протекцію?

– Не під протекцію бере, а гваранцію самостійної держави дає, – відповів, заспокоюючи їх, гетьман.

– Самостійну державу гварантує Карло? Невже ж це правда? Не жартуєш ти?

– Король Карло з військом на Україну прийде. Поможе нам визволитися з-під власті Петра. Українські землі, які вкупі відіб'ємо собі, до нас прийдуть. Усі українські землі належатимуть до одного українського гетьмана-князя, ціла Україна під одною булавою заживе.

– Ціла?

– Неподільна. Карло ні гербу нашого не нарушить, ні титулу. Королівське слово дає. Його міністер, Піпер, документ укладає.

Старшини гетьмана за ноги обіймали.

– Батьку ти наш. спасителю наш добрий!

По руках цілувати хотіли. Один другого обіймав.

– Не лобзачіє ти дам, яко Юда, – казав Апостол, хлипаючи в гетьманових обіймах.

– Воскресенія день, і возвеселимся людіє, – прочитував Зеленський.

– Кінець діло хвалить, – втихомирював їх гетьман. – А це лиш початок, хоч і добрий. Подбайте ж, щоб і кінець був гарний.

– Гаразд! – відізвався гетьман. – А тепер побалакаємо про діло. Сідайте. І слухайте вважно.

Посідали, і гетьман почав:

– Того, що знаєте, нікому поки що не кажіть. Поки що треба нам тайну тримати. Але близьких собі людей наструнюйте відповідно, прихильно до Карла й до шведів. Треба ж їх зустрінути не як ворогів, а як союзників наших.

– І наструнювати не треба. Самі люди того хотіли.

– Шведи, що прийдуть на Україну, будуть під своїми генералами, але під моїм начальним командуванням, платню даватиме їм король Карло, а харчі ми. Це неабиякий тягар. Треба подбати, щоб не бракло харчів.

– Подбаємо.

– Королівським військам для воєнних операцій і для запоруки, що ми додержимо угоди, треба віддати городи:

Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч.

– Віддати?.. А то ж то як? Навіть гетьманову столицю Батурин віддавати?

– Тільки на час війни. Король гваранцію дає не рухати нашої землі, титулу, гербу, прав і привілеїв наших. Заспокоїлися.

– Карлова побіда – це визволення наше. Розум велить усіма способами помагати йому до побіди. Треба Дон прихилити до шведів і калмицького хана Люку з усіми його полчищами. Для нас ще й тая користь, що краще їх зробити союзниками, ніж ворогами.

– Борони мене. Боже, від приятелів, бо з ворогами сам собі дам раду, – завважив Апостол.

– Пословиця не до кождого випадку підходить, – відповів на те гетьман. – І твоя тепер не годиться, бо на всі сторони воювати ніхто не може. Слухайте мойого плану. Він такий. Король Карло повинен з одною армією простувати до Москви, а інші сили післати на Петербург. Зруйнувати його, забрати землю новогородську та псковську, щоб приневолити Петра податися в північні надволжанські землі, де земля не так родить, як від Москви на південь. Випертий з укріплених городів, цар мусітиме прийняти баталію в чистому полі, а в чистому полі його салдати проти хороброго шведського війська не устоять.

– Ніяк не устоять, – притакнули старшини, починаючи балачку над воєнним планом. Був це предмет, найлюбіший їх серцю. Запалювалися і забігали в подробиці, яких до загального плану годі втягати. Гетьман не перебивав. Хай вибалакаються. Даром такі розмови не минають. Можна з них дечого навчитися.

– А ми? – спитав Зеленський. – Яке наше pensum [32]32
  Ставлення (латин.).


[Закрыть], гетьмане?

– Наша річ – відбивати українські землі і прибирати їх до наших рук. По чуже не підемо. І в себе роботи богато. Шведському війську, як знаєте, маємо давати харчі, а воєнні наші операції залежатимуть від головного плану, на котрий згодиться Карло. Нанині хіба досить. Дякую вам. А язик за зубами добре держіть, бо цар не спить.

– Царський кнут, як меч Дамокля, висить над нами.

– Відсунемося від нього.

– Краще зломити його.

– Цар стиснутий з ріжних боків, попросить Карла о мир.

– І підпише пункти, які він подиктує.

– Поки підпише, – завважив гетьман, – треба написати до нього. Годиться привітати царя з днем Петра святого, це тезоіменство його. Побажаємо йому вікторії і таке друге.

– Чеши дідька зрідка, – усміхнувся Горленко.

– І ще одно. Відомо вам чи ні, що цар велів нам двигнути табор під Київ і ждати там аж до другого приказу?

Старшини здивувалися. Зачували, що приказ такий прийшов, але від гетьмана вчули його вперве.

– Підемо? – спитали всі враз.

– Будемо поспішать помаленьку, – відповів, усміхаючися, гетьман. – Не зашкодить пройтися.

Біля воріт спиняла когось варта. Гетьман післав довідатися хто.

З Києва гонець від Вельяминова-Зернова.

– Зернов – це той, що Кочубея віз. Певно, щось про його діло переказує, – завважив Орлик.

– Про Кочубея? – повторив гетьман і нахмурив чоло. – Це негаразд. Нічого доброго з того діла не вийде, чує серце моє.

– Сам собі винен, – завважив Зеленський.

– Перейдіть, панове-товариші, до моєї відпочивальні, а я гінця в першому переділі прийму, – сказав до старшин гетьман.

Перейшли. Апостол хвилювався.

– Журишся сватом? – пристав до нього Ломиковський.

– Невже ж тільки ним? Ціле це діло вельми небезпечне. Бог зна, як воно скінчиться.

– Будемо борониться.

– Але як?

– Один за всіх, а всі за одного. З нами гетьман.

– Тільки й потіхи, що він.

Пильно поглядали на занавісу… Не розхилялася.

– Довго гетьман бариться.

– Коли б не щось лихого.

– І на найгірше треба бути готовим.

Увійшов гетьман. В правій руці тримав письмо, ліву за пояс ховав, щоб не показати, що дрижала. Старшини очима до уст гетьмана прилипали. Він мовчав.

Мовчанка робилася нестерпно довгою.

Над шатром лопотіла хоругов. Її кінці попали на віконце, і в шатрі зробилося тьмяно, ніби хмара повисла над шатром.

– Царський суд присудив Кочубея й Іскру на смерть. Цар присуд ствердив, – сказав гетьман. Голос його звучав виразно, але придавлено.

Апостол відвернувся до вікна. Не крутив закарлюченого вуса, не підносив лівої брови, стояв, як мур. Ніхто не відзивався до нього, хвилину всі мовчали. Шанували його жаль.

– Вічний упокой даруй, Господи, неспокійній душі Василя Леонтійовича, – прочитав Зеленський.

– Вічний упокой йому й Іскрі, – підхопили другі.

– Хоробрий був козак.

– Аж на старість лихий його опутав. Апостол шукав своєї шапки.

– Ось вона, пане полковнику, – подав йому Горленко. – Йдеш?

– Піду пройтись. Розпрощався.

– Жаль миргородському полковникові свойого свата, – завважив Ломиковський.

– Все воно свій чоловік… Коли ж їх скарали? Гетьман розгорнув лист.

– Ще не скарали. Саме повідомляє мене Зернов, що обох донощиків на царський приказ до Києва привіз. Цар доручає мені екзекуцію Кочубея і Іскри.

– Велика честь!

– І я так гадаю. Велика мені честь сповняти такий приказ. Невже ж я кат? Судити не давали, а на горло карати кажуть. Нібито в мене мордівня яка, чи що!

Гетьман сердився. Долішня його губа тряслася. Чоло то морщилося, то вигладжувалися складки. Аж сів і лице лівою рукою накрив.

– Гей-гей Кочубей! – зітхав Горленко. – Такий знатний старшина, і на горло карають. Оставляй маєтки, землі, гроші, усяке добро і голову на колоду клади.

– Щастя його, що в Москві не карали. Там умертвлюють помаленьки, щоб посмакував, що таке смерть.

– Дикуни!

– А як же ти, пане гетьмане, зробиш? – питався Зеленський. – Скараєш чи ні?

– Власне, з думками б'юся, карати чи ні? На всякий спосіб пошлю по них і спроваджу тут.

– Зроби так. Хай не знущаються над козаками. Погано зробили Кочубей і Іскра, що в донощики пошились, а все ж таки вони колишні товариші наші. Як треба покарати, то покарати, але знущатися не слід. Це не по-людськи!

– Про знущання і бесіди нема, – тер чоло рукою гетьман, – думаю, чи не ратувати б їх.

Старшини переглянулися по собі. Пригадали собі тую велику небезпеку, на яку виставляв їх Кочубей. Розуміли, що коли б цар повірив був у донос, то покарав би був на горло не лиш гетьмана, але й усіх вірних йому старшин. Так звичайно робили царі, виходячи з того заложення, що гетьман радиться своїх старшин, і тому вони вкупі з ним мають відповідати. Ні одного з них не було б нині на світі. А жінки їх, а діти? Чи не подумав об тім Кочубей? Не тільки думав, а може, й хотів. Він і його дружина, горда Любов Федорівна. Помилувати Кочубея – значиться, і на будуче виставляти себе і діло на нову небезпеку. Хто раз ступив на таку дорогу, цей не заверне з неї. Доносив цареві, побіжить з доносом до короля. Натура вовка до лісу тягне. Довго думали старшини.

Гетьман ніби заснув. Ніхто не догадувався його гадок, його важкої боротьби між розумом і серцем.

Серце пригадувало Мотрю, розум казав покінчити раз із Кочубеєм. Поки його, поти й небезпеки. Що значить донощик Кочубей супроти діла, на котре рішився гетьман!.. Хай гине!.. «Спасай його!» – благав голос, що нагадував Ковалівку, Бахмач, останню любов, як останній погідний день осінній.

Не міг рішитися, рішення віддав старшинам.

– Що мені робити з Іскрою і Кочубеєм? Порадьте, кажіть! Як скажете, так і буде.

Питання заскочило старшин. Зеленський:

– Маємо їх судити?

Горленко:

– Ніби так, тайним, товариським судом.

А Ломиковський:

– Треба виконати присуд.

– Конче? – спитав гетьман.

– Так.

– Чому?

– Бо не виконати не можна.

– Але можна зробити так, щоб і виконувати не було на кім.

– А як знов до москалів підуть? Чому ж не втікали, заки їх арештовано? Мали час. В Осипова протекції шукали. Берім таке. Ми переходимо до шведів, Кочубей та Іскра остаються на Україні і – тріумфують. Цар нагороджує їх, вони все до своїх рук прибирають. Подумати тільки, що станеться тоді з родинами й маєтками близьких тобі людей.

– Аз воєнного боку, – почав Горленко, – ще гірше. Залишиться таких двох визначних старшин, як Іскра й Кочубей. Кочубей знає всі ходи й переходи, всі наші секрети. Підіймуть народ проти тебе, счиниться нова домашня війна. Годі милувати їх.

– Не знаю, – відповів гетьман, – чи цар мені їх до помилування предложить. Мабуть, ні. Мав би милувати, помилував би сам. Цар тільки присуд виконати велить, тут для більшого постраху, щоб ніхто на гетьмана доносити не важивсь.

– Отож-то і є! – підхопив Ломиковський. – Кара на Іскру й Кочубея піднесе авторитет гетьмана в очах старшин і народу. Може, це і здержить не одного від подібного кроку. Будуть бояться. А пустиш чи дозволиш виховзнутися їм з-під меча Теміди, так скажуть: «Можна доносити на гетьмана. Не карає».

Гетьман бився з гадками. Пригадувався йому Пілат і вмивання рук. Не хотів того. Шукав якоїсь розв'язки.

– А коли б я здержав екзекуцію і від себе царя о помилування прохав, – як гадаєте, панове?

Ломиковський стояв на своїм:

– Того ніяк не годиться робити. Цар може наново розглядати діло, може й нас покликати на суд, а в першу чергу Апостола. Не знаю, чи видержить хто катування московські, а говорити на муках є тепер що.

– Це правда, є тепер що зізнавати, – притакували старшини.

– А винен же Кочубей чи ні? – спитав нараз гетьман.

– Перед царем – ні, перед Україною – так.

– Щоб придобритися цареві, зраджував наші тайни.

– Свого гетьмана продавав.

– Давнього товариша й добродія.

– Що дякуючи йому дійшов до маєтків і значіння.

– Треба раз покінчити це діло.

– Треба.

– Треба.

Всі притакували, один Орлик мовчав.

– А твоя гадка яка? – спитав його гетьман.

– Моя річ, ваша милосте, писати. Хай говорять старші. Гетьман глянув на свого писаря з-під ока.

– Молися, Пилипе, яко хощет Господь, да устроїт.

Орлик очі спустив.

Гетьман відпустив старшин і лишився сам. «Значиться, треба покарати. Важко». Нараз пригадав собі Чуйкевича. Не слід, щоб він був у таборі. Він же Кочубеїв зять. Казав покликати його.

– Ти не жінка, а козак. Не потрібую таїти перед тобою правди. З тестем твоїм погано діло стоїть. Цар хоче скарати його на горло. Присуду я ще не читав. Може, він і не такий-то жорстокий. Бог ласкав.

Чуйкевич мовчав. Дивився перед себе. Гетьман глянув на його і продовжав:

– Тесть твій завинив. Не переді мною, а перед справою.

Доносом своїм міг на цілий край стягнути велику біду, міг попсувати всі наші сподівання.

– Міг, – потвердив Чуйкевич.

– Жаль мені тебе. Хоч вчинок тестя на зятя ніякої тіні не кине, а все ж таки прикро, бо це тесть. Розумію і спочуваю тобі.

Гетьман подав Чуйкевичеві руку.

– Ще більше жаль мені твоєї дружини. Це ж донька, котра все ж таки батька свого любила. Не треба її самою в такому горі оставляти. Їдь у Батурин, розважай, потішай, кріпи. Скажи, що гетьман жалує Мотрю Василівну і спочуває її горю, але, бачить Бог, – для загального добра треба завдати ґвалт своїм почуттям особистим.

Чуйкевич поклонився.

– Їдь тоді зараз, таки нині. Возьмеш козаків, десятків два, батуринців. Дорога не близька, поспішай. Ломиковському скажу, щоб вирядив тебе. А помовчавши хвилину:

– В Батурині маю для тебе роботу. Слухай!

– Слухаю милості вашої.

– Батурин – резиденція наша. У війні всяко з резиденціями буває. Вони в першу чергу виставлені на небезпеку. Там усякого мого добра чимало. Дам тобі повновласть порядкувати ним. Що можкна добре в землю зарити або замурувати – зарий і замуруй, що ні – приладь, щоб скоро можна на палуби покласти. Опіці Божій поручаю тебе.

Гетьман пригорнув Чуйкевича до груді. Цей чув, як щось здавило його за горло, запекло в очах.

Насилу здержуючи сльози, вибіг з шатра.

Гетьман прозожав його очима.

«Так воно, так! Терплять невинні люди. Жаль такого доброго козака. Пильний і терпеливий. Не висувається вперед, не жадає для себе багато. Таким найгірше на світі. За те нагородив його Бог тим, чого другим відмовив, – Мотрею. Терпить за себе і за неї, бо любить її. Тяжко йому. А невже ж мені легко?»

Гетьман подзвонив на чуру.

– Подати мені коня!

– Хто поїде ще?

– Двох дежурних старшин і ти. Більше ніхто.

Гетьман об'їхав табор і повернув на полеву дорогу. Пустив свого сивого вперед. Оподалік їхали старшини і чура.

Хвилювала степова трава, пахли цвіти, сонце пекло.

Гетьман довго не вертав до табору.

В БАТУРИНІ

Чуйкевич їхав і думав про Мотрю. Знав, що вона вернула з прощі і з хутора переїхала в Батурик у батьків двір, на котрому декілька світлиць відведено для молодого подружжя. В другому дворі жила Любов Федорівна, відокремлено, як покутниця.

Біля неї була лиш одна людина з прислуги, варта не допускає нікого, можна собі уявити, що діється в душі тієї гордої жінки.

Чуйкевич не жалував тещі. Багато нагрішила. Тестя жаль було, слабий, дав намовити себе до злого.

«Що робить Мотря?»

Не так-то давно розлучився з нею, а здається – роки, не зазнав її ласки, а тужить, як за коханкою, не жалувала його, а він віддав би тепер половину свого життя, щоб облегшити її горе.

«Що робить Мотря?» І на тую згадку принаглював коня.

Козаки-батуринці насилу поспішали за ним. Нігде не спинялися довго. Спочивали стільки, щоб не заїхати коней. Добрий кінь – річ дорога. А ще в час війни.

На останньому нічлігу снилася Чуйкевичеві Мотря. Нищим роздавала гроші. З піднесеною головою, горда.

Такою, на своє превелике диво, він і застав її. Стрінулися в городі, як тоді, в Ковалівці, коли з листом від гетьмана приїхав.

Не дзвонили пильні дзвінки, не цвіла дівина, стара няня не шкандибала в покої, підпираючися костуром. Мотря, почувши тупіт кінських копит, пустилася до брами.

Зіскочив з сідла, підбіг, пригорнув до себе.

Усміхнулася усміхом сумовитим.

– Ти звідки тут узявся?

– Гетьман прислав.

– Гетьман? Пощо?

– Невже ж не рада, що приїхав?

– Рада, але пощо він тебе прислав? В канцелярії тепер багато роботи.

– Більше, ніж сил і часу. Але і в Батурині не сидітиму даром.

– Сподіваюся.

Прямували до оброслого виноградом ґанку, і Чуйкевич розказував своїй дружині, пощо його гетьман прислав.

– Видно, нічого доброго Батуринові сподіватися.

– Звичайно, – війна, а це столиця.

– Так я собі й гадала. Знаєш, батуринці наче б щось прочували, готовляться. Направляють вали, прочитують рови, частоколи скріпляють. Звідси видно. Ось глянь.

Стояли на східцях, і Мотря рукою показувала в напрямі замку.

– Бачиш, навіть вежі лаштують. Час позрушував каміння. Такий гарний замок. Гармати теж попрочищували й наготовили кулі, – додала тихішим голосом. Не боронила, коли муж взяв її за руку і приклав до своїх уст.

– Ходжу туди щоднини.

– Куди?

– А на замок.

– Що ж ти робиш на замку?

– Помагаю. Жінки теж працюють. Невже ж я гірша від них?

– Краща.

– Не жартуй.

– Говорю щиру правду.

– Тихо вже!

І рукою затулила йому уста.

«Боже ти мій, вона, мабуть, не знає! Мабуть, ще вість до Батурина не наспіла про допити Кочубея; про муки і кару! Як їй це сказати?»

– Тільки й моєї потіхи, Іване, – казала, зміняючи голос. – А то не знаю, що б я тут робила сама, без батька, мами і – без тебе.

Пригорнув її до грудей і гладив волосся рукою. Яке гарне, буйне і м'ягке, як шовк… «Як їй це сказати?»

– Підемо в хату. Ти здорожений. Скажу подати води, перезуйся і перебери білля.

Ніби музики грали.

Побігла. Стояв серед світлиці, простуючи кості. Тріщали.

Про козаків забув.

Вибіг до них.

Там уже ціла товпа: батьки, рідня, дівчата. Боже ти мій! Яка радість. Скільки питань! Де таких слів узяти, щоб ними виповісти усе нараз, – скоро, скоро, скоро!

Тільки чура осторонь стояв. В нього не було нікого. На людську радість крізь свій смуток дивився.

Чуйкевич козаків до завтра відпустив, чуру з собою забрав.

Вертаючи до ґанку, питався кождого дерева і кождої квітки: «Як їй це сказати?»

Важнішого питання в цей мент не було для нього на світі.

Вмитий і перебраний увійшов до світлиці, де чекала на нього з вечерею Мотря.

Про перше забув, на другу задивився.

– Не бачив мене, – спитала, всміхаючися злегка.

– Не надивлюся, Мотре. Ти щораз краща стаєш. Тільки приблідла мені.

– Сонця мало, а багато хмар.

– Над Батурином?

– Над нами.

– Знаю, Мотренько, знаю.

«Як їй це сказати?»

– Гетьман здоровив тебе. Поздорови, казав, Мотрю

Василівну, і передай, що щире спочуваю її горю.

– Спасибі і за спочуття… Що ж він? Постарів?

– Ні, такий, як був.

– То й добре. Тепер молодніти треба, не старітися. Кажуть, над цілою кіннотою, нашою і московською, командувати має.

– Ти й це чула?

– До Батурина всякі вісті доходять. А що ж у таборі нового?

– Особливих новин нема, хіба те, що перед кількома днями мало до проливу крові не прийшло.

– Аж так? Що ж сталося? Розказуй! Чуйкевич розказав про нічну тривогу в таборі. Повисла йому очима на устах. Аж горіла. Коли дійшов до того місця, як то гетьман явився перед товпою, встала.

– Невже ж?

І присілася ближче до нього.

Як скінчив, спитала:

– Ти був?

– Був біля гетьмана.

– То добре. Треба віри доховати йому, бо ані він без нас, ані ми без нього не вдіємо нічого. Треба забути геть усе, треба забути, Іване, навіть біль, навіть кривду найбільше, треба тямити, що й він лиш чоловік, хоч незвичайний, бо без того не сповниться те, чого бажаємо собі.

Уста її наливалися, як вишні, очі більшали, лиця паленіли.

Чуйкевич глянув і погадав собі: «Нема їй що казати».

– А війна?

– Розгорюється, як пожар, з кождим днем більшає. Король Карло в Росію вступив.

– А на Україну прийде? Чуйкевич глянув на свою дружину.

– Чекаєш його?

– Як спасення.

– Я також.

Руки їх спочивали на собі.

– Може, й прийде, – говорив Чуйкевич. – Карло вже з Радошкович двигнувся. Говорять, до Березини прямує. Ніхто не знає, чи на Москву піде, чи на Україну поверне. Москалі ніяк не можуть вгадати його планів.

– Так і треба. А гетьман?

– Гетьманові наказ прийшов з Білої Церкви до Києва йти.

– Ближче Батурина буде.

– Дав би то Бог, щоб наші з України не виходили.

– Гадаєш, щоб прийняли тут шведів і сполучилися з ними?

– Так було б найкраще.

Мотря зітхнула.

– Знаєш, я впевнена, що наші бажання здійсняться. Чує серце моє. Ні книжка, ні шитво не тягнуть мене, щось мене кличе на замок, до окопів, до валів. Скріпляй їх, обновлюй, будуй, щоб не було запізно! Ми все спізняємося, Іване. От добре, що ти приїхав.

– Добре?

– Авжеж. Будемо вкупі журитися й працювати.

– Моя ти!..

– Але не так, ні, – перечила, відсуваючи його голову від себе, – а там, у кріпості. Багато там роботи.

– З тобою ніяка робота не страшна.

Журилися й розважали себе.

Чуйкевичеві так дивно було. Недавно табор, військова канцелярія, шум, гамір, крик, а нині старий двір, в городі зелень, квітки, він з Мотрею за столом сидить, балакають з собою, вона така добра до нього, ввічлива, щира. Ніби з пекла до раю ускочив.

Чи надовго?

І він зажурився.

– А про батька мого не чув? – спитала нараз Мотря. Чуйкевича ніби хтось у болючу рану вразив… Як їй це сказати?..

Відразу, так, як воно є, не затаюючи нічого… Ні, ні! Ще хвилину стривай. Пощади її. Диви, яка гарна, добра, як можеш біль їй завдавати!

– Про батька мого не чув, питаю тебе?

– Нічого доброго не чув, Мотре.

– Доброго я й не жду. Знаю, що хто цареві в руки попав, тому вже добра не буде, кажи.

Приказувала; спокійна, рішуча, горда, як королева…

«Пощади її, пощади!.. Краще не томи тривожним дожиданням. Правда гірка, але здорова. Кажи!»

– Є така вість, що царський суд признав Василя Леонтійовича винуватим.

– Його, Іскру й усіх, крім Осипова.

– Перед царським судом за ним вини нема. Винуватий він перед нашою будучиною. Бач, яка справедливість царська!

– Це треба їм було знати вперед.

– Тепер запізно.

Чуйкевич глянув на свою дружину. Змінилася, зів'яла. Де ж тая гордість королівська, пурпура уст, сяєво очей. від котрого ясно ставало в хаті?

Припав до неї, потішав.

– Не попадай у розпуку, Мотре. Бог батько, може, простить.

– Бог простить, а Україна?

Цілував її руки.

– А якою ж то карою покарають його? Може, вже й покарали?

– Ні, Мотре, ще ні. Як я від'їздив з табору, Василь Леонтійович пробував у Києві. Ще до Білої Церкви не прибув.

– До Білої Церкви його привезуть? До гетьмана? Гетьманові цар карати велить?

– Мабуть. Василь Леонтійович гетьмана генеральний суддя.

– Щоб більшої нечесті завдати і більшого жалю. Ох, Іване, Іване!

Перший раз у життю сама притулилася до нього.

– Мати в запертю… – почала тихо.

– Матері нічого не зроблять.

– Батька скарають… – жалувалася, як дитина. Нараз:

– А яку кару йому присудили?

– Знаєш, як цар карає, Мотре.

– Жорстоко.

– У його милосердя нема.

– Може, на горло?

– Не-зна-ю.

Без крику повалилася на землю.