Текст книги "Не вбивай"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 22 страниц)
В МОГИЛЕВІ
Від Дорогобужа пливе Дніпро на захід. Ніби центрально-російська плита не хоче пустити його на Україну. Щолиш біля Орші він визволюється з її твердих обіймів і, врадуваний, біжить на полуднє, до Могилева, до Києва, до порогів і Великого Лугу, щоб розплистись, мов душа Гіндуса у Нірвані, в глибинах бурливого Чорного моря. Радується Дніпро, поспішаючи на Україну. Він уже не річка, а ріка, велика й могутня, третя з черги в Європі.
Зелені луги й левади виходять йому назустріч, з шовковими травами і з пахучими квітками.
Товпищами непереглядними вітають його шелестливі шуварі та трепетливі осики. Спиняє свій скорий хід і задумується над долею країни, в котру вплива. Тоді він глибокий, дуже глибокий, люди говорять – бездонний.
То знову ізгибом могутнім скручує, розливається широко, лишаючи броди й мілини, щоб людям легше було передістатися на другий беріг.
– Гарна ріка! – каже молодий шведський офіцер-каролинець до свого товариша.
Вони гріються до сонця і дивляться на шведських вояків, що купаються в Дніпрі. Моряцький народ рад гарній воді. Поринають у хвилі з головою і випливають далеко від того місця, де пірнули, обсмалені, всміхнені, веселі, як тритони. Дехто прібує переплисти ріку.
– Гарна ріка, – притакує другий офіцер, з обличчям, як у дівчини. Молодий, йому ще й двадцять літ не минуло.
– Бачиш, як радо купаютося наші вояки.
– Змивають піт і кров, сліди останньої, головчинської битви.
Мрійливо, великими синіми очима дивляться на лівий беріг, на якому рисуються гори.
– Чи це хмари, чи гори? – питає молодший.
– Гори, товаришу, як у нас.
– Як у нас, – сумним відгомоном повторює другий.
– В багату й урожайну країну входимо, мабуть.
– Збіжжя й худоби чимало. А все ж таки за Швецією скучно.
– За рідною землею, мабуть, чоловікові і в небі скучно.
– Скучно.
– Але тут дивно якось почуваєш себе. Ніби тобі давний, дуже давний сон сниться.
– Наші предки ходили тут, перед вікнами. По слідах предків провадить нас Carolus rex.
Мимохіть, відрухово шапки з голови скидають і кладуть на мураву.
– Який хосен з тих колишніх походів?
– Не будь колишніх, може б, і нинішнього не було.
– Правда. Король Карло знає, що робить. Молодий офіцер, студент Упсальського університету, studiosus upsalensis [33]33
Упсальський студент (латин.).
[Закрыть], задумався.
Король філософію любив, його молодші офіцери теж радо філософічні книжки читали. Буває іноді, що король ненадійно офіцера стріне й балакати з ним стане, як з рівним собі, по-товариськи. Про що балакати з ним?
– Над чим задумався, друже?
– Про короля нашого думаю. Дивнішого вожда, мабуть, шд Олександра Великого не було.
– А Ганнібаль, а Цезар?
– Не те. Великі, але другі. Ганнібаль розпучливо рідне місто перед римською загладою обороняв. Цезар будував імперію римську.
– Може, Карло шведську будує…
– Може… Але він не подібний до тих. Король – філософ, фантаст, студент, авантюрист, іноді Арес, то знов Гамлет, імператор, то знову Дон Кіхот… ніяк не розбереш.
– І не треба. Над головами святих сяєво глорії палає, над головами великих людей – легенда.
– Коли б я на власні очі не бачив короля Карла в таборі, в поході, в битвах a cheval і en revant [34]34
Кінних і піших (фр.).
[Закрыть], коли б не чув серед найбільшої небезпеки його голосу хлоп'ячого, ніби розбавленого студента на суботнішній кнайпі, гадав би, що Карла видумали люди, щоб скучно на світі не було, бо людство потребує героїв. Звичайна людина – скучна.
– Героїв потребує людство. Карло їх творить.
– Творить і нищить.
– Як Хронос.
Шведським воякам не хотілося вилазити з Дніпра, вода така чиста, так любовно обіймає їх м'язисті тіла, сонце так гарно гріє, – розкішне тут.
– Чи не здається нашим каролінцям, що вони в купіль своїх пращурів попали? Не один, мабуть, і про рани забув.
– Гарно тут. Та, на жаль, не посидимо довго. Carotus rex цілий світ підбити хоче, мріє про одну державу, одного Бога, про велику спільну культуру. Поки того нема, поти не буде щастя, люди воюватимуть за землю, віру, мову, за королівські роди.
– Homo besna domesticu.
– Дежурив я раз біля короля на кватирі. Король нагло вийшов зі своєї бідної домівки, в котрій тільки свічки й воску, що велика, срібна умивальня, вийшов, і я мимохіть заглянув у книжку, котру він читав і лишив, не закривши.
Вгадай, яка?
– Плютарх.
– Тим разом – ні. Були це ворожби Урбана Гіярна, ученика Парацельза. Король нігтем на книжці якраз те місце назначив, в котрому кажеться, що північний Золотий Лев подужає Чорного Орла і владу свою на Азію і Африку розпістре.
Замовкли. Незгоєні рани, під Головчивом добуті, і підгорячковий стан мрійливо настроювали шведських героїв на порозі української землі.
– Україна, – почав старший, – теж льва у гербі має, і краски її такі ж, як у нас, золото-блакитні, як їхнє небо і пшеницею покриті лани. Може, Урбан Гіярн і не збрехав, може, воно й здійсниться.
– Тільки не знати коли, нині чи завтра?
– За нашого життя чи коли порохом розсипляться наші кістки. Вірить король, треба вірити й нам.
– Vivat Carolus rex! [35]35
Віват король Карл! (латин.).
[Закрыть]– вихопилося їм з уст.
– Vivat Carolus rex! – підхопили вояки, і Дніпро той виклик на своїх хвилях геть далеко поніс.
Старшини лежали горілиць і вдивлялися в сонце. Українське сонце гріло синів Швеції.
Думали про своїх батьків, про рідню, про фантастичні заливи своєї північної країни. Але думки все до короля вертали, – він їх підбив, взяв у полон навіки.
Хотіли визволитися з тієї неволі – не могли. Шукали плям на сонці – не знаходили. Король смішний, король-фантаст, король-студент, непрактичний, загонистий, дивний!.. Зражували собі його всіми способами – не могли. Чули, що поки жиє, він переможець над ними і що навіть по його смерті оставатимуть під непоборною силою тієї могутньої, дивної індивідуальності.
– Що він має з життя? – почав молодший офіцер. – Нічого. Ходить у старому плащі, їсть те, що ми, дереться на вали, як звичайний вояк, тільки хісна, що титул королівський.
– Навіть жінок не любить.
– Знаєш? Може, й любить більше від нас.
– Нічого я про його амори не чув. Ще й нам цей солодкий овоч відбирає. Перед переправою через Березину сестер-жалібниць, маркетанок, весь жіночий народ казав по цей бік лишити. Кажи що хочеш, – це вже не по-людськи. Певно, що жінки, які за армією ідуть, не prima [36]36
Тут: не першого сорту (латин.).
[Закрыть], а все ж таки – жінки. Знав Карло, що з ними робитимуть москалі.
– Тямив, що Даліля з Самсоном зробила. А тобі, мабуть, все ще рум'яної німочки Лізи жаль. Потішишся, як на Україну прийдемо. Там, кажуть, дуже вродливі дівчата…
Біля них, недалеко в комишах, зчинився крик. Зразу не помічали, бо вояки бавилися в воді, голосно сміялися й гукали. Але крізь цей шведський галас продирався жалісливий, чужинецький голос, ніби хтось з чоловіка душу дер.
Старшини встали і побачили такий трагічно-комічний образ, що дочиста розігнав і розвіяв їх мрійливий настрій.
З комишів тягнули заболоченого чоловіка. З чобіт і з одежі його, невідомого й нерозгаданого крою і фасону, цюрком спливала вода. Він зі страху дзвонив зубами і потрясав приправленою бородою, котра вже тільки трохи трималася підборіддя. Маленькі чорні очі тривожно визирали з глибоких очодолів, як миші з ямок, а кирпатий ніс моргав широкими ніздрями, як у гончої собаки.
– Водний божок! – сміялися шведи.
– Нерей чи Трітон?
– Шпіон.
Водяник, побачивши старшин, зігнувся в чотири погибелі, доторкаючися відлітаючою бородою землі, причому вода ще жвавіше стікала з його спини і з пошарпаних рукавів, і він виглядав ще смішніше.
Старшини аж клалися на землю.
– Помилуйте! Де ж ви це опудало зловили?
– На човні в комишах сиділо. Так і видно, підзирав нас.
– Невже ж шведське військо амазонки, щоб мені їх у купелі підзирати? – озвався нараз водяник класичною латинською мовою.
– Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepae sum [37]37
Легат (післанець) українського гетьмана Івана Мазепи єсьм (латин.).
[Закрыть], – сказав, кланяючись старшинам у пояс.
– Помилуйте, панове, – реготався, – studiosus upsalensis, таж то зі сміху вмерти можна.
– Legatus ducis ucrainiensis Joannis Masepae sum, – повторив водяник голосніше, навіть різкіше. – Жадаю від офіцерів його милості короля Карла, щоб узяли мене під свою протекцію і допомогли вскорі оглядати королівське лице.
Старшини перестали сміятися. Повставали, підійшли до дивного гостя.
– Знак?
Зняв з руки перстень.
– Гаразд, побачимо.
Дали знак до збірки, і незабаром від Дніпра у город
Могилів машерували шведські голубі однострої, а між ними чоловік космополітичної краски авантюристів. Під пахою ніс свою бороду і, живо розкладаючи руками, говорив зі шведськими старшинами мовою Ціцерона.
Сильно поруйнований Могилів, з котрого Петрові салдати тільки що втікли перед побідоносним Карпом, виглядав, як город у казці.
Шведські вояки, що за час свого довгого походу сильно обносилися, повтягали на себе частини московського вбрання, особливо штани й камаші. Хто запопав московський зелений каптан, обертав його підшивкою наверх, а товариші сміялися і казали, що то від уроків тутешнього жіноцтва.
Щораз то нові частини надтягали, обдерті, брудні, заболочені, очей людям не видно. Але ті очі все-таки світилися воєнним завзяттям і вірою в геній свойого вожда.
– Vivat Carolus rex! – гукали, підкидаючи капелюхами. – Vivat victoria, vivat! [38]38
Віват вікторія, віват! (латин.).
[Закрыть]
Дула канон пообтулювані ганчірками, на лафетах і муніційних возах гармаші з пообв'язуваними руками, ногами, навіть головами, завдяки бандажам, великими не в міру. Ледве тримаються канон, але покинути їх не хочуть.
– Vivat Carolus rex!
За відділами вози з тяжко раненими, котрі вже йти не годні. Повідтинані пальці, порозвалювані голови, кров крізь бандажі протікає наверх. Але й вони дивляться в напрямі королівської квартири і притомленими, хорими голосами кричать:
– Vivat Carolus rex!
За раненими небіжчиків везуть, тих, що по дорозі померли. Товариші не хотіли їх без військового похорону лишати. За них візники кричать:
– Vivat Carolus rex!
Між шведськими частинами відділи польські, шляхтичі на конях, кождий в іншому вбранню, інша збруя, попадаються навіть сталеві шоломи й мисюрки. В деяких шаблі предківські, дорогоцінні, рукоятки в ящурі, в сталі, оздоблені слоневою костею або насаджувані дорогим камінням. Усякої породи коні, усякої форми списи, луки, скалкові довгі рушниці з підпірками, бо самої не вдержиш, у вистрілі дриґне.
За військом женуть стадами худобу. Реве. Чує свій кінець.
Бубни, сурми, всякого роду дудки, сопілки, мультанки і другі крикливі інструменти. Справжня мандрівка народів, воєнний маскарад.
Викупані шведи розходяться по своїх постоях, водяника до королівської кватири ведуть.
Перед воротами звичайної міщанської хати два високого росту трабанти з аркебузами на варті стоять. Старшини щось їм говорять, вони перечать головою. Пропускають одного з них, другий перед воротами з підозрілим гостем остається.
За хвилину виходить прибічний офіцер і проводить його крізь варту.
Зільник, вузька доріжка до дімка з ґанком, обвитим лозою дикого винограду.
Перед східцями на бубні сидів мужчина літ двадцять і кілька і дивився на карту, розпростерту на другому бубні перед ним. Високе чоло в лисину переходить, по боках жмутки каштанового волосся торчать. Заходяче сонце озолочує їх. Виглядають, ніби королівський, невправною рукою з золота викутий вінець. Між бровами глибока складка вгору, до поперечних зморщин на чолі. Очі спущені вділ, під ними сині підкови – з трудів і від недоспаних ночей. Уста нетерпеливо дрижать, ніздря роздуваються. Карта, мабуть, не зі всім годиться з тим, що бачить і що йому розвідчики приносять.
Оподалік старшини: перешіптуються, але не підходять.
– Vivat Carolus rex! – кричить ще якийсь запізнений, шведський відділ, котрий щолиш тепер до Могилева входить.
Король нетерпіливо стрясає головою, підноситься і бачить старшину з несподіваним гостем. Очі його блищать дитячою втіхою, уста всміхаються, виглядає, як хлопець, котрому нараз щось цікавого показали. Але в ту мить радість покривається серпанком утоми. Встає, складає карту, ховає у кишеню, відсуває бубен і підходить до гостя. Високий, стрункий, вузькоплечий, ніби велетень, котрому не дали гаразд розвинутися й набрати тіла. Йде, не спішу-чись, сильно згинаючи коліна, як гірняки. Йдучи, заклопотано кланяється, раз, другий, третій. На нім каптан, колись синій, тепер непевної краски, золота трава на ковнірі, на рукавах і при ґудзиках потускла, її покрив порох, як патина.
– Архієрей? – спитав голосом, що нагадував його клопотливий усміх.
– Так, ваше королівське величество, найпомірніший слуга.
– Багателля, отче, багателля, рад вас побачити, будь ласка! – Правою рукою показав на двері, ліву на спину поклав.
– Можете відійти! – звернувся до старшин. – Як ваше ім'я? Драке? Зі шведського шляхетського полку? Ви під Головчином гарно свій відділ вели, доволі гарно… Кажете, хоробро билися москалі?.. Ляпалії, мій пане, ляпалії. Москаль танцює, як на блясі медвідь. При найближчій нагоді дістанете полк. Щоб я не забув, пригадайтеся хоробрим вчинком, бравурез…
На його устах появляється та сама хлоп'яча, добра усмішка і зараз гине, ніби король засоромився того, що сказав.
– Ваш швагер лишився там, – головою кивнув на захід. – Під Головчином були великі втрати. Кондоленція, мій пане…
Руку старшині подав, але теж так якось несміливо, ніби боявся, чи цей не відтрутить її.
– Оревуар!.. Отче! – будь ласка!.. Розстрига поклонився в пояс.
– Будь ласка!
– Ваше королівське величество… – розстрига десницею чверть круга зробив, прохаючи, щоб король перший уві йшов.
– Багателля, отче, багателля, – ходім!
Увійшли в світличку білену, колись, може, й обставлену заможно і прибрану чисто; тепер у ній, як звичайно в хатах, з котрих хазяї перед неприятелем втікли. Що можна було забрати – забрали, вони чи москалі, які щолиш подалися з міста, не вгадаєш. Лишилося тільки ліжко, дубова здовж стіни лавка, така сама скриня і якась стара комода, не достроєна до світлиці, ніби гість. На лавці срібна умивальниця, а біля неї такий самий збанок з водою. На кілку білий, чистий рушник з королівським знаком.
– Ти від його милості пана гетьмана, отче? – питав Карло латинською, не досить вправною мовою.
– Від нього, ваше величество.
– Давно бачився?
– Днів тому кілька.
– Значиться, поспішав?
– І дуже.
– Де тепер гетьман?
– Я оставив його в таборі, миль вісім від Білої Церкви, тепер він уже, мабуть, до Києва доходить.
Король добув карту з кишені і на скрині простер. Шукав білої Церкви. Відміряв цирклем віддаль звідси до Києва:
– Скорим походом іде.
– Козаки до скорих походів привикли.
– Чув я про те. В Європі козак – це легкий кавалерист, – а я їх за кращих піхотинців числю, а що найкраще в них, так це піоніри.
Пригадував війни Богдана Хмельницького.
– Перед доброю кавалерією респект, але певна піхота – це грунт. Вона і в полі добра, і на окопах, і на барикадах у місті, пригодиться всюди… Багато в гетьмана піхоти?
Розстрига вичислював полки і подавав число сотень.
Король рахував у голові.
– Коли б третя часть того – досить… А провіант?
– Хватить!
– Хватить, але чи в евіденції він? Які магазини, млини, достава?
Нелегка була річ дати вдоволяючу відповідь на всі ті питання.
– Московські апетити звісні, а московського війська чимало на Україні і чимало його проходить.
– Але ж і козаки служать в армії російській.
– Це теж недобре. Забагато їх гетьман цареві посилає.
– Мусить.
– Що значить мусить, коли край війська потребує.
– Ваша величність не знають, у якій опресії знаходиться Україна.
– Не розумію, як такий великий народ таку велику опресію терпить… А як народ ставиться до свого гетьмана і як поставиться до нас?
– Гетьман тішиться повагою і сплєндором, який належиться державним володарям, а москалів народ ненавидить за їх здирства. Шведів повітає, як своїх спасителів.
– Я не так дивлюся на діло, скептично. Так легко воно не прийде. Степ має свою психологію і свої права. Нелегко їх переломити. Простір – це сила, з котрою треба боротися. Не важко побідити царя, куди важче боротися з вашими димензіями і дистанціями. Цирклем водив по карті.
– А чого це ви нараз кличете мене на Україну? Перше справляли на Москву, а тепер на Київ.
Розстрига не сподівався такого питання.
– Я, ваша королівська величносте, не стратег, боюсь, що відповідь не буде вдоволяюча.
– Хочу її почути.
– Є всілякі причини. Перше, що земля під ногами горить.
– Як мені це розуміти?
– Гетьман дуже політичне свою акцію веде, але його контрагенти – ні.
– Я?
– Ні. Але король польський. У Польщі не досить тайни бережуть. Царські люди довідуються від поляків, чого їм знати не треба.
– Приміром?
– Король Станіслав хвалитеся перед турецьким післанцем, що гетьман Мазепа заодно з ним стоїть і почне помагати йому проти Москви. Від того посла чув це стольник Кантатзен і дальше подав подібно, як цар за випивками позаушники або й поличними своїм людям дає.
– Як це?
– Дуже просто. Цар вдарить у лице свого сусіда наліво, цей свого, так обійде кругом, аж царський сусід з правого боку мусить ударити царя.
– Т вдарить?
– Як часом,
– А як вдарить?
– І тоді ріжно буває. Часом цар тішиться, а часом розізлиться, що обидили його масстат.
– Монгольська фантазія. Але ми відбігли від речі. Кажеш, отче, король Станіслав не добре секрету береже?
– Коли б гетьман не був на чотири ноги кутий, давно спотикнувся б. Особливо небезпечно було під час процесу Кочубея.
– Чув я про це. Тому-то, мабуть, і зі мною гетьман припинив був переговори.
– Довше годі обдурювати царя. І це одна причина, з котрої випливають інші.
– Котрі?
– Ось цар гетьмана Мазепу на вожда всеї своєї кінниці у війні з вашою величностю кличе.
– Може, з усією кінницею в час битви перейти.
– Вона ж мішана, українсько-московська.
– Правда. А дальше?
– Дальше те, що цар кождої днини нових полків від гетьмана жадає, і гетьман мусить давати. Якщо він скоро не сполучиться з вашою величностю, так військо його до особистої сторожі змаліє. А врешті, цар хлібів від України вимагає. Чим більше візьме – тим менше останеться для нас.
– Можливо, та все це не стратегічні причини.
– Про них я не беруся казати. Я не спеціаліст по тому ділу.
– Подумаю, отче, і пораджуся з моїм штабом. А тепер порадь ти мені, де маю примістити гетьманового посла?
Посол зробив покірну міну:
– Маленька записочка з підписом його величності, щоб мене не молєстували варти, і покірний слуга короля Карла і гетьмана Мазепи дасть собі раду.
Король написав кілька слів своїм характеристичним письмом і, ніби засоромлений, подав записку гостеві. Кланявся і наступав на нього. Цей назадгузь подавався до дверей.
ШВЕДИ!..
Квартирмайстер Гілленкрок обома колінами клячів на лавці. Лівою долонею підпер голову, а правою рукою водив по карті, розложеній на великім столі.
Біля карти лежав лист білого паперу. Гілленкрок цирклем бігав по карті між Могилевом і Вітебськом, скакав у Ліфляндію, вертав назад у Могилів, звідси мандрував до Києва, і знов, і знов.
Було гарячо, робота не йшла, плани й обчислення не вдавалися.
Лист білого паперу відгори додолу покрився усякими лініями, всякими геометричними фігурами, поруч котрих стояли цілі колюмни цифр. Гілленкрок перечеркував лінії і цифри і, невдоволений вислідом своєї роботи, рисував на маргінесі, ніби для відпочинку, план якоїсь твердині з палісадами, редутами, шанцями і траншеями.
Мухи сідали йому на червону потилицю, а з лоба капали на карту краплини поту. Він витирав їх хустиною і працював дальше.
Генеральний квартирмайстер так захопився своєю любою роботою, що не чув, як у хату увійшов екселенція граф Піпер, старець з поморщеними лицями, з поораним чолом і з роздутими, безнастанно дрижучими ніздрями. Піпер нагадував заїждженого расового коня.
– Працюємо! – сказав, кладучи протекціонально руку на плече Гілленкрока.
Цей відвернувся, а побачивши всемогучого канцлера, зіскочив з лавки і заметушився по хаті, шукаючи місця, на котрім Піпер міг би вигідно сісти.
– Прошу не турбуватися, я тільки на хвилину, хочу довідатися, яка ваша гадка про наш дальший похід.
– Моя гадка, екселенціє, що треба простувати на Вітебськ, щоб бути ближче Ліфляндії і генерала Левенгавпта.
– Так гадаєте?
– Гадаю так, екселенціє, бо поки ми не получимося з корпусом Левенгавпта, поти нам нема що заганятися в безмежну Україну. Її димензії завеликі на наші сили, проковнуть нас степи.
Піпер, досвідний дипломат, котрому не були чужі також тайни стратегії, підняв брови і роздув свої широкі, ніби шкурятяні, ніздря.
– Тішуся, що оба ми тої самої гадки. Я також пишуся на похід у напрямі Вітебська.
Він узяв Гілленкрока за руку і попровадив його до стола.
– Покажіть, де тут у вас цей Вітебськ? Гілленкрок вказуючим пальцем ткнув у карту.
– Ось він, а тут Могилів, а отеє дорога до Києва. Мої обчислення ще не скінчені, але і з того, що вже готове, видно, що нам треба прямувати на Вітебськ, щоб не відбігати, а наближатися до Левенгавпта, бо як ні, то ворог поб'є його, а опісля зверне всі свої потуги проти нас.
Нахилилися над карту і потонули в лабіринті цифр і ліній, так, що незчулися, коли увійшов польний маршал Реншільд, мужчина гарний, рослий, з гострим носом і червоними, як у дівчини, устами. Махав капелюхом, як віялом, навіваючи прохолоду на своє спочене обличчя.
– Але ж гарячо, – уф!
– Гарячо, – відповів Піпер, відвертаючись від стола. – І чим дальше посунемося на південний схід, тим гірше буде нас припікати.
Реншільд підшивкою свого каптана стер порох з лавки під стіною і сів.
– Температура зміняється, – говорив, надуваючи рум'яні губи. – Нині горячо, а завтра може бути зимно. Добрий вояк мусить поборювати не тільки ворога, але також жару і стужу. Правда, Маєрфельд?
– Правда, пане графе, – відповів входячий у кватиру генерал Маєрфельд, товариш і однодумець Реншільда. – Панове на воєнну раду зійшлися? – спитав, обкидаючи оком кватиру.
– Воєнна рада, без короля? – відповів, роздуваючи ніздря, Піпер.
– Його милості короля щолиш не видно. Приглядається до вправів на майдані, – сказав, відчиняючи вікно, Маєрфельд. – Але ж жара. Фу, чорт, яка жара! Почуваєш себе, як бефштек на сковороді. Чи не краще було б сісти на коней та поскакати до Дніпра. Річка гарна, купіль славна.
Та ще він не скінчив тих слів, як у двері увійшов молодий хорунжий, приділений до служби біля квартирмайстра Гілленкрока і, вдаряючи закаблуками, а рівночасно підносячи руку до капелюха, крикнув, як ізпросоння:
– Його милість король!
Піпер, Гілленкрок, Реншільд і Маєрфельд зірвалися з місць. Перші два стояли випрямлені біля стола, другі між дверима і вікном, далеко від себе, як далекі були собі симпатіями і переконаннями представники двох партій, двох напрямків, котрі поборювали себе.
З шаблею під лівою пахвою і з капелюхом у правій руці появився у дверях король Карло. Халяви високих чобіт згиналися в колінах, король ніби присідав, кланяючися направо й наліво, кождому окремо. Ті відклонювалися ще нижче.
– Добрий день панам! Добрий день!
Ніби не знав, від чого почати розмову, ніби виправдувався, що прийшов. Каптан з синього, полинялого сукна, защіпнутий на двадцять мосяжних гузиків, на шиї хустка з чорної, шведської крепи, сподні зі шкури рена, довгі шкурятяні рукавиці, весь одяг по приписах, як у других офіцерів, може, й гірший і більше знищений, ніж у деяких. Тільки голова інша, виїмкова, незвичайна, з височезним чолом, зі жмутками неслухняного волосся, з очима, що нагадували загадочні фйорди.
– Пан полковник, – звернувся до Гілленкрока, – як звичайно, працюють. Правда? Так. Праці в нас багато. Перед нами похід. Куди ж, гадаєте, панове, двигнутися нам? Прошу, не в'яжіться, говоріть. Знаю, що перервав балачку на тую тему. Продовжайте «сане женад».
І знову кланявся направо й наліво, очима блукаючи кудись далеко.
Королівські старшини мовчали.
– Інкомодую?
– Ні, ваша милосте, – почав Піпер, моргаючи ніздрями, як дівчина бровами. – Ні раз. Ми дійсно балакали про те, куди нам прямувати – на Вітебськ чи на Київ.
– І що?
– Я і наш квартирмайстер гадаємо, що краще на Вітебськ.
Король узяв шаблю з-під пахи, вдарив нею об долівку і сперся на рукоятці. Піпер підставив йому стілець.
– Ваша милість зволять присісти?
– Спасибі, спасибі. Сідайте і ви, панове. Добалакаємо.
– Реншільд присів на футрині вікна, Маєрфельд став біля нього, Пітер і Гілленкрок примістилися на тапчані.
– Панове, все окремою праве й ліве крило, а я посередині.
Біля королівських уст появилася на хвилину ледве замітна усмішка і щезла.
– Чому ж то, на вашу гадку, екселенціє, нам треба йти на Вітебськ?
– Тому, – відповів Піпер, – бо це диктує нам логіка дотеперішнього нашого походу.
– Воєнна логіка окрема. Тут Арістотель та Ляйбніц ні при чім. Тут не консеквенція важна, лиш оригінальність. Треба думати так, щоб ворог твоїх думок не догадався.
– Наскільки такому думанню не противиться конечність.
– Конечність? – спитав король, і його очі впилися в канцлерове обличчя, поморщене, як видавлена цитрина.
– Конечність? – повторив, спираючи бороду на рукоятку шаблі.
– Конечність велить нам триматися близько Ліфляндії, щоб скорше получитися з корпусом Левенгавпта, – відповів канцлер, обтираючи хустиною чоло.
Як старий, вправний дипломат, котрий був правою рукою ще попереднього короля, він догадувався, що Карло противної гадки, і з досвіду знав, що нема що тратити багато слів, щоб його переконати. Карло XII питався о раду своїх генералів, але робив як йому хотілося. Так буде-й тепер. Видно, король схиляється до планів Реншільда, котрому спішно на Україну і котрий, мабуть, не бажає собі злуки з Левенгавптом, а може, навіть жде на його загибель, щоб позбутися визначного соперника.
Реншільд сидів на вікні, баламкаючи злегка ногами, а його дівочі уста прибирали форму букви «о», ніби свистали.
Це доводило канцлера до злості.
Оба вони, графи й екселенції, не любилися стихійно. – Коли б не дай Боже, москалі побили Левенгавпта, – почав квартирмайстер Гілленкрок, – тоді…
– Тоді, гадаєте, – підхопив король, – і ми пропали. Не бійтеся. Левенгавпт досвідчений генерал, а ми теж якось дамо собі раду. Не в одній «опресії» бували.
– У Левенгавпта, – відізвався Реншільд, – 16-тисячний корпус.
– Цар Петро може кинути на нього 50 тисяч, – завважив Гілленкрок.
На королівському обличчі появилася та сама легка усмішка.
– Не штука. – сказав, – побідити рівносильного ворога. Це річ звичайна. Від шведів треба вимагати незвичайних побід, про котрі говорив би весь світ.
В кватирі на хвилину запанувала мовчанка. Тільки мухи жужжали, сідаючи на голови старшин. Маєрфельд ловив їх рукою і кидав крізь вікно:
– Тю! Проклята мошва!
– Московське військо, – перебив мовчанку Реншільд, – настільки не вишколене, що дивно було б, коли б Левенгавпт не дав собі з ним ради. Треба сподіватися, що він своє завдання добре сповнить. Нам треба йти туди, куди нас логіка фактів кличе.
– Логіка фактів? – спитав Гілленкрок.
– Так. Нам треба відтяти від Росії щонайбагатші провінції, себто Україну, з котрої цар Петро бере харчі для війська і щораз то нові полки від гетьмана Мазепи. Український народ чекає нас.
Піпер не втерпів.
– Не знаю, чи є на світі такий народ, котрий чекав би чужого війська. Це ж тягар.
– Але ж ми йдемо визволяти українців з московського ярма.
– Це розуміють, може, деякі козацькі старшини, а народ знає тільки, що шведам треба дати кватири, харчі і т. д. А що жаден народ не дає того радо, так з того приводу мусять виникнути непорозуміння. На прихильність українського народу нам нема що числити. Це народ православний, а ми протестанти. Не дурім себе.
– Козаки сильно озлоблені на царя. Його вважають прямо своїм катом. Краще з лютром, як з Бельзевувом, говорять.
Обличчя Піпера ще більше поморщилося, а його очі заблистіли насилу здержуваною погордою.
– Пане графе, – казав, звертаючися до Реншільда, – не малюймо собі будучності надто рожевими красками. Увійдемо в край чужий, не відомий нам, між народ, котрого не розуміємо. Треба числити на власні сили, а не на його сприятливість і допомогу.
– Себто? – спитав, ніби свиснув, Реншільд.
– Себто, – відповів, роздуваючи ніздря, Піпер, – треба нам получитися з Левенгавптом, щоб з малими силами не пускатися на велику небезпеку. Надто велике ризико, це не хоробрість, а одчайдушність, авантюра.
– Лицар – авантюрист – недалекі поняття, – завважив король, перериваючи тим висловом суперечку двох своїх екселенцій. – Жалую, що не можу бути одної гадки з паном канцлером. Рожеві скла – це прикмета молодих, а чорні – старих. Я хочу голим оком дивитися на світ.
Піпер скривився, ніби йому гіркого подали, і відкашельнув значуще. Король порушився на своїм стільці.
– Не хотів я вразити пана канцлера, котрого гадку високо собі ціню, але після побід, яких нам не пощадив Господь, не маємо причини дивитися надто чорно в будучність. Козаки народ воєнний. Це вояк іншого типу, ніж наш, але хоробрий. При добрім проводі він може стати дуже корисним союзником.
– А кілько тисяч того союзника приведе нам гетьман Мазепа?
– Приблизно відомі мені сили гетьмана Мазепи, – відповів король. – От і тепер є у мене післанець від нього, – розказує.
– Але ж цар щораз нових формацій вимагає від Мазепи, і цей відмовити не може, – завважив Гілленкрок.
– І якраз тому, – перебив король, – нам треба поспішати на Україну. Скорше прийдемо – більше козаків перейде на наш бік. А не забуваймо, що також великий везір обіцяв мені свою допомогу. Не гадаю, щоб падишах супротивився політиці свого везира.
Реншільд і Маєрфельд тріумфували. Король стояв на їхньому боці. Екселенція Піпер, наймудріша шведська голова, вірний дорадник двох королів, про котрого казали, що король Станіслав в руку його цілує, – програв. Стояв безмовно, похитуючи своєю червоною, спеченою головою.
– Але ж бо душно, – говорив, щоб щось сказати.
Нараз гаркнули бубни, заграли сурми й обої, загуділа земля від тупоту тисячів ніг.
Реншільд зіскочив з вікна і відступився набік, щоб король міг бачити, як переходить військо.
Йшли сірі баталіони високих і худих, бородатих фінців, а за ними голубі полки шведські з синьо-жовтими прапорами, з грифами, яблоками, схрещеними стрілами, з ренами й цвітучими деревами. Прапори, полинялі в бойових огнях, зі слідами крові, подерті, пошарпані, як вірлині крила, що в бурю попід небо літали.
Король стояв з шаблею під лівою пахою, з капелюхом у правій руці, і очима, що нагадували фйорди, летів кождому прапорові настрічу. Не кланявся, стояв випрямлений, як свічка, як статуя. Військо побачило його. «Vivat Carolus rex!» – роздавалось з тисячі грудей.
Музика тихла, мовкли сурми й бубни, військо здоровило свого улюбленого вожда, – полк за полком, кожда чета, кожда четвірня, аж до останньої.
Перейшли. А король все ще стояв посеред кватири з шаблею під пахою, з капелюхом у руці і очима, що нагадували фйорди, відпроваджував свої полки. Високий, худий, гордий.