Текст книги "Не вбивай"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 22 страниц)
ПЕРЕХИТРИВ
І цим разом Мазепа перехитрив Петра.
Цар написав до гетьмана два листи, в котрих заспокоював його. «Віри клеветникам не йму і покараю їх на горло за те, що зважилися на вчинок, котрим вони могли заподіяти велику шкоду нашому спільному ділу, пускаючи інтригу між царя і гетьмана».
Цар стояв на тому, що винуваті тут не лиш Кочубей і Іскра разом зі своїми послами, передатчиками доносів, але й миргородський полковник Данило Апостол.
Цар знав, що між Апостолом і Мазепою були колись невирівняні рахунки, а що Кочубеїв син оженений був з Апостоловою донькою і що родини їх, як близькі сусіди, жили з собою, так він і уявити собі не міг. щоб Апостол у доносі не мачав своїх пальців.
Цар не знав, що рахунки між гетьманом і його миргородським полковником вирівняні і що Апостол зробився одним із найбільше довірених Мазепи, тому й домагався, щоб гетьман також Апостола до нього на слідство прислав.
Але гетьман запевняв царя і його канцлера Гаврила Івановича Головкіна, що Апостол в тому ділі ні при чім і що відривати його від полку й посилати в Москву разом з Іскрою і Кочубеєм тепер дуже небезпечно, бо він тішиться великою повагою серед козацтва, котре і без того бентежиться усякими слухами.
Апостол оставався біля гетьмана в Фастові. Гетьман, відібравши царські листи і приказ зловити винуватих і відіслати їх на суд цареві, стурбувався немало.
Хоч цар і впевняв його, що ніяким доносам віри не дає, а все ж таки донощиків до себе кличе, значиться, хоче їх слово почути. Хто знає, з чим вони наговоряться на муках.
А до того все ж це свої люди. Хоч як погано Кочубей і Іскра відплатили гетьманові за його добро, а все ж таки знищити він їх не хотів, хоч би тому, що родини їх, а то й другі люди можуть невинно потерпіти, от і Апостола тягнуть у це діло…
І гетьман покликав Апостола до себе
– Товаришу! Маю тебе за чоловіка чесного і певного. Те, що скажу тобі, мусить лишитися між нами. Любов Федорівна доскочила свого. Доносами доти наскучала Москві, доки цар не велів мені зловити донощиків і доставити йому.
Апостол вірити не хотів. Догадувався чогось, а все ж таки не сподівався, щоб воно вже сталося,
– І тебе туди вмішали.
– Мене? – і Апостол, зжахнувся. – Хай мене грім ясний уб'є, коли я туди свої пальці сунув!
– Не потребуєш мені казати, але цар так гадає, жадає, щоб я і тебе йому післав.
– А ваша милість?
– Не бійся, я тебе не видам. Товариша й одномишленика свого Мазепа в руки катів не передасть. Апостол подякував гетьманові.
– Але мені хочеться, – говорив дальше Мазепа, також і Кочубея рятувати. Він свекор твоєї доньки, батько Мотрі, мій колишній товариш. Погане діло посилати такого чоловіка у страшний Преображенський Приказ. Вийде таке, що циган завинив, а коваля повісять.
– Любов Федорівна завинила в тому ділі, – сказав Апостол, – а Василя Леонтійовича, якщо ваша милість можуть урятувати, так, ради Бога, рятуйте! Він людина стара і дряхла, виснажена безнастанними турботами, як йому видержати московський допрос? Спасай його, Іване Степановичу, спасай!
– Сам він себе мусить спасати– відповів значуще гетьман.
– Себто як?
– Ти не молодик, товаришу, щоб тобі розум лопатою до голови вкладати. Кочубей живе у Диканьці. Він уже кілька місяців не був у Батурині, відмовляючись нездоровлям. Я маю царський приказ зловити його. Завтра вранці пішлю туди Трощинського й Кожухівського, дам їм кілька сотень людей, щоб наказ царський сповнили. Нині про це ще ніхто не знає, тільки ти, розумієш?
– Розумію, милосте ваша. Україна велика.
– Так, так, Україна велика, а там Запорожжя, Дон Крим, чимало місця на світі.
Апостол обіймив гетьмана за коліна, подякував
Гетьман перехрестився.
Не буде ж Кочубей таким дурнем, що, діставши в вістку, сидіти в своїй Диканьці і дожидатися гетьманових сотень. А втече – так усе буде добре. За той час перемелиться, і мука буде.
Як Мазепа перейде до Карла – тоді хай собі Кочубея питають як хочуть. Діла він не попсує.
Післанець від Апостола прибув у Диканьку скорше від гетьманових післанців.
«Василю, спасайся, утікай».
Кочубей післав по Іскру, і вони перебралися через Ворсклу. Трощинський і Кожухівський не застали їх у Диканьці. Перетрусили двір, питали людей – нема, утікли.
Три дні гонили за ними, як за зайцями хорти.
Одні казали, що втікачі на Коломак пішли, другі, що до Самари, а треті, що вони в Красному Куті сидять.
Гетьманський приказ був зловити їх і доставити в Фастів. Він гадав, що коли Кочубей не сховається впору, так якийсь час затримає його в Фастові, підібравши відповідний викрут.
Та гетьманові плани помішав не хто другий, а сам таки Василь Леонтійович, і не кому, а самому собі на згубу.
Хоче кого покарати Господь, так розум йому відбере.
На таке і з Кочубеєм вийшло.
НЕХАЙ ПОСТРАЖДУ
Не спіймавши Василя Леонтійовича, Трощинський і Кожухівський заїхали в Ковалівку, де проживала Любов Федорівна.
Було це саме на священномученика Василія. Рано-вранці наповнилося просторе подвір'я Кочубеєвого двора гадяцькими полчанами Трощинського, охочекомонниками Кожухівського і сотнею волохів.
Люди були лихі, що три дні товклися з місця на місце, їх обгортав гнів, яким лютують мисливці, коли їм не вдасться зловити звіря. Перетрусили весь двір, але Кочубея і тут не знайшли, а зате знайшли чимало добрих харчів і смачного питва.
Втомлені, невиспані і голодні, кинулися заспокоювати голод і спрагу. Поводилися, як побідники в завойованому краю.
Врешті пригадали собі, що в Кочубея є родина, жінка й діти.
– Де Любов Федорівна?
– В церкві.
Начальники, не надумуючись довго, рішилися взяти її в церкві.
Був це крок зайвий. Досить було обставити дороги з церкви і забрати родину Кочубея, як вона вийде по скінченім богослуженню. Ні, Трощинський післав туди сотню волохів під проводом їх ротмістра Костя Великого і його трьох підручників.
Волохи окружили церкву, Кость Великий і його підручники увійшли в святиню.
Незважаючи на службу Божу, підійшли до Кочубеїхи.
– Його милість гадяцький полковник кличе Любов Федорівну до двора.
Любов Федорівна глянула на ротмістра і його підручників, догадалася, в чім діло, і відповіла рішучо:
– Не піду з церкви, нехай постражду між олтарем, як Захарія.
Вроджена гордість і розуміння того великого значіння, яке в краю мав її муж, не давали їй покоритися на силі.
Біля неї сиділа невістка, Апостолова донька. Тая знала про добрі зв'язки свого батька з гетьманом і покладалася на них.
– Ходімте, мамо. Покорімся приказові влади, Христос, Бог наш, велів віддати кесареві, що кесареве, а Богові, що Боже.
– Зате й терплю, що кесареві кесареве віддати хочу.
Народ у церкві зворушився.
Священик не переривав богослуження, але ніхто не слухав його. Народ дивився на Любов Федорівну як на ктиторку і благодительку святині і хоч не любив Кочубея, як узагалі не любив панів, а все ж таки поважав його і його родину за те, що були вони щедрі для церков і монастирів і не глухі на голос людського горя.
Усіх сильно вразив напад узброєних старшин православної віри на церкву православну.
До чого ми дійдемо, коли вже й свої своєї церкви не шанують? Чого ж хотіти від чужинців, католиків і лютеран, коли православні старшини під час богослуження вдираються у православну церкву і починають ґвалт? Народ шумів. Волохи подзвонювали шаблями. Момент був небезпечний.
– Мамо! Не доводім до кровопроливства, до ще більшого зневажання святині!
Насилу вговорили Любов Федорівну, що вона вийшла із церкви.
Перед церковними воротами чекала її коляса. Сіла з невісткою, волохи окружили колясу і поїхали до нового двора.
Було це напровесні. Розвивалися дерева, прозябала трава, по лугах бродили бузьки-чорногузи.
Народ, побачивши Кочубеєву карету, окружену волохами з шаблями наголо, дивувався і не ставав, як звичайно, щоб поклонитися генеральному судді, тільки всякий уступався якнайдальше з дороги, щоб не попастися під кінські копита та під волоські шаблі.
Кочубеїха нічого, крім кінських боків та крім штанів і чобіт волоських сотейників, не бачила, не знала навіть, куди її везуть.
В її душі накипало ще більше завзяття.
Уявляла собі, що це Мазепа, довідавшись про донос, мститься на них, але цар обстане за ними і не дасть зробити кривди своїм вірним підданим. Добре, що над Мазепою є хтось сильніший від нього, добре, що гетьман не є самостійним пануючим на Україні.
Щоб лиш скорше їх листи дійшли до царських рук, – вже він зробить Мазепі кінець.
За тими думками незчулася, як коляса наблизилася до Кочубеєвого двора. Минули майдан і звернули у двірську вулицю. Крізь ошклені двері Любов Федорівна пізнала свій новий, гострошпилястий дубовий частокіл.
Перед брамою спинили коней. Кость Великий поскакав до двора сповістити Трощинського, що Любов Федорівна тут.
Трощинеький, пообідавши смачно та випивши надміру, спав у столовій на новій шкуряній канапі. Полковник Кожухівський рився в Кочубеєвих паперах у його кабінеті, біля Кочубеєвої святині.
Крізь двері заглядав туди Бакх, що сидів на товстопузій бочці, над котрою було надписане: «Чоловік не свиня, більше відра не вип'є». «Жінка люба, що вела чоловіка з коршми за чуба», і собі ставала навшпиньки й зазирала до кабінету, тільки москаль, котрий провадив козака на вірьовці, не цікавився нічим і йшов собі дальше.
Ніхто не смів будити Трощинського, ані відривати від діла охочекомонного полковника Кожухівського, і Кочубеїсі довелось добру годину простояти перед своєю власною брамою. Бачила, як козаки й волохи снувалися по її подвір'ю, як відчиняли будинки й виносили з них що кому завгодно. Вона не стерпіла такої наруги, вилізла з коляси і пустилася вузькою, не гаразд ще влаштованою доріжкою від брами до двірського ґанку.
Подвір'я було повне козацьких коней. Розкульбачені або й ні, повпинані до плотів або пущені самопас, іржали, оглядаючися, чи не несуть їм сіна й оброку. Чимало їх паслося на великому муравнику, котрий Кочубеїха з таким накладом праці виплекала перед ґанком і на котрий навіть курки не вільно було впустити. Всюди насмічено, напсовано, наруйновано, а може, й награбовано.
З гірким почуттям кривди підступила до двора його властителька.
Трощинеький якраз переслався, стояв біля вікна і протирав очі.
Побачивши Кочубеїху, спалахнув гнівом. Як це її саму без конвою пустили! Але пригадав собі, що все ж таки це жінка високого старшини і що годиться їй вийти назустріч, бо він, занявши двір, являється до якоїсь міри його поневільним господарем.
Любов Федорівна глянула на Трощинського і – стала. Гордим оком окинула його від ніг до голови. Гадяцький полковник мав на собі білий каптан і жовті штиблети. Без шапки був і без пояса. Шаблю також лишив десь у покоях. Хитався, видно, хміль не вивітрів йому з голови. Ступаючи назустріч хазяйці, белендів щось під носом. Але Любов Федорівна не пробувала навіть зрозуміти що. Вертатися не було як і не було куди. З приказу Мазепи була підчинена тому п'яному старшині, вона, жінка генерального судді і стольника його величества царя!
– За те то Мазепа, – сказала гордо, знімаючи голову, – прислав вас з таким військом по мого пана, що зичливе й вірне війську Запорожському писарством і судейством служив?
Трощинеький ушам своїм не вірив. Та жінка, що від довгих літ каламутила на Україні воду, що навіть гетьмана не щадила своїм язиком, а тепер свого власного мужа в таку біду впхнула, сміє ще так гордо поводитися з ним, з гетьмановим післанцем, котрому вона повинна підчинити ся і покірно піддатися його приказамі
Хотів щось відповісти, але знав, що навіть по-тверезому нелегко було з Кочубеїхою виграти словесний двобій, а що ж тоді по-п'яному.
Не надумуючись багато, крикнув на волохів:
– Стріляти!
Волохи курки пістолетів звели. Кочубеїха і оком не моргнула. Стояла, як витесана з мармору. Ще мент, і повалиться горілиць на мураву, зломана, але невгнута.
На щастя, саме впору надбіг Кожухівський. Він був при пам'яті. Зрозумів цілу вагу моменту. Вбити Кочубеїху – значило би роздратувати й проти гетьмана наструнити не лиш цілий Кочубеїв рід і всіх його прихильників і одномишленників, але й тих, що займали вижидаюче становище, особливо ж старшинських жінок. Всі вони в один голос крикнули б, що гетьман душегуб, що не тільки доньки, але й жінки старшин не можуть себе почувати безпечними під його жорстоким регіментом. Карати смертю жінку – річ взагалі немила, а ще таку, як Кочубеїха, і до того без суду без доказів вини.
З тими думками він, забуваючи про власну небезпеку блискавкою метнувся між Любов Федорівну а волохів.
– Стояти смирно! – гукнув на них.
Волохи пістолі вділ схилили.
Двох старшин рівної ранги і рівночасно противні розкази давали. Але ж один був п'яний, а другий тверезий. Волохи до пальби скорі, та ще тоді, як перед ними стояла така горда й непокірна паня, як Кочубеїха, а все ж таки здоровий людський інстинкт велів їм послухати приказу тверезого, а не п'яного начальника.
– Стріляти! – гукав, кидаючись на волохів, Трощинський.
– Смирно стоять! – ще голосніше приказував Кожухівський.
Трощинський вихопив одному з волохів пістоль, але Кожухівський ухопив його за руку і скрутив її так нагло, що пістоль пішла вгору, стрілила, але куля не ранила нікого.
– Пане полковнику, – сказав, – пане полковнику, лишіть!
Трощинський виривався, Кожухівський взяв його попід пахи й попровадив у двір.
Кочубеїха дальше стояла серед муравника, як статуя. На подвір'ю зчинилася метушня. Хтось лавку приніс і просив її сідати.
В цей мент спочуття людей було по її боці. Зневажено жінку генерального судді!
Невістка сиділа в колясі і за сяізьми нічого не бачила й не чула. Щолиш вистріл розбудив її. Вискочила з коляси й побігла вузеньким шляшком до воріт.
Донька миргородського полковника, привикла була до важливості й шани, яка належиться жінкам. Зрозуміти не могла, як це її і її свекруху з церкви поривають, везуть, заставляють годинами цілими перед власною брамою ждати, а тепер, коли вона йде, козаки не розступаються, лиш товпляться кругом, як на ярмарку перед будою комедіантів.
Дібравшись до тої лавки, на котрій сиділа Любов Федорівна, вона із великого зворушення і втоми повалилася до її ніг і втратила пам'ять. Зчинився заколот. Зімлілу жінку понесли в двір.
За нею пішла й Любов Федорівна, щоб відтирати.
Трощинський не виходив. Він, як коли б ніщо, заснув сном чесного чоловіка.
Приказ давав Кожухівський.
Зайнявся перед Кочубеїхою. Натякав на службу, на тії невиспані ночі, котрі вони проїздили, шукаючи Василя Леонтійовича. Коли б він не втікав, а сидів у своїм маєтку, то і цілої тої немилої приключки не було б.
– Гадаєте, пане полковнику, що і в нього Трощинський не велів би стріляти? Василь Леонтійович не втікав, – з притиском зазначила Любов Федорівна, – він по ділу поїхав.
– Куди?
– Того я не можу знати, а коли б і знала, так не повіла б. Це його річ, не моя. Як вірна дружина мого мужа й пана потерплю за нього. Я готова!
– Ваша милість непотрібно хвилюються. Козацька річ слухати приказів свого вожда.
– Невже ж. він приказував Трощинському впиватися, та ще пивом, котре ні йому, ні гетьманові не належить?
Трудно було Кожухівському заспокоїти схвильовану Любов Федорівну, а вже заставити її, щоб хоч трохи присмирніла, він не мав ніякої надії. Боявся, що як прочуняє Трощинський, то між ним і судеїхою може знов до якоїсь сутички прийти, і тому, як тільки молода невістка Кочубея вернула до пам'яті, він приказав узяти добру карету та відвезти обидві жінки в Диканьку.
Здалеку, так, щоб вони того не замітили і щоб людям в очі не впадало, їхав відділ його охочекомонників. Самі вибрані, вірні й бувалі козаки, котрі не будуть робити непотрібного бешкету. Та коли тільки свекруха з невісткою вилізли з карети й увійшли в диканьський двір, навкруги двора й коло самого будинку розставилися варти, пильно вважаючи, щоб Кочубеїха з невісткою не втекли. Так вони переночували, у великій тривозі і непевності, чи не станеться їм яка кривда або нова, може, ще гірша наруга.
На другий день уранці прибув післанець з приказом, щоб невістку відправити до її батька, миргородського полковника Апостола, куди вже попереду поїхав був її чоловік Василь Васильович Кочубей. Їй дозволено зібрати своє придане.
«Недаром, – гадала собі Кочубеїха, – Апостол останніми часами так дуже за Мазепою тягнув. Не можна було лихого слова про нього сказати. Тепер гетьман бере його під свою протекцію. Рука руку миє».
Лиха була на сина, що до Апостолів пристав. Батька-маму лишив. Він теж мазепинець.
Ще одна ніч минула, аж від гетьмана приїхав Валмус. Привіз приказ про добро Кочубея. Гетьман боявся, щоб хибкий народ, котрого скрізь було чимало, довідавшися, що Кочубей попав у гетьмана в неласку, не покористувався нагодою і не пограбував його дворів. Трощинський зібрав худобу, усі скрині з найціннішим добром, склав їх на палуби, себто на великі волові вози під вагу, і під сильною вартою виправив у Батурин.
Туди відпустили також генеральну судеїху в її власному повозі. З нею їхала одна тільки наймичка, котру Кочубеїсі дозволено вибрати собі з-поміж численної прислуги.
Кочубеїха все ще не тратила надії, що ця опала не потриває довго. Довідається цар, і те, що тепер робить гетьман з Кочубеями, зроблять тоді з ним. Може, ще гірше, гірше, ніж з Самійловичем і Многогрішним, бо і провина його куди гірша від тамтих.
Вона не знала й ніяк уявити собі не могла, щоб гетьман перехитрив усіх.
Кочубеєве добро привезено на Гончарівку в гетьманські палати, а Кочубеїху зразу у її власний двір на батуринське подвір'я, де звичайно попереду жили Кочубеї, коли перебували в Батурині, а в тиждень пізніше у другий їхній двір, старий, що був на замку, туди, де недавно пересиджувала Мотря з хорою тіткою Марією Федорівною.
їй віддано одну тільки хату й поставлено аж дві варти, свою з наємних і московську. До Кочубеїхи невільно було навідуватися нікому, не давали навіть підходити до огорожі.
Ґатунок від царя не надходив.
Кочубеїсі ставало моторошно.
Невже ж післанці не доручили листів?
Один мусів дійти, бо не було би цілої тієї історії.
А може. Мазепа переловив їх доноси, може, передатчики зрадили їх і, замість до царя, пішли з листами до Мазепи?
Жалувала, що не казала чоловікові, щоб їм дав більше грошей на дорогу і приобіцяв ще більшу винагороду, якщо добре сповнять своє діло.
Усього догадувалася Кочубеїха, тільки правди – ні. Ніяк не могла подумати, щоб хитрий Мазепа і тим разом вимотався з тієї сітки, яку вона так пильно й уважно розснувала кругом нього, виставляючи на велику небезпеку Василя Леонтійовича і цілу родину.
Якщо гетьман перехитрив царя – пропали вони!
ЩО ПОЧАТИ?
Чуйкевич, довідавшися про втечу свого тестя, перестрашився чимало.
Він знав про ненависть Любові Федорівни до гетьмана, про її коверзи та про хоробливе змагання знищити ненависного старого хитруна.
Недавно від Згури довідався про донос. Посилав Мотрю до батьків, тайки сам бачився з Кочубеєм, благав, заклинав, по руках цілував тестя, щоб з гетьманом примирився, – не помогло. Він, як хмара, ходив, аж Мотрі жаль було дивитися на нього.
Тоді вона ніби якоюсь ближчою і сердечнішою зробилася до нього.
Недоля наближувала їх.
Так хоч як приготований, зжахнувся Чуйкевич. Особливо жаль було йому Мотрі. Що з нею робити? Годі затаїти правду. А все ж таки хотілося відсунути від неї тую чашу горя – хоч на час, хоч на кілька днів. Може, між тим налагодиться діло. Апостол близький до гетьмана чоловік. Обстане за своїм сватом, хоч свахи він також не любить. (Чимало було непорозумінь, як віддавав свою доньку за її сина). І Чуйкевича батько, і другі проситимуть. Гетьманові також не на руку ціла тая прикра історія.
Треба Мотрю вислати з Батурина, заки вона довідається про все. Мотря і так збиралася на прощу. Монастир в глухому куті і досить далеко від столиці, не скоро доходять туди такі вісті.
– Знаєш, Мотренько, – казав, – тобі треба їхати поки погода, тепер весна, можуть пуститися дощі, повипивають ріки, і тоді не пущу я тебе – їдь тепер!
Мотря згодилася, Чуйкевич сам доглянув повозу, навантажив палубу всілякими дарами для монастиря і відпровадив дружину мало що не на саме місце. Мала там перебути не менше двох тижнів, щоб в обителі святій відпочити від суєти мирської і від житейських турбот.
Чуйкевич, вернувши в Батурин, довідався дальших подробиць про долю свого тестя і його спільника Іскри.
Сумніву не було, що гетьман хотів їх рятувати. Післанець від Апостола прибув до Кочубея скорше, ніж Трощинський і Кожухівський. Кочубей, прочитавши лист Апостола, за-раз-таки вислав свого вірного слугу Завадовського до Іскри в Полтаву, щоб він приїздив у Диканьку. Тої ж ночі, перед досвітом, приїхав Іскра. Зараз-таки пустилися втікати. Як розвиднювалося, переїхали по містку, збудованім проти Диканьки через Ворсклу, і прибули у село Гавронці. Тут вони, мабуть, відбули нараду, що їм дальше робити. Втікати на Запорожжя, Крим чи куди там – значило б подавати в сумнів правдивість свого доносу. Цар сказав би те, що всякому прийшло б на гадку, а саме – видно, совість у них нечиста, коли бояться стати перед царські очі. Треба, значиться, не затирати за собою слідів, а вести діло дальше шукаючи дороги до самого царя.
Гнала їх туди охота поставити на свому.
Ахтирський царський полковник, Осипов, був добрим знайомим Іскри, і заговірники пустилися до нього. Застали його в Красному Куті, городі Ахтирського полку.
Почувши таке, Чуйкевич дуже зажурився. Тесть зробив велику дурницю. Замість сховатися на якийсь, може, й не дуже довгий час і пересидіти бурю, чого, як видно, і гетьман також хотів, він віддав себе в руки москалів, покладаючися на свою високу рангу, маєтки, сивий волос, значіння а може, й на протекцію Осипова.
Дивно, як генеральний суддя, знаючи москалів не віднині, може їм довіряти свою долю!
Чи забув, що робили царі з українськими гетьманами, попередниками Мазепи, чи не знає, що Осипову хочеться виставити себе вірним царським слугою, а долею Кочубея і його приятеля Іскри він так сам о турбується, як торішнім снігом?
Погано зробив Кочубей! Тепер або він переконає царя, що Мазепа зрадник, або Мазепа – що вони клеветники.
Одно чи друге, цар поступить жорстоко і невблаганно, не пощадить своєї жертви. У помсті він страшний, не чоловік, а звір. Чуйкевич почув запах крові, і це прикре почуття не опускало його.
Не хотів ані упадку гетьмана, ані кари на Кочубея. Уява малювала йому найжахливіші картини, нігде не міг знайти собі спокою.
В безсонні ночі гадкою звертався до Мотрі.
Як же вона змінилася! Це вже не та сама Мотря. Ні сліду колишніх примх, тієї дивної афектації, того демонізму, котрий доводив його до розпуки. Була спокійна, тиха, ніби рішена на те, щоб покірно приняти присуд судьби і виповнити його. «Видно, так Бог хотів», – казала не раз. Ніколи не чув від неї докору, не нарікала на нікого, навіть на маму, не з перцем, а з серцем підходила до людей, ніби чекаючи чогось великого, супроти чого теперішнє її життя змаліє і втратить усяку вагу.
Чуйкевич не знає, чи Мотря полюбила його, але бачить, що зробилася для нього найвірнішою товаришкою і найщирішою повірницею його бажань і думок. Хоч не говорили багато, але чули, що одного бажають.
В очах свого влюбленого мужа зробилася ще кращою, ще більше достойною. Дивився на неї, як на образ. Світлиця, в якій перебував з нею, перетворювалася в святиню. Брехати, бажати чогось недоброго або поганого було для нього святотатством.
За що ж доля має так важко карати тую гарну людину?
Усе добро, все придане, яке взяв за Мотрею і яке ще має дістати від Кочубеїв, віддав би без найменшого вагання, щоб тільки горе відвернути від неї.
І Чуйкевич молився не до ікон, а до того великого Бога, котрого маєстату навіть уявити собі не міг, щоб він змилосердився над тою найкращою душею, яку создав, щоб відвернув грізне горе від Мотрі.
