Текст книги "Не вбивай"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 22 страниц)
Нараз уста його задрижали, як уста дитини, обличчя осінила усмішка, повна безмежної любові, і він вимовив одно тільки слово:
– Шведи.
В тім однім слові було все: любов, гордощі, жаль.
– Шведи, – повторив екселенція Піпер, стираючи хустиною піт з чола і сльозу зі свого ока. – Шведи.
– Куди ж підемо, панове? – спитав король, перебиваючи нараз довге мовчання.
– Куди нас ваша милість попровадять, – відповів граф Піпер.
Забув про самовпевнений погляд Реншільда, про його уста, що ніби на весь світ зневажливо свистали, не бачив його гострого носа, що, здавалося, рад був скрізь устрявати, – бачив тільки свого молодого, великого короля, і в ушах, і в серцю його лунали слова: «Vivat Carolus rex!»
– Підемо, куди нас ваша милість попровадять, – повторив граф Піпер.
Король кланявся, як звичайно, несміливо й покірно:
– Дякую, дякую панам.
А звертаючись до Гілленкрока, просив:
– Пане полковнику, будь ласка, продовжайте свою працю. Вона важна, вона дуже важна. Позвольте глянути на карту.
Гілленкрок відсунув столець від стола і цілий стіл хотів присунути близ вікна.
– Спасибі. Не турбуйтеся. Я й без того бачу.
– Похилився над карту і бігав по ній своїми синіми, розмріяними зіницями.
– Тут Дніпро, а тут ріка Сож, тут наш Могилів, а там Смоленськ, там Мстиславль.
На хвилину здержався на тих двох містах, ніби рішав, котре з них вибрати має.
– Прошу, працюйте дальше. Не перебиваю.
Взяв щаблю під паху, ще раз поклонився і вийшов.
Реншільд підступив до Піпера і простягнув до нього руку.
– Екселенціє!
– Екселенціє! – відповів Піпер, і поміж ними ніби нічого й було.
Реншільд і Маєрфельд вийшли. Гілленкрок узяв циркель, лівим коліном прикляк на стільці, лівою рукою підпер голову, а правою водив на північ і на схід від Могилева, туди, куди перед хвилиною перебігали сиві зіниці короля Карла.
– Могилів, Дніпро, Сож, Мстиславль, – повторяв, вгадуючи королівські гадки. – Значиться, перейдемо Дніпро в напрямі річки Сожі, підемо на Мстиславль.
– Підемо куди король велить, – повторив Піпер.
ДВАНАДЦЯТЬ ТИСЯЧ!
Літо стояло в повній красі. Життєва сила природи добігала до свого вершка, – місяць серпень. Незабаром і Спаса. Освятять цвіти, овочі і мід, відпічнуть спрацьовані руки хлібороба, і діти з жалем глядітимуть на небо, прощаючи відлітаючих журавлів: «Кру, кру, кру!»
Настане осінній відпочинок, а там і вечори довші, і казки, і пісні, і вечірниці
Так звичайно, – та не тепер.
Хоч і тепер соняшні дні чергуються з ночами зорішливи-ми, по спеці приходять дощі, по погоді громи, на полях дозрівають збіжжя, а в садах овочі, хоч у природі не видно ніякої зміни, ніякого відхилу від звичайного щорічного порядку, так на землі, поміж людьми, інакше. Людей обгорнула тривога. Бентежаться, тривожаться, не можуть собі місця прибрати.
Звіється курява на шляху, – кидають серпи і коси й біжать у село, кажуть, що вороже військо надходить, гримить – гадають, що гармати ревуть, в шумі вітру чують крики і стони людей… Війна.
Казав би ти, що привикли до неї. Не віднині триває. Рік у рік набирають молодь у полки і шлють у далекі походи в Польщу, в Литву, в Московщину, Бог вість де. Не один пішов здоровий, як дуб, а вернув без ноги, без руки, обезвіченим калікою, тягарем для громади і для родини.
Багато не верне ніколи.
Невже ж можна привикнути до того?
Війна… Гетьманська столиця, Батурин, ще не бачить її. Тут тільки трохи московського війська постоєм стоїть, для порядку. Пишні батуринські сади вгинаються під яблуками, грушами та сливами, солодкими, як мід; зародили поля, худоба теж здорова. Та не тішаться своїм добром мешканці гетьманської столиці. Почувають себе, як перед відлетом птахи. З тривогою дивляться на північ і на зрхід. Звідтам хмари надходять, – буря іде.
Всіляко про шведів говорять. Кажуть, що добрі люди. В Могилеві нікому кривди не робили. Платять за все. А все ж таки страшно, бо це чужий, невідомий народ і лютерської віри. А найстрашніше, що цар велить перед шведами городи й села палити, пустошити край.
Тривожиться Батурин. Робота людей не береться. Гуртами по вулицях стають і розговорюють. Кожда вість блискавкою перебігає город, кожде слово стосотним відгомоном відбивається, росте до розмірів велетенських, страхітних.
Багатіші по погребах, клунях, омшаниках закопують добро, по лісах ями для себе заздалегідь гребуть, щоб було де перетривати негоду.
Свідоміші городу не гадають кидати. Це ж кріпость, треба тільки направити її. Направляють. Дивуються, чому гетьман не велів укріпляти Батурина, хоч, кажуть, укріпляє Стародуб, Чернігів, Ромен і Гадяч. Мабуть, не гадає, щоб ворог облягав його столицю. Потішаються.
На замку з раннього ранку до пізної ночі гримлять молоти, скрегочуть пили, глухим гомоном відбиваються від старих замкових стін удари сокир. Самі міщани проводять тую роботу, захищають себе і своєї столиці.
Мотря на лавці під хатою сидить. Вона в чорному вбранню, лиця приблідли, щолиш перебула недугу. Дивиться на небо синє, гаряче, на дерева, повні овочів і листя, на силу і красу природи, і так їй дивно на серцю, що й виповісти не може… Кривавий поміст, колода і сокира… Батько… Того образу не забуде ніколи. Хоч як бажає – не може… Дивується, як Любов Федорівна може ще жити на світі. Поїхала на хутір і безвихідно пробуває у ньому. Вона – причина такого нещастя…
Повіки опускаються на очі, голова подається взад, на білу, теплу стіну, перед очима літають рожеві листочки троянд, руки пашать, ніби хтось мурашок до них насипав, – чорно…
Мотря будиться на білій постелі. Біля неї сидить її муж. Чому він, чому не той, другий?.. Судженого і конем не об'їдеш… Той, другий, у Києві тепер. Військо туди з-під Білої Церкви привів. Київ ожив. Гетьмана дзвони св. Софії вітали. Та не так, як вона собі того бажала, як тітці розказувала колись. Де він, де його побіда, де цей великий день? Як важко дожидати його!..
Сумно й тривожно дивиться Чуйкевич в очі своєї любої дружини.
Мотря підносить повіки.
– Ти тут?
– Біля тебе, Мотре.
– А робота?
– Я її пильную.
– Правду кажеш?
– Невже ж я коли брехав тобі, Мотре?
– Не хочу, щоб із-за мене терпіли твої діла. Не забув якого приказу, Іване?
– Вони в мене списані на папері. Роблю що гетьман велів, не турбуйся!
Очима, повними вдяки, дивиться на нього.
– Що нового? Є вісті які?
– Вісті, як птахи, не знаєш звідки прилетіли. Неважні.
– З Києва нема якої почти?
– Чуйкевич замнявся, мовчав.
– Таїш що переді мною? Може, щось недобре?
– Ні, Мотре. Нічого доброго і нічого злого. Отак собі.
– Чому ж ти тоді не говориш? Не бентеж мене.
– З Києва післанець прийшов.
– З Києва? – І Мотря сіла на постелі. – Хто такий?
Чуйкевич взяв її за руку.
– Не тривожся, сотник один із сердюцького полку, ти його не знаєш.
– 3 чим прибув? Може, гетьман нездужа, може, його цар до себе покликав?
– Заспокійся. Гетьман здоровий і здоровить тебе. Цар його кличе, та він не спішиться. Нема дурних. Казав перебрати і наготовити акти, що я і зроблю.
Мотря заспокоїлася, але за хвилину стала знову питати:
– Тільки всього? Не таїш ти що переді мною?
– Як на сповіді кажу, яка ж бо ти!
– Хочу все знати, все, все, – розумієш? Не хочу бути куклою до забави, дитиною, перед котрою закривають правду: підросте – довідається. Коли я дружина тобі, так нічого не скривай переді мною. Не бійся, я сильна, не вгнуся. Кажи!
– Нічого незвичайного не привіз цей сотник. Вір мені.
– А що розказує про Київ, про гетьмана, про діло?
– Багато.
– Хочу почути. Мушу!
– Підожди. Він ще нині не їде. Завтра запрошу його до себе, розкаже. А нині ти хора, – спічни!
– Не можу. Це недуга не тіла, а душі. Ти знаєш: душа спокою не має.
– Оповідання ще гірш збентежать тебе.
– Збентежать і заспокоять. Знаю свою вдачу. Поклич його. Ось бачиш, я вже здорова, сильна, – поклич.
Чуйкевич не міг відмовити. Згодився і післав за сотником чуру.
– Кажи, що просимо пана сотника до себе на вечерю.
Чуйкевич пішов перебиратися, щоб гідно привітати гостя. Вернувши до світлиці, здивувався. Побачив Мотрю відсвіженою і причепуреною. «Яка сила волі у тієї жінки, – погадав собі. – Такий удар перебула й не зломилася. Цікавість до справи тримає її».
Мотря прибирала в світлиці. Стара мебель творила гарний контраст до її молодечої появи.
– Мотре, невже ж у нас прислуги нема?
– Не можу всидіти без діла. Тривожуся, сама не знаю чого.
– Лиши тривогу мені, я мужчина. Найгірше вже поза нами.
– Хто знає, Іване, – відповіла, сідаючи в старосвітський фотель, – не раз здається, що гірше, як є, вже й бути не може, а поживеш, і побачиш, що ні. Бездонний ящик Пандори. Невже ж ми знаємо, який дарунок готує нам доля?
– Як поганий, то не приймемо. Хай ворогам нашим підносить.
– Доля не питається нас, – що хоче, те й дає.
– Поборемо злу долю і заживемо щасливо. Говорив зі щирої душі, бажаючи не так собі, як своїй дружині тихого, безтурботного щастя.
– Дай Боже, – відповіла Мотря. – Ось і наш гість. Чуйкевич вибіг назустріч.
– Мир дому сему і всім живущим в нем, – промовив гість, переступаючи поріг. Перехрестився до образів, а побачивши хазяйку, відрекомендував себе і поклонився в пояс. – Гарною дружиною поблагословив вашу милість Господь, – повернувся до господаря дому. – Їй-Богу, ненаглядна краса. Тільки стій і дивися, забуваючи про шаблю, війну і про всякія другія околичности. (Гетьманський післанець старався актовою мовою говорити).
Мотря подала йому руку. Обтер хустиною вус і поцілував грімко.
– І солодка ж яка! Їй-Богу, як марципан.
– Пан сотник компліменти любить, – завважила Мотря.
– Люблю, чого мені Бог не зводив дати.
– Нежонатий?
– Парубком залишуся до смерті.
– Не вподобалась жадна?
– Була одна, і тую Бог до себе покликав. А другої не хочу.
– Вірний.
– Добрий козак вірний Богові, гетьманові, шаблі і дружині. Зломиш одному віру, – як же вірити тобі?
– Знає гетьман, кого посилати.
– Хай Бог милує його милість пана гетьмана! – відповів сотник.
– Розгостіться, будь ласка! – просила його Мотря. Чурі казала прийняти шаблю і шапку. – Сідайте та розказуйте що в Києві чувати.
Гість рукою махнув.
– Розказувати багато, а слухати мало. Нічого тепер доброго не чувати.
З його широких грудей добувся голос, подібний до сопоту ковальського мішка, – сотник зітхав.
Його обличчя, що нагадувало старий, почорнілий ремінь, І ще гірше потемніло, а очі сховалися під брови.
– Сумно в Києві тепер.
– Невже ж?
– Так сумно, що, вірте мені, який я старий, а врадувався, як молодий хлопчина, що мене гетьман в Батурин посилає. Гадаю, розважу себе.
– І розважили?
– Як же не розважити, побачивши таку красу, не во гнів пану Чуйкевичеві кажучи. Боже ти мій! Пощо тієї війни? Чи не краще жити б по законам Христовим та раювати біля гарної і доброї дружини?
– Пан сотник як проповідник балака, – завважила Мотря. – Війна за волю – діло святе, і не хотіла б я, щоб мій муж із-за мене відтягався від того святого обов'язку.
– Війна за волю, – повторив, зітхаючи, сотник. – Добуваємо тієї волі і ніяк добути не годні. От і тепер. Здається, тільки простягни свою руку, і воля твоя, А чи зловиш її? Бог святий знає. Так нас тії москалі обсіли, що обігнатися годі. Гетьманові прожитку не дають. Все якісь посли то від царя, то від Меншикова: гетьман хвилюється, та нічого не вдіє. мусить робити що йому велять. От яка тут воля!
Перейшли до столової і за вечерею балакали дальше. Чара розв'язувала язик. Гість довіряв господарям, як рідним.
– Від першого серпня в Києві стоїмо. Боже ти мій, як віджив наш старий золотоверхий Київ! Козацтва, як того макового цвіту. Аж за очі бере. Самої кінниці тисяч кілька, може, шість, як не більше. Подумайте!
Очі старого козака заблистіли притаєним огнем. Мотрині зіниці розгорювалися від того огня. Оживала. Білі лиця наливалися кров'ю.
– Як вийдеш, бувало, на який майдан, як глянеш – скрізь червоні шапки, скрізь гострі списи в сонці горять, як хрести на київських церквах. Не знаю, чи коли від Богданових часів стільки війська в нашім Києві бувало. Щоб не збрехати, кінниці й пішого тисяч, може, двадцять, як не більше. Погадайте! Це ж армія, і ще яка! А гармат, а возів з муніцією, з харчами, з припасами всілякими – сила-силенна!
– І що? – питався Чуйкевич.
– І що? – повторила Мотря.
– І ніщо, – відповів сотник. – Ніщо…
Його брови підлізли вгору, уста скривилися жалісно а з грудей добулося те саме зітхання, що нагадувало сопіт ковальського мішка.
– З такою армією, можна собі гадати, вдесятеро сильніші царські полчища розіб'єш, Україну на ноги поставиш, мир подиктуєш, – ага! Ні армії, ні миру, ні волі, нічого нема.
І він руки сумно опустив по собі.
– Що ж сталося такого? – тривожно питалася Мотря.
– Що? Стривайте, зараз вам скажу.
Він випив чарку за здоровля хазяйки, обтер уста і розказував дальше:
– Ще ми не надивилися на наш святий Київ, ще не спочили з далекої дороги, як вже і посол від царя прибігає: посилай йому чотири тисячі кінниці на допомогу полковникам київському й білоцерківському, котрих раніше виряджено в Польщу для руйновання тих панів, що з королем Станіславом тримають. Помилуйте, чотири тисячі кінниці! Цар гетьмана вождом над кінницею настановляє, а чотири тисячі кінниці від нього бере. І будь тут мудрий! Кажуть, гетьман як зварений ходив, не знав, що йому робити. Перше мати розважала його, тепер ігумені Магдалини вже в живих нема, і гетьманові в нікого розради шукать. Мотря довгими віями свої зіниці прикрила.
– Післав? – спитався Чуйкевич.
– Викручувався як міг. Казав: скорше булаву покладу, як таких сил позбавлю Україну. Хто захистить її, таж мене народ проклене! А посли один за другим прибігали: «Посилай і посилай».
Сотник замовк. Його обличчя, як ремінь, стало м'якнути і морщитися, робилося подібне до шкури. Чоло пооралося, сердився козак.
– Бог його побив би! – вихопилося з уст. – Ая! Поб'є! – сам собі доповів, усміхаючися гірко. – Коли йому швед не дасть ради, то ніхто йому нічого не зробить, проковтне нас з чобітьми.
Мотря припрошувала гостя до страви.
– Мені вже, ваша милосте, і страва не смакує, і чарка не веселить душі. Забути не можу, як тії полки з Києва відходили. Дві тисячі гадячан, що попереду в київській фортеці стояли. Не один до того Києва приріс: побратався, покумався, дівчину собі знайшов. А тепер кидай усе, що серцю твому любе, і спіши в тую Польщу, не знати за що й за яке. Хочуть пани Станіслава, хай їм буде Станіслав. Що гадячанам мішатися до панських порахунків. Так розум каже, а цар приказує друге. Дві тисячі гадячан у Польщу виступають, а за ними тисяча молодиків, що тільки свою військову службу починали. Деяким ще й вуса не засівалися, – молодики! Тих найгірше жаль. Ще вони й не викохалися, ще матері не натішилися ними, а вже – іди! Знаєте, старий я козак, всячину бачив, а того забути не можу… Ніби молодий ліс рубають… Ранок був. Літній, ясний ранок. Небо чисте, сонце тепле, жарке, а вулицями ніби хмари чорні перевалюються, відділ за відділом іде, невесело, нерадо. Що нерадо! Одного погідного обличчя я не бачив, одного ясного ока, всі, як той проклін. Навіть коні голови поспускали. Не порскають, лиш оглядаються позад себе і жалібно іржать. Звірина теж щось розуміє.
– Не всяка, – перебив Чуйкевич, – але коні, то так.
– Кінь – товариш козацький, він усе розуміє. Я ще донині те іржання жалібне чую… Пішли… За гадячанами тисяча молодиків, ніби буря цвіт із наших садів обірвала і на чужі дороги несла. Проводжав їх весь Київ. Плачу ж було, плачу! Як на похоронах. Хоронили ми нашу надію. Пішли… Гетьман довго дивився за ними. Я недалеко від нього стояв, бачив його і вдруге таким бачити не хочу. Жаль його ломив. Робив чого робити не хотів, а мусів.
– Дуже наш гетьман подався? – спитав Чуйкевич.
– Не знаю, що вам відповісти. На око – такий, як був тому рік-два, може, й більше, але хто його частіше видає, каже, що змарнів і по ночах не спить, нервується. Важкі переживає часи. Яка відповідальність! Подумайте! Кождий з нас відповідає за себе, а він за всіх. Нелегко такий тягар на своїй совісті нести. Я козак, в політиці не розбираюся, та не хотів би я тепер у його шкурі сидіти.
– Чому ж то так? – питався Чуйкевич.
– Чому? – і сотник потер рукою чоло. – Питаєте? Ніби не знаєте самі? – Він оглянувся кругом, чи не слухає хто, а тоді присунувся ближче до Чуйкевича і шепотом почав: – Швед наближається до нас, кажуть, на Україну іде, хоче нас від Москви відірвати. Погадайте, який преважний мент. І що тут гетьманові робити, тримати з царем чи приставати до шведа?
– А на вашу гадку, що корисніше? – спитала сотника Мотря.
Сотник глянув на неї уважно і без вагання відповів:
– До шведа!
Хвилину мовчали, а тоді відітхнули всі троє, ніби їм камінь зсунувся з грудей. Зрозуміли себе.
– До шведа… Але з чим? – говорив дальше сотник. – Не гадайте, що на тих трьох тисячах кінець. Цар, як вампір, щораз нової крові хоче: давай йому козаків і давай! Гетьман мусів післати на Литву до Пропойська чотири з половиною тисячі міських козаків і 1600 компанійців, а до Смоленська теж тисячу компанійців і вдвоє тільки піхоти. Зчисліть те все, знаєте, скільки вийде? Дванадцять тисяч з лишком. Погадайте, дванадцять тисяч нашого козацтва вкинуто тому молохові в зуби. З чим же залишився гетьман, з чим йому переходити до шведа? А не перейде, так і решту візьмуть, оставляючи його й Україну без усякої сили. Ось що в нас у Києві чувати! – додав, затискаючи кулак.
Чуйкевич і Мотря уважно слухали оповідання старого сотника. Відома їм була залежність гетьмана від московського царя, а все ж таки зжахнулися, почувши такі високі цифри. Україна стратила 12 тисяч війська, – навіть у великій битві мало коли так багато народу гине, це ж погром. І перед ними виринуло важке питання: з чим гетьман перейде до шведа і чи перейде він тепер? Чи краще оставатися тепер там, де його військо, себто при Петрі.
З острахом глянув Чуйкевич на свою дружину. Боявся, щоб невеселі вістки не пошкодили її здоровлю. Але, на своє превелике диво, завважив, що Мотря виглядає краще, ніж перед розмовою, місце втоми й обезсилення заняв новий душевний підйом, якесь нове завзяття.
– А Карло? Де тепер Карло? – питалася старого сотника.
– Кажуть, з Могилева рушає.
– Куди?
– Бог його зна.
– На Москву чи до нас?
– Невідомо нікому.
– Так воно й повинно бути. Ворогові не треба знати, куди він піде.
– Щоб тільки не відбився далеко від Левенгавпта, – завважив Чуйкевич. – У Левенгавпта великий корпус, і сам він добрий генерал. Боюсь, щоб москалі не вбилися клином поміж них. Тоді цареві не важко було б побити зразу Левенгавпта, а потім і Карла.
Замітка Чуйкевича стурбувала старого сотника. Він задумався, думала і Мотря. Душний серпневий вечір пригнічував думки. Важко було, гнітючо, як перед бурею.
Чуйкевич встав і відчинив двері. Зашелестіло виноградове листя на ґанку. Падали зорі. Сотник хрестився:
– Свят, свят, свят, Госгтодь Саваофт. Глянув на Мотрю і ніби засоромився.
– Стара звичка, ще з діточих часів. Покійна мати хрестилася, як падала зоря. Казала, що душа якась летить. У битвах тисячі душ вилітають з тіла, і не хреститься ніхто, хіба шаблею, а серед миру хрестишся на вид падучої зорі.
– Зміняються люди, – інші в бою, а інші в час миру, – завважив Чуйкевич.
Сотник встав і поклонився хазяйці, дякуючи їй за вечерю.
– А за гарну розмову ще більша вам дяка.
– Це я вам повинна дякувати за вісті.
– Простіть, що кращих не привіз, лиш самі турботні.
– Не ваша вина, пане сотнику.
– Чим хата багата, тим рада, а наша Україна багата в турботи.
– Розбагатіє і в. добро, – відізвався Чуйкевнч, щоб перебити сумовитий настрій. – Ще наша Козацька Мати не пропала.
– І я так кажу, – відповів сотник, – як у бій іду, а поміж добрими людьми інші гадки приходять, жаль їхнього щастя.
– Нічого не жаль для такого діла, як воля, – сказала, встаючи з крісла, Мотря. Очі її горіти, на лицях цвіли рум'янці.
Чуйкевич з острахом глянув на дружину. Боявся, щоб не було з нею нового припадку. Але Мотря говорила спокійно.
– Карло на Україну прийде, привітаємо його. Я перша вийду назустріч. Не з гарним словом, а з ділом. Забрав цар наших козаків, тепер на жінок пора. Невже ж жінки безсилі? Не всяка з нас любить веретеном крутити, деякій руці любіший меч.
НА КВАТИРИ
Листки облітали з дерев, птахи відлітали до теплих країв, бабське літо буяло над стернею. У воздусі дрижала безліч струн. Незримі руки грали на них, – пісню осінньої задуми, вічную пам'ять буйному процвітанню. Наближалася осінь. «Знов пічнуться дощі, болота, ломання костей, біль зубів. Гармати грузнутимуть по осі, мука для коней і мука для людей. Підводи тягнуться довгим шнуром: «А гей! а гей!» Виснажена коняка паде, відтяли посторонки, ззаду напирають вози. Переїхали – один, другий, десятий. З конини нема сліду. Поторощені кості хрупотять, як сухе гілляччя на нев'їждженій дорозі. Дощ за обшивку паде, все мокре, ослизле, скучне… З землі повстав єси і в землю перетворишся, – болото. Панта рей».
Гетьман пільною доріжкою їде. Перед ним гайок. За ним село і селянська хата, в котрій від кількох днів має свою кватиру.
Звичайна, навіть не багацька хата. В дворах стає. Пограбовані, скрізь кров.
«Скрізь кров, трупи, кривда, – гидко. Чоловік – звір». Пригадав собі свій останній постій. Двір нічого собі. Ніби пани від'їхали кудись. Тільки двері розбиті, а в світлицях потрощена мебель, побиті дзеркала і скло. В одній – ні, ні! Війна погана річ! Її не виправдує ніщо. Хто починає війну, ступає Каїновими слідами. В одній кімнаті лежав дідич, дідичка і діти. Помордовані, на купі, як падлина, вивезена за село, під Аіс. Під вікном вив пес. Він один плакав за ними. Донька горілиць лежала. Великі сині очі кликали о помсту до неба…
Гетьман хоче забути ті очі. Він вийшов перейтися, втік перед війною, біжить у гайок, щоб забути військо, прикази, тривогу. З природою хоче побути сам на сам. «А невже ж у природі мир? В природі вічний бій за корм, за право до життя. Звір звіра жере, ростина соки з ростини висисає, скрізь боротьба, насила, кривда. Весь світ одна гидь!»
Шуліка стрілою з неба на землю упав. «Певно, миш зловив, поживиться. Закон життя. Сильніший слабшого нівечить, треба бути сильнішим». Прискорює ходи, втікає перед власними гадками. Не пустимо тебе, не втечеш! Ти не безвинний, на приказ твій люди людей мордують!
«Хочу завести лад, щоб мир по війні настав».
«Дуриш себе, миру не буде тут ніколи. Це край могил. Зі старих могил нові виростають, як діти з батьків. Це степ!»
«Хочу степ перетворити в поля, в хутори, в міста. Хочу людям людські закони дати, мир і добро».
«Дуриш себе! Панувати хочеш, приказувати, стояти наверху, бо насподі важко. Не втікай перед нами, не пустимо тебе!»
«Геть!»
Стає і озирається позад себе. Бабське літо снується над полями. Повітря дрижить, міниться, як розтоплений опаль.
На виднокрузі дими. Села горять. Гуляють гільтаї. Хто їх прибере до рук і де є та моральна підстава, щоб уговкати їх? Цар палить цілі великі простори, проганяє людей, робить перед ворогом пустиню. Злі люди те саме потрапляють. Зло заразливе, як хороба.
Сімнадцять віків лицемірства, облуди. Говорять одно, а роблять друге, слова гарні, а вчинки погані. Каїнові нащадки.
Дійшов до лісу, – сів.
Сам-один. За поясом пістоль. Тільки оборони. Добре так. Наскучили варти, шпиги, охорона. Хоче свобідно дихнути. Не віднині. Не годен. Все слухай когось. Слухай, що Меншиков скаже! Меншиков, воєвода, бояри, цар… Ось яка воля в гетьмана України!
Кинути те все: маєтки, почесті, булаву – і йти до якогось скита, до пустельника, що між камінням ютиться. Збирати гриби, носити зимну воду з джерельця в лісовому проваллі і дожидати смерті. На світ дивитися, як на пекло. Всі чортові служать, свідомо чи ні, але служать.
Пригадав собі череп людський, що стрінув раз у садку біля якогось двора, в котрім на кватирі стояв. Череп був сухий, білий, з білими, здоровими зубами. В ньому шерщені гніздо собі звили. Мід зносили до нього. Шерщені людські в черепах ближніх своїх насолоду для себе збирають…
«Дуриш себе, що пекло в рай перетвориш, з чортів ангелів поробиш. Люди лиш силі коряться. Сила – їх Бог. Боги старинних народів силою сильні були. Не доросли ми, щоб слухати моральної сили. Любов, милосердя, правда… Що таке правда? Що для кого корисне, те його правда. Петрова правда – береги морські в свої руки дістати, розбити пороги Дніпрові, пшеницю українську до Москви везти, їсти, пити, веселитися, колесувати, живцем шкуру драти, жарити тих, що не слухають його. Що кому вигідне, те для нього й правда. Гидко!» В селі клекотить, як у казані вариться. Мешканці втікли, а ті, що залишилися, по городах ютяться. Село, як муравлисько, в котре свавільний хлопець патик уткнув. Знівечив муравлину працю. Люди з діда-прадіда працювали, будували хати, управляли поля, плекали худобу. Прийшла війна і змарнувала те все. Насміялася над їх працею, над усім, що вони вважали важним і корисним. Війна – це глум над людським життям. Безліч змарнованих сподівань, безпощадне нівечення безцінних цінностей життя, варварство. Наскучило дивитися на згарища, на руїну, на трупи. Торчать димарі, тліють недопалені сволоки й балки, з-поміж них кості людські визирають, недосмалені кістки. Діти з порозбиваними головами, як неопірені горобці, пустими хлопцями виверчені з гнізда і кинуті на стежку. Пощо воно? Нащо? Кому того треба? Людям чи людоїдам, апокаліптичним бестіям, що родяться в царських кублах? Петрові хочеться війни, хочеться нової держави, нової слави, – для себе і для своїх нащадків від помийниці якоїсь, від жінки з товстелезним лоном. Правий син противиться неправому батьківському ділу. А ти, гетьмане України, будь знаряддям тупим і послушним у руках царя-антихриста. Ні, ні! Досить того, досить, – аж забагато. Скінчити раз з руїною тією. Добути всіх сил, щоб побороти зло. З Москвою не договоришся до нічого. Вона Азія. Не по дорозі нам з ними. Або ми, або вони, миру між нами бути не може. Інша кров, інші вдачі, інші світогляди, не погодиш води з огнем ніколи. Добути останніх сил, покористуватися доброю нагодою і порвати цей дідьчий ланцюх, що прикріпив наш віз до московської теліги. Нині ще час, завтра може бути запізно. Нині вони Азія, завтра від Європи переймуть те, що їм потрібно, щоб поневолити Європу…
Осінній краєвид холодом повіяв на душу. Сумнів з імлою летів. «А якщо переможе цар?»
Так тоді останеться спомин боротьби, свідомість протесту, зерно, котре не пропадає ніколи. Боронитися, визволятися, прібувати. Найгірше – безмовнеє терпіння, згода на зло, безтямна біготня на одному місці, як бігали батьки під свист чужого батога. І чому мала б не вдатися ця спроба? Карло геніальний вожд, військо його вишколене, загартоване в боях, культурне. Петро щолиш учиться від Карла. От і тепер, недавно тому, дня 29 августа Карло побив Петра біля місточка Доброго. Сам цар брав участь у бою. Перевага сил була, як звичайно, по московському боці, а побіда осталася по шведськім. Петро втікав, Карло пішов за ним, ще одна сутичка – і ще одна шведська побіда. Побіджує геній, лицарське завзяття, воєнний досвід. Чого ж сумніватися тоді?..
Дими стелилися кругом. Здавалося, півсвіта горіло. Суєтилося село, гуло. Майдан, вулиці, подвір'я, вкриті людьми, кіньми, возами, вози і люди здовж шляхів, аж по виднокруг. Кишить. Злюща рука розкрила муравлині купини. От так собі на глум. Глум заправляє людством. Безглузді примхи глумливої долі – це історія наша. Нічого робить. Кінчаймо, шо почали.
Вітер вічную пам'ять буйному процвітанню співає. А недавно була весна. Співали солов'ї, маєві ночі сп'янювали тебе.
Пригадав собі пажа, в оксамитовому вбранню, в білих панчішках, в лякерових мештах, гарного, як на портретах Ван Дейка. Королівський двір, вродливі пані, брабантські кружева, як зі слонової кості вирізьблені рамена і плечі. «Хлопчику гарний. Еросе подільський, вийди на річку, як зорі затліють, – люблю тебе!»…»Венус Мільоська. на сармацькім Олімпі приказ твій – щастя моє…» Які пахучі ті рамена, білі, кружево – невід, зловишся, ой, так! Тікай! Ось незаховстаний кінь, гони! Вовки мчать за тобою. Втікай, бо розідруть! Таволга по спині б'є, боляче ноги ранить, кров капає на трави – втікай! Який безграничний цей степ, який червоний місяць, як опир, як млиновеє коло, в млині, де мелють людей на історичну муку. Чортівський млин… Скучно тобі? Замало жіночої краси, дівочої ласки, хочеш сили і слави? Прібуй, може, доскочиш їх… Дорошенко, Самійлович, – булава… Яка важка і яка непевна! Переміни булаву на скиптр, чаплине перо на княжий вінець… Переміню…
Життя летіло, як незаховстаний кінь. Щораз нові задуми, видива, мрії. Ловив, прибирав у руки, мрію перетворював у дійсність. Не те, не те. Не те, що душу може заспокоїти вовік. Вперед, вперед, неспокійна душе! Перед, тобою найвищий шпиль, найнебезпечніший момент. Побідиш або згинеш. – третього нема. Побідиш – ім'я твоє громом покотиться по світі, міліони уст благословити його будуть, згинеш – так що? Хіба не гине все: квітки, звірі, хіба зорі не злітають з неба, острови не западають в море? Вперед, вперед, неспокійна душе!
Довго скривав ти свій намір, навіть перед близькими собі. Довго ростив ти його у собі, як дитину в матірному лоні. Пора пустити його в світ, хай бореться за своє існування, згине або житиме – здоровий і дужий. Настав рішаючий мент. Вперед, вперед, бо вороття немає!
Твій кінь над прірвою стоїть. Скачи!.. Ворог тенетами обставив тебе. рви їх, рви! Щоднини посли від царя летять, від Меншикова і кличуть тебе, щоб ішов до них, з останками твого вірного війська, з рештою старшин, битися вкупі за царя і його державу на загибіль власного народу, на посоромлення імені твойого.
Невже ж ти послухаєш їх, підеш, шию свою в чуже ярмо всунеш, занапастиш себе?.. Ніколи! Життя і смерть, terrium ncu darur…
Якийсь їздець скаче з села. Стає, розпитує людей, вертається і знову жене. Чи не шукає його?.. Тікати в ліс! Щоб дальше від людей. До скиту якогось, до пустельника, оброслого волоссям в невиправленій шкурі на хребті. Збирати ягоди і гриби, носити воду з зимного джерела і дожидати смерті.
Ні, ні! Тривай! Не до того сотворив тебе Господь! Підемо…
Встає. Їздець завважив його, кінь полями скаче, вітер піну відриває з вудил, земля дудонить.
Хто це такий? Кендзеровський? Чому якраз він? Чому не котрийсь із старшин? Мабуть, щось секретного везе, щось важного.
Прискакав, а побачивши гетьмана, спинив нагло коня, аж цей задніми ногами в землю зарився, зіскочив, шапку з голови зняв:
– Милосте ваша!
– Що такого?
– Король Карло, шведи… – Кендзеровський грудьми робив, віддиху йому бракувало.
– Кажи ж бо раз!
