Текст книги "Не вбивай"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 22 страниц)
– Шведи… на Україну… увійшли…
– Ти з ума збився. Подумай, що говориш. Король шведський на Смоленськ пішов. Що тобі до голови прийшло турбувати мене такими бабськими сплітками.
– Ваша милість, це не сплітки, це правда. Певні люди доносять. Король Карло з усіма потугами своїми в гетьманщину ввійшов, над річкою Іпутою отаборився, сам він в Сурожському повіті у Дрокові в головній своїй кватирі стоїть. Люди звідтам втікають. Чимало їх. Всі те саме говорять. Видно, не брешуть.
Кендзеровський дивувався, що гетьман тую вістку так спокійно прийняв. Гетьман завважив це і замахав руками.
– Ще тільки того мені треба. Чорт його несе… А що табор?
– Хвилюється, милосте ваша. Ворог в нашім краю.
– Дурні. Мало то ворогів було на Україні. А старшини?
– Старшини вашої милості шукають. Теж турбуються, і дуже.
– Підемо.
– Ваша милосте, – кінь! – і він підставив стрем'я.
– Не треба. Піду. Не можу хвилини побути сам на сам Скрізь Знайдете мене.
– Я гадав, – діло важне.
– Мало то важного на світі.
Кендзеровський замовк.
Гетьман думає. Не треба перебивати йому.
На полеву доріжку вийшли. Гетьман напереді, Кендзе ровський кілька кроків за ним, коня веде. Кінь порскає, – мабуть, дорогу чує. – «Здоров!»…
Табор гуде.
– Швед у Гетьманщину ввійшов.
– Де старшини? Де гетьман?
– Давайте їх тут!
– Поховалися. Воловодять нами. А ворог в краю.
– Гетьман полки цареві запродав. Жмінку біля себе лишив, як на глум.
– Нас продають!
– До шведа ходім!
– Швед добре платить, москаля побиває.
– Швед лютер, тримаймо з православним царем.
– Де старшини, де гетьман? Давайте їх тут!
– Втікли, лишили нас, продають християнський народ. Побачивши гетьмана, мовкнуть і розступаються. Здоровлять. Гетьман вклонюється, – вважливе, надто вважливе. Розуміють тую згірдливу вважливість. Злобну усмішку бачать на гетьманових устах.
– Маєте діло до мене? Мовчать. Руки пускають по собі.
– Маєте діло? Кажіть! Я тут. Слухаю вас Не відповідає ніхто.
– Ми? Ні.
Раменами здвигають. Гетьман дальше йде.
– Кашу без сала варять.
– Сало з табору вивозять.
– Я сам бачив учорашньої ночі. Два навантажені вози поїхали в город.
– За горілку, як за ліки, плати.
– Але службу робити треба.
– Маєтки на нашій кривді збивають.
– Нашому братові нігде правди нема – ні в хаті, ні в поході.
– Кидаймо табор!
Гетьман стає. Гурт розбігається. Крикуни ховаються між возами, як миші, побачивши кота.
– Брешете з-поза плота?..
Не знають, що відповісти. Не сподівалися, що гетьман надійде. Без почоту, без ніяких знаків, як звичайний старшина.
– Гетьман не втік. Гетьман тугі
– Де?
– Ось, бачиш, до кватири простує. За ним канцелярист коня веде.
– Потривожили нас.
– Ти ж сам казав, що старшини з гетьманом утікли.
– Я? Брешеш…
До сутичок доходить.
На майдані товпа. Посередині кількох їздців, коні заїжджені, люди заболочені, трудні. Видно, здалеку причвалали.
– Кажеш, генерал Інфлянт Стародуб зайняв? На власні очі бачив. А шведи?
– Спізнилися. Полковник Скоропадський підіслав селянина. «Веди нас, – приказують шведи, – до Стародуба найкороїшим шляхом, а ні – то смерть» «Поведу, – каже селянин, – як найкоротше знаю».
– І повів?
– Повів, але кругом. Заки шведи до Стародуба дійшли, Інфлянт у городі сидів.
– Та й хитрий Скоропад.
– Всі вони хитрі, лиш не там, де треба.
– А шведи що?
Втікачі розказують про шведів. Хвалять. Кажуть, що шведське військо ніякої кривди не робить, не грабує, за харчі добре платить, дзвінким грошем, золотом і сріблом. Гроші давні, передвоєнні, не так, як цар.
– А цар?
– Цар людей, як мітлою, мете. Села, хутори, пасіки, навіть церкви – усе в Стародубщині попалене.
– Навіть церкви, щоб люди туди добра свого не заховували.
– А люди що?
– З життям утікають, як ми. Хто не втече, цей зрадник.
– Зрадник?
– Кажуть, що зраджує царя, що на шведів чекав, щоб йому показувати позиції московські. Московське військо, що в Стародубщину нібито для оборони краю прийшло, палить, грабує, мешканців убиває або до роботи в фортецях жене, – щосильніших. З жінками як звичайно робить, дітей вбиває, щоб не заважали, старих, щоб не псували хліба. Пекло там.
– Пекло скрізь.
– Але там гірше, як де. Товпа росте.
Гетьман на майдан увійшов. Товпа розступилася, гамір утих. До їздців підступив.
Ті, побачивши його, позіскакували з коней і поскидали шапки, – чекають.
– Із Стародуба?
– Так, милосте ваша.
– Перед ворогом утекли? – питає різко. Розуміють цей тон. До колін припадають йому.
– Прощення милості вашої просимо. Супліки від полків своїх привезли.
– Супліки? Тепер? Тепер на бій пора, не жалоби.
– Товариші післали нас, не наша вина. Добувають зашиті в шапках папери й подають. Гетьман дивиться на них і приймає жалоби.
– Яка в Стародубі залога?
– Чотири баталіони й чотириста драгунів.
– Мало вам було? Чому не пристали до них?
– Невмоготу, милосте ваша, невмоготу. Москалі винищують народ. У супліках списане все як слід.
– Прочитаю, – але мушу вам сказати, що нічого доброго не ждіть. Це ж непослух. Ви не сповнили приказу. У війську послух мусить бути. Геть!
Рукою показав на канцелярії військові.
Віддали коней, самі зі спущеними головами поплелися туди, заболочені, виснажені, на волокит похожі більше, ніж на козаків.
Товпа розходилася.
– Гетьман гнівний.
– Не мине їх кара.
– Карати не будуть. Це ж посли, від полків. Полки їх із супліками до гетьмана післали. Послів карати не годиться.
– Не покарають.
– Ні, ні… Але ж гетьман гнівний!
– Розсердився, що швед у Гетьманщину ввійшов, не спитавшися його. А може, й питався…
– Тю, дурний! Питався вовк, чи можна у кошару лізти.
– Також! Чув, що не шведи, а москалі шарпають наших, як вовки.
– Правда…
НАРАДА
Наліво велика хата, направо через стіни світлиця. В хаті гетьманська приватна канцелярія, в світлиці гетьман живе.
Хата повна старшин: Орлик, Ломиковський, Апостол і другі. Балакають.
– Я казав, – кричить Ломиковський, – що треба Карла о протекцію просити. Тепер що? Апостол бере його за руку.
– Я все казав, що обозного слухати треба, бо він усі розуми поїв.
Ломиковський злісно відтручує його від себе.
– Миргородському полковникові ж'арти не в голові. Добре дуріти, коли приступає. Зеленський заспокоює їх:
Тихо вже, тихо. Радьмо, що робити.
– До чого придасться наша рада, коли гетьман не слухає нікого.
– Своїм розумом робить, нас за дурнів тримає, – зітхає Ломиковський.
Орлик над паперами сидить. Ніби нічого не чує. Його спокій нервує їх.
– Пан генеральний писар нічого собі до серця не бере.
– Панове, знаєте, яке моє діло.
– Мало знати, треба щось робити. Виговський батькові Богданові не одно наустив.
– Бо це Виговський, а я тільки Орлик. Горленко спльовує.
– Кажіть що хочете, а так не повинно бути. Ми якісь полковники, відповідаємо за своїх людей Гетьманові слід числитися з нами. Він зволікає, – cunctaror [39]39
Зволікач (латин.).
[Закрыть], не знати чого жде, а тут земля під ногами горить. Карло в стародубському полку. Поки нам ждать? Діждемося до того, що забере нас у полон. От що!
Ломиковський зривається на рівні ноги.
– Нам треба нині побалакати з гетьманом на розум. Так дальше годі. Москалі останні сили забирають від нас. З чим ми перейдемо до Карла? Він висміє нас. Гетьман в піжмурки грається з нами. За кого він нас держить? Ти, писаре, вже раз відчинив би уста.
Орлик дивиться на Ломиковського, але мовчить. Пригадує собі, як гетьман назвав його лисим дідьком. Усміхається. Це доводить Ломиковського до розпуки.
– Стерпіти не можу, як хто дурнувато сміється.
– Орлик кидає перо. Встає. Горленко заступає йому дорогу.
– Сиди, пане писарю, сиди. Ломиковський не зі злого серця. Ми всі турбуємося небезпечними вістками. Панове, подайте собі руку! Помилуйте, – такий момент, такий важкий момент!
Орлик вертає на своє місце. Ломиковський сідає.
– Я не обиджую нікого. Знаєте, який я згідливий чоловік. Але тут і святому не стало б терпцю. Чернігівський полковник супліку пише до майора Геннінга, що людей прямо катує, його милість цар спустошує землі, нівечить наш регімент, в краю бунт, непослушенство, анархія, а гетьман розбалакує з нами, жадає писульок, каже цілувати хрест і дальше з царем тримає. До чого воно подібне, панове! Панове, до чого воно подібне?
Витягнув руку, як проповідник, і дивиться по хаті.
– Кажіть що хочете, я нині з Іваном Степановичем балакаю на розум.
Нараз відчиняються двері і в хату вскакує молодий хорунжий:
– Ге-етьман!
Ломиковський мовкне. Апостол крутить ус. Горленко витрушує файку. Всі певні, що гетьман до своєї канцелярії увійде. Встають і дивляться на двері. Але двері як зачинилися за молодим хорунжим, так зачинені стоять.
Гетьман до своєї світлиці пішов. Не казав нікого пускати, засунув засув, ще й защіпку заткнув. На дубовий ослін паде. Рукою очі закриває. Лежить.
Не думати про ніщо, відпочити хвилину. Вів же не сталь. Такий вік. Стільки праці за ним. Спокою, хоч хвилину спокою! Нехай валиться світі Стільки літ, стільки турботних літ…
Силується, щоб не думати про ніщо.
Кров у висках грає, свище, шумить.
Хоч годину, хоч годинку малу, забути про все! Хто другий стільки працював, що він?..
Чорні кружільця вертяться по світлиці, сволоки нависають, гнітять.
Страшно, коли перетлілі сволоки валяться, торощать усе, і мебель, людей. Була хата, люди будували її, прибирали, щоб було гарно, вигідно, любо, а тепер, диви, ноги людські торчать, хочуть добутися, знятися, встати. Годі!.. Страшно, коли валиться дім…
Не думати, не думати про це!
Весь свій мужеський вік він хату будував, щоб у ній народові було вигідно й гарно. Ніхто не знає, як важко будувати хату-державу. Все хтось псує, підважує основи, вітри зривають дах, громи б'ють. (У високі будівлі звичайно громи б'ють). Гасив пожар, зводив зруб, ось-ось і хата готова. Почеплять віху на даху, закосичать квітками і стяжками, освятять. Аж нараз – зруб хитається, тріщить…
Неправда, брехня! Це чорт підшіптує таке, щоб відтягнути від діла. Будівля стоїть, сволоки не вгинаються, зруб не тріщить, ні!
Не думати, не думати про це!
За вікнами шумить. Ніби це не хата, а корабель, – серед моря. в час бурі. Хвилі знімаються високо, корабель тріщить. бо він ще невикінчений. Буря заскочила його, пір-вала, понесла…
Забути, забути про все!
Вікна малі, а шуму так багато. Реве товпа. Наслухався того реву, аж уха пухли. Важко догодити всім. Неможливо. Навіть не старайся. Усе одно – закричать тебе, засиплять підозрами, поб'ють словами, як камінням… Так провідникам платять.
Забуття і прощення їм! Забуття!..
Важкий провідників талан, а ще провідників недержавного народу. Хто спочуває, хто розуміє тебе? Де співробітники щирі й нелукаві? Всякий глядить, щоб ти спотикнувся, яму гребе, кидає на шлях каменюччя. Пади! Чому це ти маєш до мети дійти, а не я? Пускай мене!.. Так двадцять літ…
Забути! Провідник мусить забути про все, забути, що він чоловік. Треба бути зимним, невблаганним, жорстоким, щоб до цілі вести. Треба не бачити нічого, крім мети. і чим більша вона, тим більша тінь від неї паде. Велика, чорна тінь, в котрій губиш себе, серце, чуття, усе, що було любе тобі. Страшна тая тінь… Самійлович, Петрик, Палій. Палію, лицарю невгнутий, як жаль тебе! У снігах коротаєш свій вік. Прости… Ти діло своє добре робив, прийшла пора, треба було усунути тебе, бо стояв на заваді до великої цілі. Важкий провідників талан, треба бути злим. незрозумілим для багатьох, не любленим товпою, самотнім. Доки жила мати, розуміла мене. Багато болю на серце своє брала, багато переймали жури. Покинула мене…
Хтось постукав у двері. Гетьман долоні від очей відняв. Так стукала мати, відвідуючи його. Наслухує… Ні… Причулося. Чи одно причувається тепер. В тім шумі всякі голоси чути. Навіть Мотрі. О!.. Як на гарфі грає, ніби позасвітний спів, с другого берега співа. Велика ціль розлучила їх, упала довга, чорна тінь. Вона остання розуміла його, – як ніхто. Була йому всім, – гарна, добра, розумна, спосібна відчути кожде дрожання душі, як ніхто. І розлучила їх одна велика ціль, рівно дорога для нього і для неї. Не зв'язала, а розлучила їх. І тепер він сам. Сам зі своїм задумом останнім. Для нього посвятив усе. Невже ж не довершить його?.. Мусить! Чуєш, товпо, чуєте, ви, старшини, що радите через стіну, – мусить!
Недаром посвятив стільки літ, витратив стільки сил, позбавив себе найбільшої радості в світі, – мусить. Чуєш, ти, там, що полчища свої посилаєш на смерть, гадаючи, що нема сильнішого й мудрішого від тебе! Не сподівайся гетьмана Мазепу запрягти до теліги своєї, – він має свою ціль, для котрої посвятив усе, не покине її…
Хто ж це стукає у двері другий раз? Мабуть, Орлик. Хай підіжде. Гетьман відпочити мусить. Трудний. Дивно, що не розуміють того. Люди смішні, його своєю мірою мірять. Поскакали б раз усіми шляхами думок, котрими він пробігає десять разів у день, бачили б який це труд. Куди там їм?
Гетьман сідає на ослоні. Кожда кістка болить, кождий волосок, нерви, як натягнені струни. Почуває себе як звір, обскочений хортами. Цар не дає спокою. До нього йди. Л Кінницю провадь. Треба тебе, щоб бачило військо, що ти кріпко з царем держиш. Ха-ха-ха! Так кріпко, як цар з нами. Гадає, що старий Мазепа, свій розум виснажив, можна піддурити його… А старшини? Ті, як хлопчики нетерплячі. Забаглося їм шведа. Гадають, Америку відкрили. Підождіть. Я думаю за вас. На те мене Господь на мойому місці поставив. Від Бога вдасть…
Третій раз хтось постукав у двері. Гетьман встав. Як же ті крижі болять… Відчинив двері.
– Увійди!.. Орлик.
– З чим приходиш, Пилипе?
– Ваша милість спочили?
– Трохи. Решта в гробі. Орлик мовчить.
– Що скажеш?
– Старшини…
– Хочуть балакати зі мною. Поклич їх тут. Стрівай! Хто там є?
– Апостол, Ломиковський, Горленко.
– Хай увійдуть!
– Панове, бентежитеся, що швед у Гетьманщину ввійшов? Знаю, знаю. І те знаю, що Інфлянт у Стародубі, і де Кардова кватира знаю. І багато дечого ще.
Обезоружив старшин. Не знають, що казати. Ломиковський чортом глядить. Гетьман усміхається глумливо.
– Цар чи там Меншиков, народ у Стародубському полку з сіл, городів, хуторів, млинів, навіть з церков проганяє, – правда?
– Правда, милосте ваша.
– І ви турбуєтеся?
– Як же не турбуватися?
– Гніваєтеся на мене, на регіментаря вашого, що я ще тут.
– Не гніваємося, а журимося, милосте ваша, – перебиває Ломиковський.
– Гадаєте, Мазепа збожеволів.
– Того ми ніяк не гадаємо.
– Гадаєте. Знаю. Не від Орлика, бо він не мав часу мені сказати, знаю, бо знаю вас, як свою кишеню.
– Дивиться на старшин. Ті спускають очі. Гетьман бере Ломиковського за гузик, приневолює голову піднести вгору.
– Знаєте, що я вам скажу?
Чекають.
– Коли ви віри не маєте до мене, не покладаєтеся на мій розум і досвід, так я собі Орлика беру і їду геть. А ви робіть що хочете з собою. От що! Перестрашив їх, як дітей.
– Знаєте, до чого те все провадить?
Мовчать.
– Бачили тих козаків, що супліки від своїх полків привезли?
Притакують.
– Далеко ми такою дорогою не зайдемо, – правда?
В регіменті мусить бути лад, послух мусить бути. Раз я післав якусь частину – мусить іти. Інакше – годі. Як послуху нема, то не буде й волі. Не захочуймо, до чого неспосібні. Слухаймо московського кнута і – пропадаймо. Гетьман видимо хвилювався. Сів на ослін, рукою по столі тарабанив.
– Скажіть самі, що мені тепер з тими людьми робити? – Дивився на них.
Апостол відкашельнув.
– Послами від полків прийшли, послів не карають.
– Посли вони чи козаки мої? Ось як ви розумієте діло. Та не про них річ. А про ті сотні з полків, Миргородського, Лубенського і Прилуцького, що я їх генералові Інфлянтові на підмогу післав, а вони до втікачів пристали і разом з ними вертають, супліки до мене вперед посилаючи? Супліканти!.. Як мені такі частини назад до армій приймати? Вони ж приказу не сповнили? Добре, якщо ми не підемо з царем, – додав тихіше, – а коли б не те? Що сказав би цар? Без суду голови постинав би. От до чого доводить така поведінка, як ваша! Петра слухають, Карла слухають, а Мазепи слухати не треба, бо він не цар і не король, а тільки гетьман. Я таким гетьманом не буду.
– Замовк на деяку хвилину. Ніхто не перебивав, говорив дальше.
– Я вам сказав, може, більше, ніж треба було, а вам ще мало. Палець подай, тягнете за руку. Чого вам ще? Кажіть!
Мовчали…
– Кажіть же бо!
Не відзивався ніхто. Гетьман встав. Став серед світлиці, в колі старшин. Шепотом говорив до них.
– Я вже вам подав пункти того договору, що стане між нами і королем шведським. Його вже, мабуть, вистилізував граф Піпер, може, хочете знати, до чого добалакався я зі Станіславом? Будь ласка. І того не затаю перед вами.
Гетьман добув з похідної скрині, що під його ліжком стояла, універсал короля Станіслава:
– Прочитай їм, Пилипе!
Орлик прочитав, старшини заспокоїлися.
– Що ж, продає вас гетьман полякам? Нехтує православну віру, завадить унію, народ шляхті в хлопи перестає?
– Дякуючи Богові, – ні, – відповів Апостол.
– Як же гадаєте? Довіряти Мазепі чи ні?
– Кому ж довіряти, як не милості вашій?
Дякували і хвалили його великий політичний хист.
– Коли так, то чого ж ви тоді бентежитеся, панове?
– Журимося, як би нам скорше зійтися зі шведом на кордоні і не пустити московського війська на Вкраїну.
– Лишіть журу мені. Або я вас проваджу, або шукайте собі другого вожда.
Попри вікно майнула чорна тінь. Їздець…
– Післанець якийсь.
– Так пізно.
– Може, від царя…
Прощали гетьмана і переходили до канцелярії. Не спішаться спати. Що тепер сон? Тривога така, що Господи! Помилуйте! Король Карло в Гетьманщину ввійшов, а гетьман не спішиться назустріч.
Гетьман позіхає. «Які скучні, крім одного Орлика. Так він ще молодий. На кого ж оставлю це велике діло, якщо Господь покличе мене на суд?»
Гетьманові робиться страшно. «Забуває про чорну тінь, що пересунулася попри вікно. «Не піддаватися старості і втомі. Витривати на позиції аж до кінця. Не здавати її».
Покликав Кендзеровського.
– Хто там такий?
– Царський післанець з письмом.
– Постели мені. Спати хочу. Нездужаю.
Кендзеровський стелить і помагає роздягатися Мазепі.
– Що за чоловік цей післанець, – не знаєш?
– Молодий боярин, драгунський старшина. Чи впустити?.
– Хай підожде до завтра. Гетьман спить. Не велів себе будити.
– Це посол від царя.
– Хай буде і від двох. Гетьман недужий. Зрозумів?
ЦАРСЬКИЙ ЛИСТ
Блідий осінній ранок. Сонце не спішиться на небо. Нецікаво йому. Поля пусті. Чого не забрали люди, це столочили коні й вози. Кругом толока. Куди не глянь – дорога. Скрізь сліди коліс і кінських підков. Тут здохлий кінь, там лежить людський труп. Не позапрятували ще. Будиться осінній день і позіхає. Нецікава земля.
Гетьман подзвонив. Увійшов Кендзеровський.
– Підніми занавіску. Яка погода?
– Мрачно. Заслотиться, мабуть.
– Післанець де?
– На кватирі.
– В кого?
– В генерального писаря. Покликати?
– Ще час. Подай мені води.
Гетьман миється і снідає.
– Що в таборі нового?
– Як звичайно.
– Бешкетів не було?
– Дрібні. З утікачами біда. Тисячі їх напливають.
– Зі стародубського полку?
– Так, ваша милосте.
– Що кажуть?
– Шведів хвалять, нарікають на Москву.
– Стара пісня. А більше?
– Шведські прокламації показують.
– Та-ак? Які ж вони?
– Гарні. Нашою мовою, всякому зрозумілі. Шведський генерал Лягеркрон заспокоює наш народ. Обіцяє не робити кривди. Пише, щоб бургомістер з лавниками вийшов до нього зі Стародуба на розмову. Обіцяє платити за все дзвінким грошем.
– Цікаво. Поклич післанця.
Входить молодий ротмістр, б'є чолом і подає письмо. Гетьман лежить. Голова перев'язана мокрим платком, рука дрижить. Біля нього Орлик.
– Прочитай, Пилипе, письмо. Не поспішаючись читай… Голова мене болить… Лікар де?.. Чому ще не прийшов? – гетьман хвилюється. – Лікаря поклич!
Орлик письмо біля гетьмана на крісло кладе і виходить. Гетьман ротмістрові рукою знак дає:
– Будь ласка. Сідай!
Післанець вибачається, щолиш за першим разом сідає на краєчку крісла біля вікна.
Приходить хірург. Зміняє мокрий платок, прикладає щось до боку. Не вгодив. Гетьман нервується.
– Геть!
Царський післанець уважно кожде слово, кождий рух нотує собі в тямці.
– Читай же бо, Пилипе!
Орлик розломлює велику печать і читає царське письмо.
Цар гетьмана закликає до себе негайно. Пише, що хитрий швед замість на Москву, ненадійно на Україну звернув. Гетьманові треба до царського війська з усіми своїми силами прибувати. Козацька кінниця переслідуватиме неприятеля ззаду і нападатиме на його обоз. Гетьман стане на її чолі й буде заправляти тими «дєйствіями».
Гетьман слухає царського листу й усміхається гірко. Йому тепер на коня?!
Царський післанець притакує головою. Він, мабуть, теж не може собі уявити Мазепи з мокрими платками і плястрами, як він сидить на коні і турбує ворога на тилах.
Орлик читає дальше. Цар сповіщає гетьмана, що Шереметєв і Меншиков «съ русскимъ войскомъ находятся близъ Стародуба, готовые встръчать идущаго въ Малороссію непріятеля».
– «Хай Бог помагає їм на добре діло. Жалую, що участі приймати не можу і, мабуть, побіди на свої очі вже не побачу. Бог не благословив… Коли б я тепер, особою моєю гетьманською оставив Україну, то вельми, опасаюсь, дабм на сіє время внутреннее между здъшнимь непостояннымъ народомть не произошло возмущеніе»… Так і напиши його величеству, Пилипе… Що ж там дальше. Читай! Орлик пробігає дальші рядки, робить великі очі й підносить брови вгору.
– Чому ж ти не читаєш? Спішись. Бачиш, я хорий. Насилу слухаю. Болить.
Орлик читає «радісную вість про велику побіду царського війська біля Лісного, в кровопроливній, нічній битві при участі самого царя. Левенгавпт, найкращий шведський генерал, розгромлений, до 8 тисяч шведів полягло, до трьох тисяч Карлового війська попало в полон з пушками й хоругвами. Обоз у руках побідників. Левенгавпт з недобитками втікає, без усяких припасів, без амуніції, його переслідують побідоносні війська царські…»
Орлик складає письмо і з острахом дивиться на Мазепу. Цей лежить недвижне, як труп. Платок насунувся на очі, уста сціплені, не дише. Царський післанець встає, витягає шию в напрямі ліжка, ніби питається: «Що тепер?»
Орлик навшпиньках виходить зі світлиці і кличе післанця за собою.
– Хірурга! Скоро до гетьмана хірурга, хай негайно іде з п'явками і банками, з блюментростовою мастю! – дає прикази в сінях, а до післанця говорить: – Не дадуть чоловікові спокійно вмерти. Де йому до коня, до команди? Куди, куди! Це ж живий труп.
– Його величество не знав, що з Іваном Степановичем так погано. Доповідали, що це проходячії болі, що він так цілі роки хорує.
– Проходячії болі!.. Вмерти чоловікові не дають. От що.
– Жаль такого доброго й умного гетьмана. Доложу його величеству цареві.
