Текст книги "Не вбивай"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 22 страниц)
НА УКРАЇНІ ГУЛО
На Україні гуло. Віками робилися минути, всякому ясно було, що гніву Божого не минути…
З усіх боків надвигалися хмари, нігде не видно було шматочка ясного неба.
Куди не глянеш – чорно, де не повернешся – блискавки та громи.
Сіркою і згаром заносить.
Люди почувають себе, як збентежена тучею отара. Нецікава їм праця на ріллі, не радує їх ні збіжжя буйне, ні скотина гарна, крізь смуток дивляться на світ. Для кого виснажуєш сили, пощо потом землю обливаєш? Завтра як не ворог, так свої, прийдуть і знівечать твоє добро.
Навіть діти не були батькам милі.
На яку долю вони виростають, який талан судила їм судьба? Дівчат татари поженуть у ясир, хлопців який новий Ярема посадить на палях, останнім москаль пообрізує носи – ось будучина ваша! Змовилися всі сили лихі, щоб поневолити тебе, народе волелюбивий. Любиш ти волю тую більш усього на світі, так любиш, що мордуєш її. Мордуєш роз'єднанням своїм, буйністю степової вдачі, неохотою до всього, що стісняє тебе. Не признаєш влади своєї, так чужа поневолює тебе.
Чуєте? Усіми бездорожніми шляхами торохтять залізні вози, навантажені кайданами на тебе.
Чуєте? Стружать палі, на які застромлять вас, як мотилів на шпильку!
Бачите? Блищать штики, на котрі кидатимуть дітей неповинних ваших і котрими лона матірні розпорюють, щоб не родили нащадків колишньої слави.
Ріжтесь, кусайтеся, бийтесь!
Гетьман Мазепа, як градобур, дивився на грізнохмаре українське небо і розумом своїм силкувався відвернути тучу.
У розум свій не тратив віри. Знав, що нема нікого, щоб бистротою ума і багатством досвіду перевишав його. Але ж він один, а ворогів багато. Навіть союзники, теперішні й майбутні, не бажають добра Україні. Всіх їх жахає її буйна сила, плодючість землі та людської природи, всіх їх приманює до себе гарна Україна, як приваблива коханка. Знасилувати її бажають.
Ні одному з них не вірить старий гетьман Мазепа, – цареві Петрові менше всіх. Цей деспот навіть з намірами не окривається своїми. За кого він має Мазепу? За нікчемного самолюба, за служку гнучкошийого чи за продажливого амбітнпка, котрий за нагороду малу і найбільшого злочину не зжахнеться?
Цар не вірить доносам на Мазепу, але останнє військо в нього забирає. Недавно з Жовкви відправлено компанійський полк Танського під командуванням польського гетьмана коронного Синяковського, а незабаром цар зажадав знову п'ять тисяч козаків і знову полк, проти Булавіна, щоб приборкати його.
З Ганського потіхи Синяковському не буде. Чути, що Ганського полчани гірш татарів лютують у Польщі. Гетьманові таких охотників не треба. Зате 5 тисяч доброго війська він післав під проводом свого небожа Войнаровського, людини найповнішої у світі. Полк проти Булавіна повели Левинець і Кожухівський – теж певні люди. Не пропадуть вони. Крім того, з кінцем червня післав військо на Волинь під Полонне на допомогу Шереметєву, що польських бунтарів громив, а 1300 стародубців у Бихів, що піддавався генералу Баверу.
З того, як на долоні, видно, що цар хоче Мазепу без війська лишити, щоб опісля зробити з ним що йому буде завгодно. Плани готові. Виявив їх у Жовкві; а саме – скасувати козацький устрій на Україні, а завести московські порядки… Гарно!..
Але Мазепа на те не піде. Це ж знівечення його великих намірів, зруйновання праці цілого життя.
Треба, значиться, лицем повернутися на захід, до Карла й Лещинського. Оба вони люди умні й чесні.
Біда, що Лещинського не признає Польща. Тільки частина панів за ним, решта з Сасом тримає. В Польщі домашня війна. З одного боку Сапіга, з другого Вишневецький і Огінський, партизани, заїзди, – потопа. Але ж завдяки тому безладдю гетьман Правобережжя донині держить. Там тепер кілька полків; і неабияких. Тримай з Петром, поможи Сасові на престол вернути, значиться, віддай тії землі, а там і булаву зложи і герцогом стань.
Ні, ні, не слід тому бути! В Московщині бунт. Піниться
Дон, за Доном підніметься Волга. Добре і зле!
Добре, бо Петрові клопіт, а зле, бо цей бунт з Московщини може перекинутись на Україну, Україні ж під тую пору найгрізніше безладдя. Тому й Булавіна приборкати треба, хоч він природжений Україні союзник проти Петра… Хмари, хмари!..
Гетьман, як градобур, глядить на захмарене небо й
розумом своїм силується відвернути тучу.
Жовкло на деревах листя не тільки від того, що був жовтень на небі, але й тому, що знов будували фортецю, висаджували порохом мури і колегами покривали Київ. Гетьман знову доглядав фортеці, ніби він не гетьман, а дозорець царський.
Військами його Другі верховодять, а його діло дивитися, як риють вали, обкладають їх дерниною, валять і мурують, мурують і валять, безнастанно. Та ще треба йому дивитися, як козаки, до шабель привиклі, тягають тачки, риють рови, як кроти, копають землю, як гробокопателі; обдерті, голодні, брудні, аж гидко на них дивитися. А тисячі царського війська залогами на Україні стоять і над народом знущаються. Навіть біля самого гетьмана їх чимало. Гетьман під сторожею салдатів!.. Коли ж воно скінчиться?..
Осінні дощі, – Київ плаче.
Дощем, як слізьми, вмиваються вікна пишних Мазепиних церков. Дрімає у вечірніх тінях будинок академії. Мутніє вода в Дніпрі. Ніч.
Гетьман нервово ходить від вікна до вікна.
Пригадує собі, як тут царя гостив.
Від бенкетної салі до входових дверей червоний хідник.
По одній стороні царські люди, по другій наші старшини. Відчиняються двері, цар на порозі стає.
Голови хиляються додолу. Царева голова знімається вгору. Прощають його, – він мовчки поміж лавами проходить. «Слухай, що Меншиков скаже!»
«Так, так, слухай, що Меншиков скаже».
На столі свічка горить. За столом Орлик, скрипить гусяче перо, пише.
Гетьман з-під ока дивиться на свого молодого писаря. Знає і не знає його. Життя навчило недовірювати людям. По собі знає, який це Сфінкс, душа чоловіка. Невже ж знав Мазепу Дорошенко або Самойлович? Так, може, й Мазепа Орлика не знає.
І гетьман іде до своїх мешкальних покоїв. Добуває лист. Цікавий, що в ньому є. Це лист від гарної княгині Дольської. Не любовний, – певно. Лист писаний тайним, числовим письмом, від якого в Орлика ключ.
– Чи швидко ти скінчиш? – питається з третього покою гетьман. – Ще є діло.
– Поспішаю, милосте ваша. За часок письмо буде готове.
– Спішись! – Гетьман сідає за столом і нервово повертає на всі сторони тим таємним листом. Шматок паперу покритий числами, і на тім отеє шматочку, може, й написане рішення цілого його життя. Рішення залежить від того, чи Лещинський піде йому на руку. Якщо Лещинський згодиться на його жадання, а Карло згоду закріпить, вирішиться доля Мазепи.
– Чого ж ти так баришся, Пилипе?
– Вже йду, милосте ваша, вже йду!
Крізь неосвічені покої, як тінь, пересувається Орлик, входить до гетьманового кабінету і на столі перед гетьманом кладе довге письмо.
Гетьман перебігає його очима і відсуває набік.
– Прочитаю вранці, а тепер ти прочитай мені цей лист. Волох один привіз його від княгині. В шапці було. Наперед знаю, що вона там пише. Лихий її о тую кореспонденцію просить. Волос у неї довгий, та розум короткий. Ще мене колись тая княгиня писульками своїми до згуби доведе. Відпечатай цей лист і прочитай!
Генеральний писар приймає від гетьмана письмо і підходить до свічки. Гетьман столовий, вишиваний параваньчик присуває до свічки, щоб видніше було.
Орлик розриває печатку, і з листа княгині вилітає другий листок. Орлик глянув і пізнав королівську печатку.
Мовчки пробігає цей другий лист очима.
– Чого ж ти задивився у цей лист, як кіт у каганець, чому не читаєш? Ти ж і без перекладу звик читати числові листи; до їх у тебе і ключ є, – питає гетьман.
– Я і без ключа прочитаю княгинин лист, та це не від княгині і не числовий, а звичайний, – лист від Станіслава.
– Від Станіслава? Не може бути!
– Може, милосте ваша. Тут і підпис його імені, і його королівська печать.
– Дай сюди!
Орлик подав лист від Лещинського, і гетьман прочитав його.
На обличчю його появився такий жах, якого Орлик ніколи ще не бачив.
Гетьман лист на стіл опустив, а сам, як знесилений, повалився у фотель.
– Проклята будь, Євина дочко, ти загубиш мене! – і руками очі закрив.
Мовчав. Мовчки перед ним стояв Орлик. Різні питання насувалися йому на гадку, але питати не смів. Те, що прочитав у королівському листі, було так несподіване для нього, що жахався промовити слово.
Гетьман змовляється зі шведами й поляками, значиться, гадає пірвати з царем. Того здавна бажали собі старшини і народ, того й Орлик хотів. Нарікали на гетьмана, що легковажить загальне бажання. А тепер, коли виявилося, що ні, – Орлик зжахнувся. Могутня стать Петра виринула перед ним у повний ріст. Цар-звір, цар-антихрист!
Пригадалися жахливі кари стрільців. 772 людей, замучених в найлютіший спосіб. Колесували, четвертували, саджали на палі, варили і жарили. Цар сам стинав, засукавши рукави по лікті, цілий у крові. І вельмож своїх заставляв те саме робити. Такого знущання історія не тямить.
І пригадав собі Орлик ті шибениці незчисленні, котрими приоздоблено Москву, ті костри, що день і ніч горіли, наповнюючи воздух нестерпним для культурного чоловіка смородом вільно жареного людського м'яса, пригадав собі ті тратви з понасилюваними на палі козаками, що плили долі рік, пригадав собі неподібне до правди усмирювання бунту в Астрахані, в Красному і Чорному Ярі, згадав Ромодановського – і мороз пішов йому по спині.
Це робив Петро в Росії, котру він все-таки любив, а як же тоді лютував би він на Україні, котрої ненавидить?
Орликові почорніло в очах.
Гетьман крізь пальці дивився на нього: настрашився козак. Голова то мудра, та відваги мало, мало завзяття. Що ж тепер робити? Довше окривати годі. Орлик прочитав лист і довідався правди, треба признатися. Але як?
Гетьман бився з думками. Нараз став дзвонити годинник.
Один, два, три… дванадцять!
Гетьман рукою очі протер, ніби зі сну збудився.
– Північ – година духів.
– Дванадцята вночі, – додав Орлик.
– Ніколи перед півночею не сплю, – говорив Мазепа, а все ж таки, як дванадцятий удар почую, робиться на душі моторошно. Здається, що ось-ось відчиняться двері і появиться Виговський, Дорошенко, Самійлович, Многогрішний, Сомко і всі вони, їм же ність числа. Появляться і стануть дорікати мені, стануть плювати на мою сиву голову, що я забув про їх муки та кривди, забув про сором України.
Орлик вдивився в цей образ, котрий йому гетьман так несподівано поставив перед його очі, і про Петра забув.
– Що ти зробив? – спитають мене тіні замучених предків. – Що ти зробив, щоб помстити нас, щоб визволити народ? Матір твою, Україну, колесують, а ти орден св. Андрея почепив на шию і покійно глядиш на її муки!..
– Уважай, Пилипе, – звернувся нараз до Орлика гетьман, – уважай, щоб і тобі так колись у північну годину не явився дух гетьмана Мазепи.
Орликові зробилося моторошно. Він був перетомлений і прибитий.
Гетьман завважив це і казав йому сідати.
Знову мовчанка. Осінній дощ лупотів по кришах, стогнали дерева в саді, десь далеко внизу шумів, ніби сердився, Дніпро.
– Збентежився, як бачу, Пилипе.
– Моторошно мені, страшно.
– З перевтоми. А спочивати нема як. Чекає нас велика робота і відповідальна.
– Роботи я не боюся.
– Тільки відповідальності – правда? А що ж я тоді маю казати?
– Дивуюся, як ваша ясновельможність не вгнуться під отсим тягарем.
– Хтось його двигати мусить… Двигни цей камінь, двигни! – тямиш, що казав тоді степовий дід? Дванадцята виб'є година, він на лаву покладе свого сина, за державу, за Петрову державу. А ми?.. Настрашився ти дванадцятої години.
Орлик сумно всміхнувся.
– Не скриваю, милосте ваша, страшно мені. Тут Петро, а там криваві тіні предків.
– Кого ж ти більше боїшся? Живих чи мертвих?
– Живі страшні для тіла, а вмерлі для духу, – відповів Орлик.
– Так воно, так. Боюся, щоб мій дух колись не тривожив людей.
Орлик не знав, що на се відповісти. Перед ним віч-до-віч стояли живий Петро і вмерлий Мазепа… Вибирай! Свічка догорювала й зачинала коптіти.
– Віднеси її до моєї спальні, там згасиш і принесеш другу – біля ліжка на столику стоїть. Не можу стерпіти смороду догоряючої свічки… бачив я раз у Москві, як догорював чоловік.
Орлик виконав приказ. За хвилину вертав зі спальні з новою свічкою у срібному ліхтарі. Поставив її на стіл і став, як звичайно, коли гетьманові звіти здавав.
– Що нового? – спитав Мазепа, ніби забуваючи про лист.
– На Дону неспокійно.
– Як 1705 року, в Астрахані, коли там убито Ржевського і заведено козацький устрій.
– Мабуть, чи не гірше. До Булавіна багато вже станиць пристало над Північним Донцем, понад Хопром і Медведівкою. Навіть у Тамбівській губернії бунтуються селяни, мордують панів і заводять козацький устрій.
– То недобре, – сказав гетьман, стягнувши густі брови.
– Чому, милосте ваша?
– Бо не в пору. Заскоро вибухають ті бунти. Ще не час.
Погибне багато народу, і який з того хосен? Дивися, і я теж мушу військо своє проти Булавіна слати, хоч воно мені не на руку. Мушу, а то вороги сказали б цареві, що Мазепа з Булавіном тримає. Цар ще сильний, він погасить пожежу… А. в нас?
– І в нас не краще. Багато посполитих до Булавіна втікає, особливо з Полтавщини. От недавно і Чуйкевич казав, що бачив.
– Чуйкевич? А що ж він?
– Щасливий. Мабуть, гарно з дружиною живе.
– Хай їм Бог помагає, – сказав, зітхаючи, Мазепа. Може, аж тепер Любов Федорівна заспокоїться.
– Дав би то Бог!
– Бог, Бог! Вона чорта слухає, не Бога! – І гетьман увірвав розмову.
Орлик зрозумів, що вона йому немила. Хотів іти, але гетьман затримав його.
– Стривай ще! А що ж нам з отсим листом робити, як ти гадаєш?
– Ваша ясновельможність самі зволять зміркувати, що тут робити треба.
– А що ти робив би?
Орлик замнявся.
– Говори по ширості!
– Я відіслав би ті листи цареві, щоб таким чином довести свою непорушну вірність.
Гетьман ніби сумно а ніби з докором подивився на свого генерального писаря. Орликові зробилося ніяково.
– Це я так зробив би, маючи на гадці не царя, а вашу милість, коли б лист був проти милості вашої і на вашу шкоду.
На устах гетьмана вибіг глумливий усміх, але зараз і сховався під вусом.
– Прочитай мені ще раз лист від княгині Дольської, – сказав.
Орлик вволив його волю.
Княгиня писала, що тринітарій, з яким гетьман бачився у її дворі, вертаючи з Жовкви, був у Саксонії, переговорював з королем Станіславом і привіз від нього лист, який вона гетьманові разом зі своїм нинішнім листом посилає. Крім того, король передав проект нової умови з Україною, котрий вона видасть гетьмановому довіреному післанцеві, якщо він від гетьмана прибуде. Та ще просив король Станіслав, щоб гетьман починав діло, заки шведи підійдуть до границь України. Це конче потрібне.
Гетьман слухав уважно. Деякі речення казав собі перечитати вдруге, ніби лист виучував напам'ять.
– От чого жадає від мене моя кума, княгиня Дольська! Дрібниця, тільки зажмури очі й лети стрімголов у пропасть. Для такої гарної жінки ти повинен це зробити. Відколи Єва Адама спокусила, жінка і спокуса – одно. Та не збився ще з глуздів Мазепа… Спали цей лист, Пилипе.
Орлик взяв лист княгині, пішов до коминка і спалив його. Тільки трохи сірого попелу осталось.
– Спасибі! – сказав гетьман і задумався. В руках обертав лист від Станіслава.
– З розумом борюся, – почав, – чи посилати цей лист цареві, чи ні. Вранці порадимося, а тепер іди в свою квартиру і молися Богу, да «яко же хощеть, устроїть вещ!» Може, твоя молитва догідніша, ніж моя. Ти живеш по-християнськи. Але Бог знає, що як би я не рішився, не для власної користі рішуся, а для вас усіх, для жінок і дітей ваших. Що заприсяг колись, при тім і нині стою. Доброї ночі тобі.
Простягаючи на прощання руку, привітно всміхнувся.
«Година духів минула, спи спокійно. Ще живий гетьман Мазепа!»
Як п'яний, переходив Орлик гетьманські покої. Перед останніми дверима щось чорне висунулося з кута.
– Пішов геть! – гукнув Орлик на гетьманського карла. – Снується то, як тінь, і людей лякає!.. Підслухував?
Карлик відскочив від нього.
– Честь не все ходить з ростом у парі. Пан генеральний писар не подумав, що в малого чоловіка може бути велика честь, і навпаки. Ніколи я не хитався у собі, чи маю панові мому вірно служити, чи ні.
– Служба службі не рівна.
– А слуга слузі. Один служить, як пан, а другий панує, як слуга. Не в службі річ, а в характері. Можна служити і бути паном, а можна не мати ніякої служби і бути слугою; що кому пан Біг дав.
– Чого ж ти хочеш від мене?
– Хотів спитати, чи здоровий пан гетьман.
– Піди й подивися.
– Нині ні. Ви ж казали, що я тінь. Тінь мусить мати
світло, а нині світла нема – темрява. Підіжду до завтрішньої днини. Мені ще час, але декому спішно. Низько кланяюся генеральному писареві і бажаю йому спокійної ночі, доброї ночі, тихої ночі! Оревоар!
Як тінь, шулькнув у сіни і побіг до своєї кімнатки. «Цей чорт ніби у душі чоловікові читає», – погадав собі Орлик, і йому соромно зробилося перед самим собою. Він же належав до тих, що всіми способами старалися вплинути на гетьмана, щоб він пірвав з Москвою. І ось тепер, коли це має статися, він настрашився свого власного бажання… Кому він служить, гетьманові, цареві чи справі? Яке ж тут тоді може бути хитання? Коли захитався Орлик, то чого від других хотіти?..
Генеральний писар боровся зі своїм розумом. Аж пригадав собі гетьманові слова: «Молися Богу, да яко же хощеть, устроїть вещ».
Пішов на свою кватиру, взяв два карбованці грошей і почав роздавати убогим, що лежали на вулиці і по богодільнях Печорського монастиря.
ТАЙНА
Коли Орлик на другий день уранці увійшов до гетьманового кабінету, гетьман сидів уже за своїм столом. Перед ним стіс паперів і хрест з часткою святого, животворящого древа.
Орликові по невиспаній ночі ніби хтось піску в очі насипав, по гетьмані не пізнати було втоми. Нервове напруження, в якому він останніми часами перебував, підбадьорювало його. Здавалося, ніби він відмолод.
Орликові прийшла на гадку легенда про д-ра Фавста. Тільки не про дівчину тут річ, а про державу. Georgius Faustus hemitheus Hedelbergensis [13]13
Георгій фауст Гайдельберзький півбог (латин.).
[Закрыть], – пригадав собі Орлик.
Лист з печаткою Stanistaw Krol [14]14
Станіслав король (пол.).
[Закрыть], розмова про духів, мандрівка перед світаннями по жебрацьких шатрах, щоб роздати два карбованці на моленіє «да устроіт Господь вещ, яко же хочете, і нинішній гетьман перед хрестом з часткою животворящого древа – все те зливалося в голові молодого генерального писаря в безладний образ, овіяний мрякою містицизму, так сильно небажаного для державного мужа.
Замість тверезого, реального погляду на діло відзивалися в душі всілякі містичні питання, смілива активність піддавалася поганому прочуттю. «Можна служити, як пан, і можна не робити ніякої служби і бути слугою. Не в службі діло, а в характері».
Орлик пригадав собі розмову з карлом, і йому соромно зробилося, шо і в його душі рабське служальство цареві запустило таке глибоке коріння. Що б не було – служити рідній справі, і тільки їй. «Судно без дна, жизнь без ідеї», – гомоніло глухим гомоном з кутів гетьманського двора.
Гетьман дочитав це довге письмо, яке Орлик скомпонував учора. «Гарно», – і поклав свій підпис.
– Як же ти спав, Пилипе? – спитався по-товариськи. – Очі в тебе червоні, мабуть, довго не міг заснути. Молодий ще, надто палко приймаєш усе до серця. А воно недобре. В політиці треба руководитись розумом. Привикай до безсонних ночей і – до відповідальності. Мусить же хтось відповідати за всіх. Мазепа не вічний… Сідай!
Орлик подякував і сів. Гетьман не раз натякав на те, нібито Орликові прийдеться колись продовжувати його діло, але виразно не сказав ніколи. Він ніби і сам хитався у виборі свого наслідника між Орликом і Войнаровським. Це до якоїсь міри вражало гордощі молодого генерального писаря. Але нині. перебувши ніч на боротьбі з собою, Орлик рішився служити ділу, вірно й непохитно, з булавою чи без неї.
Не в службі сила, а в характері.
– Досі я, – почав гетьман, вдивляючись у свого канцлера, – досі я не зважився сказати тобі свою велику тайну. Аж учора ти припадкове довідався про неї. Припадок, бачиш, не тільки в приватному, але й у державному життю грає велику ролю. Діло політика предвиджувати припадок і обмежувати його значіння. Так це нелегко. От і я не передбачив учорашнього припадку з листами. Пропало. Тепер ти знаєш, у чому річ. Та не гадай собі, що я затаював свої» наміри перед тобою, не покладаючись на певність твою. Ні. Знаю, що ти неспосібний зробити зо мною те, що колись Юда зробив з Христом. Але боявся я, щоб ти, як людина молода й палка, вражлива й обиддива легко, не виговорився, бесідуючи з московськими або і з нашими всякого чину людьми, і таким способом, не зі злої волі, а з необачності, не погубив себе й мене. Ти знаєш – за гетьмана і генеральний писар відповідає. Але після вчорашнього мені не лишається нічого більше, як повторити те, що я вам колись загально сказав, а саме, що не для приватної користі, а для добра цілої України затіяв я це велике й необхідне діло. Хочу, щоб ви з жінками й дітьми вашими і вітчизна з військом Запорожським не загинули ні під москалем, ні під шведами, а були вольними, як другі державні народи. Коли ж. я роблю це ради яких-небудь моїх приватних примх, то нехай поб'є мене і душею, і тілом Бог у Тройці Святій і Єдиній і безневинно понесені страсті Христовії
Кажучи це, поцілував хрест з часткою животворящого
древа і, звертаючись до Орлика, говорив дальше:
– Я за тебе зовсім певен і надіюся, що як совість твоя, так і повага до себе, чесність та природжена честь шляхоцька не допустять тебе зрадити й продати свого пана та добродія. Одначе ж для більшої певності, щоб у мене і тіні якогось вагання до себе не було, як я тобі заприсягнув, так і ти перед лицем Розп'ятого на животворящому дереві Христа дай мені присягу, що будеш вірним мені і не виявиш тайни нікому.
Орлик присягнув і поцілував хрест.
Тая присяга, як вітер імлу, розвіяла дорешти всякі сумніви й тіні, що були між гетьманом і його генеральним писарем. Орлик почув себе ще ближчим до свого гетьмана, ніби рідним йому по переконанням. Перше він підозрівав Мазепу, що цей вивірує і прібує його вірність, що грає в закриті карти, а тепер ті карти лежать перед ними на чистому столі, – грати будуть ними проти спільного свого ворога.
Орлик зрозумів вагу моменту, пізнав ціну цього переломового факту в своїм життю і в відношенню до великого гетьмана. Щоб дорешти прояснити атмосферу, він сказав:
– Присяга вашої вельможності доводить вашу щирість та батьківську дбайливість про свою вітчизну і про нас усіх, але хто вгадає, що призначив Бог? Який кінець поклала його свята воля отсій війні і хто візьме верх? Коли швед візьме верх, то вельможність ваша й усі ми будемо щасливі, а якщо – цар, то й ми всі пропадемо, й нарід занапастимо.
Слова ці, хоч так прості, що можна було їх сподіватися від кождого, немило вразили гетьмана. Старець шукав у мужчині в силі віку, яким був 35-літній Орлик, тої сміливості й відважності, якою звичайно визначається мужеський вік, сподівався почути вислів подиву й захоплення, що гетьман для народного добра кидає на вагу своє значіння і маєток, усе, а тим часом стрінувся зі звичайною міщанською чи там хуторянською трусливістю, зі страхом, щоб, не дай Боже, посягаючи по велике, не втратили малого. До того Орлик доторкнувся дуже вразливої струни в душі гетьмана Мазепи, а саме монархічного принципу. Гетьман розумів, що з московським царем може успішно боротися тільки український володар, гетьман з атрибутами монарха, котрий вислухує гадок своїх приближених людей на те, щоб опісля рішення його було прийняте і сповнене безумовно й безкритично. А тут Орлик життєве рішення свого володаря-гетьмана подає в сумнів, цей Орлик, від котрого він має право вимагати куди більше, ніж від усякого другого.
Мазепа спалахнув, але, як звичайно, так і тепер, він скоро пригасив свій гнів і відповів більш хитро, ніж гнівливо:
– Яйця курку не вчать! Дурень я був би, коли б відступив від царя перше, ніж треба; не відчахнуся я, поки не побачу конечної потреби. Ще в Жовкві доводив я цареві про те, що коли Карло піде на Московську державу, а Станіслав попростує на Україну, так не з нашими потугами, не з нашим обезсиленим військом оборонятися від поляків і шведів. Тому я й просив тоді царя, щоб він на такий припадок дав нам у допомогу хоч десять тисяч війська, так як ми не раз допомагали йому. І знаєш, що мені відповів цар?
– Що? – спитав Орлик.
– «Не то, що десять тисяч, але й десять чоловіка не можу я тобі дати», – відповів цар.
Щолиш тепер зрозумів Орлик причину гетьманового рішення. Україна помагала й помагає цареві, не жалуючи десяток тисяч свого війська, а коли б на неї ворог напав, тоді вона й десятьох московських салдатів не може дожидатися у підмогу. Де ж тут правда, де справедливість? І він затиснув п'ястук.
– Гарний союзник, нема що казати! – промовив.
– Правда? Отож і бачиш, тоді-то я, почуваючи на собі велику відповідальність за долю нашої безталанної вітчизни, яку я свідомо й добровільно прийняв на себе, рішився післати ксьондза тринітаря, капеляна княгині Дольської до короля Станіслава, щоби з ним нав'язати переговори, і як відповідь дістав від нього цей ото лист. Не дожидати ж нам, як трусливому стаду, поки ворог нападе на нас і стане нищити землю нашу мечем і огнем. Як вільний і незавойований народ повинні ми дбати, щоб нас не розшарпали на шматки. Як ти гадаєш, що важніше: вірність цареві, котрий не додержує нам віри, чи добро вітчизни?
– Salus rei publicae ultima ratio est [15]15
Благо вітчизни є останнім доводом (латин.).
[Закрыть], – відповів без вагання Орлик.
– І я так гадаю, Пилипе. Мазепа не авантюрист і не примховатий дідусь. Мазепа знає, що робить. Вірте йому. Ще раз кажу тобі, і затям те собі навіки, щоб, як треба буде, свідоцтво перед будучністю дав, що нічого я для власної користі не роблю, а для добра нашого народу й нашої держави, котру я хочу на карті Європи закріпити навіки. Поведеться – гаразд, а ні – так совість моя чиста. Я не зжахнувся перед ніякою небезпекою, заризикував усім, – чуєш? Усім!
Тут гетьман підступив до Орлика і руку свою на рамені йому поклав.
– Що ж, сину, заспокоївся? Не маєш уже ніяких сумнівів щодо мене? Не боїшся духів?.. Ха-ха-ха! Дуже ти був нещасливий учора.
– Тривожила мене непевність.
– А тепер?
– Тепер я вже знаю, чого дожидаться мені.
– А що ж би ти робив, бувши Мазепою? Погадай, моя доля на волоску висить. Доноси за доносами йдуть. Меншиков піді мною риє. Хто може ручити, що цар остаточно якомусь доносові не повірить. Підстави є. Може, тепер, капи я балакаю з тобою, вороги мої компонують якусь нову писульку до Гаврила Івановича Головкіна або до його світлості, колишнього бублейника, а теперішнього князя Меншикова. З огнем грається Мазепа, і хто погасить цей огонь, коли від нього займеться його гетьманська кирея? Багато вірного війська біля мене? Навіть Войнаровського я мусів післати. Царська помста, як дамоклів меч, висить над моєю старою головою, пригадуючи мені долю моїх попередників. Важко бути українським гетьманом, мій сину, ой важко! І тому хотів би я облегчити долю наслідників моїх, – от що!
Орлик за ноги свого гетьмана обіймив.
– Спасибі за тую турботу милості вашій. Історія не забуде того. Я правди не затаю.
– Сподіваюся. А тепер сідай при моїм столі і пиши моїм пером лист до царя і до Головкіна такого змісту.
Тут гетьман навчив свого писаря, як компонувати ці листи. А коли Орлик, написавши їх, прочитав гетьманові, цей поклав свій підпис і сказав:
– Тепер вложимо туди лист від Станіслава. У моєї матері є вірний чоловік, ще й трохи нам з рідні; через його вона обіцяла післати ці листи до Войнаровського, а він їх доручить цареві і графу Гаврилові Головкіну… Да будет воля твоя святая.
– І да приідет царствіє твоє, – доповів Орлик.
