Текст книги "Не вбивай"
Автор книги: Богдан Лепкий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 22 страниц)
ВЕЗУТЬ!
Був кінець липня. Жара невиносима. Кругом табору скошені і зжаті поля. Нігде ні одної копи, ані стіжка. Селяни до місяця косили, жали і, що могли захопити, везли додому. Знали, що на полі дорана не простоїть. На те під Борщагівкою табор.
Табор хвилювався. Даний був приказ звивати його і йти на Київ. Та скоро цей приказ відкликали. Козаки не знали чому і, як звичайно в подібних випадках, толкували собі всіляко.
– То йдуть, то вертають – колотять.
– А тобі що на тім псується? Така тут каша, як і в Києві.
– До Києва нас не пустять. Знов десь на полі поставлять. Хіба, може, хрести на київських церквах здалеку побачиш.
– Отож-то є. Тому мені й байдуже. А ти хвилюєшся, рвеш, як молодий кінь.
– Скучно стоять.
– То сідай.
– З тобою не договоришся.
Козацькі гуртки більшали. Як з муравлиська мурашки, вилазили козаки з курінів і з-під возів. Позіхали від уха до вуха.
– Кажуть, швед знову москалів побив.
– Ще й як! У містечку Головчині був сильний бій.
– У Головчині?
– Так.
– А де той Головчин?
– Там, де шведи москалів побили.
– Ага.
Старі козаки реготалися.
– Дивно, що цар не встоїть проти короля.
– Проти нього навіть ти не встоїш.
– Дурний!
Липнева жара до сварки охоту відбирала.
– Багато русских полягло?
– Я їх не числив.
– Хочеш, щоб я тобі почислив зуби?
Старші розборонювали молодших.
– Тю! Скачуть до себе, як когути. Стривай, скакатимеш до шведа.
– Ти б волів у гречку?
– Не в твою.
Побачили сотника, що любив з козаками побалакати.
Пристали до нього.
– Ваша милосте, чи правда, що швед знову русских розгромив?
Сотник покрутив носом.
– Так не треба казати. Говориться руссі дралісь, як льви, та атступілі.
– Ага, атступілі. А хто тим атступлєнієм командував?
– Самі найбільші генерали, Шереметєв і Меншиков.
– А цар?
– Досить з вас, більше нічого не скажу.
І сотник, відганяючись від козаків, як від мух, пробивався у свою полкову канцелярію.
– Чули?
– Хто не оглух, той чув. Або що?
– Тепер знаємо, чому гетьман під Київ не йде.
– Чому?
– Бо не знає, куди швед поверне.
– Влучив, як пальцем бабці в око. Гетьман генерального бунчужного Максимовича з сотнею компанійців по Кочубея післав.
– Така честь?
– Не честь, а щоб не втік.
– Хто?
– Дурний! Кочубей і Іскра, їх мають на горло карати.
– Де?
– Тут, у таборі, тому й не двигнули його.
– Не вірю. Таких старшин щоб на горло карали!
– А ти гадаєш, що в них не таке горло, як у тебе?
– Не вірю!
– Ведуть, ведуть! – залунало кругом, і козаки, як мухи, обсіли вал, що замикав табор від сходу.
– Ведуть!
– Де?
– Не бачиш? На Київськім шляху. Ось яка курява здіймається, як хмара. А в ній, як блискавки у хмарі, компанійців шаблі.
– Наголо, аж страшно. Такі пани, і під топір голови покладуть.
– Було, що й королям голови стинали.
– Хто?
– Люди. Королі людям, а люди королям.
– Ти бачив?
– У книжках пишуть.
– Або то правда? Сурми заграли на збірку.
– Бодай би їм! Навіть глянути не дадуть. Котрий Кочубей, котрий? Кажи!
– Отсей, у повозі направо. Ходи, бо замкнуть на хлібі й на воді, не чуєш? Збірка.
Нерадо спішив усякий на свій майдан, де уставляли сотні, щоб не було тумульту, при в'їзді Кочубея й Іскри у табор. Гетьман не хотів непотрібно своїх колишніх старшин на позорище виставляти. І так мають з себе досить. Перебули вони муки царські.
Майдани лежали здебільшого по другому боці дороги, звідтам, з-поза курінів і шатер не видно було того сумного в'їзду. Хіба який чура вискочив, як горобець з-під стріхи, й роззявив з дива рот.
Напереді генеральний бунчужний Максимович на чорному коні. Всі коні підібрані чорні. І компанійці у чорних мазепинках. Половина сотні за Максимовичем перед повозом, друга ззаду. Декілька їздців по боках. Всі з шаблями наголо, ніби не знати яких небезпечних розбишаків везуть. А Кочубей і Іскра, коли б їх навіть пустили, не зайшли б далеко. Ледви живі сидять, скатовані такі. Попідпухали, очей їм не видно. Кочубей насупився, як сич, Іскра злісно дивиться перед себе, втікає від людських очей.
Переїхали табор і повернули наліво, перед канцелярії.
Іскрі помагають вилазити з повозу, Кочубей прібує встати сам, захитався, паде. Його беруть попід руки, як раненого в битві, і зносять. Компанійська сотня околює будинок, до котрого ввійшли, двоє стає при вході на варті, з набитими фузіями при ногах.
Вечоріє.
ЧИТАЮТЬ
На другий день, коло полудня, весь табор виляг на майдан. Козаки своїми сотнями уставилися кругом.
Посередині невеликий круг, туди не пускають нікого. До круга перехід від гетьманського шатра. Сердюцькі старшини пробігають ним, відганяючи людей.
Вже добру годину ждуть. Розмовою скорочують час.
– Замість з ворогом воювати, своїх б'ють.
– Буває, що свій від ворога страшніший.
– Не знати, чи й Кочубея приведуть?
– Мабуть, ні. Хорий дуже.
– Я сам бачив, як гетьманський хірург до холодної ішов.
– Хорий, то хай би вмирав. Пощо голову відділювати від тіла. Без голови на страшному суді стане.
– В руках свою голову принесе.
– Не він один. Буде таких богато.
– Цар ласкав.
– Тихо, вже йдуть!
Всіх очі повернулися в один бік.
Гетьман з Вельяміновим-Зерновим наближалися до майдану. Гриміли литаври, тулумбаси ревли. Над гетьманом червоний бунчук хитався, як огненний язик.
Гетьман був у чорній кереї, горностаями підбитій, пояс на сумний бік. На рукоятці шаблі червоний рубін горів. Гетьман задуманий, похмурий, ніби нікого не бачить, ніби всьому не рад. За ним старшини, всі, як є в таборі, канцеляристи теж. Тільки Чуйкевича нема.
Вельямінов-Зернов в парадній, золотом шитій уніформі, з орденами. В руці в дудку скручений папір, на шнурку звисає печать,
Входять вільною вулицею на середину майдану. Гетьман по старому звичаєві повертається на всі сторони світу, козаки віддають йому честь. Перша сотня прибічного сердюцького полку стріляє з мушкетів угору, всі враз, як один, «тра-рах!» Птахи зриваються і кружать неспокійно, в воздусі чути порох. Орлик сповіщає зібрання, що цар гетьманові грамоту прислав, і царський посол передає її Мазепі. Гетьман розгортає, перебіга оком і каже Орликові, щоб прочитав уголос. Орлик читає голосно, але беззвучно, так і видно, що не з доброї волі читає.
В маніфесті сповіщалося козаків і весь народ, що царський суд присудив генерального суддю Василя Леонтійовича Кочубея і полтавського полковника Іскру на смерть за брехливий донос на гетьмана Івана Степановича Мазепу, котрому його величество цар довіряє за його вірну, довголітню службу й за великі для царя й отечества заслуги.
Гетьман, слухаючи, голову схилив додолу. Зеленський переступав з ноги на ногу, Апостол крутив вус, Ломиковський стискав рукоятку своєї шаблі, Горленка кашель напав. Він рукою прикривав рот, щоб не перебивати читання. Орлик читав:
«Його величество цар ствердив справедливий присуд свойого високого суду і пересилає лжеклеветників і облесливих брехунів гетьманові Іванові Степановичеві Мазепі для покарання. Покарати їх треба негайно та прилюдно, для постраху другим, щоби всякий знав і відав і затямив собі добре, яка доля чекає того, що зважиться безчестити гонор і добре ім'я свого зверхника і впроваджувати в блуд його величество царя. Такому не буде ніякої пощади».
«Амінь!» – промовили духовні, що в святочних ризах з хрестами й іконами вважно й побожно слухали царського маніфесту, який приказано було прочитувати також у церквах.
І знов загули литаври й тулумбаси, гримнули стріли, народ захитався, і гетьман з царським послом в окруженню старшин пустився тою дорогою, котрою і прийшов.
Під хмарами літали наполохані вистрілами птахи і кракали чорні галки.
Присуд став правосильний. Ніякого відклику не було, ніхто помилування не прохав.
СПОВІДАЮТЬ
З Борщагівки привезено старого попа.
Сповідник відвідав перше полковника Іскру, а тоді до Кочубеєвої в'язниці увійшов.
Кочубей довго сповідався. Хотів пригадати собі всі свої гріхи, ціле своє довге, багате в добрі і в злі вчинки життя.
Важко. Пам'ять згубив. Рветься, як трухла нитка.
Відгребував з хламу минулого давно забуті події, і вони розсипалися перед ним, як порохно.
Кілька разів переривав сповідь. Падав горілиць на тапчан і лежав, закривши руками повіки. Панотець терпіливо сидів біля нього і ждав, поки безталанний мученик не набере сил і не виявить ще якого нового гріха. Було їх багато, політичних, родинних і буденних, людських. Великий маєток, і гріхи чималі.
– Тисячу червінців моєї покійної доньки, по чоловікові Забілихи, – говорив уривисте, – обіцяв я дати на будівлю церкви в Батурині і не дав. Якщо їх знайдуть, а цар або гетьман не заарештують, хочу, щоб на церкву в Батурині пішли. Може, Бог милостивий який гріх за це мені простить.
– Велике милосердя Боже, і нема такого грішника, щоб його Бог відтрутив від себе, бачучи каяття у серці його.
Кочубей так щире зітхнув, що панотець уважно подивився на нього, чи це не його останнє зітхання. Ні. Старець відчинив очі і потер чоло:
– Ніяк не пригадаю, де я ті тисячі червінців заховав. Дружина моя Любов Федорівна знатиме. Перекажи їй, всечестивий отче, якщо вона ще жиє.
– Любов Федорівна здорова. Гетьман за нею і за цілою родиною Іскрів та Кочубеїв до царя вставляється, щоб їм кари ніякої не було, щоб вони могли без жадної біди і туги в господах своїх спокійно та мирно пробувати і зі своїх маєтностей користуватися, бо досить, що їх батьки й чоловіки за свою вину слушну кару потерплять.
– Гетьман вставляється за нашими жінками й дітьми, що ти кажеш, отче?
– Гетьман кривди ніякої не дозволить їм зробити. Це він сам велів переказати тобі, щоб ти не турбувався туземним, а про позагробне думав.
В наболілій душі Кочубея була окрема рана – гетьман. Вона його не боліла, а пекла. Завинив перед гетьманом, бажав йому упадку, це правда. А все ж таки дожидав його великодушності. Гетьман не одному простив. Кочубей сподівався, що свого колишнього друга помилує. Аж бачить – ні. Мститься. Певно, й на родину його та Іскри покладе важку руку, маєтки забере, бо вони великі, в землі, будинках, в посуді, вбраннях, в образах і в дзвінкому гроші. Страх, щоб воно таке не сталося, затроював Кочубеєві останні години життя. Аж отеє від священика чує, що гетьман їх родини під свою опіку бере. Видно, не мститься, лиш помилувати не може, видно, так цар рішив.
І Кочубеєві зробилося лекше на серці, ніби камінь важкий зсунувся з нього. Перехрестився і очі до неба підвів.
– Більше не пригадуєш собі нічого? – питався священик.
– Бачить Бог, більше пригадати не можу, пам'ять не слухає мене, туман очі вкриває, ніби з другого берега дивлюсь.
Священик розгрішив його. Покути не завдавав. Незабаром спокутує усе.
– Яке твоє останнє бажання, Василю Леонтійовичу, кажи, гетьман обіцяв сповнити, крім одного… – речення не докінчив. Кочубей доповів собі: крім життя.
– Гетьмана побачити хочу, – відповів.
– Доложу йому.
Чура з ліхтарнею, за ним гетьман, за гетьманом кількох гайдуків.
Табор спить. Тільки варти стоять. Хоч гетьмана по ході пізнають, здержують і питають о гасло.
Біля в'язниці старшина сторожить.
Зривається на рівні ноги і втворяє перед гетьманом двері. Гетьман ліхтарню від чури бере і входить. Сам.
– Останню твою волю сповнити прийшов, – каже, кладучи ліхтарню перед себе на землю.
Кочубей хоче встати.
– Лежи, Василю Леонтійовичу, лежи.
– Досить лежатиму, милосте ваша, але і встати важко. Ціле тіло болить.
– Не з моєї вини, Василю Леонтійовичу. Я тебе не скривдив.
– Сам я собі найгіршим ворогом був, – знаю.
– Самого себе найтяжче побороти.
– В тій боротьбі паду.
Він дійсно впав на тапчан і лежав, як мертвий. Гетьман глянув і відвернувся. «Що вони зробили з чоловіка!»
Пригадав собі колишнього Кочубея, веселого, хитрого, готового на все. Пригадав свої з ним затії ще за Самойловича і пізніше. Чи одну чарку вихилили разом, чи одну негоду перетривали, а тепер лежить перед ним не Кочубей, а його тінь, привид, котрий міг би перестрашити найвідважнішого козака… Царський суд… Так міг лежати гетьман з ласки Кочубея. Хто під ким яму гребе, сам у неї паде…
Кочубей наглим рухом зірвався і сів. Гетьман притримав його:
– Заспокійся! Хочеш – хірурга пришлю.
– Не треба. Хай вип'ю чашу до дна.
Десь далеко гукали сичі, як тоді, в Ковалівці, коли занедужала Мотря… Розбита бандура…
– Іване Степановичу, – почав нараз генеральний суддя, – прости мені.
Гетьман узяв його за руку.
– Не маю що тобі прощати, Василю. Бачиш, я такий, як був, ніякої шкоди ти мені не вчинив.
– Але міг, хотів, – прости.
– Ти міг пошкодити ділу. Добре, що не пошкодив.
– Не пошкодив, кажеш?
– Ні, Василю Леонтійовичу, не пошкодив. Наше діло добре стоїть.
Кочубей ухопив гетьмана за руку:
– Добре, кажеш? – і в очах його явилася тривога.
– Нині добре, а завтра – як Бог дасть.
– Хай Бог стереже нас від московської протекції і ласки, хай Бог помагає тобі, Іване Степановичу!
– Прости, Василю, що я не помагаю тобі. Бачить Бог – не можу. Ти в моїм таборі, але в московських руках. Зернов каже, що присуд правосильний і невідкличний. Не моя власть застановити його.
– І не треба. Донесу свій хрест. Раз треба вмерти. Мені не до життя. Краще гріб, ніж такий сором…
– Люди забудуть, – потішав його гетьман. – Люди все забувають – і добро, і зло.
– А історія?
– Всіх нас перед її суд покличуть. Нікому не простять. Невже ж я знаю, як вона осудить мене?
Кочубей думав. Силувався думати. Силувані слова вибігали на губи й верталися назад. Аж спитав:
– Кажеш, діло добре стоїть?
– Гадаю, що так.
– Спасибі, що потішив. Захищай Україну перед Москвою, – просив крізь сльози, – щоб не зробили з нею того, що зі мною. Глянь, який я став.
Гетьман глянув на свого колишнього товариша, і морозом повіяло на нього, хоч і як тут душно було.
– Жаль мені тебе, товаришу, – відповів, стискаючи його руку. – Коли б ти сильніший був…
– Гадаєш, утікав би? Ніколи! Завинив і кару прийму. Згину для постраху других, щоб не шукали чужих богів, а свого берегли. Хоч тим послужу рідному краєві, хоч тим. Ох, Іване Степановичу, коли б ти знав, як я відмінився в душі, як я тепер інакше дивлюся на світ, коли б ти знав, як я турбуюся нашою долею. Запізно.
Зі зворушення дрижав, як у пропасниці.
– Помилуй мя, Боже, по велицій милости твоїй, – почав псалом покаяння, але пам'ять не слухала його. Переплутував слова і вертався назад, – помилуй мя… Каяжеш, що добре стоїть?.. Борони його, захищай, захищай, Іване Степановичу! – упав на тапчан і повіками накрив підпухлі очі.
Гетьман на ліхтарку дивився, на нетлі, що пхалися до світла.
Кочубей не будився.
Гетьман встав і пустивсь до дверей. З порога ще раз озирнувся. Кочубей спав. Спав чи – не жив?
ТРАТЯТЬ
Ніч, але ясно, як удень. Тихо. Навіть дерева не шумлять. Верби задивилися в ставок, тополі в небо пнуться. Птахи перестали співати.
Чути тільки глухий луск сокир.
Між Борщагівкою а табором, на майдані поміст будують. Високий, як хата. До помосту східці.
Салдати пильнують рубачів та сокирників і наглять. Заки сонце зійде, поміст повинен бути готовий. Приказ такий.
Сокирники балакають тихцем:
– Стоять, як чорти над душею. Поспішай, коли ніч, хоч і ясна. Треба вважати, щоб пальців сокирою не відрубать.
– Їм мають голови рубати, а ти собі пальці рубай. Ладно!
Перешіптуються, щоб салдати не вчули.
– А наглять!
– Чорти б їх так до горючої смоли наглили! Тихнуть. А по хвилині:
– Котрого стинатимуть перше, Кочубея чи Іскру?
– Не знаю. Хіба не все одно? Поживе хвилину довше чи не поживе.
– Кажуть, чия вина менша, того перш карають.
– Так тоді, мабуть, перше Іскрі голову відітнуть.
– А кат вже є?
– Хіба мало москалів?
– Правда. Підійшов старшина:
– Не разгаварівать! Екій народ! Лінтяї, озорники! Тут, гляди, двох архібрехунів за вас голови положать. Скарають їх.
– Скарав би вас Господь, – відповідає сокирник під носом.
Працюють. Луск сокир бентежить нічну тишину.
Поміст готовий. Великий і кріпкий, щоб не заломився. Кругом дощок поруччя, круг помосту огорожа, щоб не напирав народ.
Сходяче сонце малює дошки начервоно. Сокирники сокири за пояси заткнули, – ідуть.
– Не заждемо, щоб подивиться?
– Я не цікавий. Приправити голову – це штука, а від рубати – велика мені річ! Іду додому, – голодний.
– А маєш хліб?
– З корою. Доброго хліба давно нема. Салдати, як круки, деруть. Не накормиш їх. А ти?
– Я задолував дещицю. Боюсь, щоб не знайшли.
– Кажуть, у кого зерно задоловане знайдуть – смерть.
– Маю з голоду вмирати – хай гину з їх рук. Може, Бог якого гріха відпустить.
– У нас то ще сяк-так. Але у Чернігівщині! Там по четверику житного борошна з хати беруть. Гетьман такі великі магазини на хліби для москалів поклав, як церкви.
– Покладе і в нас. Не бійся. Все для них, а ти з голоду гинь. Навіть ночі спокійної не маєш, помости будуй! Тю!
Салдати відганяли народ, що з усіх боків напливав, щоб побачити, як тратитимуть Іскру й Кочубея.
Московський старшина молодицю за юпку по сходах на поміст тягнув.
– Коли така цікава, то ходи! Покладеш голову на колоду – цюк! – і нема.
Жінка в крик. Вихопилася, біжить. Народ відступає від помосту.
– Та це він шуткує.
– І шуткам московським не вір. Шуткуючи, заріже чоловіка.
Якась жінка з маленькою дитиною стояла.
– Ви його чому не лишили?
– Не мала з ким. Сама я одна, як той палець. Чоловік на війні.
– А не перестрашиться воно?
– Хай привикає. Я не хотіла йти, – пігнали.
– З усіх доколишніх сіл зганяють народ, як череду. Не скоро таке побачиш.
– Може, й скоро. Хто його зна, що завтра буде Тепер щось таке твориться, що перше й не снилося нікому.
– Антихрист…
Зацитькували себе.
– Ще, не дай Бог, почує салдат, і пропадеш ні за цапову душу.
– В Московщині винищили за те сила народу.
– І нищать ще.
Баба діда безногого на тачках везла.
– Дорогу дайте бідному каліці, дорогу!
Люди розступалися, скрипіли тачки.
– А ти, бабо, кращого повозу вже не мала? – питає москаль.
Баба вистрашено дивиться на ріжкатий капелюх, на волосся, посилане білим борошном, і хреститься.
– Багато нищих назлазилося, – завважує хтось. – Як на прощу йдуть.
– Тягнуть, як круки на жир.
– Кажуть, Кочубей перед смертю гроші роздаватиме.
– Які? Від нього останнього єфимка відібрали, ще й мучили, що мало. Питали, де заховав скарби.
– Може, за те й голову йому зрубають.
– Для грошей все зроблять з чоловіком.
– Навіть з таким, як генеральний суддя.
– Навіть з таким. На війну грошей потребують.
– Малчать!
Москалі бігають кругом огорожі і прикладами відштовхують цікавих:
– Атступісь!
– Бодай би тебе відступив Господь, як конатимеш, – вдарив мене у груди!
– Малчи
Народ мовкне, але перестрашені діти плачуть і кричать. Мами присідають з ними, щоб не бачила москва, й зацитькують.
– Цить, донцю, цить, мамка тебе не дасть.
– Кажуть, що йому сталося таке через новий двір.
– Кому?
– Та Кочубеєві. На старі літа нового двора не будуй.
– Бузину перед вікнами повикорчовував, а то зле. Бузини не кивай, в ній лихо сидить.
– От плещуть казна-що, яка там бузина! – перебив їм дядько. – Булави захотілося Кочубеєві, а гетьманської булави ще ніхто щасливо не носив.
– А Іван Степанович двадцять літ її носить.
– Ще не доніс, потривайте.
Дідусь з голубом сивим на голові йшов. Перед ним розступалися люди, навіть салдати, – юродивого бояться. Ніхто не спиняв його. Підійшов під самі сходи і став.
Голуб знявся, злетів, закружив. довкола помосту і знову на голову сів.
Дідусь головою крутив.
– Колода і топір… Що це? Скотобойня?
Тишина.
– Гріха не бояться. З тих дощок дзвіницю построїти можна, щоб з неї дзвони ім'я Господнє благовістили. Люди притакували:
– Авжеж.
– Дерева Господь у лісі не садить, щоб на йому людей мордувати, воно росте людям на користь.
– Авжеж, авжеж…
– Кого це мордувати будете.? – питав, повертаючись до товпи.
Ніхто не відповідав. На салдатів подивився:
– Кого?
– Кочубея і Іскру, – відповіли йому.
– А життя ви їм дали?.. Бога ви не боїтесь? Господь велів ближнього свого любить. Нагого приодіти, голодного накормити, недужого посітити, – так-то ви сповняєте волю його? Беззаконіє творите повсякчасно і гнів Господній стягаєте на землю. Такий-то ви храм Бога живого єсте? Так ви соблюдаєте заповіти його? Таку-то церкву вселенськую строїте на землі?
Борода його тряслася, ноги дрижали, як у пропасниці, – тремтів. Голуб крилами махав.
– Собаки кровопивнії! Диявольського кодла сім'я. Поки знущатися будете над образом і подобієм Божим? Поки в крові будете мити руки свої? Відійдіть, старці, щоб не скарав вас Господь, що гляділи на таке беззаконня. Кара Господня гряде, Господь брань сотворить, і превратить престоли, і сожжет огнем городи і веси ваші, і кості псам на з'яденіє продасть…
Піною покрилися уста, повалився на землю, і тілом його корчило й підкидало, – від східців помосту до огорожі товкло.
Голуб знявся і високо літав йому над головою.
– А від нього не полетить, – дивувалися жінки.
– Голуб духа святого символ, – пояснював дячок.
– Дух святий з ним, він Божий чоловік.
– Всі ми Божі люди, та до диявола на службу пішли.
Двох людей взяло Божого чоловіка за руки к ноги і повернули ним так, що де були ноги, там лежала голова, а де голова, там ноги.
Не помогло. Підкидало ним дальше.
– Але ж трясе!
– Чорт душу вителепати хоче, за те, що правду людям голосить.
– За правду муки терпить. Голуб знижував лет.
– Ідуть! – загомоніло в товпі. – Заберіть старого, віднесіть його геть! Не треба, щоб дивився на кару.
– Хіба він бачить? Очі заплющило йому.
– Не годиться, віднесіть!
Несли, як мерця, народ робив дорогу.
– Ідуть, ідуть!
Глухо бубни гули, чорним сукном прикриті, не гули, а харчіли.
Жінки перехрестилися:
– Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас. Тая з дитиною на руках плакала, дитина собі.
– Ще нічого нема, а вона вже реве. Пощо йшла?
– Я не хотіла, пригнали.
Чути було різкий тупіт трьох московських рот.
– Аж три роти їх супровожають.
– Кочубей, не хто-будь.
– Але ж вони на возі!
– Бо сил не мають іти.
– Так їх скатували, Боже ти мій!
– На простім драбинястім возі їдуть, а перше їздили в золочених каретах.
– Байдуже ракові, в якім глеку його вариш.
– Та й страшні які!
– Ізбави, Боже, душу мою від крові, – молився сивоусий дідусь, спираючися на кийок. Кийок аж тріщав.
– Умиєши мя ісопом і паче сніга убілюся, – прочитував його сусід.
– Зсаджають їх з воза; не пручаються, послушно йдуть. Дорогу, люди, дорогу там!
Салдати прикладами мостили широкий перехід до східців помосту. Народ колисався, як вітром розгойдана в озері вода, направо й наліво. Один другому крізь голову зазирнути хотів.
– Чого штовхаєшся, чорте?
– Мене штовхають ззаду.
– Може, ще на голову вилізеш? Ти не голуб, не бійся Пішов геть!
Одна рота увійшла на майдан. Окружила його, салдат коло салдата стояв попід пліт. Набиті фузії при ногах, ноги розставлені широко.
– Чого це вони так ноги розкрачують? – питає свого батька хлопчина.
– Фузія важка. Як кріпко не сгоїш, то звалить.
Друга рота двома колонами обставила прохід крізь товпу до східців, третя лишилася на полі. Готово!
Напередодні священик з хрестом у руці, за ним Кочубей і Іскра. Кочубей на Іскру спирався, цей підтримував його.
– Відваги, свате, відваги, вже не далекий кінець.
– Боже великий, вічний, святий, поможи мені! – молився Кочубей.
– Істинно, істинно говорю вам: наступаєт время і наступило уже, когда всі находящіїся в гробах услишать глас Сина Божого і, услишавши, оживуть, – потішав їх священик словами євангеліста.
– Господь утішеніє моє і прибіжище моє Господь, – шептав Василь Леонтійович Кочубей.
За злочинцями йшов Вельямінов-Зернов, червоний, надутий, – посол від царя. Він не бачив трагедії тих двох, бачив себе, гордий, що перед численним народом являється заступником царським, царська воля в його руках, на його приказ тим двом кат голову зрубає. Дасть знак, і – ніби свічку здмухнув, одну і другу; були, і нема!
Зернов гордо ступав. За ним декілька достойників московських і козацькі старшини.
Проходять. Скриплять сап'янці, побренькують шаблі, шелестять шовкові контуші.
– А гетьмана нема.
– Не хотів дивитися на смерть товаришів.
– Колись товариші, а тепер вороги. Доноси на нього писали. Лжеклеветники.
– Гетьман хорий, подагричні болі,
– До гетьмана все хороба приходить, як йому її треба.
Недобрі, що гетьмана не бачать. Нарікають на нього, а дивитися люблять. Гарний такий.
– То ж то був козак!
– Кращого на всій Україні не знайти.
– І старість не береться його.
– Є таке яблуко, що до нового червоним і здоровим простоїть, а є, що восени порепається і зігниє.
– Тихо! Маніфест читають!
Зернов прочитав маніфест царський по-московськи, старший гетьманський канцелярист переклав його на нашу мову.
Сурмачі загрубіли, рота, що стояла на полі, випалила з мушкетів.
– Ведуть!
– Кочубей спотикається. Який же він слабий?
Кочубей на східці ступив.
Глянув на колоду і на ката з сокирою і очі рукою закрив.
– Потихоньку та полегоньку, – потішав його Іскра. Увійшли.
Зернов руку вгору підняв… Заметушилася товпа.
Кождий навшпиньки вставав, щоб бачити краще. Напирали на пліт і на салдатів, що стояли, як мур.
– Тягнуть… шапку з голови здіймають… кладуть, – Боже!
– Не убий! – чути нараз голос від поля, тонкий, високий, як свист.
Божий чоловік біг на майдан. Сиве волосся розкуйовдане, піна з рота тече.
– Не убий!
Білий голуб летить над його головою, високо-високо.
– Потоптал народи во гніві своїм, попрал їх у ярості своїй, і кров їх паде на ризи його, заплямував все одіння своє, – не убий!
Салдати з третьої роти, що стояли в полі, пустилися за ним.
– Не доторкайтеся мене, слуги антихристові, гнівом Господнім поражу вас!
Насилу народ втягнув Божого чоловіка в товпу. Він ще звідтам кричав:
– Не убий!
Але стук сокири заглушив цей крик. Раз і другий. Глухий стук. За кождим разом стон і зойк, короткий, пронизливий, гидкий…
Тихо…
Томляча тишина…
А по ній шум.
Шумить і гуде товпа.
Дивуються, розказують собі, перечаться.
З борщагівської дзвіниці дзвони гудуть – на службу Божу.
Салдати розганяють товпу.
– Чого стоїш? Не бачив трупів? Пашол вон!
Прикладами фузій штовхають людей. Діти плачуть, жінки заспокоюють їх, а самим сльози течуть.
– Е-ей!
Розходяться.
На червоних дошках два трупи лежать. Голови біля них.
Навіть червоною китайкою не покрили.
Лежать на позорище вселюдне.
В борщагівській церкві службу Божу правлять.
Церква світла й кадила повна.
Під церквою Божий чоловік.
Ледви стоїть.
– Тиранство лютує! – говорить до людей. – Вбивають і моляться Богу. Ділами Богу покланяйтеся, не співом і кадилом. Господа не обдурите, лицеміри!.. Не вбивайте!
Його зацитькують і відводять.
Білий голуб на його голові.
Салдати кругом червоного помосту на варті стоять. Покійних стережуть, хоч їх ніхто звідтіля не вкраде. Такий приказ. Стоять і позіхають. Для них це не новина. У Москві карають не так. Там є на що подивитися, ой є!.. Чути дзвони. Службу Божу священики скінчили. Люди вертають в село.
Дехто все ще кругом помосту ходить, хоч знає, що нічого нового не побачить. Хіба ті домовини дві, великі, дубові, що привезли їх на возі. запряженім у чотири чорні коні.
За домовинами священик прийшов, той старий, що сповідав Кочубея і Іскру.
Проказав молитву за усопших, поблагословив, покропив,
і покійників у домовини вложили. Зносять по східцях, східці тріщать,
– Куди їх повезете? – питають візників.
– У Київ.
– Аж у Київ! А там?
– У лаврі Печерській поховають, біля трапезної церкви.
– Хоч голови їм зрубали?
– Вони й без голов важніші, ніж ви зі своїми головами дурними.
– На Боже не щадили грошей.
– Черцям і черницям щедрою рукою давали.
– Кочубей п'ять церков власним коштом поклав.
– Ще й у Батурині муровану церкву покласти обіцяв.
– Обіцяв, та Бог не дозволив.
– Не все Бог дає, чого чоловік хоче.
– Ой не все. Де ж коли покійні такого кінця сподівались!
– Навіть не снилося їм.
Чорна четвірня з місця рушає. Віз котиться Київським шляхом.
– Потихоньку да полегоньку…
14 липня гетьман весь день з відпочивальні своєї не виходив.
Хірург доглядав його. Нікого не впускали.
– Гетьман нездужає, – по таборі пішло. Під вечір гетьман Орлика до себе прикликав. Сидів у постелі, біля нього Євангеліє лежало.
– І так, Пилипе, Кочубея і Іскри вже між живими нема, – промовив сумно.
– Хай з Богом спочивають, – відповів Орлик.
– Про жінок і дітей їхніх треба нам подбати. Не хочу, щоб їм сталася кривда. Хай спокійно й мирно живуть у домівках своїх, хіснуючися маєтностями своїми. Одної копійки не хочу зі спадку по них. Все хай дістануть родини. Сідай і напиши до Головкіна письмо. Кажи, що важко недужий Іван Степанович вставляється за жінками й дітьми покійного Кочубея і Іскри. Зворушливо пиши.
Орлик сів при столі, гетьман Євангеліє читав.
– Готовий? – спитав свого генерального писаря, побачивши, що він відложив перо. Орлик написане подав.
– Гаразд. Гарно ти компонуєш, Пилипе, і швидко. Можна переписати начисто. А тепер у мене є ще друге діло. Що нам робити з отсим приказом царським, щоб я командування над усею його кінницею переняв? Як гадаєш, Пилипе?
– Нема тут що, ваша милосте, багато й гадати. Після того що постановлено між нами, вашій милості до царя ніяк не можна йти.
– І я теж так собі гадаю. Напиши і друге письмо, цареві, що я ніяк до нього прибути тепер не можу. Цар кличе до себе, а Бог до себе, коли б не цей другий приказ, то певно за першим пішов би. Гарно все по пунктам скомпонуй, ти їх стиль знаєш.
Орлик і друге письмо написав і гетьманові до ліжка приніс.
– Опісля прочитаю. Дуже втомився я, не лиш тілом, але і душею. Поклич мені архієрея – болгарина. Кажи, хай зараз іде.
Гетьман довго з розстригою сам на сам балакав. Тої ж ночі розстрига з табору зник. Пропав, як камінь у воду.
Ранком гетьман розіслав людей, щоб шукали його
Не знайшли.
