Текст книги "Не вбивай"

Автор книги: Богдан Лепкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 22 страниц)

ПОСОЛ ВІД ЦАРЯ

Орлик удавав, що щось пильного пише. Йому ця нашвидко заготовлена комедія дуже подобалася. Хай знають наших! Цар гороїжиться, бо гадає криком відстрашити лихо, як китайці ворога мальованими смоками страхають. Хто багато галасу робить, той або совість нечисту має, або боїться. Одно і друге криком хоче відвернути від себе. Так гетьманський блазень казав. Видно, і цар з таких-то людей, але гетьман із других.

Відчинилися двері, і дежурний офіцер Меншикова оповістив, що його світлість князь Олександер Данилович Меншиков до гетьмана в гостину зволив прибути.

Орлик на рівні ноги зірвався. Лівою рукою чуприну пригладив, правою пояс поправив, гузики позащіпав і вискочив на ґанок.

Його світлість якраз на останній схід ногою ступав. Високі чоботи з чуткого юхту, прилягаючі до тіла лосеві ясно-жовтаві сподні, зелений, золотом гаптований каптан, андріївська лента через плече. Гарний, хоч малий, з пристійним, але малоінтелігентним, хоч не дурним лицем, гордо здивувався, побачивши замість гетьмана його генерального писаря.

Орлик поклонився у пояс.

– Його милість, гетьман, дома? – спитав князь.

– В ліжку лежать, недужі, – відповів Орлик.

– Що ж такого? Перед годиною бачилися ми, а тепер і недужий!

– Його милість пан гетьман в доброму здоровлі на раду до його величества пішли, а недужими вернули.

– Можна провідати? Не стурбую його?

– Перед вашою світлістю двері до відпочивальні його милості пана гетьмана повсякчасно розтвором стоять. Будь ласка!

І Орлик відчинив двері до світлиці, в котрій перед хвилиною велася розмова гетьмана зі старшинами. По кутах снувався ще димок, бо старшини сильно своїм звичаєм накурили.

Меншиков, переходячи світлицю, кинув оком на Орликів стіл, потягнув носом дим і, повертаючись до Орлика, завважив:

– Не дуже-то в тій домівці Іванові Степановичеві вигідно. Мала вона, і немає такої обстановки, до якої він привик.

Крізь двері від гетьманської відпочивальні чути було сухий, відриваний кашель.

Орлик постукав чиколодками правої руки і спитав:

– Його світлість князь Меншиков. Чи вільно?

– Проси! – почувся голос з-між подушок. Орлик відчинив низькі, однокрилі двері, як до келії чернечої. Меншиков увійшов. Орлик подався назад, зачиняючи двері за собою.

Меншиков поклонився до ікони, котру гетьман привіз і казав почепити в углі, праворуч від свого ліжка, перехрестився тричі, доторкаючись пальцями свіжовимитої і жовтим піском ради гетьманового приїзду витертої долівки, а тоді, стаючи перед ліжком і заломлюючи руки, питався нібито дуже тривожно:

– Невже ви справді нездужаєте, шановний Іване Степановичу?

– Вдаю! – відповів гетьман і вказав на крісло. – Сідай, князю!

– Спасибі милості вашій. Висидівся на раді.

– Я також. І досидівся, бачите, до чого.

– Невже ж?

– Вдаю, жартую, брешу, – що хочете гадайте собі.

Світлійший збентежився. Гетьман ніколи таким тоном не відзивався до нього.

– Будемо благати Всевишнього, щоб ви скоро поправилися, Іване Степановичу. Дуже нам не в пору ваша недуга.

Гетьман з докором подивився на нього.

– Знаєте що, князю?

– Що такого?

– Не будемо гратися словами, бо мені тепер не до того. Якщо вам дійсно моя недуга не в пору, так чого ж ви тоді накликуєте її на мене?

– Ми? На вас? Іване Степановичу, що це ви? В гарячці балакаєте чи як?

– Балакаю я те, що гадаю, світлійший князю, а гадаю я, що людині старій і такій заслуженій, як гетьман Мазепа, належиться якщо не окрема шана, так хоч більша увага. На всякий спосіб, знаючи, що Мазепа недужий, не треба бентежити його криком і стуком, як якогось пахолка. На мене й за молодих моїх не гукали, а тепер я тим більше не бажаю собі того.

Меншиков ноги розкрачив і руками за підбоки взявся:

– Ах, гетьмане, гетьмане! Говориш ти, ніби царя, батюшки нашого, не знаєш. Подивись, я, може, й найлюбіший з близьких до нього людей, а спитай, якої зневаги мені не доводиться від його величества зазнавати.

Гетьманові було того забагато. В нім накипіла злість ще зранку, розмова зі старшинами долила оливи до вогню, так тепер, він, не витримавши, й відповів:

– Це, князю, ти, а це я.

Меншикова як коли б хто шпилькою в саме серце вколов. Він же був у Москві, що в Москві, в цілій Росії, перша після царя людина, що хотів, те й робив, хоч, правда, знав, що йому можна хотіти. Він з бублейника вибився в князі, в генерали, блистів від ордерів [1]1
  Орден.


[Закрыть], купався у достатках, гордощі розпирали його, а тут цей старець, якийсь там гетьман, котрому, може, нині-завтра відберуть із рук булаву, сміє так спокійно казати: «Це ти, а це я!»… Відповів би гетьманові світлійший, коли б не дістав був від царя приказу йти і заспокоїти старого. А приказ царський сильніший від почуття особистої честі і від обиджених гордощів світлійшого.

Тому-то це «ти і я» Меншиков сховав у своє серце, як гадючку, проковтнув, як гіркий лік, і відповів спокійно:

– Знаю я, Іване Степановичу, що ти чоловік достойний і великозаслужений, але цар-батюшка над усіма нами стоїть. Йому й покоритися треба. У цього сильний темперамент, а до того часи такі, що треба б бути святим, щоб не бентежитися зіло. Потерпім ради царя-батюшки нашого і ради віри нашої святої православної.

– Терпів я, князю, і терплю чимало, але зневаги стерпіти не можу. Хто зневажає мене, той мене до гробу заганяє, як ось тепер… Не посилаєте ви тепер якого післанця до Львова? – спитав нараз гетьман, зміняючи свій голос.

– Або що?

– Бо мені хотілося б тамошнього митрополита попрохати, щоб він з малосвятієм приїхав до мене. Може, покращає мені, а як ні, то, може, Бог якого гріха відступить… Грішні ми, князю, ой грішні!

Меншиков сів.

– Пощо такі гадки? Ваша милість доживуть ще вікторії над ворогами нашими, доживуть ще нашого спільного тріумфу.

– Не гадаю, – заперечив головою гетьман.

– До митрополита у Львові посилати не раджу. Він чоловік непевний. Ще вас католицьким миром намастить.

– Краще католицьке, ніж жадне.

– А мені здається, що краще підіждати, аж вернете в Київ.

– Підіжди, Іване, аж приложу гірчиці до рани.

Меншиков бачив, що з гетьманом не договориться нині. А жаль. Царська казна пуста. Грошей, як умирати, треба. Недавно дав Мазепа 200 тисяч талярів, а вже й помину по них нема. Скільки тих грошей на війну треба: грошей, грошей і ще раз грошей! Найкраще забрати б їх насильно, а гетьмана відсунути від них, десь на Сибір або якусь глуху провінцію за Москвою. Але цар такої наглої переміни тепер робити не хоче. А Меншикова руки сверблять. От і взяв би він того старого за вуси, от і поторгав би тою хитрою головою, а тоді: «Пашов вон, сякий-такий сину!»

Так цар не дає.

І всміхаючись солодко, до гетьмана говорив світлійший князь Меншиков:

– Так тоді маємо в Богові милосердному добру надію, що він зглянеться на нашу опресію і не позбавить нас такого мудрого й вірного союзника, яким ти єси, Іване Степановичу.

– Спасибі, князю, оставайся в здоровлю. Твій світ перед тобою, а мій уже геть-геть!

– Не треба, Іване Степановичу, гадок таких допускати до серця. От подивись на нашого Толстого. Він також не молодик, а наші боярині і генеральші зітхають до нього, як до Адоніса.

Гетьман зрозумів натяк на свою слабість до жінок, зокрема, може, і до Кочубеєвої Мотрі, і відповів:

– Бо Толстой еротики класичнії на теперішню мову і теперішнім ладом перекладає, а я і книжки мудрої прочитати не маю коли. Все гонять мною, з одного краю у другий, з одної небезпеки в другу, іще одної пригоди не позбувся, як у другу зовуть. А все те для добра його величества і ради блага церкви нашої, а з поминенням всякого взгляду на життя і здоровля ваше. Нічого я за тую службу вірную не бажаю, як тільки шани, яка належиться чоловікові старому і чесному.

– Що тоді маю переказати його величеству царю, батюшці нашому?

– Передай йому мій поклін і впевни у вірності гетьмана Івана Степановича.

Меншиков стиснув руку Мазепи, бренькнув острогами і вийшов.

ЧОГО ПРИХОДИВ?

– Як ти гадаєш, Пилипе, чого це світлійший до мене приходив? – спитав гетьман Орлика, коли цей, відпровадивши Меншикова, вернув у відпочивальню.

– Не можу я, ваша милосте, знати, не відаючи, що на раді зайшло.

– Що б там і не зайшло, а без причини він не приходив.

У них, бачиш, такий звичай, що перше з перцем, а тоді з серцем, перше полають, тоді обіймають: «Мої ж ви!»… Настрашилися, що розгнівали Мазепу. А в того Мазепи все ще і козаків нових набереться, і червінців дещо знайдеться. Жаль утратити союзника такого. Поки конина тягне, не відпрягай.

Орлик бачив, що в гетьмановому серці злість у гореч перемінилася.

– Ваша милість по-доброму з князем Меншиковим розійшлися? – спитав.

– Чеши дідька зрідка, він і так кострубатий. Чує серце моє, що між нами ще до великого дійде. Він мені ногу підставляє. Котрийсь із нас конечно спотикнеться і впаде… А все ж таки спасибі йому, що до ліжка поклав. І гетьман став уголос сміятися.

– Коли б не надніс його чорт, я й досі сновигав би по хаті, а мені відпочинку треба. Кожда кістка болить. Погадай, я все при роботі і при турботі. Як не похід, то фортеця, як не фортеця, то на раду їдь, як не з чужими, то зі своїми своє серце гризи. А тут уже й вік. Коли б мені твої літа, Пилипе, я цілий світ догори ногами перевернув би, а так – слухай, що Меншиков скаже!

– Ваша милість ще й мене можуть пережити.

– Можу, можу! Але я того навіть не хочу. Ти молодий, тебе ще багато дечого чекає. Чую, що воно надовго затягається. Ходимо, як у хмарі. А хто з нас угадає, чи нинішній вітер тую хмару розвіє.

Вечоріло. Останнє проміння заходячого сонця падало з вікна просто на гетьманову голову, осяювало її, краще від герцогської корони. Мазепине обличчя, недавно бліде, аж зеленаве, оживало тепер, променіло. Орлик з насолодою дивився на нього.

– Пилипе!

– Слухаю милості вашої.

– Я на тебе великі надії покладаю, на тебе й на Войнаровського.

Орлик нахилився до гетьманової руки.

– Бачу я, що в тебе ум небуденний. Гадаю, що не дурно біля мене сидиш. Може, я ще проживу декілька літ, а може, мене Господь нині-завтра і покличе до себе. Щоб ти тоді з Андрієм попідсили не брався, щоб ви мені в мирі і в добрій згоді тою дорогою ішли, яку я вам в останній хвилині покажу. Розумієш – в останній хвилині, бо часи зміняються, як погода в марті, і нічого певного я нині сказати не можу і не хочу, а роблю так, щоб для нашого спільного діла добре було.

– Ваша милість можуть покладатися на мене; надії не заведу.

Останні слова заглушив крик, зразу далекий, а потім чимраз ближчий, ніби хтось ратунку просив і з цим проханням добивався до гетьманських вікон.

Орлик побіг подивитися, що це. Гетьманова голова покривалася тінями. Подушки з білих робилися сірими, стеля нависала над ліжко, ікона з невгасаючою лампою відривалася від стіни і ніби у воздухах пливла.

Гетьман передумував нинішну воєнну раду, розмову зі старшинами і гостину Меншикова.

Все воно переконувало його і впевняло, що наближається рішаючий момент, рішаючий, не лиш для нього і для України, але, мабуть, для історії цілого Сходу. Тендітна сітка, котру він так хитро й обережно сплітав, доснована дорешти. Треба вважати, щоб її не порвали. Кінець діло хвалить, – треба подбати, щоб кінець не обезславив діла.

Мазепа дорожив тим своїм ділом. Хоч яке воно важке й небезпечне, любив його. Покінчивши з Мотрею, нічого більше в життю своїм не бачив, що могло б приманювати його.

Так, так. Приїхали білі коні в Бахмач і повезли від гетьмана Мотрю. Білі коні!.. Коли б тільки на тому й покінчилося! Післав би гетьман свою шестірню чорну і в золоченій кареті привіз би назад Мотрю. Та чи приїде вона? Для неї Івана Степановича вже немає, є тільки гетьман Мазепа… Зрозумій ти її! Гомонить Мемнонова колюмна, але що?.. Кажуть, у Мотрі знов з мамою попсу-лось, навіть, мабуть, до великого доходить… Бідна, бідна Мотря!

Старий Чуйкевич і Василь Кочубей раді би дітей своїх повінчати. Га, що ж? Коли Мотря згодна, хай іде. Він її силувати не стане. Щастя бажає Мотрі. Для себе спомин оставить. Гарний спомин. Але ще ночі нема, ще й сумерків не було. Тепер лиш підвечір'я…

Чого в тій хаті такі малі віконця? Відчинити б їх, щоб видно було кущі розцвілого бузку і синє небо над ними, і багато, багато зір. Хай би чути було, як солов'ї співають і як любі розмови гомонять по садочках…

А тут крик. В найкращий акорд паде фальшива нутка…

Що таке?

Вернув Орлик і доніс, що це наших людей знов москалі «пороли». Побилися з салдатами чи з райтарами, мабуть, і польські драгуни теж були. Намішали війська, як в казан гороху з капустою, і тепер клекотить. Ніхто не розбирається в тій страві.

Гетьман, почувши, аж на ліжку присів.

– От бачиш, які то вони. Одною рукою гладять, а другою б'ють. Тут світлійший до мене від царя приходив, а там моїх людей зневажають. Яке їм діло до нас? Мої люди під моїм регіментом стоять. Карати їх ніхто не має права. Не стерплю того, не стерплю!

Він кулаком бив об нічний столик, аж плящинки з ліками скакали.

– Повіриш мені, Пилипе, це нове, нікчемне діло. Переслухати свідків, розслідити, хто винуватий, і звідомлення подати на письмі. Досить мені тієї зневаги. Моїх людей я маю судити, я їх вожд. У всьому руку світлійшого бачу. На царську гарячу комплекцію вину спихає, а сам він воду каламутить, щоб рибу ловить. Але побачать ще вони, побачать, хто таке гетьман Мазепа!

ТАНСЬКИЙ

Якось на провідному тижні зібралися в гетьмана старшини, давали йому свої звідомлення і прикази приймали. Вечером розійшлися: хто до себе на кватиру, відпочивати, хто до знайомих, а хто до заїзного дому, де в боковім, окремім покою можна було тихо й незамітно старого меду попити.

Біля гетьмана остались тільки Орлик і Ломиковський. Цей почав.

– Не хотів я вашій милості при людях цього казати, знаючи, що немило буде милості вашій таку повість почути.

– Що ж там знову нового? – спитав, ніби байдужне, гетьман, привиклий до всіляких немилих новин.

– Компанійський полковник Ганський від князя Меншикова лист дістав.

– Ганський? Від Меншикова? Лист?.. Якого змісту?

– Щоб з полком своїм, взявши за шість місяців плату і придбавши харчів, у похід у Польщу під прикази польського коронного гетьмана Синявського рушав.

Гетьманом аж підкинуло на ліжку. Його вдумчиві, пронизливі очі змінилися нараз, запалали гнівом, на висках набреніли жили, уста в кутиках затряслися, рука нервово стискала й мняла накривало.

Ломиковський, як сидів біля гетьмана, так мимохіть відсунувся від нього; Орлик піднявся з місця і стояв, з тривогою дожидаючи громів з тієї хмари.

– Правда це? – спитав не своїм голосом гетьман.

– Як Бог на небі, правда, – відповів Ломиковський. – Не смів би я гетьманові мойому брехати.

– А ти чув про це? – повернувся гетьман до Орлика.

– На жаль, чув, – відповів тривожно Орлик. – Танський, кажуть, вже й у похід готовитися почав.

– Заки піде, як бішену собаку, застрілю, за непослух, за легковаження регіментаря свойого!

Орлик пополотнів. Ломиковський і собі з крісла піднявся. Гетьман віддихав важко. Оба вони боялися, щоб з ним не стався поганий припадок.

– Чом ти мені про цей лист не сказав перше? Ти ж нічого не смієш затаювати переді мною? – гримав на Орлика Мазепа.

– Не було коли, ваша милосте. Чекав я, аж старшини розійдуться.

– На другий раз, не гаючись, кажи. Зі сну мене буди, від страви відривай. Це ж страшне, нечуване, до правди не подібне. Світлійший щоднини бачиться зі мною, балакає про всілякі речі, нібито радиться, а тут, поза мої плечі, полками моїми розпоряджається, накази людям мойого регіменту роздає, ніби мене вже й на світі немає, ніби мене вже позбавлено влади й сили. Чи чували ви про таке нахабство? Хто ж то без мого дозволу видасть Ганському гроші на шість місяців уперед і харчі для його полчан? І питаюся я, як сміє Ганський йти, не діставши приказу або хоч дозволу від мене, регіментаря свойого? Нехай спрібує! Як бішену собаку, застрілю!

Орлик, зачекавши, аж перша хвиля гніву перекотиться, запримітив:

– Може, Ганський і не винуватий у тому. Може, гадав, що світлійший у порозумінню з вашою милостю цей приказ видає.

– Так тоді чому до мене з листом не прийшов, чого носиться з ним, як з писаною торбою? Це противиться регулямінам нашим, це понижує не тільки мою владу, але й честь вашу. Прихвосні роблять таке, а не полковники, котрих я наділяю так щедро і маєтками, і значеннями. Ганський нібито з панів, а хам він, холоп – от що!

Нова хвиля злості підкочувалася під серце старого гетьмана. Він цілий аж трусився.

_ Із такими людьми кажете ви мені починати якесь політичне діло, писати нову сторінку історії? Ха-ха-ха! З такими людьми!

Гетьман сміявся так голосно, а старшини так тривожно слухали його прикрого сміху, що не завважили, як замкненою вулицею до брами того дому, де була гетьманська кватира, під'їхав віз. Почувся крик варти, і дежурний офіцер вибіг на ґанок. Орлик і Ломиковський пішли подивитися, що за гість так пізно до гетьмана приїхав.

– З Винниці, – сказали, вертаючи в гетьманську відпочивальню, – якийсь Заленський чи якось, козак чи шляхтич, не розбереш?

– З Винниці?.. Заленський? – аж скрикнув гетьман. – Ведіть його до мене, а самі можете йти на вечерю. Пилипе, кажи перед світлицею поставити варту. Щоб мені туди ніхто не входив. На твою відповідальність цей приказ видаю.

– Слухаю милості вашої!

– Завтра вранці заходьте знов до мене. Орлик і Ломиковський вийшли. Чути було, як Орлик варті прикази давав, як варта здоровила панів генерального писаря й обозного і як вони попри двір у город пішли.

До дверей гетьманської відпочивальні хтось несміливо постукав.

– Увійдіть!

Заскрипіли двері, і почувся покірний, тихий, але дуже виразний голос:

Відблеск невгасаючої лампи озарив злегка згорблену стать ніби шляхтича, а ніби нашого козака, бо по одежі, та ще в сумерках, годі було пізнати.

Гетьман піднявся, вдивився в ті сумерки, а потім, простягаючи руки перед себе, сказав:

– Скорше б я смерті своєї сподівався, як вашої особи. Козак, їй-Богу, козак! Навіть вус невеличкий виріс, не менший, як у мене. А покажіть голову.

Гість ще більше нагнувся над ліжко господаря, а цей по голові його погладив.

– І тонзура заросла. Їй-Богу, ніхто б не пізнав, що це духовна особа.

Говорив без сліду недавнього гніву і збентеження.

– Вітаю вас, отче ректоре, і дивуюся сміливості вашій.

– Для доброго діла варт і життя не пожалувати.

– То правда. Не гнівайтеся, що не свічу світла. Не хочу кликати Кендзеровського. Нехай собі люди гадають, що Мазепа спить. Тут, знаєте, і підслухують, і підзирають, і гадки вгадували б, коли б можна.

– Не тільки тут, скрізь так у політиці буває.

– Але тут більше, як скрізь. Щось вони ніби зачувають своїм носом, та на слід попасти не можуть. На всякий спосіб, стереженого Бог стереже.

Оба привикали до сумерків і при блесках лампади слідили гру своїх облич.

– Були? – спитав нараз гетьман коротко свого несподіваного гостя.

– Був, – відповів єзуїт Заленський.

– У Саксонії?

– У його милості короля Станіслава.

– І як вас прийняв rex Stanislaus? [2]2
  Король Станіслав (латин.).


[Закрыть]

– Над усяке сподівання, гарно. Людина він образована, ідейна, чоловік, можна сказати, ідеальний. Про милість вашу висказувався з великою пошаною, здоровити велів.

– Спасибі. А діло?

– Діло нелегка річ.

– Нелегка?

– Так, бо милість ваша дуже багато жадають.

– Я багато жадаю? Отець ректор жартує собі. Не жадаю більше, ніж мені належиться. Годі з одної біди в другу лізти, з ярма в шлию, з-під кнута під канчук. Подумайте! Коли б я тепер віддав Правобережну Україну, після того, як вона довго борикалася за свою незалежність і як в деякі її частини вже таки дещо до ладу довів і загосподарював, так це був би новий козир у руках моїх ворогів проти мене. Сказали би, Мазепа половину України запродав. Clara pacta claros faciunt amicos [3]3
  Чіткі угоди роблять добрих друзів (латин.).


[Закрыть]. Тут Україна, а там Польща, тільки тоді можуть вони бути для себе добрими сусідами й союзниками. А поки Польща сягає рукою по Чорне море, поти вона необачно відбивається від Балтійського. Одно втратить, а другого не здобуде. В боротьбі з українським степом вона обезсилиться до краю, не опанує своєї внутрішньої анархії, і скінчиться тим, що Москва і їх, і нас проковтне в свій ненасичений шлунок.

– Але те саме, що сказали б українці про вашу милість, коли б ваша милість віддали Правобережжя, скажуть поляки про короля Станіслава, якщо він згодиться його вам відступити!

– Pardon! В тім є велика ріжниця.

– Яка?

– Загарбане віддати а своє прогайнувати – це не все одно. До того, його милість король Станіслав, кінчаючи давню польсько-українську ворожнечу, покладе підвалини під новий устрій східної Європи. Помирені колишні вороги з'єдиняться і спільними силами відпиратимуть грізного ворога від своїх границь. Як ні, то, як кажу, він і нас, і вас поневолить, одних і других зробить своїми холопами й рабами. Цар Петро – це символ нової Росії, котра зі своїх болот і снігів виступає на широку, європейську видівню, щоб на ній відіграти великодержавну, імперіалістичну ролю. Балтійське і Чорне море, Карпати й Царгород – це ті границі, до котрих вона піде по наших трупах. Король Станіслав, як людина умна й далекоглядна, як чоловік образований і розуміючий історію, мусить послухати голосу розуму, а не крику короленят, котрі поза границями своїх власних маєтків границь і добра Речі Посполитої не бачать.

– Нелегка річ робити щось проти волі панів і вельмож польських.

– Треба робити те, що інтерес державний велить. Кожний пануючий зрічеться частини, щоб цілість скріпить. Це – конечність, і годі.

– А ваша милість частини не зрікаються.

– Бо мені невільно. Це ж українська земля. Я чужої землі не домагаюся, навіть найменшого шматочка, ні!

– А що ж вашій милості дає цар Петро? – спитав нараз, не без хитрості єзуїт.

– Власне тому, що дає не те, чого мені треба, я хочу балакати з Карлом і Станіславом. Мені як гетьманові Мазепі нічого більше й не треба. Як бачите, я собі не менший пан від якого там короля і не бідніший від жадного з них, але для ідеї державної і ради культури європейської зважуюся на гру, в котрій можу втратити все.

– Того ніколи не буде. Карло побідник, Карло герой, на його дивиться весь світ.

– А воєнне щастя, отче ректоре? Невже ж Олександер Македонський, Ганнібаль і Валлєнштайн це не герої? А що сталося з ними? Eventus belli semper dubius est [4]4
  Вислід війни завжди є під сумнівом (латин.).


[Закрыть].

Балакали no-лати нськи, але так легко й живо, ніби це була їх спільна, рідна мова. Один на другого дивилися з-під ока. Оба мали за собою школу й досвід. Єзуїт балакав майже шепотом, але так виразно, що можна було кождий звук почути, зате не чулося того чуття, з котрих звуки людської мови виходять і забарвлюються ним.

– Ваша милість, – почав єзуїт, – можуть бути впевнені, що нема такого аргументу, якого б я не вжив у користь милості вашої, вважаючи себе його милості послом і адвокатом. Але ж признати годиться, що також контрагенти наші не оставалися в довгу, їх контраргументи зневолювали мене з офензиви переходити в дефензиву. Але оружжя я все-таки не склав і не складаю, сподіваючися, що ваша милість, як вельми досвідчений політик, поступлять дещо зі своїх постулатів, деякі з них переведуть під рубрику дезідератів, противна сторона також піде на компроміси, і почин наш увінчається успіхом ad maiorem Dei, et magmficenriae vestrae.

Гетьман глянув у хитрі очі свого гостя і заперечив головою:

– Отче ректоре! На довгі торги в мене часу нема. Земля під ногами горить. «Hannibal ante portas!» [5]5
  Ганнібал перед воротами (латин.).


[Закрыть]Як людина начитана в істориках грецьких і римських, а також знаюча пізніші аннали й volumina legum [6]6
  Зводи законів (латин.).


[Закрыть], зрозумієте, venerabilis pater [7]7
  Велебний отче (латин.).


[Закрыть], що за що-небудь я певної теперішності за непевну будучність не проміняю. Краще живий хорунжий, ніж. умерший сотник. Мої бажання мінімальні.

– А максимальні, милосте ваша?

– Максимальні – це те, до чого, безперечно, всякий народ має природжене право і чого, певно, може, й у недалекій будучності, будуть добиватися освідомлення одиниці і цілі народи, – ніким і нічим необмежена воля… Але скажіть мені, яке становище Карла?

– Становище Карла?

– Так. Його до мого проекту. Єзуїт зморщив чоло. Під напором того несподіваного питання думка його стала зі здвоєною скорістю працювати.

– Його милість Carolus rex, не можу затаїти правди, рад довести до згоди.

– Рад. Ось і бачите. На його я числю. Сподіваюся, що цей молодий, геніальний чоловік зрозуміє моє важке положення і не допустить до довгих торгів, котрі, як самі ви бачите, вести дуже важко й дуже небезпечно. Граюся з огнем, між мечами танцюю, як сновида, по кришах височезного будинку ходжу. Один нерозважний крок, і – все пропало…

– А релігійне питання? – так само несподівано спитався єзуїт.

Гетьман, не гаючись, відповів:

– Ви знаєте, як я ставлюся до нього. Толеранція, отче ректоре, це мій ідеал. Насильним ширенням якоїсь віри і опресією супротивників релігійних слави Божої не умножимо. Середньовічні практики релігійного питання не розв'язали, видно, треба вирішувати його іншими способами, а саме – свободою слова й совісті. Нехай духовні, сповняючи пильно й совісно свої обов'язки, воюють не мечем, а словом Божим.

– А якщо нам не дозволять сповняти своїх обов'язків?

– В державі, котрої я буду головою, насильства нікому не дозволю чинити.

Пізно в ніч продовжалася розмова в гетьмановій відпочивальні, а царські шпигуни, здалеку підглядаючи його мешкання, дивувалися, який там спокій.

– Мабуть, Мазепа дійсно хорий, – казали, відкладаючи свою працю до завтрашньої днини.