Текст книги "Не вбивай"

Автор книги: Богдан Лепкий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 22 страниц)

СТЕПИ ХВИЛЯСТІЇ

Линяло небо, блідли зорі, поранний туман знімався понад ставком, ніби ставок, встаючи зі сну, позіхав.

Свіжим холодком заносило від лісу.

Мотря відчинила кватирку. Впивалася чарами зарання.

Красо ненаглядная, земле безцінная, чи є де краще, як у нас? Степи хвилястії, луги квітчастії і ріки, як алмаз. Ранки рум'янії, ночі зорянії, сонце, як Бог в небесах, – чом же в раю отсім грізно гогоче грім, чом тут життя – один жах!

Оповідання Чуйкевича прогнали сон від Мотриних очей.

Грізні картини виринали, як докір. Хотілося бігти в степ на могилу і грудьми до землі припасти, благаючи прощення в неї за гріхи власні і за провини батьків. Що ми зробили для тебе, земле свята, чим жертвували тобі, життя наше рідне? Дерлися, жерлися, як божевільні, з рук собі добро виривали, а його кругом так багато – для всякого було б. По скарбах безцінних топчемо – пригадувалися гетьманові слова, – але ліниві ми зігнуться і підняти їх. Велика земля, так ладу нема! – заспокоюємо себе, триваючи в давньому.

Сповідалася Мотря ранкові святому, незаплямованому вчинками людськими, сповідалася тишині нічній, що розпливалася у імлах світанкових. Омий її з суєти повсякденної і намасти душу ісопом, щоб паче снігу убілилася, щоб крином чистим на зелених травах розцвіла, – не без гріхів вона… Полюбила гетьмана свого, але ж і блискові булави піддалася. Влади і слави бажалося їй. Блистіти хотілося, красою і силою променіти, зависливі очі людські під ноги постелити. Прости її, земле свята! Не огнецвіту потрібуєш ти, а тружеників, до жертви спосібних, робітників, малим довольних, чистих покірливих душ.

Такою хоче бути тепер. Руку товаришеві свому подасть, однодумцеві свому, і вдвійку помандрують шляхами назустріч нового добра.

Сповідалася Мотря ранкові святому…

І бачила душу свою, горду, химерну царівну, невдоволену підданими своїми. Про горе людське не дбала. А його так багато і таке жахливе воно, життя – один жах!

До ран цілющим ліком припадати, бальзамом милосердя жагу їх гасити, слізьми топити жар. Любов самолюбиву між людей поділити, як Господь нам велів.

Такою хотіла бути тепер.

В руці держала лист, лист, писаний собственною рукою Мазепи, дрібне, круглаве письмо.

«Не відміняйся в нічому до мене, про що не раз вже слово своє давала і рученьку; а я взаємне, поки жив буду, тебе не забуду… Пригадай тільки слова свої, що давала єси під клятвою, коли виходила з покою мурованого від мене. Хоч так, хоч сяк буде, а любов межи нами не відміниться».

Відмінилася… А чому?..

І Могря сміливою рукою стала здирати з душі тую намітку тендітну, яку сама накинула на неї, щоб не бачити її правдивого обличчя.

Покинула гетьмана, бо так розум велів.

Хотіла йому вільну руку дати до праці для великого діла.

А все ж таки глибоко десь у серці заляг намул недопитої чаші кохання. Обида шевелилася в душі, що відпустив її, що не жертвував для неї усім.

Сама до жертви тої не допустила, а опісля ремствувала на нього.

«Швидче смерті на себе сподівався, – писав гетьман у другому листі, – ніж такої у серці вашому відміни. Згадай тільки свої рученьки, котрі мені не один раз подавала, що мене, хоч будеш зо мною, хоч не будеш, до смерті любити обіцяла».

Найлюбіші слова не розвіяли гордощів укритих. Не відписувала йому довго, аж врешті відповідь дала, що для неї Івана Степановича немає, є тільки гетьман Мазепа, для котрого збереже належну йому вірність і пошану…

Хай буде так!.. Може, воно і краще?.. Пощо дурити себе? Те, що Чуйкевич під липою учора казав, – правда. Поки не віддасться вона, гетьман не перестане думати про неї. Шукатиме доріг, щоб дійти до престолу. А престіл у царських руках. Нині цар і для церкви Бог, цар-антихрист…

І поки не віддасться Мотря, не заспокоїться Любов Федорівна. Помста і злоба скорпіонами поженуть її на крутий шлях злочину… Пощо?..

Хай буде так, як Чуйкевич казав. Чесною дружиною йому стане, товаришкою життєвої мандрівки…

Прощай, казкова мріє дівоча! Перед дійсністю розплинись, як перед сонцем імла! Забудьте, Кочубеєві сади, що колись у Ковалівці зачули. Не говоріть нікому, портрети в бахмацькому дворі, про те, що Мотря з гетьманом розмовляла. Нехай воно тайною останеться між ними. Минуть літа, виростуть другі люди, може, ті розмови колись комусь присняться, може, знов появиться якась непритяменна Мотря, буйна, як весною степ, і неспокійна, як історія наша, і – може, може, вона здійснить те, чого Мотрі не довелось здійснити.

Долі своєї навіть гетьманськими кіньми не об'їдеш… Боже, хай діється воля твоя!..

Без жалю й докору гляділа Мотря в вікно. На обрію зазолотилася смужка, ніби меч відтинав небо від землі. Смужка ширшала і кріпшала, полиняле золото прочищувалося, багровіло і променіло. Проміннями дрижали ниви хвилястії, і заспанії садки, і дорога, що до хутора вела.

Хутір будився зі сну. В стайнях коні іржали, скрипів журавель, милися біля корита козаки. Набравши повні пригорщі студеної водиці, Мотриних дівчат обливали. Чисто, як гомін срібних струн, лунали веселі сміхи. Крізь віття дерев ніби приском сипнуло в очі. Сонце викочувалося на небо.

Мотря гетьманські листи за поясок уткнула.

Порвати і спалити їх?

Пощо?

Нічого поганого в них нема, нічого, щоб перед будучим мужем затаювати треба. Чуйкевич знає, що між Мотрею і гетьманом було. Вона його не дурить. Вирівняні рахунки поміж ними, нову главу писати починають. Дай Бог щасливо дописати її.

Мотрин чура Чуйкевичевого коня зі стайні виводив. Гладив його по шиї і приговорював пестливо. Кінь жадібно свіжий воздух ніздрями втягав. Пахощами ранніми несло від лугів.

Мотря обмилася, розчесала коси, свіже вбрання вдягнула.

Вітай, нова днино життя!.. Казала готовити снідання.

Дивно так. Вчора чужим приїхав, нині будучим мужем від'їжджає. Чого-то не буває через ніч!

Чуйкевич за сніданням ока з Мотрі не зводив. Ніби її іншою побачив – своєю.

Солодких слів не говорив їй. З очей видно було, як пропадав за нею. Тож-то важко від'їжджати тепер!

Так служба кличе, служба, не забава!

Марія Федорівна щонайстаршого вина з погреба добула. Пляшка чорна, мохом і пліснею обросла, насилу відшпунтували її. Пахощами понесло по хаті.

Марія Федорівна хотіла щось казати, так сльози не дали. Мовчки вихиляли чарки. Чуйкевич до ніг Марії Федорівни припав, прощав її, як маму.

Прийняла його і притулила до себе.

– Як сина, люблю тебе, – казала, цілуючи в голову, – а Мотрю, як доньку, діти ви мої рідні.

Втрійку до брами йшли. Марія Федорівна посередині, молоді по боках.

– Не барися з весіллям, – наказувала тітка, – тільки сир відкладаний добрий.

– Мене хоч нині до аналоя ведіть. Мотря мовчки ішла, ніби це не торкалося до неї. Бліда по невиспаній ночі, променіла душевним супокоєм, виглядала, як по бурі ранок.

На овиді хмари бовваніють, над головою ясно. Мотрин чура коня за поводи тримав.

– Гарний коник, прошу ясної панночки, – казав, – на ньому і вашій милості їхати було б безпечно. Чуйкевич усміхнувся:

– Як приїду вдруге, попросимо, щоб панночка спрібувала його.

– Тільки хай ваша милість не баряться, – казав, підставляючи Чуйкевичеві стрем'я.

«Ця біда вже догадалася чогось», – подумала собі Мотря, а вголос йому відповіла:

– А тебе піхотинцем оставимо, бо ти надто цікавий. Козаки поїхали вперед. Ніч щедрою росою скропила виїжджений шлях, і він за ними не курився. Широко кругом лунав козацький спів:

 
Мені з жінкою не возиться,
А тютюн та й люлька
Козаку в дорозі
Знадобиться!
 

– Чуєш, Іване, що співають тобі? – сказала до Чуйкевича Мотря.

– Самі в те не вірять, що співають, – відповів, сідаючи кріпко в сідло.

Лівою рукою поводи стягнув, в правій шапку тримав, низько кланявся.

Марія Федорівна рукою хрест у воздусі робила.

Стояли в брамі, поки з очей не щез.

ЗАРОСЛИМИ ШЛЯХАМИ

На небі місяць май, а сонце гріє, як уліті. Трави повиганяли в хлопа, будяччя розрослося, як гай.

Та від того тільки кінським ногам деяка прохолода, а в козаків, хоч вони до сорочок пороздягалися, піт цюрком ллється.

Найкраще б перележати жару десь у балці, або в комишах над ставищем, або між розвалинами хат (їх чимало тоді попадалося по дорозі) і щолиш вечірком їхати дальше. Та годі! Чуйкевич поспішався. Совість не давала йому вважати на власні вигоди більше, ніж на службу.

В гетьманській військовій канцелярії праці повні руки. Творяться нові військові частини, полки виступають у похід, – війна!

Це одно, а друге – тепер і вднину не дуже-то безпечно, а ніччю їхати – про те, не маючи відповідного конвою, і не гадай!

Полтавщина гуділа. Десять років гуляв тут Лебедин, наганяючи козацьким старшинам і багатішим хуторянам великого страху. Якраз тепер його й приборкали трохи, але спокою все-таки нема. Як гриби по дощі, виростають свавольні купи і тривожать спокійних людей.

До того якраз із Полтавського полку вийшло чимало посполитого люду на Самару, де завелася Вільна Свобода, про яку по цілій Полтавщині ходили всілякі легенди, хвилюючи і без того вже збентежені війною уми.

Маємо гинути в походах або під нагаями царських посіпак, так краще тікаймо в світ за очі!

Навіть на запорозьких землях розплоджувалися ватаги всіляких гультіпак, що, кинувши свої рідні гнізда, готові були до всього. «Лучше псу муха, як поза уха», – казали, пускаючися на непевне діло. Сміливий ватажок, донський отаман Кіндрат Булавін, який, покладаючися на розпучливе невдоволення московського народу, підняв проти царя червоний прапор бунту, виростав в очах невдоволених українських селян у месника-героя. Ждали, щоб він появився у Гетьманщині і зробив усякому панству кінець.

Тому-то не було як Чуйкевичеві оглядатися, чи сонце дуже припікає, чи ні, треба було поспішатися, щоб щасливо вибратись на певнішу дорогу. Цілком певної тоді не було, і ніхто, виїжджаючи з хати, не знав, чи верне до неї.

А все ж таки, коли він другої днини, геть уже з полудня, побачив перед собою заїзний двір з ґанком на тесаних стовпах, від котрого холодна тінь спускалася на спалену сонцем землю, і коли почув запах цвітучої липи і гул гамірливих бджіл, не устоявся проти спокуси і поступив туди.

Козаки порозкульбачували коней і поклалися горілиць на мураві, любуючися тінистою прохолодою. Чуйкевич сів за столом під липою і казав собі подати зимного пива,

Принесла його хазяйка, жінка не стара ще й доволі гарна собою: повновида, рум'яна, зі сміливим поглядом сумно-мрійливих, то знову весело-палких очей. Непевні часи і небезпечний, хоч дохідний, промисел виробили в ній тую сміливість, яка й пробивалася в її рухах і в мові.

Пізнавши в гостю знатного козака, присілася на краєчку лавки і почала розмову.

Чуйкевич не дуже був щедрий на слова, але й нечемним теж не хотів бути. З розмови довідався, що вона вдовує, що чимало всіляких охотників підлабузнюються до неї, але й одного мужа досить. Тепер вона почуває себе, як перепілка в стерні. Богу подякує, як дітей виведе в люди. «Часи ж які, Матінко свята, які тепер часи!»

І почалися зітхання-нарікання, що доброго чоловіка тепер зі свічкою шукай, що життя людське втратило всяку ціну. що зайвий гріш треба перед ближнім, як пес кістку, в землю загрібати та ще дивитися на всі сторони світу, чи не підглядає хто зависливими очима. Коли б не челядь вірна, не сини. що підхоплюються уже, і не сама вона, що й фузію вміє до ока прикласти, то, мабуть, і завтрішньої днини не дожила б. Наскочать, як татари, нароблять бешкету, кровопроливства, костеломства і – поминай, як звали!

Вона теж нарікала на царських ратників, що не лиш харчі і пашу, де яка є, забирають, але й людського життя не шанують. Кажуть, що в одному селі дітей у якусь повітку зігнали й підпалили – прокляті!

І в словах хазяйки звучав невисловлений жаль до гетьмана, що на таке свавольство дозволяє.

– Чекав народ на конець світа, – казала, мрійливо споглядаючи своїми карими очима, – а тут, бач, і цього ратунку нема. Краще хай би світ у безвісті запався, ніж має творитися таке беззаконня.

Чуйкевич потішав її, як міг, зсипаючися на милосердя Боже і на розум гетьманський.

– Гетьман, – казав, – про людей своїх дбає, а тільки люди не вміють чи не хочуть постояти за ним, як стояли колись за батьком Богданом. Бунтацією та недовольством усяким заколот великий чинять, доливаючи оливи до огня.

Ще Чуйкевич свого пива не допив, як від поля надтягнулася ватага, душ кільканадцять, не то козаків, не то селян. Бог вість що таке. Вели сліпого діда-бандуриста. Перед воротами пустили його.

– Ано, чи попаде? – гукали.

– Казав сліпий, – побачимо! – відповів дід, кийком шукаючи воріт.

Ніяк не міг попасти, і ватага реготалася з нього. Аж казяйка взяла діда за руку і провела в двір.

– Година тобі щаслива, – дякував її дід, – щоб ти бачила сонце, світ і діти перед собою, щоб була гожа, як вода, весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля.

– Недобре ти хазяйці желаєш, діду, – почав хтось із гурту, – бо який хосен землі з того, що вона багата? Пани багацтво деруть, а люди з голоду мруть.

Ватага зависливими очима гляділа на козаків у білих сорочках і на старшину, що під липою в холодку попивав пиво.

Розтаборилися осторонь на мураві кругом сліпого діда.

– Ануте, покажи, що вмієш! Дід бандуру строїв.

– Сумної чи веселої вам?

– Смутку і так багато на світі, веселої грай!

Ой була Парася, Медку напилася І в садку-холодку Спати поклалася.

Хазяйка, щоб не слухати непристойної пісні, пустилася в хату. Але її здержали на ходу.

– Як же це? Не вгостиш нас, хазяйко? Хазяйка обіцяла дати по чарці.

– По обіцянку на скорій клячі поспішайся, – гукнув молодий парубок, зірвався на рівні ноги, заіржав, як кінь, і побіг за хазяйкою по горілку.

Дід кінчив пісню, як-то Парасин сват, з кінця Ігнат, припав до пазухи і відганяв мухи.

Дід підморгував і підпригував, рухами доповідаючи слова, а слухачі тішилися, не знати, чим більше, піснею чи дідом.

Випивши по чарці, розказували всячину – хто кого перебреше. Той парубок, що іржав до горівки, плів небилицю про те, як то він черешню з власного уха їв. Ще дитиною запхав собі до уха кістку черешні. Тягнув батько, тягнула мати, і тітки, й сусідки, і ціла громада, так кістка вилізти не рада. Аж пішов він у похід, ранили його, і без пам'яті цілий місяць пролежав. Будиться, глядить, а над ним черешня шумить і ягоди рум'яні, ніби губи в Парані. Виросла псяюха йому з правого уха.

– Ну і що?

– А що ж би, ягоди з'їв, а з черешні зробив хлів, свинюшню для таких свиней, як ви!

– Ну, це ти вже, небоже, здорово пробрехався, – почав другий, – бо нема такої голови, щоб у ній дереву корінь пустити. Але що сватові сестри моєї покійної зовиці виросла гречка на пиці, то це так. Він сім літ не мився, а на восьмий впився, від неділі до неділі спав і не будився. Аж збудила мила. Боже, твоя сила, ані сіяв, не орав, гречка зародила… На руках, на ногах, навіть на спині, чиста, кажу вам, гречка.

Деякі з Чуйкевичевих козаків поприсувалися ближче, щоб слухати небилиць.

Розказував їх народ, що не мав уже чим журитися, ні хати, ні жінки, ні дітей, ні пана, гуляй, душе п'яна, від ночі до рана!

Сміялися з себе і з цілого світу. Не боялися ні царя, ні Бога, про гетьмана навіть не згадуй.

Тільки один мовчки сидів, ніби він зроду сміятися не вміє. Того на решето брали.

– Знаєте, що робив Онисим? – питався котрийсь, показуючи на мовчаливого товариша.

– Нічого мудрого, але розказуй вашець!

– Отож, як грабували ми недавно наше містечко, каже жінка до нього: «А піди-но ти, Онисиме, може, що притащиш; із одежі або з харчів, що б не було, придасться, бо біда вовком свище. Дітиська їсти плачуть, а нема їм що до рота ткнути».

Пішов наш Онисим, не було його два дні, а на третій притащив – знаєте що? – дитину! Дівчинку-дволітка, не знати навіть чиє – людське, панське чи, може, жидівське? «Плакало, – казав, – поміж трупами, змилосердився та й забрав».

– Свої діти мав, так знаю, що таке дитина, – боронився Онисим.

– А в мене нікого нема, – озвався дядько, чорний, як циган, і засвітив очима. – Сам, як палець, тільки помста ходить за мною.

– І це дружина, якщо другої Бог не дав.

– Як дивлюся на людські достатки, як вони з жінками й дітьми у вигодах живуть, то такий мене жаль за серце стискає, що або їм кінець, або мені.

– І чому б то багачам з бідними не поділиться?

– Захотів молока від бика.

– Попроси в жука меду.

– У них і серед зими не випросиш леду.

– Багач глухий, коли кажеш: дай, а скажи: на, то вчує.

– Багача просити, що глухому пісню співати.

– Вмерлого не розбудиш, багача не допросишся, його не проси, а сам бери, що візьмеш, те й твоє.

На Чуйкевича поглядали з-під ока. Якийсь сміливий весельчак на череві підповз до нього.

– Мабуть, гарне пиво, – почав.

– Нічого собі, – відповів Чуйкевич.

– Спрібував би, так грошей чортма. Чуйкевич казав і йому дати мірку. Цей випив і, витираючи вуса, похвалив:

– Є ще гарні пани на світі!

– Лучаються, – відповіли йому, – та мало.

Веди мене, поводир, Де дівчата роблять пир, Отам мене поцілують, Пампушками нагодують! Тю! –

співав сліпець, але його мало хто слухав. Хто хропів, хто кулакувався з сусідом, деякі в кості грали. Зірвався один.

– Пускайте мене, не витримаю довше, Бога нема, чорта нема; є тільки чоловік-звір, ходімте! Насилу посадили його на місце.

– Розжалобився, як вовк над поросям, – казали. – Куди підеш, ну, куди ти, недотепо, підеш? Сиди між добрими людьми, де не проженуть.

– Це такий, – пояснював Чуйкевичеві весельчак, що йому жінку й дітей перегнали кудись, не знати де. Багато тепер нещасливого народу.

– Л ще більше дурного, – завважив Чуйкевич. Той глянув на нього з-під ока:

– Ваша милість не тутешні, мабуть.

– По чім гадаєш?

– Тутешні нашого брата за чоловіка не мають, – а присуваючися ближче, додав: – Чоловікові з очей видно, що в нього на душі. Якби ваша милість у погоню за такими, як отеє ми, пускалися, то не сиділи би під липою, а засілися б десь поза углом. Наш брат свого ворога, як пес нюхом, здалеку чує.

Чуйкевич заспокоїв його, казав, що в його дійсно друге діло, і питався, що це за люди і чиї.

– Свої та Божі. Невмоготу довше страдати; тікаємо.

– Куди?

– Куди Бог дасть. У Вільну Слободу, на Запорожжя, на

Дон, куди нас ноги понесуть, а очі попровадять, щоб тільки

вирватися звідси…

В громаді зашуміло. Сварилися. Одні радили не відбігати далеко й дожидатися приходу Булавіна, другим спішно було до нього. Наскучило песяче життя: утеча, скитальство, жах перед погонею.

– Ходімте, – казали, – а то нас опісля не приймуть або,

як чернь, поженуть перед собою.

Сварка до бійки доходила.

Люди, зацьковані, легко вибухали гнівом і зганяли його на собі, скакали до очей. Ось-ось і пічнеться кровопролитство і костеломство, як хазяйка казала.

Та до того не дійшло. Піднявся цей чорний, як циган, і блиснув грізно очима.

Тишина…

– Товариші! – почав. – Голото бездомная, сироти безріднії, брати мої біднії! Послухайте правдивого слова. Киньте сварню, до ладу привикайте, до послуху людського. Без послуху і діла нема. Отаман колоту не дозволяє, за бешкет смерть. Походний отаман жадає, щоб ви десятками зібралися, вибираючи собі старшин. Виберіть же й собі отамана.

– Циганові отаманом бути! – закричали кругом. – Циганові!

Поклонився їм.

– Поки гурт не зросте вдесятеро, поведу вас. Але ж вважайте: за непослух смерть!

– Хай буде! – відповіли йому.

– А тепер прочитаю вам, що Булавін пише. – Витягнув із-за пояса шматок паперу і став читати, ніби кулями в уши сипав: – «Отамани, молодці, дорожні харцизи, вільні усякого стану люди. злодії і розбишаки! Хто захоче з поход-ним отаманом Кондратієм Булавіном погуляти по чистому полю, красно походити, з'їсти і випити смачно, на добрих конях поїздити – то забирайтесь до мене у вертепи самарські!»

Перервав, обкидаючи громаду очима.

– Всякий ласий на чужі ковбаси, – озвався хтось із гурту.

Циган спалахнув:

– Котрий це?

Винуватець підняв руку вгору:

– Я.

– Чого?

– Бо всякий влесливими словами приманює нашого брата до себе, а опісля – дзуськи! Добре чужими руками жар загрібати.

Та ще він і не сказав того, як циганова рука звалила його, ніби пень сокира. Обіллявся кров'ю.

– Так кождому буде, хто важиться торочити чортзна-що.

Покараного обливали водою, але ніхто не встоював за ним.

Циган письмо за пояс назад сховав.

Чуйкевич зразу догадався, що це один з агентів, котрих сотнями розсилав Булавін, поширюючи бунтовливі відозви по Україні.

«Який народ! Жаль, що на власну руку починають… Віз, котрого колеса обертаються кожде в інший бік».

Нараз свист, ніби хтось шилом в ухо кольнув. Циган зірвався перший.

– За мною!

І ватага хильцем висунулася з подвір'я, тікаючи перед погонею. Остався тільки дід. Ніби байдуже пригравав на бандурі.

 
Гуляй, доню, не бороню,
Хоч би до неділі,
Та дивися, щоб вернула
У сорочці білій…
 

«Розігралося наше море, – говорив до себе Чуйкевич. – Чуда Божого треба, щоб утихомирити його».

Знаючи життя панське-старшинське, а також козацьке-молодецьке і приглядаючися до того, що творилося між людьми посадськими й волосними, як вони, відірвавшися від землі і роду, робилися елементом на все спосібним і до всього готовим, він бачив небезпеку, яка грозила Україні, і сильно турбувався нею.

Як у хмару, в Батурин в'їздив.

Дивився на замок гарний-гарний, та повищерблюваний зубами часу, на вали, що поприсідали, на гармати, в котрих навіть на «віват» добре не стрілиш, – пригадав собі свари й коверзи старшинські, і так важко зробилося йому на серці, що коли б не гадка про Мотрю, то, може б, і собі кинув усе і втікав на Запорожжя. Мотря не пускала…