Текст книги "Тунель"

Автор книги: Бернгард Келлерман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц)

З кожної поїздки С. Вулф привозив трофеї: кучері, пасма кіс – від холодних сріблясто-білявих тонів до найжагучіших рудих – і складав їх у японську лаковану шафку в своїй нью-йоркській квартирі. Але про це ніхто не знав – С. Вулф умів мовчати.

Подорожувати до Європи він любив і ще з однієї причини. Він навідував там батька, до якого прихилявся з дивною сентиментальністю. Двічі на рік С. Вулф бував у Сентеші, попереджуючи про свій приїзд телеграмою. Увесь Сентеш тоді охоплювало хвилювання. Знаменитий син старого Вольфзона! Щасливець! Яка голова!.. Приїздить до Сентеша!..

С. Вулф поставив батькові гарний будинок і посадив навколо нього сад. Це була майже вілла. Сюди приходили скрипалі, вони грали, пританцьовували, а все місто товпилося біля залізної огорожі.

Старий Вольфзон погойдувався вперед-назад, кивав невеличкою, висхлою голівкою і на радощах плакав.

– Великим чоловіком ти став, сину мій! Хто б міг подумати! Великим, моєю гордістю! Я щодня дякую господові богу!

С. Вулфа любило за привітну вдачу все містечко. З багатими й бідними, молодими й старими він розмовляв однаково – по-американському демократично й просто. Такий великий і такий скромний!

Старий Вольфзон мав іще одну мрію і бажав, щоб вона збулася, перше ніж його покличе до себе всевишній.

– Я хочу побачити його самого,– казав він,– отого пана Аллана! Оце чоловік!

А син відповідав:

– Побачиш! Як тільки він знову приїде до Відня чи до Берліна – а він туди приїде,– я пошлю тобі телеграму. Прийдеш до нього в готель і скажеш, що ти – мій батько. Він буде тобі радий!

Але старий Вольфзон здіймав до неба невеличкі старі руки, похитував головою і плакав:

– Ніколи я його не побачу, того пана Аллана! Ніколи не зважусь прийти до нього! Ноги мене не понесуть!

Прощатись обом щоразу було дуже тяжко. Старий Вольфзон дріботів кілька кроків услід за синовим салон-вагоном, потім ноги в нього підкошувались, і він починав ридати. По обличчю С. Вулфа теж котилися сльози. Та, зачинивши вікно й витерши очі, він одразу знову ставав С. Вулфом, і його темна голова рабина загадково мовчала.

С. Вулф проклав собі шлях. Він був багатий, знаменитий, його боялися, міністри фінансів великих держав приймали його з шанобою; на здоров'я, коли не брати до уваги легенької задишки, не нарікав. Апетит – зокрема й до жінок – мав прекрасний. І все ж таки С. Вулф не був щасливий.

Лихо його було в тому, що він звик усе аналізувати, а також у тому, що в пульманівських вагонах і каютах пароплавів у нього лишався час для роздумів. Він міркував про всіх людей, яких зустрічав у житті і згадку про яких зафіксував кінематограф його пам'яті. Він порівнював тих людей одного з одним і себе з ними. С. Вулф був чоловік розумний, мав критичний погляд і з неабияким жахом дійшов висновку, що він – людина досить пересічна! Він знав ринок, світовий ринок, був ніби втіленням курсового бюлетеня, біржового телеграфу, людиною, по саме нікуди напханою цифрами. Але хто він був іще, крім цього? Чи був він тим, кого називають особистістю? Ні. Батько відстав від нього на дві тисячі років, і все ж особистістю був скоріше саме він. А С. Вулф став спершу австрійцем, потім – німцем, англійцем, американцем. Після кожного такого перетворення він скидав шкіру. А тепер, хто він тепер?.. Так, тепер сам дідько знає, хто він, власне, такий! Його пам'ять, його надзвичайна пам'ять,– вона роками механічно зберігала номер залізничного вагона, в якому він їхав з Сан-Франціско до Чікаго,– ця пам'ять була в нього мовби совістю, що вічно стоїть на чатах. Він знав, звідки в нього нібито свої думки, звідки ця манера скидати капелюх, манера розмовляти, манера всміхатися, манера дивитись на співрозмовника, що наганяє на нього нудьгу. Коли С. Вулф усе це усвідомив, то збагнув, чому інстинкт підказав йому позу, в якій він почував себе найпевніше,– позу гідності, спокою, мовчазності. Та навіть ця поза складалася з мільйонів елементів, запозичених в інших людей!

Він думав про Аллана, Хоббі, Ллойда, Гаррімана. Всі вони були люди! Всіх, зокрема й Ллойда, С. Вулф вважав людьми обмеженими, що міркують шаблонно, що взагалі не міркують! І все ж вони були люди, люди своєрідні, яких – хоч причину цього годі назвати – світ сприймав як справжні особистості! Він думав про гідність, з якою тримався Аллан. У чому вона полягає? Хто може сказати, де її коріння? Ніхто. В його силі, у... страху, який Аллан викликав? То в чому ж її секрет? Ніхто не міг дати відповідь. Цей Аллан не позував, він завжди був природний, простий, завжди був сам собою і справляв таке враження! С. Вулф часто придивлявся до його засмаглого, всіяного ластовинням обличчя. Воно не було позначене ні шляхетністю, ні геніальністю, і все ж С. Вулф не міг надивуватися, скільки простоти і ясності в тих рисах. Досить було Алланові що-небудь сказати – навіть так, знічев'я,– і цього вже вистачало. Нікому й на думку не спадало не виконати його розпорядження.

А втім, С. Вулф був не той чоловік, щоб день і ніч сушити собі голову цими речами. Тільки зрідка, коли за вагонним вікном пропливав краєвид, він дозволяв собі поміркувати про таке. Але потім на душі в нього ставало незатишно, настрій псувався.

Розмірковуючи так, він щоразу спинявся на одному: на своїх взаєминах з Алланом. Аллан його поважав, ставився до нього прихильно, по-товариськи, та все ж не так, як до решти, і він, С. Вулф, добре це бачив.

Він чув, як Аллан майже до всіх службовців, інженерів і головних інженерів звертався просто на ім'я. Чому ж йому він завжди казав «містере Вулф» і жодного разу не помилився на слові? З поваги? О ні, синашу, цей Аллан поважає тільки себе! І хоч як смішно це здавалося навіть самому С. Вулфу, а найзаповітніша його мрія була, щоб Аллан поплескав його коли-небудь по плечу й сказав: «Hallo, Woolf, how do you do?» [54]54
  Вітаю, Вулф! Як поживаєте? (Англ.)


[Закрыть] Але він чекав цього вже кілька років.

Після таких роздумів С.Фулфові щоразу ставало очевидно: він ненавидить Аллана! Так, він його ненавидів – без будь-якої на те причини. Йому хотілося, щоб самовпевненість Аллана похитнулася, щоб його погляд хоч раз пригас, щоб він зрештою став від нього, С. Вулфа, залежним.

Коли С. Вулф перебирав такі думки, його всього аж лихоманило. Хіба ж він бажав чогось нездійсненного? Адже може настати час, коли він, С. Вулф... Одного дня він—чом би й ні?! – підніметься на таку висоту, що стане, по суті, цілковитим власником синдикату!

С. Вулф закрив своїми східними повіками блискучі чорні очі, і його товсті щоки здригнулися.

Це була найсміливіша думка за все його життя, і вона С. Вулфа гіпнотизувала.

Якби він мав у своєму тилу всього-на-всього мільярд акцій, тоді Мак Аллан побачив би, хто такий С. Вулф!..

С. Вулф припалив сигару і знов поринув у свої шанолюбні мрії.

7

Компанія «Едісон-Біо» так само випускала щотижня новий фільм про тунель, і справи її йшли блискуче.

Вона показувала чорну завісу куряви, що незмінно висіла над товарною станцією Мак-Сіті. Показувала тисячі огорнених димом паровозів, які стягували сюди з усіх американських штатів незліченні армії вагонів. Мостові крани, поворотні крани, кранові візки, висотні підйомні крани... «Едісон-Біо» показувала «чистилище» й «пекло», де несамовито металися тисячі людей. Фонограф відтворював одночасно й гуркіт, що котився штольнями на дві милі від «пекла». Цей гуркіт, хоч і записаний через модератор, був такий оглушливий, такий нестерпний, що глядачі мимоволі затуляли вуха.

«Едісон-Біо» демонструвала всю біблію новітньої праці. І все було спрямовано на досягнення однієї мети: тунель!

І глядачі, котрі ще десять хвилин тому втішались якоюсь страшною мелодрамою, відчували: всі оті строкаті, громохкі, огорнені димом картини праці на екрані – не що інше, як сцени куди більшої, грандіознішої драми, і її героєм був їхній час.

«Едісон-Біо» проголошувала епос заліза, глибший і величніший від усіх епосів давнини.

Залізорудні шахти в Більбао (Північна Іспанія), Елліваре та Гренгесберзі (Швеція). Місто сталеливарників в Огайо, де випадає попільний дощ, а димові труби стирчать густо, мов списи. Вогненні комахи на нічному обрії над доменними печами у Швеції. Пекло! Металургійний завод у Вестфалії. Скляні палаци, придумані людиною машини-мамонти, а поруч – схожі на карликів їхні творці й господарі. Гурт височенних, як вежа, і товстих дияволів – огорнені димом і підперезані залізними поясами доменні печі – час від часу випльовують у небо вогонь. Нагору злітають вагонетки з рудою – це завантажують домну. У черевах товстих дияволів нутрують отруйні гази, вони нагрівають нутрощі до тисячоградусної температури, і вугілля та кокс самі починають горіти. Триста тонн чавуну дає за день домна. Пробивають льотку, струмок металу б'є в жолоб, люди палають, їхні мертвотні обличчя блищать. Бесемерівські й томасівські конвертери, немов здуті павучі тіла заввишки як кількаповерховий будинок, повертаються під тиском води й то навстоячки, то навлежачки продувають крізь чавун повітря, викидаючи снопи іскор та вогненні змії. Жар, спекота, пекло й тріумф! Мартенівські печі, печі з роликовим подом, парові молоти, прокатні стани, дим, хороводи іскор, розгарячілі люди, в кожному дюймі – геніальність, перемога. Розпечена болванка потріскує, пливе між валками прокатного стану, витягується, як віск, робиться дедалі довшою, довшою, пробігає назад крізь останній профіль, і ось вона вже лежить, гаряча й спітніла, чорна, переможена, готова. «Ессен. Так Крупп прокатує рейки для тунелю».

І на завершення – штольня у вугільній шахті. Коняча голова, сам кінь, поруч іде хлопченя у високих чоботях, а за ними – безкінечний поїзд із навантажених вугіллям вагонеток. Кінь щокрок гойдає головою, важко ступає хлопченя, поки виростає на весь екран, і його чорне, змарніле обличчя всміхається до публіки.

Диктор. Таким погоничем у шахті був двадцять років тому малий Мак Аллан, який тепер будує тунель!

Зала вибухає тріумфом! Глядачі вітають людську енергію і силу, вітають самих себе, власні сподівання!

У тридцятьох тисячах кінотеатрів «Едісон-Біо» щодня показувала фільми про тунель. Не було жодного куточка в Сибіру чи в Перу, де б не бачили цих фільмів. Отож цілком природно, що світ знав усіх керівників будівництва тунелю так само добре, як Аллана. Їхні імена вкарбовувалися в пам'ять людей, як імена Стефенсона, Марконі, Ерліха, Коха.

Тільки сам Аллан усе ще не знаходив часу подивитися фільм про тунель, хоч компанія «Едісон-Біо» багато разів намагалася мало не за поли затягти його до себе.

Річ у тім, що компанія сподівалася на особливий успіх від фільму «Мак Аллан дивиться самого себе у фільмі «Едісон-Біо!»!

8

– Де Мак? – запитав Хоббі.

Мод спинила своє крісло-гойдалку.

– Хвилиночку, подумаю!.. У Монреалі, Хоббі!

Вечір, вони сидять на веранді другого поверху. Веранді виходить на море. Внизу під ними безмовно стоїть у пітьмі сад. Стомлено, монотонно шумлять і джергочуть мертві хвилі, а вдалині вирує, дзвенить робота. До вечері вони зіграли чотири сети в теніс, потім повечеряли, а тепер ще сіли на годинку відпочити. Будинок огорнула темрява й спокій.

Хоббі стомлено позіхає, поплескуючи себе по губах. Монотонний, тихий шум моря його заколисує.

А Мод сидить у кріслі, погойдується, і на сон її анітрохи не тягне.

Вона розглядає Хоббі. У світлому костюмі, з білявим чубом він здається в темряві майже білим, і тільки обличчя та краватка темні. Наче негатив. Мод усміхається: вона пригадала історію, яку їй розповів за вечерею Хоббі. Йшлося про одну з «кузин» С. Вулфа. Дівчина подала на С. Вулфа в суд за те, що він вигнав її на вулицю. Та потім думки Мод повертаються знов до Хоббі. Він їй подобається. Навіть його безглузді витівки їй до вподоби. Вони стали добрими друзями, між ними нема ніяких таємниць. Іноді Хоббі навіть пробує розповідати таке, чого їй зовсім не хочеться знати, і доводиться просити його замовкнути. А з Едіт у Хоббі взаємини такі щирі й довірливі, як у батька з дочкою. Часом і справді складалося враження, ніби господар у цьому домі – Хоббі.

«Він міг би бути моїм чоловіком так само, як і Мак»,– подумала Мод і відчула, як спалахнуло її обличчя.

Цієї самої миті Хоббі тихенько засміявся.

– Чому ти смієшся, Хоббі?

Хоббі потягся, аж крісло зарипіло.

– Я саме думав про те, як житиму наступних півтора місяця.

– Знов програвся?

– Ага. Коли у мене в руках фуль-хенд, невже я повинен сидіти? Я викинув на вітер шість тисяч доларів. Вандерштіфт виграв. Такі багатії завжди виграють.

Мод засміялася.

– Тобі досить тільки натякнути Макові...

– Звичайно, звичайно...– відповів Хоббі, знов позіхнув і поплескав себе по губах.– У дурнів завжди так!

І обоє знов замислилися – кожне про своє. Мод придумала хитру гру: розгойдуючись у кріслі, вона посувалася то вперед, то назад. То вона на крок наближалася до Хоббі, то на крок від нього віддалялась. І весь час не зводила з нього очей.

Серце її було сповнене сум'яттям, покорою і жаданням.

Хоббі заплющив очі, і Мод раптом зовсім поруч запитала його:

– Френку, а як би склалося наше життя, коли б я вийшла була за тебе заміж?

Хоббі розплющив очі – і враз ніби прокинувся. Запитання Мод, а також власне ім'я, на яке до нього вже багато років ніхто не звертається, сполошило його. Він злякався: очі Мод були зовсім поруч, хоч хвилину тому її крісло погойдувалося за два кроки від нього.

Її невеличкі м'які руки лежали на спинці його крісла.

– Звідки я знаю? – розгублено відповів він і спробував усміхнутися.

Обличя Мод було просто перед ним. З глибини її очей ішов золотавий блиск тепла й благання. Під проділом темних кіс її лице здавалося худим, блідим, ніби скорботним.

– Чому я не вийшла за тебе, Френку?

Хоббі перевів подих.

– Бо Мак тобі подобався більше, – промовив він по хвилі.

Мод кивнула головою.

– Ми були б з тобою щасливі, Френку?

Його збентеження зростало, до того ж він не міг зрушити з місця, не нахилившись до Мод.

– Хто знає, Мод? – усміхнувся Хоббі.

– Ти справді тоді любив мене, Френку, чи тільки вдавав? – прошепотіла Мод.

– Так, справді любив!

– Як ти гадаєш, Френку, чи був би ти зі мною щасливий?

– Думаю, що був би.

Мод кивнула головою, і її тоненькі брови мрійливо знялися вгору.

– Правда? – прошепотіла вона ще тихіше, сповнена щастя й болю.

Хоббі вже не знав, як далі бути. І чому це Мод спало на думку згадувати про те, що давно минуло? Він хотів сказати їй, що все це безглуздя, хотів перевести розмову на інше. Так, чорт забирай, Мод і досі йому подобалась, і колись він пережив тяжку трагедію...

– А тепер, Мод, ми стали добрими друзями, чи не так? – запитав він якомога безневиннішим, буденнішим голосом, на який тільки міг спромогтися цієї хвилини.

Мод ледве помітно кивнула головою. Вона все ще не зводила з нього погляду, і так вони сиділи хвилину, дві, дивлячись одне одному в очі.

І раптом це сталося! Хоббі ледь поворухнувся ( він не міг довше так сидіти) – гаразд, але як же все ж таки це сталося? – і їхні вуста ніби самі собою торкнулися одні одних.

Мод відсахнулася. З її грудей вихопився короткий, притлумлений зойк, вона підвелась, на мить застигла, а потім зникла в темряві. Рипнули двері.

Хоббі повільно вибрався з плетеного крісла і, спантеличено, задумливо всміхаючись, задивився в пітьму; на губах він ще відчував теплий цілунок м'яких вуст Мод. На нього налягла така втома, що він, здавалося, ось-ось упаде.

Та потім Хоббі опанував себе. Він знов почув, як шумить море, а вдалині гуркоче поїзд. Він машинально дістав годинника, перейшов через темні кімнати й спустився в сад.

«Це було востаннє! – подумав він.– Stop, my boy! [55]55
  Годі, хлопчику! (Англ.)


[Закрыть] Тепер мене не скоро тут побачать!»

Хоббі взяв із вішалки капелюха, тремтячими руками припалив сигарету і, все ще схвильований, спантеличений, щасливий, вийшов з будинку.

«А все ж таки, хай йому біс, як воно так сталося?» – вже вкотре запитав він себе, уповільнюючи ходу.

Тим часом Мод сиділа скулившись у своїй темній кімнаті, поклавши руки на коліна, не підводячи зляканих очей від підлоги. «Ганьба... Яка ганьба!.. Ох, Маку, Маку!» – шепотіла вона. Потім заплакала – тихо й пригнічено. Тепер вона ніколи вже не посміє подивитися Макові в очі, ніколи-ніколи. Вона повинна йому про все розповісти, повинна розлучитися. Авжеж, це її обов'язок! А Едіт? Дочка може пишатися своєю матір'ю, так, пишатися!

Мод здригнулася. Внизу почулися кроки Хоббі. «Як легко він ступає,– подумала вона.– Яка легка в нього хода!» Серце в неї забилося часто-часто. Може, підхопитися, гукнути: «Хоббі, вернись!.» Обличчя в неї палало, вона заламувала руки. О господи, ні... Яка ганьба!.. Що це на неї найшло? Цілий день у голові вовтузилися якісь навіжені думки, а ввечері їй не сила було відвести від Хоббі очей, і все думала (так, тепер вона могла цілком відверто признатися собі!): «А що, якби він мене зараз поцілував?»

Лежачи в ліжку, Мод іще поплакала від горя й каяття. Потім заспокоїлась і взяла себе в руки. «Я розповім про все Макові, коли він прийде додому, і попрошу його простити мене, я заприсягну... «Не залишай мене більше саму, Маку!» – скажу я.– А втім, як гарно все ж таки це було... Господи, Хоббі на смерть злякався. Спати, спати, спати!»

Другого ранку Мод, купаючись разом з Едіт, відчувала на серці тільки легенький тягар, і цей тягар не минав навіть тоді, коли про вчорашній вечір вона зовсім не думала. Все знов буде добре, неодмінно! Їй здавалося, ніби вона ніколи ще не любила Мака так палко... Але він теж не повинен так забувати про неї! Тільки зрідка вона поринала в роздуми й невидющими очима дивилася перед себе, сповнена гарячих, плутаних, тривожних думок. А що, коли вона справді кохає Хоббі?..

Хоббі не з'являвся три дні. Вдень він як проклятий працював, увечері їхав до Нью-Йорка, грав у карти і пив віскі. Він позичив чотири тисячі доларів і програв їх до останнього цента.

Четвертого дня Мод послала йому листа з проханням неодмінно приїхати ввечері. Їй, мовляв, треба з ним поговорити.

Він приїхав. Мод, побачивши Хоббі, зашарілася, але зустріла його веселою усмішкою.

– Ми ніколи більше не зробимо такої дурниці, Хоббі! – сказала вона.– Ти чуєш? Ох, як я собі дорікала! Я не могла спати, Хоббі. Ні, це було востаннє! Адже винна я, не ти, я себе не обманюю. Спершу я думала, що повинна покаятись перед Маком, а тепер вирішила нічого йому не казати. Чи ти гадаєш, що треба сказати?

– Можеш, звісно, при нагоді сказати, Мод. Або я...

– Ні, тобі не треба, чуєш, Хоббі! Так, при нагоді... Ти маєш рацію. А тепер – будьмо знов, як досі, добрими друзями, Хоббі!

– All right! [56]56
  Гаразд! (Англ.)


[Закрыть] – відповів Хоббі і взяв її руку, думаючи про те, як гарно вилискують у неї коси, і що їй дуже личить, коли вона отак зніяковіє і зашаріється, і яка вона добра та вірна, і що той поцілунок коштував йому чотири тисячі доларів. Never mind! [57]57
  Не біда (Англ.)


[Закрыть]

– Прийшли хлопчики, щоб подавати м'яча. Хочеш пограти?

Так вони знову стали колишніми друзями, і тільки Мод не могла часом стриматися, щоб не нагадати Хоббі поглядом про їхню спільну таємницю.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

1

Мов привид з канчуком, стояв Мак Аллан над планетою, змушуючи людей працювати, працювати, працювати.

Весь світ напружено стежив за шаленою роботою під морським дном. Газети завели постійну рубрику, куди, як на повідомлення з фронту, насамперед звертали погляди всі читачі.

Але в перші тижні сьомого року спорудження тунелю Аллан зазнав тяжкого удару долі. У жовтні в американських штольнях сталася велика катастрофа, що поставила під загрозу всю справу.

Незначні неполадки та окремі нещасні випадки траплялися щодня. Тунельники гинули під кам'яними завалами, попадали під поїзди, їх розривало під час вибухів. Смерть почувала себе в тунелі як дома й вихоплювала собі жертви з-поміж робітників без особливих церемоній. В усі штольні не раз проривалися величезні потоки води,– насоси ледве встигали її відкачувати,– і тисячам людей загрожувала небезпека затоплення. Ці сміливці працювали іноді по груди у воді. А часом ті потоки були гарячі, як окріп, і парували, мов гейзери. Правда, появу такої великої маси води здебільшого можна було передбачити й заздалегідь ужити заходів. За допомогою спеціальних апаратів, схожих на передавачі бездротового телеграфу, методом, уперше запропонованим доктором Леві з Геттінгена, в породу посилали електромагнітні хвилі, які наштовхнувшись на потужні маси води, (або покладів руди) відбивалися назад і накладались на послані хвилі. Не раз каміння засипало бурильні машини, і в таких випадках теж не обходилося без людських жертв. Бо кому не щастило врятуватися в останню мить, того роздавлювали уламки. Отруєння окисом вуглецю, малокрів'я були буденним явищем. Тунель породив навіть нову хворобу, схожу на ту, що буває в робітників, які працюють у кесонах. Люди її так і назвали – the bends [58]58
  Кесонна хвороба (англ.).


[Закрыть]. Аллан побудував на березі моря спеціальний санаторій для тих, хто постраждав від цієї дивної хвороби.

Та загалом за шість років тунель поглинув не більше жертв, ніж будь-яке інше велике технічне підприємство. Всього загинуло тисяча сімсот тринадцять чоловік – число відносно невелике.

Проте десяте жовтня сьомого року будівництва стало для Аллана чорним днем...

Аллан мав звичку щороку в жовтні провадити на американській ділянці генеральну перевірку, що тривала багато днів. Інженери й службовці називали цю перевірку «страшним судом». Четвертого жовтня Аллан оглядав місто. Заходив до робітничих будинків, на бойні, в лазні й лікарні. Побував у будинку для тих, хто одужував після хвороби (ним керувала Мод). Мод цілий день дуже хвилювалась і густо зашарілася, коли Мак похвалив її за роботу. В наступні дні він відвідував адміністративні приміщення, товарні станції та машинні зали, де в безкінечних рядах двигтіли й потріскували динамо-машини, працювали надшвидкісні і строєні насоси, шахтні вентилятори, компресори.

Після цього Аллан разом з Хоббі, Гарріманом та інженером Берманом спустився в тунель.

Огляд тунелю тривав кілька днів, оскільки Аллан перевіряв кожну станцію, машину, стрілку, кожен квершлаг і склад. Завершивши роботу в одному місці, вони зупиняли сигналом перший-ліпший поїзд, вискакували на платформу і їхали далі.

У штольнях було темно, як у льоху. Іноді мимо пролітав рій вогнів – миготіли залізні каркаси, людські тіла, що попримощувалися на балках; сліпуче спалахувала червона лампа, різко лунав дзвін на паровозі, і тіні розліталися в усі боки.

Темні штольні гули від поїздів, що все мчали, брязкали, гуркотіли. З далекої пітьми долинали пронизливі крики, так наче десь завивали вовки, пирхав і сопів, випірнувши з води, гіпопотам, люто сварилися хрипкими голосами циклопи, і здавалося, ніби можна навіть розчути окремі слова. Штольнями котився регіт, і кінець кінцем усі ці чудні й моторошні звуки зливалися водно. Тунель гримів, гудів, шумів, і поїзд цілком несподівано потрапляв в ураган такого гуркоту й двигтіння, що ніхто вже не чув власного голосу. За сорок кілометрів від бурильної машини в тунелі гуло так, неначе в гігантський баранячий ріг дули всі чорти в пеклі. Тут залиті світлом від прожекторів робочі місця сіяли, немов розпечені до білого ливарні печі.

Звістка про те, що Аллан у тунелі, поширювалася блискавично. Хоч би де він з'являвся (вкритий таким шаром пороху та грязюки, що його було годі впізнати – і все ж його відразу впізнавали), загони тунельників заводили «Пісню про Мака»:

Three cheers and a tiger for him! [59]59
  Гіп-гіп ура йому! (Англ.)


[Закрыть]

Шапки геть перед Маком,

Бо хлопець він свій!

Зробить що хочеш як стій!

God damn you, yes [60]60
  Хай вам дідько, атож (англ.).


[Закрыть], такий наш Мак!

Three cheers and a tiger for Mak![61]61
  Гіп-гіп ура Макові! (Англ.)


[Закрыть]

Робітники, які щойно закінчили зміну, сиділи на платформах з камінням, і в сповнених гуркоту й рокоту штольнях услід за поїздами котилося відлуння їхнього співу.

Мак був популярний, і робітники – наскільки допускала фанатична ненависть трудового люду до капіталу – його навіть любили. Аллана вважали своїм чоловіком, зліпленим з того самого тіста, хоч він і мав величезну владу.

«О, Мак!..– казали робітники.– Мак – це той чоловік!..» Більш нічого вони не казали, але то була найвища похвала.

Популярності Аллана особливо сприяли його «недільні прийоми». Про них також співали пісню, в якій говорилось: «Якщо в тебе клопіт, напиши кілька слів Макові. Він справедливий, він чоловік наш. А ще краще – піди на недільний прийом. Я Мака знаю, він тебе вислухає, не прожене. Він розуміє душу трударя».

У «чистилищі» гуркало залізо, стрекотіли й хурчали, немов пропелери на повному газі, електричні заклепувальні машини. І тут люди співали. На брудних обличчях зблискували білки очей, роти рівномірно роззявлялись, але жодного звуку не чути було.

Останні тридцять кілометрів південної штольні, яку посунули далеко вперед, їм довелося здебільшого йти пішки або їхати на товарних поїздах, що рухалися дуже повільно. Тут штольня являла собою ліс необтесаних стовпів, плетиво балок, і все це двигтіло від якогось незбагненного рокоту, могутність якого то забувалася, то раз у раз нагадувала про себе знов. Від спеки (сорок вісім градусів за Цельсієм) стовпи та балки тріскалися, хоч їх часто поливали водою і вентиляційні установки безнастанно нагнітали свіже, охолоджене повітря. Тут стояла важка, зіпсована, сперта атмосфера – одне слово, як у шахті.

У невеликій поперечній штольні лежав замащений машинним маслом напівголий труп. Це був монтер – він помер від паралічу серця. Довкола кипіла робота, він лежав, і люди поквапно переступали через нього. Йому навіть не закрили очей.

Нарешті дійшли до «пекла». Серед клубів пилюки, що закручувалась у вихори й аж завивала, стояв невеличкий японець з обличчям землистого кольору, стояв нерухомо, мов статуя, і віддавав світловими сигналами розпорядження. Його прожектор спалахував то червоним, то білим сяйвом, а часом він стріляв у тлум заклопотаних людей трав'янисто-зеленим променем, який надавав їм вигляду покійників, що працювали й після смерті.

На Аллана та його супутників тут ніхто не звернув уваги. Ні привітань, ні співу. Довкола метушилися змучені, знесилені, напівпритомні люди. Тут прибулим доводилося самим пильнувати, щоб їх не збила з ніг колода, що її тягли по осипу захекані робітники, чи величезна брила, яку висаджували на візок шість пар дужих, побитих рук.

Штольня залягала тут особливо глибоко – на чотири тисячі чотириста метрів нижче рівня моря. Від гарячого повітря, насиченого дрібною пилюкою, дерло в горлі. Бракувало кисню, і Хоббі раз у раз позіхав, а в побагровілого Гаррімана очі лізли на лоба, наче він задихався. В Аллана легені звикли до бідного на кисень повітря. Робочий гуркіт, юрби людей, що кидалися з боку в бік, піднесли його настрій. В очах у нього мимоволі проступив владний, тріумфальний вираз. Спокій і мовчазність покинули Мака, він снував туди-сюди, кричав, розмахував руками, і його кремезна спина блищала від поту.

Гарріман пробрався до Аллана із зразком породи в руці й підніс камінець до його очей. Потім склав руки рупором і закричав Алланові на вухо:

– Оце та невідома руда!

– Руда?! – в такий самий спосіб перепитав Аллан.

Це була крихка, аморфна порода рудувато-бурого кольору. Перше геологічне відкриття за час будівництва тунелю. Невідома руда, названа субмаринієм, містила в собі велику кількість радію, і Компанія плавильних заводів з дня на день сподівалася, що тунельники ось-ось наштовхнуться на її великі поклади. Про все це Гарріман прокричав Алланові на вухо.

Аллан засміявся:

– Це було б їм на руку!

З бурильної машини вибрався могутньої статури чоловік з рудим чубом і довгими, як у горили, руками. Вимазана брудом та маслом колона з сірою кам'яною кашею на сонних повіках. Чоловік скидався на відкатника руди, а насправді то був один із найкращих інженерів Аллана, ірландець на ім'я О'Ніл. Його права рука була закривавлена, кров змішалася з грязюкою, утворивши чорну масу, схожу на колісну мазь. О'Ніл раз у раз спльовував пилюку й чхав. Один із робітників поливав його водою, як поливають слона. О'Ніл, геть голий, повертавсь і нахилявся під водяним струменем, а потім, мокрий як хлющ, підійшов до Аллана.

Аллан привітався з О'Нілом і показав на його руку.

Ірландець похитав головою і витис своїми ручищами з чуба воду.

– Гнейс іде чимдалі сіріший і сіріший! – прокричав він на вухо Алланові.– Сіріший і твердіший. Червоний гнейс – іграшка проти цього. Доводиться щогодини міняти коронки на бурах. Ще й оця спека, чорти б її взяли!

– Скоро знов підемо вгору!

О'Ніл ошкірився.

– Ага, через три роки! – проревів він.

– Попереду немає води?

– Немає.

Раптом усі вони зробилися зелені й бліді, мов привиди: японець навів на них свій прожектор.

О'Ніл безцеремонно відштовхнув Аллана вбік – бурильна машина відходила назад.

Аллан пробув тут три зміни, потім вибрався на навантажену камінням платформу й поїхав з Гарріманом та Хоббі з тунелю. Зморені, вони вмить поснули, та Аллан і крізь сон ще довго відчував кожну перешкоду, що траплялася поїздові на його довгому чотирьохсоткілометровому шляху нагору. Скреготали гальма, платформи штовхали одна одну так, що каміння злітало на рейки. На поїзд вилазили якісь люди, лунали окрики, спалахувало червоне світло. Поїзд переповзав стрілку й надовго зупинявся. Аллан крізь сон бачив, як через нього переступали темні постаті.

– Це Мак, не зачепіть його!

Поїзд рушав, зупинявся, їхав далі. Та зненацька він помчав дуже швидко; Алланові здалося, наче вони летять, і він поринув у глибокий сон.

Прокинувся Аллан, коли яскраве денне світло немилосердно різонуло, мов блискучим ножем, йому по очах. Поїзд стояв на станції, і Мак-Сіті з полегкістю зітхнуло: «страшний суд» минув і минув щасливо. Інженери подалися до лазні. Хоббі, здавалося, заснув у своєму басейні з сигаретою на губах. Гарріман, навпаки, сопів і пирхав, як бегемот.

– Ти підеш до нас снідати, Хоббі?! – запитав Аллан.– Мод, мабуть, уже встала. Сьома година.

– Мені треба виспатись,– відповів Хоббі, не виймаючи з рота сигарету.– Вночі доведеться знову спускатись у тунель. Але на вечерю прийду неодмінно.

– На жаль, мене тут уже не буде.

– У Нью-Йорк?

– Ні, в Буффало. Випробовуємо новий тип бура – винайшов «товстий Мюллер».

Хоббі не дуже цікавили бури, він перевів розмову на «товстого Мюллера» й тихенько засміявся.

– Вчора я дістав листа від Пендлтона з Азорських островів, Маку,– сонним голосом промовив він.– Пише, що той Мюллер п'є запоєм!

– Ці німці взагалі жлуктять як коні,– кинув Аллан, миючи щіткою ступню.

– Пендлтон пише, нібито Мюллер влаштовує в садку пиятики і так напуває гостей, що вони валяються потім під столом.

Цієї миті повз них пройшов одягнений з голочки японець, який відпрацював уже другу зміну. Він шанобливо привітався.