Текст книги "Тунель"

Автор книги: Бернгард Келлерман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 20 страниц)

Він переїхав до Чікаго. Але й тут були сотні тисяч людей, що втратили на тунелі свої гроші. Аллана прогнали й звідси. Вночі по вікнах готелю стріляли.

Аллан опинився в опалі. Ще недавно це був один із наймогутніших людей у світі, всі державці вшановували його відзнаками, почесний доктор багатьох університетів, почесний член усіх великих академій та наукових товариств. Багато років його зустрічали з тріумфом, захоплення ним іноді прибирало форм, що нагадували культ героїв за давніх часів. Коли Аллан десь у готелі випадково входив до холу, чий-небудь голос відразу з захватом вигукував: «Дивіться, Мак Аллан! Three cheers for Mac!» Ціла ватага журналістів та фоторепортерів день і ніч ходила за ним по п'ятах. Про кожне його слово, кожен жест ставало відомо всім.

Катастрофу Алланові подарували. Адже тоді йшлося тільки про три тисячі людських життів! А тепер ішлося про гроші, суспільство було зачеплене за живе, й воно показало Алланові свої гострі зуби.

Аллан украв у народу мільйони, мільярди! Заради свого безглуздого проекту Аллан змарнував заощадження маленьких людей! Аллан – не просто злодій, він highwayrobber, розбійник з великої дороги! Атож, він і отой його чистоплюй С. Вулф! Увесь цей тунельний фарс він інсценував для того, щоб забезпечити своєму «алланітові» величезний збут. Мільйон доларів чистого прибутку щороку! Чоловіче, ти візьми Алланів сталеливарний завод у Буффало! Це ж ціле місто! А Мак, певна річ, урятував свої грошики ще до краху! Кожен ліфтер, кожен вагоновод кричав, аж надривався, що такого шахрая, як Мак, світ іще не бачив!

Спочатку декотрі газети ще захищали Аллана. Але потім до редакцій плавом попливли листи з погрозами й недвозначними натяками. Навіть більше: люди перестали купляти ті газети! Авжеж, нехай їм грець, хто ж читатиме те, з чим не згоден, та ще й платитиме за це гроші! І газети, що збились на манівці, повернули в інший бік, намагаючись надолужити згаяне. Як не вистачало тепер С. Вулфа, що так безславно пішов на той світ! Він умів тицьнути в потрібну руку потрібну суму чайових...

Аллан виринав то в одному місті, то в іншому, але щоразу йому доводилося знову зникати. Він приїхав у гості до Вандерштіфта в Огайо. І що ж? Через кілька днів на зразковій фермі Вандерштіфта згоріли три комори. Проповідники в молільнях, користуючись з обставин, називали Аллана «анцихристом» ще й добре гріли на цьому ділі руки. Ніхто вже не важився давати Алланові притулок. На фермі Вандерштіфта він одержав телеграму від Етель.

Дорогий Аллан,– телеграфувала Етель,– тато запрошує вас поселитися на скільки завгодно в нашому маєтку Тертл-Рівер у Монітобі. Тато буде дуже радий, якщо ви завітаєте до нього в гості. Там ви зможете вудити форель і матимете добрих коней. Особливо рекомендую вам Тедді. Ми приїдемо до вас улітку. Нью-Йорк уже помалу вгамовується. Сподіваюся, ви цікаво проведете час. Щиро ваша Етель Ллойд».

У Канаді Аллан нарешті знайшов спокій. Ніхто не знав, де він тепер. Аллан пропав безвісти. Деякі газети, що жили з сенсаційних побрехеньок, друкували хвилюючі повідомлення про те, нібито Аллан наклав на себе руки.

«Тунель проковтнув Мака Аллана!»

Однак ті, хто знав його й пам'ятав, що він живучий, як акула, пророкували: скоро Мак випірне знов. Так воно й сталося. До Нью-Йорка Аллан повернувся раніше, ніж багато хто думав.

Крах синдикату потяг за собою в прірву ще сотні підприємств. Багато приватних осіб і фірм, на які прийшовся перший удар, могли б оговтатись, якби їм дали на це хоч кілька тижнів. Другий удар їх доконав. Але загалом наслідки банкрутства виявились не такі спустошливі, ніж можна було побоюватись. Банкрутство не було несподіванкою. До того ж загальне становище було таке погане, що навряд чи могло погіршитись. Настала найнещасливіша найтрагічніша пора за останнє сторіччя. Ця катастрофа відкинула світ у його розвитку на двадцять років назад. Страйк пішов на спад, але торгівля, транспорт, промисловість усе ще не могли вийти з глибокого шоку. Цей шок проник аж до Аляски, до Байкалу й до пралісів Конго. На Міссісіпі й Міссурі, на Амазонці, Волзі й Конго мертво стояли флотилії пасажирських і вантажних суден. Притулки для бездомних були переповнені. У багатьох кварталах великих міст панували злидні. Повсюди голод, нужда...

Безглуздо було б стверджувати, нібито в усьому винен Аллан. Певну роль відіграли тут і всілякі економічні кризи. І все ж багато хто таке стверджував. Газети не переставали звинувачувати Аллана. День і ніч вони дзвонили про те, що він фальшивими обіцянками видурив з народної кишені гроші. Сім років будівництва – і не готова навіть третина тунелю! Аллан сам ніколи – ніколи! – не вірив у те, що впорається з будівництвом за п'ятнадцять років, однак безсоромно обманював людей!

Нарешті у середині лютого в газетах з'явилося повідомлення: Мака Аллана, будівника Атлантичного тунелю, розшукує поліція! Його звинувачували в тому, що він свідомо ошукав громадську довіру.

Через три дні Нью-Йорк знову сповнили викрики продавців газет: «Мак Аллан у Нью-Йорку! Він сам стає перед судом!»

Конкурсне управління синдикату запропонувало величезну заставу, Ллойд – також, однак Аллан відмовився від обох пропозицій. Він залишився в камері попереднього слідства міської в'язниці на Франклін-стріт. Щодня він по кілька годин розмовляв зі Штромом, у чиї руки передав управління тунелем.

Штром жодною міною, жодним словом не виражав свого жалю з приводу такого прикрого становища Аллана, жодною усмішкою не засвідчував своєї радості бачити його. Він доповідав про справи, і більш нічого.

Аллан напружено працював, і нудьгувати йому було ніколи. Він накопичував запас думок, які згодом – згодом! – мали обернутися в енергію м'язів.

Тут, у нью-йоркській міській в'язниці, Аллан розробив одноштольний метод для подальшого прокладання тунелю. Крім Штрома, він приймав тільки своїх адвокатів.

Якось до в'язниці прийшла Етель Ллойд. Однак Аллан відмовився з нею побачитись.

Суд над Алланом почався третього квітня. Всі місця в залі засідань були розібрані ще за кілька тижнів до початку процесу. Щоб дістати місце, треба було заплатити посередникам нечувані гроші. Люди пускалися на неймовірно зухвалі й безсоромні махінації. А жінки взагалі ніби подуріли: всім їм кортіло побачити, як поводитиметься Етель Ллойд!

Головувати призначили доктора Сеймура, найгрізнішого суддю в цілому Нью-Йорку.

Мака Аллана захищали четверо найкращих адвокатів Сполучених Штатів: Бойєр, Вінзор, Коен і Сміт.

Процес тривав три тижні, і всі три тижні в Америці не спадало надзвичайне хвилювання й напруження. На суді розгорнулася вся історія заснування синдикату, його фінансування, будівництва тунелю й управління ним. Суд детально розглядав усі нещасні випадки й жовтневу катастрофу. Дами, що звичайно засинали, слухаючи довершені поезії, тепер пильно прислухалися до всіх подробиць, що їх не могла зрозуміти жодна людина, не знайома добре зі справою.

Етель Ллойд не пропускала жодного засідання. Весь процес вона майже нерухомо просиділа в своєму кріслі й уважно слухала.

Сам Аллан викликав велику сенсацію і певне розчарування водночас. Того, кого так жорстоко побила доля, люди сподівалися побачити зломленим і виснаженим, вони хотіли поспівчувати йому. Однак Аллан співчуття не потребував – він мав такий самий вигляд, що й раніше. Здоровий, широкоплечий, чуб вилискує міддю, та сама манера слухати нібито неуважно й байдуже. Розмовляв він так само розлого, неквапно й небагатослівно, як усі західні американці, і це часом нагадувало в ньому коногона з «Дядька Тома».

Великий інтерес викликав і Хоббі, що виступав на суді свідком. Його вигляд, безпорадна мова справили разюче враження. Невже оцей дід – той самий Хоббі, який колись верхи на слоні катався Бродвеєм?!

Аллан сам скрутив собі в'язи – на превеликий жах чотирьох своїх захисників, які вже не мали сумніву в тому, що його виправдають.

Стрижнем усього судового слідства були, певна річ, оті п'ятнадцять років, протягом яких Аллан пообіцяв спорудити тунель. І на сімнадцятий день слухання, доктор Сеймур обережно підійшов до цього делікатного питання.

Суддя зробив невелику паузу й досить невинно почав:

– Ви брали зобов'язання побудувати тунель за п'ятнадцять років, тобто через п'ятнадцять років пустити перші поїзди?

Аллан. Так.

Доктор Сеймур, докірливо поглядаючи на публіку, ніби мимохідь спитав:

– Чи були ви впевнені в тому, що завершите будівництво за такий час?

Усі сподівалися, що Аллан на це запитання дасть ствердну відповідь. Але він тат не зробив. Чотирьох його захисників мало не вдарив грець від помилки, якої припустився Аллан: він сказав правду. Аллан відповів:

– Упевнений я не був. Але сподівався, що за сприятливих умов додержу цього терміну.

Доктор Сеймур. Ви розраховували на сприятливі умови?

Аллан. Я, звісно, був готовий до тих чи тих труднощів. За певних обставин будівництво могло затягтися на два-три роки.

Доктор Сеймур. Отже, ви були впевнені, що не завершите будівництво за п'ятнадцять років?

Аллан. Я так не сказав. Я сказав, що сподівався завершити, якщо все складеться добре.

Доктор Сеймур. Ви назвали п'ятнадцятирічний термін, щоб легше було провести в життя свій проект?

Аллан. Так.

(Захисники сиділи, наче живі трупи).

Доктор Сеймур. Ваша правдивість робить вам честь, містере Аллан.

Мак сказав правду і сам мав пожати плоди своєї щирості.

Суддя почав заключну промову. Він виступав з другої години дня до другої години ночі. Жінки, що полотніли від гніву, коли їм доводилося почекати п'ять хвилин у крамниці, висиділи до кінця. Доктор Сеймур розгорнув усю жахливу панораму лих, що їх тунель приніс світові: катастрофу, страйк, банкрутство. Він стверджував, що двоє таких людей, як Мак Аллан, обернули б у руїни економіку всього світу. Аллан вражено звів на нього очі.

Другого дня о дев'ятій ранку почалися промови захисників, що тривали до пізньої ночі. Захисники аж лягали на стіл і мало не гладили під підборіддям присяжних...

І ось настав день, коли напруга сягнула апогею. Тисячі людей збилися навколо будівлі суду. Кожне з них втратило через Аллана двадцять, сто, тисячу доларів. Вони вимагали жертви, і вони її одержали.

Присяжні засідателі не зважилися заперечити вину Аллана. Нікому з них не хотілося злетіти в повітря від динамітної міни чи впасти від кулі на сходах власного будинку. Вони визнали Аллана винним у тому, що він свідомо ввів в оману громадськість, одне слово – в обмані. І знову бракувало С. Вулфа, потиск руки якого залишав золотий слід.

Шість років і три місяці в'язниці – такий був вирок.

Це був один із тих американських вироків, що їх не може збагнути Європа. Суд ухвалив його під тиском народу і обставин, що склалися. Відіграли роль і політичні мотиви. У країні скоро мали відбутися вибори, і республіканський уряд хотів задобрити демократичну партію. Аллан вислухав вирок зі спокійним виглядом і відразу подав касаційну скаргу.

Зате аудиторія кілька хвилин сиділа, мов заціпеніла. Та раптом пролунав обурений жіночий голос:

– У Сполучених Штатах більш немає справедливості! Пароплавні компанії підкупили суддів і присяжних!

То була Етель Ллойд. Це зауваження коштувало їй чималих грошей, крім десяти тисяч доларів, виплачених адвокатам. Під час її процесу, що привернув величезну увагу, вона знов образила суд, і їй дали три дні арешту за непристойну поведінку. Однак Етель Ллойд не заплатила добровільно жодного цента. Прийшли описати її майно. Вона простягла судовому виконавцеві пару рукавичок з діамантовими ґудзиками й запитала:

– Я винна ще щось?

– Ні, дякую.– Виконавець узяв рукавички й пішов.

Та коли настав час і Етель мала вирушити за грати, це припало їй не до смаку. Три дні в'язниці? Ні! Вона втекла на своїй яхті з паровим двигуном «Золота рибка» й крейсувала за двадцять миль від берега, де ніхто не міг їй нічого вдіяти. Через кожну годину вона зв'язувалася по радіотелеграфу з батьком. Радіостанції газет перехоплювали всі їхні переговори, і Нью-Йорк цілий тиждень розважався ними. Старий Ллойд до сліз сміявся з витівок дочки і обожнював її ще більше. Але він не міг жити без Етель і зрештою попросив її повернутись. Він, мовляв, погано себе почуває. Етель, не вагаючись, вирушила до Нью-Йорка й відразу потрапила до рук правосуддя.

Три дні сиділа Етель у в'язниці, і газети рахували години до її звільнення. Вона з усмішкою вийшла на волю, її зустрів кортеж автомобілів і врочисто провів додому.

Тим часом Аллан сидів у державній в'язниці Атланти. Вироку він серйозно не сприймав і мужності не втрачав.

У червні почався касаційний розгляд справи. Знов розгорнувся гучний процес. А проте вироку суд не змінив, і Аллана знову відвезли до Атланти.

Справу Аллана передали до верховного суду. І ще через три місяці почався третій, останній, процес. Становище склалося серйозне, для Аллана це було питання життя.

Тим часом фінансова криза пішла на спад. Торгівля, транспорт, промисловість почали оживати. Люди забули про свою фанатичну ненависть. Було сотні ознак того, що хтось докладає зусиль, аби владнати справу Аллана. Ходили чутки, ніби це – Етель Ллойд. Газети публікували статті, сповнені не таких похмурих фарб. Склад присяжних тепер був зовсім інший.

Вигляд Аллана, коли він постав перед верховним судом, усіх вразив. Обличчя його мало блідий, нездоровий колір, на чолі позалягали глибокі зморшки, які не розгладжувалися навіть тоді, коли він говорив. Скроні посивіли, Аллан дуже схуд. Блиск в очах погас. Часом складалося враження, ніби йому до всього зовсім байдуже.

Сповнені хвилювань останні місяці, суди не зламали Аллана. Проте в'язниця в Атланті підточила його здоров'я. Відірваний від життя й позбавлений можливості діяти, такий чоловік, як Аллан, повинен був загинути, як машина, що виходить з ладу, коли тривалий час не працює. Він утратив спокій, погано спав. Його долали кошмарні сни, і вранці він прокидався розбитий. Тунель переслідував його жахами. Він чув уві сні гуркіт, океан заливав штольні, і вода несла тисячі людей, немов потоплених тварин, до устя тунелю. Тунель засмоктував усе, ніби величезна вирва; він поглинав машинні зали й будівлі, в безодню сповзало Тунельне. Пароплави, вода, земля... Перехилявся й осідав Нью-Йорк. Місто палало яскравим полум'ям, будинки плавилися, а він, Аллан, тікав по дахах. Він бачив С. Вулфа, розтятого натроє, і кожна з трьох частин жила й благала його, Аллана, зглянутися...

Верховний суд визнав Аллана невинним. Виправдальний вирок публіка зустріла з тріумфом. Етель Ллойд розмахувала хустинкою, мов прапором. Аллан мусив іти до свого автомобіля під захистом – його розірвали б на шматки, аби лиш дістати що-небудь на згадку. Вулицями, що прилягали до будівлі суду, могутньо котилося:

– Мак Аллан! Мак Аллан!

Вітер повіяв з іншого боку.

А в Аллана було тільки одне бажання, за яке він чіплявся з останніх своїх сил: зостатися самому, нікого не бачити й не чути...

Він вирушив до Мак-Сіті.

ЧАСТИНА ШОСТА

1

Тунель був мертвий.

Кроки далеко відлунювали в порожніх штольнях, а голос гримів, як у льоху. На станціях день і ніч розмірено співали машини, що їх обслуговували мовчазні, озлоблені інженери. Поїзди дуже рідко в'їздили з брязкотом у тунель і виїздили з нього. Тільки в підводній розколині все ще роїлися робітники Пітсбурзької компанії ливарно-афінажних заводів. Мак-Сіті було закурене, безлюдне, вимерле. У повітрі, звичайно сповненому скреготу бетономішалок і гуркоту поїздів, стояла тиша, земля вже не двигтіла. В порту повклякали рядами мертві пароплави. Машинні зали, що сяяли колись, мов казкові палаци, тепер усі до одного були огорнені пітьмою, чорні й безживні, як руїни. Вогонь маяка в порту погас.

Аллан жив на шостому поверсі адміністративної будівлі. Його вікна виходили на море запорошених залізничних колій, що осиротіло тяглися вдалину. В перші тижні Аллан узагалі не виходив надвір. Потім спустився на кілька тижнів у штольні. Ні з ким, крім Штрома, він не спілкувався. Друзів у Тунельному він не мав. Хоббі вже давно виїхав з вілли: він покинув свою роботу й купив ферму в Мені. У листопаді Аллан мав тригодинну розмову зі старим Ллойдом, після якої втратив останню надію. Зневірений, з гіркотою на серці він ще того самого дня вийшов на синдикатському пароплаві в море. Аллан відвідав океанські і європейські станції, і газети надрукували коротенькі повідомлення про це. Але ніхто їх не читав. Мак Аллан був мертвий, як і тунель. Над світом сяяли нові імена.

Коли навесні Аллан повернувся до Мак-Сіті, це вже нікого не цікавило. Нікого, крім Етель Ллойд!

Вона кілька тижнів чекала його візиту до батька. Та Аллан усе не давав про себе знати, і тоді Етель надіслала йому коротенького люб'язного листа: вона, мовляв, дізналася, що Мак повернувся, і вони з батьком були б дуже раді бачити його в себе; якнайщиріші вітання!

Однак Аллан не відповів.

Етель була здивована й почувала себе ображеною. Вона викликала найкращого нью-йоркського детектива й доручила йому негайно розвідати все про Аллана. Другого дня детектив повідомив їй, що Аллан день при дні працює в тунелі. Між сьомою і дванадцятою вечора він звичайно повертається додому. Живе цілком замкнуто, цурається людей і після повернення до міста ще нікого не прийняв. Потрапити до нього можна тільки через Штрома, а цього вблагати важче, ніж тюремника.

Ще того самого дня Етель приїхала надвечір до мертвого Мак-Сіті, щоб побачитися з Алланом. Їй сказали звернутися до містера Штрома. Етель була до такого готова. З цим Штромом вона вже якось упорається! Етель бачила того інженера на процесі Аллана. Вона ненавиділа Штрома й воднораз захоплювалася ним. Його холодна жорстокість і зневага до людей будили в ній відразу, але мужність цього чоловіка викликала у неї захват. Сьогодні він матиме справу з Етель Ллойд! Вбралася вона вишукано: хутро з сибірської чорнобурки, на шапочці – лисяча голова й лапи. Етель напустила на себе якомога звабливішого й переможного вигляду, впевнена, що вмить зачарує Штрома.

– Я маю честь розмовляти з містером Штромом? – почала вона запобігливим голосом.– Мене звати Етель Ллойд. Я хочу відвідати містера Аллана.

Одначе Штром і бровою не повів. Ні всемогутнє прізвище, ні чорнобурка, ані чарівна усмішка на вустах Етель не справили на нього ні найменшого враження. Етель із прикрістю відчула, що її присутність навіює на чоловіка смертельну нудьгу.

– Містер Аллан у тунелі,– холодно сказав Штром.

Його погляд і така зухвала брехня обурили Етель. Вона ту ж мить скинула маску люб'язності й аж побіліла від гніву.

– Ви брешете! – відповіла Етель і, ледве стримуючи обурення, всміхнулася.– Щойно мені сказали, що він тут.

Штром був незворушний.

– Я не можу примусити вас повірити мені. Бувайте здорові! – кинув він.

Це було все.

Такого з Етель Ллойд іще не траплялося. Бліда, тремтячи від люті, вона відповіла:

– Ви ще про мене згадаєте, добродію! До сьогодні так нахабно розмовляти зі мною не зважувався ніхто! Настане день, коли я виставлю вас за двері! Ви чуєте?!

– Тоді я не марнуватиму стільки слів, як оце ви, міс Ллойд! – холодно відказав Штром.

Етель зиркнула в його крижані, наче скляні, очі й мертвотне обличчя. Їй хотілося відверто йому заявити, що він не джентльмен, але вона опанувала себе й промовчала. Тільки кинула на нього сповнений глибокої зневаги погляд – о, то був погляд! – і пішла.

Спускаючись сходами зі сльозами гніву в очах, Етель думала: «Цей тритон теж, видно, схибнувся. Вони всі схибнулися на цьому тунелі – Хоббі, Аллан... Досить лише кілька років попрацювати в тунелі – і чоловік схибнувся».

Повертаючись в автомобілі до Нью-Йорка, Етель плакала від гніву й розчарування. Вона мала намір усіма своїми чарами покорити отого Штрома, за яким ховався Аллан, але від його холодного, зухвалого погляду її самовладання враз як вітром звіяло. Етель плакала від люті, згадуючи погану свою тактику. «Ну, той тип знатиме, хто така Етель Ллойд! – мстиво проказала вона і зле засміялася.– Я куплю весь тунель, аби тільки дістати змогу викинути того хлопчиська геть! Тільки постривай!»

Увечері Етель сиділа навпроти батька бліда й мовчазна.

– Подайте містерові Ллойду соусницю! – накинулася вона на слугу.– Ви що – не бачите?

І слуга, що добре знав примхи Етель, виконав її наказ, не посмівши навіть міною виказати невдоволення.

Старий Ллойд несміливо зазирнув у холодне, владне обличчя вродливої дочки.

Етель не зупинялася ні перед чим. Вона поклала око на Аллана. Вона вирішила поговорити з ним і дала собі слово зробити це будь-що. Та ні за яку ціну Етель не звернеться більше до Штрома! Вона його зневажала! І була впевнена, що й без Штрома, який показав себе зовсім не джентльменом, доможеться свого.

Тепер старому Ллойду було вечорами невесело – доводилося сідати за стіл самому. Етель переказувала через слуг свої вибачення і щодня о четвертій годині їхала поїздом до Мак-Сіті, а поверталася о пів на одинадцяту вечора. Від шостої до дев'ятої вона сиділа в найнятому автомобілі – його спеціально пригнали з Нью-Йорка – за десять кроків від головного входу адміністративної будівлі. Сиділа й чекала.

Кутаючись у хутряне пальто, Етель тремтіла на холоді, якось по-особливому збуджена від цієї пригоди й присоромлена своєю роллю, виглядала крізь замерзлі шибки й час від часу прохукувала в них щілини. Незважаючи на кілька дугових ліхтарів, що вихоплювали з пітьми осяйні печери, на вулиці стояла чорна темінь, і лише густе мереживо колій тьмяно мерехтіло серед ночі. Тільки-но десь чувся звук і хтось з'являвся, Етель напружувала зір і серце її починало калатати.

Третього вечора вона вперше побачила Аллана. Він ішов з якимсь чоловіком через залізничні колії, і Етель відразу впізнала Мака по ході. Проте його супутником виявився Штром. Етель проклинала того чоловіка! Вони пройшли біля самого автомобіля, і Штром навіть повернув голову до вкритого памороззю іскристого вікна. Етель уже подумала була, що Штром упізнав її, і злякалася, що він скаже про це Алланові. Але Штром пішов далі, не промовивши до Аллана жодного слова.

Через кілька днів Аллан повертався з тунелю вже о сьомій годині. Він сплигнув з поїзда, що стишив хід, і неквапно рушив через колії. Тихо, замислившись, ішов він своєю дорогою, наближаючись до автомобіля. Коли він уже ступив на східець перед під'їздом, Етель відчинила дверцята й гукнула його.

Аллан на мить зупинився й повернув голову. Потім, очевидно, вирішив іти далі.

– Аллан! – ще раз гукнула Етель і поспішила до нього.

Аллан обернувся і швидко, пильно глянув їй в обличчя, сховане під вуаллю.

Він був у просторому коричневому пальті, шарфі й високих чоботях, заляпаних грязюкою. Обличчя худе й суворе. Хвилю вони мовчки дивились одне на одного.

– Етель Ллойд? – байдуже проказав Аллан.

Етель зніяковіла. Вона вже майже забула Алланів голос, а тепер упізнала його. Вона не зважувалася підняти вуаль, відчуваючи, що почервоніла.

– Так,– нерішуче мовила вона і відгорнула вуаль. Аллан дивився на неї серйозними, ясними очима.

– Що ви тут робите? – спитав він.

Однак Етель уже опанувала себе. Етель зрозуміла, що всі її зусилля обернуться нанівець, якщо в цю хвилину вона не знайде правильного тону. І вона знайшла його, знайшла інстинктивно. Етель засміялася – весело й щиро, як дівчинка, а тоді сказала:

– Бракувало ще, Аллан, щоб ви мене висварили! Мені треба з вами побалакати, але ж ви нікого до себе не допускаєте, і я цілі дві години прождала вас в автомобілі.

Погляд Аллана не змінився. Проте голос його пролунав уже трохи привітніше, коли він запросив її ввійти.

Етель з полегкістю зітхнула. Небезпечна хвилина минула. Коли вона ступила до ліфта, на душі в неї було легко, радісно, щасливо.

– А я вам писала, Аллан,– усміхнулась вона. Аллан не дивився на неї.

– Так-так, я знаю,– відповів неуважно він і опустив очі.– Та, щиро кажучи, я тоді...– І він пробурмотів кілька слів, яких вона не зрозуміла.

Цієї миті ліфт зупинився. Двері їм відчинив Лайон. Етель побачивши його, дуже здивувалася й зраділа.

– Та це ж наш старий Лайон! – вигукнула вона й простягла старому худому китайцеві руку, як доброму знайомому.– Як поживаєте, Лайоне?

– Дякую,– ледве чутно прошепотів збитий з пантелику слуга і, сьорбнувши ніздрями повітря, вклонився.

Аллан вибачився перед Етель і попросив її хвилинку зачекати. Лайон провів її до просторої, добре натопленої кімнати й відразу вийшов. Етель розстебнула пальто й поскидала рукавички. Кімната була вмебльована досить скромно, без смаку. Видно, Аллан замовив меблі по телефону в якому-небудь магазині, а квартиру йому обставляв шпалерник. До того ж завіски на вікнах були саме зняті, і крізь голі віконні рами виднілися чорні квадрати неба з трьома-чотирма холодними мерехтливими зорями. Через деякий час повернувся Лайон і подав чай із грінками. Потім ввійшов Аллан. Він переодягся й замість чобіт узув туфлі.

– Я до ваших послуг, міс Ллойд,– серйозно, спокійно промовив він і сів у крісло.– Як поживає містер Ллойд?

І Етель побачила по його обличчю, що вона йому не потрібна.

– Дякую, в батька все гаразд,– відповіла вона неуважно.

Тепер вона могла добре роздивитися Аллана. Він дуже посивів і, здавалося, на багато років постарів. Риси його обличчя загострилися, і воно було зовсім нерухоме, наче скам'яніле, на ньому застигло приховане озлоблення й німа впертість. Холодні безживні очі не дозволяли чужому погляду проникнути в них.

Якби Етель діяла розважливо, вона спершу завела б з Алланом невинну розмову, щоб дати собі і йому можливість помалу призвичаїтися до обставин. Вона й мала намір так зробити і навіть хотіла була поскаржитися на Штрома, та, бачачи, як Аллан змінився, яким став чужим і замкнутим, піддалася своєму імпульсу. Серце їй підказувало, що можна якось зацікавити й утримати Аллана.

І Етель відразу заговорила щиро й довірливо, так ніби вони були колись дуже близькі друзі.

– Аллан! – мовила вона, окинувши його ясним поглядом голубих очей, і простягла йому руку.– Ви просто не уявляєте собі, яка я рада бачити вас!

Аллан подав їй руку, що тепер стала грубою, твердою. Він коротко всміхнувся, проте в його очах відбилась ледь помітна добродушна зневага до такого вияву жіночої прихильності.

Етель не звернула на це уваги. Її вже важко було залякати. Вона подивилась на Аллана й похитала головою.

– Вигляд у вас поганий, Аллан,– провадила вона.– Таке життя, яким ви живете, не для вас. На деякий час вам потрібен був спокій і самотність, я добре розумію. Але не думаю, що ви це довго витримаєте. Не гнівайтесь, що я вам так кажу. Вам потрібна ваша робота – вам не вистачає тунелю! Більш нічого!

Це була правда, Етель доторкнула Аллана до живого. Він сидів і пильно дивився на неї. Аллан жодним словом не заперечив і навіть не спробував перебити її.

Етель захопила його зненацька й почала користатися з його збентеження. Вона говорила так швидко й збуджено, що тепер з його боку взагалі було б нечемно урвати її. Етель дорікала Алланові, що він зовсім відцурався від друзів, що поховав себе в цьому мертвому місті. Вона змалювала йому свою сутичку зі Штромом, розповіла про Ллойда, про Нью-Йорк, про знайомих, знов і знов повертаючись до тунелю. Хто ж завершить будівництво, якщо не він, Аллан? Кому світ довірить це завдання? Та навіть якби й не це, то вона однаково повинна відверто йому сказати: він просто загине, коли найближчим часом не візьметься знов до своєї роботи...

Сірі Алланові очі спохмурніли й зробилися темні – стільки туги, гіркоти й сподівань збудили в ньому слова Етель.

– Навіщо ви все це мені кажете? – спитав він, кинувши на Етель роздратований погляд.

– Я добре знаю, що не маю ніякого права говорити вам про це,– відповіла вона.– Хіба тільки право, яке дає дружба чи знайомство. Але я кажу вам про це тому, що...– Однак Етель так і не змогла пояснити чому й повела далі: – Я лише дорікаю вам за те, що ви загребли себе в оцій жахливій кімнаті, замість того, щоб перевернути світ і закінчити будівництво тунелю.

Аллан поблажливо похитав головою і розчаровано всміхнувся.

– Міс Ллойд,– мовив він,– я вас не розумію. Я вже перевернув світ і щодня намагаюся робити все, що можу. Але зараз годі й думати про те, щоб відновити роботу.

– Чому?

Аллан здивовано звів на неї очі.

– Ми не маємо грошей,– коротко сказав він.

– Але хто ж може дістати гроші, як не вu?! – поспішила заперечити Етель і ледь помітно всміхнулася.– Поки ви тут сидітимете відлюдьком, ніхто вам грошей, звісно, не дасть.

Аллана ця розмова стомила.

– Я пробував усе,– мовив він, і з того, як він це сказав, Етель здогадалася, що вона починала йому докучати.

Вона взяла рукавички й, натягуючи ліву, спитала:

– А з татом ви розмовляли?

Аллан кивнув головою, уникаючи її погляду.

– З містером Ллойдом? Звичайно! – відповів він.

– І що?

– Містер Ллойд не залишив мені ніяких надій! Етель засміялася своїм легким, дитячим сміхом.

– Коли? – спитала вона.– Коли це було, Аллан?

– Торік восени,– відповів, подумавши, він.

– Он як, восени! – підхопила Етель, і на її обличчі відбився подив.– У тата тоді були зв'язані руки. Тепер справа стоїть зовсім інакше...– І вона викинула свій козир:– Тато мені сказав: «Я, може, й узявся б за тунель. Але ж не піду я, звісно, до Аллана сам! Нехай він прийде до мене».– Етель сказала про це мимохідь.

Аллан сидів мовчки, поринувши в думки. Він нічого не відповів. Своїми словами Етель ніби запалила в його серці вогонь. Кров ударила йому в обличчя. У вухах раптом почувся гуркіт – то в тунелі відновилася робота. Невже це можливо? Ллойд?.. Від хвилювання Аллан аж устав.

Хвилю він мовчав. Потім звів очі на Етель. Вона застібала рукавички, і ця робота, здавалося, поглинула всю її увагу. Етель підвелася й усміхнулась до Аллана.

– Тато, певна річ, не доручав мені розповідати вам про це, Аллан. Він не повинен знати, що я тут була,– додала вона, стишивши голос, і простягла йому руку.

Аллан подивився на неї теплим, вдячним поглядом.

– Це справді дуже мило з вашого боку, міс Етель, що ви приїхали до мене! – сказав він і потис їй руку.

Етель тихенько засміялася.

– Пусте,– мовила вона.– Ці дні я не мала чого робити й подумала: «Ану ж погляну, що там поробляє Аллан». Прощавайте!

2

І Етель пішла.

Того дня Етель була за вечерею в такому піднесеному настрої, що в старого Ллойда серце тішилося. Після вечері вона обняла батька за шию і сказала:

– Чи матиме мій любий татусь завтра вранці час побалакати зі мною про одну важливу справу?

– Навіть сьогодні, якщо хочеш, Етель!

– Ні, завтра. А мій любий татусь зробить усе, про що його попросить Етель?

– Якщо зможу, доню.