Текст книги "Тунель"
Автор книги: Бернгард Келлерман
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 20 страниц)
І знову сповнені тривоги й моторошного страху жінки вдивлялися в два невеликі чорні отвори, що блимали знизу вгору, немов двоє підступних роз'їдених очей, в яких прозирало лихо й жах.
Годині о дев'ятій підійшли перші поїзди, напхом напхані робітниками, які ще здалеку почали схвильовано вимахувати руками. Вони поверталися з глибини тунелю, куди вже проникли паніка й переляк. Робітники репетували й кричали: «Тунель горить!»
Знявся несамовитий галас, вереск. Натовп подався вперед, в один бік, у другий.
В цю хвилину на одному з вагонів, розмахуючи капелюхом і щось вигукуючи, з'явився Гарріман. У вранішньому світлі він скидався на труп – блідий, без кровинки на виду, і кожне пов'язувало його вигляд з нещастям у тунелі.
– Гарріман! Тихо, він хоче говорити!
– Присягаюся, що кажу правду! – крикнув Гарріман, коли натовп заспокоївся; з кожним словом із його рота вихоплювалися густі клуби пари.– Чутки, нібито тунель горить,– дурниці! Бетон і залізо не горять. Від вибуху зайнялося кілька трухлявих стовпів позад бурильної машини. Ось звідки ця паніка] Наші інженери вже гасять вогонь! Вам не треба...
Але йому не дали доказати. Дикий свист і крик урвали його, жінки почали хапати під ногами каміння. Гарріман сплигнув з вагона і повернувся в будівлю станції. Там він знесилено впав у крісло.
Гарріман відчував, що всьому кінець, що тільки Аллан може запобігти катастрофі тут, нагорі.
Але раніше, ніж увечері, Аллан не зможе сюди прибути!
Непривітна, холодна станційна зала була переповнена інженерами, лікарями й службовцями, вони поспішили сюди, щоб бути готовими допомогти людям.
Щоб погасити дію снотворного, Гарріман випив цілий літр чорної кави. Він виблював і двічі непритомнів.
Але що він міг зробити? Єдине переконливе повідомлення, яке він одержав, була телефонограма – її передав йому за дорученням Бермана один з інженерів на шістнадцятій станції.
На думку Бермана, в обшитій дошками штольні від високої температури самі загорілися стовпи, а від вогню вибухнули підривні гільзи. Це було переконливе пояснення, але не міг же вибух бути такий сильний, що його почули аж на двадцятій станції!
Гарріман послав рятувальні поїзди, але вони вернулися,– всіма чотирма коліями з тунелю поспішали зустрічні поїзди й примусили їх дати задній хід.
Гарріман о пів на п'яту дав Алланові телеграму, яка наздогнала його у спальному вагоні Нью-Йорк—Буффало. Аллан відповів, що вернеться спеціальним поїздом. Про вибух, телеграфував він, не може бути мови, оскільки вибухові речовини у вогні тільки згоряють. Що ж до самої машини, то в ній кількість вибухівки теж надзвичайно мізерна. Вислати рятувальні поїзди! Всі станції зайняти інженерами! Штольню, в якій вогонь, затопити!
Алланові було легко давати розпорядження. Адже поки що жодному поїздові не пощастило проникнути в тунель, хоч Гарріман наказав негайно перевести всі поїзди, що йшли з тунелю, на виїзні колії.
Ніхто більш не дзвонив по телефону, хоч на п'ятнадцятій, шістнадцятій і вісімнадцятій станціях ще були інженери; вони повідомили, що всі поїзди пройшли.
Через деякий час шлях усе ж таки звільнився, і Гарріман вислав у тунель чотири рятувальні поїзди один за одним.
Натовп похмуро пропускав їх.
Дехто з жінок викрикував на адресу інженерів брудну лайку. Настрій з хвилини на хвилину ставав дедалі збудженішим. Але потім, годині о десятій, прибули перші поїзди з робітниками із «чистилища». Тепер не залишалося сумніву в тому, що катастрофа жахливіша, ніж можна було припустити.
Надходили все нові поїзди, і ось уже робітники, що приїхали на одному з них, кричали:
– На останніх тридцятьох кілометрах загинули всі!!!
4
Чоловіків із брудними жовтими обличчями, що поверталися з тунелю, оточували й закидали сотнями запитань, на які вони не могли відповісти. Десятки разів їм доводилося переказувати все, що вони знали про нещастя в тунелі, а розповісти про це можна було кількома словами. Жінки, котрі знаходили своїх чоловіків, кидалися їм на шию і відверто показували свою радість перед тими, яких ще мучила страшна невідомість. Страх блукав на їхніх обличчях, і вони всоте повторювали запитання: чи не бачив хто їхніх чоловіків? Вони нишком плакали, нестямно бігали туди-сюди, кричали, вигукували прокляття, а тоді вкотре завмирали, втуплюючи погляд униз, уздовж колії, поки страх знову гнав їх з місця на місце.
Люди все ще не втрачали надії, бо чутка про те, що «на останніх тридцятьох кілометрах загинули всі», виявилась перебільшеною.
Нарешті з тунелю вийшов і той поїзд, якого інженер Берман затримував доти, доки його застрелили. Поїзд привіз першого мертвого – італійця. Проте італієць загинув не в катастрофі. Він кинувся з ножем у відчайдушну бійку з одним із земляків, своїм amico [67]67
Товаришем (італ.).
[Закрыть], за місце у вагоні й заколов його. Падаючи, amico встиг розпанахати йому ножем живіт, і в дорозі італієць сконав. Так чи так, а це був перший покійник. Оператор «Едісон-Біо» закрутив ручку своєї камери...
Коли мерця внесли на станцію, довго стримувані почуття натовпу знайшли вихід. Спалахнув гнів! І раптом усі закричали (як раніше робітники в тунелі):
– Де Мак? Він повинен заплатити за це!
Якась жінка з істеричними криками прокладала собі дорогу крізь натовп. Вириваючи в себе цілими жмутами коси й роздираючи на собі нічну сорочку, вона бігла за трупом.
– Чезаре! Чезаре!..
Так, то був Чезаре.
Та коли збуджені гурти робітників з берманівського поїзда (переважно італійці та негри) пояснили, що більше поїздів не буде, зробилося зовсім тихо...
– Більше не буде поїздів?!
– Ми останні!
– Хто ви?
– Останні! Ми останні!!
Здавалося, в натовп сипануло картечним градом. Усі розгублено, безтямно забігали туди-сюди, тримаючись руками за скроні, так ніби їх поранило в голову.
– Останні!! Вони останні!!
Жінки, голосячи, падали на землю, діти плакали, але в декого вже спалахнула жадоба помсти. І раптом увесь цей величезний натовп рушив уперед. Повітря гуло від крику й гаму.
Кремезний смаглявий поляк з войовничими вусами виліз на кам'яну брилу й загорлав:
– Мак загнав їх у пастку!.. У пастку!.. Відплатімо за товаришів!
Натовп шаленів. У кожного в руці раптом з'явився камінець – ця зброя народу,– а камінців тут було вдосталь. (Ось одна з причин того, чому у великих містах люблять асфальтувати вулиці!)
Ще три секунди – і в усій станційній будівлі не залишилося жодного цілого вікна.
– Гарріман, виходь!
Але Гарріман більш не з'являвся.
Він подзвонив у поліцію, бо кілька поліцейських Тунельного були безсилі. І тепер Гарріман, важко дихаючи, сидів у кутку, блідий, не в змозі зібратися з думками.
Люди проклинали його й поривалися вдертись до приміщення. Але поляк придумав інше: оскільки, мовляв, винні всі інженери, то треба попідпалювати їхні будинки, і нехай згорять їхні жінки та діти!
– Загинули тисячі! Тисячі!
– І цим усім туди ж дорога! – кричала італійка, чоловіка якої заколов товариш.– Усім! Відплатімо за Чезаре!
І вона побігла попереду – фурія з розпатланими косами, в подертій на шматки одежі.
Натовп, безладно галасуючи, посунув під мрякою через завалений сміттям вигін. Не стало чоловіків, батьків, годувальників! Тепер – нужда, злидні! Помститися! Крізь гармидер уривчасто прохоплювався спів, там і сям окремі групи співали одночасно «Марсельєзу», «Інтернаціонал», гімн Сполучених Штатів.
– Загинули тисячі! Загинули! Загинули!
Сліпий гнів, жадоба нищити, вбивати, трощити охопила це збурене юрмище. Люди зривали рейки, валили телеграфні стовпи, змітали сторожові будки. І щоразу, коли щось тріщало й розліталося на друзки, здіймався дикий тріумф. Поліцейських освистували й закидали камінням. Здавалося, в цьому нападі люті всі раптом забули про свій біль.
А попереду до вілл та приватних будинків інженерів мчала знавісніла орда фанатичних жінок.
Тим часом відчайдушний біг під океаном тривав. Усі, кому пощастило врятуватися від обвалів, вогню та диму, невтомно мчали вперед. Люди втікали від пазурів смерті, що ядуче дихала їм у спину. Дехто плентав сам, з розкошланим чубом, цокаючи зубами, спотикаючись; інші йшли по двоє, з криком і плачем. Люди цілими юрбами тяглися, важко дихаючи, один за одним; поранені, покалічені лежали на землі й благали зглянутись. Дехто зупинявся, скований страхом, що нікому не сила подолати цей жахливий шлях пішки. Дехто просто здавався – лягав на землю і ждав смерті. Та були й такі, що вміли добре бігати, вони працювали ногами, як коні, переганяли решту, і виснажені люди, в яких уже підтиналися коліна, заздрили їм і проклинали їх.
Рятувальні поїзди раз у раз калатали у дзвони, даючи знати, що наближаються. Із мороку до вагонів кидалися люди; вони ридали від радості, що їх урятували. Та поїзд їхав далі, в глибину тунелю, і через кілька хвилин людей охоплював страх. Вони сплигували на землю й вирушали пішки до іншого поїзда, що, як їм сказали, ждав за п'ять миль.
Рятувальний поїзд посувався повільно – нажахані робітники, які виїздили на останніх товарних поїздах, повикидали багато каміння, щоб звільнити собі на платформах місце, і тепер доводилося розчищати колії. А потім повалив дим! Він роз'їдав очі, дер у горлі, не давав дихати. І все ж поїзд їхав далі, поки прожектори протинали стіну диму. На цьому рятувальному поїзді були мужні інженери, вони не боялися ризикувати життям. Вони зіскакували з поїзда, забігали у респіраторах до заповнених димом штолень і дзвонили. І їм таки вдавалося примусити невеличкі групки людей, що втратили будь-яку надію, зробити останнє зусилля й пройти ще тисячу метрів до поїзда.
Та потім і цей поїзд мусив відійти назад. Багато з тих інженерів захворіли від отруєння димом, а два померли через день у лікарні.
5
Цього дня Мод спала допізна. Вона чергувала в лікарні замість санітарки, що кудись поїхала, і лягла аж о другій ночі. Коли Мод прокинулася, маленька Едіт уже сиділа в ліжечку і бавилася, заплітаючи своє гарненьке біляве волосся в тоненькі кіски.
Не встигли вони перемовитися кількома словами, як увійшла служниця, подала Мод телеграму й сказала, що в тунелі велике нещастя. В її очах була тривога.
– Чому ви так пізно принесли телеграму? – запитала Мод трохи невдоволено.
– Містер Аллан прислав мені телеграму, щоб я дала вам виспатись.
Телеграму Мак послав з дороги. В ній стояло: «ТУНЕЛІ КАТАСТРОФА. НЕ ВИХОДЬ ДОМУ. ПРИЇДУ ГОДИНІ ШОСТІЙ ВЕЧОРА.»
Мод зблідла. «Хоббі!» – промайнуло в неї. Перший, про кого вона подумала, був він. Після вечері Хоббі весело, жартівливо попрощався з нею і поїхав у тунель...
– Що сталося, матусю?
– В тунелі нещастя, Едіт!
– Багато людей убито? – мимохідь, співучим голосом запитала дівчинка, заплітаючи кіски чарівними рухами маленьких рученят.
Мод не відповіла. Вона німо дивилася перед себе. «Де він був на той час – невже там, у самих штольнях?»
Едіт обхопила руками її за шию і заспокійливо промовила:
– Ну чого ти зажурилася? Тато ж у Буффало! – І засміялася – на доказ того, що татові небезпека не загрожує.
Мод накинула халат і замовила телефонну розмову з головною конторою. Минуло багато часу, поки її нарешті з'єднали. Але там нічого не знали або не хотіли казати. Хоббі? Ні, від містера Хоббі нема ніякої звістки.
В її очах виступили сльози – сквапливі сльози, яких ніхто не повинен був бачити. Схвильована, занепокоєна, Мод пішла з Едіт купатися. Вона охоче приймала щоранку ванну. Мод, як і Едіт, любила похлюпатись, мов дитина, у воді, посміятись, погаласувати у ванній кімнаті, де так гучно й дивно відлунювали голоси, постояти в клубах пари під душем,– вода ставала дедалі холоднішою, холоднішою, майже крижаною, а мала Едіт хихотіла, так ніби її лоскотали. Потім вони робили вранішній туалет і сідали снідати. Це була в Мод найприємніша година, і вона ніколи від неї не відмовлялася. Після сніданку Едіт ішла до «школи». Дівчинка мала власну класну кімнату з чорною дошкою,– вона сама забажала таку,– і зі справжньою невеличкою партою, а то це не була б, мовляв, школа.
Сьогодні Мод купалась не довго і без особливого задоволення. Едіт намагалася всіляко розвеселити матір, і її дитячі зусилля розчулили Мод мало не до сліз. Вийшовши з ванної, вона знов замовила телефон головної контори.
Нарешті їй пощастило поговорити з Гарріманом, і той дав зрозуміти, що нещастя, на жаль, більше, ніж вони досі гадали.
Тривога Мод дедалі зростала. Аж тепер вона згадала про дивну вимогу Мака: «НЕ ВИХОДЬ ДОМУ». Чому? Вона не розуміла Мака. Мод пройшла садками до лікарні й поговорила пошепки з санітарками, що саме чергували. Тут також панувала тривога й розгубленість. Мод трохи порозмовляла зі своїми маленькими пацієнтами, але вона була така неуважна, що їй не спадало на думку нічого втішного. Кінець кінцем вона повернулась додому, ще дужче схвильована й занепокоєна.
«Чому мені не можна виходити з дому? – думала Мод.– Це несправедливо з боку Мака, що він забороняє мені виходити!»
Вона спробувала ще раз подзвонити по телефону, але в неї нічого не вийшло.
Потім узяла хустку. «Піду подивлюсь,– мовила тихенько сама до себе.– Нехай Мак каже що завгодно. Чого це я повинна сидіти вдома? Та ще й тепер! Жінки, мабуть, поперелякувались, і саме тепер їм потрібна людина, яка б їх утішила».
Та потім Мод знов поклала хустку. Взяла в спальні телеграму від Мака і всоте перечитала її.
І все ж таки – чому? Чому, власне?
Невже катастрофа така велика?
Гаразд, але саме тепер вона, Мод, не має права стояти збоку. Її обов'язок – допомогти жінкам і дітям. Мод просто-таки розгнівалася на Мака й вирішила піти. Вона хотіла знати, що, зрештою, сталося.
І все ж вона не важилася порушувати дивну вказівку Мака. Крім того, в її душі ворухнувся якийсь зачаєний страх – вона не знала навіть, звідки він. Кінець кінцем Мод рішуче накинула на плечі жовтий прогумований плащ і запнула хусткою голову.
Вона вийшла з дому.
Але на порозі її знов охопив незбагненний страх. Сьогодні, здавалося їй, якраз сьогодні вона не повинна залишати маленьку Едіт саму. Ох, Мак, Мак, це все він натворив своєю безглуздою телеграмою!
Мод забрала Едіт зі «школи», закутала її в жіночу накидку й насунула зраділій дівчинці на біляві кіски відлогу.
– Через годину повернуся! – сказала Мод служниці, й вони пішли.
У садку на мокрій стежці стрибала жаба, і Мод злякалася, мало не наступивши на неї. Едіт радісно вигукнула:
– Ой, яка жабка, мамо! Яка вона мокра! Чого ж вона виходить з дому, коли дощ?
День видався сірий, похмурий, бридкий.
На вулиці вітер подув ще дужче, він шарпав за поли, в обличчя бив холодний косий дощ. «А ще вчора стояла така спека!» – подумала Мод. Едіт подобалося перестрибувати калюжі. Через кілька хвилин перед їхніми очима постало Тунельне – з адміністративними будівлями, заводськими трубами й лісом стовпів електропередач. Сіре й безлюдне лежало воно під дощем і брудом. Мод одразу впало в очі те, що не видно поїздів з камінням! Це було вперше за багато років! Але труби диміли, як завжди.
«Ніхто ж не сказав, що він саме там, де сталася катастрофа»,– міркувала Мод.– Тунель такий великий!» І все ж у голові в неї роїлися плутані, лиховісні думки.
Зненацька Мод зупинилася.
– Чуєш?! – сказала вона.
Едіт звела очі на матір і прислухалась.
До них долинув гамір голосів. Потім вони побачили й людей – сіре, тисячоголове стовпище. Воно не стояло на місці, але крізь туман важко було розгледіти, в який бік воно рухається.
– Чому ці люди кричать? – запитала Едіт.
– Вони стривожені лихом, Едіт. Коли батькам усіх маленьких діток загрожує небезпека, матері, звичайно, дуже непокояться.
Едіт кивнула головою і по хвилі сказала:
– Це, мабуть, дуже велике лихо, правда, мамо? Мод здригнулася.
– Так, думаю, що велике,– задумливо відповіла вона.– Це, певно, дуже велике лихо! Ходімо скоріше, Едіт!
Мод пішла швидше. Вона хотіла;.. А власне, що вона хотіла? Вона хотіла діяти...
Раптом Мод трохи здивовано завважила, що люди підходять ближче! Крики стали гучніші. Завважила вона також, що телеграфний стовп, який щойно стояв на вулиці, упав і зник. Дроти в неї над головою забриніли.
Мод поквапно й схвильовано рушила вперед, не звертаючи вже уваги на жваві розпитування Едіт. Що вони роблять? Що сталося? У голові в Мод усе переплуталося, на мить промайнула думка вернутись і замкнутися вдома, як наказав Мак.
Але тікати від нещасних людей зі страху побачити їхнє лихо – це, вирішила Мод, боягузтво. Нехай вона допоможе не багато, однак хоч що-небудь та зробить. Адже всі її знають – жінки й чоловіки, всі вітаються з нею і пропонують свої послуги, хоч би де вона з'явилась! А Мак? Як би вчинив Мак, коли б опинився тут? Він був би з ними!..
Так міркувала Мод.
Натовп наближався.
– Чого вони так кричать? – спитала Едіт уже з острахом.– А чому вони співають, мамо?
Так, люди справді співали! Що ближче вони підходили, то гучніше лунав їхній хрипкий, безладний спів. Крізь нього прохоплювалися вигуки й крики. То була ціла армія, що сунула плече до плеча через сіре звалище. І Мод побачила, як гурт людей заходився розбивати камінням паровозик вузькоколійки.
– Мамо?!.
«Що це? Мені не слід було виходити з дому»,– подумала Мод і злякано зупинилася. Та вертатися було пізно...
Її помітили. Мод бачила, як ті, що йшли попереду, показали решті на неї, а тоді раптом звернули з дороги й рушили в її бік. Потім вона з жахом угледіла, як вони кинулися бігти до неї. Та, роздивившись, що то переважно жінки, Мод знов опанувала себе.
«Це ж самі жінки...»
Раптово її сповнило безмежне співчуття до цих нещасних, і Мод пішла їм назустріч. О господи, видно, сталося щось жахливе!
Передній гурт жінок, важко дихаючи, вже підбігав.
– Що скоїлось? – гукнула Мод, і її занепокоєння було щире.
Та, побачивши вирази жіночих облич, Мод зблідла. Усі жінки здавалися безтямними, божевільними, вони були напіводягнені, промоклі до нитки, сотні очей спалахували лиховісним вогнем.
Її не слухали. Їй не відповідали. З перекошених ротів вихоплювалося різке, переможне ревіння.
– Усі загинули! – кричали їй голоси на різні лади й різними мовами.
І раптом один жіночий голос вигукнув:
– Та це ж Макова жінка! Вбийте її!
І Мод побачила – й не повірила своїм очам,– як жінка в порваній нічній сорочці, з перекривленим від люті обличчям схопила з землі камінця. Камінець прохурчав у повітрі й зачепив руку Мод.
Вона інстинктивно притягла до себе маленьку зблідлу Едіт і випросталась.
– Що вам зробив Мак? – крикнула Мод; її сповнені жаху очі блукали по натовпу.
Ніхто її не слухав.
Знавіснілі жінки, вся розлючена, дика орда впізнала її. Пролунав одностайний рев. Зненацька з усіх боків полетіло каміння, і Мод здригнулася, затремтіла всім тілом. Тепер вона бачила, що це серйозно! Мод обернулась, але кругом стояли вони – за десять кроків від неї. Вона була оточена. І в очах усіх, до кого вона звертала по допомогу свій розгублений, сповнений жаху погляд, палав той самий вогонь ненависті й безумства. Мод заходилася молитись, холодний піт виступив у неї на чолі.
– Господи... господи... врятуй мою дитину!
Та невгамовно, ніби пронизливий сигнал, репетував жіночий голос:
– Убийте її! Нехай Мак поплатиться!
Раптом чималий камінець влучив Едіт у груди з такою силою, що дівчинка похитнулася.
Едіт не скрикнула. Тільки її маленька ручка здригнулася в долоні Мод, і дитина звела на матір зляканий, розгублений погляд.
– О боже, що ви робите?! – вигукнула Мод. Вона присіла і обхопила руками дочку. Сльози страху й відчаю бризнули з її очей.
– Нехай Мак поплатиться!
– Нехай Мак знає, як нам!
Ох... Які люті постаті, які жорстокі очі! А руки все хапають і жбурляють каміння...
Якби Мод була легкодуха, якби вона впала навколішки й розпростерла руки, то, може, в останню мить ще розбудила б у цього розлюченого натовпу людські почуття. Але Мод, маленька сентиментальна Мод, зненацька відчула в собі мужність! Вона бачила, що Едіт смертельно зблідла і з рота в неї потекла кров. Каміння летіло градом, але пощади Мод не благала.
Вона раптом нестямно випросталася, притисла до грудей дитину і, зблиснувши очима, закричала у всі ці сповнені ненависті обличчя.
– Звірі! Сволота, брудні покидьки! Якби я мала при собі револьвер, я перестріляла б усіх, як собак! О звірі! Боягузливі, підлі звірі!
Цієї миті щосили кинутий камінець влучив Мод у скроню, і вона, змахнувши руками, навіть не зойкнувши, впала через Едіт на землю. Мод була невеличка й легенька, але гупнула так, наче впав стовп. З-під тіла бризнула вода.
Знялося радісне, дике ревище. Крики, регіт, безладні вигуки:
– Нехай Мак поплатиться! Атож, нехай поплатиться, нехай на власній шкурі відчує... Загнав їх у пастку... Тисячі!..
Але ніхто не кинув більше жодного камінця! Ошалілий натовп несподівано рушив далі.
– Не чіпайте їх, нехай лежать. Самі встануть!
Тільки осатаніла італійка нахилилася зі своїми оголеними, обвислими грудьми над двома розпростертими на землі тілами і сплюнула на них. А тепер – до інженерських будинків! Далі, вперед! Нехай вони всі знають!..
Однак після нападу на Мод гнів натовпу охолов. Тепер усі невиразно відчували: тут сталося щось таке, чого не повинно було статися. Натовп почав розпадатися на гурти, які розходились по звалищу. Сотні людей непомітно відстали й поплелися, спотикаючись, через колію. Коли розлютована передня група під орудою італійки дісталася до віл інженерів, вона так поменшала, що її міг стримати один поліцейський.
Помалу розпалась і ця група.
І тоді знову прорвався біль, горе, відчай. Повсюди кудись бігли жінки, витираючи фартухами сльози. Вони бігли під дощем, під вітром, бігли спотикаючись, не розбираючи дороги.
Охоплений тупим стадним безумством, оскаженілий, жорстокий і злорадий натовп покинув Мод та Едіт. Вони довго лежали під дощем посеред звалища, і нікому не було до них діла.
Потім до них підійшла невеличка дванадцятирічна дівчинка в опущених червоних панчохах. Вона бачила, як «Mac's wife»[68]68
Дружину Мака (англ.).
[Закрыть] закидали камінням. Дівчинка знала Мод, бо лежала торік у її лікарні.
Дівчинку привело сюди звичайне людське почуття. І ось Бона стояла в опущених панчохах і не важилась підступити ближче. А трохи далі зупинилося кілька жінок та чоловіків, вони теж не знали – підходити чи ні. Нарешті дівчинка, бліда від страху, ступила кілька кроків і почула тихий стогін. Вона злякано відсахнулася й раптом щодуху побігла геть.
Лікарня стояла під мрякою, ніби вимерла, і дівчинка не насмілювалася подзвонити. Аж коли хтось вийшов надвір – то була прибиральниця,– дівчинка підійшла до хвіртки й сказала, показуючи в бік станції:
– Вони лежать отам!
– Хто лежить отам?
– Mac's wife and his little girl! [69]69
Дружина Мака і його дівчинка! (Англ.)
[Закрыть]
А в цей час у штольнях усе бігли й бігли люди...
6
Приїхавши до Нью-Йорка, Аллан одержав телеграму від Гаррімана, в якій стояло, що на Мод та Едіт напав простолюд. І більше нічого. У Гаррімана не вистачило ні мужності, ні жорстокості повідомити Алланові всю страшну правду: що його дружини вже немає живої, а дочка помирає.
Коли засірів вечір того жахливого дня, з Нью-Йорка приїхав машиною Аллан. Він сам сидів за кермом – як завжди, коли треба було не їхати, а мчати.
Його автомобіль на шаленій швидкості підкотив до станції крізь безмежний натовп жінок, тунельників, журналістів та цікавих, що стояли під парасольками на дощі. Всі знали цей важкий, сірий від куряви автомобіль і його хрипкий гудок.
Збуджений натовп умить оточив машину.
– Мак приїхав! – кричали люди.– Це він! Мак! Мак! Та коли він підвівсь, усі враз замовкли. Ореол, що сяяв навколо його ім'я, ореол генія, сили, успіху не примерк навіть тепер і викликав у людей нерішучість і шанобу. Так, ніколи ще вони не відчували до Аллана такої шаноби, як у цю годину, коли його спостиг грізний удар долі. А вони ж присягалися там, під землею, втікаючи крізь дим від смерті, що вб'ють його, хоч би де він їм попався!
– Розступіться! – голосно крикнув Аллан.– Нам дуже шкода, але сталося нещастя! Та ми врятуємо всіх, кого можна врятувати!
Однак звідусіль загули голоси. То були ті самі вигуки, що лунали вже з самого ранку:
– Це ти винен!.. Загинули тисячі!.. Це ти загнав їх у пастку!..
Аллан, стоячи однією ногою на приступці автомобіля, тримався спокійно. Обуреним, крижаним поглядом він дивився на збуджений натовп, і його широке обличчя дедалі похмурніло. Та раптом – Аллан уже розтулив губи, щоб відповісти на голоси – він здригнувся. Один викрик різонув йому слух – глузливий, злісний жіночий вереск, що пройняв усе його тіло. Решти голосів Аллан уже не чув. Тільки один викрик, той самий викрик невблаганно й моторошно раз у раз лунав йому у вухах:
– Вони вбили твою жінку й дочку!..
Аллан випроставсь, витягся, так ніби хотів зазирнути вдалину, голова його безпорадно повернулася на широких плечах, темне обличчя раптово зблідло, погляд, звичайно зосереджений, розпливсь, і в ньому відбився жах. В очах навколо себе Аллан прочитав, що той страшний викрик був правдою. У кожному погляді мовби застиг цей моторошний викрик.
І тоді Аллан утратив самовладання. Він був син гірника, робітник, як і всі вони, і перше, що він відчув, був не біль, а лють.
Аллан відіпхнув водія і, ще не сівши за кермо, рвучко рушив з місця. Автомобіль увігнався просто в натовп, і люди перелякано, з криками кинулися врозтіч.
Вони дивилися йому вслід, поки машина зникла в сірих дощових сутінках.
– Так йому й треба! – зловтішно, безладно вигукували голоси.– Тепер сам знатиме, як воно!
Але дехто хитав головою й казав:
– Ох, не треба було... Жінку, малу дитину...
А ошаліла італійка глузливо горлала:
– Я перша жбурнула камінця! То я! Я поцілила їй у лоб! Атож, їх треба було порішити!
– Ви б краще вбили його! Мака! Це він винен! Нащо ж його жінку?.. Така була славна жіночка...
– Убийте Мака! – верещала, задихаючись, високим дискантом на поганій англійській мові італійка.– Kill him! [70]70
Убийте його! (Англ.)
[Закрыть] Убийте його, як собаку!
У тьмяних сутінках будинок здавався покинутим. Аллан, побачивши його, відразу все зрозумів. Поки він ішов посипаною рипучим гравієм доріжкою через палісадник, у його пам'яті постав випадок, що стався з ним багато років тому. Це було в болівійських Андах, де він будував залізницю. Аллан жив тоді з своїм товаришем у бараку. Якось робітники підняли страйк і застрелили того товариша. Він, Аллан, нічого не підозрюючи, повертався з роботи, але барак, де лежав мертвий товариш, чомусь справив на нього дивне, незбагненне враження. Така сама атмосфера оточувала тепер його власний будинок.
У передпокої пахло карболкою й ефіром. Коли Аллан побачив на вішалці невеличке біле хутро Едіт, в очах у нього раптом потемніло, і він мало не впав. Потім Аллан почув, як служниця, схлипуючи, закричала:
– Містере Аллан!.. Містере Аллан!..
І цей чужий голос, сповнений болю й безпорадного відчаю, повернув його до тями. Аллан увійшов до напівтемної вітальні. Назустріч йому ступив лікар.
– Містере Аллан!..
– Мене підготували, лікарю,– тихо промовив Аллан, однак таким спокійним, буденним голосом, що лікар кинув на нього здивований погляд.
– Дівчинка теж, лікарю?
– Боюся, її не пощастить урятувати. Пошкоджена легеня.
Аллан мовчки кивнув головою і рушив до сходів. Йому здалося, що згори ллється дзвінкий, веселий сміх його маленької Едіт. Там, біля спальні Мод, стояла сестра-жалібниця; вона зробила Алланові знак.
Він увійшов. У кімнаті горіла тільки одна свічка. Мод лежала на ліжку, випростана, навдивовижу пласкогруда, застигла, вся ніби з воску. Її обличчя було прекрасне й спокійне, але в усіх його безкровних рисах, на напіврозтулених блідих губах, здавалося, застигло несміливе, покірне запитання, ледве помітний подив. Повіки були напівопущені, і з-під них волого блищали очі, немов від останньої сльозинки. Ніколи в житті не забував Аллан того вологого блиску під блідими повіками Мод. Він не заплакав, не заридав, він сидів з розтуленими губами біля смертного одра Мод і все дивився на неї. Незбагненність скувала його душу. Він ні про що не думав. Але думки, невиразні й плутані, блукали в його голові, і він не пробував учепитися за жодну з них. Це була вона, його маленька мадонна. Він любив її, він одружився на ній з кохання. Він дав їй, яка виросла в скромних умовах, сповнене блиску життя. Він оберігав її і щодня їй нагадував, щоб остерігалася автомобілів. Він завжди боявся за неї, хоч ніколи їй про це не казав. В останні роки він мало про неї дбав, бо його цілком поглинула робота. Але через це менше він її не кохав. Його дурненька, його добра, солодка Мод – ось вона лежить перед ним! Хай буде проклятий бог, якщо він є, хай буде проклята така безглузда доля!..
Мак узяв невеличку, пухку руку Мод і дивився на неї порожнім, згаслим поглядом. Рука була холодна – і не дивно, адже вона мертва. Цей холод його не лякав. Він знав кожнісіньку лінію цієї руки, кожний нігтик, кожний пальчик. Ліворуч на скроні шовковисті каштанові коси були зачесані нижче, ніж звичайно. Та крізь плетиво волосся Мак бачив ледве помітний синюватий слід. Сюди її поцілив камінець, той самий камінець, який з його наказу добули, зірвавши скелю, з глибини кілька тисяч метрів під морем. Нехай будуть прокляті люди й він сам! Хай буде проклятий тунель!
Як несподівано спіткала Мод лиху свою долю, що в сліпій, розгнузданій люті постала їй на шляху! Чому вона не зробила так, як він наказав? Адже він хотів тільки вберегти її від образ...
Але такого Мак і в думці не припускав! Чому саме сьогодні його не було поруч?
Аллан пригадав, як сам застрелив двох чоловік, коли вони напали на рудник «Хуан Альварес». Щоб захистити Мод, він перестріляв би, не замислюючись, сотні. Він пішов би за нею в морську глибочінь, і це не пусті слова. Він захищав би її від десятків тисяч диких звірів, поки міг би поворухнути хоч одним пальцем. Але тут його не було...
В голові безладно зринали думки, ніжні слова й прокляття, але він ні на чому не міг зосередитись.
Раптом у двері хтось несміливо постукав:
– Містере Аллан!
– Що?
– Містере Аллан... Едіт...
Він підвівся й перевірив, чи надійно стоїть у свічнику свічка й чи вона не впаде. Потім підійшов до дверей і звідти ще раз подивився на Мод. В уяві він бачив, як кидається до коханої дружини, як обіймає її, ридає, кричить, молиться, просить прощення за кожну мить, коли вона не відчувала себе з ним щасливою... А сам тільки стояв у дверях і дивився на неї.
Потім він вийшов.
Простуючи до кімнати, де помирала його донечка, він прикликав на допомогу з глибини душі останні сили. Він готував себе, викликаючи в пам'яті найжахливіші картини свого життя, думаючи про всіх отих нещасних, пошматованих динамітом і побитих уламками каміння, пригадуючи робітника, що його захопило махове колесо, кинуло на стіну й розтрощило... І переступаючи поріг, він сказав собі: «Пригадай, як ти колись наштовхнувся під обваленим пластом на потертий чобіт Паттерсона...»
