Текст книги "Тунель"
Автор книги: Бернгард Келлерман
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)
Ревище.
Все складалося на користь Аллана. Та коли він закликав тунельників приступити до роботи, довкола знов залягла крижана тиша. Всіх знову скував страх...
Аллан зазнав поразки.
Увечері робітничі ватажки зійшлися на збори, що тривали до самого досвітку. А вранці їхні уповноважені заявили, що в тунель робітники не спустяться.
Океанські та європейські станції приєдналися до рішення своїх американських товаришів.
Цього ранку Аллан звільнив сто вісімдесят тисяч чоловік. Протягом сорока восьми годин вони мали вибратися з квартир.
Тунель мовчав. Мак-Сіті наче вимерло.
Тільки де-не-де стояли з гвинтівками в руках полісмени.
ЧАСТИНА П'ЯТА
1
За ці кілька тижнів «Едісон-Біо» збило ціле багатство. Товариство показувало навіть фільм про катастрофу в самому тунелі (!), людей, що бігли в штольнях, рятуючись від смерті, збори, виступ Мака, все-все.
Газетам теж просто з неба падали небачені гроші, а їхні видавці наїдали собі черева. Катастрофа, рятувальні роботи, величезні мітинги, страйк – усе це були гарматні постріли, що наганяли страх на гігантську армію читачів у всьому світі, які прагли жахів і сенсацій. Люди просто вихоплювали газети одне в одного з рук.
Робітнича преса п'яти континентів змальовувала Мака Аллана таким собі привидом епохи, забризканим кров'ю; у руках він тримав броньовані сейфи з грішми, а рот у нього був напханий людськими головами. Щодня ротаційні машини в усіх країнах розмелювали його на порох. Газети нещадно таврували Тунельний синдикат, називаючи його найбезсоромнішим рабовласником усіх часів, страшним капіталістичним тираном.
Звільнені робітники поводилися загрозливо. Проте й Аллан тримав їх у страху. На всіх бараках, на перехрестях і на стовпах з'явилися оголошення: «Тунельники! Синдикат просто так не віддасть жодного гвинтика, він захищатиметься! Попереджуємо: в усіх синдикатських будівлях стоять кулемети! Майте на увазі: ми не жартуємо!»
Звідки раптом у цього Мака кулемети? Виявилося, що їх таємно поставили ще кілька років тому – про всяк випадок! Цього чоловіка голими руками не візьмеш!
Рівно через сорок вісім годин після звільнення тунельників у робітничих селищах уже не було ні світла, ні води.
Не залишалося нічого іншого, як піти – якщо ти не хотів розпочати битву з синдикатом.
Але відступити піймавши облизня тунельники не бажали! Їм хотілося показати світові, що вони є, хотілося ще раз, перше ніж піти, нагадати про себе.
Наступного дня п'ятдесят тисяч робітників – ціла армія! – вирушили на Нью-Йорк. Вони сіли у п'ятдесят поїздів і о дванадцятій годині прибули в Хобокен. Поліція не могла заборонити цим масам вступати до Нью-Йорка: кожен, хто бажав побувати в Нью-Йорку, мав на це право. Але телефони в поліцейських дільницях дзвонили без угаву – пересування цієї армії було під постійним контролем.
У тунелі під Гудзоном на дві години майже припинився транспортний рух. Робітники тяглися тут безкінечною вервечкою, і тунель гримів від їхніх кроків та співу.
Випірнувши з тунелю, армія вишикувалася для демонстрації і повернула на Крістофер-стріт. Попереду, сповнюючи вулиці довкола пекельним гуркотом, крокував духовий оркестр. За ним ішли прапороносці, вони несли стяг із червоним написом: «Тунельники». Потім пливли ряди червоних знамен Міжнародної робітничої ліги. Далі над головами демонстрантів маяли сотні національних прапорів з усього світу: попереду – смугасто-зоряний Сполучених Штатів, потім прапори Канади, Мексіки, Аргентіни, Бразілії, Чілі, Уругваю, Венесуели, Гаїті, Франції, Німеччини, Італії, Данії, Швеції, Норвегії, Росії, Іспанії, Португалії, Туреччини, Персії, Голландії, Китаю, Японії, Австралії, Нової Зеландії.
За строкатим лісом прапорів виступали негри. Частина з них вдавали з себе страшенно розгніваних – вони люто поводили очима й безтямно щось викрикували, а решта їх залишалися добрими чорношкірими хлопцями – ці шкірили свої білі зуби до зустрічних ladies [74]74
Дам (англ.).
[Закрыть] і робили їм недвозначні любовні пропозиції. Посеред цього гурту плив плакат із величезним написом: «Hell men!» [75]75
Робітники «пекла»! (Англ.)
[Закрыть] Далі група тунельників несла шибеницю. На ній погойдувалася лялька: Аллан!
Його не важко було впізнати по вогняно-червоній перуці на круглій, зробленій із старого мішка голові та білих, намальованих фарбою зубах. З попони тунельники пошили велике пальто, що нагадувало відоме всім рудувате демісезонне пальто Мака. Перед повішеним Алланом несли великий плакат, на якому стояло:
«МАК АЛЛАН, УБИВЦЯ 5 000 ЧОЛОВІК».
Над морем непокритих голів, кепок, картузів та пом'ятих котелків, що котилося по Крістофер-стріт та Вашінгтон-стріт у бік Бродвею, пливла ціла вервечка таких опудал.
А за Алланом погойдувався на мотузку Ллойд. Голову йому пофарбували в горіховий колір, а очі й зуби розмалювали взагалі жахливо. Перед цією індійською мумією несли плакат:
«ЛЛОЙД. КРАДЕ МІЛЬЯРДИ. ЖЕРЕ ЛЮДСЬКЕ М'ЯСО».
Потім – опудало Хоббі у світлій солом'яній перуці: таке худе, таке жалюгідне, що воно розвівалося на вітрі, немов прапор. А на плакаті було написано:
«ХОББІ. ЛЕДВЕ ВТІК ВІД ЧОРТА. ПОВІШЕНИЙ».
Далі несли С. Вулфа! Голова його була увінчана червоною фескою. С. Вулф мав товсті червоні губи й червоні очі завбільшки як кулак. А на шиї в нього теліпалася низка дитячих ляльок.
«С. ВУЛФ ІЗ СВОЇМ ГАРЕМОМ! ЄВРЕЙ І ЧЕМПІОН СЕРЕД ШАХРАЇВ!»
Ще далі – відомі фінансові тузи й головні інженери різних станцій. З-поміж них особливо привертав увагу «Товстий Мюллер» з Азорських островів. Він був круглий, як надута гумова куля, а замість голови на плечах у нього сидів старий котелок.
«ЛАСИЙ ШМАТОК ДЛЯ ПЕКЛА!»
У лавах демонстрантів крокували десятки оркестрів; усі вони грали одночасно й сповнювали ущелини Бродвею таким тріском та брязкотом, наче на асфальт падали й розбивалися відразу тисячі шибок. Гурти робітників горлали, свистіли, сміялися, і роти в усіх були спотворені від намагання здійняти якомога більший галас. Одні загони співали «Інтернаціонал», другі – «Марсельєзу», треті – впереміш усе, що спадало на думку. Проте основою цього жахливого гармидеру було гупання й тупіт ніг, глухий такт важких чобіт, що годинами повторював те саме слово: «Тунель... тунель... тунель...»
Здавалося, сам тунель прийшов до Нью-Йорка, щоб улаштувати демонстрацію.
В усій процесії особливо вирізнялася одна група. Поперед неї несли прапори всіх націй і здоровенний плакат:
«МАКОВІ КАЛІКИ».
То був гурт чоловіків, що втратили хто руку, хто ногу; ішли там на дерев'янках, а декотрі навіть пересувалися на двох милицях, розгойдуючись, мов дзвін. За ними дибали чоловіки з жовтими, нездоровими обличчями. Ці страждали на «кесонову хворобу».
Тунельники крокували шеренгами – по десятеро в кожній, і процесія розтяглася більш як на п'ять кілометрів. Її хвіст ще тільки виповзав із тунелю під Гудзоном, а голова вже досягла Уолл-стріта. Дотримуючись цілковитого порядку, армія робітників сунула Бродвеєм, і вулиці, якими вона проходила, ці гладенькі, відшліфовані автомобільними шинами вулиці, ще й на другий день були поколупані цвяхами від чобіт. Увесь транспорт стояв. Безкінечні ряди трамваїв, екіпажів, автомобілів чекали кінця процесії. З усіх вікон та вітрин визирали цікаві. Кожному кортіло подивитися на тунельних робітників – на їхні жовті, як у гірників, обличчя, витруджені руки, згорблені спини, ноги у важких чоботях. Вони принесли сюди з тунелю моторошну атмосферу. Всі вони побували там, у темних штольнях, де смерть спостигла їхніх товаришів. Над їхніми лавами лунав брязкіт ланцюгів, віяло запахом в'язнів і знедолених.
Прицілювались і клацали затворами фоторепортери, крутили ручки кінооператори. З перукарень вискакували люди з намиленими обличчями, пов'язані серветками, з взуттєвих крамниць – жінки в одній туфлі, з крамниць готового одягу покупці виглядали без піджаків і навіть у самих кальсонах. Продавщиці, прибиральниці й конторниці універсальних магазинів, розпашілі від хвилювання, пропадаючи від цікавості, вистромлялися по пояс із вікон від першого до двадцятого поверху. Вони кричали, верещали, махали хустинками. Але хвиля гамору, що била з вулиці, підхоплювала ці пронизливі крики й несла вгору, і внизу їх не було чути.
У вирі людського потоку, в непоказному легковому автомобілі серед сотень інших машин, що чекали можливості проїхати, сиділи Ллойд і Етель. Етель уся аж тремтіла від збудження й цікавості. І раз у раз вигукувала:
– Look at them – just look at them – Look! Look![76]76
Поглянь на них!.. Ти тільки поглянь на них!.. Поглянь! Поглянь! (Англ.)
[Закрыть]
Вона дякувала щасливому випадку за те, що потрапила в саму гущу цієї процесії.
– Тату, вони несуть Аллана! Чуєш?! Ти його бачиш?
І Ллойд, що сидів, забившись у куток автомобіля, й дивився в невеличке віконце, байдуже промовив:
– Я бачу, бачу, Етель!
Коли пронесли самого Ллойда, Етель дзвінко, не тямлячи себе від утіхи, засміялася.
– Це ти, тату! – Вона встала зі свого сидіння біля вікна і обняла батька.– Це ти. Невже не бачиш?
– Я бачу, Етель.
Коли повз них проходили робітники «пекла», Етель постукала у вікно. Негри ошкірили зуби й притисли до шибки свої огидні, цегляного кольору долоні. Та вони не мали змоги затриматись, бо ті, що йшли позаду, вже наступали їм на п'яти.
– Тільки не опускай шибку, доню! – байдуже кинув Ллойд.
Та коли з ними порівнялися «Макові каліки», Етель підвела брови.
– Тату! – сказала вона вже іншим голосом.– Ти бачиш?
– Бачу, доню.
(На другий день Етель звеліла роздати «Маковим калікам» десять тисяч доларів.)
Її радість як вітром звіяло. Незбагненна гіркота від реального життя піднялася раптом у її грудях.
Етель прочинила віконце до шофера і владно наказала:
– Go on! [77]77
Рушайте! (Англ.)
[Закрыть]
– Не можу! – відповів шофер.
Та скоро настрій повернувся до Етель.
Повз них саме дріботів загін японців, і Етель знов не втрималася, щоб не засміятись.
– Тату, бачиш япончиків?
– Бачу, Етель! – так само байдуже відказав батько.
Ллойд добре знав, що їхньому життю загрожує небезпека, однак не прохопився про це жодним словом. Він не боявся загинути, ні, але розумів, що як тільки чийсь голос крикне: «Це Ллойдова машина!» – цікаві оточать автомобіль і просто зімнуть його. А самих їх (без будь-якого лихого наміру!) витягнуть і розтопчуть на вулиці. У найкращому випадку їм з Етель усміхалася втіха взяти участь у процесії по Нью-Йорку, сидячи на плечах у двох негрів, а така перспектива його анітрохи не приваблювала.
Ллойд був у захваті від Етель, він завжди був від неї в захваті. Дочка зовсім не думала про небезпеку! У цьому вона була схожа на матір.
Він пригадав один випадок, що стався в Австралії – вони були тоді ще маленькі люди. Розлючений дог накинувся на матір Етель. І що ж зробила дівчинка? Вона надавала догові ляпасів і, не тямлячи себе від обурення, гримнула: «You goan, you!» [78]78
Ану йди геть, ти!.. (Англ.)
[Закрыть] I собака справді чомусь позадкував. Ллойд згадав про це, і шкіра на обличчі в нього взялася зморшками: він усміхнувся.
Та раптом двигун запрацював, і машина рушила. Ллойд витяг уперед свою висохлу, як у мумії, голову й засміявся; при цьому язик його то витикався крізь зуби, то ховався. Він пояснив Етель, яка небезпека їм щойно (цілу годину) загрожувала.
– А я не боюся,– відповіла Етель і, засміявшись, додала: – І взагалі, чого це я маю боятися людей?
– Це добре, доню. Людина, що боїться, живе тільки наполовину.
Етель мала двадцять шість років, була цілком самостійна, тиранила батька, проте Ллойд і досі поводився з нею, як із маленькою дівчинкою. А вона й не перечила, бо, зрештою, він робив так, як хотіла вона.
Коли ліс червоних прапорів досяг будівлі синдикату, тунельники виявили, що важкі вхідні двері замкнуті, а на вікнах першого й другого поверхів залізні віконниці. У жодному з чотирьохсот вікон фасаду ніхто не показувався. На гранітних сходах перед важкими дубовими дверима стояв один-однісінький полісмен – здоровенний, товстий ірландець у сірій суконній формі; шкіряний ремінець сірого суконного шолома підбирав рожеве подвійне підборіддя. Полісмен мав кругле, як місяць уповні, неголене обличчя з рудувато-золотистою щетиною. Веселими голубими очима він дивився на робітничу армію, що, мов потік, котилася на нього, заспокійливо, з добродушною усмішкою підводив руку – величезну, схожу на лопату снігу, руку в білій вовняній рукавичці – і раз у раз проказував, вибухаючи соковитим, гучним сміхом:
– Keep your shirt on, boys! Keep your shirt on, boys![79]79
Спокійно, хлоп'ята! Спокійно, хлоп'ята! (Англ.)
[Закрыть] А в цей час уздовж Пайн-стріт повільно, ніби випадково, проїздили три блискучі парові пожежні насоси (з табличками «В депо»). Й оскільки натовп перепинив їм шлях, машини поставали й терпляче ждали. З їхніх блискучих мідних труб у ясне небо здіймався білуватий дим, а над сталевими тілами тремтіло нагріте повітря.
Не можна, правда, не згадати про одну деталь: у кишені того добродушного, усміхненого ірландця з величезними білими руками, що не мав аніякісінької зброї, навіть поліцейського кийка, лежав сюрчок. І якби йому довелося скористатися сюрчком, то три оті чистенькі пожежні насоси, які невинно й ввічливо чекали посеред вулиці, стиха погойдуючись від прихованої сили, за хвилину випустили б у натовп дев'ять тисяч літрів води. Крім того, чотириметровий згорток, що, ніким не помічений, висів над вікнами другого поверху, розгорнувся б і величезними буквами крикнув би до вулиці: «Обережно! У будівлі двісті полісменів! Обережно!»
Та здоровенний рожевощокий ірландець не мав підстав хапатися за сюрчок.
Спершу всі чотириста вікон будівлі синдикату струснув жахливий крик, ціле ревище, в якому зовсім потонув несамовитий гуркіт оркестрів. Після цього демонстранти почали вішати Мака! Під нестямні вигуки й вереск його кілька разів підтягували на шибеницю й опускали. Потім мотузок перервався, і опудало Мака безпорадно впало на голови людей. Мотузок зв'язали і екзекуцію під різкий свист почали спочатку. Якийсь чоловік, стоячи на плечах у двох товаришів, виголосив коротку промову. Серед шуму й гаму не можна було розчути жодного його слова, жодного звуку. Проте чоловік говорив далі – своїм спотвореним обличчям, руками, які скидав над головою, покарлюченими пальцями, що ними він місив слова й кидав їх у натовп. Потім чоловік з піною на губах посварився кулаками на будівлю синдикату й на цьому завершив свою промову, і всі її зрозуміли. Знявся ураган голосів, і його почули аж на Баттері.
Збудження юрби переросло в дикий фанатизм, і все це могло скінчитися тим, що зрештою довелося б скористатися пожежними насосами. Але ця демонстрація, з огляду на свою суть, не могла призвести до вибуху, який роздавив би гладкого ірландця на млинець і змів би три чистенькі пожежні насоси геть. Бо поки дві тисячі демонстрантів галасували перед синдикатом, інші сорок вісім тисяч методично, невтомно напирали на них іззаду. Отож зрештою ця маса так стисла ті дві тисячі перед мертвою будівлею, що їх виштовхнуло через Уолл-стріт, мов кулю з пневматичної рушниці.
Понад дві години навколо будівлі синдикату стояв пекельний гармидер, і клерки та стенографістки натерпілися страху.
Ревище потяглося через Пірл-стріт та Бовері до Третьої, а звідти до П'ятої авеню, де стояли зведені без будь-якого смаку палаци мільйонерів. У палацах було тихо, жодних ознак життя. Розгарячілий трудовий піт із криками котився повз ошанцьовані, принишклі мільйони. Перед жовтим, уже трохи облупленим палацом у стилі ренесанс, що його від вулиці відділяв парк, процесія знов зупинилася: настала черга «повісити» його господаря– Ллойда. Будинок був такий самий мертвий, як і решта. Тільки у наріжному вікні другого поверху стояла жінка й дивилася на вулицю. То була Етель. Але ніхто з демонстрантів не міг і подумати, що хтось із Ллойдів зважиться показатись, і всі прийняли Етель за служницю.
Процесія сунула повз Центральний парк до площі Колумба, а звідти повернула знов до площі Медісона. Тут демонстранти з фанатичними криками спалили опудала.
На цьому демонстрація скінчилась. Тунельники розійшлися. Вони загубились у пивницях Іст-Рівера, і через годину величезне місто поглинуло їх.
Серед робітників пролунав заклик знов зібратись о дев'ятій годині біля тунельної станції Хобокен.
Але тут тунельників чекала велика несподіванка: навколо станції стояв кордон широкоплечих полісменів. Робітники сходилися поодинці, невеликими гуртами, їхній запал після тривалого ходіння, криків та спиртного пригас, і для наступу вони вже не мали снаги. Великі оголошення повідомляли, що неодруженим робітникам до Мак-Сіті повертатися вже нічого. Назад приймуть тільки сімейних.
Загін агентів ретельно перевіряв кожного робітника, і через кожних півгодини до Мак-Сіті вирушали поїзди. Останній відійшов о шостій ранку.
2
Поки навколо будівлі синдикату стояв галас, Аллан провадив нараду з С. Вулфом та Расмуссеном, другим фінансовим директором.
Фінансове становище синдикату, хоч воно ніколи й не задовольняло, загрозливим не можна було назвати в жодному разі. На січень готували другу мільярдну позику. Але тепер, з огляду на обставини, про це шкода було, звичайно, й думати. Ніхто не дав би синдикатові й цента!
Гуркіт від вибуху в американській штольні, крики страйкарів прокотилися відлунням на біржах усього світу. За кілька днів акції впали на двадцять п'ять відсотків, бо кожному хотілось якнайшвидше позбутися їх, і ніхто не мав бажання опектися. Через тиждень після катастрофи крах здавався неминучим. Однак С. Вулф відчайдушно кинувся на підтримку фінансового будівництва-гіганта – і взяв гору! Він наворожив перед громадськістю спокусливий баланс, підкупив армію біржових репортерів і наповнив пресу Старого й Нового світу заспокійливими заявами. Курс робився твердішим і перестав падати. С. Вулф розпочав смертельну битву за те, щоб утримати курс, а тоді повільно знов його підвищити. Сопучи й пирхаючи, як бегемот, у своїй конторі на десятому поверсі, він із запалом розробляв плани цієї компанії.
Тим часом як під вікнами ревіло юрмище, С. Вулф доповідав Алланові про свої пропозиції. На його думку, слід було взятися за поклади калію та залізної руди на ділянці «Товстого Мюллера». Використовувати енергію електростанцій. Добувати субмариній у злощасній розколині. Буріння показало, що там потужність пласта в середньому десять метрів. Ціле багатство! С. Вулф запропонував Пітсбурзькій компанії ливарно-афінажних заводів укласти угоду. Компанія мала видобувати руду, а синдикат – вивозити її на поверхню. За це С. Вулф вимагав шістдесят відсотків чистого прибутку. Компанія добре знала, що синдикат «hard up» [80]80
У скрутному становищі (англ.).
[Закрыть] , і запропонувала тридцять відсотків. Однак С. Вулф заприсягнув, що скоріше дасть заховати себе живим, аніж погодиться на такі ганебні умови. Він негайно звернувся до «Амерікен Смелтерс». Тоді Пітсбурзька компанія відступила й запропонувала сорок відсотків.
С. Вулф погодився на п'ятдесят відсотків і погрозив, що в майбутньому синдикат узагалі не вивезе жодної крихти руди – просто штольні пролягатимуть попід родовищами або поверх них, байдуже. Нарешті погодилися на сорока шести і одній третій відсотка. За цю останню третину відсотка С. Вулф боровся, як воїни племені масаї, і пітсбуржці заявили, що воліли б мати справу з самим чортом, ніж із цією «shark» [81]81
Акулою (перен.: шахраєм, здирником. Англ.).
[Закрыть].
За останні два роки С. Вулф помітно змінився. Він ще дужче погладшав і дихати став іще важче. Його темні очі з довгими чорними віями, що завжди здавалися підфарбованими, не втратили свого ледь меланхолійного, східного блиску, проте вогонь їхній пригас. С. Вулф дуже посивів. Він уже не підстригав бороду, і вона звисала з обох щік і підборіддя довгими патлами. Своїм могутнім чолом, широко посадженими витрішкуватими очима й широким, загнутим донизу носом він нагадував американського буйвола,– пустельника й самітника, якого череда прогнала за непомірний деспотизм. Це враження поглиблювали синці під очима. В останні роки С. Вулф страждав від сильних приливів крові до голови.
Коли крики внизу гучнішали, С. Вулф здригався й насторожено кліпав очима. Він був не більший боягуз, ніж решта людей, однак шалений робочий темп останніх років, вплинув на його нерви.
До того ж С. Вулф мав ще й інший, зовсім інший клопіт, який він розважливо приховував від усього світу...
Після наради Аллан знов залишився сам. Він ходив туди-сюди в своєму кабінеті. Обличчя його було змарніле, погляд похмурий, тьмяний. Як тільки Аллан зоставався сам, його охоплювала тривога, і він мусив рухатись. Тисячі разів переходив він від стіни до стіни, ніс своє горе з одного кутка кімнати в інший. Часом він ставав і замислювався, проте й сам не знав, про що.
Потім Аллан зателефонував до лікарні в Мак-Сіті й спитав, як почуває себе Хоббі. Хоббі лежав у жару, і до нього нікого не пускали. Нарешті Аллан опанував себе й поїхав. Увечері він повернувся до синдикату трохи посвіжілий і знову сів за роботу. Він вивчав різноманітні проекти, що передбачали розробку знайденої під океаном розколини. Там планувалося розмістити гігантські депо, велику станцію і машинні зали. В ту розколину Аллан міг скидати каміння з вісімдесяти кілометрів подвійних штолень. Сказати правду, злощасна розколина, в якій смерть мільйони років чигала на тунельників, мала неоціненну вартість. Проекти зацікавили Аллана й проганяли похмурі видива. Ні на мить він не мав права спинитися думкою на тому, що лишилося позаду...
Спати він лягав пізно вночі й був радий, коли щастило поспати кілька годин без кошмарних, тяжких снів.
Один тільки раз Аллан вечеряв у Ллойда.
Перед вечерею з ним завела розмову Етель Ллойд. Вона з таким щирим болем говорила про смерть Мод та Едіт, що Аллан відразу почав дивитися на неї іншими очима. Несподівано Етель здалася йому на багато років старшою і зрілішою.
Кілька тижнів Аллан не виїздив із тунелю.
Ця перерва на кілька тижнів, яка за звичайних обставин стала б можливою тільки ціною величезних фінансових утрат, була для нього, по суті, вкрай бажаною. Скажена робота, що тривала з року в рік, виснажила інженерів, вони потребували відпочинку. Робітничому страйку Аллан особливого значення не надавав. Навіть тоді, коли об'єднання профспілок монтерів, електриків, слюсарів, бетонувальників, мулярів, теслярів оголосило тунелеві бойкот.
А тим часом штольням потрібен був нагляд, щоб там відразу не почався занепад. Для цієї роботи Аллан мав у своєму розпорядженні восьмитисячну армію інженерів та добровольців, яких він розподілив на окремі ділянки. Докладаючи героїчних зусиль, ці вісім тисяч підтримували лад у гігантській споруді.
Монотонно лунали дзвони поодиноких поїздів у спорожнілому, німому тунелі. Людям потрібно було багато часу, щоб звикнути до мертвої тиші штолень, які колись гули від роботи. Загони гірничих техніків, фахівців із сталевих конструкцій, електротехніків, механіків об'їздили європейські, атлантичні та американські штольні. Вони прискіпливо перевіряли кожну рейку, шпалу, заклепку, кожен гвинт. Записували, де треба щось поліпшити чи замінити. Геодезисти й математики ретельно вивчали положення і напрямок штолень. Відхилення від розрахунків загалом були незначні. Найбільші вони виявились на атлантичній ділянці «Товстого Мюллера» – три метри в ширині й два у глибині. Цю різницю можна було віднести за рахунок недосконалих інструментів, що перебували під впливом величезних кам'яних мас.
У фатальній розколині тисячі напівголих робітників Пітсбурзької компанії, обливаючись потом, день і ніч свердлили, підривали й подавали на поверхню крихкий субмариній. У тропічній спекоті розколини гриміла, вирувала робота, так ніби в тунелі нічого й не сталося. Навіть те, що добувалося за один день, мало величезну цінність.
Але довкола все лежало прахом. Мак-Сіті ніби вимерло. Ваннамейкер закрив свій універсальний магазин, двері тунельного готелю були замкнені. У робітничих селищах тулилися жінки й діти – вдови і сироти тих, що загинули.
3
Розпочату проти синдикату судову справу через кілька тижнів припинили, оскільки катастрофа, цілком очевидно, була викликана force majeure [82]82
Надзвичайними, незалежними ні від кого обставинами (франц.).
[Закрыть].
Судовий розгляд затримав Аллана в Нью-Йорку. Але тепер він звільнився й негайно виїхав з міста.
Зиму він пробув на Бермудських та Азорських островах і кілька тижнів провів у Біскайській затоці. Потім відвідав електростанцію на острові Уессан, а далі слід його загубився.
Весну Аллан прожив у Парижі. Він зупинився під ім'ям Ч. Коннера, комерсанта з Денвера, в одному старому готелі на вулиці Рішельє. Ніхто Аллана не впізнав, хоча кожне сотні разів бачило його портрет. Він умисне вибрав цей готель, щоб не зустрічатися з тим класом людей, яких найдужче ненавидів: з багатими неробами й галасливими базіками, що перебираються з готелю в готель і влаштовують свої обіди та вечері з сміховинною врочистістю.
Аллан жив зовсім самотньо. Щодня він сидів пополудні за круглим мармуровим столиком перед тим самим кафе на бульварі, пив каву й мовчки, байдужими очима дивився на гамірну вулицю. Час від часу він підводив погляд до балкона на третьому поверсі готелю на протилежному боці вулиці: кілька років тому вони жили там з Мод. Іноді на балконі з'являлася жінка у світлій сукні, і тоді Аллан не міг відвести від балкона погляд. Щодня він ходив до Люксембурзького саду – в той його куточок, де гралися тисячі дітей. Там стояла лавка, на якій він колись сидів із Мод та Едіт. І Мак щодня сідав на ту лавку й дивився на дітвору, що галасувала довкола. Тепер, через півроку після катастрофи, мертві й туга за ними помалу набували якоїсь дивної влади над ним. Протягом весни й літа Мак проїхав тими самими місцями, де кілька років тому був із Мод та Едіт. Він відвідав Лондон, Ліверпуль, Берлін, Відень, Франкфурт, і скрізь його не покидали похмурі, хворобливо-солодкі спогади.
Він зупинявся в тих самих готелях і нерідко жив навіть у тих самих номерах. Часто затримувався на хвилю перед дверима, що їх колись відчиняла і зачиняла рука Мод. Йому не важко було орієнтуватися в усіх тих чужих готелях і коридорах. Довгі роки, які Мак провів у темних підземних лабіринтах шахт, навчили його знаходити дорогу. Ночі він просиджував без сну в кріслі. Світла не вмикав і сидів нерухомо, з розплющеними, сухими очима. Іноді стиха промовляв кілька слів до Мод – як тоді, коли вона була ще жива: «Іди вже спати, Мод!», «Не псуй собі очей!» Він мучив себе докорами, що зав'язав їй світ, коли всі його думки вже були заклопотані великою справою. Йому здавалося, ніби він так ніколи й не розкрив їй усього свого кохання, ніби взагалі мало її кохав – не так, як кохає тепер. Він картав себе й страждав, пригадуючи, як йому докучали навіть нарікання Мод на те, що він її занедбав. Ні, він не зумів зробити свою маленьку, ніжну Мод щасливою. З запаленими, сповненими туги очима Мак сидів у мертвих кімнатах, поки наставав новий день. «Уже світає, пташки цвірінькають, чуєш?» – казала Мод. А Мак відповідав пошепки: «Чую, чую, люба!» І падав у ліжко.
Нарешті йому прийшло на думку купляти речі з тих священних покоїв – свічник, годинник, письмове приладдя. Власники готелів, що мали містера Ч. Коннера за знудьгованого багатого американця, безсоромно загинали величезні суми. Однак Аллан платив, не торгуючись, будь-які гроші.
У серпні він повернувся з подорожі знов до Парижа і зупинився в тому самому старому готелі на вулиці Рішельє – ще мовчазніший, ще похмуріший, з тьмяним блиском в очах. Аллан справляв враження душевнохворої, заглибленої в свої думки людини, що не помічає життя довкола. Тижнями від нього не чули жодного слова.
Якось увечері Аллан ішов покрученою, залюдненою вуличкою Латинського кварталу і раптом зупинився. Хтось вигукнув його ім'я. Але навкруги поспішали чужі, байдужі люди. Зненацька він побачив просто перед собою своє прізвище, колишнє своє прізвище, надруковане величезними літерами.
То був яскравий плакат «Едісон-Біо»:
«Мас Allan, constructeur du «Tunnel» et Mr. Hobby, ingenieur en chef, conversant avec les collaborateurs a Mac-City».
«Les tunnel-trains allant et venant du travail!» [83]83
«Мак Аллан, автор проекту «Тунелю», і містер Хоббі, головний інженер, розмовляють із співробітниками в Мак-Сіті».
«Тунельні поїзди, що йдуть до місця роботи й назад» (франц.).
[Закрыть]
Аллан не знав французької мови, але зміст афіші зрозумів. Якась дивна цікавість примусила його нерішуче ступити до темної зали. Йшла сентиментальна, зовсім не цікава йому драма. Але в ній грала маленька дівчинка, що трохи нагадувала Едіт, і ця дитина втримала його на півгодини в переповненій залі. La petite Yvonne [84]84
Маленька Івонна (франц.).
[Закрыть] розмовляла так само серйозно, з поважним виглядом, як це роблять дорослі...
Раптом Аллан почув своє прізвище, і ту ж мить на екрані постало «його місто». Воно мерехтіло серед куряви й диму, осяяне сонцем. Перед станцією стояв гурт інженерів – переважно знайомі йому обличчя. Всі вони повернулися, мов на команду, назустріч автомобілю, що повільно під'їздив до них. У машині сидів він сам, Аллан, а поруч – Хоббі. Хоббі підвівся, щось гукнув інженерам, і всі засміялися. Аллан відчув тупий біль, коли побачив Хоббі – свіжого, бадьорого... А тепер тунель занапастив його, як і багатьох інших. Автомобіль повільно рушив далі, і раптом Аллан побачив, як він на екрані встає і обертається. Один з інженерів торкнувся рукою капелюха – на знак того, що зрозумів наказ.
Диктор: «Геніальний творець тунелю віддає розпорядження своїм співробітникам!»
А чоловік, який щойно торкнувся капелюха, несподівано подивився пильно в публіку, саме на нього, Аллана, так наче помітив його. Ту ж мить Аллан упізнав його: то був Берман, якого застрелили десятого жовтня.
Раптом Аллан побачив тунельні поїзди: вони мчали похилою площиною вниз, злітали нагору, один за одним, і хмара куряви здіймалася над ними.
Серце в Аллана закалатало. Він сидів скований, розтривожений, обличчя палало, і він так важко дихав, що сусіди звернули на нього увагу й засміялися.
А поїзди все мчали, мчали... Аллан устав і відразу вийшов. На вулиці взяв таксі й поїхав до готелю. Тут він спитав в управителя, коли відходить перший пароплав-експрес до Америки. Управитель – він завжди ставився до Аллана надзвичайно уважно й турботливо, як до тяжкохворого,– назвав йому пароплав лінії Кюнара, що відходив на другий день уранці з Ліверпуля. Але вечірній швидкий поїзд, додав управитель, уже пішов.
– Негайно замовте спеціальний поїзд! – сказав Аллан.
Управитель, здивований таким голосом і тоном містера Коннера, звів очі. Що так змінило за один день цього чоловіка? Перед управителем стояла, здавалося, зовсім інша людина.
– Залюбки,– відповів управитель.– Однак я змушений буду попросити в містера Коннера певних гарантій...
Аллан ступив до ліфта.
– А навіщо? Скажіть, що поїзд замовляє містер Мак Аллан із Нью-Йорка.
Аж тепер управитель упізнав його і спантеличено поточився назад, приховуючи в поклоні свій подив.
Аллан ніби наново народився. Поїзд шалено мчав його з Парижа, із брязкотом пролітаючи повз усі станції. І тільки ця скажена швидкість нарешті остаточно повернула Аллана до тями. Цієї ночі він добре спав. Уперше за багато місяців. Тільки один раз він прокинувся – коли поїзд із гуркотом ускочив у тунель під Ла-Маншем. «Надто вузькі вони поробили штольні»,– подумав він ї знов заснув. Уранці Аллан відчув себе свіжим, здоровим, сповненим енергії. З поїзда він зв'язався по телефону з капітаном корабля й директором компанії. О десятій він дістався до кюнарського пароплава, що вже нетерпляче ждав його, зі свистом випускаючи з труб клуби гарячої пари. Тільки-но Аллан ступив однією ногою на палубу, як гвинти вже збили воду на рідкий мармур. Через півгодини весь пароплав знав, що пасажир, котрий спізнився,– не хто інший, як Мак Аллан.
