Текст книги "Тунель"
Автор книги: Бернгард Келлерман
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц)
І все ж порожнеча в її душі не зникала – порожнеча, в якій нуртували гнів і жадання.
Надвечір Мод щодня дзвонила Макові по телефону і, коли чула його голос, заспокоювалась.
– Маку, ти приїдеш сьогодні на вечерю? – питала вона й, ще не доказавши цих слів, напружено чекала відповіді.
– Сьогодні? Ні, сьогодні не вийде. А от завтра приїду, завтра неодмінно! Як там Едіт?
– Краще, ніж я, Маку! – І Мод починала сміятись, щоб Мак ні про що не здогадався.
– Ти можеш покликати її до телефону, Мод?
І Мод, щаслива, що він згадав про її донечку, брала маленьку на руки, й Едіт лепетала кілька слів у трубку.
– Ну, бувай, Маку! Не біда, що сьогодні не вийшло. Але завтра пощади не жди, чуєш?!
– Чую, чую! Завтра неодмінно! Добраніч, Мод!
Та згодом Лайонові все рідше вдавалося покликати Мака до телефону – той, мовляв, не може відірватися від справ.
І Мод, люта й нещасна, кидала щосили трубку, ледве стримуючи сльози.
Вечорами Мод читала. Вона прочитала цілі шафи книжок, але скоро дійшла висновку, що в більшості книжок нема нічого, крім брехні. No, my dear [42]42
Ні, люба моя (англ.).
[Закрыть], життя – це щось зовсім інше! Та часом їй траплялася книжка, яка розповідала про її ж лихо на весь його зріст. Нещасна, зі сльозами в очах блукала Мод туди й сюди у порожніх, безгомінних кімнатах. Нарешті їй спала на думку грандіозна ідея: самій написати книжку. Книжку особливу, зовсім не схожу на решту. Написати – і приголомшити Мака! Ця ідея захопила її цілком. До самого вечора Мод бігала по місту й шукала великого зошита, потрібного для її книжки. Кінець кінцем вона знайшла те, що хотіла. Це був щоденник – тоненький жовтуватий папір, оправа з крокодилячої шкіри. Відразу після вечері Мод сіла за роботу. На першій сторінці написала: «Життя моєї маленької доні Едіт і те, що вона казала. Записано її мамою Мод».
«Нехай береже її господь, мою кохану Едіт»,– написала Мод на другому аркуші. А на третьому вже починалася сама книжка.
«То begin with my sweet little daughter was born...» [43]43
Почну з того, що моя люба донечка народилася... (Англ.)
[Закрыть]
Книжку Мод хотіла подарувати Макові на різдво. Мод була в захваті від роботи, і багато самотніх вечорів збігло непомітно. Вона ретельно записувала про кожнісіньку дрібницю з життя своєї маленької Едіт. Усі потішні вислови, всі простодушні й мудрі запитання, зауваження і думки її донечки. Іноді Мод забувала про свою книжку й заглиблювалась у роздуми про власні турботи.
Вона жила від неділі до неділі, коли до неї приїздив Мак. Неділі були для неї святами. Мод прикрашала дім, складала особливе меню, що мало бути Макові винагородою за цілий тиждень. Та інколи Мак не міг вирватись і на вихідні.
Якось у неділю його несподівано викликали на сталеливарний завод у Буффало. А на другу неділю він привіз із собою до Бронкса містера Шлоссера, начальника будівництва на Бермудських островах, і як для Мод, то Мак ніби й не приїздив, бо чоловіки цілісінький день обговорювали свої технічні проблеми.
І ось одного дня Мод з'явилася в незвичайну пору до приміщення синдикату й попросила Лайона переказати Макові, що їй треба з ним негайно поговорити. Вона чекала в їдальні, поруч із кабінетом Мака, й чула, як чийсь гучний, мов грім, і густий голос перелічував назви банків:
– «Манхеттен»... «Морган і компанія»... «Шерман»...
Мод упізнала голос С. Вулфа, якого не могла терпіти. Раптом голос замовк, і Мак гукнув:
– Я зараз, Лайоне! Скажи, я зараз!
Лайон вийшов і переказав пошепки відповідь.
– Я не можу ждати, Лайоне!
Китаєць знічено закліпав очима й мовчки вислизнув з кімнати.
Відразу по цьому з'явився Мак, розгарячілий від роботи, в піднесеному настрої.
Мод сиділа, затуливши хустинкою обличчя, й гірко плакала.
– Що сталося, Мод? – вражено запитав він.– Що-небудь з Едіт?
Мод заридала. Едіт! Едіт!.. А про неї і не подумав! Хіба з нею не могло нічого статися? Її плечі здригалися від плачу.
– Я просто більше такого не витримаю! – схлипувала вена, притискаючи до обличчя хустинку.
Мод ридала дедалі нестримніше. Вона вже просто не могла спинитись, як дитина, що розплакалася. Їй треба було вилити зі слізьми всю свою лють, усе горе.
Якийсь час Мак стояв розгублений. Потім узяв Мод за плечі й сказав:
– Але ж послухай, Мод... Я не винен, що Шлоссер зіпсував нам неділю. Він покинув там свою станцію і не міг зоставатися довше, ніж два дні.
– Справа зовсім не в цьому!.. Не в одній неділі!.. Вчора ось в Едіт був день народження... Я чекала... Я думала...
– В Едіт день народження? – спантеличено перепитав Мак.
– Авжеж. Ти про нього забув! Мак засоромлено опустив руки.
– Як же це я?..– промовив він.– Ще позавчора я думав про це! – Помовчавши, він провадив: – Послухай, дівчинко, зараз такі дні, що мені доводиться стільки тримати всього в голові... Але так буде не завжди, треба тільки зробити початок...
Мод підхопилась і тупнула ногою. Вона була червона від гніву, сльози градом котилися по її щоках.
– Ти завжди так кажеш...– схлипувала вона.– Вже стільки місяців!.. Ох, хіба це життя?!.
Мод знов упала на стілець і ткнулася обличчям у хусточку. Мак розгубився ще дужче. Він стояв, як вишпетений школяр, і червонів. Ніколи ще він не бачив Мод такою роздратованою.
– Ну послухай, Мод! – знов почав він.– Часом трапляється роботи більше, ніж сподіваєшся... Але скоро все піде на краще! – І заходився просити її потерпіти ще трохи, розвіятись, пограти, походити на концерти, в театр...
– Ох, усе це я вже пробувала... Нудьга! Я сита цим донесхочу! Весь час тільки жди та жди!..
Мак похитав головою і безпорадно подивився на Мод.
– То що ж нам з тобою робити, дівчинко? – тихо поспитав він.– Що нам придумати? Може, поїдеш на кілька тижнів у село? До Беркшіру?
Мод рвучко підвела голову й подивилась на Мака ще мокрими, блискучими від сліз очима.
– Хочеш позбутися мене зовсім?! – вражено промовила вона.
– Та ні, ні, люба Мод! Я хочу тільки, щоб тобі було краще. Мені шкода тебе... Так, дуже шкода...
– Я не хочу, щоб ти мене шкодував, не хочу...
І знов її плечі здригнулися від нестримного, безглуздого ридання.
Мак посадив Мод собі на коліна, приголубив, намагаючись угамувати її словами й ласкою.
– Сьогодні ввечері я приїду додому! – сказав він нарешті, так ніби після цих слів мав запанувати лад і спокій.
Мод витерла заплакане обличчя.
– Гаразд, Але якщо приїдеш пізніше, ніж о пів на дев'яту, я з тобою розлучуся! – Сказавши це, Мод густо зашарілася.– Я не раз про це думала... Авжеж, Маку, можеш сміятися, але не гоже так обходитися з дружиною, це кажу тобі я.– Вона обняла чоловіка, притислася гарячою щокою до його засмаглого обличчя й прошепотіла: – Ох, Маку, як я тебе люблю! Я ж тебе так люблю!
Очі в Мод блищали, коли вона спускалася в ліфті з тридцять другого поверху. На душі в неї було тепло й затишно, та водночас її пік сором. Мод пригадала, який вражений і безпорадний був Мак, який нещасний він мав вигляд, як намагався приховати подив від того, що вона не може збагнути необхідності всієї його роботи. «Я поводилась так безглуздо! – міркувала Мод.– Як остання дурепа! Що тепер Мак про мене подумає? Що я не маю ні мужності, ні терпіння й не здатна зрозуміти його роботу... А як нерозумно було брехати, нібито я вже не раз думала про розлучення! Адже це прийшло мені в голову тільки в ту хвилину!»
– Їй-богу, я поводилась, як справжня дурепа! A real goose! [44]44
Справжня дурепа (англ.).
[Закрыть] – тихенько промовила Мод до себе, сідаючи в машину, і всміхнулася, щоб розвіяти відчуття сорому, викликаного її нерозумною поведінкою.
Аллан наказав Лайонові, щоб той за чверть до восьмої «викинув» його з контори. Не пізніше! За кілька хвилин до восьмої він квапно забіг до магазину й накупив цілу гору подарунків для Едіт та кілька для Мод, не довго вибираючи, бо в цьому ділі однаково нічого не тямив.
«Вона, Мод, правду каже»,– міркував Аллан в автомобілі, що мчав по шестимильній, рівній, як шнурок, Лексінгтон-авеню. Він напружено думав про те, як влаштувати свої справи надалі, щоб мати більше часу для сім'ї. Але так нічого й не придумав. Роботи з дня на день, по суті, додавалося, а не зменшувалось. «Що мені робити? – міркував Мак.– Якби ж я мав ким-небудь замінити Шлоссера. Він такий безпорадний...»
Потім Аллан згадав, що в кишені у нього кілька термінових листів; він перечитав їх і підписав. Біля Гарлем-Рібера покінчив з листами, наказав шоферові зупинитись і вкинути листи в поштову скриньку. Було ще тільки двадцять хвилин на дев'яту.
– Заверни на Бостон-роуд, Енді, let her rip [45]45
Дай газу (англ.).
[Закрыть], тільки ні на кого не наїдь!
І Енді помчав по Бостон-роуд так, що перехожі відскакували вбік, а кінний поліцейський чвалом кинувся за машиною навздогін. Мак поклав ногу на протилежне сидіння, припалив сигарету і стомлено заплющив очі. Він уже задрімав, коли автомобіль раптово зупинився. Весь будинок був святково освітлений.
Мод збігла, як дитина, сходами вниз, і кинулася Макові на шию. Ще в палісаднику, поспішаючи йому назустріч, вона вигукнула:
– Ох, яка ж я дурна, Маку!
Їй було байдуже, що шофер чує її.
Так, тепер вона матиме терпіння і вже ніколи не скаржитиметься.
– Слово честі, не скаржитимуся, Маку!
6
Мод додержала слова, але зробити це було їй нелегко.
Вона вже не скаржилась, коли в неділю Мак не залишався вдома чи брав з собою стільки роботи, що не міг побути з нею жодної хвилини. Мод розуміла: Мак узяв на себе надлюдський труд – такий, який когось іншого вже виснажив би до решти,– і тепер вона мала подбати, щоб на його плечі не ліг іще один тягар. Навпаки, їй належало докласти зусиль і влаштувати його вільні години якнайкраще.
Отож коли Мак приїздив додому, Мод була весела, в доброму гуморі й жодним словом не виказувала, як сильно, як нестямно всі ці дні тужила за ним. Дивно, але Мак ніколи про це не питав, йому й на думку не спадало, що вона страждає.
Настало літо, потім осінь, дерева у Бронкському парку пожовкли, і з крон цілими жмутами почало опадати листя, хоч погода стояла й тиха.
Мак спитав у Мод, чи не хоче вона переїхати до Тунельного. Мод приховала свій подив. Атож, йому доводиться, мовляв, бувати там кілька разів на тиждень, а тепер він збирається запровадити по неділях уранці своєрідні прийомні години, щоб кожен – інженер, робітник,– міг висловити йому свої побажання та скарги.
– Якщо ти хочеш, Маку...
– Мені здається, так було б найкраще, Мод. Я взагалі маю намір, як тільки дозволять обставини, перевести свою контору до Тунельного. Звісно, я потерпаю, що там тобі буде нуднувато...
– Гірше, ніж у Бронксі, не буде, Маку,– всміхнулася Мод.
Переїзд призначили на весну. Та, готуючись до нього, Мод нерідко спинялася й думала: «Господи, що я робитиму в тій цементній пустелі?»
Їй треба було до чогось прикласти руки – до чогось такого, що захопило б її і прогнало безглузді думки та мрії.
Нарешті в неї народилася щаслива ідея, і Мод завзято почала її здійснювати. Від цієї ідеї вона ніби ожила й ходила в такому піднесеному настрої, так загадково всміхалася, що навіть Макові це впало в очі.
Якийсь час чоловікова цікавість її тішила, але приховувати свою таємницю довго вона не могла. Річ у тому, пояснила Мод, що їй треба за щось узятися, мати серйозне захоплення, справжню роботу. Саме роботу, а не пусту забавку. І ось їй спало на думку піти працювати в лікарню Тунельного.
– Тільки не смійся, Маку!
Атож, у неї це дуже серйозно, додала Мод. Вона вже, до речі, навіть почала ходити на лекції. В дитячу клініку доктора Вассермана.
Мак замислився.
– Ти справді вже ходиш на лекції, Мод? – спитав він, усе ще їй не вірячи.
– Ходжу, Маку. Уже цілий місяць. І коли переїду навесні до Тунельного, то матиму роботу. Жити інакше я більш не хочу.
Мак сидів геть збентежений, замислений, серйозний. Він вражено кліпав очима й довго не знав, що сказати. Мод було страшенно смішно! Потім Мак раз, удруге кивнув головою.
– Може, це буде й краще, Мод, коли ти матимеш роботу,– повільно, задумливо проказав він.– Але невже треба саме в лікарні?..
І раптом Мак весело засміявся. Він уявив свою маленьку Мод у білому халаті сестри-жалібниці.
– А яку ж платню ти захочеш мати – велику?
Але Мод не сподобався цей невинний жарт. Мак прийняв її намір за примху, забавку. Він не вірить, що в неї вистачить терпіння. Йому зовсім невтямки, що робота стала для неї потребою! Прикро, але Мак навіть не спробував її зрозуміти...
«Колись таке ставлення мене зовсім не ображало,– думала Мод на другий день.– Мабуть, я стала іншою». І Мод, яка день і ніч страждала тільки через те, що втратила віру в своє щастя, непевно усвідомила: жінці мало, коли її просто люблять і обожнюють.
Увечері Мод була вдома сама; йшов приємний свіжий дощ, і вона сіла за свій щоденник.
Вона записала кілька фраз малої Едіт, у яких виразно прозирала наївна жорстокість і дитячий егоїзм її коханої донечки. Риси, властиві всім дітям. І Мод не забула додати й про це. Розвиваючи думку, вона писала: «Мені здається, тільки матері й дружини здатні на справжнє самозречення. Чоловікам і дітям ці риси чужі. Чоловіки переважають дітей тільки в одному: вони здатні на самозречення й жертву в дрібних, зовнішніх, я б сказала, несуттєвих речах. Але від найглибших, найзаповітніших прагнень і бажань вони ради коханої жінки ніколи не відмовляться. Мак– чоловік і егоїст, як і всі чоловіки. І я не можу не висловити йому цей докір, хоч і кохаю його всім серцем».
Упевнившись, що Едіт спить, Мод накинула на плечі шаль і вийшла на веранду. Тут вона сіла в плетене крісло й заслухалася шумом дощу. На південному заході тьмяно світилася заграва: Нью-Йорк.
Перш ніж піти до спальні, Мод ще раз зазирнула до розгорненого щоденника на столі. Перечитала свій висновок. І хоч досі у глибині душі навіть трохи пишалася своєю мудрістю, тепер похитала головою й додала: «Пишу через годину, послухавши, як шумить дощ. Чи не кидаю я Макові несправедливих докорів? Може, це я егоїстка? Хіба Мак від мене що-небудь вимагає? Хіба не я вимагаю від нього жертв? Мені здається, все, що я досі написала в щоденнику,– цілковите безглуздя. Сьогодні я вже не знайду істини. Як гарно шумить дощ... Він заспокоює душу й навіює сон...
Мод, дурненька Макова дівчинка».
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
1
А тим часом на п'яти головних будівництвах бурильні машини Мака Аллана вгризалися в пітьму на багато миль углиб. Устя тунелю нагадували тут страшні ворота до пекла – ворота з двома отворами.
Але день і ніч із цих воріт безперервно вискакували зі швидкістю експресів довжелезні состави з камінням, день і ніч, безперервно, на скаженій швидкості влітали в ті ворота поїзди з робітниками й матеріалами. Ці подвійні штольні були схожі на рани – чорні гангренозні рани, що весь час випорскували гній і поглинали свіжу кров. А там, у глибині, шаленіла тисячорука людина!
Те, що робив Аллан, не було схоже на працю, яку досі знав світ; то була нестямна, пекельна боротьба за секунди. Аллан мчав крізь камінь!
Якби він обрав давні, відомі методи роботи, то тими самими машинами, тими самими бурами йому довелося б прокладати тунель дев'яносто років. Та Аллан працював не по вісім, а по двадцять чотири години на добу. Працював у неділю й на свята. Роботу в «проходках» Аллан організував у шість змін; він примушував своїх людей за чотири години робити стільки, скільки звичайними темпами вони робили б вісім годин. У такий спосіб він підняв продуктивність праці в шість разів.
Місце, де працювала бурильна машина, тобто проходку, тунельники називали «пеклом». Тут стояв такий гуркіт, що майже всі робітники – хто більше, хто менше – глухли, хоч і затикали вуха ватою. Алланові бури вганялися в породу з різким скреготом, і вона верещала, ніби тисячі пойнятих смертельним жахом малюків, реготала, мов юрмище божевільних, белькотала, наче цілий лазарет у лихоманці, ще й гуркотіла, як величезний водоспад. У сповнених гарячої задухи штольнях на п'ять миль котилися страшні, нечувані звуки й відлуння, і ніхто б нічого не почув, якби справді стався обвал. Гуркіт поглинав голоси й сигнали труб, тому всі команди доводилося подавати світлом. Потужні прожектори кидали яскраві конуси то сліпучо-білого, то криваво-червоного сяйва на хаотичне нагромадження облитих потом тіл і кам'яні брили, що падали, котилися й самі були схожі на людські тіла, а курява клубочилася у тих світлових конусах, ніби густа пара. Посеред цього хаосу, роїння тіл і каміння повзло, здригаючись, сіре, вкрите порохом страшидло, схоже на допотопне, виваляне в багні чудовисько,– бурильна машина Аллана.
Аллан продумав її до найменших дрібниць, і вона скидалася на здоровенного, вкритого панциром восьминога з електричними моторами та дротами замість нутрощів; у черепі – голі людські тіла, а ззаду – хвіст із кабелів. Споживаючи енергію, рівну потужності двох кур'єрських паровозів, цей монстр повз уперед, і з численних його пащ вихоплювалося яскраве світло, а щупальці та губи жадібно тяглися до породи. Він тремтів від дикої люті, погойдувався з боку в бік, ніби втішаючись наслідками руйнації, і з ревом та гуркотом угризався по саму голову в каміння. Потім убирав щупальці й губи і щось упорскував у виїдені ним отвори. Ті щупальці та губи були порожнисті бури з алланітовими коронками; вони охолоджувалися водою, а в отвори машина запускала не що інше, як динаміт. І мов восьминіг, той монстр зненацька міняв свій колір. З його пащ валувала клубами кров, рубець на спині лиховісно, загрозливо зблискував, страшне морське чудовисько, окутане червоним димом, задкувало, а тоді знов повзло вперед. Уперед – назад, день і ніч, із року в рік, без перепочинку.
Як тільки монстр міняє колір і відступає назад, загін робітників кидається вгору по кам'янистій стіні й заходжується гарячково з'єднувати дроти, що звисають з висвердлених отворів. Потім ці люди, мовби охоплені жахом, утікають назад. Розлягається гуркіт, грім, тріск. Шматки породи грізно котяться вслід утікачам, градом летить каміння, засипаючи панцирні плити бурильної машини. Хмари куряви встають назустріч гарячому червоному туманові. Раптом монстр знову зблискує сліпучо-білим світлом, і ціла юрба напівголих людей кидається в клуби пороху, видираючись на ще огорнені димом купи каміння.
А монстр знов хижо суне далі, витягує свої страшні щупальці – кліщі та крани, висовує залізну спідню щелепу вперед, угору й усе пожирає брили, каміння, щебінь, що його сотні людей з лискучими від поту, спотвореними обличчями кидають йому в пащу. Щелепи беруться до роботи, монстр ковтає, наповнює своє відвисле до землі черево, і ззаду виходить назовні безкінечний потік подрібненої породи.
Сотні чортів, заливаючись потом, бовваніють угорі серед каміння, смикають за ланцюги, кричать, горлають, і гора в них під ногами помітно тане, осідає. Геть каміння з дороги – таке їхнє завдання!
І ось юрми вимурзаних людей уже довбають, свердлять, копають під ненаситними щупальцями монстра, щоб вирівняти йому шлях. Важко хекаючи, робітники тягнуть шпали та рейки, вкладають шпали, прикручують рейки, і монстр суне далі.
За його заляпане грязюкою тіло, за боки, черево, за горбату спину чіпляються крихітні чоловічки. Вони висвердлюють отвори в стелі та стінах, під ногами, у навислих брилах, так щоб у ті отвори будь-якої хвилини можна було закласти патрони і все це підірвати.
Така сама гарячкова, пекельна робота, як перед бурильною машиною, кипіла й позад неї, де витікав безкінечний потік каміння. Менше ніж за півгодини потрібно було розчистити машині на двісті метрів шлях назад, щоб зона могла відповзти й перечекати вибух.
Як тільки під черевом машини на решітці, яка безперестану рухалася, з'являлося каміння, туди підскакували атлетичної будови хлопці й заходжувалися коло великих брил, що не під силу людині. Рухаючись разом із решіткою, яка виступала на десять кроків за машину, хлопці накидали на ті брили ланцюги, прикріплювали їх до кранів, що стриміли ззаду машини, й підіймали брили.
А решітка, весь час рухаючись, зі скреготом і гуркотом висипала купи каміння в низенькі, схожі на шахтні вагонетки, пом'яті залізні візки, що, вишикувавшись у довжелезні поїзди, перекочувалися по вигнутих з'єднувальних рейках з лівої колії на праву й затримувалися під решіткою рівно стільки, скільки потрібно було, щоб заповнити їх камінням та щебенем. Підтягували ці вагонетки шахтні локомотиви на акумуляторах. Гурти людей з блідими обличчями, засохлою на губах грязюкою товклися біля решітки та вагонеток; вони щось кричали, згрібали, підсипали й накидали лопатами каміння, і прожектори немилосердно били на них сліпучо-яскравим світлом, а вентилятори зі свистом обдували їх ураганним потоком повітря.
Битва навколо бурильної машини тривала жахлива, і щодня тут бували поранені, а нерідко й убиті.
Через кожні чотири години такої скаженої роботи людей міняли. Геть виснажені, спарені у власному поті, бліді й напівнепритомні від серцевої слабості, робітники падали на мокре каміння у вагонетках, ту ж мить засинали і прокидалися аж на другий день.
Тунельники співали пісню, складену кимось із їхніх лав. Починалася вона так:
Під землею, де тунель гуркоче,
Там гаряче пекло, браття,
Ох, там пекло прегаряче!
Зайвий долар за годину,
За годину зайвий долар
Мак за твій заплатить піт...
Сотні людей утікали з «пекла»; багато хто, трохи попрацювавши, назавжди ставав калікою. Ллє на їхнє місце приходили інші.
2
Невеличкий шахтний паровозик, тягнучи за собою вервечку повних вагонеток, з гуркотом пробігав тунелем кілька кілометрів – туди, де стояли залізничні вагони,– крани підіймали в повітря вагонетки й випорожнювали їх.
Як тільки вагони наповнювались, поїзд відходив – по десятку й більше составів щогодини,– а на коліях уже стояли інші з матеріалами та робочою силою.
На кінець другого року американські штольні простяглися на дев'яносто п'ять кілометрів, і на всій цій величезній ділянці кипіла гарячкова робота. Бо Аллан невтомно вимагав якнайбільших зусиль – щодня, щогодини. Він безоглядно звільняв інженерів, що не домагалися належної кубатури видобутку, безоглядно виганяв робітників, які не витримували загального напруження.
У розтерзаній штольні ще не стихли вибухи, ще гуркочуть залізні вагонетки, ще не осіла курява і кругом повно битого каміння, а загони робітників при світлі прожекторів уже тягнуть стовпи, балки, дошки й укріплюють стіни та стелю проти обвалів. Гурт техніків укладає електричні кабелі, тимчасові шланги і труби для подачі води та повітря.
Біля вагонів метушаться юрмища людей, вони вивантажують матеріали й розкладають їх уздовж колії, щоб усе потрібне було напохваті: балки, дошки, скоби, таврове залізо, болти, труби, кабелі, бури, підривні гільзи, ланцюги, рейки, шпали.
Через кожних триста метрів загони закурених тунельників з бурами штурмують поміж кріпильними стовпами стіну штольниці. Вони підривають і пробивають на висоту людського зросту нішу, а коли з пронизливим свистом наближається поїзд, відскакують між стовпи. Та скоро ніша стає така глибока, що їм уже не треба тікати від поїзда, а через кілька днів стіна починає лунко дзвеніти, потім падає, і вони опиняються в паралельній штольні, де також мчать поїзди. Тоді загін переходить на триста метрів далі й береться за новий квершлаг.
Квершлаги служать для вентиляції, а також мають сотні інших призначень.
А на п'яти цим робітникам уже наступає інший загін: його завдання полягає в тому, щоб швидко і вправно обмурувати вузькі переходи. З року в рік ці люди виконують тільки таку роботу. А кожен двадцятий квершлаг залишають так, як є.
Далі! Вперед!
Чахкаючи, підходить поїзд і зупиняється біля двадцятого квершлагу. Гурт чорних від куряви чоловіків вискакує з вагонів, і до квершлагу по їхніх плечах блискавично перекочовують бури, кайла, залізні балки, мішки з цементом, рейки, шпали. А позаду вже нетерпляче бемкають у дзвони затримані поїзди. Вперед! Поїзди котяться, котяться. Поперечна штольня проковтнула закурених чоловіків, вищать бури, лунає тріск, розлітається каміння, штольня стає все ширша й ширша. Вона пролягає під кутом до траси тунелю; її стіни, стеля й підлога – з заліза та бетону. В штольні проходить колія: тут – стрілка.
Ці стрілки мають неоціненне значення – завдяки їм навантажені матеріалами та камінням поїзди, що безперервно мчать у паралельних штольнях, можна через кожні шість кілометрів переводити з однієї штольні до другої.
У такий надзвичайно простий спосіб кожну шестикілометрову ділянку тунелю ізолюватимуть для розбудови.
Шестикілометровий ліс міцних балок, стовпів, кріпильних стояків, поперечок обертається в шестикілометровий ліс залізних каркасних конструкцій.
Де є пекло, там є й чистилище. І так само, як у штольнях були «hell men» [46]46
Мешканці пекла (англ.).
[Закрыть], так були тут і «purgatory men» [47]47
Мешканці чистилища (англ.).
[Закрыть] – адже це місце на будівництві називали «purgatory» [48]48
Чистилище, а також «болото» (діал.). Тут – гра слів.
[Закрыть].
Тут, у чистилищі, колія вільна, і ціле море вагонів, обліплених з усіх боків робітниками, котиться по цих перегонах. У десятках місць водночас починається битва: розлягаються гарматні постріли, лунають сигнали труб, спалахують прожектори. Штольню збільшують вибухами до потрібної ширини й висоти. Стоїть такий гуркіт, неначе у броненосець влучають снаряди. Це падають на землю залізні балки й рейки. Червоне, як сурик, залізо – балки, листи, прокатані на заводах Пенсільванії, Огайо, Оклахоми й Кентуккі,– наповнюють штольню. Старі рейки – геть, динаміт і мелініт підривають підошву, миготять лопати й кайла. Обережно! Крик, гам, перекривлені роти, набухлі м'язи, на скронях пульсують жили, звиваються, мов змії, тіло біля тіла – то вони несуть важенні двотаврові балки, на які ляже тунельна рейка (колія в тунелі буде монорейкова). Десятки інженерів з вимірювальними приладами та інструментами лежать на землі й працюють з граничним напруженням нервів; піт брудними патьоками стікає по їхніх напівголих тілах. Опорну балку завдовжки чотири метри й заввишки вісімдесят сантиметрів – на краях вона трохи загнута догори – заливають бетоном. Ніби закладаючи кіль судна, тунельники приточують балку до балки, а згори на ці балки ллється, поглинаючи їх, потік бетону. Шпали. Як ото сотня мурашок цупить соломинку, так сотня робітників, важко дихаючи, ледве тримаючись на ногах, тягне величезні тридцятиметрові рейки й прикріплює їх до шпал. За ними повзуть інші, з важкими частинами конструкцій, що опережуть залізним каркасом увесь овал тунелю. Вже зібрані, ці частини утворюють фігуру еліпса, трохи приплюснутого при землі. Чотири частини складають ребро: основа, два бічні бруси (контрфорси) і стельний брус, шапка. Ці частини виготовлені з дюймового заліза і скріплені міцним каркасом. Гупають заклепувальні машини, штольня двигтить. Її оперезали грати з червоного, як сурик, заліза. А позаду в каркасі вже вовтузяться муляри, готуючи кожух тунелю – метровий залізобетонний панцир, що його не роздушить ніякий тиск у світі.
Обабіч могутньої балки на певній відстані тунельники вкладають, зварюють і скручують різні завтовшки труби. Це – труби для телефонних і телеграфних дротів, для електричного кабеля, здоровенні водогінні труби, широченні труби для повітря, що його безперервно нагнітатимуть у штольні надземні машини. Особливі труби для термінової пневматичної пошти. Труби присипають піском і щебенем; а зверху вкладають шпали та рейки для звичайних вантажних поїздів – надійна колія, по якій поїзди з матеріалами та камінням зможуть мчати зі швидкістю експресів. Тільки-но попереду на каркасі поставлено останню заклепку, як уже закінчено й прокладання колії на шестикілометровому перегоні. З'являється поїзд, він набирає швидкості, хоч угорі на каркасі ще висять муляри.
А позаду, за тридцять кілометрів від проходки, де гуркоче бурильна машина, обладнання штольні вже завершено.
3
Та це було не все. Належало передбачити ще тисячі речей! Того дня, коли американські штольні зустрінуться з штольнями, які прогризли собі дорогу крізь гнейс з боку Бермудських островів, уся ділянка мала бути готова до експлуатації.
Плани Аллана, розроблені до найменших подробиць, уже багато років лежали напоготові.
Через кожних двадцять кілометрів він наказав видовбати в породі маленькі станції, де мали жити лінійні сторожі. Через кожних шістдесят кілометрів Аллан планував середні станції, а через кожних двісті кілометрів – великі. На всіх цих станціях мали розміщатися склади для запасних акумуляторів, машин і продовольства. На середніх та великих планувалося поставити також трансформатори, станції високої напруги, холодильні та вентиляційні установки. Потрібні були, крім того, й бічні штольні – місця для відведення з головної лінії поїздів. Для кожної з цих робіт пройшли спеціальну підготовку окремі загони, і всі вони вгризалися тепер у породу, видаючи на-гора цілі лави каміння.
Мов розбурхані вулкани, устя тунелю день і ніч випльовували каміння. Безперервно, один за одним із темних отворів вилітали повні состави. Легко, аж викликаючи в спостерігачів захват, вони долали підйом, а потім, діставшись нагору, на мить зупинялися. Але те, що звіддаля здавалося тільки камінням та сміттям, зненацька оживало, і з вагонів на землю сплигували почорнілі, брудні, аж їх важко було впізнати, постаті. А поїзд із камінням, звиваючись на десятках стрілок, котився далі. Перетнувши -широкою дугою «Мак-Сіті» (так у Нью-Джерсі звичайно називали Тунельне), він звертав на одну з незліченних колій над морем, і там його розвантажували. Тут, біля моря, всі весело розмовляли й сміялися – робітників чекав «легкий тиждень».
Мак Аллан пройшов двісті подвійних кілометрів тунелю і видобув на-гора стільки каміння, що з нього можна було вимурувати стіну від Нью-Йорка до Буффало. Він володів найбільшим кам'яним кар'єром у світі, але марно не викинув жодної лопати щебеню. За його задумом розрівняно величезну територію. Аллан підсипав пологий берег і на кілька кілометрів відтіснив мілке море. Але далі, де починалася глибина, в море щодня вивозили тисячі вагонів каміння, і там помалу виростав величезний мол. То була одна з набережних у порту Аллана, що так вразив світ па плані майбутнього міста. А за дві милі звідси його інженери спорудили найбільший, найрівніший пляж у цілому світі. Тут мали вирости гігантські курортні готелі.
Однак саме Мак-Сіті мало вигляд неозорого звалища, де не зеленіло жодне деревце, жоден кущик, не водився ні звір, ні птах. Місто так вилискувало на сонці, що аж очі різало. Ця пустеля була, куди не глянь, вкрита рейками, обплутана коліями, які, наче віяла, розходилися з двох протилежних боків і нагадували узори, що їх утворюють залізні ошурки біля полюсів магніту. І повсюди шмигали поїзди – з паровозами й електровозами, повсюди диміли локомотиви, стояв гуркіт, свист, лунали дзвони. За містом, у тимчасовому порту Аллана, диміли десятки пароплавів, погойдувалися високі вітрильні судна, що доставили сюди залізо, дерево, цемент, зерно, худобу, всілякі продукти з Чікаго, Монреаля, Портленда, Нью-Порта, Чарлстона, Саванни, Нью-Орлеана, Галвестона. А на північно-східній околиці стояла густа, непроглядна стіна диму: там була товарна станція.
