Текст книги "Тунель"
Автор книги: Бернгард Келлерман
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)
Він увійшов якраз вчасно, щоб почути останній подих свого коханого ангелятка. Лікарі, доглядальниці, прислуга стояли довкола, дівчата плакали, і навіть у лікарів на очах виступили сльози.
Та Аллан мовчав, і очі в нього були сухі. «Думай, заради самого чорта, про потертий Паттерсонів чобіт! Думай і гляди, щоб не впав на людях!»
Минула ціла вічність. Лікар біля ліжка випроставсь і глибоко зітхнув. Аллан сподівався, що люди підуть з кімнати, але вони всі зосталися. Тоді він ступив до ліжка й погладив Едіт по голівці. Якби він був тут сам, то взяв би дівчинку на руки, щоб іще раз, востаннє, відчути її маленьке тіло. Але при людях він не зважився так зробити.
Аллан пішов.
Коли він спускався сходами, йому раптом причулося десь угорі жалісне голосіння. Але насправді довкола було зовсім тихо, тільки звідкись долинуло ледве чутне схлипування.
Внизу йому трапилась доглядальниця. Побачивши, що він хоче їй щось сказати, дівчина зупинилася.
– Хто ви, міс? – нарешті промовив він через силу.
– Міс Евелін.
– Міс Евелін,– провадив Аллан чужим, тихим м'яким голосом,– я хочу попросити вас зробити мені одну послугу. Сам я не хочу... не можу... Мені дуже хотілося б зберегти невеличкі пасма волосся дружини й дочки... Чи не подбали б ви про це для мене? Тільки щоб ніхто нічого не знав. Обіцяєте?
– Так, містере Аллан!
Вона бачила, що його очі повні сліз.
– Я буду все життя вдячний вам, міс Евелін!
У темній вітальні хтось сидів у кріслі – струнка жінка, яка тихенько плакала, притискаючи до очей хусточку. Коли Аллан проходив повз неї, вона підвелася, простягла до нього бліді руки й прошепотіла:
– Аллан!..
Та він не зупинився, й аж через багато днів зрозумів, що та жінка була Етель Ллойд.
Аллан зійшов у сад. Йому здалося, що стало страшенно холодно, що стоїть глибока зима, і він щільно загорнувся в плащ. Трохи походив по тенісному майданчику, потім спустився крізь мокрі кущі до моря. Хвилі лизали берег, шуміли й, рівно дихаючи, викидали на мокрий, гладенький пісок кучеряву піну.
Аллан звів очі поверх кущів і побачив дах будинку. Там лежали вони. Він повернув голову в бік моря, на південний схід. Там, унизу, лежали інші. Там, унизу, лежав, задихнувшись, Хоббі,– пальці судомно стиснуті, голова закинута назад...
Ставало дедалі холодніше. Так, з моря, здавалося, вставала страшна холоднеча. Аллан змерз. Він увесь закляк. Руки закоцюбли, як у лютий зимовий мороз, обличчя задерев'яніло. Але він добре бачив, що навіть пісок не замерз, хоч і хрустів, наче ноги ступали по дрібненьких крижаних кристалах.
Цілу годину Аллан ходив берегом туди-сюди. Настала ніч. Тоді він перетнув замерзлий, обледенілий сад і вийшов на вулицю.
Енді, шофер, увімкнув фари.
– Відвези мене на станцію, Енді. Тільки не поспішай! – глухо, хрипким голосом промовив Аллан і сів у машину.
Енді витер рукавом носа, його обличчя було мокре від сліз.
Аллан вгруз у плащ і натяг на самі очі кашкета. «Дивно,– промайнуло в нього,– коли я почув про катастрофу, то спершу подумав про тунель, а вже потім про людей!» І він позіхнув. Він так стомився, що не міг поворухнути рукою.
На станції все ще стояла стіна людей – вони чекали, поки повернуться рятувальні поїзди.
Ніхто вже не кричав. Ніхто не сварився кулаками. Тепер він став такий самий, як вони, і горе в них було однакове. Коли Аллан під'їхав і вийшов з машини, люди розступилися самі. Ніколи ще вони не бачили, щоб хтось був такий блідий.
7
Аллан ступив до холодної зали для нарад, в якій люди звичайно чекали на станції поїздів.
На будівництві не додержувались ні формальностей, ні церемоній. Нікому не спадало на думку скинути капелюха чи припинити роботу, коли входив Аллан. Та сьогодні збуджені розмови одразу змовкли, і ті, хто сів трохи відпочити, повставали.
Гарріман рушив назустріч Алланові з розгубленим, змученим обличчям.
– Аллан!..– почав він і затнувся, мов п'яний. Та Аллан урвав його жестом руки.
– Потім, Гарріман.
Аллан сказав принести йому з буфету чашку кави й, поки пив її, вислухав донесення інженерів.
Він сидів з похиленою головою, ні на кого не дивився. Здавалося, він нікого не слухає й ось-ось підхопиться. Його безбарвне обличчя ніби застигло від морозу, припухлі губи посиніли, а по краях були білі. Сірі й важкі, як свинець, повіки налягли на очі – права, що іноді тремтіла, трохи нижче від лівої. Але в очах у Аллана вже не прозирав людський погляд. У них тепер люто зблискувало наче бите скло. Часом посмикувались і неголені щоки, а губи ворушилися, так ніби він розжовував зерна. Ніздрі раз у раз здригалися, хоч дихав Аллан нечутно.
– Отже, сумніву немає: Бермана застрелили?
– Так.
– І від Хоббі нічого не чути?
– Ні. Але бачили, що він їхав до проходки.
Аллан кивнув головою і розтулив рота, мовби хотів позіхнути.
– Go on! [71]71
Далі! (Англ.)
[Закрыть]
До триста сорокового кілометра у тунелі панував цілковитий порядок, і машини, яких обслуговували інженери, працювали. Робінсон,– він керував рятувальними поїздами,– повідомив по телефону, що дим не дав посунутись далі від триста сімдесятого кілометра і що він повертається зі ста п'ятдесятьма двома врятованими.
– То скільки всього загинуло?
– За контрольними жетонами – близько двох тисяч дев'ятисот.
Тривала, важка пауза.
Посинілі губи в Аллана здригалися, ніби він боровся з нестримним риданням. Він ще нижче похилив голову і жадібно ковтнув кави.
– Аллан! – схлипнув Гарріман.
Та Аллан звів на нього здивований, холодний погляд.
– Go on!
Робінсон повідомив також, що, за словами Сміта зі станції на триста п'ятдесят другому кілометрі, десь глибше в тунелі, працює повітряний насос, однак телефонний зв'язок перерваний.
Аллан підвів голову. «Хоббі?» – промайнуло в нього.
Але висловити цю надію вголос він не зважився.
Потім Аллан заговорив про події на поверхні. Гарріман зіграв тут не блискучу роль. Він сидів стомлений, без будь-якого виразу в запухлих очах і підпирав рукою голову, що боліла.
Коли мова зайшла про безчинства й заподіяну шкоду, Аллан рвучно обернувся до Гаррімана.
– А де ж були ви, Гарріман? – різко, зі зневагою в голосі запитав він.
Гарріман здригнувся й підвів важкі повіки.
– Повірте мені, Аллан,– схвильовано вигукнув він,– я робив усе що міг. Я пробував усяк. Не міг же я стріляти!
– І це кажете ви! – крикнув Аллан, і в голосі його пролунала погроза.– Ви повинні були кинутися назустріч тому оскаженілому натовпу, навіть якби вам зробили в голові кілька дірок! Ви ж бо маєте кулаки – чи ні? Можна було б і вистрілити – атож, чорт забирай, чом би й ні?! Поруч стояли ваші інженери, треба було тільки дати наказ!
Гарріман густо почервонів. Його товста шия здулася. Погрозливий тон Аллана зачепив його за живе.
– Що ви таке кажете, Аллан! – роздратовано вигукнув він.– Ви того натовпу не бачили, вас тут не було!
– Так, мене тут, на жаль, не було! Я думав, що можу на вас покластися. Я помилився! Ви старієте, Гарріман! Старієте! Ви мені більш не потрібні! Забирайтеся під три чорти!
Гарріман випроставсь і поклав на стіл свої червоні кулаки.
– Так, забирайтеся під три чорти! – знову грубо закричав Аллан.
Гарріман побілів як стіна і сторопіло втупився Алланові в очі. В тих очах зблискувала зневага, безжалісність, жорстокість.
– Сер! – прохрипів Гарріман і підвівся, до глибини душі скривджений.
Аллан також підхопився і вдарив щиколотками пальців по столу, аж він затріщав.
– Не вимагайте тепер від мене ґречності, Гарріман! – голосно закричав він.– Ідіть! – І вказав рукою на двері.
Гарріман похитнувся й пішов. Його обличчя від сорому посіріло. В голові ще промайнула думка сказати Алланові, що в нього помер син і йому весь ранок довелось боротися з подвійною дозою снодійного. Але Гарріман не промовив жодного слова. Він вийшов.
Старим, зламаним чоловіком спускався він сходами. Без капелюха. Очі опущені додолу.
– Гарріман полетів! – глузували довкола.– «Бик» полетів!
Та Гарріман нічого не чув. Він тихо плакав.
Коли Гарріман вийшов з кімнати, Аллан напався ще на п'ятьох інженерів, які покидали свої пости й виїхали з рештою втікачів. Він тут-таки їх позвільняв.
Цього дня повіяло збіса холодним вітром, і інженери не заперечили жодним словом.
Потім Аллан зажадав, щоб його з'єднали по телефону з Робінсоном. Один із службовців подзвонив на станції і наказав зупинити поїзд Робінсона. Тим часом Аллан вивчав план зруйнованих штолень. Стояла така тиша, що чути було, як крізь розбиті шибки до кімнати капали дощові краплі.
Через десять хвилин Робінсон узяв трубку. Аллан розмовляв із ним довго. Про Хоббі нічого не чути! Як він, Робінсон, гадає – чи залишилися в заповнених димом штольнях іще живі люди? Отже, таке можливо...
Аллан діяв рішуче. Через кілька хвилин поїзд із трьох вагонів з інженерами та лікарями помчав по трасі вниз і зник у тунелі.
Аллан сам стояв за машиніста, і поїзд летів порожнім лунким тунелем так шалено, що навіть звиклі до великих швидкостей супутники Аллана занепокоїлися. Не минуло й години, як вони зустріли Робінсона. Його поїзд був переповнений. При світлі ліхтарів люди, що заприсяглися помститись Алланові, впізнали його і почали голосно, невдоволено ремствувати.
Аллан поїхав далі. На першій стрілці він звернув на колію, якою їхав Робінсон,– Аллан був певен, що вона вільна,– і збив шалену швидкість аж тоді, коли в'їхали в суцільний дим.
Навіть тут, на заповнених димом станціях, працювали інженери. Вони позачиняли розсувні залізні брами, повз які, немов гори хмар, валував дим. А проте й на станціях його було багато, і якби насоси не нагнітали безперервно свіже повітря й люди не мали достатньо кисневих апаратів, ніхто тут довго не витримав би. Для цих інженерів, як і для самого Аллана, тунель був справою, задля якої вони не шкодували ні здоров'я, ні життя.
На триста п'ятдесят другому кілометрі вони зустріли на станції Сміта – разом з двома техніками він порався тут біля машин. Сміт підтвердив, що далі в тунелі, судячи з усього, працює повітряний насос, і Аллан знов подумав про Хоббі. Хоч би доля зглянулася бодай над його товаришем!
Аллан одразу рушив у штольню далі. Але тепер поїзд посувався дуже повільно – на їхньому шляху раз у раз траплялися кам'яні брили. Дим стояв такий густий, що промінь прожектора відскакував від нього, як від стіни. Через півгодини поїзд зупинився – колія була завалена трупами. Аллан зійшов у димозахисній масці на землю і ступив у клуби диму. Мить – і сліпучий промінь від його ліхтаря зник.
Довкола Аллана стояла мертва тиша. Жодного звуку, тільки ледве чутно постукував клапан кисневого апарату. Аллан застогнав – адже тут його не чув ніхто. В грудях була суцільна пекуча рана. Стогнучи, скрегочучи зубами, мов підбитий звір, Аллан усе йшов, ішов, і часом йому хотілося впасти під страшним тягарем свого невимовного болю.
Що кілька кроків Аллан натрапляв на людські тіла. Та, освітивши їх, він щоразу переконувався, що то трупи: на нього дивилися жахливо спотворені обличчя.
Хоббі серед них не було.
Раптом Аллан почув важке хекання і підвів ліхтар. Ту ж мить хтось торкнувся його руки, і хрипкий голос прошепотів:
– Sauvé! [72]72
Врятований! (Франц.)
[Закрыть]
І людина впала просто перед ним на землю. Це був молодий хлопець, що мав на собі тільки штани. Аллан узяв його на руки й поніс до поїзда. Він пригадав, як колись давно хтось ніс його за таких самих обставин темною штольнею.
Лікарі швидко привели хлопця до пам'яті. Звали його Шарль Ренар, він був канадець. Шарль розповів, що далі в штольні працює вентилятор, завдяки якому він і залишився живий. А він часом не помітив, чи є в штольнях живі люди ще?
Хлопець кивнув головою.
– Є,– мовив він,– іноді я чув їхній сміх.
– Сміх?
Усі з жахом перезирнулися.
– Так, сміх. Я добре чув.
Аллан зажадав по телефону ще поїздів і людей. І відразу наказав рушати далі. Пронизливо калатав дзвін. Це була нелюдська робота, дим раз у раз примушував їх відступати. До полудня їм пощастило просунутися майже до триста вісімдесятого кілометра, і тут вони раптом почули вдалині різкий сміх. Нічого моторошнішого, ніж цей сміх у безмовній, заповненій димом штольні, ніхто з них зроду не чув. Вони повклякали й затамували дух. Потім поспішили далі. Той дикий, божевільний сміх ставав дедалі виразнішим. Такий сміх іноді чули водолази, коли підпливали до підводного човна, що зазнав аварії і в ньому задихалася команда.
Нарешті вони дісталися до невеличкої станції і проникли всередину. Перед їхніми очима в диму постали двоє, троє, четверо чоловік, що качалися на підлозі, танцювали, моторошно вихляючи тілами, і весь час різко, мов у гарячці, реготали. З вентиляційного отвору зі свистом вихоплювалося повітря, і завдяки йому бідолахи залишилися живі. Тут-таки, поруч, лежали кисневі апарати – незаймані.
Та коли нещасні раптом побачили світло й людей у масках, вони закричали від жаху й подалися назад. Забившись у куток, де лежав випростаний покійник, вони всі почали молитися й повискувати зі страху. Це були італійці.
– З вас хто-небудь розмовляє по-італійському? – звернувся Аллан до своїх супутників.– Поскидайте маски.
Вийшов один із лікарів і, задихаючись від кашлю, заговорив до божевільних.
– Що вони кажуть?
Охоплений жахом лікар ледве розмовляв.
– Якщо я правильно їх зрозумів, вони думають, що потрапили в пекло! – через силу промовив він.
– То скажіть їм від імені бога, що ми прийшли забрати їх до раю! – вигукнув Аллан.
Лікар усе говорив, говорив, і нарешті італійці зрозуміли його.
Вони плакали, падали навколішки, молились і благально простягали руки. Та коли до них спробували підійти, вони знову знавісніли. Довелося вгамовувати і зв'язувати кожного окремо. Один із тих бідолах помер по дорозі з тунелю, двох відвезли до божевільні, а четвертий скоро відчув себе краще й видужав.
З цієї поїздки Аллан повернувся на станцію Сміта напівнепритомний. Невже цьому страхіттю не буде кінця-краю? Він сидів, часто дихаючи, геть виснажений. Аллан не спав тридцять шість годин.
Та лікарі марно вмовляли його виїхати з тунелю.
8
Дим повз усе далі. Повільно, крок за кроком, немов жива істота, що, перше ніж ступити, спочатку намацує шлях. Стелячись по землі, він проникав до квершлагів, на станції, прослизав під стелею і заповнював усі приміщення. Але рудникові вентилятори відсмоктували його, а насоси нагнітали мільйони кубічних метрів свіжого повітря. І дим, хоч і дуже непомітно, кінець кінцем почав рідшати.
Аллан прокинувся і глянув у молочно-білий туман. Запалені очі боліли. Аллан не відразу збагнув, де він. Просто перед собою побачив довгу низьку машину з блискучої сталі та міді; механізм її нечутно працював. До половини заглиблене в землю махове колесо ніби не оберталось, та коли Аллан придивився пильніше, то помітив світлі смужки, що ковзали вгору-вниз. Колесо робило дев'ятсот обертів на хвилину і було так відрегульоване, що здавалося нерухомим. Тепер Аллан усе зрозумів. Він був усе ще на станції Сміта. В тумані мріла чиясь постать.
– Це ви, Сміт?
Постать ступила ближче, і Аллан упізнав Робінсона.
– Я замінив Сміта, Аллан,– сказав Робінсон, високий, худий американець.
– Я довго спав?
– Ні, з годину.
– А де решта людей?
Робінсон пояснив, що всі поїхали розчищати колію. Дим, мовляв, розвіюється, і дихати стає легше. На дев'ятнадцятій станції (триста вісімдесятий кілометр) залишилися живі ще сім чоловік.
– Сім чоловік?! Невже в тій проклятій штольні ще залишилися живі люди?!
Робінсон розповів, що на дев'ятнадцятій станції машини обслуговує якийсь інженер на ім'я Штром. Він урятував іще шістьох чоловік, і всі почувають себе добре. Інженери до них іще не дісталися, але телефон уже працює, і зі станцією розмовляли.
– Хоббі серед них немає?
– Немає.
Аллан опустив очі. Помовчавши, спитав:
– Хто такий той Штром?
Робінсон знизав плечима.
– Оце і є загадка. Ніхто такого не знає. Він не з тунелю.
Тоді Аллан пригадав, що Штром – електротехнік на одній з електростанцій Бермудських островів. Він, з'ясувалося потім, приїхав тільки оглянути тунель. Коли сталася катастрофа, Штром саме був на ділянці Бермана, за кілометрів три від дев'ятнадцятої станції. Він побував там за годину до вибуху й, оскільки станційна бригада не викликала в нього великої довіри, відразу повернувся назад. Штром був єдиний, хто вирушив у глибину тунелю, замість тікати з нього.
Аллан зустрів його через кілька годин. Штром пропрацював дві доби, але ніхто, поглянувши на нього, не сказав би, що він стомлений. Алланові особливо впало в очі те, як усе ще ретельно він зачесаний. Штром був невисокий, груди не широкі, йому не виповнилося ще й тридцяти років. Росіянин німецького походження з прибалтійських областей. Обличчя нерухливе, худорляве, очі невеликі й темні, гостра чорна борідка.
– Я хотів би, щоб ми стали друзями, Штром! – сказав Аллан, потискуючи руку молодикові, мужність якого вразила його.
Та на обличчі Штрома не здригнулася жодна рисочка, він тільки ледь помітно, чемно вклонився.
Штром пустив на станцію шістьох сповнених відчаю втікачів. Щілини у дверях, що виходили в штольню, він позатикав змоченим у мастилі клоччям, отож повітря там було досить стерпне. А в штольні, де горіло, Штром безперервно нагнітав повітря та воду. І все ж він протримався б на станції не більше трьох годин, а тоді неминуче задихнувся б, і Штром про це добре знав.
Від цієї висуненої наперед станції далі вони мусили йти пішки. Через вагони, що посходили з колій і поперекидалися, через купи каміння, шпали й поламані стовпи вони крок за кроком пробиралися вперед, усе глибше в дим. Тут трупи лежали цілими горами! Згодом шлях виявився вільний, і вони пішли швидше.
Раптом Аллан зупинився.
– Послухайте! – сказав він.– Чуєте – голос?!
Усі поставали й прислухались. Але ніхто нічого не почув.
– Я добре чую голос! – наполягав Аллан.– Прислухайтесь, я погукаю.
І справді, у відповідь на Алланів поклик відгукнувся тихий голос – так ніби вночі десь далеко-далеко пролунав чийсь крик.
– У штольні хтось є! – схвильовано промовив Аллан.
Тепер уже й іншим здалося, ніби десь далеко озивається кволий голос.
Раз у раз гукаючи й прислухаючись, вони заходилися обшукувати темні штольні. Нарешті в одному квершлазі, де з вентиляційної труби зі свистом вихоплювалося повітря, наштовхнулися на старого чоловіка. Він сидів на землі, прихилившись головою до стіни. Поруч лежав мертвий негр із широко роззявленим ротом, повним зубів. Старий кволо всміхнувся. Він справляв враження столітнього діда – охлялий, змізернілий; ріденький і білий як молоко чуб розвівався на протязі. Очі в старого були неприродно розплющені, навколо зіниць виднілася біла рогова оболонка. Він був надто виснажений, не міг навіть поворухнутись – тільки сидів і всміхався.
– Я знав, Маку, що ти прийдеш по мене! – нерозбірливо прошепотів старий.
Нарешті Аллан упізнав його.
– Та це ж Хоббі! – вигукнув він злякано й заразом радісно і підвів старого.
– Хоббі? – недовірливо перепитали інші; вони його не впізнали.
– Хоббі?! – перепитав і Аллан, ледве стримуючи радість і зворушення.
Хоббі ледве помітно кивнув головою.
– І am all right [73]73
Зі мною все гаразд (англ.).
[Закрыть],– прошепотів він. Потім показав на мертвого негра й додав: – Цей чорношкірий завдав мені чимало клопоту, та зрештою він у мене все ж таки помер.
Кілька тижнів Хоббі витав у лікарні між життям і смертю, поки його здорова натура кінець кінцем узяла гору. Та це був уже не той Хоббі.
Пам'ять у Хоббі стала млявою, і він навіть не міг пригадати, як потрапив до того переднього квершлагу. Очевидно було тільки одне: Хоббі мав з собою кисневі апарати й ліхтарі з того невеликого квершлагу, де напередодні катастрофи лежав мертвий монтер. Що ж до Джексона, негра, то він не задихнувся, а помер від голоду й виснаження.
Рідко, дуже рідко поїзди виходили з тунелю, дуже рідко в'їздили в нього. Там, під землею, загони інженерів героїчно боролися з димом. Боротьба була досить небезпечна. Десятки тих, хто брав у ній участь, тяжко захворіли від отруєння димом, п'ятеро померли – три американці; один француз і один японець.
А ось робітнича армія активності не виявляла. Тунельники просто покидали роботу. Тисячі їх стояли довгими шеренгами на терасах перед в'їздом до тунелю й спостерігали, що роблять Аллан та його інженери. Стояли й не хотіли навіть пальцем поворухнути. Великі освітлювальні генератори, насоси, вентилятори – все це обслуговували інженери, в яких від утоми склеплювалися очі. А до натовпів змерзлих робітників приєднувалися сотні цікавих, що їх приваблювала сюди атмосфера жаху. Щогодини з поїздів висипали нові юрми людей. На залізниці Хобокен – Мак-Сіті справи йшли блискуче. За тиждень вона зібрала два мільйони доларів, і синдикат відразу підняв ціни на квитки. Тунельний готель переповнювали газетні репортери. Через місто-звалище мчали тисячі автомобілів з панами й дамами, яким кортіло побувати на місці катастрофи. Вони привозили з собою кошики з багатою закускою, жваво розмовляли, сперечалися. Але всі з прихованим страхом поглядали на чотири димових стовпи, що, весь час завихрюючись, здіймалися в синє жовтневе небо над скляними дахами біля самого устя тунелю. То був дим, що його вентилятори відсмоктували зі штолень. А всередині ж там залишалися люди! Годинами стовбичили тут цікаві, хоч нічого й не бачили, бо мертвих вивозили тільки вночі. Від станційної будівлі віяло солодкуватим запахом хлорного вапна.
Розчищати тунель довелося багато тижнів. Найважче було в дерев'яній штольні, більша частина якої вигоріла. Посувалися тут крок за кроком. Трупи лежали горами. Вони були здебільшого спотворені, і часом ледве відрізняли обвуглену людину від обвугленого стовпа. Трупи були скрізь – лежали під сміттям, сиділи навпочіпки за обгорілими балками й шкірили зуби до людей, що їх знаходили. У цій моторошній трупарні навіть особливо мужніх проймав жах.
Аллан невтомно керував роботами.
В покійницькій, у лікарняних залах відбувалися ті приголомшливі сцени, що їх спричиняє кожна катастрофа. Жінки й чоловіки, проливаючи сльози, не тямлячи себе від горя, розшукують своїх рідних, знаходять, скрикують, непритомніють. Але більшість жертв упізнати було неможливо.
Невеликий крематорій за Мак-Сіті працював день і ніч. Священнослужителі різних релігій і сект пропонували свої послуги й по черзі справляли сумні церемонії. Багато ночей невеликий крематорій у лісі був яскраво, як удень, освітлений, але в передпокої все ще стояли безкінечні ряди дерев'яних трун.
Тільки коло однієї розтрощеної бурильної машини знайшли чотириста вісімдесят трупів. А загалом катастрофа поглинула дві тисячі вісімсот сімнадцять людських жертв.
Коли прибрали уламки бурильної машини, під нею несподівано побачили темну діру. Бури відкрили величезну печеру.
При світлі прожекторів виявилося, що завширшки печера метрів сто; глибину вона мала невелику – камінець долітав до дна за три з половиною секунди, а це відповідало шістдесятьом метрам.
З'ясувати причину катастрофи напевно все ще не вдавалося. Але найбільші авторитети додержувалися думки, що печера, утворена внаслідок хімічного розкладу речовин, була наповнена газами, вони проникли в штольню й вибухнули, коли підривали породу.
Ще того самого дня Аллан розпорядився почати обстеження знайденої печери. То була розколина завдовжки майже тисячу метрів, зовсім суха. Дно та стіни утворювала та невідома, крихка й дуже радіоактивна руда, яку геологи назвали субмаринієм.
У штольнях навели лад, інженери регулярно провадили огляди.
Але робота стояла.
9
Аллан опублікував звернення до тунельників, що страйкували. Він дав їм три дні на роздуми: якщо вони не вийдуть на роботу, їх звільнять.
На звалищах Мак-Сіті відбувалися грандіозні мітинги. Шістдесят тисяч чоловік стояли плече до плеча, і з десяти трибун (вагонів) оратори одночасно виголошували промови.
У холодному, насиченому випарами жовтневому повітрі без угаву гриміли слова: «Тунель... Тунель... Мак... Катастрофа... Три тисячі чоловік... Синдикат...» І знов: «Тунель... Тунель...»
Тунель проковтнув три тисячі людських жертв і сповнював робітничі армії жахом! Як легко могли й вони задихнутися і згоріти у розпеченій глибині, і як легко могла статися ще одна така сама катастрофа – або ще й більша!
Вони можуть загинути ще страшнішою смертю. Людей проймало морозом, коли вони згадували про «пекло». Їх охопив масовий страх. Цей страх проник на будівництва в Європі, на Азорських та Бермудських островах. Тут робота також стояла.
Синдикат підкупив деяких робітничих ватажків і послав їх виступати перед тунельниками.
Підкуплені виходили на трибуни й закликали людей негайно відновити роботу.
– Нас шістдесят тисяч! – кричали вони.– А разом з робітниками інших станцій та супутних підприємств нас сто вісімдесят тисяч! Зима на порозі! Де нам дітися? У нас дружини, діти. Хто нас годуватиме? Ми зіб'ємо ціни на ринку праці, і нас проклинатимуть!
Це всі розуміли. Оратори нагадували про той запал, з яким вони працювали на спорудженні тунелю, про непогані взаємини між робітниками та синдикатом, про досить високі заробітки.
– В «чистилищі» й у «пеклі» заробляли за день по п'ять-шість доларів навіть ті, хто, може, навряд чи годен чистити чоботи й підмітати вулицю. Може, я брешу?
Оратори показували в бік робітничих селищ і вигукували:
– Ви подивіться на свої будинки, садки, майданчики для відпочинку! Ви маєте лазні й читальні. Мак поробив із вас людей, ваші діти живуть у чистоті й ростуть здоровими. Їдьте в Нью-Йорк і Чікаго, нехай вас жеруть там блощиці та воші!
Вони наголошували, що за всі шість років у тунелі не було жодного серйозного нещасливого випадку, і синдикат зробить усе можливе, аби запобігти новій катастрофі.
Проти цих слів не можна було нічого заперечити, ні! Та раптом людей знов опановував страх, і переконати їх не могли ніякі слова. Вони кричали, свистіли, закидали ораторів камінням і заявляли їм просто в очі, що їх підкупив синдикат.
– Ніхто більше й пальцем не поворухне для проклятого тунелю! – Такий був основний зміст виступів інших ораторів.– Ніхто!
І грім оплесків, що котився на багато миль, виражав загальне схвалення. Ці оратори пояснювали, які небезпеки приховує будівництво. Вони говорили про жертви, що їх тунель забрав ще до катастрофи. Понад тисячу вісімсот чоловік за шість років! Це не дрібниця! Невже всі вже забули про оті тисячу вісімсот, що їх переїхали поїзди, розтрощили балки, роздушило каміння?! Оратори нагадували про «кесонову хворобу», від якої тижнями страждали сотні людей, а дехто мучитиметься все життя!
– Ми розгадали Мака! – горлали ці оратори. (Частину з них підкупили пароплавні компанії, намагаючись якомога відтягти завершення тунелю.)—Мак – не товариш робітникам! Це дурниця, брехня! Аллан– кат на службі капіталу! Другого такого ката світ іще не знав! Мак – вовк у овечій шкурі! Сто вісімдесят тисяч чоловік працюють у нього! Двадцять тисяч чоловік щороку падають з ніг від його пекельної роботи, і він сяк-так підліковує їх у своїх лікарнях, щоб потім послати к бісу! Бо вони – каліки, каліки на все життя! Нехай гниють на вулицях, хай здихають у божевільнях – Макові байдуже! Скільки людського матеріалу він перевів за ці шість років! Годі! Тепер нехай Мак пошукає собі робочу силу десь інде! Нехай їде в Африку до чорних і там набирає собі рабів для свого «пекла», нехай скуповує по світу злочинців та каторжників! Погляньте на оті ряди домовин! Домовина за домовиною – на цілих два кілометри! Вирішуйте!
Обурливі вигуки, крики, ревище. Так натовп відповідав на ці слова.
Від ранку до вечора в Мак-Сіті не влягалися пристрасті. Тисячі разів лунали ті самі аргументи «за» і «проти».
Третього дня на трибуну вийшов сам Аллан.
Уранці відбулася кремація тіл Мод та Едіт, а пополудні Мак, ще прибитий болем і тугою, кілька годин виступав перед багатотисячним натовпом. І що довше він говорив, що голосніше кричав у рупор, то більше відчував, як до нього повертається колишня його сила, колишня віра в свою справу.
Його промова, про яку повідомляли довгі, метрової висоти плакати, одночасно гриміла в різних місцях звалища німецькою, французькою, італійською, іспанською, польською та російською мовами. Віддрукованою сотнями тисяч примірників, її розкидали по всій земній кулі. В той самий час її викрикували через рупор сімома мовами перед робітничими арміями на Бермудських і Азорських островах, у Фіністере і в Біскайській затоці.
Аллана зустріли мовчанкою. Коли він прокладав собі шлях крізь натовп, люди розступалися, а дехто навіть торкався рукою кашкета. Там, де він проходив, западала німа тиша, перед ним відкривалася вулиця крижаного мовчання, в якому застигало навіть шарудіння. Коли він з'явився на залізничній платформі серед моря голів,– той самий Мак, якого всі вони впізнавали здалеку, з яким кожен мав уже нагоду поговорити, якому кожен тиснув руку, міцні білі зуби якого знав кожен,– коли він з'явився, цей коногон із «Дядька Тома», полем ніби прокотилася могутня хвиля, і вся маса людей гойднулася, величезне військо судомно стислось, як ото клинці, що їх гідравлічні преси підштовхують до одного центру. Але не вихопився жоден звук.
Аллан говорив крізь мегафон. Кожну фразу він повторював по чотири рази – на всі чотири боки.
– Тунельники! Я прийшов сюди, щоб побалакати з вами! – почав він.– Я – Мак Аллан, ви мене знаєте! Ви ось кричите, що я занапастив три тисячі чоловік. Це – брехня! Доля сильніша від людини. Ті три тисячі занапастила робота! Робота щодня вбиває на землі сотні людей! Робота – це битва, а в битві бувають жертви. У самому тільки Нью-Йорку робота, як ви знаєте, щодня вбиває двадцять п'ять чоловік! Але ніхто не думає про те, щоб кинути в Нью-Йорку працювати! В морі щороку гинуть по двадцять тисяч чоловік, але ж нікому не спадає на думку покинути працювати в морі. Тунельники, ви втратили друзів, я про це знаю! Я теж утратив друзів – так само, як і ви! Ми – квити! І в роботі, і в біді ми – товариші! Тунельники!..
Аллан намагався розворушити серед людей той запал, що всі шість років спонукав їх робити, здавалося б, неможливе. Тунель, казав Аллан, він будує не задля своєї втіхи. Тунель має зріднити Америку і Європу, два світи, дві культури. Тунель дасть хліб тисячам людей. Тунель споруджується не заради збагачення окремих капіталістів – він так само належить і народові. Ось якими намірами він, Аллан, керується.
– Тунельники, отой тунель належить вам самим. Усі ви – самі акціонери синдикату!
Аллан відчув, як від нього до моря голів проскочила іскра. Вигуки, крики, збудження! Тепер він має з ними контакт...
– Тунельники, я сам робітник! – кричав у мегафон Аллан.– Робітник, як і ви. Я ненавиджу боягузів! Геть боягузів! Але хоробрі нехай зостаються! Люди працюють не тільки для того, щоб наїстися! Праця – це ідеал. Праця– релігія нашої доби!
