Текст книги "Тунель"
Автор книги: Бернгард Келлерман
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 20 страниц)
Він увійшов у котелку на потилиці, з сигарою в зубах і вже від самих дверей заговорив.
– А ви, містере Аллан, треба сказати, примушуєте своїх ждати! – докірливо прогримів він і вдоволено засміявся. Потім скинув капелюха й утер на чолі піт.– Як поживаєте?
Аллан підвівся.
– А ось і ви, Вулф! – спокійно промовив він, шукаючи поглядом щось на столі. Голос його нічого не виказував.
Такий тон Аллана знов підбадьорив С. Вулфа, і світ йому наче розвиднився. Та раптом він усвідомив, що Аллан назвав його «Вулфом», а не «містером Вулфом», і відчув у себе під лопаткою ніби холодний ніж. Колись він мріяв у глибині душі про таку фамільярність, але тепер вона здалася йому недоброю ознакою.
Він важко сів, крекнувши, в крісло, відкусив кінчик нової сигари, аж зубами клацнув, і припалив її.
– Що ви скажете про Расмуссена, містере Аллан? – почав С. Вулф, тяжко дихаючи. Він помахав сірником, поки той погас, і кинув його на підлогу.– Надзвичайно обдарований чоловік! Дуже його шкода! Їй-богу, міг би замісити нам непогане діло! Як я й телеграфував, за нього я ручаюсь!
Він замовк, уздрівши на собі погляд Аллана. Той погляд був холодний – і тільки. С. Вулф не прочитав у ньому людського співчуття, людського інтересу. Погляд був образливий, і С. Вулф стулив губи.
– Расмуссен – це тема іншої розмови,– по-діловому відказав Аллан і взяв зі столу стос телеграм.– Не варто ходити околясом, Вулф, побалакаймо краще про вас!
У Вулфа за спиною аж морозом сипнуло.
Він нахилився вперед, заворушив губами й кивнув головою, як людина, що визнав свою ганьбу й не має нічого сказати у відповідь на докір. Потім глибоко зітхнув, звів на Аллана серйозний, палкий погляд і сказав:
– Я вам уже телеграфував, містере Аллан, що на цей раз мені не пощастило. Бавовник я продав на тиждень раніше, бо мене залякав мій ліверпульський агент, отой кретин. А олово я продав надто пізно. Мені шкода, що дійшло до таких втрат, але їх можна відшкодувати. Визнавати, що в тебе в голові полова,– не велика втіха, повірте мені! – закінчив він, потім випростався, крекнувши, в кріслі й тихо засміявся.
Але сміх, що мав пролунати як самозвинувачення й заразом благання зглянутися, вдався йому погано.
Аллан нетерпляче крутнув головою. Він кипів від гніву і обурення. Мабуть, ніколи в житті він не відчував ні до кого такої ненависті, як тепер до цього волохатого астматика, людини чужої йому породи. Тепер, через рік, жалюгідно втрачений рік, коли він, доклавши неймовірних зусиль, знов поставив усе на солідні рейки, оцей злочинний біржовий маклер звів усе нанівець! Алланові не було чого розводити церемонії, і він учинив розправу над «своїм» швидко й безжалісно.
– Йдеться не про це,– відказав він так само спокійно, і тільки ніздрі його розширились.– Якби ви зазнали збитків, служачи загальній справі, синдикат підтримав би вас, ми не вагалися б жодної хвилини. Проте...– Аллан випростався за письмовим столом, на який досі спиравсь, і звів на Вулфа очі, в яких не було нічого, крім стримуваної жадоби помсти.– Ваш торішній баланс був ніщо інше, як шахрайство, добродію! Шахрайство! Ви гендлювали для власної кишені й розтринькали сім мільйонів доларів!
С. Вулф упав мов підкошений. Він зробився сірий, як земля. Обличчя його прибрало рис мерця. Хапаючи ротом повітря, він притис жирну руку до серця й відкинувся на спинку крісла. Нижня щелепа в нього розгублено, безглуздо відвисла, налиті кров'ю очі ось-ось, здавалося, викотяться з орбіт.
Аллан мінився на виду; силкуючись зберегти самовладання, він то бліднув, то червонів. Потім так само спокійно й холодно додав:
– Ось, переконайтеся самі!
І недбало кинув під ноги Вулфові паку телеграм, що розлетілися по підлозі.
С. Вулф, усе ще лежачи в кріслі, хапав ротом повітря. Земля вислизала з-під нього, ноги зробились як вата, хрипке дихання відлунювало йому в вухах, наче шум водоспаду. Він був такий приголомшений, такий убитий цим падінням з висоти своєї величі, що й не завважив образливого жесту Аллана, який так зневажливо кинув йому телеграми. Сірі повіки опустилися на його очі, немов віка домовин. Він нічого не бачив. Тільки морок. «Наді мною кружляє морок,– думав він.– Я помру... Де ти, смерте моя?..» Потім прийшов до тями й почав усвідомлювати, що тепер уже немає брехні, яка допомогла б йому вийти з води сухим.
– Аллан...– сказав він і затнувся.
Аллан мовчав.
С. Вулф знов кинувсь у водоверть, через силу випірнув і нарешті розплющив очі – запалі очі, як у давно заснулої, тухлої рибини. Потім він, важко дихаючи, випростався в кріслі.
– Наше становище було надзвичайно важке, Аллан,– пробурмотів він. Груди його рвучко здіймалися й опускались.– Я хотів будь-що роздобути гроші!..
Аллан обурено підхопився на ноги. Право на брехню має кожна зневірена людина. Але до цього чоловіка Аллан не відчував співчуття, він не відчував до нього нічого – нічого, крім ненависті й люті. Йому хотілося скоріше покінчити з цим чоловіком і позбутись його! Губи в Аллана були від збудження білі як крейда, коли він відповів:
– Ви тримали в будапештському банку на ім'я Вольфзона півтора мільйона доларів, у Петербурзі – мільйон, а в Лондоні та в бельгійських банках по два-три мільйони. Ви облагоджували справи власним коштом і кінець кінцем скрутили собі в'язи. Даю вам час до завтра, до шостої вечора. Ні хвилиною раніше, ні хвилиною пізніше я накажу вас заарештувати.
Вулф підвівся – похитуючись, жовтий, як мрець; сам не усвідомлюючи того, він ладен був задля власного захисту кинутись на Аллана. Але не міг навіть поворухнути рукою. Все його тіло було ніби сковане й жахливо тремтіло. Раптом на кілька секунд до нього повернулася цілковита свідомість. Він стояв, важко дихаючи, й дивився в підлогу; бліде обличчя було зрошене краплинами поту. Його погляд машинально спинився на назвах кількох європейських банків, зазначених на розкиданих телеграмах. Може, сказати Алланові, чому він пустився на такі махінації? Розповісти про свої причини? Пояснити, що для нього, С. Вулфа, справа зовсім не в грошах? Однак Аллан надто простий, надто примітивний, щоб збагнути, чому людина прагне сили й влади... Аллан, який сам мав силу й владу, ніколи їх не домагаючись, не усвідомлюючи, не бажаючи, який просто їх мав, і край! Цей інженер-конструктор тримав у голові всього лише три думки, ніколи не замислювався про світові процеси й нічого в них не тямив. Та навіть якби Аллан його зрозумів, то й тоді він, С. Вулф, наштовхнувся б лобом на кам'яну стіну, на стіну міщанського, дикого уявлення про честь, яке виправдує себе в дрібному і обертається в безглуздя у великому. Він наштовхнеться на ту стіну й не здолає її. Менше Аллан його не засуджуватиме й не зневажатиме. Аллан! Так, той самий Аллан, на сумлінні якого п'ять тисяч чоловік, Аллан, що взяв із народної кишені мільярди, не маючи певності, чи додержить коли-небудь своїх обіцянок. Настане ще і його, Аллана, час, Вулф йому передрікає! Однак цей чоловік сьогодні чинив над ним суд, гадаючи, що має таке право! Голова С. Вулфа відчайдушно працювала. Це вихід! Порятунок! Шанс! Вулф згадав про відому всім добродушність Аллана. Чому ж він накинувся на нього, С. Вулфа, мов акула? Добродушність і милосердя – не те саме...
Цей зневірений чоловік так поринув у свої думки, що на хвилю забув про все на світі. Він не чув, як Аллан покликав слугу й наказав принести склянку води, бо «містерові Вулфу зробилося погано». І що довше він міркував, то бліднішим ставав і ще більше нагадував живий труп.
Отямився Вулф аж тоді, коли хтось смикнув його за рукав і покликав:
– Сер!
Тепер С. Вулф завважив, що Алланів слуга Лайон подає йому склянку води.
Він випив воду до дна, перевів дух і глянув на Аллана. Йому раптом здалося, що справи не такі вже й погані. Може, все ж пощастить викликати у серці Аллана жалість? І Вулф, опанувавши себе, спокійно, глибоким голосом промовив:
– Послухайте, Аллан, я не вірю, що ви сказали це серйозно. Ми з вами працюємо вже сім, вісім років, я приніс синдикату мільйони...
– Це входило до ваших обов'язків.
– Звісно! Послухайте, Аллан, я визнаю, що схибив. Мені йшлося не про гроші. Я хочу вам пояснити... Ви повинні знати про мої причини... Але я не вірю, що ви сказали серйозно, Аллан! Справу ще можна залагодити! І я – єдина людина, яка це зробить... Якщо ви дасте впасти мені, впаде й синдикат...
Аллан знав, що С. Вулф каже правду. Сім мільйонів – дідько з ними, але якщо дійде до скандалу – це буде катастрофа. І все ж Аллан залишився невблаганний.
– Це справа моя! – відповів він.
Вулф похитав своєю кошлатою буйволячою головою. Він просто не міг повірити, що Аллан справді хоче від нього відмовитись, занапастити його. Це неможливо. І Вулф ще раз зважився зазирнути Алланові в очі. І прочитав у тих очах рішучу відповідь: від їхнього господаря не варто було чекати ні поблажливості, ні милосердя. Нічого. Анічогісінько! Раптом Вулф усвідомив, що Аллан – американець, уроджений американець, тоді як він, С. Вулф, ним тільки став, і Аллан дужчий.
Слабка надія, якою він себе дурив, виявилася марною. Так, йому кінець. І він з новою силою відчув своє горе.
– Аллан! – раптом закричав він у відчаї.– Я не вірю, що ви цього хочете! Ні! Ви прирікаєте мене на смерть! Не може бути, щоб ви цього хотіли!
Тепер С. Вулф боровся вже не з Алланом – він боровся з долею. Але доля вислала наперед Аллана, холодного бійця, який не відступав.
– Невже ви цього хочете, Аллан?! – раз у раз проказував С. Вулф.– Ви прирікаєте мене на смерть! – І він потряс кулаками перед очима в Аллана.
– Я вам усе сказав.– Аллан обернувся до дверей.
Обличчя в С. Вулфа вкрилося потом, немов слизом, борода злиплася.
– Я поверну гроші, Аллан! – несамовито закричав він, і його руки безладно замахали в повітрі.
– Tommi rot! [85]85
Казна-що! (Англ.)
[Закрыть] – крикнув Аллан і пішов.
Вулф затулив обличчя руками й глухо гупнув коліньми па підлогу, мов бик на бойні.
Десь хряснули двері. Аллан вийшов.
Жирну спину С. Вулфа пронизав дрож. Він знетямлено встав. Груди його здригалися – він ридав без сліз. Потім узяв капелюха, пригладив рукою фетр і повільно рушив до дверей.
Біля порога ще раз зупинився. Аллан був у сусідній кімнаті й, мабуть, почув би, якби Вулф його покликав. Він уже розтулив був рота, але не промовив жодного слова. Та й навіщо? Однаково це нічого не дасть...
С. Вулф пішов. Він скреготав зубами від злості, приниження й горя. Сльози гніву виступили в нього на очах. О, як він тепер ненавидів Аллана! Він так люто його ненавидів, що навіть відчував на язику присмак крові... Дарма, настане і його, Аллана, час!..
У ліфті С. Вулф спускався мерцем.
Він сів в автомобіль.
– Ріверсайд-драйв!
Шофер, ковзнувши поглядом по обличчю господаря, подумав: «Вулф уже готовий!»
Скоцюрбившись, посірілий на виду, з запалими очима, сидів С. Вулф в автомобілі, нічого не чуючи й не бачачи. Його морозило від холодного поту, і він ховався в пальто, як слимак у свою черепашку. Раз у раз Вулф з гіркою відразою проказував у думці: «Він мене просто вбив! Він мене зарізав!» Ні про що інше думати С. Вулф не міг.
Настала ніч, шофер зупинився й спитав, чи не відвезти його додому.
С. Вулф напружено міркував. Потім глухо промовив:
– На Сто десяту!
То була адреса Рене, теперішньої його утриманки. С. Вулф не мав нікого, з ким міг би поговорити,– ні товариша, ні знайомого. І він поїхав до Рене.
Вулф потерпав, що виказав себе перед водієм, і намагався заспокоїтись. Біля будинку Рене він вийшов з автомобіля і байдужим, досить владним голосом наказав:
– Ждіть!
Однак шофер подумав: «І все ж таки ти готовий!»
Рене нічим не показала, що рада його поверненню. Губки в неї були надуті. Вона вдавала, ніби смертельно нудьгує, ніби нещасна. Рене була надто заклопотана своєю бундючною, розпещеною й упертою персоною і зовсім не помітила, який Вулф розгублений.
А його так вразив цей непомірний жіночий егоїзм, що він не втримавсь і засміявся. І цей сміх, змішаний з глибоким відчаєм, допоміг йому повернутися до тону, яким він звичайно розмовляв з Рене. Він спілкувався з нею по-французькому. Завдяки французькій мові він, здавалося, став зовсім іншою людиною. Траплялися миті, короткі миті, коли С. Вулф зовсім забував, що він уже покійник. Він жартував з Рене, називав її своєю маленькою розбещеною дівчинкою, своєю сердитою лялечкою, своїм скарбом, іграшкою, і вологими холодними губами цілував її пухкі гарні вуста. Рене була надзвичайно вродлива рудувата блондинка з Північної Франції, з Лілля. Минулого року С. Вулф забрав її з Парижа. Він збрехав, що привіз їй із Парижа дивовижну шаль і прекрасні пір'їни, і обличчя в Рене враз просіяло. Вона наказала накрити на стіл і заторохтіла про свої клопоти й турботи.
О, вона ненавиділа цей Нью-Йорк, ненавиділа цих американців, що ставляться до жінок з надзвичайною шанобою і з надзвичайною байдужістю. Вона ненавиділа сидіти «на своєму поверсі» й чекати. Oh, mon dieu! Oui [86]86
О боже! Так (франц.).
[Закрыть], вона воліла б зостатися в Парижі маленькою модисткою...
– Скоро ти, мабуть, зможеш поїхати додому, Рене,– промовив Вулф із усмішкою, яка викликала за низьким чолом Рене глибокі роздуми.
За столом він не міг проковтнути жодного шматочка, зате випив багато бургундського. Він усе пив і пив, голова в нього палала, але він не хмелів.
– Чи не замовити нам музику й танцівниць, Рене?! – запропонував С. Вулф.
Рене зателефонувала до угорського ресторану в єврейському кварталі, і через півгодини музиканти й танцівниці приїхали.
Перший скрипаль знав смаки Вулфа й прихопив із собою молоденьку вродливу дівчину, яка щойно приїхала з угорської провінції. Дівчину звали Юлішкою, і вона заспівала угорську народну пісеньку – так тихенько, що її було ледве чутно.
Вулф пообіцяв трупі сто доларів за умови, що вона не робитиме жодної секунди перерви. Музику й спів змінювали танці. Вулф лежав у кріслі, наче мрець, тільки очі блищали. Він весь час попивав вино й усе ж таки не п'янів. Рене, закутана в розкішну шаль кольору червоної кіноварі, сиділа в кріслі, згорнувшись калачиком і приплющивши зеленкуваті очі,– червона пантера. Вигляд вона мала все ще знудьгований. Саме її неповторна інертність і приваблювала Вулфа. Коли до неї підступали, вона злилася, мов недоумкувата, поки в ній зрештою спалахував пекельний вогонь.
Чарівна юна угорочка, що її привіз хитрун перший скрипаль, припала С. Вулфові до вподоби. Він частенько поглядав на неї, але вона щоразу сором'язливо відводила очі. Тоді С. Вулф підкликав скрипаля й пошепотівся з ним. Згодом Юлішка зникла.
Рівно об одинадцятій С. Вулф попрощався з Рене. Він подарував їй один із своїх діамантових перснів. Рене ніжно торкнулася губами його вуха й тихенько спитала, чому він не залишається. С. Вулф, як завжди, знайшов відмовку – мовляв, треба ще попрацювати. Рене поморщила чоло й скривила губки.
Юлішка вже чекала Вулфа в його квартирі. Коли він доторкнувся до неї, вона затремтіла. Коси в неї були каштанові й м'які. Він налив їй келих вина, вона слухняно надпила його й промовила, мов рабиня:
– За ваше здоров'я, сер!
Потім на його прохання вона заспівала свою сумну народну пісеньку – знов так само тихо, що її було ледве чути.
– Ket lanya volt a falunak,– співала вона,– ket viraga; mind a kettö ugy vagyott a boldogsagra...
Жили в селі дві дівчини – дві квітки. Обидві мріяли про щастя, одну повели до вінця, другу відвезли на кладовище...
Сотні разів слухав С. Вулф замолоду цю пісню. Але сьогодні вона справила на нього гнітюче враження. Він чув у ній усю свою безнадію. Він сидів, пив, і на очах у нього виступали сльози. Він плакав, бо йому було шкода себе, і сльози котилися по вощаних, обрезклих щоках.
Згодом С. Вулф висякався й тихо, лагідно промовив:
– Це ти гарно заспівала, Юлішко. А що ти ще вмієш?
Вона звела на нього свої смутні карі очі, що нагадували очі лами, й похитала головою.
– Нічого, сер,– сумно прошепотіла вона.
Вулф нервово засміявся.
– Це небагато! – сказав він.– Послухай, Юлішко, я дам тобі тисячу доларів, але ти повинна зробити те, що я тобі пораджу.
– Так, сер,– відповіла дівчина покірно й боязко.
– Роздягнись. Отам, у сусідній кімнаті.
Юлішка похнюпила голову:
– Так, сер.
Поки вона скидала одяг, С. Вулф сидів нерухомо в кріслі, втупивши погляд перед себе. «Якби Мод Аллан була жива, я мав би надію!» – промайнуло в нього. Він сидів, і лихо розгортало над ним свої чорні крила. Потім він підвів очі й побачив Юлішку – вона стояла біля дверей, роздягнена, затулившись краєм портьєри. Він зовсім забув про неї.
– Підійди до мене, Юлішко!
Дівчина ступила крок. Правою рукою вона все ще тримала портьєру, так ніби не важилася скинути останній покров.
С. Вулф дивився на неї досвідченим оком, і голе дівоче тіло навело його на інші роздуми. Хоч Юлішка ще не мала й сімнадцяти років, вона вже була маленька жінка. Стегна її виявилися ширші, ніж можна було подумати, коли вона стояла одягнена. Вона мала круглі, немов мініатюрні колони, ноги й невеличкі тугі перса. Шкіра в неї була смаглява. Дівчина здавалася виліпленою з землі й висушеною на сонці.
– Ти вмієш танцювати? – спитав С. Вулф.
– Ні, сер!
– Хіба ти ніколи не танцювала, коли у вас збирали виноград?
– Танцювала, сер!
– Чардаш?
– Так, сер!
– Потанцюй чардаш!
Юлішка розгублено озирнулася. Потім пішла танцювати – більше зі страху, ніж заради великих грошей. Вона незграбно переставляла ноги й розмахувала руками. Роздягнена, дівчина не знала, що робити зі своїм тілом. Вона тупцяла так, немов ступала по битому склу. Очі в неї були сповнені сліз, щоки палали від сорому. Ох, оці ноги, оці її не зовсім чисті ноги! Куди б їх сховати?..
Юлішка була прекрасна. Вже багато років С. Вулф не бачив такої зворушливої сором'язливості. Він дивився на неї і не міг надивитися.
– Танцюй, Юлішко!
І Юлішка, відкинувши назад голову, незграбно підіймала руки й ноги, а сльози капали їй на груди. Потім дівчина стала; вона вся тремтіла.
– Чого ти боїшся, Юлішко?
– Я не боюся, сер!
– Тоді підійди ближче!
Юлішка ступила ближче. «Тепер він це зробить!» – подумала вона й згадала про гроші.
Але С. Вулф цього не зробив. Він посадив її до себе на коліна.
– Не бійся, подивися на мене!
Вона звела на нього трепетний, палючий погляд. С. Вулф поцілував її в щоку. Він пригорнув її до себе в пориві батьківського почуття ніжності, і на очі йому набігли сльози.
– Що ти збираєшся тут, у Нью-Йорку, робити?
– Не знаю.
– Хто тебе сюди привіз?
– Брат. Але він поїхав на Захід.
– І що ж ти тепер робиш?
– Співаю з Дьюлою.
– Покинь Дьюлу й більше з ним не співай. Він негідник. Та ти й зовсім не вмієш співати!
– Так, сер.
– Я дам тобі грошей, а ти зробиш так, як я тобі скажу?
– Добре, сер!
– Гаразд. Вивчи англійську мову. Купи собі просту гарну одежу й наймися десь продавщицею. Слухай уважно, що я тобі скажу. Я дам тобі дві тисячі доларів – ти гарно танцювала. Їх вистачить тобі на три роки. Запишися на які-небудь вечірні курси. Вивчи бухгалтерію, стенографію і машинопис. Все інше влаштується саме собою. Ти так зробиш?
– Так, сер! – відповіла Юлішка злякано, бо С. Вулф здався їй страшним. Вона чула, що в Нью-Йорку часто вбивають молодих дівчат.
– Одягнися!
І С. Вулф простяг дівчині цілу пачку банкнот.
Але дівчина не важилася їх брати. «Як тільки я візьму гроші, він мене вб'є»,– думала вона.
– Бери! – сказав усміхаючись С. Вулф.– Мені гроші більш не потрібні – завтра рівно о шостій вечора мене вже не буде живого.
Юлішка здригнулася.
С. Вулф нервово засміявся.
– На ось іще два долари. Візьми перше таксі, яке трапиться, і їдь додому. Віддай Дьюлі сто доларів і скажи, що більше я тобі не дав. І нікому не признавайся, що маєш гроші! Найголовніше в цьому світі – мати гроші, але щоб ніхто про це не знав! Та бери ж! – І він тицьнув їй у руку банкноти.
Юлішка пішла, не подякувавши.
С. Вулф зостався сам, обличчя його враз осунулось.
– Дурне дівчисько! – пробурмотів він.– Однаково пропаде!
С. Вулф уже пошкодував, що дав Юлішці гроші. Він викурив сигару, випив чарку коньяку й заходив туди-сюди по кімнаті. Тоді повмикав усі лампочки – він не міг терпіти сутінків. Потім зупинився перед лакованою японською шафкою і відчинив її. В шафці було повно пасом кіс – білявих, золотистих, рудих жіночих кіс. На кожному пасмі був ярлик, як на пляшечках з ліками. І стояла дата. Вулф подивився на цю павідь волосся й відразливо засміявся. Жінок він зневажав і ненавидів – як усі чоловіки, що мають справу переважно з продажними жінками.
Одначе власний сміх збентежив його. Це був ніби чийсь чужий сміх, який йому доводилося десь чути. Потім С. Вулф пригадав, що так сміявся його дядько, точнісінько так, і того дядька він не любив найбільше в світі. Дивно.
І знов С. Вулф заходив по кімнаті. Але стіни й меблі чимдалі розпливалися, втрачали обриси. Кімната більшала, порожніла. Самотність стала йому нестерпною, і він поїхав до клубу. Була третя година ночі.
На вулиці – жодної живої душі. Тільки через три будинки стояв автомобіль, у якому щось поламалося, і шофер порався біля двигуна. Та тільки-но Вулф рушив, автомобіль поїхав услід за ним. Вулф гірко всміхнувся. Шпигуни Аллана?
Під'їхавши до клубу, він дав своєму шоферові два долари на чай і відіслав його додому.
«Боже, та він же геть готовий!» – промайнуло в шофера.
У клубі за трьома столами ще грали в покер, і Вулф підсів до знайомих. Аж дивно, як йому сьогодні йшли карти! Такі трапляються не часто! «А ось і дві тисячі, які я дав Юлішці!» – подумав він і сховав гроші до кишені. О шостій годині вони покинули грати, і Вулф до самого дому йшов пішки. За ним плентали, розбалакуючи, двоє чоловіків з лопатами на плечах. Біля самого будинку він спіткав підхмеленого робітника – той заточувався, брався за стіни й фальшиво наспівував вдаючи п'яного.
– Have a drink? [87]87
Хильнув? (Англ.)
[Закрыть] – звернувся до нього Вулф.
Але «п'яний» йому не відповів. Тільки пробелькотів щось під ніс незрозуміле й поплентав далі. «Алланова робота!»
Вдома С. Вулф випив віскі – такого міцного, що його аж пересмикнуло. Він не захмелів, однак поринув у якийсь напівсвідомий стан. Потім заліз у ванну, заснув у ній і прокинувся аж тоді, коли постукав стурбований слуга. С. Вулф одягся з голови до ніг у все нове й вийшов з дому. Вже зовсім розвиднилося. На другому боці тротуару стояв автомобіль. Вулф підійшов і спитав, чи він вільний.
– Зайнятий! – кинув шофер, і Вулф зневажливо посміхнувся.
Аллан його оточив, узяв в облогу.
З будинку вийшов чоловік з невеличкою чорною папкою під рукою і рушив за Вулфом протилежним боком вулиці. Але Вулф зненацька вскочив до трамваю і подумав, що нарешті позбувся нишпорок Аллана.
Він випив у якомусь кафе каву і до самого полудня проблукав вулицями.
Нью-Йорк знов розпочав дванадцятигодинну свою гонитву. Нью-Йорк мчав, намагаючись не відстати від свого лідера – бізнесу. Автомобілі, екіпажі, вантажні машини, люди – все пролітало мимо. Гуркотіли поїзди надземної залізниці. Люди вискакували з під'їздів, автомобілів, трамваїв, вигулькували з отворів у землі, з двохсотп'ятдесятикілометрових штолень підземки. Всі вони рухалися швидше, ніж Вулф. «Відстаю!» – подумав він і наддав ходи. Однак люди його все ж таки переганяли. Вони снували, немов загіпнотизовані, повз нього. Манхеттен, це величезне серце міста, всмоктував їх і випорскував з себе крізь тисячі артерій. То були уламки, атоми, розпечені внаслідок взаємного тертя, вони мали не більше власної енергії, ніж будь-які молекули. А місто крокувало своєю громохкою ходою. Що п'ять хвилин повз Вулфа проскакував велетенський сірий електричний омнібус, він мчав Бродвеєм, мов слон, якому тицьнули під хвіст підпалений трут. То були омнібуси-буфети, в яких дорогою на роботу можна проковтнути чашку кави й сандвіч. А серед маленьких людей, що пролітали мимо, походжали величезні нахабні привиди й викрикували: «Збільш удвічі свій прибуток! – Нащо тобі бути таким гладким? – Ми зробимо тебе багатим, надішли тільки листівку! – Easy Walker! – Make your own terms! – Stop having fits! – Drunkards saved secretly! [88]88
Безтурботний перехожий! – Дай свої пропозиції! – Бережи нерви! – Таємне лікування від алкоголізму! (Англ.)
[Закрыть] Ти станеш удвічі дужчий!»
Реклама!.. Великий приборкувач, якого слухається галаслива маса. Вулф усміхнувся ситою, задоволеною усмішкою. Це він підняв рекламу до рівня мистецтва!
З Баттері він побачив три лимонно-жовті аероплани; вони шугали один за одним над затокою у гонитві за покупцями, що прибували до Нью-Йорка. На жовтих крилах стояло: «Ваннамейкер —день розпродажу!»
Кому з усіх цих тисяч людей, що рояться довкола нього, спаде на розум, що це він, С. Вулф, дванадцять років тому придумав «летючі реклами»?
Він блукав по Нью-Йорку, втримуваний відцентровою силою цієї страхітливої молотарки. Цілісінький день. Він обідав, пив каву, то там, то там перехиляв чарку коньяку. Як тільки С. Вулф зупинявся, у нього починала паморочитися голова, і він простував усе далі, далі. О четвертій годині він опинився біля Центрального парку, напівзнетямлений, ні про що вже не думаючи. Він поминув аеродром компанії «Чікаго – Бостон – Нью-Йорк» і йшов туди, куди його вели алеї. Почав накрапати дощ, і парк зовсім обезлюднів. Вулф ступав і дрімав на ногах. І раптом він стрепенувся від глибокого переляку: він злякався власної ходи! Він ішов згорбившись, човгаючи ногами, на підігнутих колінах – достоту, як старий Вольфзон, якого доля привчила до покори. Зненацька С. Вулф виразно почув внутрішній голос: «Син обмивальника покійників!»
Від переляку С. Вулф прокинувся. Де він? У Центральному парку. Чому він тут опинився? Чому не забрався геть, хай йому грець, чому не забіг світ за очі? Чому він цілий день товкся в Нью-Йорку? Хто його тут тримав? Він глянув на годинник. Було кілька хвилин на шосту. Отже, він мав ще годину – адже Аллан умів додержувати слова.
Мозок його напружено працював. У його кишені лежало п'ять тисяч доларів. Цього досить, щоб опинитися звідси далеко-далеко! Він вирішив тікати. Аллан не повинен його схопити. Він роззирнувся – кругом жодної живої душі! Виходить, йому все ж таки пощастило спекатися нишпорок Аллана! Ця перемога підбадьорила С. Вулфа, і він почав діяти блискавично. Насамперед зайшов до перукарні й, поки перукар стриг йому бороду, обміркував план утечі. Він був на площі Колумба. Зараз він доїде підземкою до Двохсотої вулиці, потім пройде трохи пішки, а тоді сяде в який-небудь поїзд.
Коли С. Вулф вийшов з перукарні, до шостої залишалося ще десять хвилин. Дорогою він купив сигари й без семи хвилин о шостій спустився на станцію «Площа Колумба».
На свій подив С. Вулф побачив на пероні серед пасажирів свого знайомого – супутника під час останньої подорожі через океан. Чоловік навіть глянув у його бік, але – на щастя! – не впізнав його. А вони ж щодня грали з ним у курильній залі в покер!
Другою колією блискавкою промчав експрес, сповнивши станцію гуркотом і вітром. Вулф нетерпляче глянув на годинник. Ще п'ять хвилин!
Та раптом його знайомий зник з очей. Озирнувшись, Вулф побачив того чоловіка в себе за спиною – він уважно читав «Геральд». У Вулфа відразу заніміли рухи й ноги. В голові зринула страшна думка! А що, коли це – один із шпигів Аллана, який слідкує за ним від самого Шербурга?!
До шостої залишалося ще три хвилини. Вулф відступив на кілька кроків убік і поглянув крадькома на колишнього свого супутника. Той спокійно читав далі, але в його газеті була дірочка, і крізь неї дивилося пильне око!
У С. Вулфа завмерло серце, коли він зазирнув у те око. Все, кінець! Цієї миті на станцію влетів поїзд, і С. Вулф на очах у нажаханих людей кинувся на рейки. Чиясь рука з розчепіреними пальцями ще спробувала затримати його...
8
Без двох хвилин о шостій С. Вулфа розмололи колеса підземної електрички, а вже через півгодини весь Нью-Йорк сповнили збуджені вигуки:
Екстрений випуск! Купляйте екстрений випуск! Подробиці самогубства банкіра Вулфа! Все про Вулфа! (Англ.)
Продавці газет бігали, мов дикі коні, і вулицями, якими вдень блукав С. Вулф, луною котилося його ім'я:
– Вулф! Вулф! Вулф!
– Вулфа розрізало натроє!
– Вулф! Вулф! Вулф!
Кожен сотні разів бачив на Бродвеї його п'ятдесятисильний автомобіль зі срібним драконом, що гудів, мов сирена океанського пароплава. Усі знали його кошлату буйволячу голову. С. Вулф був частиною Нью-Йорка, і ось цього чоловіка не стало! С. Вулф, що заправляв найбільшим капіталом, яким будь-коли володіли люди! Газети, що симпатизували синдикатові, писали: «Нещасний випадок чи самогубство?» А ворожі: «Спочатку Расмуссен – тепер Вулф!»
Вулф! Вулф! Вулф!
Хлопчики-газетярі, викрикуючи це ім'я, здіймали на заповнених туманом вулицях хмари куряви. Їхні крики нагадували хрипке завивання вовків, що шматують здобич.
Аллан довідався про жахливу смерть Вулфа через п'ять хвилин після нещастя. Один із детективів подзвонив йому по телефону.
Пригнічений, не в змозі працювати, Аллан ходив з кутка в куток у своєму кабінеті. На вулицях стояв туман, і тільки тьмяно освітлені призахідним сонцем хмарочоси височіли над цим сизим морем. Унизу вирував, гуркотів Нью-Йорк: у місті вибухнув скандал! Минуло чимало часу, перше ніж Алланові пощастило порадитися з головою синдикатського прес-бюро та з тимчасовим директором фінансового відділу. Цілу ніч Алланові ввижався образ Вулфа – такий, яким він бачив його востаннє: смертельно блідий, він лежав у кріслі й задихався...
«Це тунель!» – сказав собі Аллан. Він відчув, як його обступають з усіх боків нещастя й небезпеки, і затремтів. Він бачив, що настають часи безнадії. «Тепер потрібні будуть цілі роки...» – думав він, блукаючи без сну по кабінету.
Смерть Вулфа не дала заснути цієї ночі тисячам людей. Коли застрелився Расмуссен, люди нервували. Смерть Вулфа злякала цілий світ. Синдикат похитнувся! Всі великі банки світу вклали в тунель мільярди, вклала мільярди промисловість, мільярди вклали всі народні верстви – аж до продавців газет. Хвилювання поширилося від Сан-Франціско до Петербурга, від Сіднея до Капштадта. Преса всіх континентів підігрівала побоювання. Акції синдикату не просто падали– вони стрімко котилися вниз! Смерть Вулфа стала початком «великого землетрусу».
Нарада головних акціонерів синдикату тривала дванадцять годин і скидалася на жорстоку, пекельну битву, в якій зчіплювалися навіть звичайно стримані люди. Другого січня синдикат мав платити проценти й за кредит – сотні мільйонів доларів, величезні суми, для яких не було достатніх ресурсів.
Нарада опублікувала заяву про те, що фінансове становище синдикату склалося не блискуче, однак є підстави сподіватися на його поліпшення. Ця заява розкрила в погано завуальованій формі всю фатальну правду.
На другий день десятидоларові акції можна було купити за один долар. Ціла армія приватних осіб, що піддалися кілька років тому загальній спекулятивній лихоманці, виявилася розореною. Більше десятка жертв забрав цей перший день. Люди йшли на штурм банків. В облозі з ранку до вечора перебували не тільки ті з них, що брали активну участь у справах синдикату, але й багато таких, які не мали з ним нічого спільного. Клієнти забирали свої вклади. Десятки, сотні закладів мусили зачиняти свої каси – не вистачало готівки. Криза 1907 року проти цієї була жартом. Кілька невеликих банків не витримали вже першого набігу. Але й великі аж до підмурівків двигтіли від хвилі, що на них накотилася. Марно намагалися вони заспокоїти громадськість усілякими заявами. Банки «Нью-Йорк Сіті», «Морган і К°», «Ллойд», «Амерікен» виплатили за три дні карколомні суми. Телеграфісти від знесилення падали з ніг. Розкішні будівлі банків усю ніч стояли яскраво освітлені, директори, касири, секретарі цілими днями не роздягалися. Гроші чимдалі дорожчали. Коли внаслідок паніки 1907 року денний процент за готівку підіймався до вісімдесяти й навіть до ста тридцяти, то тепер він підскочив від ста до ста вісімдесяти! Позичити тисячу доларів іноді взагалі було не можливо. «Нью-Йорк Сіті» підтримав Гульд, Ллойдів банк відчайдушно захищався сам, «Амерікен» дістав допомогу від «Лондонського банку». Якщо не брати до уваги цього банку, то від європейських банків годі було одержати жодного цента: вони самі з гарячковою поквапністю переходили до оборони. На біржах Нью-Йорка, Парижа, Лондона, Берліна, Відня курс акцій падав, як ніколи. Сила силенна фірм припинили будь-які виплати. Не минало дня без банкрутств, не минало дня без жертв. Спосіб, у який наклав на себе руки Вулф, поширювався, як чума: щодня розорені кидалися під колеса поїздів підземної електрички. Фінансовий організм п'яти частин світу дістав незагойну рану, і йому загрожувала небезпека зійти кров'ю. Торгівля, транспорт, промисловість – могутня машина сучасності, яка споживає мільярди і викидає мільярди, оберталася дедалі повільніше, дедалі важче, і з години на годину здавалося, що вона ось-ось зупиниться зовсім.
