Текст книги "Тунель"

Автор книги: Бернгард Келлерман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)

Репортери винюхували довкола готелю, мов поліцейські нишпорки, що йдуть по сліду. Вони стовбичили на Бродвеї, видавлюючи підборами ями в розтопленому на сонці асфальті, й доти витріщалися на всі тридцять шість поверхів «Атлантіка», доки його яскраві, побілені вапном стіни починали викликати в їхніх головах галюцинації.

А одному пронозі навіть спала на думку геніальна ідея – пробратися до готелю, переодягнувшись телефонним майстром, і не тільки до готелю, а й до самих кімнат мільярдерів. Там він почав длубатися в телефонних апаратах, сподіваючись підслухати бодай слівце. Однак управитель готелю викрив того зуха й чемно заявив, що з його апаратами все гаразд.

Оточена атмосферою палючої спеки й нервового збудження, висотна біла будівля стояла й мовчала. Настав уже й вечір, а вона все мовчала. Той проноза, що спіймався був удень, з відчаю приліпив вуса і вдруге з'явився до готелю вже як механік Вандерштіфта,– йому, мовляв, треба дещо подивитися в моноплані на даху. Та управитель ввічливо осміхнувся й відповів, що з радіотелеграфним апаратом Вандерштіфта теж усе гаразд.

Тоді репортер вийшов на вулицю й ніби крізь землю провалився. Та зник він тільки для того, щоб придумати що-небудь нове. Через годину він підкотив в образі навколосвітнього мандрівника в автомобілі, повному обліплених ярликами валіз, і зажадав номер на тридцять шостому поверсі. Але тридцять шостий поверх займала готельна обслуга, і «турист» мусив удовольнитися номером 12 на тридцять п'ятому поверсі – цю кімнату йому по-діловому, з запобігливим виразом запропонував управитель.

Після цього проноза підкупив боя-китайчука, який доглядав за зеленню на даху, і той непомітно сховав в одному з кущів, посаджених у шапликах, невеликий, не більший від фотокамери, апарат. Але репортер забув про те, що «алланіт» – міцна криця, яку не бере жоден снаряд.

Аллан заздалегідь зробив конкретні розпорядження, і управитель готелю дав слово, що їх виконає. Як тільки всі запрошені зібралися в садку на даху, ліфт перестав підійматися вище від тридцять п'ятого поверху. Бої дістали наказ не покидати дах раніше, ніж піде останній гість. На зустріч допустили тільки шістьох представників преси та трьох фоторепортерів (Алланові вони були потрібні так само, як і він їм), але для цього газетярі спершу мусили заприсягтися, що під час наради не спілкуватимуться з зовнішнім світом.

За кілька хвилин до дев'ятої Аллан сам з'явився на дах – він хотів упевнитись, чи всі до одного його розпорядження виконано. Серед лаврового листя Аллан відразу помітив потай принесений радіотелефонний апарат, і через чверть години посильний повернув його пронозі в номер у гарно зашнурованому й опечатаному пакеті. Репортер навіть не здивувався – перед цим він виразно чув у приймач, як трохи невдоволений голос кинув: «Заберіть цю штуку геть!»

Після дев'ятої ліфт запрацював не зупиняючись.

Запрошені, сопучи, обливаючись потом, вибиралися з коробки готелю, що, незважаючи на всі кондиціонерні установки, весь аж пашів. З пекла вони потрапляли в чистилище. Кожен, хто виходив з ліфта, сахався від розпеченої стіни і ту ж мить скидав піджака, спершу, однак, шанобливо попросивши дозволу в присутніх дам. А ці дами були: Мод – весела, квітуча, вся в білому, і міссіс Браун – стара, невеличка, на вигляд убога жінка з жовтим обличчям і підозріливим поглядом глухуватої скупердяги. Це була найбагатша у Сполучених Штатах жінка, сумнозвісна лихварка.

Тут усі без винятку знали одне одного. Вони зустрічалися в усіляких боях, роками билися пліч-о-пліч або одне проти одного. Їхня взаємна повага була не надто глибока, і все ж вони цінували одне одного. Майже всі ці люди були вже з сивиною чи й зовсім сиві, розважливі, сповнені почуття власної гідності, величні й спокійні, як осінь. Більшість із них мали добродушний, привітний, навіть трохи дитячий погляд. Вони стояли гуртами, гомоніли, жартували чи прогулювалися по двоє туди-сюди й пошепки перемовлялися. А ті, що не любили багато говорити й віддавали перевагу самотності, вже сиділи нишком у м'яких кріслах і холодно, задумливо, з ледве помітним невдоволенням на обличчі розглядали розісланий на підлозі перський килим. Час від часу котресь із них діставало годинника й позирало на ліфт. Але з нього все ще виходили ті, що спізнилися...

А внизу клекотів Нью-Йорк, і від цього клекотіння спекота, здавалося, ставала вдвічі нестерпнішою. Місто заливалося потом, як борець після сутички; воно чахкало, як паровоз, що подолав свої триста миль і тепер переводить дух у депо. Автомобілі дирчали й гули в ущелині Бродвею, грузли в розтопленому асфальті, трамвайні вагони напирали один на одного й нетерпляче подзвонювали; десь далеко-далеко різко бемкав дзвін – то мчала вулицями пожежна команда. Гудіння, мовби від величезних дзвонів, стояло в повітрі й змішувалося з ледве чутними криками, так наче десь удалині вбивали на бойні цілі юрби людей.

Серед чорно-синьої, задушливої ночі повсюди мерехтіли й спалахували вогні, і з першого погляду важко було сказати, де вони світяться – на землі чи на небі. З даху виднівся шмат двадцятикілометрової ущелини Бродвею, що ділить Нью-Йорк надвоє: розпечене до білого нутро ливарної печі, в якому метлялися різнобарвні іскри, а по дну мчали мікроскопічні часточки попелу – люди. Сусідня бічна вулиця сліпила зір, немов потік розплавленого свинцю. Над поперечними вулицями, що тяглися далі, нависала ясна сріблиста мла. Серед осяяних вогнями площ білими привидами здіймалися самотні хмарочоси. Зате в інших місцях висотні будинки групами тислись один до одного, похмурі й мовчазні, ніби величезні надгробки, що височать над осілими дванадцяти– й п'ятнадцятиповерховими карликовими хижами, над якими, здавалося, ось-ось зімкнеться земля. Вдалині на небі – десятки поверхів матово-білих вікон, а від самої будівлі не видно й натяку. Тут і там сорокаповерхові вежі, над ними бліді заграви – садки на дахах «Реджіса», «Метрополітена», «Волдорф-Асторії», «Ріпабліки». Довкола на обрії тліли тьмаві пожежі: Хобокен, Джерсі-Сіті, Бруклін, Східний Нью-Йорк. У розколині між двома темними хмарочосами щохвилини спалахував подвійний промінь, як ото засвічуються нитки електричної іскри, проскакуючи від стіни до стіни: надземна залізниця Шостої авеню.

Навколо готелю сіяв нічний фейєрверк. З вулиць безперервно злітали в небо фонтани світла й снопи різнобарвного проміння. Блискавка розітнула знизу вгору висотну будівлю і підпалила величезний черевик. Спалахнув будинок, і в полум'ї проступив червоний «Даремський бик» – реклама курильного тютюну. Ракети шугали вгору, вибухали й малювали заклинання. Фіалкове сонце кружляло, мов несамовите, високо над Манхеттеном і розсипало іскри; бліді конуси прожекторів обмацували обрій, вихоплюючи з темряви білі пустелі пофарбованих вапном будинків. А високо в небі над осяйним Нью-Йорком стояли невиразні, ледве помітні, убогі, переможені зорі й місяць.

Почулося м'яке хурчання пропелерів, і з боку Баттері приплив рекламний дирижабль із двома великими совиними очима. На череві цієї сови з'являлися й гасли слова: «Здоров'я!»– «Успіх!» – «Вплив!» – «Багатство!» – «Пайнстріт, 14!»

А внизу, на глибині тридцяти шести поверхів, навколо цього гігантського готелю колихалося море капелюхів. Репортери, агенти, маклери, просто роззяви,– у сліпучому світловому потоці жоден із них не мав тіні,– нетерпляче снували туди-сюди, звернувши погляди до гірлянд вогнів на даху «Атлантіка». Крізь гарячковий галас, що стояв під готелем, нагору виразно долинали викрики бродвейських щурів – продавців газет: «Екстрений випуск! Екстрений випуск!» «Уорлд» в останню хвилину викинула свій найбільший і останній козир, переплюнувши решту газет. «Уорлд» знала все, їй був відомий з подробицями проект, що його нагорі обговорювали, обливаючись потом, мільярдери: це – проект підводної термінової пошти! А. Е. L. М.! America – Europe – Lightning Mail! Сьогодні листи під тиском повітря пересилаються підземними трубами з Нью-Йорка до Сан-Франціско, а завтра їх так само з шаленою швидкістю переправлятимуть по товстелезних трубах, прокладених як кабелі, до Європи! Через Бермудські й Азорські острови! Всього за три години! («Уорлд», як видно, детально простежила маршрут подорожі Аллана.)

Навіть найміцніші нерви не могли уникнути тут, на даху «Атлантіка», впливу гарячково збудженої вулиці, виру й блиску Нью-Йорка, а також спекоти. Поки чекали, всіх – кого більше, кого менше,– охоплювало хвилювання, і з полегкістю кожен зітхнув аж тоді, коли білявий Хоббі, напустивши на себе поважного вигляду, відкрив нараду.

Хоббі помахав телеграмою і сказав, що Ч. X. Ллойд шкодує, не маючи змоги через хворобу привітати учасників зустрічі особисто. Ллойд доручив йому, Хоббі, відрекомендувати присутнім містера Мака Аллана, багаторічного співробітника компанії «Едісон уоркс лімітед» і винахідника алмазної сталі «алланіт».

– Ось він! – Хоббі показав на Аллана, що сидів поруч із Мод у плетеному кріслі, без піджака, як і решта чоловіків.

Містер Аллан, провадив далі Хоббі, бажає їм дещо повідомити. Він має намір запропонувати проект, що його Ч. X. Ллойд, як усі знають, назвав найбільшим і найсміливішим проектом усіх часів. Містер Аллан досить геніальний чоловік, щоб здійснити цей проект, але для цього йому потрібні їхні гроші.

– Go on, Мас! [14]14
  Починай, Маку! (Англ.)


[Закрыть] – звернувся Хоббі до Аллана.

Аллан підвівся.

Однак Хоббі зробив йому знак зачекати й, кинувши погляд на телеграму, додав:

– Я забув сказати... В разі, якщо учасники зустрічі приєднаються до проекту Мака Аллана, Ч. X. Ллойд вкладає в нього двадцять п'ять мільйонів доларів.– Потім до Аллана: – Now, my boy! [15]15
  Ну, мій хлопче! (Англ.)


[Закрыть]

Аллан став на місце Хоббі. Тиша робилася задушливою, гнітючою. Вулиця внизу вирувала чимдалі голосніше й збудженіше. Всі очі були звернені на нього, Аллана. То оце той, хто запевняє, нібито має повідомити їм щось незвичайне?! (У Мод від напруги й страху губи були широко розтулені!) Аллан нічим не виказав зібранню, як його оцінює. Він спокійно обвів усіх поглядом, і ніхто не помітив неймовірного хвилювання, що охопило його. Встромити голову в пащу таким хижакам було не жарт, до того ж він умів робити що завгодно, тільки не говорити. Уперше Алланові доводилося виступати перед таким великим і вишуканим товариством. Та коли він почав, голос його лунав спокійно й чітко.

Спершу Аллан сказав, що боїться розчарувати присутніх після того, як вони почули інтригуючу заяву Ч. X. Ллойда. Його проект навряд чи можна назвати більшим, ніж Панамського каналу чи мосту сера Роджера через Полкську протоку, який з'єднує Цейлон з Передньою Індією. Цей проект, як казати правду, навіть досить простий.

Потім Аллан дістав із глибокої кишені штанів крейду і провів дві лінії на дошці, яка стояла позад нього. Ось – Америка, а ось – Європа! Він, Аллан, зобов'язується за п'ятнадцять років побудувати підводний тунель, що з'єднає обидва континенти, і поїзди долатимуть ним відстань від Америки до Європи за двадцять чотири години. Оце й увесь проект.

Тієї миті фоторепортери відкрили вогонь, яскраво заблискали лампи-спалахи, і Аллан зробив коротку паузу. З вулиці долинув гамір голосів – там уже знали, що битва почалася.

У перші хвилини Алланів проект, який знаменував собою епоху в історії двох континентів і був небуденний навіть для цих часів прогресу, начебто не справив на слухачів ні найменшого враження. Декотрі з них сиділи навіть розчаровані. Їм здавалося, що вони вже чули – й не раз – про цей проект, він витав у повітрі, як і багато інших. І все ж п'ятдесят – та де, ще двадцять років тому ніхто не міг його висунути, не ризикуючи викликати сміх. Тут зібралися люди, що за якусь хвилину – поки накручували свій годинник – заробляли більше, ніж багато хто за місяць; тут зібралися люди, в яких не здригнулася б на обличчі жодна риса, якби завтра вся планета вибухнула, мов бомба; але тут не було жодного такого, хто дозволив би, щоб його примусили нудьгувати. А цього всі вони боялися найдужче – адже Ч. X. Ллойд справді міг один раз і помилитися! Хто поручиться, що цей Мак Аллан не витягне на світ божий яку-небудь давню історію – скажімо, намір оросити й зробити родючою пустелю Сахару або щось таке. Однак його проект принаймні не навіював нудьгу. А це означало вже дуже багато! І джентльмени – особливо ті, що сиділи мовчазні й замкнуті,– з полегкістю зітхнули.

Аллан зовсім не сподівався ошелешити слухачів своїм проектом і був цілком задоволений враженням, яке справило його повідомлення. Вимагати чогось більшого він поки що й не мав підстав. Він, правда, міг би розвинути тут свою ідею і поступово, однак умисне «вистрілив» нею, мов картеччю, в слухачів, щоб відразу пробити панцир удаваної байдужості, здатної обеззброїти будь-якого оратора,– панцир, викуваний із флегматичності, вичікування, досвіду, розрахунку й опору. Алланові потрібно було примусити ці сім мільярдів вислухати його. У цьому – саме з цьому і ні в чому іншому – полягало його перше завдання. І він, здається, з ним упорався. Шкіряні крісла зарипіли, дехто почав умощуватися зручніше, припалювати сигару. Місіс Браун дістала слуховий апарат. Віттерштейн із Нью-Йоркського центрального банку прошепотів щось на вухо І. О. Морзе, мідяному королеві.

І Аллан бадьоро, упевненіше повів далі.

Тунель має починатися за сто кілометрів на південь від Нью-Йорка, на березі Нью-Джерсі, пролягти під Бермудськими та Азорськими островами, зачепити північну частину Іспанії й вийти на поверхню на французькому узбережжі Біскайської затоки. Обидві океанські станції, бермудська й азорська, потрібні з технічного погляду. Разом з американською та двома європейськими вони являтимуть собою п'ять вихідних точок для закладки тунельних штолень. Крім того, океанські станції матимуть велике значення для рентабельності тунелю. Бермудська станція перебере на себе весь пасажирський рух та пошту мексиканського басейну, Вест-Індії, Центральної Америки й Панамського каналу. Азорська станція перехопить усі перевезення з Південної Америки та Африки. Океанські станції будуть вузловими пунктами світових шляхів сполучення й матимуть таке саме значення, як нині Нью-Йорк і Лондон. Тепер без особливих коментарів очевидно, яку роль відіграватимуть на земній кулі в майбутньому американська та європейська станції! Окремі держави просто змушені будуть дати згоду на будівництво тунелю. Навіть більше – він, Мак Аллан, сам примусить їх допустити на біржу папери тунельного синдикату, якщо вони не хочуть завдати своїй промисловості мільярдних збитків!

– Тунель під Берінговою протокою, будівництво якого почато три роки тому,– провадив Аллан,– а також тунель Дувр – Кале, що його прокладання цього року має завершитись, достатньою мірою довели: спорудження підводних трас для сучасної техніки труднощів не становить. Тунель Дувр – Кале має довжину близько п'ятдесяти кілометрів. Довжина мого тунелю – близько п'яти тисяч кілометрів. Моє завдання полягає тільки в тому, щоб у стократних розмірах повторити роботу англійців і французів. Звичайно, я ні на мить не забуваю, що й труднощі зростуть. Та не мені вам казати: сучасна людина почуває себе як удома скрізь, де може поставити машину! З фінансового боку здійснення проекту залежить від вашої згоди. Ваші гроші, як тут уже згадував Хоббі, мені не потрібні – я будуватиму тунель на гроші Америки і Європи, на гроші всього світу. З технічного боку здійснити проект за п'ятнадцять років стало можливим лише завдяки моєму винаходу. Йдеться, як ви знаєте, про «алланіт». Це надтверда сталь, своєю міцністю вона тільки на йоту поступається перед алмазом і дає змогу проходити найтвердіші породи. З «алланіту» можна виготовляти необмежену кількість будь-яких завбільшки і надзвичайно дешевих бурів.

Аудиторія слухала. Здавалося, вона спить, але саме це й було ознакою того, що вона взялася до роботи. Більшість сивуватих і геть сивих голів посхилялися, тільки двоє чи троє лискучих від поту облич дивилися вгору, на небо, де мерехтіли схожі на скалки зорі. Один, примруживши очі й перекочуючи у складених трубочкою губах сигару, пильно розглядав Аллана, другий, підперши рукою підборіддя, задумливо дивився перед себе й кивав головою. Добродушний, дитячий вираз в очах майже всіх цих людей зник, поступившись місцем замисленому, затуманеному або примарно настороженому поглядові. Місіс Браун прикипіла очима до Алланових губів, і її вуста прибрали різкого, глузливого, майже лиховісного виразу. Мізки в усіх цих тридцятьох рабовласників, що в них Аллан клином заганяв свої ідеї та аргументи, заворушилися. Гроші напружено міркували, міркувало залізо, сталь, мідь, дерево, вугілля. Ця справа була не звичайна. Пропозицію Аллана варто обдумати й зважити. Такі проекти щодня на вулиці не валяються. Але ж ця справа і не легка! Йдеться ж бо не про кілька мільйонів бушелів пшениці чи тюків бавовни, не про тисячі акцій австралійських копалень «Король Едвард». Ідеться про щось куди більше! Для одних справа Аллана означала мішки грошей без особливого ризику – для заліза, сталі, вугілля. Їм ухвалити рішення було не штука. Для інших ця справа означала гроші з великим ризиком. Але треба було на щось зважуватись. Так, зважуватись! Бо тут ішлося ще про дещо – йшлося про Ллойда, не про когось іншого, а про всемогутнього Ллойда, який, мов золотий привид, крокував по планеті, творячи й руйнуючи! Ллойд, видно, добре знав, що робить, а цим Алланом просто переставляли, хоч йому здавалося, ніби переставляє він сам. За останні тижні на Уолл-стріт підписано великі трансакції в гірничодобувній промисловості, досягнуто угод у важкій промисловості. Тепер усі збагнули, що це Ллойд посунув уперед свої армії через підставних осіб! Було ясно як божий день: Ллойд, що сидів цієї хвилини у своїй скарбниці й посмоктував сигару, ще кілька тижнів тому пішов у наступ, і цей Мак Аллан – його ударний кулак! Завжди Ллойд був перший, завжди він захоплював кращі ділянки, коли починалося загальне піднесення. Дарма, ще є час трохи надолужити згаяне. Треба тільки сьогодні ж увечері, відразу після цієї наради, розіслати в усі кінці світу телеграми. Бо завтра вранці буде вже, певна річ, надто пізно.

Так, треба було зважуватись...

У декого з присутніх від думок аж голова пухла, і ці люди, намагаючись швидше вирішити для себе проблему, розглядали самого Аллана, мов крізь лупу. Уважно прислухаючись до того, що він розповідає про будівництво тунелю,– про те, як прокладатиме штольні, як їх укріплюватиме й забезпечуватиме повітрям,– вони вивчали його від елегантних шкіряних черевиків —білосніжні фланелеві штани, ремінь, сорочка, комір і краватка – аж до міцного лоба, від якого тягся, відливаючи червоною міддю, рівний проділ. Обличчя промовця вилискувало від поту, мов бронза, але навіть тепер, через годину, на ньому не видно було ані сліду втоми. Навпаки – воно стало ще виразнішим, жвавішим. Очі в Аллана, напочатку добродушні й ніби дитячі, тепер, хоч їх заливав піт, були ясні й рішучі, в них з'явився сталевий відблиск – як у того «алланіту», що міцністю тільки на йоту поступався перед алмазом. Було очевидно: цей чоловік не часто дозволяв зазирати отак собі в очі! Коли він лущить горіхи, щипці йому зовсім не потрібні. Голос його з рокотом і шумом народжувався глибоко в грудях. Аллан заходився накидати на дошці ескіз, і вони розглядали його засмаглу руку з татуюванням – двома перехрещеними молотками. Це була рука добре тренованого тенісиста й фехтувальника. Вони вивчали Аллана, як боксера, на якого збиралися зробити ставку. Чоловік викликав довіру, без сумніву. Поставивши на нього, можна було навіть програти й не соромитися цього. На нього накинув оком сам Ллойд! Вони знали, що Аллан у дванадцять років працював коногоном на шахті й за двадцять років з восьмисотметрової глибини під землею піднявся до цього садка на даху «Атлантіка». А це було не абищо! Не абищо було й створити такий проект. Але найважливіше й найдивовижніше полягало в тому, що він зумів зібрати тут на певну годину тридцять чоловік, для яких один день означає цілий капітал, і при температурі дев'яносто градусів за Фаренгейтом примусив їх слухати себе. Вони були свідками рідкісного видовища: чоловік піднявся до них на скляну гору з наміром зажадати собі місця й захищати його.

– Для того, щоб організувати роботу штолень і керувати ними, мені потрібна сила струму, що його тепер виробляють усі ніагарські гідроелектростанції разом. Але Ніагара вже зайнята, і я створю собі власну Ніагару!

Вони попрокидалися від своїх роздумів і подивилися Алланові в обличчя. І ще дещо впало їм в очі: за весь час, поки цей чоловік говорив, він жодного разу ані всміхнувся, ані пожартував. Гумор, видно, був йому чужий. Тільки один раз товариство дістало нагоду посміятися – це коли фоторепортери відкрили шалений вогонь затворами і Аллан гримнув на них: «Stop your nonsense!» [16]16
  Годі робити дурниці! (Англ.)


[Закрыть]

Наприкінці Аллан зачитав відгуки фахівців із світовими іменами, висновки інженерів, геологів, океанографів, статистиків, фінансистів Нью-Йорка, Бостона, Парижа, Лондона, Берліна.

Особливий інтерес викликало коротке резюме Ллойда, що розробив систему фінансування проекту та одержання прибутків. Аллан зачитав його насамкінець, і тридцять голів запрацювали з якнайбільшою швидкістю і точністю.

Спекота зненацька мовби потроїлася. Обливаючись потом, присутні лежали в кріслах, і по їхніх обличчях стікали цілі струмки. Навіть кондиціонери, що стояли за кущами та величезними вазонами й безперервно видихали холодне, насичене озоном повітря, не давали вже полегшення. На даху було як у тропіках. Бої-китайчуки, вдягнені в прохолодні, білосніжні полотняні костюми, нечутно сновигали серед крісел і розносили лимонад, horses-neck [17]17
  Імбірне пиво (англ.).


[Закрыть], gin-fizz [18]18
  Джин із содовою (англ.).


[Закрыть] та воду з льодом. Але ніщо не допомагало. Задуха хмарами підіймалася з вулиці й клубочилася в цьому садку гарячою парою, яку, здавалося, можна було схопити руками. Нью-Йорк, весь із залізобетону й асфальту, нагадував акумулятор із тисяч батарей, що ввібрав у себе спекоту останніх тижнів і тепер її віддавав. А глибоко внизу без угаву кричала й ревіла, мов у лихоманці, ущелина Бродвею. Напханий людьми Нью-Йорк (з одного боку – три тисячі миль океану, з другого – три тисячі миль континенту), цей збурений безсонний Нью-Йорк сам, здавалося, закликав, підганяв цих людей, вимагав від них дедалі більших, небачених зусиль. Нью-Йорк, мозок Америки, ніби й сам замислився, перевертав так і сяк гігантську думку, народжував її...

І ось Аллан замовк. Мало не на півслові. Його виступ узагалі залишився без кінцівки. Це був виступ навиворіт – його кульмінаційний момент припав на початок.

Кінцівка настала так несподівано, що всі зосталися в тих самих позах і ще напружували слух, коли Аллан уже пішов, давши їм можливість самим обговорювати проект.

Рекламний дирижабль якраз пролітав над «Атлантіком», і над Манхеттеном пропливали слова: «Продовжити життя на 25 років!» – «Гарантія!» – «Доктор Джості з Брукліна!»

7

Мак спустився з Мод у ліфті на десятий поверх, щоб повечеряти. Він був такий мокрий від поту, що мусив усе переодягнути. Але й тоді краплини поту все ще виступали раз по раз у нього на чолі. Від величезного внутрішнього напруження очі в нього й досі були широко розплющені, погляд невидющий.

Мод дбайливо витирала йому чоло й остуджувала скроні серветкою, змоченою у воді з льодом.

Мод аж сяяла! Вона щось говорила, говорила і сміялася від збудження. Який вечір! Оте товариство, гірлянди лампочок, зелень на даху, чарівний Нью-Йорк довкола – повік не забуде вона цього видовища! Як усі вони сиділи в одному колі! Імена, які вона тисячу разів чула змалечку, які вже самі по собі навіювали атмосферу багатства, влади, генія, відваги й сенсації. І всі вони сиділи й слухали його, Мака! Мод безмежно пишалася своїм чоловіком. Його тріумф викликав у неї захват, вона вже ні на мить не сумнівалася в успіху Мака.

– Як же я боялася, любий! – палко вигукнула вона і обхопила руками його за шию.– А як ти виступав! Я не вірила своїм вухам! Боже мій, Маку!

Мак засміявся.

– Мені легше було б виступити перед ватагою дияволів, аніж перед цими типами, повір мені, Мод! – відказав він.

– Як ти гадаєш, скільки вони там сидітимуть?

– Годину-дві. А може, й цілу ніч.

Мод вражено розтулила вуста.

– Цілу ніч?!

– Можливо, Мод. Принаймні вони дадуть нам час спокійно повечеряти.

До Аллана повернулася цілковита рівновага. Руки в нього вже не тремтіли, очі дивились і бачили. Як шанобливий чоловік і джентльмен він поклав дружині кращий шматок м'яса – такий, який вона любила, найкращу спаржу й боби, а тоді й сам спокійно взявся до вечері. На лобі в нього й досі ще виступали великі краплини поту. Аж тепер Мак відчув, що страшенно зголоднів. А Мод так жваво щебетала, що ледве встигала їсти. Вона перемивала кісточки всім, хто сидів нагорі. Віттерштейнер мав, на її думку, прекрасну й показну голову, молодявий вигляд Кілгаллана її здивував, а Джона Ендрюса, гірничорудного короля, вона порівняла з бегемотом. Зате Ч. В. Сміт, банкір, видався їй хитрющим лисом. А ота стара відьма місіс Браун витріщалася на неї, Мод, ніби на школярку! А це правда, що місіс Браун така жахлива скупердяга – навіть не вмикає вдома світла?..

Посеред вечері до номера ввійшов Хоббі. Цей Хоббі зважився (і він міг собі таке дозволити) спуститися в ліфті «Атлантіка» без піджака.

Мод відразу схвильовано підхопилася.

– Ну що там. Хоббі? – вигукнула вона.

Хоббі засміявся й упав у крісло.

– Такого я ще не бачив! – вигукнув він.– Там уже чубляться! Як на Уолл-стріт після виборів! А Ч. В. Сміт хотів був уже чкурнути!.. Ні, ви тільки послухайте! Я, каже, йду, це діло, як на мене, надто ризиковане. І – в ліфт. Тоді вони – за ним і ну щосили витягати його за поли з ліфта! Не брешу! Ye gods and little fishes! [19]19
  Ох і набрався ж я страху! (Англ.)


[Закрыть] А Кілгаллан стоїть посередині, розмахує тими відгуками й кричить, як на базарі: «Цього ж ви не заперечуєте, проти цього ви нічого не скажете!»

– Ще б пак, Кілгаллан! – кинув Аллан.– Що ж він матиме проти!

(Кілгаллан стояв на чолі «Сталь-тресту».)

– А місіс Браун! Добре, що прийшли фоторепортери! Вона схожа на городнє опудало в екстазі! Ця бабця з глузду з'їхала, Маку! Трохи не повидряпувала Ендрюсу очей. Розходилася, не тямить себе й усе кричить: «Аллан – найбільша людина всіх часів! Ганьба для Америки, якщо його проект залишиться не здійсненим!»

– Місіс Браун? – Мод застигла від подиву.– Але ж стара навіть світла не вмикає, така скупа!

– Уяви собі, Мод! – Хоббі знов вибухнув веселим сміхом. – Дідько їх знає, цих людей, girl [20]20
  Дівчинко (англ.).


[Закрыть]! Вона й Кілгаллан – ці двоє стоятимуть за тебе горою, Маку!

– Не хочеш з нами повечеряти, Хоббі? – спитав Аллан, обсмоктуючи курячу ніжку й уважно слухаючи товариша.

– Ну звісно, Хоббі, сідай! – вигукнула Мод і поставила ще одну тарілку.

Та Хоббі було ніколи. Він хвилювався куди більше, ніж Аллан, хоч усе це стосувалося його мало. Він знов побіг.

Через кожні чверть години Хоббі з'являвся в номер і доповідав, як стоїть Алланова справа.

– Місіс Браун підписалась на десять мільйонів доларів, Маку! Починається!

– Боже мій! – скрикнула високим голосом Мод і вражено сплеснула в долоні.

Аллан —він саме чистив грушу – спокійно звернувся до Хоббі:

– І що далі?

Хоббі був надто схвильований, щоб сісти. Він усе бігав по кімнаті, потім дістав з кишені сигару й відкусив кінчик.

– Отож бере вона з сумочки записника,– почав він, припалюючи тремтячими руками сигару,– я того записника й щипцями не взяв би, такий він заяложений,– і підписує! Тиша! Всі завмерли! А тоді й решта полізли до кишень, а Кілгаллан обходить їх і збирає записки. І ніхто більше – ні слова! Фоторепортери працюють на повну котушку! Твою справу вирішено, Маку! І will eat my hat! [21]21
  Щоб я з цього місця не зійшов! (Англ.)


[Закрыть]

Потім Хоббі довго не приходив. Минула ціла година.

Мод принишкла. Вона сиділа схвильована й напружено прислухалася, чи ніхто не йде. І що довше вони чекали, то більше Мод занепадала духом. Мак мовчки сидів у кріслі й замислено посмоктував люльку.

Кінець кінцем Мод не витримала й невпевнено запитала:

– А якщо вони все ж таки не зважаться, Маку?

Той вийняв з рота люльку, звів на Мод усміхнений погляд і спокійно, глибоким голосом відповів:

– Тоді я повернуся в Буффало й вироблятиму свою сталь! – Але потім, енергійно, впевнено кивнувши головою, додав: – Зважаться, Мод!

Ту ж мить озвався телефон. Дзвонив Хоббі.

– Негайно нагору!

Коли Аллан з'явився на даху, Кілгаллан – він уособлював собою «Сталь-трест» – вийшов назустріч і поплескав його по плечу.

– You are all right, Mac! [22]22
  Все гаразд, Маку! (Англ.)


[Закрыть] – сказав Кілгаллан.

Аллан здобув перемогу. Він простяг одягненому в червоне слузі паку телеграм, і той зник у ліфті.

Через кілька хвилин у садку на даху «Атлантіка» вже нікого не було. Всі, не зволікаючи, повернулися до своїх справ. Готельна прислуга забирала вазони й крісла, щоб звільнити місце для величезного Вандерштіфтового птаха.

Вандерштіфт заліз до кабіни й увімкнув вогні. Пропелер захурчав, вихор змів у куток прислугу, машина пробігла кроків десять і злетіла в повітря. Великий білий птах повернув назустріч імлистим вогням Нью-Йорка і зник з очей.

8

Через десять хвилин після цього засідання напружено запрацював телеграф на Нью-Джерсі, Францію, Іспанію, Бермудські й Азорські острови. А ще за годину агенти Аллана скупили на двадцять п'ять мільйонів доларів землі.

Ці ділянки лежали в якомога зручніших для будівництва тунелю місцях – Аллан вибрав їх ще кілька років тому. То була найгірша і найдешевша земля: дюни, пустища, болота, голі острови, рифи, піщані мілини. Двадцять п'ять мільйонів доларів були сміховинно малі гроші, коли зважити на те, що загалом площа цих земель становила територію цілого герцогства. Входив сюди й видовжений глибокий комплекс у Хобокені, що впирався смужкою завширшки двісті метрів у Гудзон. Всі скуплені ділянки лежали поодаль від великих міст – Алланові ці міста не потрібні були. На його пустищах і дюнах у майбутньому мали вирости свої міста й поглинути околиці.

Поки світ іще спав, Алланові телеграми летіли по дротах та ефіром, захоплюючи зненацька біржі в усіх куточках планети. А на ранок Нью-Йорк і Чікаго, Америку і Європу – цілий світ сколихнули слова: «Синдикат Атлантичного тунелю».

Розкішні газетні будівлі до самого ранку були яскраво освітлені. Ротаційні машини в друкарнях працювали з найвищою швидкістю. «Геральд», «Сан», «Уорлд», «Джорнал», «Телеграф» – усі нью-йоркські газети англійською, німецькою, французькою, італійською, іспанською, єврейською, російською мовами вийшли підвищеними тиражами, і коли прокинувся новий день, мільйони газетних аркушів затопили місто. У швидкісних ліфтах, на рухомих тротуарах і екскалаторах станцій надземної електрички, на перонах метро, де щоранку точилася боротьба за кожнісіньке місце в напхом напханих поїздах, на сотнях поромів і в тисячах трамвайних вагонів – від Баттері й аж до Двохсотої вулиці – точилися справжні битви за ще вологі від фарби газети. На всіх вулицях над юрбами людей з простягненими вгору руками злітали фонтани екстрених випусків.