Текст книги "Тунель"
Автор книги: Бернгард Келлерман
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 20 страниц)
ЧАСТИНА ПЕРША
1
Концерт з нагоди урочистого відкриття щойно збудованого палацу на Медісон-сквер став окрасою сезону. Це був один із найнезвичайніших концертів усіх часів. Оркестр налічував двісті двадцять інструментів, і на кожному з них грав музикант із світовим ім'ям. Диригувати оркестром пощастило запросити найзнаменитішого з композиторів, німця, який за один цей вечір одержав нечуваний гонорар – шість тисяч доларів.
Ціни на квитки приголомшили навіть Нью-Йорк. Дешевшого, ніж за тридцять доларів, місця не було, а плату за квиток у ложу спекулянти нагнали до двохсот доларів і більше. Кожен, хто хотів бути бодай чим-небудь в очах суспільства, не мав права пропустити цей концерт.
О восьмій вечора Двадцять шоста, Двадцять сьома й Двадцять восьма вулиці, а також Медісон-авеню вже були заповнені автомобілями, які дирчали й нетерпляче здригалися. Спекулянти, що звикли все життя шастати між колесами автомобілів, обливалися потом – хоч і стояв дванадцятиградусний мороз,– і з пачками доларів у руках відчайдушно кидалися в безкінечний потік машин, які, люто ревучи, все прибували й прибували. Спекулянти вискакували на підніжки, підсідали до водіїв і навіть забиралися на дахи машин, намагаючись охриплими, надривними голосами перекричати тріскотіння двигунів. «Here you are! Here you are! [1]1
Ось, прошу! Це те, що вам треба! (Англ.)
[Закрыть] Два квитки до партеру, десятий ряд! Один до ложі! Два до партеру!..» Косий град, мов із кулемета, поливав крижаними кулями вулицю.
Тільки-но десь опускалася шибка в дверцятах автомобіля – «Сюди!» – спекулянти ту ж мить знов пірнали між колеса. І не встигали вони, залагодивши свою оборудку, запхнути до кишені гроші, як на чолі в них уже замерзали краплини поту.
Концерт мав початись о восьмій, але ще й о чверть на дев'яту неозорі вервечки машин чекали своєї черги, щоб під'їхати до яскраво-червоного піддашшя – воно вело до осяйного вестибюля й вилискувало від вологи та світла. Під лемент спекулянтів, тріскотіння двигунів та барабанний дріб крижаних куль по піддашшю з автомобілів, що блискавично змінювали один одного, виринали все нові й нові гурти людей, незмінно викликаючи інтерес у темної стіни роззяв: дорогі хутра, якась сліпуча споруда на голові, іскристе коштовне каміння, затягнута в лискучий шовк талія, чарівна ніжка в білому черевичку, сміх, короткі вигуки...
Багатії П'ятої авеню, Бостона, Філадельфії, Буффало, Чікаго наповнювали розкішну, витриману в рожево-червоних та золотистих тонах, жарко натоплену величезну залу, і цілий вечір повітря в ній тремтіло від квапливого помахування тисяч віял. Від усіх тих білих жіночих плечей та бюстів здіймалися хвилі запаморочливих духмянощів, що їх іноді зовсім несподівано перебиває звичайнісінький, буденний запах лаку, гіпсу та олійної фарби, який ще не вивітрився з нової будівлі. Гірлянди, цілі гірлянди електричних лампочок лили з кесонової стелі та галерей таке яскраве, таке сліпуче сяйво, що тільки здорові й міцні люди могли витримати цю повінь світла. Паризькі модельєри цієї зими запровадили невеличкі венеціанські наколки для кіс, і жінки носили їх на зачісках, пересунувши трохи назад,– тоненьке, як павутина, плетиво з мережива, срібла чи золота, оторочене лямівкою, оздоблене помпончиками, підвісками з найкоштовніших матеріалів, перлів або каміння. Безперестану погойдувались віяла, раз у раз ледь поверталися голови, в різних місцях ущерть заповненого партеру одночасно зблискували сотні діамантів, і він увесь час мерехтів і сіяв.
Над головами цього товариства, такого самого свіжого й розкішного, як і концертна зала, линула музика давніх композиторів, що їхні кістки вже давно зотліли в землі...
Інженер Мак Аллан з молодою дружиною Мод займав невелику ложу майже над самим оркестром. Цю ложу Макові запропонував його товариш Хоббі, автор проекту нового палацу на Медісон-сквер, і вона не коштувала інженерові жодного цента. А втім, Аллан приїхав сюди з Буффало, де мав завод інструментальної сталі, не слухати музику, в якій анічогісінько не тямив, а заради десятихвилинної розмови з залізничним магнатом і банкіром Ллойдом, наймогутнішим чоловіком у Сполучених Штатах і одним із найбагатших людей у світі. Заради розмови, що мала для Аллана надзвичайно велике значення.
В поїзді Аллан до самого вечора марно намагався притлумити в собі легке хвилювання, і лише кілька хвилин тому, коли він кинув погляд на протилежну ложу – ложу Ллойда – й переконався, що вона ще порожня, в його душі озвалася та сама дивна тривога. Однак тепер Мак чекав майбутньої розмови знов цілком спокійно.
Ллойда не було. Ллойд, може, взагалі не прийде. А якщо й прийде, то й тоді ще нічого не вирішиться, незважаючи на тріумфальну телеграму Хоббі!
Аллан сидів з виглядом чоловіка, який набрався терпіння й чекає. Він відкинувся в кріслі, втиснувшись широкими плечима в його спинку й випроставши ноги, наскільки це можна було зробити в ложі, і спокійно обводив поглядом залу. На зріст Аллан був не дуже високий, проте широкоплечий і кремезний, як боксер. Його велика голова мала скорше чотирикутну, ніж овальну, форму, а виголене, трохи грубувате обличчя було надзвичайно засмагле. Навіть тепер, узимку, на щоках у нього проступали сліди ластовиння. Як і всі чоловіки на той час, Аллан був ретельно зачесаний на проділ, м'який каштановий чуб полискував міддю. Ясні, сіро-голубі, глибоко сховані під міцним опуклим чолом Макові очі світилися по-дитячому лагідно. А взагалі Аллан був схожий на морського офіцера, який щойно повернувся з плавання, надихавшись свіжого повітря, й сьогодні випадково вдягнув фрак, що йому не дуже й личив. Такий собі здоровий, трохи грубуватий, однак добродушний чоловік, досить інтелігентний, хоч і нічим не примітний.
Аллан збавляв час як умів. Музика над ним влади не мала, вона не тільки не допомагала йому зосереджуватися, заглиблюватись у думки, а навпаки – розвіювала їх, розпорошувала увагу. Він прикидав оком розміри величезної зали, захоплюючись обвідною конструкцією стелі та лож. Аллан поглядав на мерехтливе, колихке море віял у партері й міркував про те, що в Штатах багато грошей і що тут, мабуть, можна здійснити справу, яку він замислив. Як людина практична, він почав підраховувати, скільки коштує година освітлення концертної зали. Дійшовши висновку, що ця сума становить десь тисячу доларів, Аллан узявся розглядати чоловіків. Жінки його зовсім не цікавили. Потім його погляд упав знов на порожню ложу Ллойда й ковзнув униз, до оркестру, праве крило якого Алланові було добре видно. Як і всіх людей, котрі не розуміються на музиці, його вражала машинна точність, що з нею працював оркестр. Мак подався трохи вперед, щоб роздивитися диригента, чия рука з паличкою тільки час від часу мигала над балюстрадою. Цей худий, вузькоплечий, вишуканий джентльмен, якому за один вечір платили шість тисяч доларів, був для Аллана цілковитою загадкою. Мак придивлявся до нього довго й уважно. Навіть сам вигляд диригента був незвичайний. Голова з гачкуватим носом, невеликі жваві оченята, міцно стулені вуста й ріденький чубчик, що стирчав назад, робили його схожим на шуліку. Здавалося, крім шкіри та кісток, чоловік мав лише клубок нервів. Однак він спокійно стояв серед хаосу звуків та шуму й скеровував цей хаос, як хотів, одним помахом своїх білих, позірно безсилих рук. Аллан був у захваті від диригента, мов від чарівника, в чиї таємниці й могутність годі навіть проникнути. Йому здавалося, ніби цей чоловік народився в прадавні часи й належить до якоїсь дивної, незбагненної, чужої раси, що вимирає.
Та саме цієї миті худорлявий диригент скинув над головою руки, несамовито ними потряс, і в тих руках немовби прокинулася зненацька надлюдська сила: оркестр загримів і раптово змовк.
Лавина оплесків прокотилася залою, глухо відлунюючи в найдальших кутках гігантської будівлі. Аллан зітхнув, випростався в кріслі й хотів був устати. Але він помилився – внизу дерев'яні духові інструменти вже почали адажіо. З сусідньої ложі ще долинули останні слова якоїсь розмови: «...двадцять процентів дивіденду, чоловіче! Це справжнє діло, другого такого блискучого...»
І Аллан мусив нишком сісти. Він знов почав розглядати не зовсім зрозумілу йому конструкцію ярусу лож. А його дружина, сама молода піаністка, навпаки, всім своїм єством віддалася музиці. Поряд з чоловіком Мод здавалася маленькою і тендітною. Її гарненьку чорняву голівку мадонни підпирала рука в білій рукавичці, а рожеве прозоре вушко вбирало хвилі звуків, що линули знизу, згори, звідусіль. Могутнє бриніння, що ним ці дві сотні інструментів сповнювали повітря, стрясало кожний нерв у її тілі. Невидющий погляд широко розплющених очей дивився у далечінь. Мод була така збуджена, що на її ніжних, гладеньких щоках повиступали кругленькі червоні плями.
Ніколи ще, здавалося Мод, вона не сприймала музику так глибоко, ніколи ще взагалі не чула такої музики. Проста мелодія, ледь уловимий побічний мотив викликали в її душі досі незнане раювання. Один-однісінький звук відкривав у ній невідому, приховану артерію щастя, і те щастя, яскраво бризнувши, осліплювало зсередини все її єство. Ця музика пробуджувала почуття найсвітлішої радості й краси! Навіяні музикою видіння, осяйні й променисті, були чарівніші від будь-якої дійсності.
Життя в Мод було таке саме просте, звичайне, як і її образ. Не ставалося в ньому ні великих перемін, ні особливих, примітних подій,– воно скидалося на життя тисяч інших молодих дівчат та жінок. Народилася Мод у Брукліні, де її батько держав друкарню, виховувалася в одному маєтку серед пагорбів Беркшіру, оточена турботами й ласкою матері, вродженої німкені. Мод дістала добру шкільну освіту, два роки слухала лекції на літніх учительських зборах, напхала свою маленьку голівку силою всіляких знань та премудростей, щоб їх потім забути. Хоч вона й не мала особливого хисту до музики, а все ж брала уроки гри на роялі й завершувала свою музичну освіту в найкращих учителів Мюнхена та Парижа. Мод багато їздила з матір'ю (батько рано помер), захоплювалася спортом і, як усі молоді дівчата, кокетувала з юними кавалерами. Замолоду вона плекала одну мрію, про яку тепер уже й не згадувала. Архітекторові Хоббі, що до неї сватався, Мод відмовила,– вона любила його не більше, ніж товариша, й вийшла заміж за інженера Мака Аллана, бо він їй подобався. Ще до заміжжя Мод померла її старенька мати; дівчина дуже її любила й гірко тужила за нею. На другому році подружнього життя в Мод знайшлася дитина, дівчинка, яку вона просто обожнювала. Оце й усе. Мод мала двадцять три роки й була щаслива.
Поки вона в солодкому забутті втішалася музикою, у ній ожив, немов завдяки чарам, цілий букет спогадів; вони ніби самі собою змінювали один одного, були всі на диво виразні, незвичайні й важливі. Власне життя раптом здалося Мод таємничим, глибоким і багатим. Вона бачила перед собою риси старенької матері, зігріті рідним, живим теплом і добротою, але відчувала не смуток, а лише радість і невимовну любов. Так ніби мати була ще жива. Водночас перед зором Мод постав краєвид у Беркшірі, де вона малою дівчинкою часто каталася на велосипеді. Але тепер цей краєвид повивала загадкова краса й небачене сяйво. Мод згадала Хоббі, і ту ж мить перед її очима з'явилася дівоча кімната, повна книжок. Побачила Мод і себе – вона сиділа за роялем і грала вправи. Та відразу після цього знову зринув образ Хоббі. Він сидів поруч неї на лавці край тенісного майданчика, на який уже впали сутінки, і виднілися лише білі лінії кортів. Хоббі закинув ногу на ногу, поплескував ракеткою по носку свого білого черевика і про щось розповідав. Мод бачила себе, бачила, як вона всміхається, слухаючи безглузду балаканину закоханого Хоббі. Та потім бадьорий, пустотливий, трохи насмішкуватий пасаж розвіяв образ Хоббі й викликав у її пам'яті спогад про той веселий пікнік, на якому вона вперше зустріла Мака. Мод саме гостювала в Буффало у Ліндлеїв. Було літо. У лісі стояли дві машини, а всього їх приїхало душ двадцять – чоловіків, жінок, дівчат. Мод виразно бачила кожне обличчя. День видався спекотний, чоловіки поскидали піджаки, земля під ногами аж пашіла. Вирішили зварити чай, і Ліндлей вигукнув: «Маку, чи не розпалили б ви вогнище?» А той відповів: «All right!» [2]2
Гаразд! (Англ.)
[Закрыть] I Мод здавалося тепер, що вона вже тоді полюбила його голос – глибокий, приємний голос, який ішов із самих грудей. І ось вона бачить, як Мак розкладає багаття. Як мовчки, всіма забутий, збирає і ламає хмиз, як він працює! Мод бачить, як він, підкачавши рукава, сідає навпочіпки перед багаттям, обережно роздмухує вогонь, і раптом вона помічає на правій руці в нього блідо-голубе татуювання: два схрещені молотки. Вона каже про це Грейс Гордон. І Грейс Гордон (та сама, в якої недавно стався сімейний скандал) здивовано подивилася на неї і промовила: «Don't you know, my dear?» [3]3
Хіба ти не знаєш, люба? (Англ.)
[Закрыть] А тоді розповіла Мод про те, що в дитинстві Мак Аллан працював коногоном на шахті «Дядько Том», а також про одну романтичну юнацьку пригоду цього засмаглого, всіяного ластовинням хлопця. А він сидів навпопічки, не звертаючи уваги на людей, що весело базікали довкола, роздмухував багаття, і в ту хвилину Мод його покохала. Звичайно, саме в ту хвилину,– тільки й досі, до сьогодні, вона цього не усвідомлювала. І тепер Мод усією душею віддалася своєму почуттю до Мака. Пригадала його незвичайне сватання, їхнє вінчання, перші місяці подружнього життя. А потім настав час, коли вони чекали дитину й коли нарешті народилася їхня дівчинка, маленька Едіт. Повік не забуде Мод піклування Мака, його ніжності й відданості в ту пору, яка для кожної жінки служить міркою чоловікового кохання. Несподівано виявилося, що й сам Мак – дбайлива і заразом боязка дитина. Ніколи не забуде Мод того часу, коли вона збагнула, який Мак справді добрий! Хвиля кохання затопила їй серце, і Мод заплющила очі. Спогади, видива почали танути, і вона полинула на крилах музики. Мод уже ні про що не думала, вона вся перетворилась на почуття...
Зненацька у вуха їй вдарив грім, так наче поруч із гуркотом упала стіна. Мод прокинулася й глибоко зітхнула. Симфонія закінчилась. Мак уже встав і потягався, впершись руками в балюстраду. Партер вирував і шаленів.
Мод, трохи запаморочена, зніяковіла, також підвелась і несподівано заходилася несамовито плескати в долоні.
– Та плескай же, Маку! – захоплено вигукнула вона. Від хвилювання й захвату обличчя в неї горіло.
Побачивши, яка Мод незвичайно збуджена, Мак засміявся і, щоб зробити їй приємність, кілька разів гучно плеснув у долоні.
– Браво! Браво! – крикнула Мод високим, дзвінким голосом, перехилившись через балюстраду ложі. Її очі були вологі від збудження.
Диригент витирав худе, бліде від утоми обличчя й раз у раз кланявся. Та оплески не стихали, і тоді він широким жестом показав на оркестр. Ця скромність була вочевидь облудна й знову збудила в Аллана його невикорінну недовіру до митців, яких він ніколи не визнавав за повноцінних людей і, сказати правду, вважав за непотрібних. Але Мод захоплено приєдналася до нового вибуху оплесків.
– Поглянь, Маку, в мене аж рукавичка тріснула! Який митець! Це було просто чудово, правда ж?! – Губи в Мод схвильовано всміхались, очі світилися, мов бурштин, і Макові дружина здавалася в цьому захваті надзвичайно чарівною.
Він усміхнувся й відповів, трохи байдужіше, ніж хотів:
– Так, чоловік він хоч куди!
– Він – геній! – вигукнула Мод, збуджено плескаючи в долоні.– Я ніде нічого такого не чула – ні в Парижі, ні в Берліні, ні в Лондоні...
Вона замовкла і обернулася до дверей, бо цієї миті до їхньої ложі ввійшов архітектор Хоббі.
– Хоббі! – вигукнула Мод, не кидаючи плескати; їй, як і тисячам інших, хотілося ще раз побачити диригента.– Плескай, Хоббі, нехай вийде ще раз! Гіп, гіп, браво?
Хоббі затис вуха й свиснув, як ото свистять на вулиці невиховані хлопчаки.
– Хоббі! – крикнула Мод.– Як ти смієш! – І вона обурено тупнула ногою.
Цієї миті диригент, обливаючись потом, витираючи хустинкою потилицю, ще раз вийшов у залу, і Мод знов несамовито заплескала в долоні.
Хоббі зачекав, поки стих гамір.
– Люди геть подуріли! – промовив він, дзвінко сміючись.– Подумати тільки! Я ж свиснув тільки так, щоб було більше гармидеру, Мод. Як поживаєш, girl [4]4
Дівчинко (англ.).
[Закрыть]? And how are you, old chap? [5]5
А ти як поживаєш, старий? (Англ.)
[Закрыть]
Аж тепер вони нарешті змогли спокійно привітатися.
Усіх трьох єднала справжня й на диво щира дружба. Аллан добре знав про колишні почуття Хоббі до Мод, і хоч про таке ніколи не згадувалося й словом, ця обставина надавала взаєминам обох чоловіків особливого тепла й своєрідної привабливості. Хоббі й досі був трішечки закоханий у Мод, але мав досить такту й здорового глузду, щоб цього не показувати. Проте несхибне жіноче чуття Мод було важко обманути. Закоханість Хоббі її тішила й викликала в ній таємний тріумф, що його іноді можна було прочитати в теплому погляді її карих очей; на почуття Хоббі Мод відповідала щирою відданістю сестри. За будь-яких обставин усі троє залюбки допомагали одне одному, робили послуги. Мак почував себе особливо вдячним товаришеві: кілька років тому Хоббі роздобув для нього п'ятдесят тисяч доларів на технічні досліди та будівництво його заводу, давши за ті гроші особисту поруку. Крім того, протягом останніх тижнів Хоббі представляв інтереси Аллана перед залізничним королем Ллойдом і виступав посередником у їхній майбутній зустрічі. Хоббі захоплювався Алланом і ладен був зробити для товариша все можливе. Навіть тоді, коли Аллан іще не створив нічого, крім своєї алмазної сталі «алланіт», Хоббі любив казати знайомим: «До речі, а ви знаєте Аллана? Того, що винайшов «алланіт»? О, ви про нього ще почуєте!» Друзі бачилися кілька разів на рік – або Аллани приїздили до Нью-Йорка, або Хоббі навідував їх у Буффало. Щоліта вони проводили разом три тижні серед пагорбів Беркшіру в скромному маєтку Мод – на фермі «Беркшір-брук». Кожна така зустріч була для них справжньою подією. Вони поверталися подумки на три-чотири роки назад, і всі ті веселі, задушевні години, проведені колись разом, ніби оживали в їхніх серцях.
Цілу зиму друзі не бачились, і ця зустріч була особливо радісна. Вони оглядали одне одного з голови до ніг, як великі діти, і кожне бурхливо виявляло задоволення від того, що всі мають прекрасний вигляд. Мод сміялася з елегантних лакованих черевиків Хоббі з носаками із блискучої шкіри,– ті носаки скидалися на ріг носорога,– а Хоббі, мов справжній знавець моди, висловлював свою думку про костюм Мод та новий Маків фрак. Як і щоразу, коли друзі довго не бачились, вони навперебій закидали одне одного десятками коротких запитань і так само коротко на них відповідали, ні на чому детально не спиняючись. З Хоббі, як завжди, за цей час сталося багато найдивовижніших і найнеймовірніших пригод, і він починав розповідати то про одну, то про іншу. Потім мова зайшла про концерт, про останні події та спільних знайомих.
– А до речі, вам подобається концертна зала? – запитав Хоббі й тріумфально всміхнувся, знаючи, що скажуть у відповідь друзі.
Мак і Мод похвали не пошкодували. Все тут викликало у них захват.
– А вестибюль?
– Grand [6]6
Прекрасно (англ.).
[Закрыть], Хоббі!
– Тільки зала, як на мене, надто розкішна,– зауважила Мод.– Хотілося б, щоб вона була затишніша.
Архітектор доброзичливо всміхнувся:
– Ну звісно, Мод! Ти мала б рацію, якби люди приходили сюди слухати музику. Та про це вони й не думають! Люди приходять сюди для того, щоб чим-небудь позахоплюватись та щоб ними позахоплювались. Консорціум так і сказав: «Створіть нам феєрію, Хоббі. Зала має затьмарити все, що було досі!»
Аллан розумів Хоббі. Та що вражало його в цій залі насамперед, то це не її декоративний блиск, а смілива конструкція вільно завислого кільця лож.
Хоббі задоволено примружив очі.
– О, це було зовсім не просто! – сказав він.– Довелося попосушити мізки. Поки зшивали кільце, вся ця споруда хиталася від кожного кроку. Отак...– Хоббі погойдався на ногах.– Робітники набралися страху...
– Хоббі! – скрикнула Мод з перебільшеним жахом і відступила від балюстради.– Не лякай мене!
Хоббі засміявсь і торкнувся її руки.
– Не бійся, Мод. Я сказав тим хлопцям: «Ви тільки почекайте, ось кільце зімкнеться, і тоді ніщо в світі, хіба лиш динаміт...» Хелло! – крикнув він раптом у партер, звідки його гукнув, згорнувши рупором програмку, якийсь знайомий. І Хоббі завів розмову, яку чула б ціла зала, якби водночас усі довкола не розмовляли так само невимушено й голосно.
Багато людей уже впізнали характерну голову Хоббі. Він мав найсвітлішу чуприну в усій залі – лискучу сріблясто-біляву чуприну, ретельно зачесану на проділ і пригладжену, а також безтурботне, вузьке хлопчаче обличчя яскраво виявленого англійського типу з трохи кирпатим носом і майже білими віями. На противагу Макові він мав вузькі плечі й ніжну, як у дівчини, статуру. Вмить усі біноклі повернулися на нього, і з усіх боків почулося його ім'я. Хоббі був однією з найпопулярніших постатей у Нью-Йорку й одним із найулюбленіших чоловіків у товаристві. Екстравагантність і талант швидко зробили його знаменитістю. Не минало й тижня, щоб газети не розповіли про який-небудь смішний випадок з його життя.
У чотири роки Хоббі геніально малював квіти, в шість – коней (за п'ять хвилин він накидав на папері цілий табун скакунів), а тепер це був геній від заліза та бетону і зводив хмарочоси. Хоббі славився своїми любовними пригодами, а в двадцять два роки програв у Монте-Карло ціле багатство – сто двадцять тисяч доларів. З року в рік він, незважаючи на величезні свої прибутки, залазив у борги по саму біляву свою маківку, проте не завдавав собі клопоту бодай на мить про це замислитись.
Якось серед білого дня Хоббі прокатався верхи на слоні по Бродвею. Це він торік чотири дні «корчив із себе мільйонера» – вирушив у вагоні «люкс» до Йєллоустонського парку, а звідти приїхав гуртоправом. Хоббі поставив рекорд у грі в бридж – сорок вісім годин. Кожен трамвайний вагоновод знав Хоббі й був із ним мало не на «ти». Серед людей ходили численні дотепи Хоббі – він був зроду жартун і вигадник. Уся Америка реготала з дотепу, який він утнув із приводу авіаційного суперництва між Нью-Йорком та Сан-Франціско. Хоббі взяв участь як пасажир у польоті відомого мільйонера й спортсмена Вандерштіфта, і скрізь, де збиралися натовпи людей, він кидав з висоти восьмисот – тисячі метрів записки, які закликали: «Вилазь сюди, нам треба з тобою побалакати!» Хоббі й сам був у такому захваті від свого жарту, що невтомно повторював його обидва дні, поки вони летіли. А кілька днів тому він знову приголомшив Нью-Йорк незвичайним, настільки ж геніальним, як і простим, проектом: «Нью-Йорк – американська Венеція!» Суть його ось у чому: оскільки земля в діловому кварталі так подорожчала, що купити її вже просто неможливо, то він, Хоббі, пропонував позводити посеред Гудзону, Іст-Ріверу та Нью-Йоркської бухти гігантські хмарочоси – цілі вулиці на бетонних квадрах – і з'єднати їх розвідними мостами, щоб великі океанські судна вільно пропливали між ними. «Геральд» опублікувала захоплюючі малюнки Хоббі, і цей проект зачарував усе місто. Хоббі сам годував цілу ватагу журналістів. День і ніч він докладав зусиль, щоб «подати про себе звістку»,– цей чоловік не міг жити, коли суспільство раз у раз не підтверджувало, що знає про його існування.
Ось хто такий Хоббі. І заразом це був найобдарованіший і найпопулярніший архітектор у Нью-Йорку.
Хоббі урвав розмову з партером і знов обернувся до друзів.
– То що там поробляє маленька Едіт? Розказуй же, Мод! – промовив він, хоч перед цим уже й питав про свою хрещеницю.
Жодне інше запитання не розчулило б Мод так, як це. В ту хвилину вона була від Хоббі «просто в захваті». Мод зашарілась і звела на нього вдячний, замріяний погляд своїх лагідних карих очей.
– Я ж тобі вже казала, Хоббі, що Едіт з дня на день стає дедалі чарівнішою! – по-материнському ніжно відповіла Мод, і очі її засяяли радістю.
– Таж вона була чарівна завжди!
– Звісно! Але ти не уявляєш собі, Хоббі, якою вона стає розумненькою! Вже й розмовляти береться!
– Розкажи йому історію з півнем, Мод! – озвався Мак.
– Так-так! – І Мод, щаслива, піднесена, розповіла невеличку смішну історію, в якій її донечка й півень грали головні ролі. Всі троє сміялися, мов діти.
– Я хочу скоріше її побачити! – сказав Хоббі.– Через два тижні я до вас приїду. А загалом у Буффало, кажете, нудьга?
– Deadly dull! [7]7
Смертельна нудьга! (Англ.)
[Закрыть] – хутко підхопила Мод.– Ох, така нудьга, Хоббі, що вмерти можна! – Вона звела вгору свої тоненькі брови, і якусь хвилю вигляд у неї був справді нещасний.– А Ліндлеї переїхали до Монреаля, ти ж бо знаєш.
– Так, дуже шкода.
– А Грейс Коссат із самої осені в Єгипті.– І Мод заходилася виливати перед Хоббі душу. Як довго все ж таки іноді тягнеться день! А які нудні бувають вечори!.. І вона жартівливо, з докором провадила:—Адже ти знаєш, Хоббі, який з Мака співрозмовник! Він забуває про мене ще частіше, ніж колись. Іноді до ночі не виходить зі свого заводу. А тепер, крім усього іншого, завів ще й цілу армію якихось експериментальних бурів, і вони день і ніч свердлять граніт, сталь, бозна-що. Біля тих бурів він ходить, як біля хворих, їй-богу, Хоббі, як біля хворих! Вони й уночі йому сняться!.. Мак гучно засміявся.
– Не заважай йому, Мод,– сказав Хоббі й підморгнув своїми білими віями.– Він знає, чого хоче. Ти ж бо, girlie [8]8
Дівчинко (англ.).
[Закрыть], не ревнуєш його до якихось там бурів?
– Я їх просто ненавиджу! – відповіла Мод.– Думаєш, він поїхав би зі мною до Нью-Йорка,– провадила вона, почервонівши,– якби не мав тут справ?!
– Ну навіщо так, Мод! – заспокійливо мовив Мак.
Жартома кинутий докір Мод нагадав, однак, Хоббі про те найважливіше, що він хотів сказати Алланові. Він раптом замислився і взяв товариша за лацкан фрака.
– Слухай, Маку,– мовив він стишеним голосом, – боюся, що сьогодні ти марно вибрався з Буффало. Старий Ллойд кепсько себе почуває. Годину тому я дзвонив по телефону Етель Ллойд, але вона не знає навіть, чи вони сюди приїдуть. Просто якесь фатальне невезіння!
– Це, зрештою, можна зробити й іншим разом, – відповів Аллан, не виказуючи свого розчарування.
– Принаймні я ганяюся за ним, як чорт, Маку! Він у мене спокою не матиме, ні години! А тепер бувайте, скоро побачимось!
І за мить Хоббі вже виринув з гучним «Хелло!» в сусідній ложі, де сиділи три юні руді леді з матір'ю.
Худорлявий диригент з головою шуліки несподівано знов з'явився за своїм пюпітром, і в литаврах прокинувсь і почав стиха наростати грім. Несміливо вступили фаготи і повели ніжну, сумну мелодію, повторюючи її й посилюючи, поки скрипки її перехопили й поклали на свою мову.
Мод знову віддалася музиці.
А Мак байдуже сидів у кріслі, і груди в нього високо здіймалися від внутрішньої напруги. Як він шкодував тепер, що приїхав сюди! У пропозиції Ллойда зустрітися на коротку розмову в ложі концертної зали не було нічого незвичайного, коли зважити на дивакувату натуру цього багатого чоловіка,– у себе вдома він приймав украй рідко,– і Аллан без вагань погодився. Він ладен був навіть вибачити Ллойдові, якщо той справді занедужав. Однак Аллан вимагав надзвичайної поваги до свого проекту, велич якого часом вражала навіть його самого! З цим проектом,– він працював над ним день і ніч аж п'ять років,– Аллан звірився досі тільки двом людям: Хоббі, що вмів, коли треба, мовчати так само добре, як умів молоти язиком, коли його не зв'язувало слово, а також Ллойдові. Навіть дружині Мак нічого не сказав. Він вважав, що Ллойд повинен прибути до палацу на Медісон-сквер у будь-якому стані, хай навіть рачки! Аллан вважав, що в разі чого Ллойд повинен принаймні попередити його, перенести зустріч на інший день! Коли Ллойд цього не зробив – що ж, він, Аллан, більше не хоче мати справу з цим хворим і примхливим багатієм!
Оранжерейний затишок зали, сповненої стрімкої, трепетної музики, запахів парфумів, сліпучих потоків світла й блиску коштовного каміння, збуджував Аллана, вкрай загострював і увиразнював його думку. Мозок працював напружено й чітко, незважаючи на те, що Аллана раптом охопило неймовірне хвилювання. Його проект – це все! З ним він або піднесеться на вершину, або впаде в прірву! На досліди, на добування інформації, на тисячі підготовчих робіт він пожертвував усіма своїми статками, і якщо проект не пощастить здійснити, то завтра, сказати правду, все доведеться починати спочатку. Проект – це його життя. Аллан підраховував свої шанси, немов розв'язував алгебраїчну задачу, де кожен окремий член – результат попередніх результатів. Насамперед можна було б зацікавити проектом «Сталь-трест», який не витримав конкуренції з сибірським залізом і зазнав нечуваного застою. Трест – можна поставити десять проти одного – вхопиться за проект, або Аллан розпочне проти нього боротьбу не на життя, а на смерть. Він готовий піти в наступ на великий капітал – на всіх отих Морганів, Вандербільтів, Гульдів, Асторів, Маккеїв, Хевмейєрів, Бельмонтів, Вітнеїв і як там іще їх звуть! Треба зосередити вогонь на групі найголовніших банків! Кінець кінцем, якщо все це нічого не дасть, можна буде ввійти в спілку з пресою.
Своєї мети Аллан міг би досягти й кружним шляхом; сказати щиро, Ллойд йому зовсім не потрібен. Однак із таким союзником, як Ллойд, це – наперед виграна битва, без нього – важке просування, коли доводиться відвойовувати кожен квадратний фут території.
І Аллан, нічого не бачачи й не чуючи, приплющившії очі, вперто, до найменших подробиць розробляв план свого наступу...
Та раптом якийсь ніби трепет пробіг залою, що безмовно віддалася чарам музики. Голови почали повертатись, яскравіше замерехтіло коштовне каміння, заблищали скельця біноклів. Музика саме полинула ніжним піано, і диригент роздратовано озирнувся, бо в залі почулось шепотіння. Сталося, видно, щось таке, що мало над публікою більшу владу, ніж чари двохсот двадцяти музикантів, диригента й безсмертного композитора.
В сусідній ложі чийсь бас стишено промовив:
– На ній Рожевий діамант... із скарбниці Абдул-Хаміда... Коштує двісті тисяч доларів!
Аллан підвів погляд: у ложі навпроти було темно. Ллойд приїхав!
У темній ложі ледь виднівся всім знайомий, тонко окреслений, ніжний профіль Етель Ллойд. Її золотисто-біляві коси вгадувалися лише по невиразному мерехтінню, а на лівій, оберненій до зали скроні в неї зблискував блідо-червонуватим вогнем великий діамант.
– Ви подивіться, яка шийка, яка голівка! – рокотав по-сусідству чоловічий голос.– Ви бачили коли-небудь таку голівку? Кажуть, Хоббі, архітектор... Так-так, отой блондин, щойно він був тут, поруч...
– О, в це не важко повірити! – прошепотів інший голос із чистою англійською вимовою, і почулося тихеньке хихотіння.