Текст книги "Тунель"
Автор книги: Бернгард Келлерман
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)
Коли Макові пішов десятий рік, батько якось дав йому грубий костюм із жовтого сукна, вовняне кашне, і того дня хлопець уперше спустився в шахту – туди, звідки приходило вугілля.
Брязнула залізна штанга, дзенькнув дзвінок, і кліть рушила вниз – спершу повільно, далі так шалено, з такою швидкістю, що Макові здавалося, ніби підлога кліті, на якій він сидів, ось-ось провалиться. На хвилю йому потемніло в очах, у животі звело, та потім він оговтався. Залізна кліть, різко брязкаючи, мчала на восьмисотметрову глибину. Розгойдавшись, вона з таким тріском і дзвоном билася об вертикальні рейки, що, здавалося, ось-ось розлетиться на друзки. Згори на неї капала вода, чорна й мокра від вологи дощана обшивка ствола летіла у світлі рудникових ламп повз відчинені двері кліті вгору. Мак казав собі, що так і має бути. Два роки він щодня, коли мінялися зміни, спостерігав, як шахтарі зі своїми лампочками – вони витанцьовували в темряві, мов світлячки,– то спускалися в кліті, то виходили з неї, і тільки двічі стався нещасний випадок. Один раз кліть ударилася в дах, і шахтарі порозбивали собі голови, а на другий раз обірвалася линва, і два штейгери та один інженер упали в зумпф. Таке могло статися й цього разу, але не сталось.
Раптом кліть стала, і вони опинилися на восьмому горизонті. Враз запала мертва тиша. Їх зустріли кілька напівголих, до невпізнання чорних постатей.
– Ти привіз до нас свого хлопця, Аллан?
– Атож!
Мак стояв у гарячому тунелі, ледь освітленому тільки тут, біля ствола; далі відразу починалася темрява. По хвилі вдалині блимнув вогник, показався сірий кінь, а з ним коногон Джей, якого Мак уже давно знав. Позаду гуркотіли два десятки залізних вагонеток з вугіллям.
Джей вишкірив зуби.
– А ось і він! Салют! – крикнув Джей.– Маку, вчора я виграв ще три чарки в покерного автомата. Тпру, тпру, стій, Боні!
Мака приставили до Джея в помічники, і цілий місяць Мак тінню плентався за хлопцем, поки навчився водити коня сам. Потім Джей зник, і Мак почав працювати самостійно.
Тут, на восьмому горизонті, він почував себе як удома, і йому й на думку не спадало, що десятирічний хлопчик може бути чимось іншим, крім коногона. Спершу Мака гнітила темрява, а ще дужче – оця моторошна тиша під землею. Який же він був йолоп, коли думав, що тут, унизу, з усіх боків лунає стукіт і грюкіт! Навпаки, тут було тихо, як у могилі, зате свисти скільки завгодно, розумієш?! Тільки біля ствола, де ходила кліть і кілька чоловік закочували й викочували вагонетки, та у вибоях, де, затиснуті серед породи й здебільшого невидимі для Мака, шахтарі довбали вугілля, чувся невеликий шум. Та було на восьмому горизонті й таке місце, де стояв жахливий гуркіт. Там працювали бурильники. Двоє чоловіків, що, мабуть, уже давно оглухли, притискали плечем до стіни пневматичні бури, і тут годі було зрозуміти хоч слово.
На восьмому горизонті працювало сто вісімдесят чоловік, і все ж таки Мак рідко бачив кого-небудь. Часом штейгера, часом майстра-підривника – і все. Коли в темній штольні з'являлася лампочка і мимо важко ступала самотня постать, це була вже ціла подія. Всю зміну Мак їздив туди-сюди в цих чорних, низьких пустельних хідниках. Він збирав у виробках і біля бремсбергів вагонетки з вугіллям і підтягував їх до ствола. Тут Мак упрягав коня в готовий поїзд із порожніх вагонеток та вагонеток з породою – нею засипали вироблені пласти,– стояками, балками й дошками для кріплення вибоїв і розвозив їх куди треба. Він знав увесь лабіринт штреків, кожнісіньку балку, що надломилася під вагою гори, всі виробки, хоч би там як вони називалися – «Джордж Вашінгтон», «Весела Тітонька» чи «Товстий Біллі», Мак знав усі місця, де виходили важкі шахтні гази, знав кожен «чемодан» – великі шматки відшарованої породи, які могли раптово відскочити й розплющити людину об стіну. Він добре знав систему вентиляції, двері, що їх не відчинить і найдужчий чоловік, поки не випустить крізь маленьке вічко у дверях стиснене повітря – воно вихоплювалося зі свистом, немов крижаний вихор. А були штреки і з гарячим спертим повітрям, у якому з тебе відразу починає градом котитися піт. Сотні разів за зміну Мак проходив ті крижані й палючі штреки – так само, як це щохвилини роблять тисячі коногонів.
Після зміни Мак входив з товаришами до кліті, яка з брязкотом мчала нагору, назавтра знову спускався в шахту, і робив це звично, щодня, як ото службовець, що користується ліфтом, аби потрапити до своєї контори, а з контори на вулицю.
Там-таки, на восьмому горизонті, Мак познайомився з Наполеоном Бонапартом – скорочено Боні. Так звали його сірого коня. Боні вже багато років провів під землею, у темряві, й наполовину осліп. Спина в нього була згорблена, а голова опущена до самої землі, бо в низьких штольнях її весь час доводилося нахиляти. У калюжах між вузькими рейками Боні постоптував копита, й вони поставали мов коржі. Кращі його роки вже минули, і шерсть у нього облазила. Навколо очей та ніздрів у коня утворилися червоні кола, що мали непривабливий вигляд. І все ж таки жилося Боні прекрасно, він зробився товстий, жирний і флегматичний. І тюпав завжди однаково. Його мозок виробив цю ступу, й ходити інакше Боні вже не міг. Хоч би скільки крутився Мак перед ним зі скребницею (про неї мова трохи згодом), швидше Боні не йшов. Мак навіть бив його, і тоді Боні, цей старий шельма, вдавав, ніби квапиться, показував, як начебто докладає зусиль, частіше кивав головою, завзятіше чавкав по грязюці – але швидше не йшов.
Мак не дуже з ним панькався. Коли було треба, щоб Боні ступив убік, Мак штовхав його ліктем під черево – інакше Боні не слухався. Бо хоч кінь і бачив, що має дати дорогу, й навіть нашорошував вуха, а все ж таки ждав, поки його штурхонуть під бік. Коли Боні засинав – а це траплялося з ним часто,– Мак заціджував його кулаком по морді; адже Мак мусив підтягувати вагонетки, і якби він не впорався з роботою, його вигнали б. Бути поблажливим він не мав права. Та, незважаючи на все це, Мак і Боні були добрі друзі. Іноді, коли Мак просвистував до кінця свій репертуар, він поплескував коня по шиї і заводив з ним розмову:
– Не, old Boney, how are you to-day, old fellow? All right, are you? [30]30
Ну, Боні, то як у тебе сьогодні справи, старий? Непогано, еге ж? (Англ.)
[Закрыть]
Минуло півроку, відколи вони познайомились, і ось Макові впало в око, що Боні брудний. Кінь тільки тут, у темряві, при світлі лампи здавався сірим. Якби його вивести на божий день – holy gee! [31]31
Нещасна конячина! (Англ.)
[Закрыть] – Боні згорів би від сорому!
Мак зібрав трохи грошей і купив скребницю. Боні вже й забув про таку вигоду – Мак це зрозумів, коли кінь повернув голову. Боні не робив так навіть тоді, коли поруч розлягалися вибухи. Потім кінь заходився погойдувати від утіхи з боку в бік своїм товстим відвислим черевом – аби ще глибше відчути насолоду від скребниці. Мак спробував його ще й помити – він забрав собі в голову обернути Боні на білосніжного коня. Та тільки-но Мак хлюпнув на Боні водою, бік у нього здригнувся, ніби від електричного струму, і кінь стривожено переступив з ноги на ногу. Тим-то Мак обмежився сухою скребницею. І коли він чистив свого товариша досить довгенько, той зненацька витягував шию і видавав плаксиве, схоже на собаче завивання тремоло – жалюгідну подобу іржання. Тоді Мак вибухав реготом, що луною котився по штольні...
Мак, без сумніву, любив Боні. Він і досі часом згадував про нього. Мака надзвичайно цікавили старі, згорблені, жирні сірі коні, й інколи він, бува, спиниться, поплескає такого коня по шиї і скаже: «Поглянь, Мод, цей дуже схожий на Боні, як дві краплі води!» Але Мод перебачила стільки різних «Боні», що вже мала сумнів, чи й справді вони були схожі на того справжнього. Мак нічого не тямив у живопису й ніколи не витратив на картини жодного цента. Однак Мод знайшла серед його речей примітивний малюнок старого сірого коня. А втім, аж через два роки після того, як вони з Маком побралися, вона звернула увагу на це його захоплення сірими кіньми. Якось, коли вони їхали серед пагорбів Беркшіру, він раптом зупинив машину.
– Ти поглянь на цього сірого, Мод! – Мак показав на старого коня, запряженого в сільський віз, що стояв край дороги.
Мод не стрималась і голосно засміялася:
– Та це ж звичайнісінька стара шкапа, Маку, таких тисячі!
Мак, звісно, мусив погодитись і кивнув головою.
– Може, й так, Мод, але колись я мав точнісінько такого самого сірого коня.
– Коли?
– Коли? – Мак перевів погляд кудись удалину. Для нього не було нічого важчого, ніж розповідати про себе.– Давно, Мод, дуже давно. На шахті «Дядько Том».
І ще одне залишилося в Мака від тих часів, коли він працював у шахті – різкий покрик хижого птаха: «Гей! Гей!» Цей вигук мимоволі вихоплювався в Мака й тепер, коли хто-небудь зненацька з'являвся перед колесами його машини. Він навчився цього покрику в «Дядькові Томі». Мак підганяв ним Боні, коли треба було рушити з місця, ним він і спиняв коня, коли вагонетка сходила з рейок.
Майже три роки Мак пропрацював на восьмому горизонті й пройшов по штольнях «Дядька Тома» половину земного екватора, коли на шахті сталася катастрофа, про яку багато хто пам'ятає і досі. Вона забрала життя у двохсот сімдесяти двох гірників, але їй судилося принести щастя Макові.
На третю ніч після зеленої неділі о третій ранку на найнижчому горизонті «Дядька Тома» вибухнув рудниковий газ.
Мак саме тяг назад поїзд із порожніх вагонеток і насвистував вуличну пісеньку, яку тоді щовечора крутили на хрипкому фонографі у Джонсоновому «saloon». Раптом крізь гуркіт залізних вагонеток він почув десь далеко грім і, не перестаючи насвистувати, мимоволі, машинально озирнувся. Мак побачив, що стояки й балки ламаються, мов сірники, і порода осідає. Він щосили смикнув Боні за оброть і закричав йому на вухо: «Гей! Гей! Gip up! Gip up!» [32]32
Бережись! Бережись! (Англ.)
[Закрыть] Почувши, як позаду тріщать стояки, Боні злякався і спробував пуститись учвал. Старий Бонапарт так витяг своє незграбне тіло, що воно геть розпласталося; кінь відчайдушно, ніби перед фінішем, викидав уперед ноги – і раптом зник під купою каміння, що обвалилось на нього. Мак помчав, мов несамовитий, бо порода наздоганяла і його. На карту було поставлено життя! Та ось він з жахом побачив, що стояки та балки ламаються й попереду, а стеля осідає. Схопившись за голову, він дзиґою крутнувся кілька разів на місці й кинувся в бічну виїмку. Штольня з гуркотом завалилася, стіни затріщали, полетіло каміння, і Мак, втікаючи від нього, спритно метнувся далі. Наприкінці він, обхопивши руками голову, біг уже тільки по колу, й кричав.
Мак зовсім знесилів і тремтів усім тілом. Він побачив, що прибіг до стайні, як зробив би й Боні, якби його не накрило камінням. Коліна в Мака підгиналися, й він мусив сісти. Цілу годину він сидів, оглушений жахом, і ні про що не думав. Нарешті поправив свою лампу, яка ледь жевріла, й посвітив на всі боки. Він був кругом замкнутий породою і вугіллям! Мак спробував збагнути, як це сталося, але так нічого й не зрозумів.
Він просидів багато годин. З відчаю і страху, що залишився сам, Мак плакав, але потім опанував себе. Він узяв у рот жувачку й ніби трохи ожив.
Вибухнув рудниковий газ або вугільний пил, сумніву не було. Бонні накрила порода, а його, Мака... Ну, його, звичайно, відкопають!
Мак сидів на землі біля своєї невеличкої лампи і ждав. Він ждав кілька годин, потім у душу йому закрався холодний, крижаний страх, і він з жахом підхопився на ноги. Взявши лампу, Мак пройшов по штольні ліворуч, праворуч, освітлюючи купи каміння й шукаючи вихід. Його не було! Не залишалося, отже, нічого іншого, як чекати. Мак оглянув жолоб, сів на землю і дав думкам волю. Згадав про Боні, батька й Фреда, які разом з ним, Маком, спустилися в шахту, про Джонсонів шинок, пісеньку з фонографа й покерний автомат у шинку. Мак сидів і подумки все грав, грав із тим автоматом: кидав у нього п'ять центів, повертав ручку, відпускав її... Дивно, але він щоразу вигравав: фульхенд, ройяль-флеш...
Його увагу від цієї гри відвернув дивний звук. Щось шипіло й потріскувало, як у телефоні. Мак прислухався і зрозумів, що почути він нічого не міг. Довкола стояла тиша. Його слух занімів. Але ця жахлива тиша була нестерпна. Мак повстромляв у вуха пальці й покрутив ними. Потім прокашлявся й гучно сплюнув. Тоді сів, прихилив голову до стіни і втупив погляд перед себе в солому, що правила Боні за підстилку. Зрештою Мак ліг на солому і, пригнічений, сповнений почуття цілковитої безнадії, заснув.
Прокинувся Мак (йому здавалося, що минуло кілька годин) від вологи; лампа погасла, і коли він ступив крок, під ногами в нього раптом хлюпнула вода. Хотілося їсти. Мак узяв із жолоба жменю вівса й почав жувати. Потім сів на колоду, до якої прив'язували Боні, згорбивсь і, втупивши погляд у морок, усе жував і жував. І весь час прислухався. Але ні стуку, ні голосів чути не було, тільки десь скапувала та дзюрчала вода.
Морок наганяв страх, і через деякий час Мак сплигнув з колодки, заскреготав зубами й, схопившись за чуб, несамовито кинувся вперед. Він наштовхнувся на стіну, кілька разів ударився в неї головою і заходився безтямно гатити кулаками по камінню. Цей напад відчайдушного шалу тривав недовго; Мак навпомацки дістався назад до колодки і, не стримуючи сліз, знов сів жувати овес.
Так він просидів багато годин. Ніщо не ворушилося. Про нього забули!
Мак сидів, жував овес і міркував. Його мала голова почала працювати, думки стали виразні. В цю страшну годину Мак повинен був показати, на що здатний.
І він показав!
Зненацька Мак знову сплигнув на землю й посварився комусь кулаком. «Якщо those blasted fools [33]33
Ті кляті йолопи (англ.).
[Закрыть] по мене не прийдуть,– закричав він,– я відгребу себе сам!»
Але Мак не відразу почав відгрібатися. Спершу він знову сів на колодку й довго, старанно все обмірковував. Він накреслив у думці план горизонту біля конюшні. На південну штольню надії нема! Якщо він узагалі вийде звідси, то тільки через «Веселу Тітоньку» – Паттерсонів пласт. Очисний вибій того пласта лежить за сімдесят, вісімдесят чи дев'яносто кроків від конюшні. Мак знав про це напевно. Вугілля у «Веселій тітонці» від тиску гори зробилося крихким. Це була дуже важлива обставина.
Ще о першій годині дня Мак гукнув до Паттерсона: «Чуєш, Пате, Хіккінс каже, що ми даємо саме сміття!»
Спітніле Паттерсонове обличчя з'явилося у світлі лампи, і він люто закричав: «Hikkins shall go to the devil [34]34
Нехай Хіккінс забирається к бісу (англ.).
[Закрыть], так і скажи йому, Маку! То hell [35]35
К бісу (англ.).
[Закрыть], Маку! У «Тітоньці», крім сміття, більш нічого й немає, гора роздавила вугілля. І нехай Хіккінс заткне пельку, Маку, так йому й скажи! Краще хай закриють цей пласт!»
Пат надійно укріпив вибій новими, добрими підпорами – він боявся, що порода його засипле. Пласт ішов круто– він підіймався на п'ятдесят два метри і був з'єднаний бремсбергом із сьомим горизонтом.
Мак почав рахувати кроки й, коли нарахував сімдесят, холодний піт виступив у нього за спиною, а коли нарахував вісімдесят п'ять і наштовхнувся на камінь, серце його радісно закалатало.
Сповнений енергії, холоднокровно, напружуючи м'язи й жили, Мак відразу взявся до роботи. За годину він, стоячи по коліна у воді, вигріб у осипу велику заглибину. Але Мак був виснажений, і від спертого повітря його занудило. Треба було відпочити. Через деякий час він знов почав працювати. Повільно й розважливо. Доводилося обмацувати каміння вгорі і з обох боків,– він мав бути певний, що його не присипле,– підкладати під загрозливо навислі брили дрібніші шматки, тягати з конюшні стояки й дошки, ставити підпори, вигрібати породу. Так він працював годинами, дихаючи важко, часто й гаряче. Потім, виснажений до решти, сів на колодку й заснув. Прокинувшись, Мак прислухався, але нічого не почув і знов узявся за роботу.
Хлопець усе грібся й грібся. Він працював так кілька днів і за цей час пройшов усього-на-всього чотири метри! Сотні разів Макові снилося потім, як він усе гребеться, гребеться, прокладаючи собі шлях крізь каміння...
Та ось Мак відчув, що дістався до краю пласта. Йому недвозначно підказала це дрібна пилюга – вона залишилася від вугілля, яке сповзло. Мак напхав кишені вівсом і ступив у вибій. Кріпильні стояки були здебільшого цілі, гора тут тільки трохи придавила вугілля, і Мак аж затремтів від радості, помітивши, що вугілля тут не важко відгрібати,– адже йому ще належало пройти так п'ятдесят два метри. Посуваючись від стояка до стояка, Мак почав підійматися по чорному пласту. Вороття йому вже не було – він сам засипав собі дорогу назад. Раптом Мак наштовхнувся на чийсь чобіт і по грубій, витертій шкірі відразу впізнав чобіт Паттерсона. Бідолаха лежав засипаний. Переляк і жах так скували Мака, що він довго сидів нерухомо. Він і тепер не важиться згадувати про ту моторошну годину. Отямившись, Мак знов поволі поліз угору. За звичайних обставин цей вибій легко можна було пройти за півгодини. Але Мак був виснажений, кволий, йому доводилося відгрібати тонни вугілля і спершу обережно перевіряти, чи цілі стояки, тому він посувався дуже повільно. Заливаючись потом, знесилений, він дістався до бремсберга. Цей бремсберг вів з восьмого горизонту просто на сьомий,
Мак ліг спати. Потім прокинувся й повільно подерся по рейках угору.
Нарешті він дістався на сьомий горизонт – штольня була вільна!
Мак сів, пожував овес і облизав мокрі руки. Потім рушив у бік ствола. Сьомий горизонт він знав не гірше від восьмого, але багато штреків було засипано, і йому доводилося раз у раз звертати вбік. Так Мак проблукав кілька годин, поки у вухах почала стугоніти кров. Треба вийти до ствола, вийти до ствола... І смикнути за мотузок дзвону...
Та раптом,– Мак уже тремтів від страху, що всі виходи засипано,– раптом він побачив попереду червонуваті цятки. Лампи! Їх було три.
Мак роззявив рота й хотів був закричати, але не видав жодного звуку й зомлів.
Може, він усе ж таки закричав, хоч двоє з тих трьох чоловіків присягалися, що нічого не чули, тоді як третій запевняв, ніби почув кволий крик.
Мак здогадувався, що його несуть, потім – що він уже в кліті, яка підіймається вгору, і прийшов до тями він саме через те, що кліть повзла дуже повільно. Згодом Мак відчув, як його вкрили ковдрою і знов понесли. А потім він уже нічого не відчував.
Мак пробув під землею цілий тиждень, хоч йому здавалося, що минуло тільки три дні.
З усіх, хто працював тоді на восьмому горизонті, врятувався лише він. Мов привид, вийшов цей малий коногон із заваленої штольні. Його історія обійшла тоді всі газети Америки і Європи. Коногон із «Дядька Тома»! А знімок, коли Мака виносили з шахти,– вкритий ковдрою, з нош звисає невеличка чорна рука,– і другий, де він уже сидить на ліжку в лікарні, надрукували всі газети й журнали.
Цілий світ зворушено сміявся над його першими словами, коли він, прийшовши до пам'яті, звернувся до лікаря: Сер, чи немає у вас трохи жувачки?» Запитання було цілком природне: у Мака пересохло в горлі, і для нього це було однаково, що попросити води.
Через тиждень Мак видужав. Він запитав, що з батьком та Фредом, і коли дістав ухильну відповідь, затулив худенькими ручками обличчя й заплакав, як плаче тринадцятирічний хлопчик, залишившись раптом на світі сам. А в усьому іншому життя в Мака склалося чудово. Його годували, цілий світ надсилав йому тістечка, гроші, вино. На цьому його історія в шахті й закінчилася б, якби про нього не подбала одна багата жінка з Чікаго. Її зворушила доля осиротілого малого коногона, і вона взяла на себе його виховання.
Макові й на гадку не спадало, що можна стати кимось іншим, крім шахтаря, і багата покровителька послала його вчитися до гірничої академії. Завершивши науку, Мак повернувся інженером на шахту «Дядько Том», де пробув два роки. Потім поїхав до Болівії на срібний рудник «Хуан Альварес» – туди, де треба напевно знати, коли і як завдати влучного удару. Рудник збанкрутував, і Мак узявся керувати будівництвом тунелів на болівійській залізниці через Анди. Тут у нього й народилася ідея. Втілення цієї ідеї залежало від того, чи пощастить удосконалити бури для каміння. І Мак узявся до роботи. Алмаз для бурів треба було замінити дешевим матеріалом приблизно такої самої твердості. Мак вступив до дослідних майстерень компанії «Едісон уоркс лімітед» і спробував створити надзвичайно тверду інструментальну сталь. Після двох років упертої праці він наблизився до здійснення своєї мети, вийшов з компанії і заснував власне підприємство.
«Алланіт» швидко зробив його багатим чоловіком. На той час Мак познайомився з Мод. Він ніколи не мав часу цікавитись жінками і ставився до них байдуже. Але Мод сподобалася йому з першого погляду! Її ніжна голівка мадонни, каштанові коси, теплий погляд великих очей, які на сонці спалахували бурштином, трохи задумливий вираз обличчя (вона тоді саме поховала матір), запальна, захоплива вдача,– все це справило на Мака глибоке враження. Особливо чарував його колір її обличчя. Такої тонесенької, чистої і білої шкіри він зроду не бачив і просто не міг збагнути, як вона не рвалася від найменшого повіву вітру. Йому подобалося, як мужньо Мод узялася влаштовувати своє життя. Вона давала тоді уроки гри на піаніно в Буффало і була заклопотана від ранку до ночі. Якось йому вішало почути її міркування про музику, мистецтво та літературу – речі, в яких сам Мак анічогісінько не розумів,– і він був безмежно вражений її розумом і освітою. Він закохався в Мод до безтями і робив усі ті дурниці, що їх роблять у таких випадках чоловіки. Спочатку Мак просто був розгубився, і траплялися години, коли він упадав у цілковитий відчай. Та одного дня він щось помітив в очах у Мод... Але що? Однак той її погляд додав йому сміливості. Не довго думаючи, Мак їй освідчився, і через кілька тижнів вони побралися. Після цього він присвятив іще три роки невтомній роботі над втіленням своєї ідеї.
І ось він став «Маком» – просто собі «Маком», якого люди оспівували в концертних залах передмість.
2
Перші місяці Мод бачила чоловіка дуже рідко.
Вже через кілька тижнів вона помітила, що тепер його діяльність зовсім відрізняється від роботи на заводі в Буффало. Мод була жінка досить розумна й мужня, щоб без зайвих розмов принести свою жертву справі Мака. Бувало, вона взагалі не бачила його цілими днями. Він пропадав то на будівництві, то в дослідних майстернях у Буффало, то проводив термінові наради. Працювати Аллан починав о шостій ранку, і часто справи затримували його до пізньої ночі. Смертельно втомлений, інколи він навіть не приїздив до Бронкса, а залишався ночувати на шкіряній кушетці в своєму кабінеті.
Мод змирилася і з цим.
Щоб чоловік мав у таких випадках бодай найнеобхідніше, Мод влаштувала для нього у приміщенні синдикату спальню з ванною кімнатою, а також їдальню – справжню невеличку квартиру, де він мав напохваті тютюн і люльку, комірці, білизну, одне слово, все, що йому було потрібне. Вона віддала йому Лайона, слугу-китайця. Бо ніхто не вмів дбати про Мака так, як Лайон. З азіатською незворушністю Лайон міг сто разів підряд повторити, щоразу витримуючи належну паузу: «Dinner, sir!.. Dinner, sir!»[36]36
Вечеряти, сер!.. Вечеряти, сер! (Англ.)
[Закрыть] Ніколи він ані втрачав терпцю, ані мав поганий настрій. І завжди був під рукою, хоч і не мозолив очі. Лайон працював нечутно й рівно, як добре змащений механізм, і скрізь у нього був зразковий лад.
Тепер Мод бачила Мака, звичайно, ще рідше, і все ж вона трималася мужньо. Поки стояла погода, вона влаштовувала невеликі вечері на даху синдикатської будівлі, звідки відкривався чарівний вид на Нью-Йорк. Ці вечори з кількома друзями та співробітниками Мака давали Мод велику насолоду, і вона починала готуватися до них уже після обіду. Мод навіть не гнівалася, коли Мак іноді забігав лише на кілька хвилин.
Зате неділі Мак незмінно проводив з Мод та Едіт у Бронксі, і щоразу складалося враження, ніби він намагається надолужити згаяне за тиждень. Веселий і простодушний, як великий хлопчик, він цілком присвячував себе дружині й дочці.
А інколи Мак приїздив з Мод у неділю на будівництво в Нью-Джерсі, щоб трохи «підсипати жару» Хоббі.
Цілий місяць тривали наради з засновниками та найбільшими акціонерами синдикату, з фінансистами, інженерами, агентами, гігієністами, архітекторами. У Нью-Джерсі будівельники наштовхнулися на потужні води, на Бермудах виникли несподівані труднощі у спорудженні спірального тунелю. На станції у Фіністері робітники виявилися мало-кваліфіковані, і їх довелося заміняти кращими. Крім того, з дня на день набиралося все більше й більше всіляких дрібних справ.
Іноді Аллан працював по двадцять годин підряд, і було цілком природно, що в такі дні Мод не мала до нього ніяких претензій.
Мак запевняв її, що через кілька тижнів справи поліпшаться. Хай-но лишень вони зроблять перший ривок! Мод терпляче ждала. Вона тільки турбувалася, щоб Мак не перевтомився.
Мод пишалася тим, що вона – дружина Мака Аллана! Вона жила в якомусь захваті. Їй подобалось, коли газети називали Мака «завойовником підводних континентів» і розхвалювали його сміливі, геніальні задуми. А втім, Мод іще не зовсім звикла до думки про те, що Мак раптом став знаменитою людиною. Часом вона дивилася на нього з подивом і глибокою повагою. Та потім переконувалась, що на вигляд він такий самий, який був раніше – звичайний-звичайнісінький, і нема в ньому нічого особливого. Мод навіть потерпала, що його німб померкне в очах людей, коли вони довідаються, яка проста, по суті, у нього вдача. Вона старанно збирала всі газетні статті й замітки, де писалося про тунель і Мака. Іноді Мод заходила по дорозі до кінотеатру подивитися на себе, Mac's wife [37]37
Макову дружину (англ.).
[Закрыть], зняту тієї хвилини, коли в Тунельному вона вилазить з машини і її світлий плащ розвівається на вітрі. Журналісти намагалися скористатись кожнісінькою нагодою, щоб узяти в неї інтерв'ю, і вона сміялася до сліз, читаючи на другий день у газеті: «Дружина Мака запевняє, що в усьому Нью-Йорку нема кращого чоловіка й батька».
Хоч Мод собі в цьому й не признавалась, але їй було приємно, коли люди в магазинах, де вона робила покупки, зацікавлено дивилися на неї. А коли Етель Ллойд зупинила на Юніон-сквер свою машину й показала на неї, Мод, своїм подругам, це була справжня перемога в її житті.
У погожі дні Мод катала Едіт у гарненькому плетеному візочку по Бронкському парку, потім вони їхали до зоопарку; там обидві годинами залюбки простоювали перед клітками з мавпами, і Мод тішилася не менше, ніж Едіт. Та коли підступила осінь і над вологою землею у Бронксі попливли тумани, цим утіхам настав край.
Мак пообіцяв побути на різдво три дні – цілих три дні і без будь-якої роботи! – вдома, і хоч до свята лишалося ще кілька тижнів, серце у Мод раділо. Ці дні Мод хотіла провести так само, як вони колись провели з Маком їхнє перше різдво! На другий день свята приїде Хоббі, і вони до нестями гратимуть у бридж. На ці три дні Мод склала величезну програму.
Весь грудень Мод, звичайно, майже не бачила чоловіка. День при дні Мак був заклопотаний усілякими нарадами з банкірами – вони готувалися до фінансової кампанії, що мала відкритись у січні. Алланові потрібна була – поки що! – кругленька сума: три мільярди доларів. Та він ні на мить не сумнівався, що одержить її.
Будівлю синдикату тижнями обсідали журналісти – преса робила на цій сенсації свій бізнес. Як будуватимуть тунель? Як ним керуватимуть? Як там забезпечуватимуть людей повітрям? Як розраховували тунельну трасу? Чому довжина тунелю, незважаючи на невеликі обходи, буде на одну п'ятдесяту коротша від морського шляху?» («Проткни шпичаком глобус, і дістанеш відповідь!») Усі ці запитання тижнями тримали публіку в напрузі. Кінець кінцем у газетах знов спалахнула суперечка навколо тунелю– друга «тунельна війна», що точилася так само запекло й галасливо, як і перша.
Ворожа преса знову виставляла давні аргументи: що нікому не вдасться просвердлити в граніті та гнейсі таку страхітливу відстань; що на глибині чотири-п'ять тисяч метрів під рівнем моря неможлива ніяка людська діяльність; що такої жахливої спекоти й надвисокого тиску не витримає жодний матеріал,– одне слово, з огляду на все це, будівництво тунелю приречене на жалюгідне фіаско. Але дружня преса втисячне пояснювала читачам переваги тунелю. Це – час, час і ще раз час! Точність! Безпека! Поїзди ходитимуть так само надійно, як тепер вони ходять по землі, навіть надійніше! Відпаде залежність від погоди, туманів та рівня води, нікому не загрожуватиме небезпека стати в океані поживою для риб. Досить лише нагадати про катастрофу «Титаніка», в якій загинуло тисяча шістсот пасажирів, а також про долю «Космосу», що пропав безвісти в океані з чотирма тисячами пасажирів на борту!
Дирижаблі для масових перевезень не придатні, про це не може бути й мови. До того ж досі через Атлантичний океан пощастило перелетіти тільки двом дирижаблям.
Хоч би яку газету чи журнал люди брали тоді до рук, скрізь натрапляли вони на слово «тунель», на малюнки та знімки, що стосувалися тунелю.
У листопаді повідомлення почали з'являтися рідше і зрештою зникли зовсім. Прес-бюро синдикату ніби в рот води набрало. Аллан закрив доступ до будівництв, і добувати нові ілюстрації стало неможливо.
Лихоманка, якої нагнали людям газети, спала, і через кілька тижнів тунель став уже давньою історією, що більш нікого не цікавила. Всі події затьмарила новина: міжнародний політ навколо землі!
А про тунель забули.
Саме цього Аллан і прагнув! Він добре знав американців і розумів, що ця перша хвиля загального захоплення не дасть йому й мільйона доларів. Він мав намір сам, як настане слушний час, викликати другу хвилю захоплення, і її живитиме не тільки сенсація!
У грудні газети обійшло детально прокоментоване повідомлення, що давало уявлення про розмах проекту Аллана: Пітсбурзька компанія ливарно-афінажних заводів за дванадцять з половиною мільйонів доларів придбала право на всі придатні для металургійної обробки матеріали, які будуть підняті на поверхню під час спорудження тунелю. (На шостому році будівництва вартість акцій компанії зросла на шістсот процентів!) Одночасно з'явилася замітка про те, що акціонерне товариство «Едісон-Біоскоп» за мільйон доларів забезпечило собі монопольне право публікувати фотографії і знімати кінофільми про тунель на весь період будівництва.
Яскраві плакати «Едісон-Біо» повідомляли про те, що товариство має намір «створити вічний пам'ятник тунельному будівництву – від першого удару лопатою до першого експреса в Європу – і залишити прийдешнім поколінням історію найбільшого творіння людських рук». Всі фільми про тунель товариство збиралося показувати спершу в Нью-Йорку, а потім розсилати до тридцяти тисяч кінотеатрів земної кулі.
