Текст книги "Тунель"
Автор книги: Бернгард Келлерман
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 20 страниц)
Хоббі розплющив одне око.
– Good morning, Jap! [62]62
Доброго ранку, япончику! (Англ.)
[Закрыть]
– Працьовитий хлопець! – сказав Аллан, коли японець причинив за собою двері.
Не минуло й доби, як цього працьовитого хлопця не стало.
2
А на другий день удосвіта, за кілька хвилин до четвертої, сталася та катастрофа.
Це скоїлося в прокладеній далеко вперед південній штольні, рівно за чотириста двадцять кілометрів від устя тунелю. Того нещасного дня, десятого жовтня, бурильна машина вигризала й подрібнювала породу. А за тридцять кілометрів позаду працювала бурильна машина в паралельній штольні.
Щойно підірвали скелю. Прожектор, що ним, як і вчора, невеличкий японець віддавав наказ, лив сліпучо-біле світло на каміння, що котилося в різні боки, та на гурт напівголих людей – вони дерлися на огорнену димом купу щебеню. І в цю хвилину один з робітників скинув руки вгору, другий упав навзнак, третій зненацька кудись провалився.
Огорнена димом купа щебеню навально ринула вперед, поглинаючи, немов вируюча лавина, тіла, голови, руки, ноги. Несамовитий робочий гамір потонув у глухому гуркоті, такому страшному, що людське вухо вже майже не сприймало його. Повітря обручем стисло голову, аж лускали барабанні перетинки. Невеличкий японець раптом провалився крізь землю. Запала чорна ніч. Ті, що працювали в «пеклі», тільки й устигли помітити хто підкошену постать, хто – перекривлений рот, похилений стовп. Ніхто нічого не почув. Бурильну машину, цей неприступний панцерник, що його рухала сила, рівна потужності двох кур'єрських паровозів, підняло з рейок, немов бляшаний барак, кинуло в стіну й розчавило. Серед граду кам'яних брил у повітрі пролітали, ніби артилерійські снаряди, людські тіла; залізні вагонетки поскручувало в клубки, порозбивало, позмітало геть; ліс стовпів повалився і разом з горою каміння, що осіла, поховав під собою все живе.
Все сталося за одну мить. І враз запала мертва тиша, а гуркіт від вибуху вже котився десь далеко-далеко.
Двадцять п'ять кілометрів штольні вибух обернув на пустку, а взагалі тунель ревів на протязі вісімдесяти кілометрів, так наче в штольнях били океанські хвилі. Після реву, що, ніби величезне бронзове ядро, покотився вдалину, настала тиша – моторошна тиша; потім – клуби куряви, а за курявою – дим: тунель горів!
Із диму шалено вилітали поїзди, обвішані гронами очманілих людей; далі почали вискакувати невпізнанні привиди, шукаючи пішки дорогу в пітьмі. А потім уже не з'являвся ніхто.
Катастрофа сталася, як на лихо, саме під час перезміни, і на останніх двох кілометрах збилося близько двох з половиною тисяч тунельників. Понад половину з них умить потрощило, порозривало на шматки, повбивало, поприсипало, і ніхто не чув жодного голосу.
Але згодом, коли гуркіт від вибуху стих удалині, мертву тишу чорної, як ніч, штольні розітнули розпачливі волання, гучні зойки, божевільний сміх, пронизливі передсмертні крики, благання допомогти, прокляття, хрипіння і звіряче виття. В усіх кутках щось завовтузилось і заворушилось. Сипалося каміння, відлітали дошки, щось греблося, повзло, шаруділо. Морок стояв нестерпний. Курява сіялась, мов густий попільний дощ. Відсунулася вбік балка, і з ями, важко дихаючи, чхаючи від пилюки, виповз чоловік. Він очманіло сів на купу сміття.
– Де ви?! – гукнув він.– О господи!..
Він раз у раз вигукував ці слова але йому відповідали тільки нелюдські зойки та тваринний стогін. Однак чоловік від жаху й болю кричав усе гучніше й гучніше, і голос його ставав дедалі пронизливішим і божевільнішим.
Та раптом він замовк. Серед мороку блимнув вогонь. Полум'я вихопилося з величезної купи уламків І зненацька метнулося вгору снопом червоних іскор. Чоловік – то був негр – закричав, потім його крик перейшов у моторошне хрипіння, бо – господи боже! – з полум'я постала людина! Вона дерлася крізь вогонь угору – обсипаний приском оцупок, страшний привид з жовтим обличчям китайця. Привид безмовно дерся все вище, вище, і вже здавалося, ніби він завис десь аж під склепінням. Та потім він ковзнув униз. Цієї миті в розладнаному мозку негра прокинувся спогад. Він упізнав той привид.
– Хоббі! – заволав він.– Хоббі!
Але Хоббі не чув, не відповідав. Він похитнувся, впав навколішки, струснув з одежі іскри й, хапаючи ротом повітря, захрипів. Якусь хвилю він оторопіло сидів на землі – темний клубок на тлі язиків полум'я. Здавалося, Хоббі ось-ось звалиться, але він тільки вперся руками в каміння й повільно, інстинктивно поповз уперед – на голос, що без угаву вигукував його ім'я. Зненацька Хоббі наштовхнувся на темну постать і спинився. Перед ним сидів негр із заюшеним кров'ю обличчям і кричав. На Хоббі дивилися то двоє білих очей, то одне – друге око в негра раз у раз запливало кров'ю, і він ледве його розплющував.
Вони сиділи якийсь час один перед одним і мовчки перезиралися.
– Гайда! – нарешті прошепотів безтямно Хоббі й машинально звівся на ноги.
Негр ухопився за нього.
– Хоббі! – нажахано закричав він.– Хоббі, що сталося?
Хоббі облизав пересохлі губи, напружуючи думку.
– Гайда! – знов ледь чутно прохрипів він, все ще не приходячи до тями.
Тримаючись за нього, негр спробував стати на ноги, але тільки скрикнув і впав на землю.
– Нога! – простогнав він.– Боже праведний, що з моєю ногою?!
Хоббі не міг нічого зрозуміти. Цілком інстинктивно він зробив те, що звичайно роблять, коли бачать, як упала людина: він спробував підвести негра. Але обидва повалилися на землю.
Хоббі так ударився підборіддям у балку, що в нього мало не луснула голова. Біль трохи привів його до тями. В очманілому стані Хоббі здалося, ніби його вдарили по щелепі, і він, напівпритомний, приготувався до відчайдушної оборони. Та потім... потім з ним сталося щось дивне. Він не побачив противника, його кулаки ввіткнулися в купу сміття. Хоббі ніби прокинувся. Раптом він усвідомив, що сидить у штольні і що сталося, мабуть, щось жахливе... Він затремтів, усі м'язи в нього на спині, які досі ніколи не давали про себе знати, почали конвульсивно здригатись, як у схарапудженого коня.
Хоббі все зрозумів.
«Катастрофа!..» – промайнула думка.
Він трохи звівся й побачив, що горить бурильна машина. Перед його здивованим зором постала гора страшно покорчених, голих і напівголих людей, які лежали на смітті, й ніхто з них не ворушився. Тепер Хоббі помітив їх повсюди – поруч, далі, ще далі. Вони лежали хто з роззявленим ротом, простягшись на весь зріст, хто з розтрощеною головою, затиснуті між стовпами, настромлені на балки, пошматовані. Вони лежали скрізь! У Хоббі став дибом чуб. Одні з них були присипані по шию, інші – скоцюрблені. А скільки валялося довкола кам'яних брил, балок, колод та побитих візків, скільки тулубів, голів, ніг і рук виглядало з-під уламків! Десятки, сотні! Хоббі зіщулився від жаху, його пронизав дрож, і він мусив за що-небудь ухопитися, щоб не впасти. Тепер він збагнув, звідки ті дивні звуки, що тут і там зринали у напівтемній штольні. Це нявчання, гарчання, завивання, чмихання й вереск – ці нечувані, дикі тваринні звуки... То були люди! Його шкіра, обличчя й руки задубіли, немов від холоду, ноги були паралізовані. Зовсім поруч сидів чоловік, і з куточка рота в нього струмком стікала кров. Чоловік уже не дихав, але все ще тримав підставлену долоню, і Хоббі чув, як дзюрчала й хлюпала кров. То був невеличкий японець. Хоббі його впізнав. Раптом рука в японця опустилася, голова похилилась, і він упав.
– Гайда, гайда! – шепотів вражений жахливою картиною Хоббі.– Треба звідси вибратись!
Негр ухопився за ремінь Хоббі й, упираючись непошкодженою ногою, як міг поповз за ним. Так вони пробиралися разом крізь хаос стовпів, трупів і каміння – туди, звідки долинали зойки і тваринні крики.
– Хоббі! – стогнав негр, схлипуючи від страху.– Містере Хоббі, the Lord bless your soul [63]63
Хай береже вас господь (англ.).
[Закрыть], не кидайте мене тут, не кидайте! О Lord, mercy...[64]64
О боже милостивий... (Англ.)
[Закрыть] У мене там дружина і двоє маленьких діток... Не залишайте бідного негра! Згляньтеся наді мною!
Бурильна машина горіла й кидала в темний хаос яскраві, лиховісні відблиски та чорні, хисткі тіні. Хоббі мусив пильнувати, щоб не наступити на тіла та голови, які виглядали з-під каміння.
Зненацька між двома перекинутими залізними візками з'явилася постать, чиясь рука потяглась до Хоббі, і він відсахнувся. На нього дивилося божевільне обличчя.
– Чого тобі треба? – запитав смертельно наляканий Хоббі.
– Вийти звідси! – прохрипіла постать.
– Геть із дороги! – гримнув Хоббі. – Вихід в іншому боці!
Вираз обличчя не змінився, але постать повільно відступила вбік і, не проронивши більше жодного звуку, зникла, так ніби її проковтнула купа сміття.
У голові Хоббі проясніло, і він спробував зібратися з думками. Опіки завдавали болю, з лівої руки сочилася кров, але загалом він був цілий. Хоббі пригадав, що Аллан послав його з дорученням до О'Ніла. Ще за десять хвилин до вибуху вони стояли з рудим ірландцем біля візків з камінням і розмовляли. Потім він, Хоббі, поліз у бурильну машину. Навіщо – цього вже не пам'ятав. Не встиг він залізти до машини, як підлога під ним зненацька захиталася. Хоббі побачив пару вражених очей – а потім уже нічого не бачив. До цієї миті він пригадував усе, але як знову вибрався з бурильної машини – це була для нього загадка. Може, його викинуло вибухом?
Тягнучи за собою негра, який усе стогнав і голосив, Хоббі обмірковував становище. Безнадійним воно йому не здавалося. Якщо пощастить дістатися до квершлагу, де вчора лежав труп монтера, можна вважати себе врятованим. Там є чим перев'язати рани, є кисневі апарати, аварійні ліхтарі. Хоббі добре пам'ятав, що Аллан перевіряв ті ліхтарі. Квершлаг лежав праворуч. Але скільки до нього миль – три, п'ять? Цього він не знав. Якщо він туди не дістанеться, то задихнеться, бо дим з кожною хвилиною стає все густішим. І Хоббі відчайдушно повз уперед.
Несподівано зовсім поруч він почув голос, що через силу кликав його на ім'я. Хоббі спинивсь і, важко хекаючи, прислухався.
– Сюди! – прохрипів голос.– Це я, О'Ніл!
Так, то був О'Ніл, здоровань ірландець. Звичайно його тіло займало дуже багато місця, але тепер він сидів, затиснутий між двома стовпами, і вся права щока в нього була заюшена кров'ю. Ірландець увесь посірів, так наче його посипали попелом, а очі горіли червоним, болючим вогнем.
– Мені кінець, Хоббі! – прохрипів О'Ніл.– Що сталося? Мені кінець... Які жахливі муки!.. Пристрель мене, Хоббі!
Хоббі спробував відсунути балку вбік. Він щосили вперся, але раптом чомусь повалився на землю.
– Не варто, Хоббі,– промовив О'Ніл.– Мені кінець. Як боляче!.. Пристрель мене й рятуйся сам!
Так, О'Нілові був кінець. Хоббі це бачив. Він дістав з кишені револьвер. Йому здалося, що револьвер важить цілий центнер,– Хоббі його ледве гримав.
– Заплющ очі, О'Ніл!
– Навіщо, Хоббі?..– О'Ніл гірко посміхнувся.– Скажи Макові, що я не винен... Дякую, Хоббі!
Дим їв очі, але відблиски вогню ставали дедалі тьмянішими. Хоббі вже сподівався, що пожежа погасне. Тоді небезпека минула б. Та раптом пролунали два короткі, сильні вибухи. «Підривні гільзи»,– промайнуло в Хоббі.
Довкола відразу посвітлішало. Один із високих стовпів був охоплений яскравим полум'ям, і від нього в усій штольні стало видно. І тоді Хоббі побачив, як одні постаті вилазили з-під уламків, інші повільно, крок за кроком пробиралися вперед. Брудні голі спини та руки у відсвітах вогню здавалися жовтими, як сірка. З-під каміння долинали крики й стогін, витикалися й махали, підкликаючи до себе, руки з посудомленими пальцями, а збоку рвучко здіймався і щоразу знов осідав шар щебеню.
Хоббі безтямно повз далі. Він задихався. Піт скапував з обличчя, від напруження Хоббі мало не зомлівав. На руку, що виткнулася з купи сміття і спробувала схопити його за ногу, він не звернув увагу. Байдуже переступив через річку крові, яка стікала зі стелі. «Скільки ж у людини тої крові!» – подумав Хоббі. Щоб не збочувати з дороги, він переповз через труп, який лежав ницьма.
Негр, якого доля накинула йому цієї страшної години, обхопив його руками за шию, плакав і вив від болю та страху. Час від часу він цілував Хоббі в голову й благав не кидати його.
– Мене звати Вашінгтон Джексон,– хрипів негр.– Я з Афін у Джорджії. Мою дружину звати Аманда Белл, вона з Данієлсвілла. Три роки тому я найнявся на роботу в тунель, носив каміння. У мене двоє дітей – шість років і п'ять років...
– Заткни пельку, хлопче! – гримнув Хоббі.– І не чіпляйся так за мене!
– О, містере Хоббі! – влесливо промовляв Джексон.– Люди кажуть, що ви добрий... О, містере Хоббі...– І він поцілував Хоббі в голову і вухо.
Та коли Хоббі вдарив негра по руках, той зненацька оскаженів: він подумав, що Хоббі хоче його позбутися. Джексон щосили зціпив руки навколо шиї Хоббі й прохрипів:
– Думаєш, Хоббі, що покинеш мене тут здихати?! Думаєш... Ой! – І він, голосно зойкнувши, повалився на землю, бо Хоббі натис великими пальцями йому на очі.
– Хоббі, містере Хоббі! – верещав Джексон і, схлипуючи, простягав до нього руки.– Не кидайте мене, заклинаю вас ім'ям вашої матері, вашої доброї старої матері...
Хоббі задихався. Його груди були ніби в лещатах, тіло здавалося довгим, задублим, і він уже думав, що настає його кінець.
– Ходімо, дідько б тебе взяв! – промовив він, коли нарешті перевів дух.– Треба пролізти під цим поїздом! Але якщо схопиш мене за голову ще раз, я тебе вб'ю!
– Хоббі, добрий містере Хоббі!..– І Джексон, стогнучи та скиглячи, тримаючись однією рукою за ремінь Хоббі, повз за ним далі.
– Hurry up, you idiot! [65]65
Швидше, кретин! (Англ.)
[Закрыть]
Скроні у Хоббі, здавалося, ось-ось луснуть.
На відстані трьох миль штольня була цілком зруйнована, завалена стовпами й камінням. Повсюди повзали люди – поранені, закривавлені – і з криками, плачем або й мовчки, важко дихаючи, пробиралися якомога швидше вперед. Вони перелазили через перекинуті вагони з камінням і матеріалами, дерлися на купи щебеню та сміття й сповзали вниз, протискалися між балками.
І що далі вони посувалися, то більше їм траплялося нещасних, і всі поспішали вперед. Тут було зовсім темно, лише зрідка сюди падав тьмяний відблиск вогню. Ядучий дим наздоганяв утікачів, і вони, ледве його відчувши, ще відчайдушніше кидалися далі.
Вони грубо переступали через тіла покалічених, котрі повзли повільно, збивали один одного кулаками з ніг, щоб виграти хоч один, хоч невеликий крок, а якийсь темношкірий розмахував ножем і сліпо вгороджував його в кожного, хто ставав йому на дорозі.
Перед вузьким проходом між перекинутим вагоном і купою колод точилася справжня битва. Лунали револьверні постріли, і крики поранених змішувалися з лютим ревищем тих, що душили один одного. Та помалу всі вони зникали у проході, а покалічені зі стогоном повзли вслід за ними.
Далі шлях був вільніший. Тут стояло менше поїздів, і від вибуху попадали не всі стовпи. Однак тут було зовсім темно. Важко хекаючи, скрегочучи зубами, обливаючись потом і кров'ю, втікачі сповзали з осипів і пробиралися вперед. Вони наштовхувалися на балки і скрикували, падали з вагонів і шукали навпомацки в пітьмі дорогу. Вперед! Уперед! Лють інстинкту самозбереження помалу згасала і знову прокидалось почуття товариськості.
– Сюди, тут шлях вільний!
– Там можна пройти?
– Праворуч, уздовж вагонів!
Через три години після катастрофи перша група робітників вибралася із зруйнованої штольні у паралельну. Однак електричне освітлення було й тут пошкоджене. Стояв непроглядний морок, і від гніву всі аж завили. Жодного поїзда! Жодного ліхтаря! Тунельники, що працювали в паралельній штольні, давно повтікали, всі поїзди відійшли.
З'явився дим, і шалена гонитва почалася знов. Десь із годину юрба повзла, бігла, мчала в темряві, потім знеможені люди почали падати з ніг.
– Немає рації! – кричали вони.– Чотириста кілометрів не пробіжимо!
– Що ж нам робити?
– Ждати, поки по нас прийдуть!
– Прийдуть? Хто по нас прийде?
– Ми повмираємо з голоду!
– Де склади?
– Де аварійні ліхтарі?
– Атож, де вони?
– Мак!..
– Ну, стривай, Маку!..
І раптом у всіх спалахнула жадоба помсти.
– Стривай, Маку! Хай ми тільки виберемось!..
Але дим їх наздоганяв, і вони знов кидалися вперед, поки в них підкошувалися коліна.
– Тут станція, агов!
На станції було темно й безлюдно. Машини не працювали, в паніці всі порозбігалися.
Юрба вдерлася на станцію. Ніхто з них не знав, як влаштовані станції. Вони чули тільки, що тут є запломбовані ящики з провізією, і їх треба лише відкрити.
У темряві почулись удари, тріск. Ніхто, власне, не хотів їсти,– страх прогнав відчуття голоду. Та коли люди побачили продукти, в кожного прокинувся дикий інстинкт, прагнення наповнити шлунок. Усі, як вовки, кинулися до ящиків і заходилися напихати кишені продуктами. Та якби тільки це! Очманівши від жаху й люті, вони висипали на землю мішки з сухарями та сушеним м'ясом, розбивали сотні пляшок.
– Ось ліхтарі! – крикнув хтось.
Це були аварійні ліхтарі на сухих батареях, і їх треба було тільки ввімкнути.
– Стійте! Не вмикайте, я стрілятиму!
– Чому не вмикати?
– Може статися вибух!
Цих слів було досить, щоб усі застигли на місці. Від страху вони поніміли.
Але її сюди проник дим, і всі знов подалися вперед.
Раптом почулися крики, постріли. Світло! Втікачі кинулися через квершлаг у паралельну штольню. І тут вони ще встигли побачити, як удалині цілі натовпи людей боролися за місце в вагонах, пускаючи в хід кулаки, ножі, револьвери. Поїзд відійшов, і вони у відчаї падали на землю, викрикуючи:
– Маку! Маку! Стривай, ми тебе ще знайдемо!
3
Паніка мітлою вимела людей з тунелю. Тридцять тисяч чоловік вигнала вона зі штолень. А в непошкоджених штольнях робітники, почувши гуркіт вибуху, відразу припиняли роботу!
– Море прорвалося! – кричали вони й кидалися тікати.
Але інженери з револьверами в руках стримували їх. І все ж, коли до них проникла хмара куряви й почали з'являтися охоплені жахом утікачі, людей уже не могли стримати ніякі погрози.
Вони вискакували на поїзди з камінням і від'їздили.
На одній із стрілок зійшов з рейок поїзд, і десять інших, що йшли позаду, раптово поставали.
Робітники лавою посунули в паралельну штольню. Вони ставали посеред колії, кричали й зупиняли поїзди. Та вагони були вже й так переповнені, і за кожне місце спалахувала запекла битва.
Паніка росла ще й тому, що ніхто нічого не знав до пуття. Люди знали тільки одне: сталося щось жахливе! Інженери спершу намагалися заспокоїти робітників, та коли почали підходити все нові й нові поїзди із знавіснілими втікачами, які кричали: «Тунель горить!», коли з темних штолень став виповзати дим, інженерів також охопила паніка. Всі поїзди рухалися тепер до виходу з тунелю. А на шляху тих, що привозили матеріали й нові зміни робітників, з диким ревищем поставали натовпи втікачів і повертали їх назад.
Так через дві години після катастрофи в тунелі на відстані ста кілометрів не зосталося жодної живої душі. Техніки на внутрішніх станціях теж порозбігалися, і машини поставали. Тільки де-не-де на станціях позалишалось по кілька відважних інженерів.
Інженер Берман захищав останній поїзд.
Цей поїзд налічував десять вагонів і стояв у готовій частині «чистилища», де тунельники склепували залізні конструкції,– за двадцять п'ять кілометрів від місця катастрофи. Освітлення й тут було пошкоджене. Та Берман поставив акумуляторні лампи, і тепер вони кидали в дим яскраве світло.
Три тисячі робітників працювали в «чистилищі», тисячі дві вже виїхали, останню тисячу Берман мав намір вивезти на поїзді.
Вони підбігали, важко хекаючи, гуртами й, одурілі від страху, кидалися на вагони. Людей прибувало чимдалі більше. Берман ждав терпляче, вперто – багатьом робітникам «чистилища» треба було йти до поїзда три кілометри.
– Їдьмо! Рушайте!
– Треба зачекати решту! – гукнув Берман.– No dirty business now! [66]66
Припиніть неподобство! (Англ.)
[Закрыть]У мене в револьвері шість патронів!
Берман – коротконогий, невисокий сивий чоловік – був німець і жартувати не любив.
Він походжав туди-сюди вздовж поїзда, лаявся і кричав до голів та кулаків, що збуджено рухалися над ним У диму:
– Ану припиніть це свинство! Всі виїдете!
Берман тримав зведений револьвер напоготові. (Під час катастрофи виявилося, що всі інженери були озброєні).
Зрештою, коли погрози почали лунати досить відверто, Берман виліз на паровоз, став поруч із машиністом і пообіцяв застрелити його, якщо він рушить без наказу. На всіх буферах і ланцюгах гронами висіли люди, і всі кричали:
– Їдьмо вже! Їдьмо!
Та Берман усе ще ждав, хоч дим ставав нестерпним.
Раптом ляснув постріл, і Берман упав на землю. Поїзд рушив.
Зневірені люди в шаленій люті натовпом бігли за поїздом, та, кінець кінцем задихавшись, вибившись із сил, з піною біля рота зупинялися.
А потім юрбища тих, що зосталися, вирушили по шпалах та щебеню в чотирьохсоткілометрову дорогу. І що далі вони йшли, то грізніше лунали голоси:
– Маку, ти вже не жилець на цьому світі!
Але за ними, далеко позаду, йшли ще більші юрбища, все нові й нові, ще і ще...
У тунелі почався страшний біг – біг заради життя, про який потім писали всі газети.
Чим далі бігли юрмища, тим несамовитішою ставала їхня лють. Тунельники трощили склади, машини, і їхній страх та гнів не вгамувалися навіть там, де ще горіло електричне світло. І коли їм уже не загрожувала небезпека – по них приїхав рятувальний поїзд,– вони накинулись один на одного з ножами й револьверами, аби лиш потрапити на вагон першими.
Коли глибоко в тунелі сталася катастрофа, у Мак-Сіті була ще ніч. Небо насупилося. Величезні важкі хмари тьмяно відсвічували похмурим багрянцем у заграві нічних випарів найбезсоннішого міста цього безсонного часу.
Мак-Сіті двигтіло й гуло, як удень. По землі до самого обрію неспинно пливли розпечені потоки лави, над якими злітали іскри, спалахували язики полум'я, клубочилася пара. Міріади вогників хаотично снували туди-сюди, мов інфузорії під мікроскопом. Скляні дахи машинних залів на терасах уздовж в'їзду в тунель блищали, ніби зелений лід у зимову місячну ніч. Настирливо лунали дзвінки й свистки, довкола гриміло залізо, здригалася земля.
Поїзди мчали в тунель і з тунелю, як звичайно. Гігантські механізми, динамо-машини, насоси, вентилятори бадьоро перестукували й гули в чистісіньких залах.
Стояла прохолода, і робітники, що поверталися з тунелю – там було жарко, як у духовці,– мерзлякувато тислись один до одного. Тільки-но поїзд зупинявся, вони, цокаючи зубами, бігли до буфету випити гарячої кави чи грогу. Потім з веселим гамором ускакували до трамваїв, що розвозили їх по робітничих казармах та будинках.
Відразу на початку п'ятої години розлетілася чутка про те, що в тунелі сталося лихо. У чверть на п'яту збудили Гаррімана, і він, заспаний, мало не падаючи від утоми з ніг, з'явився в головній конторі.
Гарріман був енергійний, рішучий чоловік, загартований на бойовищах праці. Та саме сьогодні стан у нього був жалюгідний. Він цілу ніч проплакав. Напередодні ввечері Гарріман одержав телеграму, в ній повідомлялося: його син – єдине, що залишилось у нього в житті,– помер у Китаї від лихоманки. Тяжке, страшне було його горе, і кінець кінцем він, щоб заснути, випив подвійну дозу снодійного порошку. Гарріман спав ще й тепер, коли дзвонив по телефону в тунель,– він хотів довідатися про катастрофу детальніше. Ніхто нічого не знав, і Гарріман апатично, байдуже сидів у кріслі й спав з розплющеними очима. Тим часом спалахувало світло в сотнях робітничих будинків. На вулицях чулися голоси й шепотіння – те перелякане шепотіння, що його, хоч як дивно, чуєш навіть у глибокому сні. Почали сходитися гуртами жінки. З південних і північних селищ повз блискучі скляні дахи над трасою тунелю до головної контори сунули темні юрми жінок та чоловіків.
Вони збиралися перед непривабливою високою будівлею, і коли тут утворився великий натовп, у його гущі почулися вигуки:
– Гарріман! Ми хочемо знати, що сталося!
До них вийшов службовець. Його байдужа міна викликала в людей роздратування.
– Ми самі до пуття нічого не знаємо.
– Геть цього клерка! Клерк нам не потрібний! Нам потрібний Гарріман!.. Гарріман!
Людей надходило дедалі більше. З усіх боків вигулькували темні гурти і вливалися в натовп перед будівлею контори.
Нарешті з'явився сам Гарріман – стомлений, блідий, старий і заспаний, і сотні голосів прокричали йому різними мовами і з різними інтонаціями те саме запитання:
– Що скоїлось?
Гарріман дав знак, що хоче говорити, і запала мертва тиша.
– У південній штольні, де бурильна машина, стався вибух. Більш нічого ми не знаємо.
Гарріман ледве розмовляв, язик у нього був ніби дерев'яний.
Йому відповів дикий рев:
– Брехун! Шахрай! Ти не хочеш сказати нам правду!
В обличчя Гарріманові вдарила кров, очі від гніву витріщилися, він спробував опанувати себе, говорити далі, але голова не працювала.
Гарріман повернувсь і пішов до приміщення, хряснувши за собою дверима.
У повітрі пролетів камінець і розбив вікно на першому поверсі. Видно було, як один із службовців кинувся з кімнати.
– Гарріман! Гарріман!
Гарріман знов з'явився у дверях. Він умився холодною водою і трохи прочумався. Цей сивий чоловік був червоний як рак.
– Що за неподобство – бити вікна?! – голосно крикнув він.– Я вам сказав усе, що ми знаємо. Майте ж розум!
У натовпі безладно залунали голоси:
– Ми хочемо знати, скільки загинуло людей! Хто загинув? Імена!
– Ви – стадо безмозких, божевільних жінок! – люто закричав Гарріман.– Звідки мені так одразу про це знати? – Він неквапно повернувся і знову зник за дверима, вилаявшись крізь зуби.
– Гарріман! Гарріман! Жінки посунули до дверей.
Зненацька градом посипалося каміння. Люди, які звичайно без вагань додержуються приписів юстиції, в такі хвилини створюють – відповідно до вродженого почуття справедливості – власні закони й негайно, не довго думаючи, їх застосовують.
Гарріман вийшов знов. Він був украй розлючений, але не сказав жодного слова.
– Покажи нам телеграму! Гарріман помовчав.
– Телеграму? У мене немає телеграми. Я одержав повідомлення по телефону.
– Давай його сюди!
Гарріман і бровою не повів.
– Гаразд, ви його матимете.
Через хвилину він повернувся з аркушиком із телефонного записника й почав гучно читати. Далеко було чути слова, на яких він наголошував: «Бурильна машина... південна штольня... вибух під час підривних робіт... загинуло й поранено від двадцяти до тридцяти чоловік... Хоббі».
Гарріман простяг аркушик чоловікові, що стояв до нього найближче, і пішов до контори.
За мить аркушик виявився подертим на сотні клаптиків – так багато людей хотіли прочитати його одночасно. Натовп на кілька хвилин угамувався. Двадцять-тридцять убитих – це, звісно, жахливо, але не така вже велика катастрофа. Не треба втрачати надію. Адже ніхто не сказав, що тієї хвилини біля бурильної машини працював саме твій чоловік. А найбільше заспокоювало людей те, що телефонограму дав Хоббі.
І все-таки жінки не розходилися. Щось тут не те! Їх знов охопила тривога, очі спалахували, серця калатали. На душу в кожної ліг тягар, вони стояли й несміливо перезирались.
А що, коли Гарріман бреше?..
Натовп посунув до станції, куди прибували поїзди. Жінки тремтіли від холоду, кутались у хустки та ковдри й чекали. Від станції залізничні колії було видно аж до устя тунелю. Мокрі рейки блищали у світлі дугових ліхтарів і сходилися вдалині в тоненькі лінії. В самому низу зяяли дві сірі дірки. В одній із них з'явився вогник, тьмяно блимнув, спалахнув ясніше, і раптом із тунелю, яскраво світячи оком циклопа, вилетів поїзд.
Поїзди ще ходили досить регулярно. Через рівні проміжки часу під землею бігли ешелони з матеріалами, і коли-не-коли, в інтервалах між цими ешелонами, нагору мчали, як звичайно, поїзди з камінням – то тільки по одному, а то по три, п'ять, десять один за одним,– так, як це тривало день і ніч уже шість років. Картина, яку всі спостерігали тут тисячу разів. І все ж люди з дедалі більшою напругою вдивлялися назустріч поїздам, що вигулькували з тунелю.
Коли приїздили робітники, що закінчили зміну, люди обступали їх і закидали запитаннями. Але прибулі нічого не знали, бо виїхали з тунелю ще до катастрофи.
Просто диво, але хвилин через десять після катастрофи чутка про неї вже розлетілася на поверхні. Необачне слово інженера, мимовільний вигук біля телефону – і все вже відомо. Однак тепер більш нічого ніхто не знав. Анічогісінько! Новини ретельно замовчувались.
До шостої години поїзди з матеріалами та змінами робітників регулярно відходили від станції і зникали в тунелі. (Згідно з особливим розпорядженням вони йшли тільки до п'ятдесятого кілометра!)
О шостій годині наступній зміні, яка чекала поїзда, повідомили, що зійшов з колії товарняк і потрібно спершу розчистити шлях. Але робітники, мовляв, повинні бути напоготові.
Бувалі чоловіки покивали головами й перезирнулися – видно там, унизу, справи зовсім кепські. О господи!
Жінкам наказали залишити станцію. Але вони не послухалися. Скоряючись своєму інстинкту, вони стояли, мов покляклі, серед плетива колій і дивилися в бік тунелю. До натовпу вливалися все нові й чимдалі більші гурти. Діти, підлітки, робітники, просто цікаві.
Але тунель невтомно, без кінця-краю випльовував каміння.
Раптом натовп завважив, що товарні поїзди почали відходити рідше, і відразу безладно загули голоси. Потім товарні поїзди взагалі перестали в'їздити в тунель, і людей охопила ще більша тривога. Ніхто вже не вірив казочці про те, нібито з рейок зійшов поїзд і перегородив шлях. Усі знали, що таке траплялося щодня і все ж у тунель поїздів відходило не менше.
І ось настав ранок.
Нью-йоркські газети вже заробляли на катастрофі гроші: «В тунель прорвався океан! 10 000 жертв!»
Холодне, мерехтливе вставало над морем світло. Електричні ліхтарі враз погасли. Тільки далеко на набережній, де раптово стало видно дим із пароплавних труб, ще блимав маяк, так ніби його забули вимкнути. Згодом погас і він. Жахливо безбарвним здалося тепер осяйне казкове місто: холодне мереживо колій, море поїздів, стовпи з електричними дротами та поодинокі високі будівлі, над якими тяглися сірі хмари. Обличчя всі жовті, бліді від безсонної ночі, застиглі й посинілі на морозі,– з моря разом з мерехтливим світлом прийшов крижаний потік повітря й холодний дрібний дощ.
Жінки посилали дітей додому по теплу одіж, хустки, ковдри. Але самі не сходили з місця!
Товарні поїзди вилітали тепер не з камінням – вони всі були заповнені робітниками. Навіть поїзди з матеріалами та змінними робітниками, які недавно вирушили в тунель, верталися назад.
Збудження наростало.
Однак робітники, що виїздили з тунелю, не мали жодного уявлення про розміри катастрофи. На поїзд вони сідали тільки тому, що тунель покидали всі, хто працював у його глибині.
