Текст книги "Миколаївське небо"

Автор книги: авторов Коллектив

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

На жаль, я не лірик, і допомогти полковникові не зміг, зате Галушка виявився на висоті – переклав щиросердечні переживання полковника поетичною мовою. На місцевій студії закатали болванку з піснею: «Прийди, прийди, Христю, на галявину під дубом…» у виконанні полковника. Я розрахував траєкторію і відправив увесь пакет інфи у вигляді зашифрованого радіосигналу прямо в саме «серце» зірки.

Наступного дня опівдні прокидається полковник від свербіння в носі – виявляється, сонячний зайчик турбує полковника. Чхає полковник і остаточно прокидається. Сідає на постелі, а зайчик – стриб на стіну й давай відсвічувати букви: «Я йду».

– Треба Галушці пряника дати за спритність, – каже полковник, роблячи потягеньки, і бачить, як розсуваються стулки вхідного люка, а на порозі Галушка стоїть. – Твої штуки? – запитує полковник, вказуючи підборіддям на стіну.

– Хіба що її. А так більше нема кому, – каже Галушка і, відійшовши убік, пропускає в спальню неймовірної краси жінку в легкому вечірньому платті. Жінка труситься від холоду, долонями потираючи плечі, покриті ципками. Вогненно-руді кучері сплутані.

– Христю, – шепоче в паніці полковник. – Господи, я на тебе так чекав, так чекав, – і прикладає долоні до серця.

– Це я тебе з учорашнього вечора на галявинці під дубом чекала, змерзла, – відповідає жінка у вечірнім платті. – Сходила, називається, у ресторан. Добре, хоч признав.

– Та хіба ж тебе можна не признати! – вигукує полковник. – Я тебе саме такою й уявляв!

– Добре, на перший раз вибачаю.

Сонячний зайчик перестрибує зі стіни на її посиніле обличчя. І раптом з її волосся на всі боки з дзенькотом тисяч дзвіночків повільно розлітаються іскорки. Коли вони осідають, то в жінки більше не видно ні синюшності, ні ципок; волосся завите в стильну зачіску. І головне, обличчя її грає усмішкою.

– Уставай, лежню, полуднати пора, – ласкаво співає жінка.

Потім вона повертається до Галушки і, куйовдячи рукою його нечесане волосся, каже: – Достойний Галушко, будь ласка, замов нам із паном полковником столик на двох у ресторані. І ще. Підбери собі більш підходяще ім’я, я розгляну варіанти…

А потім гуляли весілля… Боже, яке це було шоу!!! Мій «Феррарі» був прикрашений різнобарвними стрічками й голограмою весільних кілець, ми носилися по всій галактиці, молодята раділи, як діти, особливо, коли я сильно гнав.

– Істинно, гонщик, – задоволено крякав полковник. – Хочу, щоб мої хлопці швидше навчилися так само гнати.

– Хіба що Бог дасть, а хлопці – що за вольниця? – суперечив йому Богдан.

– Правильно, коли Бог дасть, – погоджувався полковник. – А кому не дасть, тому моя зірка допоможе! Чи не так, зіронько моя ненаглядна? – грайливо запитував полковник у жінки й цілував її взасос, бгаючи своїми величезними долонями фату.

– Так, мій полковнику, так, мій миленький, – погоджувалася з ним Христина…

От така-от історія.

У принципі, моя місія виконана. Я б давно залишив планету, але мені не вдається поставити крапку в програмі за курсом навчання молодих гонщиків – доводиться за сумісництвом працювати листоношею, тому що весь час хтось відволікає мене проханнями відіслати зірці зашифрований радіосигнал. Доведеться додатково відкривати курси листонош. Думаю, це заощадить час і я незабаром зможу, нарешті, продовжити свою експедицію.

А хлопці у полковника, що треба, бойові – істинно гонщики! По закінченні моєї експедиції з такою командою не соромно буде навести лад у Загальногалактичній Федерації Спорту. Як то кажуть, чим більше буде нас, тим менше їх.

м. Миколаїв, 1.06.2004

В’ячеслав Астров-Чубенко
ЗАХИСНА РЕАКЦІЯ

Коли Андрійчук приїхав на місце, машина вже догоріла. Але навіть у цьому зім’ятому обгорілому трупі, він упізнав нову марку БМВ. Як завжди, асфальтівка була перекрита й навколо аварії скупчилася міліція. Андрійчук вийшов з машини.

– Ну, що тут у вас? – запитав він одного сержанта.

– Ви не повірите, товаришу капітане, – з ентузіазмом почав рудий амбал, – Живописець розбився!

Андрійчук підійшов ближче і пригледівся до купки попелу, що була колись людиною, точніше – нелюдом. Знаменитий Живописець, на якого вже п’ять років безрезультатно полювали майже всі «органи». В отроцтві – маніяк і насильник, згодом – платний кілер. Тлумачення клички було ще красномовнішим, хоч і конкретнішим, аніж сама кличка – Живописець – тому що пише… писав по живому. І тепер він влаштував правосуддю майже те ж саме, що й Коперник Святій Інквізиції – помер без суду та слідства.

Те, на що перетворилася іномарка, покоїлося метрів за п’ять від шосе, навколо дерева, від якого теж майже нічого не залишилося. Страшний удар практично повністю розколов машину навпіл. Проте все виглядало, як банальний нещасний випадок, що, зрозуміло, було більш ніж дивно. Майже неймовірно, щоб такий вправний водій як Живописець не впорався з кермуванням на абсолютно рівній, практично порожній дорозі. Втім, чого не буває на трасі… Версія про самогубство здавалась анітрохи не кращою.

– Орієнтовно ДТП сталася години дві тому, тобто о дев’ятій вечора, на десятому кілометрі від міста по Херсонському шосе, – почав зачитувати сержант те, що вже було відомо. – До зіткнення машина йшла зі швидкістю приблизно двісті – двісті десять кілометрів. Те, що це саме Живописець, було встановлено по відсутньому в нього лівому нижньому ребру, золотому медальйону у вигляді полум’я й іменному Макарову, гм, точніше, по тому, що від усього цього зосталося. Також було знайдено три комплекти патронів. Практично відсутність гальмівного сліду свідчить, що потерпілий, – він вимовив останнє слово підкреслено саркастично, – не встиг навіть зреагувати. Слідом за зіткненням стався вибух бензобака.

– Так, не схоже на покидька… – пробурмотів Андрійчук.

– Ну, тепер уже сучий син нічого не скаже, – роздивляючись уламки, озвався його напарник, лейтенант Тарасов. – Хіба що – паталогоанатому. А було б цікаво з ним поговорити. Як взагалі сюди занесло таку знаменитість? Так, Михаличу, схоже, і цю справу на нас навісять.

Андрійчук зітхнув:

– Швидше всього. Ну, гаразд, я поїхав. Свиснете, коли будуть результати розтину.

Він сів у свою вірну «копійку» і попрямував назад до міста. Не тиждень, а чортзна-що! Якийсь ряд незрозумілих, зовні абсолютно не пов’язаних між собою смертей. Не інакше, як над цим тихим містечком нависло якесь прокляття. А ім’я йому – президентські вибори. Спершу з бруківки відшкрібали відомого міського інформатора всіх про всіх Шила, якого невідомо яким вітром занесло на дах шістнадцятиповерхівки й невідомо яким вітром здуло звідти вниз. І ніяких слідів, окрім ознак того ж горезвісного нещасного випадку. Цей Шило був вигідний усім, особливо СБУ. Власне, це сталося в понеділок, коли всі негаразди ще можна було списати на «важкий день». Проте у вівторок з річки довелося виловлювати Красновського – офіційного голову міського виборчого штабу Журавля – разом з його «мерсом» і трьома соратниками. Знову ж таки, невідомо, навіщо він влаштував подвійний обгін на мосту й куди так поспішав. Ну і, звісно, його екіпаж надто вже всіх обігнав. Зрозуміло, це теж лише нещасний випадок із сотнею свідків. Середа – незбагненне запалення легень прокурора області з тяжкими ускладненнями на нюх і зір. Найімовірніше – інвалідність і відставка. Четвер – гострий напад ішемічної хвороби на абсолютно здорове серце «свіжого» начальника міської податкової. Але тут не Москва, а він – не Єльцин. Тому Майкл Дебейкі зі своєю диво-апаратурою не перегородив цьому начальнику його шлях до кладовища. Ну і на закуску – попіл невловимого Живописця. Чортівня якась! А ще ж тільки четвер, точніше, майже п’ятниця…

«То про що це я? – струснув головою Андрійчук. Вже сліпили очі вогні нічного міста й виходили на полювання усі, кому «належить» полювати (шпана, карні злочинці, деякі менти). – А, значить так. Спочатку – виспатися, потім – у морг, тобто, знову в морг, вислуховувати результати найточнішого виду діагностики – розтину».

Почесна професія патологоанатома була найбільш виснажливою влітку. Адже не завжди справних холодильників вистачало далеко не на всіх, тому доводилося робити свою справу в будь-який час дня і ночі, розтинаючи потерпілих, поки вони ще свіженькі. Проте цього разу Мозговий був украй обурений: підняти його посеред ночі тоді, коли підсмажений, хай навіть і Живописець, цілком міг почекати до ранку. До того ж знову не було на кого залишити п’ятирічного сина, який прокинувся, а у хлопчика був гострий страх самоти.

– Та-ак, небагато від нього залишилося, – говорив Мозговий своєму асистентові Озеренку, котрий стояв навпроти, біля анатомічного столу з обгорілими останками. Раптом він кинувся до одного зі столів біля стіни й крикнув: – Синочку, не чіпай! Не бачиш, тітоньці холодно, вона спить.

Мозговий знов натягнув покривало на вже напіврозкритий труп, – одну з тих «клієнток», про яких він без тіні іронії зазвичай говорив: «Підписалася за Журавля і повісилася». Потім поправив п’ятирічному Вовочці марлеву пов’язку й повернувся до столу з Живописцем.

– Тату, татку. Тут смердить, і я їсти хочу!

– Потерпи, синку. Зараз тато закінчить, ми підемо додому і я приготую щось смачненьке. На ось, пограйся поки.

І Мозговий подав дитині лопатку для виколупування кісткового мозку.

– Тату! Тату, я пісяти хочу! – сказав хлопчик, колупаючи лопаткою кахляну підлогу.

Мозговий зітхнув і подивився на свого напарника.

– Гаразд, Мишко, – сказав він, – піди, погуляй з ним поки що. Я тут і сам впораюся. – І звертаючись до сина: – Зараз дядько Михась погуляє з тобою на подвір’ї. Там і попісяєш. А татко скоро прийде.

Напарник зняв халат і підхопив Мозгового-молодшого на руки.

– Ну, Вохо-Вовуню-Володимире Григоровичу, полетіли!

Коли кращий експерт-криміналіст області залишився сам, він нарешті узяв до рук скальпель і пробурмотів собі під ніс майже ритуальні слова:

– Що ж, почнемо, мабуть, штурм головного питання труповодства – що день минулий йому вготував?

З цими словами Мозговий швидким точним рухом зробив перший розріз на торсі Живописця.

Близько десятої ранку Андрійчук приїхав до моргу. Коли він увійшов до кабінету судмедекспертів, його кивком привітав молодший патологоанатом Михайло Озеренко, що попивав чай і читав газетку.

– А де ж Мозговий? – поцікавився Андрійчук.

– Пішов додому відіспатися. Усю ніч працював, бідолаха. Та ще й Вовчика знову з собою притягнув. Ні, він все-таки геній, негідник. Та ось, до речі, результати його експертизи.

Він простяг слідчому кілька віддрукованих на машинці й скріплених між собою аркушів.

– Так, подивимося… Стовідсотковий опік п’ятого ступеня, численні пошкодження внутрішніх органів, переломи кісток, випалені очні ямки… Ага, ось! Це вже цікаво: вміст шлунку.

Виявляється, незадовго до смерті кілер добряче повечеряв устрицями в соусі й запив червоним вином, витриманим тридцять два роки.

– Ну, як вам це? – сказав Озеренко, відкидаючи з лоба копицю свого непокірного рудого волосся. – Сподіваюся, це якось допоможе слідству.

– Та сподіваюсь, – загадково посміхнувся Андрійчук і поклав звіт до своєї шкіряної теки. – Залишається тепер знайти той ресторан, де відбувся цей історичний акт вечері, а якщо пощастить, то й «елемент», який складав нашому клієнтові компанію.

– Ну, залишається сам дріб’язок, – додав якось глузливо судмедексперт. – До речі, ти бачив останній номер «Незалежної Постаті»? Обурливі наїзди на владу! Та інших і за менше закопують, не звертаючи уваги на оголошену гласність, а цим наче сам дідько не страшний. Молодці, хлопці. Особливо цей, Вадим Космосе…

– Не бачив, не читав, – зітхнув Андрійчук. – Поки що. Гаразд, поїхав. Може, куплю по дорозі. Бувай. І передай Мозговому, що від імені всього дружного колективу «ментівки» я присвоюю йому звання героя патологоанатомічної праці.

Це був уже п’ятий ресторан, і якби у Тарасова були гроші, вони б уже давно скінчилися. Заклавши ногу на ногу і дивлячись, як черговий адміністратор перегортає чергову реєстраційну книгу, лейтенант поступово втрачав надію і терпіння. Але раптом жінка сказала:

– Ага, ось. Дві порції тихоокеанських устриць під соусом і пляшка «бургундського» шістдесят сьомого року. Двадцятий столик.

Ну, нарешті, зітхнув Тарасов. Вголос же сказав:

– Тоді мені необхідно поговорити з офіціантом, який обслуговував цей столик.

Адміністратор натисла одну з кнопок пульта на своєму столі.

– Ігоре, хто вчора близько восьмої вечора обслуговував двадцятий столик?

– Зараз скажу, – почувся з селектора молодий голос. – Так, тут кажуть, Зінка Антоненко.

– Попроси її до мене, терміново.

– Звичайно, але вона тільки-но понесла замовлення.

– Нічого. Як тільки повернеться, нехай негайно зайде до мене в кабінет. Тут з нею хоче поговорити один ме… людина з міліції.

Тарасов ледь помітно всміхнувся. Трохи не зірвалася на загальнолюдську мову. І не товариш, не пан, – «людина». Ну, що ж, людина– це теж звучить гордо. А хвилин за п’ять він встав зі стільця, тому що до кабінету увійшла офіціантка. Лейтенант машинально оглянув її з голови до ніг – професійна звичка, особливо приємна відносно протилежної статі. Це була манірна дівчина років двадцяти трьох, з рудим збитим догори волоссям, водянистими хитрими оченятами, кирпатим носиком та бризками настирливого ластовиння. Хвилинку, десь він її вже бачив… А – студентка «могилянки».

– Я нічого не зробила! – тут же попередила вона.

– Не враховуючи того, що нагодувала кілера, – відрізав Тарасов. – Та не хвилюйтеся, панночко. Вам ніщо в провину не ставиться. Я тільки хочу знати, як виглядав, точніше, виглядали ті, хто вечеряв учора за двадцятим столиком.

– Так це ж був Льовка Кабель, з команди Журавля. Тільки я не знала, що він зробився кілером.

– Він, може, й ні… А з ним був хто-небудь?

– Так. Чолов’яга якийсь…

– Як він виглядав? Могла б його впізнати?

– Думаю, що так. Високий, у капелюсі, одягнений пристойно…

Тарасов одним рухом дістав зі своєї теки фотографію Живописця.

– Він?

– Точно. Він. Хоча той був трохи темнішим, певно, загорілий.

Де нам до Америки-Європи з їхніми вишуканими якнайтоншими психофізичними методами виціджування інформації з підозрюваних. З їхніми кваліфікованими поліцейськими, психологами-гіпнотизерами й дорогою апаратурою. У нас – усе набагато простіше, хоча й не менш ефективно. Особливо, коли йдеться про таких довгов’язих сонливих пройдисвітів, як цей Льовка Кабель. Достатньо протримати його добу в КПЗ разом з вошивими бомжами, без жодної можливості зв’язатися із зовнішнім світом та барвисто вималювати йому тюремні перспективи, якщо він мовчатиме. Природно, його бос Остап Торфянян, голова виборчого штабу Журавля у місті (який, напевне, не має до цього жодного стосунку), навряд чи погладить Льовку по голівці за зв’язок з усюди розшукуваним злочинцем. У кращому випадку Торфянян його ж підставить і кине, ну, а в гіршому… У гіршому він сам розпочне проти Льовки показовий судовий процес, демонструючи всьому люду свою чесність і принциповість. І вже точно доведе справу до логічного кінця: Льовка одержить на всю котушку! Насамкінець не завадить навісити кілька синців для профілактики, і клієнт готовий, можна брати голіруч.

Подібні навчально-методичні заходи на таких, як Льовка, завжди справляли належне враження, і ось вже він, хлюпаючи й підтираючи рукавом соплі, сидить у кабінеті Андрійчука, готовий викласти навіть те, чого не було. Одним словом, Промокашка з усім відомого фільму.

– А все через цю сучку Пархоменко… – прогундосив Кабель.

– Це редактора «Незалежної Постаті», чи що? – не зрозумів Андрійчук. – А вона ж тут до чого?

– А до того! До того. Ніхто не може заткнути рота їй та її газетці.

– Ну?

– Ну, ось ми і вирішили дещо придумати. Звичайно, – крайній захід. А що робити?! Вони нам усі вибори перепаскудять!

– Стривай, стривай. Хто це «ми»? – Андрійчук не помітив, як запалив цигарку.

– Та я з корешами.

– А Торфянян?

– Він нічого не знав. Але від такого розвитку подій він теж би не відмовився. Загалом, я хотів проявити ініціативу, випендритися перед ним, так би мовити, піднятися в його очах. Піднявся…

– Так, ну і що ж ви вирішили?

– Ну, що вирішили? Ви, напевно, знаєте, що вона, ну, Пархоменко, цього вівторка проводитиме прес-конференцію. Тому саме доречною була б засідка в сусідній будівлі, гвинтівочка з оптичним прицілом… Коротше, гахнути ми її вирішили. Та так, щоб усі бачили. Та так, щоб ніхто не підкопався. Ніхто, крім Живописця, на таке не здатний…

– Та як же ти на нього вийшов, падлюко?! – не витримав Тарасов, що досі сидів мовчки.

– Через Уазика, місцевого авторитета. Він мене з ним і звів.

Залишалося тільки сплюнути й розвести руками. «Так, що глибше в ліс, то більше дров, – думав Андрійчук. – А гра все більш непередбачувана…» Що далі? Торфяняна турбувати поки що рано… Спершу варто з’їздити до Пархоменко й порадити їй підвищити пильність.

По дорозі в редакцію «Постаті» Андрійчук купив газету і в котре задумався над цим феноменом. Закривали і розоряли навіть куди більш нейтральні видання, а деякі з «майстрів гострого слова» вже давно сиділи на нарах або відпочивали на кладовищі, зрозуміло, не без сторонньої допомоги. А цим – хоч би що. Та неможливо, щоб у якоїсь газетки, тим більше опозиційної, був такий «дах»! Ніякий «дах» не встоїть проти влади. Ні, тут явно щось нечисто… І все-таки ця газета була для міста – немов ковток свіжого повітря.

***

– Все, Ігорчику, як це не сумно, але далі відлежуватися ніколи, – сказала Пархоменко, рвучко зриваючи з сина ковдру. – Я вже готова тебе піднімати, одягати, умивати… ну, і так далі, за планом. Чи ти сьогодні не йдеш на роботу?

– Та йду, звичайно. Куди ж вас подіти? – сказав Ігор, сідаючи на дивані. – І коли все це скінчиться, – пробурмотів він, потягуючись, хоча насправді мав на увазі зовсім не роботу.

– Після виборів, – відрізала мати, кидаючи йому сорочку. – Сподіваюся. Може хоч тоді нашу «Постать» перестануть намагатися підім’яти.

– Я б навіть сказав «невразливу постать»! – засміявся Ігор. За сніданком вони обговорювали зміст чергового номера газети. Звісно, куди приємніше було б писати про мистецтво, культуру, науку (хай навіть вони й спочили в Бозі). Але заголовки на кшталт: «Претендентів багато, а Патрон – один», «Вибираємо демократично, а то розбомблять», ну або, врешті решт, – «Почім опіум для народу, товариші комуністи?», наводили на глибокі підозри, що в статтях і не пахне такими благородними темами, як мистецтво, культура, наука… І ці підозри повністю підтверджувалися. У статтях під такими помітними заголовками, безперечно, йшлося про одне: про все ту ж найдавнішу професію – політику.

Скільки разів маленький колектив редакції поривався начхати на все, послати всіх подалі й писати про більш приємне. Але, мабуть, у цих людях було щось таке, що не давало їм стояти осторонь, коли когось втоптують у бруд, і спокійно, заліпивши очі «зеленими», не помічати, коли хтось тоне в трясовині брехні й лицемірства, коли хтось закриває від тебе світло сонця тільки тому, що він сильніший. Тим більше зараз, коли всім майстерно позатуляли роти, вважаючи, що при цьому всі засоби добрі.

– Так, уявляю, які фізіономії будуть у Торфяняна і компанії, коли вони побачать мою «Як у наших демократів недостатньо компромату», – сказав Ігор, допиваючи свій чай.

Пархоменко в цей час у коридорі готувала до виходу саморушне крісло.

– А ти її, до речі, так і не дописав, – зауважила вона.

– А ось зараз і допишу. В редакції, – Ігор поглянув у вікно на простору порожню вулицю і якось відчужено сказав. – Так, не заздрю я Торфу, якщо він вирішить дати нам за це по тім’ячку. Добре, коли для нього це обійдеться тільки лікарнею…

– Ти б хоч вголос цього не говорив, – сказала мати, підходячи до Ігоря. – Їм же і так дістається. Ну, їдемо?

Вони йшли пішки до офісу редакції, що знаходився відносно недалеко від їхнього будинку. Точніше, вона йшла, а він їхав у своїй електричній колясці.

– Не знаю… – раптом сказав Ігор. – Не знаю, але, здається, коли я про це говорю вголос, то удар якось м’якшає. Втім, я в цьому не впевнений.

Вони підійшли до величезної мілкої вибоїни прямо на проїжджій частині. Ще вночі вона була заповнена нечистотами, що натекли звідкись, а зараз зовсім висохла.

– Нічого собі, – здивовано сказала Пархоменко, коли вони переходили вибоїну. – Вчора ми б тут точно не перепливли: все було залито лайном.

– Тому ми й їхали вчора по Адміральській, – зазначив Ігор, – де зараз усе перекрито. Розбірки, здається, були. А ти що, усе ще дивуєшся?

– Не те щоб дивуюся… Просто ніяк звикнути не можу.

– Я теж, – зітхнув Ігор, коли вони вже минули вибоїну й наступне перехрестя. – Я б із задоволенням відмовився від цієї своєї здібності. Але, очевидно, в цьому чортовому світі мені без неї не можна…

***

У дверях редакції, що знаходилася в напівпідвальному приміщенні, Андрійчук мало не зіткнувся з Торфяняном. Той був темніший за хмару і навіть не привітався. Його «Фольксваген» понісся геть на непристойній швидкості.

– Здрастуйте, дівчата! – сказав Андрійчук, ледве увійшовши до кабінету.

– А, Анатолію Михайловичу! – відгукнулася редактор. – Яким вітром?

Андрійчук сів на стілець біля редакторського столу. За столом сиділа невелика темноволоса жінка років тридцяти п’яти з виду.

– Я, власне, прийшов серйозно поговорити… А що тут цей робив, ну, Торфянян?

– Пропонував заткнутись і лягти під нього, – відповіла Пархоменко. – Це я просто розшифровую його дипломатичну мову. І так само дипломатично ми його відшили. Чхали ми на нього і його наїзди.

Вона говорила і паралельно підписувала дискети.

– До речі про наїзди. Я саме тому до вас і прийшов. Я, звичайно, не хочу вас лякати, але мій обов’язок повідомити, що на вас, Єлизавето Матвіївно, готувався замах.

– Що? – вигукнула Лілія Вавілова, секретар-референт редакції.

– Та не лякайтеся ви так. Злочинців схоплено й знешкоджено, – тут же збрехав Андрійчук. Втім, не така вже це була й неправда.

Пархоменко з незворушним виглядом відклала підписані дискети і взяла до рук макет наступного номера газети.

– А хто вам сказав, що ми злякалися? – сказала вона, розглядаючи газету. – Ми вже давно нічого не боїмося.

– Авжеж, – зітхнув слідчий і, поклавши ногу на ногу, відкинувся на спинку стільця. – Та все ж, надалі будьте обережнішими. Особливо на перехрестях і прес-конференціях.

– Постараємося. Проте, напевне, саме з цим був зв’язаний приїзд у місто Живописця, нині покійного?

– Ви і це вже знаєте… – Андрійчук не відловів на пряме запитання.

– Ну, четверта влада, як бачте.

– Ось дивлюся я на вас і не перестаю дивуватися. І як це у вас виходить?

– Що, все знати?

– Ні, виживати. Адже, якщо по-чесному, після всього того, що ви пишете, будь-кому шию б уже скрутили, а газету – закрили або купили. У вас же навіть охорони доброї нема. Я просто відмовляюся це розуміти. Ви наче зачаровані! Чи, може, на вас у церкві якийсь захист наклали? Я, звичайно, не дуже віруючий матеріаліст, та все ж…

Тут у розмову втрутився третій, присутній в кабінеті. Немічне тільце за комп’ютером в інвалідному візку, рівний прямий погляд свердлячих наскрізь карих очей. Словом – Вадим Космосе, або просто Ігор Пархоменко.

– Не верзіть нісенітниці, капітане, – спокійно сказав він голосом, що не передбачає заперечень. – Ви бачите тут хоч одну ікону? Я ніколи по-справжньому не вірив у цю міфологію і ніхто на нас нічого не накладав. Ми самі на кого хочете… Проте ми думали над цим. І прийшли до більш-менш задовільних для нас висновків – хоч якогось раціонального пояснення, без зайвих неіснуючих сутностей. Розумієте, моє нормальне й ефективне фізичне існування прямо залежить від певної категорії необхідних мені людей, їх здоров’я і душевної рівноваги. Іноді я просто починаю відчувати загрозу всьому цьому з боку якихось людей чи їх груп, або угрупувань, якщо так вам звичніше. Далі все, тобто усунення цієї небезпеки, відбувається само собою. Як? Не знаю. Та, чесно кажучи, і не дуже хочу знати. Назвіть це просто захисною реакцією мого організму. Як кашель або засмага. Отже, нам справді ніщо не загрожує, а ваша турбота – прослідкувати, щоб на нашу «НП» ніхто не наїжджав. Трупів буде менше.

Кілька хвилин Андрійчук сидів мовчки замислившись. А що тут скажеш? Коментарі зайві. Проте щось сказати бажано.

– То значить, усі ці нещасні випадки?.. – почав він, намагаючись залишатись серйозним.

– Так, наша робота. Точніше, моя. Тільки це не доказово. Тому моя вам порада – закривайте ці справи, все одно нічого не знайдете.

– А як же Шило? Його ж бо за що?

– Звідкіля мені знати? Може, це був справді нещасний випадок. А може, він якось пронюхав, що у нас ще не було касової книги. Прекрасна інформація для податкової…

«Цікаво, – думав Андрійчук, прямуючи до свого авто, – такі версії можна буде колись розглядати в суді? Бідна дитина. Мабуть, у таких, як він, дійсно існує така своєрідна захисна реакція. Відхід від реальності. Так, здається, десь я про таке читав… Їм би сидіти тихіше за мишу у цій бандитській державі, а вони… У політику лізуть. Збирай потім їх частинами».

Раптом він почув якийсь віддалений гул, від якого в будинках задзвеніли шибки. Проте небо було ясним і сонячним. А за деякий час пискнула рація у машині.

– Капітан Андрійчук на зв’язку.

– Товаришу капітан! – донісся з рації молодий схвильований голос. – Патрульний сержант Ставненко. У нас знову «чепе». На проспекті Миру «Фольксваген» в’їхав у бензовоз. Видовище не з приємних… Здається, це була машина Торфяняна.

Миколаїв, субота, 26 червня 1999 р.