Текст книги "Миколаївське небо"

Автор книги: авторов Коллектив

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 16 страниц)

Сергій А. Вольнов
МИКОЛАЇВ ДЕНЬ

Присвячується всім, хто народився й живе в цьому Місті

Миколаївський морський порт зустрів «Андрія Голубєва» далеко не ласкаво. Похмуре свинцево-сіре небо кілька раз на добу виливало осоружний дрібний дощ. Мокрота сіялася осіння, без щонайменших домішок снігу, але холод при цьому панував цілком зимовий…

Стара восьмитрюмна «калоша» стала під завантаження брухту. На тиждень, як мінімум. Цілу добу, з невеличкими паузами, гримів спотворений метал, заповнюючи трюми. На березі він був звалений у величезну купу, з вигляду рази в три більшу за саме судно.

Того дня Юрій заступив на вахту. Матрос перебував біля трапа, відбираючи документи в тих, що прибували на борт, і видаючи бейджики натомість. Робота легка, але нудна. Тужлива навіть. Адже приходять тільки місцеві тальмани[1]1
  Tallyman (англ.) – контролер, що відстежує розміщення на судні вантажів; як правило, направляється незалежними сюрвєєрськими компаніями. Інспектує якість вантажу (зокрема відбирає проби – зерна, хімічних добрив), а також веде тальманський рахунок (вантажі скрупульозно перераховуються, якщо кількість їх визначається поштучно, наприклад, труби, колоди й так далі, або пакети, упаковки металопрокату або мотки дроту).


[Закрыть] та портові робочі, що подають сигнали кранівникам…

Такі спеціальні люди, які спостерігають за вантаженням. Щоб не підсунули каміння, балони всілякі, чи фольгу. Усіляке-різне в металобрухті, як виявилось, трапляється. Починаючи з кузовів легковичків і закінчуючи кладовищенськими огорожами. Іржа, дрантя і непотріб в асортименті. Ну і, звичайно ж, незмінні каналізаційні люки.

Юрію все це було в новинку. Тому що пішов він усього лише в другий рейс. Закінчивши інститут, вирішив трохи поплавати, так би мовити, скласти стартовий капітал. У свій перший рейс хлопець ходив палубним матросом на поромі «Новоросійськ – Стамбул». Потім перевівся матросом-мотористом на «Андрія Голубєва» – стару посудину, за якою вже років двадцять як газорізка плакала, величезними іскристими сльозами. Під шаром чорної фарби, якою зараз був пофарбований корпус, виразно виднілись попередні назви судна, одна на носі, інша – на кормі: «Художник Хачатурян» і ще щось грузинською. (Кормову надбудову пофарбували в отруйно-помаранчевий колір, до і речі, і це зовсім не додало старому кориту з чарівності). Закінчивши дрібний ремонт у Новоросійському порту, ветеран чорноморського флоту відправився в український порт Миколаїв…

Погодка, і без того мерзенна, сльотава, цього дня видалася особливо паскудною. Дощу набридло вдавати з себе осінню мряку, і часом він переходив у липкий мокрий сніг. Кутаючися в бушлат, хлопець забився в куточок, де не так сильно дуло, і дивився, як за сніжною пеленою рухаються портальні крани. Велетенські механізми видавали химерні звуки, і здавалося, що там, на березі, неспокійно топчеться череда динозаврів.

– Нудьгуєш?

Хлопець обернувся на голос. Біля нього стояв Вітька Іванов, судновий кок, бувалий вже маріман і штатний веселун команди.

– А варіанти? – знизав плечима Юрко.

Іванов, голосно гмикнувши, розплився в задоволеній усмішці. Потім, злодійкувато стрельнувши очима довкола, відкинув низ куртки, накинутої поверх колись білої поварської куфайки… Продемонстрував почату пляшку горілки.

– Потрохи, – сказав він, знову озирнувшись. – Для сугріву, типу як. Суто в медичних цілях.

Юрко не те щоб любителем алкоголю був, але… погода більш ніж сприяла.

– А Дракон? – все ж таки запитав він.

– По-перше, Дракона на борту нема, – кумедно скорчивши зухвалу руду морду, розвіяв його сумніви Вітька. – А по-друге, ми ж потрохи?

Матрос, погодившись, махнув рукою. Із спритністю бувалого фокусника кок дістав з повітря склянку і два невеликі зелені яблучка.

– Для особливо вимогливої публіки можу запропонувати на закусь цукерочку, – повідомив Іванов, наповнюючи стакан до половини. – Смоктальну, «Дюшес»…

Юрко задовольнився яблуком. Випита горілка розлилася по організму теплою хвилею і злегка вдарила в голову. Вітька, перехилив свої півстакана, сів поряд і закурив.

– Ну, що, як життя?

– В якому значенні? – не зрозумів матрос.

– Ну, як житуха, в цьому розумінні, чого засмучений такий? – пояснив Вітька, видихаючи клуби тютюнового диму.

– А чого радіти? Сидиш тут як пень, на холодризі…

– Ну, тут вже, брате, нічого не попишеш. Служба! Ти за неї, до речі, грошенята отримуєш.

– Отри-имую, – зітхнувши, погодився Юрко.

– А чого ж так песимістично?

– Та просто, настрій паршивий, – признався Юрко. – До дівчини своєї додзвонитися не можу.

– Тільки й всього? – звів руді брови судновий кок. – Ще чого вигадав! Може, в неї телефон зламався?

– Може й зламався… – погодився хлопець. – Але за добу з гаком вона б знайшла можливість подзвонити.

– Ви що, щодня зідзвонюєтесь? – здивувався кок.

– Ну так, – у свою чергу здивувався Юрко. – А що тут такого?

– Та ні, нічого… Зовсім нічого. Просто грошей, напевно, неміряно йде?

– Нічого не поробиш, – Юрко усміхнувся. – Любов!

– Гаразд, закоханий, слухай анекдот, – змінив тему Вітька. – Завалює у фотоательє натовп китайців. Чоловік десь із сотню. Заплатили гроші, їх сфоткали кожного, коротше, все як годиться. «Приходьте завтра» і таке інше. Ну, китайці пішли собі, а ті в ательє замислилися… Навіщо, думають, стільки роботи зайвої? Китайці ж бо всі на одне лице! Надрукуємо сотню штук з будь-якого негативу, та й по всьому… Сказано – зроблено! Приходить наступного дня перший китаєць за своєю фоткою. Подивився й каже: «Це не я». Вони йому: «Як так не ви?! Обличчя ж ваше!» А він їм: «Обличчя-то моє, а от сорочка не моя!»

І, не чекаючи реакції аудиторії, кок залився життєрадісним сміхом. Потім підвівся, хлопнув вахтового по плечу.

– Гаразд, бувай, Ромео! Почвалав я. У мене там «Янтаря» пляшка на десерт захована. По морозу пивце не в масть, а мені – у самий раз. Янтарне «Світле»… хм, кращий у світі засіб для прояснення душі!

Вітька розреготався і, до знемоги задоволений власною рекламною імпровізацією, пішов смакувати внесок Миколаївського пивзаводу в прогрес цивілізації. Юрко знову залишився один. Посидів декілька хвилин, дістав мобільник, подзвонив Натці… З тим же результатом: «На даний момент абонент перебуває поза зоною досяжності».

– Вогника не знайдеться? – маленький кругленький тальман з неакуратною чорною чуприною, що вибивалася з-під брудно-білої каски, стискав у пухких губах не підпалену сигарету. Юрко задумався, згадуючи свою Натусю, і не помітив, як той з’явився.

– Звичайно, – хлопець усміхнувся, добув з кишені запальничку й простяг «Губошльопу» (чомусь саме так він відразу ж подумки прозвав губастого колобка у задрипаній синьо-білій болоньєвій куртці). Тальман прикурив, повернув запальничку і, мабуть, збирався ще щось сказати, але в цей момент у Юрка затирликав «Siemens». Гарячково засунувши запальничку назад до кишені, хлопець вихопив трубку… Дзвонила Інна – краща Натина подруга.

– Привіт, Іннок! Як справи? Як жи… – почав було він, та різко замовк. «На тому кінці» чулися істеричні ридання. – Що трапилось?! – скрикнув Юрко.

– Юра-а-а! – провила Інна. – На-ата під машину попа-а-ала! Стан дуже важки-и-ий…

Дівчина викрикувала щось ще, але Юрій вже не чув її. Палуба різко нахилилася в його очах, збираючись стати дибки. Боляче вдарившись головою об стіну надбудови, він звалився на палубу… Щось пищав затиснутий в руці телефон. Але зараз хлопця це абсолютно не хвилювало.

Сталося СТРАШНЕ!!! Наталочка, його єдина любов, сенс його життя!.. Не може бути! Тільки не вона!!!

… Юрій відчув, як чиїсь сильні руки підхоплюють його під пахви й підіймають вгору. Насилу сфокусувавши погляд, він побачив перед собою високого міцного чоловіка років шістдесяти, з акуратно підстриженими бородою і вусами, одягненого в зелену армійську плащ-накидку. Він уважно дивився хлопцеві в очі.

– Юначе, що з вами?

– Так, нормально, спасибі… – невлад пробурмотів Юрій, притуляючись до стінки. І додав: – Вже… краще.

Губошльопа в межах видимості не спостерігалося. Змився… А звідки взявся цей бородань, хлопець не мав уявлення.

– Ви впевнені? – немолодий чоловік ще пильніше подивився на нього, здавалося, намагаючись дістатися пронизливим поглядом до найдальших куточків душі.

– Так… Спасибі ще раз…

Нежданий помічник недовірливо похитав головою, але сперечатися не став. Побажавши Юркові здоров’я та успіху, він глибше насунув каптур і попрямував до трюмів, що порозкривали до неба свої кришки.

Ледве опам’ятавшись, хлопець набрав телефонний номер батьків. Відповіла мати, але нічого, крім сліз, добитися від неї було неможливо. Трубку на тому кінці дроту взяв батько. «Тримайся, синку…» – почав він. Від нього Юрій дізнався, що вчора ввечері, коли Наталка поверталася додому, її збив «мере» якогось п’яного виродка, що не впорався з кермуванням. Дівчина отримала кілька переломів, але не це було найгірше. Вона вдарилася головою… Вона в комі! І лікарі кажуть, що наступна доба – критична. Якщо протягом доби вона не прийде до тями, то – все…

ВСЕ.

Юрій притиснувся щокою до холодного металу надбудови, відчуваючи, як в нього ворушиться волосся на голові.

Цього просто НЕ МОЖЕ БУТИ!!

ТІЛЬКИ НЕ З НЕЮ!!!

Думки кидалися як очманілі. Що робити? Що робити?!! Наталочко, сонечко! Ні! Не може бути! Це просто страшний сон, я прокинуся і кошмар згине… А якщо ні?! Потрібно терміново їхати додому. До біса все! Я потрібен їй!!! Я повинен бути там! Біля НЕЇ! Поряд…

Поміркувавши, що робити, Юрко негайно кинувся до старпома.

– Овчинников! Ти чому не на місці? – було перше, що пророкотав грізний Старий, якого всі на борту боялися не менше, ніж грізного Дракона – капітана судна. Збиваючись на кожному слові, Юрій виклав свою біду.

Старший помічник капітана спохмурнів, беззвучно пожмакав губами.

– Ти-и ось що… – Старий поривчасто піднявся, розкрив настінну шафку, дістав пляшку коньяку й чарку. Побачивши заперечний жест підлеглого, старпом відмахнувся: – А-а, облиш, Юрку! На ось, випий і заспокойся.

– Справа, звичайно, серйозна, розумію, – продовжив Старий, після того, як матрос випив. – Але й квапитися не слід. У будь-якому разі, треба дочекатися кепа. Без нього ти навіть грошей на дорогу не отримаєш.

– Але вона ж там…

– Вибач, все розумію, але ключі від сейфа в нього. А з екіпажа багато не настріляєш, навіть якщо все до копійки вигребуть… Отже чекай! Кеп через кілька годин буде.

Старий знову спохмурнів.

– Ти ось що, знаєш… Відправляйся до своєї каюти! Зараз пришлю когось тобі на зміну… І не сперечайся! Давай, давай!

Насилу обертаючи думками, що стали раптом важкими, немов чавун, Юрій сомнамбулою відправився в свою каюту.

– Ти, я дивлюся, навіть гірше за тих китайців! – пролунав над вухом знайомий голос. – У них на всіх одне обличчя, а на тобі його взагалі немає! Юрок! Трапилось щось?

Хлопець з відчаю тільки заскрипів зубами і витер зрадницьку сльозу, що побігла по неголеній щоці. Від безвиході йому хотілося голосно розревтися. Як малому хлопчакові, у якого старші хлоп’ята відібрали улюблену іграшку.

– Ну, ходімо!

Вітька втягнув його в свою каюту, посадив на канапу й хутко замкнув двері.

– Ну, що сталося?!

– Наречена під машину потрапила… – відповів Юрко, втупившись тужливим поглядом в кут. – У комі лежить.

– Оце так справи! – заметушився кок; у його голосі, завжди такому відчайдушному, почулися нотки невпевненості. – Ну ти, це… Не переживай занадто! Якось владнається… Наречена видужає, все буде добре!

Юрко й сам не зрозумів, як перед ним, на столику, опинилась склянка горілки й знайомі вже яблука.

– Та ну!..

– Випий, полегшає!.. – з компетентністю знавця порадив Вітька. Очі, проте, убік відвів. Його амплуа було «масовик-витівник», і в ролі утішника Іванов явно відчував себе незвично.

Уважно вислухавши переказ Юрчиної бесіди зі Старим, кок запевнив матроса, що це найправильніша лінія поведінки в конкретній ситуації. Порадив хлопцеві негайно лягати спати, щоб забутися і заодно «призбирати сильонок, які тобі в самому найближчому майбутньому дуже навіть знадобляться».

Зробивши цю заяву, Вітька рішуче хлюпнув Юркові ще горілки, і собі заразом, підняв склянку і… раптом тихенько запитав:

– Дуже кохаєш?

– Більше за життя!!!

У трьох словах, сказаних без щонайменшого вагання, в цю мить для Юрія дійсно полягав увесь сенс його існування – в цьому світі, в цьому житті. Він із проникливою ясністю усвідомив: йому тут, в цьому світі, – просто робити нічого ОДНОМУ.

– Значить, все буде добре! Ну, за здоров’я нареченої!..

Юрій добрався до своєї каюти й завалився на ліжко. Спробував заснути, але сон не йшов.

Випита горілка, замість того, щоб одурманити мозок і, якщо не вигнати, то принаймні притупити спогади, що перемішалися з найстрашнішими картинами можливого майбутнього, подіяла абсолютно протилежним чином. Переживання зробилися ще гострішими, йому здавалося, що це не Наталя, десь там в неймовірно далекій зараз Керчі, а він, тут-зараз, вмирає…

Від страшенно гострої нестерпності самої думки про те, що ВОНА може перестати БУТИ, раптом шалено захотілося курити. Юрко схопився, накинув бушлат і піднявся на палубу. Вийшовши з теплого коридору назовні, він насамперед відчув порив крижаного вітру й отримав жменю снігу в обличчя. Мерзлякувато повівши плечима, хлопець попрямував до тальманської каюти, яку на час вантажень завжди робили «курилкою», і двері якої виходили на палубу в декількох метрах від поста вахтового.

Вмостившись на жорсткому дивані, Юрко закурив. Глибоко, щосили затягнувся, наповнюючись гірким, як його нинішнє життя, димом, і… друге затягування не зробив. Курити абсолютно перехотілося. Цигарка відправилася дотлівати в попільничку. Вперши лікті в кришку столу, Юрко вмостив підборіддя у ківш долонь, втупився засклянілими очима в одну точку й провалився в безодню думок, що хаотично рухалися, рухалися… Трохи почекавши, опустив руки на стіл, а голову на руки, увіткнув палаюче чоло в долоні, і розревівся.

Ридма ридав, з підвиванням та стогонами, ніби від гучності цього відчайдушного реву залежало, ЩО саме далі станеться.

НЕ ТРЕ-Е-Е-БА!! НІ-І-І-І!!! НІ-І…

Коли сил ридати вже не залишилося, спустошений Юрко знесилено принишк. Міцно замружився, заціпенів, заховав обличчя в схрещені руки. Немовби намагаючись сховатися від горя, відгородитися, НЕ БАЧИТИ страхітливу реальність…

Скільки він так просидів, визначити не зміг би навіть приблизно. Час зовсім втратив сенс. Лише коли скрипнули двері, впустивши порцію холоду й лопату снігу, Юрко стрепенувся, підвів голову, розплющив очі та здивовано втупився в цигарку, що давним-давно зітліла в попільничці. Потім перевів погляд на… знайому зелену плащ-накидку.

– Бр-р! Ну й погодка! – потираючи руки, тальман сів до столу навпроти матроса й відкинув каптур. Обличчя в нього виявилось правильне і, мабуть, навіть красиве. Якоюсь особливою, чудовою красою, яку додає обличчю людини… утихомиреність? Чомусь саме це слово несподівано спало Юркові на думку, коли каптур відкрив голову чоловіка.

– Бажаєте?

Не відриваючи від хлопця пильного погляду пронизливих темно-синіх очей, тальман витяг з-під столу термос, відкрутив кришку. По тісному приміщенню тальманської курилки рознісся тонкий аромат доброї кави, злегка приправленої коньяком.

– Ду-уже корисно в таку погоду, – пояснив він, наливаючи гарячий напій у кришку з-під термоса.

– А-а, ви?.. – запитав Юрко, квапливо ліквідуючи зім’ятою носовою хусткою сліди гіркого плачу.

– Не турбуйтесь! – незнайомець нахилився, показавши «кінський хвіст», у який було стягнуто на потилиці його довге сиве волосся, і поставив на стіл простеньку порцелянову чашку.

– Дякую, – Юрко обережно відсьорбнув палючу рідину.

– Та нема за що! – посміхнувся немолодий чоловік.

– Вибачайте, що питаю, – додав він після паузи, коли хлопець знов закурив, – але я так розумію… у вас щось серйозне скоїлося?

– А вам яка різниця? – буркнув Юрко, розуміючи, проте, що грубити несподіваному співбесіднику абсолютно не хочеться.

– Може, й ніякої, – нітрохи не збентежившись, відповів сивий тальман. – Просто я… відвіку перебуваю в цілковитій упевненості, що, будучи розділеним, горе в два рази легшим стає. Я, звичайно, не нав’язую вам своє товариство, юначе, не подумайте! Я не… допитлива бабця з лавки біля під’їзду. Але… Я можу вас вислухати й поспівчувати, а це вже немало.

Він говорив ще щось, пізніше Юрко не зміг навіть до ладу пригадати, про що саме. Проте ж дивним чином, старий викликав прихильність до себе, і в якусь мить хлопець зрозумів, що виклав йому все, що накипіло на душі. Все, абсолютно все, починаючи з п’ятого класу школи, коли вони з Наталкою познайомилися, і до відправлення Юрка в цей рейс. © http://kompas.co.ua

Слухачем бородатий старий виявився насправді дуже хорошим. Не перебив жодного разу, але дивився на розповідача з неослабною співчутливою увагою.

Коли матрос замовк, тальман тепло усміхнувся. Від цієї усмішки віяло щирим, непідробним співчуттям, і в хлопця несподівано… ПОЛЕГШАЛО НА ДУШІ.

– Не хвилюйся, Юрку! Видужає наречена. Іди в рейс далі й ні про що не турбуйся. А коли повернешся, буде твоя Наталка чекати тебе на вашому місці, на схилі… Гаразд! Засидівся я, на палубу пора, ще сила силенна справ чекає… як завжди.

Тальман підвівся, поправив пристебнутий до коміра бейджик.

– Не журись, Юрок! Вам з коханою жити й жити, в злагоді та згоді… Я тобі кажу. А ти вір мені.

Він підморгнув хлопцеві, рішучим рухом накинув каптур, відчинив двері, на мить впустивши з похмурого зовнішнього світу завиваючий голос вітру, і попростував з курилки в сніжно-льодову заметіль..

Важкі металеві двері зачинилися, відгородивши Юрія від холоду й мороку.

… Він, як і раніше, сидів на тому ж місці, де зовсім недавно ВМИРАВ, і прислухався до себе самого. Дивно, але факт – у душі більше не було крижаної висмоктуючої порожнечі, а в голові – думок, що скавчали від страху. Щось сталося з ним, після того, як виговорився цьому безіменному сивому бороданю… Судячи з відчуттів, ХОРОШЕ щось.

Юрко щільніше загорнувся в бушлат, ривком відчинив двері й зробив крок на палубу. Обличчя обпекло ударом крижаного вітру. Хлопець поспішив сховатися в надбудові. Він ще не знав достеменно, куди зараз піде й що робитиме, але був упевнений на всі сто: там, у мороці ночі, що насувається, йому бути ні в якому разі нема потреби!

Юрко ледве встиг піднятися на одну палубу, як з кишені залунали дзвінкі поліфонічні трелі. Мобілка транслювала мелодію виклику, привласнену групі «СІМ’Я».

– Так?.. – несміливо запитав він, піднісши телефон до вуха.

З динаміка зазвучав мамин голос, що весь час збивався;

– Юрчику, синочку! Радість яка! – схлип.

– Наталочка… опритомніла! Лікарі кажуть… – схлип, – криза… минула!

– ПРАВДА?!!

– Так, синку!.. Істинна правда! Головлікар так і сказав… вже немає приводу… для неспокою!

– Мамо, УРА-А!!! – від тієї РАДОСТІ, що хлинула в душу і вмить її заповнила, Юрко в буквальному розумінні підстрибнув. – Це просто чудово!!!

– Так, звичайно! – мати ще раз хлипнула. – Лікар каже, диво сталося!.. Справжнє диво!

Від захоплення йому хотілося стрибати, скакати, кричати. НЕ стояти і НЕ мовчати!

– Ма, тепер все буде добре!!!

– Звичайно, синку! Звичайно! Все буде добре! – запевнила мати. І трохи знизивши голос, додала: – Наталочка, як опритомніла, насамперед про тебе запитала. Як дізналася, що ти додому їхати зібрався, сказала, хай не їде. Передайте, каже, тітко Дусю, що коли повернеться, я зовсім видужаю і буду, каже, чекати його на нашому місці, на схилі Мітрідата…

– Мамочко, а мобілка в неї?..

– Поки нема. Слабенька вона зараз. Лікарі не дозволяють. Ось днів через п’ять телефонуй…

Поговоривши з мамою, Юрко заховав телефон і з блаженного усмішкою сповз спиною по стіні коридору.

ВОНА ЖИТИМЕ!!!

«І я… МИ. Житимемо… тепер… в злагоді та згоді».

Він мимоволі потягся думками в минуле.

Перший поцілунок, схил гори під пеленою кримської ночі… Це місце потім і стало «їх місцем»… СТОП.

Юрко розплющив очі й подивився на оббиту крапчастим пластиком стелю коридору.

«Щось, щось… Зрозумів! Тальман! Він казав: чекатиме тебе на вашому місці! Звідки старий міг знати? Адже я точно пам’ятаю, що про це йому нічого не розповідав! Все, все вибовкав, а про це – ані-ні…»

Юрко схопився, вихором вилетів на палубу й заметушився між горловинами трюмів.

– Ти чого носишся, як очманілий? – схопив його за руку Губошльоп, що казна-звідки вималювався.

– Тальмана не бачив? Такий, з ваших… Сивий такий, з бородою, в плащ-накидці…

– Щойно до надбудови пішов. Туди! – махнув рукою «колобок».

Юрко кинувся до надбудови. Вахтовий відповів, що такий, мовляв, борт не покидав. Юрко пробіг усі палуби надбудови, перевірив коридори, зазирнув, куди тільки можна було. Ще раз оббіг палубу й надбудову… повернувся до вахтового.

Ні, такий борт не покидав!

Увійшовши знов до коридору, Юрко привалився спиною до стіни, знесилено переводячи дихання… І раптом бічним зором помітив ЯКИЙСЬ рух у кінці коридору. Миттєво обернувшись, він встиг помітити щось зелене, що сховалося за рогом…

Вилетівши туди, за поворот, хлопець побачив порожній коридор, засланий не дуже чистою червоною килимовою доріжкою.

Біля самих його ніг на килимі лежало щось біле. Юрко нагнувся і підняв… бейджик.

«SveMir shipping services

motor vessel «Andrey Golubev»

VISITOR № 11»

***

… Припорошені сніжком вулиці стелилися під ноги. З того часу, як він останній раз бував тут, нічого не змінилось. Хіба що кумачу додалося. Але його це зовсім не турбувало…

Арсеній тріумфував. Нарешті він обійме рідних! Батька й маму! Він не бачив їх так давно!

Вісім місяців тинявся в морі, транспортуючи вкрай необхідні молодій Радянській республіці вантажі. І ось тепер «Революція» – колишній вантажний пароплав «Катерина Велика», де він служив старшим помічником, – нарешті став під розвантаження в Миколаївському порту. Капітан на добу відпустив додому свого молодого помічника, знаючи, що той тутешній. Нехай хлопець побачиться з рідними! Сам капітан, уродженець Архангельської губернії, чудово розумів, наскільки необхідно побувати вдома його молодому енергійному соратникові, що на очах виріс з мотористів в старпоми.

А що залишалося робити?!.

Досвідченого персоналу молодій державі не вистачало, а старий морський вовк у першу чергу цінував тямущих людей. Найбільш тямущим був Арсеній Мартиненко, місцевий, «чорноморський» хлопець. Плюс, яка б не була, але технічна освіта!.. У решти членів екіпажу, відряджених на борт «Революції» Ленінським комсомолом (за винятком десятка справжніх моряків) походження хоч і було справжнісіньке робітничо-селянське, зате в механізмах вони, як правило, не розуміли ні-чо-го.

Ось так Арсеній Акакійович Мартиненко й «вислужився» несподівано для себе в старші помічники на пароплаві «Революція»… І тепер, коли судно стало під розвантаження в Миколаївському порту, поспішав він припорошеними снігом вулицями додому.

Додому 1 Туди, де люблять і чекають!

У свої двадцять сім він не був одружений. Якось не склалося. Переживши тяжкі роки громадянської війни як слухач Миколаївської штурманської школи, Арсеній надалі уникнув призову в РСЧА[2]2
  Переклад українською абревіатури, складеної з російського словосполучення «Рабоче– Крестьянская Красная Армия».


[Закрыть]. Молода держава робітників і селян дуже потребувала морського флоту, і революція, що перемогла, відправила його на «Революцію». Батько й мати – ото й усі його рідні люди…

Добре знайомими з дитинства широкими вулицями хлопець поспішав до тихого провулку на Слобідці, куди їх витіснив сімнадцять років тому «пролетарський переворот», як називав Жовтневу революцію батько, якого Арсеній обожнював. Незважаючи на походження й усі соціальні перипетії, закінчивши-таки школу у двадцять другому році, п’ятнадцятирічний Арсеній відправився «в моря». З того часу зі своєю сім’єю бачився він зрідка, уривками.

Останній раз удома пробув усього два тижні. Цілих вісім місяців тому!..

І ось біжить він вулицями, з дитинства знайомими, притискуючи до боку вузлик з гостинцями, прагне скоріше опинитися вдома, переповнений передчуттям зустрічі… Повертає в двір, відчиняє дерев’яну, фарбовану в зелений колір стару хвіртку.

Арсеній нашвидкуруч приголубив дворового Трезора, пса досить великого й кошлатого. Той чомусь виглянув з будки боязко і, виляючи хвостом, підшкутильгав на трьох лапах, лише коли переконався, що молодий господар у дворі сам. Звичайно Трезор – принесений тим же Арсенієм вісім років тому сліпим цуценям, грудкою, що тужливо скиглила, викинута якоюсь жорстокосердою людиною на січневий мороз, – радів поверненням сина господарів набагато жвавіше. Хоча й бачив його рідко, але був до нього дуже прив’язаний. Пам’ятав добро!

Вірний пес звичайно показував свою радість з приводу нечастих зустрічей з Арсенієм куди прудкіше. Але молодий старпом не звернув уваги ні на це, ні на потоптаний безліччю підошов сніг у дворі. Серце співало. Туди! Швидше туди, де люблять та чекають!

Погладивши по патлатій голові пса, що стрибав навколо нього і повискував від захоплення, Арсеній вбіг до будинку. По його обличчю розпливлася широченна усмішка, яка тут же почала танути. Вузол з подарунками випав з руки. Замість вітань зустрів хлопця гучний плач. Мати ридала на плечі своєї старшої сестри, Агафії Іванівни, жінки манірної й непривітної. Арсеній ніколи тітку не любив.

Побачивши сина, заплакана мати кинулася йому на шию. З її надривної, майже незв’язної мови він розібрав тільки одне: батька забрали. У НКВС!

– Як?! Не може бути! – оторопів Арсеній. – За що?!

Ситуацію роз’яснила тітка. Гидливо стиснувши губи, вона відвернула свою кам’яно-відчужену пику, і, дивлячись убік, повідомила:

– На заводі «Руссуд», там есмінець, що зі старих часів залишився, недороблений був. Ось стали його доробляти. Раніше ніби «Наварін» був, а зараз начебто «Комсомольцем» мають намір назвати… Отже, вибухнуло там щось.

– Що? – мимоволі подався вперед Арсеній.

– Звідки ж я знаю? – відрубала тітка. – Але дуже голосно вибухнуло. І до нас було чутно. – (Жила Агафія за кілька верст від заводу!) – Го-олосно бабахнуло. Жертви, кажуть, є. Ніби з кільканадцять робітників померло, і покалічені у великій кількості…

– Ну а батько ж тут до чого? – не зрозумів Арсеній.

– Я-ак же! – тітка поблажливо знизала плечима з приводу нетямущості племінника, якого вона завжди вважала недолугим. – То понаїхали ж до заводу сині кашкети, диверсія і саботаж, кажуть. Ну й похапали всіх, кого причетним визнали!

– А тато? – запитав Арсеній, сповзаючи на стілець і продовжуючи вражати тітоньку своєю тупістю. Ноги раптово ослабли й не тримали.

– Так він же ж ще за царя-батечка працював! – Агафія Іванівна обдарувала небожа зневажливим поглядом і перехрестилася. – Такі, як він, завжди в «цих», – вона енергійно мотнула головою кудись убік, – під підозрою…

Арсенія вмить охопив жах. Батько! Чесна й благородна людина, чесніша за всіх, кого він знав! Батько, скільки син його пам’ятав, завжди трохи розсіяний в тому, що не стосувалося справи всього його життя – суднобудування!.. Тато причетний до диверсії… Це просто смішно! Йому ж абсолютно все одно, яка влада! Для інженера головне – будувати кораблі! Яке безглуздя! Треба терміново їм усе пояснити! Але куди бігти? З ким говорити?..

Абияк утішивши матір, він намірився негайно відправитися в органи».

– Мамо, я піду подихаю повітрям, – сказав Арсеній, зводячись на ноги, що трохи зміцніли. – Не хвилюйтеся, незабаром повернуся…

Мати, продовжуючи схлипувати, намагалася щось сказати у відповідь, але він вибіг на вулицю й рішуче попрямував до центру міста. Його метою був двоповерховий білий особняк з колонами й флігелем, великий та красивий. До революції в цій оселі проживав купець першої гільдії Бакк, тепер же, наскільки Арсенію було відомо, там розмістилося Миколаївське управління Народного Комісаріату Внутрішніх Справ…

Увійшовши до будівлі, моряк несміло звернувся до чергового, що схилився праворуч від входу над кипою паперів, розкладених на столі.

– Перепрошую, товаришу?..

Черговий підвів голову, і Арсеній раптом із подивом упізнав у ньому свого колишнього гімназійного однокашника Вовку Грутцука. Той змінився дуже сильно, звичайно, але не настільки, щоб не впізнати. Погладшав, змужнів…

Арсеній щиро зрадів зустрічі. Та й обставина, що колишній товариш дитячих ігор служить у цій «конторі», дуже до речі! Так йому подумалося. Яке б звання у Грущука не було, а все ж таки… Зовсім недавно запровадили нові петлиці й нарукавні знаки, тому «шпали» минулого дитячого товариша й «кутовий» шеврон нічого старпому «Революції» не говорили.

– Вовка! Скільки літ, скільки зим! Не знав, що ти служиш в НКВС!..

Але обличчя колишнього друга дитинства чомусь посуворішало.

– А-а, Мартиненко! Сам прішол! Хорошо… Не прідьотся за тобой людей посилать, – процідив він крізь стислі зуби, чомусь російською, хоча в дитинстві спілкувався з хлопцями переважно рідним суржиком. – Сержант! Вот етого в трінадцатий кабінет!

Із-за найближчих дверей з’явився енкавеесник, ні слова не кажучи, схопив Арсенія за лікті і спробував виштовхати його з вестибюля, потягнути до глибини будівлі.

– Володю, ти чого?.. – пробелькотів хлопець, обімлівши від такого повороту справи.

– Для тебя, падаль, я ґражданін капітан! – виплюнув Грущук з перекошеним обличчям. – Веді его!

До сержанта приєднався боєць. Арсеній одержав два вкрай болісні удари по нирках, що примусили його вигнутися дугою. Після цього моряку завернули руки за спину й поволокли коридором. Широкі сходи на другий поверх промайнули перед носом, і його заштовхнули в якусь кімнату, посадовили на стілець, міцно прив’язали до спинки й залишили одного.

Виконано все це було із завидною вправністю, що виказувала багатий практичний досвід.

Розгублений, збитий з пантелику Арсеній зацьковано озирнувся на всі боки. Сидів він посеред великої прямокутної кімнати з наглухо запнутими шторами на вікнах. Усе меблювання приміщення, не враховуючи його стільця, складалося лише зі стола біля дальньої стіни, напівкрісла і якоїсь високої конструкції, накритої чорним чохлом. Через кілька хвилин, тільки Арсеній встиг роздивитися навкруги, з’явився «ґражданін капітан» і мовчки пройшов кімнатою до столу.

Світло згасло. Кімната занурилася в непроглядну темряву.

– Володю, що все це означає? – в нікуди запитав Арсеній. Відповіддю йому була тиша.

Арсеній помовчав.

– Володю?..

Раптово в кутку спалахнула автомобільна фара; сліпучий промінь яскравого світла був спрямований точно в обличчя арештованого моряка.

Одночасно з темряви почулися звинувачення, висловлені Володимиром Грущуком.

Голос був тихий, вкрадливий і, здається, навіть дещо вібрував, виказуючи торжество… Здивований Арсеній дізнався, що він, мовляв, зараз сповна одержить за все разом. Мало того, що він, мовляв, зіпсував Грущуку все дитинство, так ще й син ворога народу, як з’ясувалося… «С кем твой отец мініровал завод? Говорі, падла!»

Засліплений Арсеній кліпав і намагався ухилитися від безжалісного світлового розстрілу.

Не отримавши відповіді на поставлене питання, голос зірвався на вереск, а з темряви градом посипалися жорстокі, нищівні удари.

… Отямився Арсеній тому, що його облили крижаною водою. Моряк побоявся одразу розплющити очі, тим паче, що крізь заплющені повіки пробивалося яскраве світло. Відчув, що лежйть боком на чомусь холодному й твердому і, як і раніше, міцно прив’язаний до стільця… І ще в нього страшно болить голова, права нога й ребра з обох боків.