355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » авторов Коллектив » Миколаївське небо » Текст книги (страница 3)
Миколаївське небо
  • Текст добавлен: 19 апреля 2017, 17:00

Текст книги "Миколаївське небо"


Автор книги: авторов Коллектив



сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

Сеня зітхнув.

– Як тут узагалі?

«Швед» усміхнувся:

– Як у нас на Саніті. Але загалом спокійно.

Паха з Хасаном тим часом спустилися за речами. Сеня відрекомендував блакитноокого:

– Ольшо, це наша людина, звати Римас. Про тебе він усе знає.

«Так уже й все», – фиркнула про себе Ольша.

«Швед», який косив під прибалтійця, з гідністю кивнув.

– Ось твоя кімната, – продовжував Сеня, розкриваючи одну з дверей. – Нагадую: як щось знадобиться, відразу кажи.

Паха, що нечутно виник за спинами, поставив її сумку біля ліжка й вийшов.

Кімната Ольші сподобалася. Невелика, затишна, вся завішана килимами, товстими, як пухова ковдра. Велике і на вигляд досить звабливе ліжко в кутку. Величезне дзеркало. Вікно з видом якраз на схил – за склом величаво погойдувалися зелені лаписька кипариса.

Поки Ольша влаштовувалася, у сусідній кімнаті радилися. З-за напівпрочинених дверей чітко долинав низький голос Римаса.

– … двічі проявлявся один фрукт на ймення Сергій Затока. Хто такий – неясно. Треться серед серферів біля Фороса, там якийсь хвилегін минулого року запустили, вони туди й сповзлися із усього узбережжя. Приїхав із друзякою на «Смузі» зеленого кольору.

– Із Завгороднім зустрічався? – Сенин голос.

– Першого разу – ні, не застав. Відсидівся у підвальчику, знаєш, поруч із канаткою, у провулку? Внизу?

– Знаю.

– Потім знову в «Ореанду» приперся. До цього моменту Завгородній уже добряче нажлуктився. Затока отримав дипломат і відразу виїхав. Уміст – усе, що завгодно, крім металевих предметів. Вважаю, гроші.

– Куди він подівся далі?

– Повернувся до Фороса. За ним Кейсі доглядає.

– Гаразд. Сьогодні ні до чого не приступаємо. Сходимо в ресторан, розвіємося. Вина тут непогані, кажуть, – Сеня чимсь дзвякав весь час, схоже ключами.

«Цікаво, мене візьмуть?» – подумала Ольша. Хотілося б. Ялта, літо, ресторан…

Її взяли. Вечеря вийшла на славу – затишний зал, ненав’язливий тапер на крихітній сцені, шикарна кухня. Сеня, Єнот і Римас улаштували справжнісіньку дегустацію: замовили всі двадцять шість сортів вин, які були наявні в ресторанчику. Здається, Сеня з Єнотом всерйоз цікавилися виноробством – офіціанта вони просто замучили вузькоспеціальними питаннями. Той невдовзі розчулився й досить дешево викотив запилену пляшку «Алеатико Партеніт» тридцять якогось року з власних запасів.

– Запам’ятайте, панове, це вино не роблять більш ніж півстоліття…

Ольша по черзі танцювала з усіма; нарешті вона зрозуміла, чому Єнот не знімає темних окулярів – у нього були зовсім нелюдські очі. Темно-пурпурного кольору, більші, ніж у землян до того ж незвичайного розрізу. Щілиновидні, як у кішки, зіниці, але не вертикальні, а трохи похилі, як літера V. Побачивши це, Ольша здригнулася і знову надягла на Єнота його дзеркальця. Як вона насмілилася їх зняти, і сама не зрозуміла. Танець, мабуть, зблизив. Єнот не противився, тільки поправив зачіску, що приховувала вуха.

Без окулярів він виглядав чужим, але не відразливим, у вигляді його почувалася своя неповторна гармонія.

Танцював він краще за всіх – через півгодини Ольша і Єнот втяли такий рок’н’ролл, що за іншими столиками дружно зааплодували, підпила парочка в кутку залу все хапалася за відеокамеру, хоча, що вони там назнімали в напівтемряві, Ольша не розуміла, а хтось навіть надіслав пляшку новосвітівського брюта.

До півночі всі помітно захмеліли – дегустація видалася пишною, та й реліктове вино виявилося надзвичайно підступним. Ольша неясно запам’ятала зворотну дорогу. За кермо сів, здається, Римас, але відразу же, начебто б, задрімав, засунувши руки в кишені. Ранком її розбудив Сеня.

– Їдемо на пляж, – повідомив він. – Не забудь купальник.

Ольша помітила, що голова, незважаючи на вчорашнє, на диво ясна.

На кухні шкварчала велетенська яєчня – хлопці-хірурги з дивним спокоєм міняли вишуканість ресторанів на домашню холостяцьку невибагливість. Ольшу до готування вони не залучали, очевидно, з принципу. А може, і ще чомусь.

Людні міські пляжі їх не цікавили. Сеня гнав «Оксо» на південний захід, уздовж узбережжя. Дорога петляла, як налякана мурашка. Зелень, скелі, море – все це змінювалося з калейдоскопічною швидкістю. Доглянуті ряди виноградників, свічки кипарисів, сірі вежочки Ластівчиного Гнізда… Лівадія, Гаспра, Місхор, Алупка, Сімеїз…

Сеня пригальмував, коли погляду відкрилася зовсім незвичайна для південного Криму картина: пряма берегова лінія. Жовтуватий пісок устеляв довгий, добрих два кілометри, пляж. Гори величаво застигли на відстані. Незважаючи на досить спокійне море, на берег обрушувалися круті метрові хвилі; темна синь води цвіла білопінними бурунчиками. І стояв нескінченний гул – це співало море, як співало воно вже мільйони років. Кожна хвиля мала свій голос, вела свою партію в споконвічному концерті природи. Машину вони залишили прямо на узбіччі. Ольша справедливо вирішила, що вкрасти її, швидше за все, непросто. І згвинтити щось типу дзеркальця – теж. Гвардія Сені, у всякому разі, нітрохи не турбувалася, залишаючи «Оксо» біля траси.

На нескінченній стрічці пляжу купками засмагали люди. Вільного місця вистачило б, щоб розмістити ще не одну сотню курортників. Напевно, сюди могли добратися лише ті, хто мав власні колеса. І гроші на бензин. Або друзів з колесами й грішми на бензин. Уздовж пляжу тяглася курна дорога, там і сям стирчали, як гриби-дощовики, зачохлені автомобілі. Ольша знала, що на Південний беріг приватний транспорт з-за меж Криму не пускали вже років вісім. Сеня пояснив, коли міняв номерні знаки на «Оксо».

Майже ніхто не купався, зате на гребені хвилі ковзали кілька серферів, окутаних райдужним ореолом бризок і жмутами піни. Зіваки на березі подбадьорювали їх незлагодженим вереском і розбійницьким свистом, але, ймовірно, даремно, тому що море шуміло голосніше.

Тільки-но вони ступили на жовтий, як масло, явно привізний пісок, Сеню окликнув стрункий мускулистий хлопець у строкатих плавках і темних окулярах. Здавалося, він тільки зліз із дошки й сяючі в променях сонця бризки так і залишилися в нього на плавках, «їхня людина», – негайно вирішила Ольша й не помилилася. Звали його Кейсі.

Не пройшло й п’ять хвилин як Ольша, Сеня, Римас, Єнот і Кейсі в компанії десятка серферів і їхніх подружок – просолених, засмаглих до синюватого блиску хлопців і дівчат – уже реготали, спілкувалися, пили коблевський мускат і пиво, якого Єнот приніс цілу сумку, купалися, грали у волейбол, обговорювали якісь внутрішні, малозрозумілі стороннім серферовські проблеми – одним словом, вели себе, як будь-яка нормальна молодіжна компанія на пляжі. Ольша плюнула на всі земні й космічні прикрощі й відверто розважалася, тим більше, що біля неї негайно стали упадати відразу троє аборигенів. Поступово тусовка росла й ширилася, підходили нові люди, все більше з портвейном; раз у раз хто-небудь хапав яскраво розфарбовану пластикову дошку, біг до моря й сковзав на очах у всіх уздовж пляжу. Аси демонстрували стрибки. Народ утішався з берега. Ольшу намагалися навчити триматися на дошці – у результаті вона разів п’ятнадцять шубовснула у воду й нареготалася на кілька років уперед. Потім їх викликали на змагання сусіди, що розташувалися за півмилі лівіше. На верхівці хвилі відбулося таке видовище, що Ольша більш як на годину забула, хто вона й де вона. До цього часу вітер з моря зміцнів і хвилі виросли ще на півметра, що серферів неабияк потішило. Таких, що програли, виявити не вдалося, тому справу обмили черговою дозою пива.

Наближався вечір, коли Кейсі й Римас звернули увагу Сені на світловолосого хлопця з дошкою в руках. Він ішов, загрузаючи в піску, з боку Фороса.

– Це дружок Сергія Затоки, – шепнув Римас.

Сеня неквапливо й немов би навіть знехотя обернувся. Ольша сиділа так близько, що розчула слова Римаса теж.

Єнот устав і перевальцем пішов назустріч. Смаглява шкіра, драні джинси, які зсохли– ся від довгого й важкого життя до шортів з торочками внизу, і довга шевелюра, що приховувала вуха, робили його схожим на завсідника дикого пляжу.

Побачивши його, незнайомець із дошкою завмер.

– Агов, Куню! – крикнув хтось. – Де тебе носило весь день? Ми мало понизовським не продули!

Той, кого назвали Кунею, насторожено позадкував, потім став бочком відступати до моря. Сеня підхопився, Єнот додав ходу, а праворуч, від дороги, з’явився Паха, який успішно таївся із самого ранку.

Куня з усіх ніг кинувся до прибою, усім пузом завалився на дошку й щодуху погріб від берега. Єнот, що загальмував біля самого краю мокрого піску, обернувся до Пахи.

– Корса-а отра-а! – крикнув він протяжно.

Утікач відгріб уже метрів на сорок.

Паха метнув Єнотові щось подібне до короткої тростини. – Швидше! – тихо процідив Сеня, косячися то на Єнота, то на Куню. Той уже встиг стати на дошку і неймовірно швидко заковзав геть, у бік Симеїза і Ялти.

«Тростина» в руках Єнота розкрилася на зразок віяла, перетворившись в незамкнутий диск-напівбублик. Не вистачало сектора градусів у сорок-сорок п’ять. Єнот жбурнув його пласким боком під ноги; розкрите віяло дивним чином зависло в двадцяти сантиметрах над мокрим піском. Під вагою Єнота він просів ще сантиметрів на п’ять.

Серфери з усього пляжу давно вже стояли на ногах, перетворившись у глядачів. Встала й Ольша. Віддалік, ні у що не втручаючись, застигли Римас і Кейсі.

Єнот, являючи собою щось середнє між серфером і скейтбордером, нісся над хвилями. Пінні верхівки хльостали віяло, розсипаючись світлими бризками, від чого воно танцювало під ступнями Єнота, наче норовистий кінь.

– Ч-чорт! – тихо лайнувся Римас. Ольша перехопила його погляд – удалині стояв чоловік з відеокамерою і знімав погоню на плівку. Напевно із самого її початку. Секундою пізніше його помітив і Сеня, і пронизливо свиснув.

Чоловік з камерою припинив зйомку і кинувся навтьоки. Сеня, Паха й Єнот, що заковзав напереріз до берега (мабуть, камера була важливішою від втікача Куні) спробували наздогнати його, та марно: неподалік стояла зелена «Смуга», машина, як відомо, потужна й швидкохідна. Чоловік з камерою блискавично стрибнув за кермо, і тільки його й бачили. Куню, що благополучно втік разом з дошкою, він підібрав за кілька хвилин у всіх на очах.

Лиця в Сені і Єнота стали наче кам’яними (у Пахи воно інакшим не бувало). Компанія серферів якось раптом відразу витягнулася півкільцем, повільно насуваючись.

– Що ви з ними не поділили, хлопці? – не без погрози пролунало перше запитання.

Перше й останнє. Інших не виникало – Паха похмуро дістав вінчестер. Хрускіт затвора мав властивість миттєво протвережувати.

Сеня взяв Ольшу за руку, Єнот підхопив одяг і спустілі сумки. Ні на Римаса, ні на Кейсі ніхто навіть не глянув, видно, їм нічого було розкриватися.

Ольша обернулася й безпомічно глянула на засмаглу строкату юрбу. Так і не вдалося стати частиною неї. А хотілося.

Ще здалеку стало помітно, що «Оксо» понівечили до невпізнанності. Скло й фари, щоправда, лише покрилися дрібного мережею тріщин, але вціліли, зате по корпусу 1 мов кувалдами молотили. І шини порізали І на жмути.

– Так! Чудово… – процідив Сеня. – Хвилин І на двадцять, не менше. Тепер їх точно не І наздогнати.

Квапитися хірурги відразу перестали. Взагалі, навіть зробивши помилку, Сеня з Єнотом ніколи не злилися й не ремствували. Намагалися виправити по можливості швидше й докладали до цього всіх зусиль.

Покалічені дверцята спільними зусиллями вдалося трохи відчинити, точніше підняти. Усередину просочився Паха, зробившися пласким, як дошка. Він торкнув щось на пульті й поспішно покинув машину.

Поранена «Оксо» ожила. Мутними плівками «потекло» скло, з покришок лахміттям почала відвалюватися ушкоджена гума, захрумтів, випрямляючись, метал. Вм’ятини пропадали. Автомобіль відновлювався на очах.

– Що це Паха там сотворив? – буденно запитала Ольша. Здивування цього разу не було.

Сеня пояснив:

– Задіяв програму машинної регенерації…

От так. Машинна регенерація. Ніби в ящірки: відтоптали хвіст, ну й дідько з ним. Новий виросте.

Ольша зітхнула. Адже насправді перед нею стояла втілена смерть усіх станцій техобслуговування. У вигляді кнопки на панелі кермування і якоїсь крихітної коробочки в надрах інопланетного автомобіля.

Сеня не помилився з часом: за двадцять дві хвилини «Оксо» знову став як новенький.

– Їдьмо…

Незважаючи на видимий спокій і незворушність, настрій у хірургів було надзвичайно огидний.

– Скажи, Сеню, – запитала Ольша, дивлячись просто в бісмаркові окуляри, – чому з «горіха» машина виростає повністю за десять хвилин, а регенерує вдвічі повільніше?

Сеня помовчав, потім буркнув:

– Це до Єнота. Він спец…

– Програми різні, – зітхнув Єнот. Напевно, він не міг второпати, як можна не знати таких простих речей. – Різний рівень складності: чи рости за готового програмою з форсажерами, чи відслідковувати ушкодження й заново створювати програму. Та й енергії на регенерацію разів у сім більше йде…

Ольша зітхнула. Ембріомеханіка… Слово якесь неживе.

Зелену «Смугу» дорогою вони так і не наздогнали. Що, власне, й очікувалося.

У Ялту в’їхали вже затемна. Нічне небо атакували міріади вогнів по всьому узбережжю, темінь висіла тільки зверху, над горами, а в місті потоки електричного світла захльостували кожну вулицю.

– До «Ореанди»? – запитав Єнот.

Сеня кивнув.

«Оксо» звернув на вулицю Гоголя й покотив уздовж канала, куди люди сховали жваву гірську річечку Учансу.

Вони припаркувалися на стоянці між «Фордом-Венера» і низенькою пальмою біля тротуару. Пальма дуже була схожою на дитячу іграшку.

– Товстий! Перевір номер і ресторан. Потім повертайся.

Ольші Сенин наказ нагадав шкільні задачки з програмування. «Взяти кулю зі смугастої урни…»

Паха безмовно пішов до шикарного порталу, дорогою «переодягтись» в денді-стилягу, аж до хризантеми в петлиці. Швейцар на дверях поклонився йому, немов арабському шейхові, набитому нафто доларами.

Ольша хихикнула: якщо Паха сотворив кредитку із власної тканини, швейцар пошиється у дурні, бо Паха тканинами не розкидався, навіть гільзи після стрілянини втягував у себе.

Повернувся він дуже швидко. Похитав головою – мовляв, немає ніде.

Єнот рушив машину. Емоції вони із Сенею стримували.

Майданчик перед будинком на Манагарова освітлював стародавній ліхтар на металевому стовпі а-ля Лондон, дев’ятнадцятий вік. Тільки не газовий, а електричний. І яскравий, наче галогенна фара.

Тільки-но вони покинули «Оксо», не встигнувши навіть опустити двері, збоку, з– за дерев, хтось прокричав:

– Руки! Ви оточені. Стріляємо без…

– Ліхтар! – шепнув Сеня. Паха похмуро дістав вінчестер. Тихе «Пок!» замість звичайного «Ду-дут!» потонуло в гуркоті трьох пострілів з вогнестрілки. Ліхтар бризнув осколками матового скла й відразу запала напівтемрява, ледь розсіювана світлом у кількох вікнах.

Ольшу миттєво й дбайливо вклали на асфальт. «Не ворушися», – прошептала їй на вухо неясна тінь голосом Сені й зникла. Немов би хтось чаклував. Щойно була поруч, а наступної секунди вже нікого не залишилося.

«Пок, пок», – пролунало праворуч. Потім глухо й дуже голосно заговорили земні пістолети. Шум бійки, лайки (теж земні), і раптом – тиша. Довго-довго. Ще шум бійки, і знову тиша. Цього разу назовсім.

Голову від асфальту Ольша ще довго не зважувалася підвести. Нарешті, насмілилася, підняла й побачила, як квапливо йдуть від сусідньої дев’ятиповерхівки Сеня і Єнот. З іншого боку наближався Паха.

Сеня поставив її на ноги, немов важила вона не більше плюшевого ведмедя. Потягнувся до своїх окулярів, поправив. Два скельця віддзеркалювали перелякану Ольшу.

– Хто це був?

Сеня зітхнув:

– Їдьмо… Не бійся, все вже гаразд.

«Оксо» так і стояв з піднятими дверцятами й зараз дуже нагадував птаха, що здійняв на зльоті крила.

Ольша подумала, що справи в хірургів раптом ускладнилися. Наркоз перестав діяти, пацієнт небезпечно заворушився.

Ночували вони в готелі «Південний» навпроти морвокзалу.


6

Вранці Сеня з Єнотом одержали по зв’язку прочухан і мали відповідний вигляд. Замовили сніданок прямо в номер (Ольші, що жила в одномісному за стіною – теж) і безрадісно поглинали «Піно Грі Ай-Даніль», куплений у вестибюлі.

Годині о десятій з’явився Хасан. Якщо він і повідомив щось нове, то вдався до чогось іншого, ніж мова. Сеня з Єнотом відразу пожвавилися, допили «Піно Грі» і наказали Ольші збиратися «гуляти на набережній».

Паха з Хасаном одразу пішли геть. Хвилин за п’ять спустилися й вони втрьох. Цього разу Сеня вирішив іти пішки, та й тої ходьби до набережної було всього близько хвилини.

Тільки-но вони показалися з вестибюля, казна-звідки з’явився поліцейський з відділу регулювання руху. Довелося затриматися. Ольша помітила, що Єнот потай узявся за паралізатор. Навряд чи це передвіщало щось добре.

– Вибачте, панове, чи не вам належить он та машина, хетчбек, темно-сірого кольору?

Сеня, зберігаючи кам’яне лице, погодився:

– Так, це моя машина.

– Прекрасна модель! Як, до речі, називається? Щось не пригадаю такої, хоча регулярно переглядаю європейські, американські та японські каталоги.

– «Кондор Кордильєра», – без запинки відповів Сеня. – Мені теж дуже подобається.

Ольша ледве стримала усмішку. Адже «Оксо» дійсно був птахом «типу орла».

– Вперше чую! Чия збірка?

– Південноамериканська. Перу. Дочірнє підприємство австралійської фірми «Бас-роллс». Екзотика, знаєте… А що не так, офіцере? Страховка…

– Та бачте, – перебив поліс, – учора цю машину, сильно ушкоджену, бачили неподалік Фороса…

Сеня дуже натурально розсміявся:

– Що ви! Моя в повному порядку, можете глянути, – він запрошувально повів рукою.

Єнот випереджально притримав Ольшу за лікоть.

– Стій на місці… він сам розбереться.

«Не сумніваюся», – подумки фиркнула Ольша.

Поліцейський якийсь час бродив біля «Оксо», дивлячись на неї то з одного боку, то з іншого, потім довго вдивлявся в папери, слухаючи пояснення Сені, і, козирнувши наостанок, величаво віддалився.

– Дурило, – констатував Сеня, повернувшись. – Однак, оперативно працюють, цього не віднімеш. Добре, що вчора номери змінити не полінувалися…

Ольша похитала головою, дивлячись на Сеню: «не полінувалися»! Та ж там тої всієї справи, що натиснути кнопку на пульті. Чи трохи точніше: набрати на компі команду й увести дані. От шланги!

Єнот зітхнув:

– Гаразд, ходімо…

Звернули праворуч. Сеня мигцем глянув на вивіску з багатообіцяючим написом «Таверна» і твердо попрямував стороною. На набережну вони потрапили, минувши готель «Крим», будинок моряка і крихітний ледь вигнутий місток з ажурним зеленим поруччям. Перед пам’ятником Леніну трюкачили хлопчаки на скейтах. Позад Леніна синів щедро приправлений мідним купоросом басейн; здавалося, що вождь більшовиків щойно випірнув і зійшов на гранітний п’єдестал, тому що сам пам’ятник весь був покритий зеленуватим нальотом. Час нікого не щадив. Прибирати Леніна, схоже, ніхто не збирався.

«І правильно, – вирішила Ольша. – Нехай собі стоїть. Заважає він, чи що? Зрештою, він теж історія. Я от навіть не пам’ятаю імені останнього російського царя. Чи то Микола, чи то Олександр, чи то другий, чи то третій – нізащо не згадати. Може, і знала б, якби бунтівний жовтень не змів усіх героїв минулого з постаментів».

Море синіло ліворуч непідробленою (некупоросною) фарбою. Набережна кишіла гуляючими, торговцями, фотографами, жебраками, лоточниками… Око ловило безперервний рух. Пальми, ялини й кипариси шелестіли про щось своє, рослинне. Надувні ляльки й звірі фотографів дуже яскравими плямами майоріли на тлі сірого асфальту, розм’якшеного шаленим ялтинським сонцем. Величезний лайнер, що блискав білизною, являв погляду неосяжний, у віспинах ілюмінаторів, бік.

Трохи далі розташувалися художники, окупувавши всі лавки. Схоже, проходила якась виставка. Удалечині хтось мерзенно горлав під гітару, зіваки помилково приймали цей немилосердний лемент за спів. Позиритися на виставку вирішили пізніше й звернули в «Штурман». Там подавали дванадцять сортів морозива. Ольша навмання замовила три. Єнот не зводив очей (точніше окулярів) з входу. Дивно, але Сеня з Єнотом не стали пити – зазвичай вони не пропускали нагоди скуштувати щось їм ще незнайоме.

– Пам’ятається, за «русалкою» пивна була, «Парус», – зітхнув Сеня мрійливо. – Бармен сидів ще такий пузатий… не пам’ятаю як звали. Жонглер, їй богу, келихи так у нього й порхали… У дев’яностому, здається…

Ольша в дев’яностому ще в школу бігала. Бантики, фартушок білий. І вже сережки, предмет особливої гордості.

Після «Штурмана» спустилися в підвальчик, схожий на підземелля лицарського замку. Усередині таїлися дві крихітних зали. Єнот з порогу вслухався в музику.

– Здорово, – прошептав він. – Що це?

– «Пінк Флойд», – Ольша сіла за столик. – Сімдесят п’ятий рік. «Wish you were here», самий початок.

Єнот зачаровано піддавшись магічному дійству англійської четвірки, що тужила по Сіду Баррету, опустився на стілець.

Прийшов Сеня з замовленням.

– У їхньому світі така музика у великій шані, – пояснив він Ольші. – До речі, може ти не знаєш: Єнот чує набагато краще, ніж ми з тобою. І в ширшому спектрі.

Ольша дивилася йому в окуляри.

– А у вас що в пошані?

Сеня усміхнувся:

– Все потрохи. Мабуть, щось на кшталт вашого кантрі, тільки важче – це найпопулярніше. Типу «Кріденса» або «ЗетЗет Топ». Ритм плюс мелодія. Стравінського в нас навряд чи оцінили б. Хоча я особисто дуже люблю ваш «Дип Перпл» і «Металіку».

«Перпл» і «Металіку» тільки ледачий не любить», – подумала Ольша і покосилася на Єнота – той навіть дихати перестав.

– Треба буде подарувати йому компакт, – вирішила вона. – Хоча, чи знайдете на чому прослухати?

Сеня похитав головою:

– Не варто… В архіві напевно є.

Ольша глянула на нього з повагою. Якщо архів чужопланетної розвідки містить «Флойд», «Перші» і «Кріденс», значить вони непросто дундуки з рефлексами зелених беретів. Значить, вони готові не просто розмахувати скальпелем, але й спробувати зрозуміти нас. Зрозуміти!

Тому що різати може й мавпа, а зрозуміти – лише Людина.

Але хіба може Людина вбити іншу людину, навіть якщо та – негідник? Хто відповість? Хто напоумить?

Ольша стисла кулаки. Ці двоє і, напевне, їхні співвітчизники на двох планетах вирішили питання на користь скальпеля, раз і назавжди. Ольша ще не вирішила – для себе. І ще вона раділа, що опинилася серед тих, кого хірурги намагаються зрозуміти, а не відразу з вінчестера…

Виходить, операція має шанс пройти успішно.

Полудень лежав на гострих маківках кипарисів. Дуже не хотілося з прохолоди підвальчика виходити на задушливу волю літнього дня. Однак Сеня з Єнотом невблаганно тягли до відомої лише їм мети.

Народу на набережній поменшало. У тінь, напевне, поховалися, в кав’ярні. Лише фотографи стоїчно стирчали під своїми квітчастими парасолями, терплячі, немов павуки в тенетах. Кожен норовив націлитися в Ольшу заморським об’єктивом.

Пройшли повз художників; Завгороднього Ольша побачила тільки після того, як Сеня легко бацнув її ліктем.

– Дивися! Він?

– Він…

«Ніби й сам не знаєш…» – подумала.

– Підійди, привітайся, – звелів Сеня. – Поговори. Хоча б півхвилини.

Ольша на мить розгубилася. Сеня і Єнот шаснули в сторони, наче в повітрі розтанули.

Завгородній фланірував трохи попереду двох громил. Ні кроку він не ступав без охорони – Ольша ще в Коблевому це помітила.

Ну що ж, затримати, так затримати. Піднесла голову, змусила себе усміхнутися, хоча й без особливого ентузіазму.

Завгородній її впізнав, розцвів, руки розчепірив, навіть його бульдоги від несподіванки шарпнулися.

– Ба! Стара знайома!

– Здрастуй, Борю!

Ольша говорила розтяжно, щоб потягти час.

Завгородній продовжував цвісти:

– Ти яким вітром у Ялті?

Ольша невиразно знизала плечима:

– Так, занесло… Попутним.

Завгородній критично глянув на її вбрання. Незважаючи на деяку ефемерність (літній же), він коштував Сені неміряних баксів у валютному відділі готельного шопу. Ольша гляділася як дочка мільярдера, що втекла з будинку і прихопила з собою кредитну картку татуся.

Краєм ока Ольша помітила, що Сеня й Єнот поклали двох охоронців, що слідували трохи на відстані. Як Римас із напарником кладуть ще двох зовсім вже на відстані, не помітив би з її місця й багатоокий Аргус, навіть якби мав підзорну трубу: діло робилося за рогом, в Чорноморському провулку, що виходив на набережну.

– Може… – почав було Завгородній, але тут громило за його спиною звалилися горілиць, не видавши ні звуку, а їхнього боса акуратно взяли під лікті виниклі просто з асфальту Паха з Хасаном.

Упакували його за секунду.

Отут на гріх собі з’явилися двоє поліцейських. Обидва розгублено потяглися за зброєю.

Хасан міцніше схопив Завгороднього й повів його вбік, Паха похмуро дістав вінчестер.

«Пок!» – так говорила його рушниця, коли Паха не хотів нікого лякати, а намагався, навпаки, діяти тихіше й по можливості непомітніше.

Пістолет одного поліса вибило з рук; другий, підкоряючись жесту Пахи, сам кинув свій на землю.

Із провулка заднім ходом випірнула машина; Хасан заштовхнув Завгороднього в салон і пірнув слідом. За кермом сидів, начебто б, Римас.

Ольшу шарпнули за руку – це виявився Сеня.

– Ворушися!

Прямо на набережній стояла ще машина. Її появу Ольша проґавила геть-чисто. Єнот тримав ногу на акселераторі і рвонув з місця, ледь Сеня захлопнув дверцята. Дороги Єнот не розбирав: набережна, крамничка, клумби, кущі – усе пірнало під капот, під днище. Потім колеса торкнулися асфальту; Ольша відсторонено дивилася у вікно. Вулиця Катерининська, пам’ятник Лесі Українці, дім-музей з шикарним різьбленим балконом… Леся залишилася ліворуч. Вулиця Кірова, поворот.

– Колір! – нервово нагадав Сеня. Єнот кивнув.

Капот, що дотепер виразно білів за лобовим склом, раптом налився червоним, немов засоромився. Єнот поводився з компом з надприродною швидкістю.

Хвилин сорок вони каталися містом без певної системи. «Напевно, обрубують хвости», – вирішила Ольша. Про Паху запитувати вона не стала. Кому-кому, а йому втекти від поліції простіше простого: звернув за ріг, перевернувся собакою, скажімо, чи зграєю горобців, і тю-тю. Або ще простіше – у воду, і тільки його й бачили. Дихати йому начебто не обов’язково.

У готель вони увійшли зі службового входу, відсидівшись з годинку в «Чарді». Швейцар, що попивав каву на варті, побачивши купюру з Шевченком запопадливо посміхнувся. Купюра перекочувала в його кишеню. Відтепер тут ніколи не проходили двоє молодих людей у темних окулярах і дівчина у вражаючому вбранні.

– Переодягнися і приходь до нас, – сказав Сеня, відмикаючи номери.

Він дочекався Ольшу в коридорі, сковзнув у її кімнату й закотив щось розміром з горошину під ліжко. Потім вийшов і замкнув двері.

Паха валявся на кушетці, нагадуючи, як завжди, мумію. Єнот розмовляв по-гіанському з кимсь захованим у дипломаті. Сеня став поруч, трохи повернувши стіл; тепер Ольша бачила в дзеркалі відображення нутрощів того, що зовні виглядало, як звичайний дипломат. Майже всю, що стояла вертикально, кришку займав плаский екран. На екрані було в наявності обличчя літнього чоловіка з печаткою начальництва. Одягу його не можна було розглянути.

«Мабуть, їхній шеф, – подумала Ольша і налила собі вина з початої пляшки, що стояла на столі. – Віщає з піднебесся. Із супутника, наприклад…»

Глянула на етикетку, перш ніж пригубити: десертне, «Золоте поле».

Люблять ці монстри гарні вина, трам-тарарам!

Монстри, себто Сеня з Єнотом, смиренно слухали начальство. Ймовірно, їх знову шпетили.

Нарешті начальство вгомонилося, і лже-дипломат був закритий.

– Фу! – зітхнув Сеня і негайно потягнувся за пляшкою.

Темно-рубінова рідина полилася в кришталеві фужери, підводячи риску під незапланованою одісеєю Ольші.

Сеня з Єнотом розслаблювалися. Зробив, як кажуть, діло…

Ближче до вечора передавали місцеві новини по каналу «Південний Крим». Єнот заздалегідь увімкнув телевізор. Обіцяли приголомшливий репортаж нової зірки тележурналістики Сергія Градового. Тут він устиг здобути популярність, яка й не снилася у свій час Політковському. А вражаючий репортаж не міг не мати стосунку до сьогоднішніх подій на набережній.

Ольша байдуже чекала, зручно влаштувавшись у кріслі й слухаючи впіввуха Сеню з Єнотом. Ті точили ляси на тему вина, плануючи, що вони тут закуплять, щоб відвезти «до себе».

Її обіцяли відпустити, як тільки піймають Завгороднього. Ніби тепер час. Вона чекала, не відважуючись нагадати про себе. Мурмотіння телевізора пролітало повз свідомість.

Раптом Сеня з Єнотом замовкли на півслові. Ольша вп’ялася в екран.

Великий план: вид Ялти з гір. Сонце, море, зелень.

Добре поставлений голос:

«… кого тільки не побачиш у нас у Криму. Стікаються звідусіль, були б гроші».

Низка лотків із три-чотиризначними цінами. Ліниво-нахабні лоточники в фірмі безупинно жують який-небудь «Орбіт» або «Стиморол».

«Приходять…»

Екзотичного виду хлопці – хайрасті, з гітарами й пухлими рюкзаками – бредуть уздовж дороги.

«Прибувають морем…»

Теплохід біля причалу. Чайки. Прапор тріпається на вітрі.

«Приїжджають… хто на чому».

Тролейбус із Сімферополя. Двері з шипінням відчиняються, виходить різномастий народ з поклажею й без; на задньому плані миготить шикарний «Мере», камера кілька секунд проводжає його.

«А іноді навіть прилітають».

Ольша мало не випала з крісла.

«Оксо» над дорогою. Ширяє; позаду майже невидиме у світлі дня полум’я. Колеса горизонтально під днищем. Ось «Оксо» завалюється набік, пірнає під тролейбусні проводи, колеса стають, як треба, й торкаються покриття дороги.

«Ті, хто прибув у Ялту таким незвичним, способом свою появу не афішували».

Пустельна дорога, «Оксо» довго котить на самоті.

«Напевне, їм є що приховувати».

Великим планом – Сеня з Єнотом. Обидва в дзеркальних окулярах, схожі чи то на легковажно одягнених дипломатів, чи то на контррозвідників з пригодницького фільму.

Незворушний Паха, схожий на манекена. Повністю нерухомий, хоча добре видно, що довкола нього в’ються кілька бджіл.

Розсміяна Ольша – її зняли вчора на пляжі.

Сеня тихо вилаявся по-гіанському. Ольша ні слова не зрозуміла, але інтонацію цілком уловила. Так, від такої реклами добра не чекай…

«Ця симпатична команда далеко не байдужа до ще одного гостя Ялти. Теж не особливо бажаного».

Завгородній великим планом.

«Завгородній Борис Олександрович, 1952 року народження, громадянин Росії, мешканець міста Волгограда. Замішаний у гучній справі дворічної давнини, пов’язаній з торгівлею рідкоземельними металами, а також у низці дрібніших махінацій. Благополучно ховається від правоохоронних органів уже декілька років».

«А це… – камера ковзає по обличчях громил-охоронців, – це його руки. Точніше, кулаки. Залізні кулаки».

Набережна, народ, що прогулюється.

«Та повернімося до більш симпатичної команди».


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю