Текст книги "Миколаївське небо"

Автор книги: авторов Коллектив

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

Десь вгорі, на віддалі, лунали голоси. Незнайомий, сувороначальницький, такий, що виказує звичку наказувати, і розгублений, знову ж таки з легкою вібрацією (цього разу чи не від страху?) тенорок його ката.

– Чем ето ти, Ґрущук, здесь занімаєшься? Почему вместо тебя на входе сержант сідіт?

– Допрашиваю сина врага народа, товаріщ полковнік…

– Кроме тебя, значіт, некому? Ти у нас нєзамєнімий? – в начальницькому голосі почулися ледь стримувані нотки роздратування. – Ти знаєш, что коміссія із центра прієзжаєт?! І пост бросіл! Ану, марш на место!

– Єсть! – клацання каблуків.

– Стой! Коґо ето ти так обработал? – поцікавився «суворий», немов тільки зараз помітивши Арсенія, що скорчився на підлозі.

– Так я ж і говорю, товаріщ полковнік!.. Син саботажника, Акакія Мартинєнка. Увєрєн, что оні в сговорє! Я єго з дєтства знаю. Та ещьо сволочь!..

– Ладно, разбєрьомся. Свободєн!

Пролунали чіткі кроки, скрипнули двері.

– Сержант! Отвязать, умить і в камеру покамєст.

– Єсть! – дзвінко відповів третій голос, що мовчав до цього. Сильні руки підхопили напівживого Арсенія. Його безвільний тулуб відв’язали від стільця і знову кудись поволокли. Ще раз облили водою і з розмаху жбурнули на підлогу, об яку він досить відчутно вдарився. Десь ззаду гуркнули важкі металеві двері.

Чиїсь руки підхопили його під пахви й відірвали від підлоги.

Наскільки дозволяли набряклі очі, що заплили синцями, Арсеній огледівся. У приміщенні, де він опинився, мабуть, підвальному, окрім нього сиділо десятка півтора різномастого народу. Люди роздивлялися новоприбулого з повною байдужістю. Але батька серед них не спостерігалося.

Над Арсенієм схилився пристойно одягнений старенький.

– Як ви себе почуваєте, молодий чоловіче? – співчутливо поцікавився він.

– Не ду-уже… – зізнався моряк; він спробував сісти, спершись спиною до стіни, і зашипів від гострого болю в області ребер.

Старий допоміг йому сісти й сам прилаштувався поряд. Помовчали кілька хвилин.

– Вас, моряче, за що взяли?.. – запитав старий, дивлячись кудись вдалечінь, за стіни підвалу.

– Сам не знаю, – чесно відповів хлопець. – Прийшов з рейсу, забігаю додому… Батька, виявляється, заарештували з абсолютно безглуздої причини! Там у них на заводі щось вибухнуло на замовленні, і його звинуватили в саботажі. Але це ж бредня якнайповніша!..

– А хто, вибачте, ваш батечко?

– Інженер на «Руссуді».

– Вочевидь, ще за старого режиму служив?

– Звичайно, – спробував знизати плечима Арсеній. – Він все життя будує кораблі. Це справа, якій він присвятив усього себе! Він будує кораблі, а не руйнує їх…

– Ну, з ним зрозуміло, – кивнув співбесідник. – Старорежимний фахівець, ясна річ, що під підозрою. Але вас за що?

– Ось саме це я зовсім збагнути не можу! Прийшов сюди довідатися, що й як… Тут раптом зустрічаю товариша дитинства. Сам не чекав! Зрадів ще, дурень. Гадав, допоможе чим… А він мене натомість до стільця прив’язав і молотив, як селяни пшеницю на току.

– О-он як?! – пожвавішав візаві. – Колишній товариш, кажете? Зрозуміло. А вам, часом, не траплялося його в дитинстві бити?

– Ну, було кілька разів…

– І через дівчаток, мабуть, сутички бували? – старий звів брову.

– Один раз, – відповів здивований Арсеній. – А…

– Не здивуюся, якщо вашого батька узяли саме за його наведенням.

– Але навіщо? – здивувався хлопець.

– А ні навіщо! Просто, щоб помститися. Якщо не безпосередньо, то через батька. Іншими словами, тим або іншим способом нашкодити вам! Таких людей багацько. І чимало з них, як і ваш товариш, дорвалися зараз до влади. Тупе стадо нероб, сп’янілих від крові, що проливається ними. Сумне, скажу вам, видовище…

Арсеній дивився на співбесідника широко розплющеними очима. Ще б пак! Говорити таке, і де?! У підвалі міського управління НКВСН.

– Так, так, молодий чоловіче. Саме так! – старенький засмучено похитав головою. – Але, з іншого боку, кожен народ має тих правителів, на яких заслуговує…

Він обернувся до Арсенія, що сторопів.

– Але ви, хлопче, не хвилюйтеся! Все владнається. Хоча ЇМ це й не властиво, але розберуться.

Важкі металеві двері із заґратованим віконцем, що замикали вихід з камери, гучно вдарили об стіну. Два похмурі бійці цілеспрямовано пройшли через усе приміщення до співбесідника Арсенія, мовчки підхопили старого під руки й потягли до виходу.

– Минуле виправить сьогодення, – устиг кинути той через плече, перш ніж двері брязнули об металевий косяк.

Арсеній провів у камері ніч. Забувшись на холодній підлозі кількома годинами неспокійного сну, на ранок він відчув себе абсолютно розбитим. Боліло ВСЕ!

Окрім того, дуже хотілося їсти. Проте сніданку для арештантів передбачено не було.

У вікні, що виходило на вулицю, остаточно посвітлішало, коли двері знову відчинилися. Увійшли двоє, зупинилися на порозі.

– Мартинєнко Арсєній! – ні до кого конкретно не звертаючись, якимсь млявим, тремтливим голоском, вимовив один.

– Я! – відгукнувся старпом «Революції», підводячись.

– С намі! – коротко кинув другий та кивнув головою на вихід.

Арсєній насилу підвівся на ноги, підібрав своє пальто, постелене на підлогу. Крекчучи й похитуючись від болю і слабкості, попрямував до дверей.

– Пробачте, – звернувся він, піднімаючись сходами, до одного з конвоїрів. – А що сталося з тим стар…

– Не разговарівать!!! – так гаркнув на моряка один з супроводу, що той трохи не впав. – Впєрьод!

Подальший шлях пролягав у мовчанні. Після короткої подорожі вони зупинилися перед масивними двостулковими дверима темного дуба з масивними бронзовими ручками.

– К стєнє! – скомандував один з поводирів і несильно підштовхнув Арсенія в спину. Другий постукав у стулку, відчинив її й доповів:

– Товаріщ полковнік! Арєстованний Мартинєнко по вашему пріказанію доставлен.

Арсенія грубо, але не дуже сильно, штовхнули в спину, і він опинився в просторому кабінеті. Тут, по обидва боки довгого, засланого червоною тканиною столу, сиділи троє в напіввійськовому і якийсь «чин» у парадній формі НКВС. А з краєчку, по-сирітськи, примостився… змучений і постарілий Мартинов-старший.

– Батьку! – Арсеній рвучко зробив крок… І зупинився.

– Нє стєсняйтєсь! – дозволив чин у формі вже знайомим Арсенію суворим голосом. Хлопець кинувся до батька, вони рвучко обнялися.

– Тату! Як ти? Тебе не били? – шепотів хлопець, утираючи рукою сльози, що бігли по щоках.

– Все добре, синку! Все добре!.. – як заведений, повторював старий суднобудівник, стискаючи сина в обіймах з такою силою, яку важко було чекати від його немічного тіла. З плутаної розповіді батька Арсеній зрозумів таке.

Голова комісії, немолодий грузин у гімнастерці, галіфе, начищених до блиску чоботях і чорному шкіряному реглані, прикрашеному трьома орденами Червоного прапора, така собі «маленька копія товариша Сталіна», як виявилось, раніше, ще до революції, теж певний час працював на заводі «Руссуд» і був особисто знайомий з інженером Мартиненком. Дізнавшись, що він арештований за звинуваченням у саботажі, товариш Ерінідзе особисто провів короткий допит.

Мартиненко-батько був негайно виправданий з усіма можливими вибаченнями. Коли ж стало відомо, що й син опинився… гм-м… помилково, так би мовити… словом, виправдано було й сина теж.

– Ета-а, стала біть, твой орол і ест? – грузин, вважаючи, що дав їм досить часу для першого сплеску емоцій, підійшов, примружився.

– Вах, сино-ок, кто ето тебя так отделал?

– Та я… – Арсеній зам’явся.

Голова комісії перевів погляд на «форменого» полковника, багатозначно підвів праву брову і запитав:

– Может біть ві, товарісч, что-небудь знаетє об етом?..

Полковник напружився, видав щось схоже на «ґґрррггхм», після чого повідомив:

– Досадное нєдоразумєніє! Ґґрмхх…

– Дасадноє нєдоразумєніє, ґаваріш! Ві так ета називаєте? – грізний голова нахмурив брови. – Дасадноє нєдоразумєніє, дараґой, ето ка-агда на-а ґрабля на-аступил. Абідна, дасадна, но ладна, да-а?!. А ти на неґо пае– матрі. Он, на-а-твоему, щто-о, баролея с етім ґраблям, да-а? І он его сільно на-абіл? Неті.. Ті пасматрі, на-асматрі! У неґо же на ліце живоґа места нет, да! Ето разве харашо-о? Он же маладой красівій парень! Джиґіт! – Георгій Вахтангович щиро хлопнув Арсенія по плечу, вціливши при цьому прямо у здоровезну гематому, яка виразно проступила за ніч, що примусило моряка хворобливо скривитися. – Должен девкам нравіца! А ві? Вах! І, ґлавноє, за щто-о? А?..

Чорні очі комісара свердлили полковника. Полковник відчайдушно лупав очима; решта, хто був у приміщенні, застигли в німій сцені.

– Кто? – буденно запитав голова комісії з центру, дуже значуще піднімаючи вже обидві брови.

– Ґрхмм… Чьто… ґмм… кто? – відповів місцевий начальник, міняючись з обличчя.

– Слющьй, дараґой! Ті щто, ба-альной, щто лі? Щто ті всо время ґуди-ищ, хрипи-ищ, как ба-альной паровоз, чеснає слово, даі.

– Нікак нєт! Не болєні – відрапортував його «співбесідник», витягуючись по швах.

– Во-от! Ві-ідіщ? Ті не ба-альной, а парень во-от ні за щто-о болен, – голова підійшов до полковника, фамільярно обійняв його за плечі. – Причінілі парню зло, на-анимаєш! А зло, ано же да-алжно біть наказано, да?

Не чекаючи згоди співбесідника, він сам відкинув будь-які можливі сумніви.

– Да-алжно! Вот і ска-ажи мне, кто тот художьнік, ка-аторій так еґо раскра-асіл?

– А-а-а-е-е… – полковник набрав повні легені повітря і прошепотів впівголоса: – Капітан Ґрущук. Владімір е-е… гм! Он у нас немного того… нєрвний!

– Не-ервний, ґаваріш, да? Вот ет-та і плохо, слющьй! Чекіст, ведь, ка-ак ґаваріл таварисч Желє-єзний Фелікс, кроме всего прочеґо должен іметь халодний ум! Аднаго ґа-арячега сердца здес недостатощно, не-ет!.. А он у тебя на людей брасаєца, бьо-от іх ни за щто, репутасию о-орґанам портіт, да-а?.. І какіх людей! Сам пасматрі! Ма-аладой маряк! Старщій на-амощнік капітана, да-а?! Харощій спесиалист, слющьй, в калектіве все его уважа-ают, да?!. Ладна, слющьй!! Я-a пака с лудьмі на-апращаюс, да-а? А ти давай, дараґой, зові суда сваего мясника-а. Буду с нім беседовать.

Віддавши розпорядження, комісар-голова охопив руками плечі обох Мартиненків, гуркочучи щось бравурно-втішливе. По дорозі їм попався капітан Грущук, що поспішав нагору по сходах; Обличчя колишнього однокласника перекосилося від побаченої ідилічної картини. Він рвучко став у стійку «струнко», чітко віддав честь, обпікши Арсенія ненависним поглядом, і продовжив підйом з подвоєною енергією.

– Ладна-а, А-акакий!.. Бі-івай!.. Работаць нада. Сам видишь, пра-аблем мноґа-а, e-e! І кадри не тє-е… Ладна-а, джиґіти-и, бівайте здарові-е, не держіте злаї.. А етаґа вирадка-а в чінах, да-а, мі-і пріме-єрно нака-ажем, да-а?!

Батько з сином попрощалися зі своїм несподіваним рятівником і, підтримуючи одне одного, попрямували додому.

Стоячи на ґанку й проводжаючи їх довгим пильним поглядом, Ґоґі Ерінідзе пригадав своє минуле. Буйні вихори революції захопили його, вже немолодого робітника, крім того, ще й одного з таємних миколаївських кримінальних авторитетів. І піднесли вони його не мало не багато, а майже на саму вершину республіканської НКВС-ної ієрархії!

Акакій Мартиненко був дійсно хороший фахівець і добра людина! А крім того, Лаврентій Павлович особисто, 6 приватній телефонній бесіді, «висловив побажання» зразково покарати кого-небудь «із органов! А то жалоби пріходят»…

Маючи чітку директиву, Ерінідзе з радістю узявся за її втілення в життя. Тим пач^е, що сама по собі випала така слушна нагода!

Ґоґі рішуче повернувся в будинок, стрімко злетів сходами на другий поверх в кабінет, зачинив за собою двері..

– Ну-у, ґаварі дава-ай, на-арщивес-сц, а– аправдива-айса, да-а?!.

***

Він ледь вибрів у двір і там знесилено привалився до стіни. Ніг просто не відчував.

Ще б пак! Така звістка кого завгодно здатна підкосити.

Чверть століття тому він, жвавий відчайдушний хлопчисько-сирота, найнятий на допомогу панському прикажчикові, з вантажем прядива по підряду приїхав до Севастополя. Раніше він не бачив води більше, ніж річечка під назвою Синюха, що протікала через село. З першого погляду він несподівано, але щиро, всією душею полюбив те, що побачив.

МОРЕ.

Полонив хлопчика простір. Хвилі, що напливають на берег нескінченно. І відсутність землі на горизонті… А що там? За горизонтом?.. І раптом нестерпно захотілося йому подивитися, що там, за цим самим горизонтом, знаходиться.

Він кинув обоз, пробрався на корабель, сховався у канатний ящик… Знайшли його вже в морі, поки вирішували, що з ним робити, малий прижився, став юнгою. Потім, коли виріс у кремезного парубка, – став матросом.

З того часу багато що сталося, багато що траплялося. Походи й битви, шторми й штилі. З простого матроса вислужився в боцмана…

– Гавриличу!.. Винуват, пане боцмане! З вами все гаразд? – поряд з ним стояв юнга Альошка.

Христофор настовбурчив його буйну чуприну.

– Йди, хлопче. Все у мене добре! Так, потьмяніло щось…

Відштовхнувся від стіни лазарету, ступив крок. Невгамовний Альошка все ще був тут.

– Юнга! – гаркнув Христофор. – Нумо! Швидко начисти бляху!..

– Слухаюсь, пане боцмане! – просяяв, витягнувся «у фрунт» юнга. – Є начистити бляху!

Спритний Альошка випарувався геть з очей.

«Справний хлопець! – подумав старий вояка, відволікаючись від своїх невеселих дум. – Зовсім як я в його роки!»

Христофор Гаврилович Міріков, сорока років від народження, давно міг би звільнитися, пити геть з імператорського флоту. Але йому це й поготів було не потрібно! Сирота, нікуди йому повертатися. Життя своє він присвятив морю. Починав ось так само юнгою, як розгільдяй Альошка. А потім чого тільки не було!..

Ось таким же сопливим малим він брав участь в Наваринській битві. Пекло на морі! Не інакше! «Азов», на якому він тоді служив, одержав сто п’ятдесят три пробоїни. Сім з них в підводній частині! Цей корабель прийняв тоді на себе основний вогонь супротивника. «Азову», першому на флоті, присвоїли Георгіївський кормовий прапор! А сам юний Христофор, виконуючий обов’язки номера, що подає снаряди до гармат, загасивши пожежу в крюйт-камері «Парижа», отримав першу медаль «За відвагу» з Георгіївською стрічкою. Після тієї битви Христофор Міріков став ординарцем самого Павла Степановича Нахімова, тоді ще лейтенанта.

Потім була Синопська битва. На борту флагману «Імператриця Марія» саме Христофор, після того, як сигнальні фали «Імператриці» були перебиті ворожою картеччю, на шлюпці відправився на «Париж» – передати екіпажу подяку командувача. Був поранений в плече, ледве одужав. Турецькі кораблі горіли. Два з них вибухнули, засипавши місто уламками. Горіло воно в ночі величезним факелом… За цей подвиг, не без втручання самого адмірала, його ординарець отримав орден Анни 4-ого ступеня!

Після цього була оборона Севастополя. Там скрізь кипіла робота. Всі бігали, метушилися. Полки та ескадрони були озброєні лопатами, кирками, мотиками, іншим інструментом для побудови укріплень; робочі носили землю в кошиках, мішках, шинелях, у всьому, в чому тільки можна було. Звідусіль зносили й звозили колоди, дошки і таке інше, що могло бути використано у спорудженні укріплень, на яких встановлювалися гармати, зняті з потоплених кораблів Чорноморської ескадри. Навіть жінки брали участь в укріпленні батарей. Десятирічні хлопчаки пробиралися на бастіони, де й залишалися зі справжнім героїзмом під сильним вогнем ворога. Підносили гарматній обслузі снаряди та заряди…

Христофор тоді й сам гасав по бастіонах услід за своїм невгамовним начальником. Павло Степанович отримав подряпину від штуцерної кулі. Саме тоді, мабуть, передчуваючи швидку загибель, адмірал сказав йому: «Пора нам, Христофор, перестать себя помещиками полагать, а матросов – крепостными. Матрос есть движущей силой на корабле, а мы лишь пружины, которые на него действуют. Сам посуди, матрос есть главная сила на корабле. Он управляет парусами, наводит пушку, пойдёт на абордаж, ежели потребно станет…»

Ех! Та що там казати!.. Яка людина була – батько рідний. Від щирого серця про матросів піклувався…

Після смерті адмірала Христофор потрапив служити на сімдесятичотирьохгарматний «Цісаревич» старшим каноніром третього дека. Був у нього талант до гарматної стрілянини.

Минули роки. Христофор тепер вже боцман, на фрегаті. Але, завжди відрізняючись завидним здоров’ям, старий морський вовк раптом занедужав. Незрозуміло, що з ним. Слабкість, пітливість.

Корабельному лікареві казати не став; думав, застудився. А як зайшов фрегат до Миколаєва, з усіх ніг кинувся до знайомого фельдшера. Ісаак Мойшец був немолодий єврей, що мав дві характерні риси: великий ніс і на диво добрі та розумні карі очі.

Уважно вислухавши його скарги, подивився суворо поверх скелець, обрамлених у золото пенсне.

– Я вам, Христофоре, так скажу. Я, звичайно, не гарантую, Боже збав! Ось тільки підозрюю я, що це у вас таки сухоти!..

– Не може бути! – зблід моряк.

– На жаль, на жаль… – фельдшер розвів руками. – Проте тут недавно до штабу новий указ таки надійшов. Піддати весь наявний склад рядових і унтерів медичному огляду… Через місяць збереться медична асамблея і почнеться кінець світу… Так що ви, звичайно ж, зможете проконсультуватися й у них!

– А якщо… якщо це… підтвердиться, ну… підозра? – вичавив з себе вражений новиною моряк, вкриваючись холодним потом.

– Якщо підтвердиться моя підозра, – Ісаак Семенович знизав плечима, – вас спишуть на берег, друже мій, і спробують лікувати.

– На берег? Як на берег? Мені не можна на берег! – Христофор стрепенувся. – Я без моря не можу! Ніяк не можна…

– Таке життя, дорогий мій, дорогий мій! Якщо підтвердиться, що це сухоти, вони вас таки ізолюють. З цим нічого не поробиш.

– А видужати якось… можна? – із завмиранням серця запитав моряк.

– Вилікуватися теоретично можна від усього, окрім смерті, молодий чоловіче. Тільки ось сучасна медична наука не знає надійного методу лікування цієї хвороби… А поки що попийте ось це.

Ісаак черкнув щось на аркуші, подав Христофорові. Боцман тупо витріщився на клаптик паперу, поданий фельдшером. Там було написано не російськими буквами.

– Це латинь, Христофоре. Покажете аптекарю, він зрозуміє. І повірте старому бідному євреєві, це повинно таки вам допомогти!..

Ісаак Семенович, що в медичних колах мав авторитет – куди там іншим лікарям! – був, звичайно, немолодим. Що правда – то правда! Познайомилися вони років двадцять тому. Вже тоді Ісаак Мойшец був фельдшером. Правда, тоді ще корабельним.

А зараз він влаштувався при штабі Чорноморського флоту і портів.

А ось що стосується бідності…

Ісаак Семенович, м’яко кажучи, лукавив. Люди, що більш-менш знають його, мірою в курсі того, що старий єврей глибоко пустив свої корінці в надра машини, званої Постачання Чорноморського флоту. І жив він далеко не бідно!

Хоча раптовому горю боцмана Мірікова це жодним чином допомогти не могло…

Почував себе Христофор, як палицею по голові вдарений. Оце так! Сухоти!!! Невже невдовзі почнеться кровохаркання?!!

Попрямував до аптеки, настільки поринувши у свої думки, що навіть не помітив лейтенанта, який ішов назустріч. І отримав би прочухана сивий ветеран від сонливого юнака, але офіцером виявився Мітя Зайчіков з «Цісаревича». Побачивши повну байдужість боцмана до себе, Мітя здивувався, знизав плечима й пішов собі далі. Христофор Міріков був на фрегаті особою авторитетною. М’яко кажучи. Та ще й колишній ординарець самого Нахімова…

Залишивши в аптеці гривеник, Христофор став власником невеликої темно-зеленої скляної пляшки з білою етикеткою і маслянистою рідиною, що хлюпалася всередині.

Покрутивши пляшечку в руках, засунув її в кишеню і розсіяно побрів вулицями, не розбираючи дороги. Життя руйнувалося… СПИСАННЯ! Дійсно, залишалося тільки лягти й померти. Флот був його життям, його сім’єю! Позбавити Христофора моря – все одно, що вбити. І тут ще ця зараза!..

– Моряче, га, моряче! – увірвався в його свідомість приємний жіночий голос. – Купи бубликів!

Боцман зупинився. Перед ним стовбичила миловидна жінка років сорока з упевненим поглядом виразних чорних очей. Одягнена біднувато, але чисто и охайно, вона тримала великий лоток, на якому були розкладені якісь булки.

– Красеню! – тітка завзято підморгнула. – Купи бубликів чи пиріжків! Все свіженьке, смачне! Щойно з печі!

– Мені зараз не до пиріжків, сестро, – відмахнувся боцман. – Апетиту немає!

– Так ти про запас купи! – не здавалася торговка. – Потім з’їси, а то он який блідий! Вас що, там не годують на кораблях ваших? Купи! Купи, не пошкодуєш!..

– От причепилася! – зітхнув Христофор. – Ну, чого тобі треба?

– Мені дітей годувати треба, – серйозно сказала тітка, відкинувши грайливий тон.

Моряк запхав руку в кишеню, вигріб кілька мідяків і протягнув їй.

– Ну, так чого тобі, голубчику? – уточнила вона, приймаючи гроші.

– Та нічого не треба мені! – він відмахнувся і попрямував було далі вулицею, але невгамовна тітка наздогнала його і схопила за руку.

– Любчику! Я ж не жебракую… Я товар продаю. Вибирай що хочеш!

Тітка тицьнула йому під ніс свій лоток.

– Ну й настирлива ж баба! – боцман видавив. слабку усмішку і байдуже зняв з лотка найближчу булку. – Задоволена тепер?

– Я-то завжди задоволена… А ось ти, голубчику, дивлюсь, не веселий. Трапилося щось?

– Ну трапилося. Тобі що до цього?

– Та так… Може, й нічого. Просто в народі кажуть, що розділене горе в два рази легшим стає. Поділися зі мною, раз вже сестрою назвав. Раптом підкажу щось?

– Нічим ти мені, сестро, не допоможеш. Підозрюють лікарі сухоти у мене, а це загрожує списанням. А я без моря жити не можу. І померти хочу в морі, на кораблі. Краще, в битві! І похованим хочу бути в морі!..

– Так? Ой, лихо… – абсолютно щиро поспівчувала торговка.

– От так! – спересердя сплюнув моряк. – А фельдшер каже, медична наука, мовляв, не знає вірного способу лікування.

– Значить, треба до дідівської науки звернутися! Я ось бабцю одну знаю, справжня тобі чарівниця. Дива творить. Ось тобі хрест! – Жінка розмашисто перехрестила в’язки бубликів, що навісила на шиї. – Бабцею Явдохою звуть. Не знаєш? Давай відведу тебе до неї. Я неподалік живу та й торгувати вже скінчила. Підемо?

Доведений до відчаю, Христофор зважився негайно. А чом би й не спробувати? Він був готовий вдатися до будь-якого засобу, лишень би допомогло!

Ремінь, що підтримував лоток, перекочував на його ще міцну шию, і чоловік попрямував кудись через усе місто в компанії з новою знайомою Катериною, яка виявилася жіночкою вельми балакучою, легкою в спілкуванні. Була вона солдаткою-вдовою. Чоловік загинув, а вона з того часу осіла з двома хлоп’ятами в Миколаєві. Працювала вуличною торговкою при пекарні купця Старікова. Синок одинадцяти рочків влаштований у друкарню розповсюджувачем газет, дев’ятирічна дочка Марія сидить на господарстві.

Поки Катерина описувала своєму супутникові жалі та радощі життя вдови, вони непомітно дісталися до бідних, не мощених вулиць міської околиці.

– Ну, спасибі, що допоміг! Далі я сама, – жінка забрала у моряка лоток і крикнула в бік мазанки, біля якої вони зупинилися: поміч! Я тут до тебе хворого привела… Не відмов, зроби милість!

– Ну, давай, іди! – це було сказано вже безпосередньо Христофору. – Щасти тобі, моряче!

Катерина відкрила перекошену хвіртку, підморгнула Христофору й попрямувала далі вулицею. Проводячи тужливим поглядом В ще неабияку гарненьку фігурку, він перетнув маленький дворик і увійшов до напівтемної хатини з низькою стелею. Відшукав поглядом червоний кут, перехрестився на лики святих, що потемніли від часу, ледве освітлені слабенькою лампадкою.

Увійшовши з яскравого денного світла, боцман не відразу помітив у напівтемряві, серед почеплених де тільки можна пучків трав, корінців і ще казна-чого маленьку, сухувату, сутулу жіночку від брів до підборіддя закутану в чорне. Господиня була зайнята чимсь для гостя незрозумілим і вигляд мала справжнісінької відьми. Жовта пергаментна шкіра, ніс гачком, пронизливі, обпалюючі очі.

Бабця нехотячи глянула на гостя через плече.

– Ну, я тобі нічим допомогти не зможу, служивий! – заявила вона, повертаючись до заняття, перерваного появою моряка. – Сходи-но краще до собору через… сьогодні у нас… через три дні йди. Сходи, склади молитву щиру Миколаю Чудотворцю… Тільки щиро молися! – раптом прикрикнула бабця. – Істинну молитву чути!!

Навіть ногою притупнула. На підлогу впали обривки якихось сушених рослин.

Христофор навіть відскочив до стіни.

Бабця тим часом витягла звідкись химерну люльку. Довгу таку, тонку. З великим, схожим на чашу чубуком, прикрашеним, як і мундштук, майстерним різьбленням. Все Це було вкрито чорним лаком і перев’язано в кількох місцях різноколірними шнурівками. А ще вся ця композиція завершувалася трьома, досить великими, бурими пір’їнами, закріпленими біля чубука кумедною круглою пряжечкою, виробленою, схоже, з почорнілого від часу дерева.

Усі ці тонкощі Христофор зміг розгледіти вже після того, як «бабця Явдоха» вправно зачерпнула чубуком з середини однієї з численних гірок, розсипаних по невеликому столику серед всілякого непотребу і якихось віників, і притоптала те, що зачерпнула, коричневим пальцем з довгим жовтим нігтем.

– А-а, ти ще тут? – здивувалася бабця, коли обернулася до нього з люлькою в зубах. – Ну, коли не пішов ще, то пригости жінку вогником.

– Що?! – здивувався Христофор.

– Що-що? – передражнила його Явдоха. – Куриш, мабуть? Кури-иш…

– Курю, – погодився боцман.

– Ось я й кажу, пригости жінку вогником за добру пораду, від щирого серця дану, бо відома мені скрута твоя.

– Яка скрута? – завмер моряк, вже витягнувши з кишені кресало.

Явдоха вихопила його у боцмана, з помітною вправністю висікла іскру та розкурила свою люльку. По кімнаті рознісся своєрідний такий, з одного боку і приємний, а з іншого, навпаки, десь навіть і відразливий запах.

Заплющивши очі, Явдоха глибоко затягнулася, завмерла на кілька секунд. Випустила дим.

– Що це у вас, бабусю, за люлька така цікава? – раптом осмілівши, поцікавився боцман. – І тютюнець якийсь дивний… Ви, перепрошую, часом не відьма?

Бабця, що в цей час знову затягнулася, поперхнулася димом, зайшлася важким кашлем з гучними хрипами, намагаючись чергувати його зі сміхом.

– От насмішив! – Явдоха втерла рукавом сльози, що виступили; ще кілька раз хлипнула. – Ну, ти даєш! Сто років так не сміялася!.. Ти при своєму розумі, хлопче? Чи з глузду з’їхав на ґрунті життєвого розладу? Яка відьма? Чого раптом? Такий солідний з вигляду чоловік, начальник, а в казки вірить!

Бабця усміхнулася, показавши за синюватими старечими губами набір гнилих пеньків.

– На, спробуй! – вона протягнула Христофору свою люльку, заздалегідь протерши мундштук хусточкою.

Моряк слухняно узяв люльку, кілька разів затягнувся. Кашлянув.

– Міцний у вас тютюнець, бабусю! Кахи-кахи… І такий…

Христофор зробив правою рукою в просторі багатозначний жест, але, так і не пояснивши, який саме у неї тютюнець, раптово притулився до стіни. Вираз обличчя у нього був найздивованіший з усіх, які бувають у людських істот. Бо сповнився він зараз відчуттями, які збентежили сильніше, ніж усе, що траплялося з ним за сорок з лишком років багатого на події життя!

Ноги зненацька зробилися ватяними, голову ніби зчавили чиїсь невидимі обережні пальці. Кілька разів його хитнуло, але штормом боцмана не налякати! Христофор звично розпластався по стінці, неначе вона була стіною надбудови під час шторму. Думки плуталися у важкій голові, що раптово стала чомусь чавунною, думки наповзали одна на одну, вимагаючи уваги тонесенькими осоружними голосками… А він все намагався пригадати те, єдине, НАЙГОЛОВНІШЕ!

Христофор похитав головою, ніби намагався витрусити з неї горезвісний дур.

– …привіз мій пращур з Америки, – донісся, нарешті, до його слуху скрипучий голос відьми. Тепер Христофор був упевнений в цьому, що «бабця Явдоха» була найсправжнісінькою відьмою. – З тих пір вона в нашому роді переходить у спадщину, разом із силою…

– Га-а?.. – спробував вступити в бесіду боцман, але бабця відрубала:

– І скажу тобі таке. Зроби, що раніше казала, а потім придивися до Катерини… Придивись-придивись! Справна дівка, якраз для тебе.

Бабця ще раз затягнулася з своєї дивної люльки.

– І пам’ятай! Щиру молитву! Щиру!!! Зрозумів? Зараз же – йди геть!..

І, відвернувшись, взялася за свої незрозумілі маніпуляції з горами зелених, з гострим запахом, подрібнених рослин.

Його винесло з бабциної хатини, неначе вихор під лікті підхопив. Через короткий час Христофор не міг пригадати ані вулиці, де жила бабця Явдоха, ані того, як він примудрився дістатися практично до центру малознайомого міста.

Тут він отямився. Постояв, розгублено оглядаючись довкола. Потім втомлено сів на найближчу лавку, набив свою люльку й закурив.

«Ну й справи, – думав Христофор, пихкаючи люлечкою, набитою добрим матроським тютюнцем. – Їй-бо відьма!.. Але…»

Він помовчав, попихкав, поширюючи навколо себе хмари сизого диму.

«За таких обставин? Та все, що завгодно! Хоч дияволу душу продати…»

Від цієї думки Христофор Міріков здригнувся, як від удару батогом, наїжачився і почав хреститися, супроводжуючи свої дії бурмотінням:

– Свят, свят, свят! Боже, навіть вигадати таке! Святий Миколаю, покровителю моряків та інших мандруючих по водах! Спаси й захисти!..

І озирнувся довкола. Чи не бачив хто раптом моменту його сумніву у Священних Канонах.

Широка вулиця була порожньою. Ще раз перехрестившись для певності, Христофор докурив люльку, вибив її та заховав до кишені. Посидів кілька хвилин у роздумах.

Потім устав і рішуче рушив уздовж вулиці. Виявилось, що його занесло до Адміралтейського собору, який підносився над дахами будинків у кварталі ліворуч. Моряк рішуче звернув туди, підійшов до храму. Похрестився-помолився на святі хрести, постояв трохи й вирушив додому на «Цісаревич».

Біля трапу тупцював Альошка. «Йому що, зайнятися нічим?» – промайнула грізна думка, але тут же теплом розлилася інша: «Чека-а-а-є!»

Альошка був йому замість сина. Десяток років тому купили хлоп’я, скинувшись всією командою, на невільничому ринку в Ізмірі. Так припав морякам до душі п’ятирічний карапуз, що однаково гарно шпарив російською й турецькою, але пам’ятав тільки своє ім’я: Альошка. За всіма ознаками був хлопчисько слов’янського роду. Та й хрестик натільний… Кульгавий араб, що продавав Альошку, не зміг пролити світло на його історію. Сам, мовляв, купив у когось, родоводу не питаючи.

З того часу хлопчисько вступив у юнги Російського Чорноморського флоту.

– Гавриличу! Та де ж ти ходиш? – Альошка витягнувся у фрунт, відважно, як Христофор учив, віддав честь. – Там тебе каноніри з обіду чекають.

– Чого б це?.. – здивувався боцман, ступаючи на трап.

– Так там Козибов з Гришкою Марфутіним посперечався про щось. А про що – не кажуть. Чекають на тебе, кажуть, тільки тобі їх розсудити довірять, – пояснював Альошка, поспішаючи по трапу позаду нього.