Текст книги "Миколаївське небо"

Автор книги: авторов Коллектив

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

Геннадій Молчанов
ЯК ОМЕЛЬКО БЕКОН СВАТОМ БУВ

1

От воно, неминуче завершення кар’єри гонщика.

Отакої! Здавалося, морально давно себе підготував, а сталося – розгубився як юніор. Безсумнівно, причина мого сходу з Олімпу полягала не в тім, що я втратив спортивну форму; навпаки, з кожним роком я усе більше й більше жену. Я і в юності-то гнав – будь здоров! А зараз – так просто ховайся! Багатьох це дратує, кажуть: «Омельку, досить гнати!» Омелько – це я. Утім, не варто банальничати – хіба ще десь знайдеться людина з числа тих, що цікавляться результатами турнірних таблиць, яка б не чула імені Омелька Бекона (космічного Шумахера)?!

Так отож. Часто мені доводиться чути: «Омельку, досить гнати!»

Отакий я гонщик.

Я їх розумію: кому ж цікаво ганятися з абсолютним міжгалактичним чемпіоном без найменшої надії на перемогу – я ж не дам перемогти. І справа зовсім не в принципах. Просто я протягом багатьох років намагався досягти того, щоби хоч хтось із закоренілих консерваторів, що залягли у Федерації Міжгалактичного Спорту, виліз, нарешті, із цієї простроченої консервної бляшанки; нехай би з нього стекла «заржавіла» шпротна олія…

Перепрошую, це я образно. А що робити?! Наболіло!

Мені рівних нема. Усі призи мої. Але цей факт чомусь нікого не наводить на жодні думки. Спитали б: «Омельку, ти не міг би заради Великого Спорту поділитися своїми «фішками»? А «фішки» у мене дійсно є. Тому й жучу всіх без винятку на космічних трасах на своєму «Феррарі». Звичайно, я хитрую. Це ж очевидно! Однак їм мої фішки, як зайцеві стоп-сигнал.

З одного боку, воно й зрозуміло, для них – я всього лише якийсь там провінціал із периферійної планети Земля. Вони тисячі років грали за своїми нудними правилами, а тут бачте месія з’явився…

Та ну їх! Нехай живуть як хочуть.

Нудно мені з ними стало, і я відправився в експедицію по галактиках у пошуку собі подібних. Космос нескінченний, форми розуму неймовірно різноманітні, я не сумнівався в тім, що знайду однодумців. Утім, не можна сказати, що я розраховував на зустріч винятково з братами по розуму. Будь-яка експедиція – це завжди ризик. Безсумнівно, мені світило зіштовхнутися і з ворогами по розуму, і з найнебезпечнішими з істот – нерозумними. Однак я намагаюся не труїти себе й навколишніх негативщиною; такі події зазвичай відображають у моїй пам’яті інформацію хіба що у вигляді висновків для скарбнички життєвого досвіду. Навпаки ж, усе суб’єктивно цікаве, скажімо так, ненудне, мій мозок фотографує в деталях і мені часом доводиться самовіддано боротися зі спокусою захопитися подробицями якої-небудь історії. А історій цих, з огляду на відносний час, проведений мною в міжгалактичних просторах, накопичено просто незміряно. Навіть у межах однієї планети цивілізація, найчастіше, розвивається за різними моделями, що вже тоді говорити про форми цивілізацій різних планет і тим більше сузір’їв… Тому й майорять мої історії різножанровістю. То їх в впору образно порівнювати з протоколом, якого зобов’язаний дотримуватись англійський пер, то вони подібні до картин Сальвадора Далі, а буває, нагадують твори Гоголя і Гребінки з урахуванням того, що обростають антуражем неземного характеру…

До речі, чому б не повідати одну з таких історій, раз уже я змушений без усякого корисного діла тинятися по нечисленних відсіках мого скутера в надії згаяти час, необхідний на переліт з туманності Стрьома в сузір’я Цьоми.

2

Пролітаю це я, значить, повз одну симпатичну планетку під назвою Паланка св. Миколая.

Лечу.

Тут тільки «джюх» на перехоплення мені два сторожовики: «Стояти!»

Стою.

«Прізвище і все таке інше!»

Дивлюся – ніякої піратської атрибутики. Прапори без черепів, із гербами й таке інше. Загалом усе офіційно.

Зрозуміло, приймаю офіційний тон, відрекомендовуюся. Виявляється, знають мене і навіть дуже раді зустрічі. Ну що?! Цілком природно, просять здійснити посадку на єдиному космодромі планети. З мого боку безглуздо було б відмовлятися від запрошення – що ж тоді є метою моєї експедиції, якщо не відвідування обжитих планет?! Зрозуміло, я з глибоко прихованою радістю приймаю статус гостя.

Зустрічають.

Підскакує до мене якийсь кривоногий хлопець у широченних камуфльованих галіфе, об ногу рукоятка променевої шаблі б’ється. Осавулом відрекомендовується. А прізвище йому, ну точно як ті самі плямисті галіфе зі шкіряною вставкою проміж ніг, – Сідло. Радий, каже, вітати знаменитого гонщика всіх часів і народів на нашій скромній планеті й запрошую до його високоблагородія пана полковника на ланч. Суне мені в руки хліб-сіль і, не гаючись, веде по килимовій доріжці до гравільоту. Головне, не вженешся за ним, хода, як у жеребця: тик-дик, тик-дик… А я ж тільки зі скутера зійшов, бовтає мене – звичайна справа: ти-ин, ди-ин, ти-ин, ди-ин…

Пролітаємо кілька кілометрів і висаджуємося біля біленької розписної хати з очеретяним дахом. Дивлюся: через очерет вертикально стирчить ствол протонної гармати, а з вікон за мною спостерігають пульсарні кулемети. Тин навколо хати, на тинові – глечики глиняні догори дном, у дворі: «Гуси-гуси». – «Га-га-га». Загалом, затишком віє, привітністю. А тут ще осавул каже, типу, та ви проходьте в хату, що ви як нерідний? Оце я розумію, гостинність. Єдине, що створює дискомфорт – передчуття неминучості вживання самогону – не мій стиль.

Разючий контраст. Усередині все автоматизовано, з фольклорної атрибутики лише стара підкова на стіні. Усе. Крапка.

Розумію, що безглуздо звертати на це увагу, але надто вже боляче б’є по вухах гуркіт, що доноситься з контейнера з вакуумними ракетницями. А контейнер чималенький, стандартний: 2Х2Х2 м. Якщо гахне, то все: зливай воду.

Наскільки розумію, приміщення, у якому я знаходжуся, є одночасно і Командним Пунктом, і кают-компанією. За комп’ютерним столом сидить досить рослий і вгодований хтось та монотонно впливає на клавіші дотиком одного пазура вказівного пальця-сосиски. Боюся навіть припустити, що цей хтось є родичем заслінних чохловиків – вихідців із планети Тристагон, лютих монстрів. Про себе відзначаю, що на червоній пиц… на червоному обличчі відсутні бородавки, а на кінчиках вух замість пензликів майорять метелики, маленькі такі, миленькі, що нетипово для даної раси. Виходить, його швидше можна назвати просто заслінним, але не обов’язково чохловиком. Це мене тішить. До того ж очі – навіть розумніші за мої. А в мене, без удаваної скромності, розумні – аж гидко.

Гуркіт із контейнера посилюється вербальним супроводом:

– Галушка, це твої викрутаси? Відкрий, гадючий сину!

– Тобі треба, ти й відкривай, – комусь спокійно відповідає заслінний і відразу звертається до мене: – Рима до слова «плюралізм»?

– Пофігізм, – без запинки реагую я, із побоюванням оглядаючись на контейнер.

– Цілком, – схвально киває головою заслінний, і метелики на кінчиках його вух змінюють забарвлення.

Зненацька гуркіт усередині контейнера припиняється і звідтіля чутно лише могутній хрипкий бас:

– А це чий там ще голос? Галушко, досить стібатися, відчиняй!

– Ти, пане полковнику, генетично повноцінний, тобі це легше зробити, – холоднокровно відповідає заслінний.

– Якщо було б легше, то зробив би. Відчиняй.

– Я зайнятий.

– От добре! Люди скажуть: дурень Галушка, таки примусив полковника усю цитадель на молекули рознести! – реве хрипкий бас.

– У тебе зброї при собі немає, – сказавши це, заслінний виходить із хати. Перед тим, як голосно ляснути дверима, він хмикає: – Цитадель!

По якімсь часі у кімнату вбігають чоловік десять осавульців на чолі з осавулом на прізвище Сідло. Вони жваво налягають на контейнер плічми й упираються руками, намагаючись зрушити його вбік; і тільки з третьої спроби їм удається подужати те, що було під силу зробити одному заслінному – слабаки.

Виявляється, контейнер закривав собою дверний люк із табличкою «ПОЛКОВНИК НЕРВИПУП».

Полковник – дійсно ПОЛКОВНИК! Років сорока чоловік, ставний, ретельно відпрасована камуфляжна форма на ньому сидить як улита, от тільки обличчя, що запекло вимагає прасування, видає в ньому людину, що зловживає горілкою.

– Де цей… Цей? – задихається розлючений полковник, розмахуючи інкрустованою коминковою коцюбою. – Ууу, Брут нещасний!

Осавульці, оцінивши настрій полковника, кидаються до виходу, але він зупиняє їх окриком:

– Куди?! Стояти! Стр-р-рунко!!! Інвентар – на склад, мені чарку горілки, решті по наряду позачергово!

– Є: інвентар на склад, мені чарку горілки, решті по наряду позачергово! – козиряє осавул, забігає за барну стійку, дістає з холодильника пляшку «Перцівки», наливає собі повний фужер і, одним махом заливши рідину собі в горло, кричить на своїх підлеглих: – Ну, що поставали як корови?! Команда була: інвентар на склад!

Осавульці знову налягають на контейнер і штовхають його до виходу з кают-компанії.

І тут раптом мутний погляд полковника зачіпляється за мене:

– Не зрозумів!!! – реве він. – А це що за тіло?! Чому воно не виконує наказів?! Га?! Стояти! Струнко!!! – полковник, заклавши руки разом із коцюбою за спину, оглядає мене з усіх боків. – Хто дозволив вуса відрощувати довші за мої?! Га?! І взагалі, що це за форма одягу?!! У самоволку зібрався?! Я тобі покажу самоволку!!! Осавуле, під арешт його!

– Та я, власне, той, як його… – намагаюся я розставити крапки над «і». Утім, моя спроба так і залишається спробою – пізно!

– Господи, а це ще що таке?! – погляд полковника тверезіє без уживання «Алкозельцера», коли він бачить на моєму комбінезоні червону зірку.

Комбез, зрозуміло, по замовленні шитий: оболонка закамуфльована під джинсу, не сказав би, що занадто ексклюзивна модель, але деякі прибамбаси присутні. Спереду він, начебто, і не навернений, зате позаду виглядає дуже імпозантно, особливо всіх дражнить кишеня для сигарет на правій гомілці. Кишеня «лісточкою», а нижче – велика й чудова асиметрична зірка вишита червоними нитками. От ця сама зірка і подіяла на полковника, як на бика ганчірка.

– Ну ні, такого нахабства я не потерплю! – рикає полковник. – Осавуле! Розстріляти нахабу!

– Пане полковнику, так він же не служить у вас, – заступається за мене осавул. – Це гість. Я насмілився запросити його відвідати нашу планету, поки ви спали.

– Не говори так, люди скажуть: дурень осавул, – змилостивлюючись, зауважує полковник.

– Перепрошую, поки ви зі сном боролися.

– От так-то воно краще, – схвально киває полковник, остаточно змінюючи гнів на милість. – Що за гість? Якого стану?

– Гонщик він.

– Навіщо мені ще один гонщик? Тут від своїх не знаєш, як здихатися. Один Галушка чого вартий. Та й ти не далеко від нього пішов. Іди поклич мені Галушку. Скажи, полковник смирний, полуднати бажає. Ступай.

– Дурень ти, а не гість, – каже полковник, коли за осавулом зачиняються двері. – Тут я хазяїн, тут усі зірки мої на багато парсеків в околиці, а ти зірку із себе надумав корчити, – він кидає в крісло коцюбу і направляється до холодильника. – Ну, гаразд, не тремти, – заспокоює він, виймаючи з холодильника пляшку «Перцівки». – Ніхто не може мене звинуватити в негостинності, – ставить на барну стійку дві чарки, наповнює їх горілкою і жестом пропонує випити.

– Вибачте, але я не п’ю горілки, – відмовляюся я.

– Паскудна якість людини, – зауважує полковник. – Що, так-таки й узагалі не п’єш?

– Ну чому ж, від альтаїрського лікеру не відмовився б.

– Фу, капость яка – бабське пійло, – полковник уливає в себе чарку горілки, начебто комара відганяє. – Примхи в тебе справді зоряні. І де цей паскудний Галушка?! Галушко!!! – гаркає він у розкрите вікно. – Ну, годі вже дутися, я голодний! – і, знову обертаючись до мене, продовжує розмову – Гонщик, кажеш?! От добре! Зараз ми подивимося, який ти гонщик. Я буду їсти й пити, а ти будеш гнати.

– Перепрошую, я дійсно гонщик, але більшою мірою спортивний, ганяюся за призами. Може, вам доводилося чути про Омелька Бекона? Це я.

– На чому ганяєшся?

– На скутері.

– Ну й дивина! Мої хлопці обженуть тебе за дві секунди хоч на скутері, хоч на есмінці, хоч на мітлі й призів не зажадають. А все тому, що я їм накажу.

Сперечатися, як я зрозумів, було марно.

І подальше спілкування з полковником ще більше впевнило мене в цій думці. Схилити його до себе можна було лише хитрістю. Однак виявилося, що він сам є втілення хитрості й розуму. Та, власне, інакше й бути не могло – полковник! Він був єдиновладним хазяїном на планеті. У ньому зосереджувалася влада військова й цивільна; він був і воєначальник, і суддя, і правитель; він безмежно, безвідповідально розпоряджався на своїй території. Правда, право життя й смерті було за законом надано гетьманові галактики, але нерідко полковники порушували це право й навіть страчували самовільно злочинців. Хто смів скаржитися на полковника? Оточені численним збройним почтом, являлися вони перед народом – і міста, і села схилялися, поважаючи їхні військові доблесті й тріпочучи перед їхньою владою.

Був у полковника вірний ординарець Галушка – відданий як собака. Його походження справді мало безпосередній стосунок до раси заслінних чохловиків, однак через існування в даної раси закону відбраковування за генетичними відхиленнями, він був мутантом, покидьком суспільства і, власне, був приречений на голодну й холодну смерть. Йому пощастило. Полковник, який на той час був ще в чині поручика, підібрав його крихітним на планеті Тристагон, сп’яну прийнявши за дорослого собаку. Потім розкумекав через тиждень, але не прогнав, залишив при собі.

Галушка був вічно босий, нечесаний, з немитими руками й такими пазурами, що земні хижаки могли б йому позаздрити. Якщо траплялося бути війні, він завжди снував як полковницька тінь, незмінно тягаючи на плечі станковий лазерний кулемет; у мирний час спав, як тварина, згорнувшись у клубок на підлозі біля порога полковницької каюти, і готував полковникові їсти. Він користувався привілеєм безкарно говорити полковникові гіркі істини, суперечити й навіть грубіянити як рівному.

У цю ніч, забуваючись у хмільному маренні з першими півнями, полковник нагадав Галушці про його генетичну неповноцінність і змусив замовчати. Галушка блиснув очима й замовчав, але коли полковник заснув мертвим сном, узяв та й притяг зі складу величезного контейнера. Заслонивши вхідний люк у каюту полковника, він сів за комп’ютер і взявся складати вірші про життєву несправедливість; причому через те, що перебував у кают-компанії на одинці, дозволив собі поетизувати вголос.

– Недурно читає людина! – сказав полковник, продираючи очі від сну. – Однак дуже демократичний настрій у неї. Буде розумно припинити шкідливу тенденцію, чия б вона не була.

Але припинити не вдалося. Полковник поголився, умився, одягся і надовго відволікся у пошуках своєї табельної зброї – нема її. Нема! Він до дверей – глухо. Якийсь дурень заслонив вихід контейнером: стулки люка роз’їжджаються на різні боки, а вийти неможливо, нікуди йти.

От саме в цей час мені й поталанило в якості гостя з’явитися в кают-компанії: потрапив, як то кажуть, під гарячу руку. Утім, нічого непоправного не сталося, ми таки з полковником знайшли спільну мову, та ж усе-таки мені довелося пройти через іспит приниженням – препоганий осад. Але він людина військова, мислить своїми стандартами, його вже не переробити в цьому житті, треба приймати таким, який він є.

Приймаю.

Але все нанівець. Розумію, що довго не протримаюся. Підшикуватися під полковника – значить цілком перешикуватися, назавжди забути своє «я». Ніяких напівзаходів він не приймає. Якщо вже п’є – то горілку, якщо вже курить – то обов’язково набиває люльку самосадом, якщо вже їсть – то такі страви, що розумніше буде попросити його віддати осавулові команду «Розстріляти». Я й сам без люльки жити не можу, але ж набиваю її тютюном із сигарет «Політ», а не вбивчим самосадом; можу випити альтаїрського лікеру, але не горілки ж, зрештою; та й шлунок у мене нормальний, не занадто розбещений делікатесами, але вживати в їжу так званий «здоровий борщ», рецепт якого є ровесником Січового Козацтва і який на замовлення полковника на моїх очах готує Галушка, – понад мої сили!

З принесеної клітки ним він дістає зовсім дорослого дракона завбільшки з пристойного коропа і ще живого очищає своїми пазурами, без допомоги ножа знімає лушпайки. З невимовним задоволенням полковник спостерігає за операцією і періодично крякає: «Славно, Галушко! Як вовк управляєшся! Добрі нігті! Так його! По-похідному…»

Ну що я можу протиставити полковникові?! Свою бридливість до живої крові?! Нерозумно! Господи!

Галушка тим часом, очистивши дракона, кладе його у велику мідну каструлю, вливає туди ПЛЯШКУ ОЦТУ (!!!), додає жменю чорного перцю, солі, кілька цибулин, щільно накриває каструлю кришкою і ставить на плиту.

– Не здумай витяжку включити, нехай усе буде природно, – каже полковник.

Поки це зілля сичить, кипить і вариться, Галушка стоїть мовчки біля вікна й жадібно ковтає ротом свіже повітря. Я, сидячи в кріслі напроти полковника, змушений нюхати це вариво, так би мовити, у всій його концентрованій вроді.

– Чудесний буде борщ! – каже полковник, принюхуючись до пари, що вилітає тонким струменем з-під кришки.

– Кращого зварити не зуміємо, – підтакує Галушка.

– І не треба! Чи доста там солі?

А тобі хочеться солоного після пиятики?

– Що за пиятика! Так, злість прогнав склянкою-другою-третьою; проклята Христя в усьому винувата, набридла! Так і лізе в очі, так і лізе, хамка!

– Плюнь. Не рівня вона тобі. Ти хто? Ти – полковник, у тебе тільки на одному погоні аж цілих три зірки, а коли на двох, то й узагалі шість. А вона? Тьху! Плюнь.

– Та плював уже скільки разів! Тьху! – махає рукою полковник і звертає свою увагу на мене: – Ну, і що ж гонщик робить у наших богом забутих краях? У нас призів за такі штуки не дають, у нас люди серйозні, військові, ділом зайняті.

– Якщо дозволите, я зауважу, що існують світи, де люди теж серйозні, ділом зайняті, але не військові.

– Не говори так, люди скажуть: дурень гонщик. Найважливішого й найсурйознішого за військову справу нічого нема і бути не може.

У такому ж дусі ми спілкуємося з годину, поки вариться злощасний борщ. Утім, я усе більше зміцнююся в думці, що полковник належить до тієї категорії людей, що говорять так: «Якщо я з тобою розмовляю, це ще не означає, що ми спілкуємося». Та, власне, це й добре, мені доводиться більше мовчати, значить, я більше можу довідатися про співрозмовника, тим паче про такого колоритного співрозмовника…

І от про що я довідуюся.

Одержавши чергове звання й призначення на посаду, полковник Нервипуп відправився на планету Паланка св. Миколая і, відразу ж після прибуття на місце служби, занедужав найнебезпечнішою хворобою у місцевій сонячній системі – любовною лихоманкою. Предметом його обожнювання, як, власне, і предметом обожнювання для тисяч місцевих поселенців, зробилася зірка Христя, що живить променями свого цілющого світла все живе на планеті. Христя закохувала в себе, поневолюючи своєю сліпучою красою; любовні страждання без надії на фізичну близькість перетворювали людей на зомбі, що швидко марніли й ішли в могилу. Найсильніші із сильних запекло боролися з лихоманкою і, якщо не вмирали протягом п’яти років, то здобували перемогу над хворобою, адаптувалися, і ніщо більше не заважало їм назавжди залишитися жити на планеті. Лише аборигени не були підвладні чарам підступної любовної лихоманки. Точніше, процес адаптації для них проходив у більш м’якій формі, оскільки починався з моменту народження – вони любили своє сонце як батьків, як невід’ємну частину світу, у якому вирував потік їхньої життєвої енергії.

Безсумнівно, полковник Нервипуп був найсильнішим із сильних.

Йому радили не їсти місцевих драконів, тому що лихоманка їх не любить. «От і добре! – говорив полковник. – Стану я поважати жіночі примхи! Лихоманка – баба, а я, дякуючи Богу, – полковник». І три роки полковника колотила жорстока любовна лихоманка, і три роки він постійно їв драконів, кажучи: «Подивимося, чия візьме». Своє внутрішнє занепокоєння він запивав горілкою і майже щодня до вечора робився замисленим. І тоді він обов’язково посилав у сусідній бар за кобзарем. Приходив ді-джей і починав пальцем вертіти пластинку. Полковник пив і слухав, пив і слухав. І кидав кобзареві монети, якщо пісня зачіпала внутрішні струни, або стукав його пальцем по чолу, кажучи: «Брешеш, божа людино, не так! Ти п’яний і не виспався!» Із першими півнями, звичайно, полковник програвав битву зі сном, а, прокинувшись, знову опинявся в обіймах любовної недуги…

– От така вона паскудна ця Христя! І все одно, люблю її, гадюку! От таке моє надбання! Військові люди голови ламають, досліджують її, як можуть, а ти кажеш «гонки». От тобі й гонки! А що там борщ?

Галушка виставляє на кухонний стіл штатив із пробірками: одну на третину наповнює бульйоном із каструлі, із пляшки в піпетку набирає горілки і, відраховуючи натисканням пальців рівно три краплі, змішує інгредієнти.

У пробірці відбувається реакція і за лічені секунди з неї виривається півметровий стовп полум’я.

– Готовий, – відповідає Галушка.

– Фу! Яка штука! У роті палить, – каже полковник, підходячи до плити й куштуючи ложкою з каструлі борщ. – Чоловіча страва! У горлі наче віником мете, здоровий борщ! Я думаю, абориген не з’їсть цього борщу?

– Я думаю, лопне, – підтакує Галушка.

– Саме так, лопне! Одна людина здоровішає від нього, тому вона людина, усьому начальник.

– І людина не всяка.

– Не говори так, люди скажуть: дурень Галушка. Якщо доброму полковникові воно здорово, то аборигенові тим більше на користь піде. Усякий поздоровіє від такої знатної страви.

– Хіба, якщо Бог дасть, а всякий – що за вольниця!

– Правильно кажеш: якщо Бог дасть.

– Коли б я сказав по-твоєму, люди сказали б: дурень Галушка.

– Може, і так. Але, коли Бог дасть, то і всякий поздоровіє, – наполягає на своєму полковник. От хоча б гонщик. Гонщик поздоровіє?

– Ну, коли Бог дасть, отчого ж йому не поздоровіти, – погоджується Галушка. – Але, думаю, Бог нині вечеряє.

– Не говори так, люди скажуть: дурень Галушка. Бог не може вечеряти, зараз саме час полуднати.

– «Полуднати»! – обурюється Галушка. – Проспала людина полуденок, та й хоче полуднати. А нічого, що незабаром вечеряти пора?!

– Шкода. Хіба вечеряти прийдеться пізніше. Пропав день! – каже полковник. – Добре, розливай борщ, полуднати будемо.

– Я пас! Мені не треба борщ наливати! – говорю я, але таке враження, начебто верещу в паніці.

– Із якого горя? – здивовано запитує полковник.

– Я не можу. Це не людська страва! – точно, так і є: верещу.

– Що ж я урундюнин безвухий чи що? – ображається полковник.

– Від цього й урундюнин безвухий здохне!

– Так я гірший за урундюнина?! – починає закипати полковник.

– Боже збав мене думати таке! Це страва геройська, така важлива – а я що за важлива людина… Я простий гонщик, – червона зірка на моїй кишені «лісточкою» приймає джинсове забарвлення.

– Добре, бризни йому, Галушко, ложку. Нехай лиже, коли їсти не вміє, бо люди скажуть: дурень полковник, гостя не вшанував гостинністю.

– Помилуйте, я не можу. Я умру навіть від ложки цієї рідини, і ви ніколи не довідаєтеся, яке вам щастя звалилося на голову зустріти мене на своєму життєвому шляху, – узагалі, мені доводиться гнати таку завірюху, що в самого вуха загортаються. – Мені відомий секрет, як вилікувати вас від лихоманки.

– От добре! Одна людина каже: Бог нині вечеряє, а інша каже: я Бог, однак відмовляється від полуденка, навіть лизнути відмовляється! От яке завихрення, – каже полковник, зсьорбуючи з ложки палюче вариво. – Ох, добре! Просто менделєєвський склад у цієї страви, не інакше!

– Тому й відмовляється від полуденка, що вечеря нині, – сперечається з ним Галушка. – Хіба Бог стане полуднати у вечерю? Хіба що він не Бог зовсім, тоді так, тоді інша справа.

– Твоя правда. Наче не Галушка, а Сократ. Коли людина каже: я Бог, а сам і не полуднає у вечерю і від вечері відмовляється, хіба він Бог?

– А якщо людина не Бог зовсім, – запитую я, тремтячим голосом, – а просто відмовляється полуднати у вечерю кип’яченим оцтом, але бажає шинки або, скажімо, вареників?

– Отчого ж тоді ця людина, коли вона не Бог, бажає їсти божественний сніданок, коли інша людина каже: полуденок нині, а третя взагалі усе плутає, каже: вечері настав час бути?

На мене нападає істеричний сміх. Я давно чекав цього моменту, але протримався, на диво, довше, ніж очікував. Я Монотонно б’юся чолом об стільницю, на моїх очах сльози і зовсім пофігістський стан душі. Я навіть згоден, нехай мене розстріляють, нехай я умру від шлункових кольок, нехай я більше ніколи не одержу жодного призу…

Витираю рукавом сльози, відбираю в полковника миску з варивом і підношу ложку до рота.

Галушка напоготові, як барс перед стрибком. Вибиває ложку з руки. Полковник радісно відтягає мене по спині долонею, начебто ставить штамп «ПЕРЕВІРЕНЕ».

– Саме так, – каже він. – Молодець. Істинний гонщик! Ризиковий!

Галушка несе з холодильника буженину, яйця, фаршировану рибу, салат із натуральних овочів із сметаною і все таке… І пляшку альтаїрського лікеру.

– Підеш тренером до мене? – запитує полковник. – Хлопці мої засиділися, залудились – упору їм освоювати, як то кажуть, нові меридіани. Треба виходити на всесвітній рівень. Підеш?

– Отчого ж не піти? Піду, – відповідаю.

– Бачиш, Галушко, який козак! Навіть Христі нашої не боїться! – вигукує полковник. – Істинний характерник!

– А чого її боятися? Я знаю, як із нею спільну мову знайти.

– Я теж думав, що знаю, а бач-ти, скосила мене болячка, – зауважує полковник і рухає до себе миску з варивом. – Тільки цим і лікуюся. Коли б не здоровий борщ, у могилі гнив би.

– Хіба що через впертість характеру ти не в могилі, а здоровий борщ – що за вольниця? – каже Галушка. – Запах цього борщу хіба що тебе дражнить та гарних людей труїть. І Христя твого борщу не любить.

– Дурна баба тому що, – відповідає полковник і, звертаючись до мене, каже: – Я їй цілу каструлю посилав з безпілотним кораблем – хоч би спасибі сказала. Дурна баба, от і вся тобі пісня! Та ти їж, їж, бо люди скажуть: дурень полковник, заморив голодом самого Омелька Бекона, найвидатнішого гонщика всіх часів і народів.

– Та я тепер і не знаю, чи це я?

– Нічого-нічого, попустить, – знову відтягає мене полковник дружнім ляпасом по спині. – Відшкодуємо тобі моральний збиток. У госпіталі підлікуємо, підгодуємо; відіспишся, а то диви – одна шкіра так кістки. А знаєш, які в нас аборигенки?! Не сумуй! їж, поправляйся.

– Я не хочу в госпіталь.

– Шкода. У нас там тихо, затишно, Христя зі своєю любовною лихоманкою не дістає. П’ять років полежиш і все, адаптуєшся.

– П’ять років в ізоляторі?! – кричу я. – Ні! Я ж гонщик! Краще вже розстріляйте!

– Ця процедура нікуди від нас не втече, – ласкаво поплескує мене полковник по плечу. – От станеш погано моїх хлопців навчати – розстріляємо, що ж робити? – і посміхається в’їдливо. Гад такий.

У принципі, я більше боявся, що мене насильно відправлять у шпиталь, ніж якоїсь там зіркової лихоманки, оскільки побачив зірок на своєму віку – дай Боже всім і кожному! В одному тільки зоряному скупченні Цьоми така звичайна розмаїтість, що простому гонщикові важко було б виділити якусь зірку із загальної гірлянди. Усі вони по-своєму притягальні, красиві своїм різноцвіттям, величиною й конфігурацією корон. Відверто кажучи, я не зміг би тикнути пальцем, припустимо, у нашу жовтувато-білу красуню Вегу й сказати типу: «О! Оцю я люблю більш за всіх!» Краще вже полюбити кінозірку, її хоч можна за величезного бажання підкараулити десь… І щось таке вчудити, залежно від того, як зірки ляжуть. У крайньому разі, із неї можна хоч автограф вимагати. Я ж і сам зірка, тому знаю, що кажу. Зазвичай, я намагаюся відбитися автографами від тих, хто на мене чатує. Хоча не завжди і вдається… Але мова не про це.

Мене не розстріляли – хлопці в полковника виявилися розумні, гоночні істини всмоктують, як поролон: ще кілька місяців – і можна буде влаштовувати місцевий чемпіонат. От тільки сумніваюся, що полковник дасть добро. До нього зараз не достукатися. Він від своєї Христі не відходить ані на крок – справжня любов. Обопільна. До речі, завдяки моїм старанням.

Приходжу якось до полковника й кажу, типу, я прекрасно розумію, що ризикую, пане полковнику, оскільки ви є ніхто інший, як самодур, тому що є удільним князем, й управи на вас ніякої нема. Можете мене розстріляти, але краще вислухайте. А полковник образився і каже: відставити, ми ж свої, навіщо так офіційно? Люблю тебе, каже, гонщику! Сідай, розповідай, що там у тебе наболіло? Ну, я йому й кажу, що за професією своєю багато подорожую, багатьох людей зустрічаю на своєму шляху і, буває, історії всілякі вигадую, а враховуючи те, що я певною мірою вигадник, то мені доводиться бути трохи психологом і з психологічної точки зору мені ваша проблема здається зрозумілою. Полковник навіть не розлютився, на вигляд спокійний, каже, що взагалі-то, говорити до мене відверто – прерогатива Галушки, але один раз я тебе вислухаю, якщо влучно, то й другого разу можеш, а не влучно – розстріляю. Добре, героїчно кажу, двом смертям не бувати. І викладаю усе на чистоту. Ви, кажу, пане полковнику, замість того, щоб оцтом кип’яченим себе труїти, краще постаралися б установити контакт із своєю недосяжною Христею. От добре, каже полковник, я й не вигадник і не психолог, а й сам додумався до такої штуки. Що ж ти думаєш, каже, я не налагоджував із нею контактів? Ще й як налагоджував! Цілу каструляку борщу відсилав їй з безпілотним кораблем. Так вона проігнорувала таку мою прихильність до неї! Ви, відповідаю, тільки не ображайтеся, але дії ваші занадто солдафонські, ви поводитеся, як поручик Ржевський. Що мені, ображається полковник, якийсь поручик, коли я сам полковник?! Саме так, кажу я, ви – полковник, то й поводьтеся, як личить полковникові. Бо ви, як у тім анекдоті: «Підходить до поручика Ржевського молодий військовий і запитує, як це вам, поручику, вдається бути таким ловеласом? Дуже просто, відповідає Ржевський, підходжу до жінки, що сподобалася мені, і запитую, мовляв, мадам, а чи не дозволите вас впердолити? Господи, хапається за щоку молодий військовий, адже за це можна й ляпаса отримати! Можна, спокійно каже Ржевський, але можна і впердолити». От добре, вигукує полковник, ти диви, усього лише поручик, а замашки полковницькі, оце по-нашому, молодець поручик, бути йому полковником! Помиляєтеся, кажу я, Ржевський особистість легендарно-непристойна, вище свого чину навіть за тисячу років йому не піднятися, так і залишиться на рівні поручика; вам, пане полковнику, рости треба, мабуть, мрієте гетьманом зробитися? Мовчить полковник, думу думає. А я його добиваю по гарячому. Ваша каструля борщу, кажу, як те ж саме «чинеможнавасвпердолити». М’якше, кажу, треба. М’якше. Ви їй це саме, тобто борщу каструлю, а вона вам… От добре, каже полковник, що ж воно тоді виходить? Виходить, вона мені ляпаса дала? Виходить, не треба було посилати їй борщ? Отчого ж, кажу я, дуже навіть треба було, а раптом би їй сподобався ваш здоровий борщ? А так, ну що ж… Ну, не сподобався. Виходить, вона виявилася зіркою не спектрального класу М, а, можливо, і до самого спектрального класу О належить. Якщо б я, кажу, був таким, як ви, характерником, то обов’язково послав би їй любовне послання, як годиться, із запрошенням на вечерю у місцевому ресторані «Зірка полковника»; але, кажу, шкода, мені на таке не зважитися, для цього характер потрібний. От добре, каже полковник, характеру в мене – упору поділитися з кимсь. Вирішено, каже, от тільки чарку доброї горілки вип’ю – і напишу їй любовне послання!