Текст книги "Миколаївське небо"

Автор книги: авторов Коллектив

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

Місце на півострові, утвореному при злитті Інгулу та Південного Бугу, для будівництва запропонував Фалеев. Глибина дозволяла будувати тут кораблі практично необмежених розмірів і переправляти їх до Севастополя – головної бази юного Чорноморського флоту. Своїм ходом, без камелей.

Врешті-решт, після особистого огляду командувача, який висловив велике задоволення і затвердив розташування верфі й «будущего грандиозного адмиралтейства – гнезда грядущего Черноморского флота», була вибрана велика вільна ділянка на лівому березі, де річка Інгул впадала в Південний Буг…

У перших числах серпня 1788 літа від Різдва Христового інженер-підпоручик Соколов на місці, вибраному пресвітлим, провів інженерне розбиття під будівництво двох суднобудівельних елінгів і кузні при них. Услід за цим почалася екстрене спорудження верфі.

«К прибытию моему изготовьте проект корабля 46-пушечного, в самых лучших пропорциях, чтобы нижняя батарея состояла из 24-фунтовых, на баках и шканцах 18– фунтовые, включая тут по 2 картаулъных единорога на сторону, да и на деке по два же поставить, ют так укрепить, чтобы можно было поставить карронады, – писав Потьомкін Мордвинову. – Все орудия будут медныя, ежели надобно, то длину и ширину можете прибавить. Ещё лёгкий нарисуйте фрегатец скорого хода и прочный, 22-пушеч– ный, нанизу по 8-ми орудий, 6 и 18 фунтовпушек, на середине по два картаула на баке и шканце полукартаульные, кают хороший, который убрать прикажу сна рядом своим, артиллерия вся медная. Сие судно строю для себя, чтобы иногда водою в Тавриду или ко флоту ездить. Экипаж будут греки».

Ще через рік нове підприємство, рішенням того ж «светлейшого князя Таврического» перетворилося на адміралтейство й разом з усіма спорудами, що належали до нього, казармами та житлом іменуватися стало градом Миколаєвим.

Не примусила себе довго чекати й грамота імператриці Катерини Другої, Государині Всеросійської. Грамота, що затверджувала рішення всесильного фаворита…

Відбулося це 1790 року.

На підприємство, що активно будувалося, були направлені з Петербурга та Архангельська майстри корабельні й майстрові, хто здібним був. Зібрали й робочі екіпажі. По розверстуванню із сіл набрані були кінні та піші робочі люди…

Таким ось чином Кузьма Савєлов й опинився серед корабельних теслярів.

6 січня 1790 року на новій верфі урочисто заклали перший корабель, сорокашестигарматний фрегат, що іменувався «Святий Миколай».

Михайло Фалеев, який здійснював будівництво верфі, 16 серпня представив Потьомкіну плани майбутньої «колиски кораблів», із зазначенням величин і відстаней. Плани склав корабельний майстер Семен Опанасович Соколов, той самий, який збудував перший миколаївський фрегат. Фалеев писав князю:

«… Заложил корабль святого Николая на канун богоявления Господня при собрании всех членов адмиралтейских, штабу и обер-офицеров и нижних служителей… Работа проводится со всевозможным поспешанием, надеюсь и его отстроить до…»

При Миколаївській верфі створили артилерійську кузню і токарню, а трохи згодом і канатний завод.

Стапельні роботи на «Святому Миколаї» тривали близько восьми місяців. 25 серпня після полудня о шостій годині спустили корпус корабля на воду…

У цій вельми значній для нової верфі події брали участь усі члени Чорноморського адміралтейського правління, офіцери, майстрові й, звичайно ж, народ. Тільки для виготовлення насалки спускового пристрою було потрібно сім десятків відер пісного масла, шістдесят пудів топленого сала й двадцять пудів гарячої сірки.

Ці витрати вразили Кузьму, звиклого до тихого житія у своєму глухому селі Покровці Рязанської губернії.

Кузьма, крім землеробства, потроху теслярував, як і батько, і дід його. Та раптом, по розверстуванню, потрапив на нову верф… Це б ще й нічого. Панське свавілля на Русі не новина! Проте ось нині його з робочого екіпажа намірилися перевести в корабельні теслярі з припискою до борту «Святого Миколая». Бо майстерний дуже в теслярській справі…

Кузьма впав у відчай. У нього ж у Покровці дружина Фекла та троє хлоп’ят! Давид, Михайло і Марфутка, молодшенька, яка обожнювала татка і обожнювалася татком…

Рішенням адміралтейства «о недостатке плотных людей корабельных касательно экипажей» Кузьму перевели з екіпажа робочого в екіпаж фрегата, що будувався. Тому перебував мужик у повному чорному відчаї. Удома земля-годувальниця хиріє без нього, дружина, діти! Та й прихворіла Феклуша, як він чув від односельця кривого Федьки Вознюкова, який потрапив зовсім недавно на нове будівництво. Що ж тепер буде?! Він уже думав, відпрацює повинність та й додому, до сім’ї… Ну, рочки два-три, не більше… А зараз…

Служба на флоті – двадцять п’ять років, як відомо. Як же вони там без нього? Хто годуватиме їх?..

Кузьма не хотів служити на флоті. Був він з діда-прадіда селянином і любив землю. Перетирати в зашкарублих від нелегкої селянської праці пальцях свіжозорану земельку, опускати зерно в її черево… Що може бути краще за це?!

Нехай і став він майстерним теслею, але завжди однозначно був людиною землі. Велика вода для нього – страховисько. Та й, крім того, нудить його нещадно від хитавиці… Жах, що з ним робилося, доки йшов сюди фрегат відкритим морем!!!

Отже, ніяк Кузьмі не можна у флот. Немає для нього доленьки гіршої, ніж хвилі борознити! Мила його душі доля – в землі борозни проорювати…

– Савєлов! Пішов! – проревів молодий лейтенант Аркадій Варсоноф’євич Мафусаїлов.

Саме його капітан другого рангу Львов, призначений командиром нового фрегата, поставив стежити за тим, щоб екіпаж «висповідався й отримав благословення» на флотську службу; корабель зовсім недавно влився у Чорноморську ескадру, і малодосвідчені здебільшого матроси відчайдушно потребували зміцнення духу…

Кузьма підхопився і пройшов до каюти капітана, де батечко сповідав майбутніх моряків.

Тесляр увійшов до капітанової каюти й побачив молодого священика років тридцяти. Дивився той привітно і з розумінням, як і личить святому отцеві.

– Проходь, сідай, Кузьма Савєлов, син Демида! Повідай, чим серце важке.

– А ви мене знаєте, отче?! – подивувався тесляр.

– Може, й знаю… – ухильно відповів священик. – Хто щиро молиться Господові, відомий слугам його.

Цей молодий отець мимоволі викликав довіру.

Не те що Лукавий попик з Покровки, отець Никифор, якого не тільки в їхньому селі, але й у всіх навколишніх поселеннях позаочі йменували не інакше як Лукавим. Не у значенні бісом, а саме лукавим. Та подейкували, що й у монастирі, де він перебував до того, як з’явився пастирем в Покровський прихід, за ним водилися грішки, не тільки з черницями з сусіднього жіночого монастиря, але й з мирянками з навколишніх сіл.

Несподівано навіть для себе самого Кузьма «на духу» виклав молодому священикові все. І про землю, і про сім’ю, і про хитавицю, і про долю гірку, що привела рязанського мужика в чорноморські степи…

Уважно вислухавши сповідь селянина, святий отець запитав раптом:

– А чи знаєш, Кузьмо, день який сьогодні?

– Як не знати! – пожвавішав мужик. – На Миколая Угодника у нас в Покровці завжди… Е-е-ех! – зітхнув тесляр тяжко й замовк. Знов зажурився, опустив голову долі. Згадалася йому рідна хатинка, яскраво вималювалася в уяві… Дружина, дітки, старенька-матуся, ПОЛЕ…

– Миколай тобі допоможе… – тихо мовив священик, і його ясні очі виблискували, чи то відображаючи вогники свічок іконостасу, чи то самі по собі. – Що бажано душі твоїй, яка настраждалася, те й збудеться. День такий сьогодні. Дива не обіцяю, проте обіцяному – бути… Кому з моряків найгірше, тому й підмога в цей день поспівала, той і врятований був. Силоміць людину на погибель в море тягнути – куди вже гірше. Тим паче на першому кораблі, що народжений в місті, яке прозвали…

Тихий голос отця стих, і мужик, боячись повірити власним вухам, поволі звів голову…

Очей таких Кузьма Савєлов ні до, ні опісля того ні в кого на всьому білому світі не бачив. Бездонно-сині, як ясне полуденне небо, вони сяяли, немов яскраві лампади, проте небесний вогонь цей не палив зовсім, а зігрівав змерзлу, зболілу душу…

– Не бійся, сину мій. Все буде добре. Море відпускає тебе додому. Вільну тобі дає.

– Скажи, отче, як тебе звуть? – майже нечутно, одними губами, запитав селянин. – За кого молитися мені, кому подяку складати…

– Молитися Господеві нашому Всевишньому треба. Всі дари від нього, воістину. Ми лише сподвижники… А мене пам’ятай… як отця Миколая. Йди з миром, сину божий. Віруй в небесного Творця нашого й пам’ятай, що щирі молитви Небеса чують.

– Небеса чують… – луною повторив заворожений Кузьма.

– І відповідають істинно страждаючим… З Богом, майстре. Амінь.

Сонячноокий священик перехрестив Кузьму. Підневільний моряк, ревно повторивши хресне знамення, поклонився в пояс, приклався до руки отця і мовчки, затамувавши подих, навшпиньках вийшов з капітанової каюти.

… Корабельного теслю Савелова викликав до себе командир «Святого Миколая» за тиждень після візиту священика.

– Кузьма! Дійшла тут до нас грамота від твого пана Павла Андріїча Троєцького… – Михайло Іванович помовчав. – Вільну тобі пан дає! І земельки… Чого б це, га?

– Не можу знать, пане капітане другого рангу! – за статутом відрапортував Кузьма.

Львов ще помовчав, уважно вивчаючи матроса, який витягнувся по швах.

– Гаразд! Успіху тобі! Йди…

– Дуже вам вдячний, пане капітане другого рангу!

Душа корабельного теслі, який раптово чудесним чином перетворився на землероба, тріумфувала. Не обдурив дивний батечко, і справді воля прийшла! ВОЛЯ!!!

Питання, як молодий священик міг дізнатися про наміри пана, Кузьма собі не ставив. Небеса чують щирі молитви… І відповідають! Тому тепер усі помисли мужика були про ЗЕМЛЮ, яка, стомившися без турботи, кликала його додому тихим і рідним голоском.

Не всім випадає любити море… Не всім Творець дарує таке щастя. Кузьмі ось – доля залишатися на березі. Хто щиро прохає – неодмінно отримує. Амінь.

… Наприкінці вересня корабель, названий на честь Миколая Угодника, зі встановленими щоглами й бушпритом, на камелях прибуксирували до Очакова, для подальшої добудови й озброєння артилерією. Звідти 29 листопада 1790 року, прибув він своїм ходом до Севастополя. Де наприкінці осені під командуванням капітана другого рангу Михайла Львова й почалася флотська служба першого корабля, народженого на верфі в місті, нареченому ім’ям цього ж Святого.

***

– Годі тобі!.. – відмахнувся від кока Юрій. – Завжди ти перебільшуєш!

Містечко на перший погляд було так собі. Нічого надпримітного. Місто як місто. Невже це – центр суднобудування півдня колишнього СРСР? У минулому, знову ж таки!..

– А ось ще анекдот! – Іванов закурив і обернувся до своїх супутників. – «Дочка скаржиться матері: – Мамо, здається, я вагітна! – «Чому ти так думаєш? Де, цікаво, була в цей час твоя голова?» – Не пам’ятаю! Здається під кермом!»

Аудиторія вибухнула дружним реготом. Особливо, нечисленна жіноча її частина…

Вони йшли головною вулицею міста; подібно до московського Арбату, була вона пішохідною. Народ енергійно снував нею туди-сюди.

– Онде барчик цікавий, – повідомив кок, указуючи на склопластикову прибудову на розі будівлі. Споруда була прикрашена розфарбованим під камуфляж муляжем авіаційної бомби й дівчинкою в стилізований військовій формі часів Великої Вітчизняної, але в дуж-же коротесенькій спідниці!

– Зайдемо? – з надією спитав Вітька.

– На зворотному шляху! – відрубав перший механік. – Ходімо далі!

Завантаження вже скінчилося, і Дракон відпустив їх у звільнення на берег, заздалегідь попередивши властивим йому менторським тоном, щоб не надумали «влипати в різні неприємності»… Інакше «на судно навіть не повертайтеся!»

– Ну може, хоч в намет заскочимо, свіженьким «Янтарем» підзаправимося? – з придихом запитав Іванов, широким жестом вказуючи на пивний заклад, що знаходився посеред пішохідної мостової вулиці.

Намет із загостреним дахом, розписаний яскравими лейблами легендарного Миколаївського пивзаводу «Янтар», що нині входить до структури європейського концерну «Сан-Інтербрю», гостинно прочинив отвір входу. Там, у теплій затишній напівтемряві, заклично й принадно мерехтіли ряди пляшок, що підсвічувалися лампочками барної стійки. «Біле», «Багряне», «БілаНіч», «Янтар» – преміум, темний, міцний та світлий, відновлений «Чорний Принц», не кажучи вже про обов’язкове «Чернігівське» – світле, міцне, темне та преміум – щонайповніший комплект пивних радощів був у фірмовій точці пивного гіганта. На мить здалося навіть, що там, на полицях, стрункими рядками вишикувалися пляшки з легендарними сортами миколаївського пива минулих уже часів: «Фаворит», «Особливе», «Вечірній Миколаїв», «Веселий Роджер», «Оксамитове», «Гетьман» і часів позаминулих – «Українське» перших років незалежності та «Жигулівське» радянської доби…

Застигнувши при вході до цього «палацу» насолоди, Вітька дивився на супутників з торжеством, ніби чарівник, що помахом руки викликав з небуття всі ці хмільні скарби.

Чіф глянув на кока не менш виразно.

– «Оболонь» краще! – безапеляційно заявив він. – З українських – найправильніше пиво.

– Нахабна брехня! – заволав ображений до глибини душі Іванов. – Це було давно й неправда! А в Миколаєві як варили добре пиво, так і досі варять…

– А мені «Живчик» оболонський подобається, – заявив старший моторист Вовчик Абеленцев, єдиний в екіпажі непитущий. – І мінералка в «Оболоні» смачна…

Під акомпанемент диспуту на тему пивних та інших смаків, моряки з «Андрія Голубева» | пройшли ще з півкварталу.

– А, до речі, он там, – невгамовний корабельний кухар раптом різко змінив тему і махнув рукою вліво, – миколаївці недавно поставили пам’ятник Миколаю-Чудотворцю… З-поміж іншого, покровителя моряків, – багатозначно додав він. – Ходімо подивимося?..

Протестів ця пропозиція ні в кого не викликала. Навіть у чіфа.

Тільки непитущий Абелєнцев запитав, ні до кого зокрема не звертаючись:

– Блін, а хіба ж можна ставити пам’ятники не реальним, а вигаданим особам?

– Ну, це як подивитися, – сказав раптом Сергій Стульник, третій помічник капітана. – Де вигадане, а де справжнє. Якщо безліч людей у щось або в когось вірять, напевно, це | неспроста? Казка – брехня, та в ній…

– Щодо цього святого, я десь читав, що якраз він був цілком реальною людиною, – повідомив чіф. – Християнський священик, здається… І діяннями своїми заслужив таку величезну славу, що дотепер пам’ятають його… Дива творив насправді, людям допомагаючи.

– Невже? Ну-ну, – скептично прокоментував кок. – Шкода, що в наш час чудеса тільки в кіно бувають. А в житті хіба що з перепою привидітися можуть!

– От-от, жива людина! І взагалі, я вірю, що в основі будь-якої легенди лежать якісь реальні події й факти, – переконано гнув свою лінію категоричний, як завжди, Стульник. – Диму без вогню не буває! Просто не вся інформація стає широковідомою. Але щось просочується, і народжується міф… Причому, цілком можливо, насправді істина куди крутіша і фантастичніша, ніж ми думаємо. У Всесвіті ІСНУЄ не тільки те, що бачать наші очі і що ми можемо помацати руками…

… Вони піднялися сходами між двох битих життям левів з білого мармуру.

– До речі, – перебивши балакучого штурмана, з натхненням повідомив Іванов, – є про них місцева легенда! Ці леви прокинуться, коли між ними пройде незаймана дівчина старша за вісімнадцять років!

– Ха! Цікаво, який факт лежить в основі цього міфу… – прокоментував старший механік.

– І що? Давно вони тут чекають? – поцікавилася, ніби між іншим, буфетниця Тетяна, володарка «найбільшого в СНД заду», за визначенням того ж кока.

– Таню! Якщо за їхнє виховання візьмешся особисто ти, думаю, все налагодиться! – запевнив її невгамовний кок, обіймаючи за плечі.

– Здохни! – від щирого серця побажало йому буфетниця, скидаючи кухарську «клешню» зі свого пухкого плеча.

… Але Юрко їх вже не чув.

Його немовби магнітом потягнуло геть, геть від міщанства й суєти… Вабило його в глиб скверу, утвореного високими старими капітанами. До пам’ятника, що височів у центрі широкої алеї.

На паралелепіпеді чорного мармуру здіймалася закутана у безформний балахон фігура бородатого чоловіка з книжкою в руці…

Юрко оторопів!

З постаменту на нього дивився не хто інший, як його позавчорашній співбесідник. Той самий тальман, з яким хлопець розмовляв і пив каву з коньяком у курилці, а потім вештався у пошуках його по всьому кораблю…

Той самий!!!

Юрко не міг помилитися. Обличчя нещодавнього співбесідника вкарбувалося в пам’ять якнайміцніше.

З відкритим ротом застиг матрос перед пам’ятником і відверто вирячився на нього.

– Юрок! Ти ніби НЛО побачив! – обійняв його за плечі Вітька. – Що трапилося?

Ні слова не кажучи, Юрко скинув з плеча руку кухаря і побіг до краю скверу. Туди, де виднівся квітковий риночок.

Повернувся матрос з букетом гладіолусів. Від хвилювання прискорено дихаючи, поклав квіти до квадратного постаменту… на гранях його було висічено: «МИКОЛАЇВЦІ СВЯТИТЕЛЮ МИКОЛАЮ ЧУДОТВОРЦЮ».

А зверху Юрко приладнав бейджик. Той самий, який (хлопець спеціально дізнавався!) виявився чомусь зайвим у «судновій канцелярії». Ну не було одинадцятого відвідувача на борту! Десятеро їх було зареєстровано 19 грудня. Рівно десять…

Юрко раптом похитнувся. Гаряча хвиля Ударила в голову.

Мармуровий святий підморгнув?!

Чи йому це тільки здалося?..

Як би там не було, бейджик він знову забрав. Заховав у внутрішню кишеню, ближче до серця. Чомусь з цієї хвилини моряк свято впевнився, що поки у нього є «документ» незареєстрованого Візитера № 11, нічого поганого з ним не трапиться.

Нез’ясовним чином Юрко знав напевно, що найстрашніший день його життя залишився позаду. У нього дійсно все буде в/повному порядку. Тому що й він тепер, можна сказати, один з миколаївців…

м. Миколаїв, грудень 2005 року від Р.Х.

Особлива гаряча подяка за поміч у написанні, фактично співавторові – Андрію Синенкові, який відстояв не одну тальманську вахту на крижаному вітрі, під дощем та снігом…

Юрій Гельман
ЕНДШПІЛЬ АДМІРАЛА

Сонце, наче руда кішка, неквапливо вмивалося кошлатими лапами хмар. Спекотне липневе місто, притулившись боками до річки, важко дихало асфальтово-бетонними грудьми бульвару. Було гучно й людно. Численні літні кафе, штовхаючись різнобарвними грибами парасольок, безвідмовно напували всіх охочих. Звідусіль гриміли примітивні радіо-хіти сезону. Народ пив воду й пиво і не хотів розходитися по домівках – задушливих квартирах, де навіть телевізори гріли повітря.

Вечоріло. Легкі коливання гарячого повітря раз у раз приносили через річку з парку «Перемога» нові звуки – там відкрилася дискотека. Колесо огляду, що в народі завжди називають «чортовим», позначилося в західному небі різнобарвним контуром з лампочок, що весело моргали.

І раптом якось враз потьмяніло небо, закрасилося в інші, холоднуваті тони. Це з півдня, з боку моря, тяглася до міста велика кучерява хмара. Багряна, повновісна, з золотавою облямівкою по краях, пробита наскрізь бронзовогарячим лезом сонця, що заходило, вона була схожа на мішок за спиною Санта-Клауса, з якого на притихле місто сипалися не по сезону іскристі подарункові блискітки заходу.

О пів на дев’яту Костя вийшов із шахового клубу. У його сірих очах хлюпалася розгубленість. Може, це були сльози? Ні, батько давно навчив хлопчика мужньо ставитися до невдач, переживати поразки. «Зрозумій, – казав батько, – немає шахістів, які виграють завжди. Це закон. Просто треба пам’ятати про це і не засмучуватися».

Батько завжди мав рацію. Після того, як це сталося з матір’ю, батько став для Кості всім, чим тільки міг – нянькою, учителем, другом. Він багато працював, іноді в нічну зміну, але все-таки знаходив час готувати їжу та гуляти з сином. І ще – привчав Костю до самостійності. «Чоловік повинен уміти все, – казав батько, – і ґудзик пришити, і зварити борщ, і полагодити стілець, і випрати білизну». До одинадцяти років Костя навчився багато чому. Він любив батька й не міг ставитися до його науки легковажно.

Одне тільки було погано: батько почав випивати.

– Не треба, тату, – казав йому син. – Мені це не подобається.

– Розумієш, – відповідав батько, – мені дуже зле без мами…

Костя розумів. Він добре вчився, він непогано грав у шахи. Він не хотів підводити батька, до якого сильно прив’язався за останні три роки.

І ось тепер, вийшовши з шахового клуба, він раптом зрозумів, що назріває катастрофа. Тут проходив міський турнір серед юнаків. Костя, якому тільки нещодавно виповнилося одинадцять років, був наймолодший з учасників. До нього ставилися зверхньо, не брали в розрахунок. Він відчував на собі поблажливі погляди й злився від цього. Хоч і не показував нікому те, що діялося в його душі. Він просто грав. Грав у повну силу. Грав так, як умів.

І – дивна справа – хлопчик, якого ніхто не сприймав усерйоз, ішов по турніру як тріумфатор. Він виграв у восьмикласника Титова, змусив капітулювати Шиманського, якому програвав раніше. Ще зіграв у нічию з Еким’яном і Зубовим. Програвши одну партію, потім знову виграв. До останнього туру в Кості було усього на півочка менше, ніж у лідера.

– Тату, якщо я виграю турнір, ти не будеш більше пити горілку? – запитав Костя в батька кілька днів тому.

– Обіцяю, – запевнив батько і сумно посміхнувся.

А сьогодні вранці він виїхав на здачу якогось важливого об’єкта.

– Мене не буде два дні, – сказав на прощання. – Їжа в холодильнику, голова на плечах. Ну, сину, будь молодцем, не здавайся!

– Я не здамся, тату, – відповів Костя, цілуючи батька в чисто виголену щоку.

… Він пройшов до парапету, сів на гарячу гранітну плиту, поклав поруч свою шахівницю, у якій, весело штовхаючись, перекочувалися фігури. Потім звісив ноги над обривом і став дивитися на міст. Уже гірлянда ліхтарів перекинулася в сутінку з одного берега на інший, уже машини й тролейбуси нишпорили фарами по асфальту, а Костя все сидів на гранітній плиті, майже не ворушачись, як статуя.

За його спиною ще горіли вікна шахового клубу – одноповерхового будинку, побудованого півтора сторіччя тому. Колись тут був ресторан, у якому ті, хто прогулювалися бульваром, могли посидіти за столиками, поїсти й послухати музику. Оркестр у красивих уніформах, що розташовувався на відкритому майданчику, награвав вальси й мазурки тих років. Публіка чинно прогулювалася, хтось танцював, хтось, напевне, освідчувався в коханні. Потім, набагато пізніше, поруч з рестораном було побудовано ротонду. Тоді, коли випадала погана погода, музиканти перебиралися під навіс.

Це було улюблене місце відпочинку городян. Таким воно, утім, і залишилося, хоча, крім самого будинку, не збереглося нічого. Але була якась аура, був таємничий магнетизм, що не ослаб за довгі роки, не убитий ані війнами, ані революціями, ані перебудовою.

Костя відклав останню партію з турами й різнопольними слонами, в якій у його суперника був зайвий пішак. Якби не він, якби не цей маленький чорний солдатик, що сміливо дійшов до третьої горизонталі, – він міг розраховувати на нічию при дограванні. Але тепер… Тепер усе зводилося нанівець, і усвідомлення власної безпорадності гнітило хлопчика.

Уже зовсім стемніло. Згасли вікна шахового клубу, і сторож замкнув двері з середини. Спорожнів бульвар. Останній радіоприймач в останньому відкритому кафе замовчав, нарешті, як убитий комар. Стало тихо й самотньо.

Костя зліз з парапету, озирнувся навколо. Нікого ніде не було. По трьох перекособочених сходинках він піднявся на майданчик ротонди, де тьмяно горіла одна єдина лампочка. У хиткому конусі світла стояла старенька лава. Хлопчик улаштувався на ній, розкрив дошку і неквапливо розставив фігури у відкладеній позиції.

Ледь хлюпала ріка десь унизу. Спорожнів міст, полегшено зітхаючи. На сході зійшов місяць – як чисто вимита тарілка.

– Що ти тут робиш, хлопчику? – раптом почув Костя зовсім поруч.

Здригнувшись, він підняв голову. Неподалік стояв високий чоловік у військово-морському кітелі. Широка борода з рівною сивою доріжкою посередині акуратно лежала на його грудях, ледь прикриваючи срібний хрест біля коміра. Щось знайоме було в рисах цієї людини. Але Костя не міг згадати, де бачив його раніше.

– Я… – сказав він боязко. – У мене зранку догравання, а вдома все рівно нікого нема.

– Ти сирота?

– У мене є батько, – відповів Костя, – але він у відрядженні.

– І ти вирішив провести тут усю ніч? І не боїшся?

Костя знизав плечима. Тільки тепер він зрозумів, що краще було б, справді, виїхати додому, коли ще було світло.

– Не бійся, – сказав незнайомець. – Зараз підійдуть мої приятелі, і ніхто не посміє тебе скривдити. Ти можеш залишитися, якщо не заважатимеш нам.

– А що ви будете робити?

– У нас відбудеться військова рада.

– Я не заважатиму, – підтвердив Костя. – Тільки посиджу збоку.

І тут він побачив, як з темряви в ротонду піднімаються четверо чоловіків. Усі вони були у військовій формі. Тільки не сучасній, а якійсь стародавній, баченій раніше тільки на картинках.

Один з них, який чомусь здався Кості головним, на голові носив невелику білу перуку з завитками над вухами. На витягнутому обличчі з високим чолом виділялися виразні розумні очі. Хлопчикові навіть здалося, що цей чоловік не може бути військовим, тому що занадто теплим і привітним був його погляд. І тільки кітель з коміром-стійкою, що був розшитий золотою ниткою, та численні зоряні ордени, які прикрашали груди, викривали в цій людині військового.

У другого було ледь одутле, гладке обличчя, опущені до низу куточки губ і гострозорий наставницький погляд. Він теж був у стародавньому кітелі, але іншого крою – з величезними еполетами, але без особливих витребеньок та прикрас.

Третій був сухорлявий і вилицюватий. На ньому був чорний мундир і кашкет з коротким, майже стоячим козирком. Вуса строгою щіточкою й орлиний погляд видавали в ньому людину сувору і цілеспрямовану.

І, нарешті, четвертий з чоловіків був явно молодший за інших, вигляд мав відважний, гусарський, хоча на ньому, як і на решті, бездоганно сиділа військово-морська форма.

І раптом Костя зрозумів, кого бачить перед собою. Зрозумів і жахнувся. Зрозумів і обімлів. Це ж були російські адмірали, чиї вольові погруддя давно прикрашали фасад Миколаївського музею суднобудування і флоту! Не кам’яні – живі! Той, у сивій перуці, не хто інший, як Ушаков. Другий був Лазарєв. Кашкет і вуса носив Нахімов. Наймолодший був Корнілов. А той, з великою бородою, що з’явився першим, – так це ж сам адмірал Макаров!

«Ну й справи! Нічого собі!» – промайнуло в голові хлопчика.

Він переводив захоплений погляд з одного легендарного героя на іншого, і вже тепер розумів: якщо завтра комусь здумає розповісти про свою пригоду, то неодмінно буде звинувачений у неправді й висміяний. І він твердо вирішив тримати язика за зубами.

– Степан Осипович, – раптом запитав Нахімов, суворо глянувши на Костю, – а мальчик нам не помешает?

– Ему, Павел Степанович, все равно некуда идти, – відповів Макаров. – К тому же, господа, я обещал малышу, что наше с вами присутствие станет порукой в его безопасности.

– Что ж, – помізкувавши, сказав Ушаков, пильно дивлячись на Костю, – мальчишка, кажется, смышленый и мешать нам не будет. Как тебя зовут, отрок?

– Константин, – несподівано для самого себе відповів Костя.

– Хорошее имя, твердое, – помітив Корнілов. Він підійшов до хлопчика й поклав руку йому на плече. – Малыш и прислужить может, ежели понадобится.

– Конечно, понадобится! – сказав Лазарев. – Жара-то какая! Ну-ка, дружок, сходи в ресторацию да принеси нам чего-нибудь прохладительного.

– А это куда? – здивовано запитав Костя. – Да вот же, сюда, – сказав Корнілов, указуючи на будинок шахового клубу.

– Так это же… – почав було Костя і раптом побачив, що вікна клубу залиті яскравим світлом.

– Там вестовой у входа, – продовжив Корнілов. – Скажешь, чтоб вынес тебе воды для адмиралов. Он знает.

– Слушаюсь! – вирвалося в Кості, і він кинувся виконувати наказ.

– Ну, что, господа, – сказав Ушаков, – начнем?

– Пожалуй, пора, – відповіли усі разом.

– А вот, кстати, шахматная доска, – вигукнув Нахімов. – На ней и разберем все маневры. Степан Осипович, не возражаете?

– Отнюдь, – відповів Макаров.

Через кілька хвилин повернувся Костя. У плетеному кошику, що він приніс, дзенькотіли пляшки з водою і кілька склянок. Адмірали стояли навколо лави, пильно дивлячись на шахівницю. На ній, як і раніше, була розставлена позиція відкладеної хлопчиком партії.

– А вот и живительная влага, господа! – вигукнув Корнілов. – От имени всех выражаю тебе, Константин, благодарность.

– Не за что, – відповів той.

– И ты бери, – по-батьківськи сказав Лазарев. – Небось, в горле пересохло?

– Спасибо, – відповів Костя і, узявши пляшку з кошика, причаївся в тіні.

– Ну, что, Михаил Петрович, – сказав Ушаков, звертаючись до Лазарева, – начинайте.

– С вашего позволения, разбор проведут Павел Степанович с Владимиром Алексеевичем, – відповів Лазарев.

– Не возражаю, – погодився Ушаков і присів на край лави.

– Что ж, господа, – почав Нахімов, знімаючи кашкет і витираючи хусточкою піт з чола, – прежде всего нам хочется послушать доклад адмирала Макарова.

– Как вы знаете, господа, – почав Макаров, відкашлявшись, – я был назначен командующим Тихоокеанским флотом. Японцы тогда были очень сильны, и наш флот, равно как и гарнизоны на берегу, претерпевали большие трудности. В конце февраля девятьсот четвертого года прибыл я в Порт-Артур. И знаете, что сразу бросилось в глаза? Безысходность в поведении боевых офицеров. Да, господа, представьте себе, это было так. Уж не знаю, почему, но настроение во флоте было ужасным. Впрочем, простая человеческая психология: когда тебе противостоят силы превосходящие, не каждый способен найти в себе мужество сопротивляться с достоинством.

– Однако же есть немало и обратных примеров, – зауважив Лазарев. – Впрочем, прошу прощения, что перебиваю вас. Продолжайте.

– Да, так вот, – продовжував адмірал Макаров, – когда я прибыл в Порт-Артур, только генерал Кондратенко, руководивший сухопутной обороной города, проявлял должный энтузиазм. В остальных же офицерах я обнаружил полную апатию и страх. Как вы думаете, господа адмиралы, мог ли я в такой ситуации оставаться безучастным, мог ли пойти на поводу у всеобщего настроения? Конечно же, нет! Познакомившись с ситуацией, я тут же сделал ряд перестановок в командном составе кораблей. Но, к сожалению, дело было давно запущено. Вот почему, господа, я принял единственно правильное, на мой взгляд, решение – выходить на разведку в открытое море, вне зависимости от того, что подумают об этом японцы. Они, конечно, в эти дни находились в сильной ажитации. Накануне, как вы знаете, был затоплен крейсер «Варяг» под командой Руднева, и японцы полагали, что теперь-то нас можно будет взять голыми руками. В заливе Бохайвань, на берегу которого стоит Порт-Артур, они не решились, впрочем, выставить свой флот, чтобы закрыть нашим кораблям выход в открытое море. Этим обстоятельством я и решил воспользоваться. Тридцать первого марта на броненосце «Петропавловск» в сопровождении двух канонерок я вышел в залив. Погода стояла прескверная. Волнение было на пять баллов, но ветер с востока крепчал, так что, во избежание сильной бортовой качки, приходилось держаться ближе к корейским берегам. Поначалу мы прошли к острову Синмидо, где, по данным разведки, наблюдалась какая-то активность японцев. Там ничего не обнаружили. Затем взяли курс на юг. На выходе из залива, милях в четырех от нас, увидели шесть дымов. Это была японская эскадра. В наши планы пока не входило вступать в бой. Во-первых, были слишком неравными силы. Во-вторых, и это главное, я еще не полностью знал возможности корабля. Мы приняли решение развернуться и пройти в виду неприятеля милю-другую, а затем вернуться на базу. Японцы заметили нас. Они предприняли попытку приблизиться, но, очевидно, тоже не готовы были к сражению, вот почему спокойно позволили нам уйти.