Текст книги "Миколаївське небо"

Автор книги: авторов Коллектив

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

Потягнувшись так, що хруснув хребет, Ольша прислухалася до себе. Голова була легкою і свіжою, а ще страшенно хотілося їсти. І не мармеладу якого-небудь, а бажано м’яса. Смаженого. І побільше.

До котеджу, жалібно скрипнувши протекторами, підкотила іномарка, але не Сенина. Вискочила вона з-за рогу зовсім зненацька, Ольша навіть здригнулася. Дверцята полізли вгору точно так само, як і на «Північному вітрі».

Перед очима з’явився хлопець – високий, сухорлявий, природно – у темних окулярах.

– Доброго ранку, – привітався він доброзичливо. – Ти – Ольша, так?

Ольша кивнула.

– Де Сеня?

Відповісти вона не встигла: Бісмарк і Єнот стрімголов вирвалися з іншого кута. На лицях їх змалювався вираз близький до легкої паніки.

Незнайомець відкрив було рота, але його перебили.

– Проблема, Артуре. Вони зчесали супутника-сторожа.

Імовірно, це було недобре. Ольша згадала, як учора щось із піднебесся присмажувало особливо запопадливих бойовиків, і зметикувала, що краще мати над головою такого сторожа, ніж не мати.

– Не кипи, Сеню. А ти чого чекав – що вони співати й танцювати стануть? Я б на їхньому місці вчинив так само.

– Але це ж війна! Неприкрита!

Говорили чомусь російською.

– Ходімо-но в будинок…

«Розвідка! – вирішила Ольша. – Це західна розвідка. Сузір’я Змієносця, а як же… Морочать голову. От нарвалася!»

Яким чином утекти Ольша навіть боялася уявити. Та й знайдуть же, це точно – вчора Сеня так солідно обіцяв знайти слизького й невловимого Завгороднього. Відшукати перелякане дівчисько не складе для таких спеців ніяких труднощів. Документи її давно вже вивчені – ідіоти вони, чи що?

Хотілося вити від страху. Рання смерть зовсім не входила в Ольшині плани.

Тим часом ця контора радилася, навіть не намагаючись сховати що-небудь від Ольші.

– Завгороднього треба брати. Перебити цих його підручних, засідку влаштувати…

– Не клюне він. Та й куди ми без сторожа? Куля сліпа, як тут кажуть.

Єнот нервово тарабанив пальцями по столу.

– Нашому Пасі кулі не страшні.

«Це чому ж? – подумала Ольша. – Залізний він, чи що?»

– А може плюнути на угоду? Викличемо модуль, нехай сядуть, оточать усе навколо. Га? – запропонував Єнот, але особливої впевненості в його голосі не відчувалося.

– Не мели дурниць, – перервав його Сеня. – Справжньої війни хочеш?

– Пусти Паху з Хасаном, – чи то попросив, чи то наказав Артур. – Вони вже відрівняють усе як треба, незважаючи на тубільні пукалки…

«Їхньому Хасанові, як видно, кулі теж до фені…» – розгублено вирішила Ольша.

– Я за Хасаном. Біля «Лазурного», хвилин за десять, – Артур відразу ж вислизнув.

– Ходімо, – звелів Сеня Ольші.

Вона слухняно встала, тому що суперечити на її місці насмілилася б або Мата Харі, або повна дурепа.

– Я їсти хочу… – жалібно зітхнула вона.

– Ходімо, ходімо…

Єнот узяв її за руку. Долоня його була тверда й напрочуд суха. Паха вийшов останнім, замкнувши будиночок.

Вони завернули за ріг; біля Сениної машини тупцювали двоє поліцейських і троє у цивільному. Віддалік виднівся жовто-блакитний джип із блимавкою.

«Знайшли вбитого, і хтось згадав машину, бо таких тут більше нема», – здогадалася Ольша. Чомусь здавалося, що цього разу вбивств не буде.

Сеня скрушно зітхнув:

– Тьху ти… Поліції якраз і не вистачало…

Він нагнув голову й вперто й незалежно пішов до «Північного вітру». Долоня лягла на ручку дверей.

– Хвилиночку, – сказав один з поліцейських.

Сеня невдоволено обернувся. Єнот незворушно відкрив задні дверцята й запхнув Ольшу всередину.

– Інспекторе, у мене мало часу, – тон Сені був цілком миролюбним і в міру непривітним. – Ми поїдемо.

– Не раніше, ніж ми вас відпустимо, – настільки ж миролюбно й непривітно виголосив поліцейський.

Сеня поліз на рожен:

– От уже не збираюся з вами тріпатися.

– Ти тихіше, – втрутився раптом цивільний на вигляд – начальник. – Ти в убивстві замішаний, зрозумів?

– Та пішов ти, – процідив Сеня з таким презирством, немов перед ним був останній покидьок. – Фраєр хріновий. Так-так, це образа при виконанні…

Цивільний спалахнув:

– Взяти!

Поліцейські ворухнулися, але тут Єнот двічі вистрілив у напіввідчинене вікно; цивільний і один з полісменів важко осіли на вигорілу траву. Сеня тим часом зарядив другому цивільному в обличчя, та так, що бризнула кров, і відразу ще одному, начебто ногою. І знову: Ольша готова була заприсягтися – так не б’ються! Рух скоріше нагадував спробу встояти, зберегти рівновагу.

Полісмен, що залишився, схопився за кобуру, але Сеня потряс біля його носа казна-звідки виниклим пістолетом з великим чорним глушителем.

– Стули писок, друже!

Друг замовк, як ошпарений. У ворота бази на повному ходу увірвався автомобіль Артура. Скрипнула гума, завили гальма. Артур і ще один хлопець східної зовнішності миттю вискочили, ляснувши дверцятами.

– Перед «Лазурним» кордон, не проїдеш…

– Тут теж, – пробурчав Сеня. – Заворушилися, робітнички… Гаразд, їдьмо, подивимося.

Артур оглянув повалені тіла правоохоронців; уцілілий поліцейський, піднявши руки, боязко переминався з ноги на ногу біля джипу.

– Товстий, – розпорядився Сеня, – зіпсуй їм машину. І рацію не забудь.

Паха похмуро дістав вінчестер.

«Ду-дут!»

Хрускіт затвора.

«Ду-дут!»

Хрускіт затвора.

І так кілька разів. Він прострелив колеса й розтрощив панель кермування. Наостанок тицьнув у бік поліцейського, що з жахом дивився на це свавілля, і той приречено влігся поруч із розгромленим джипом.

Вінчестер зник, немов льодинка в полум’ї. Паха його засунув начебто в кишеню штанів. Такенну машину – і в кишеню, р-раз! І все. А кишень у штанях у нього просто не було, це Ольша знала точно. Кілька раз придивлялася.

Вони з’їхали на дорогу й ковзнули за ворота. Біля «Лазурного» справді вистачало поліції. Сеня з Артуром припаркувалися неподалік, спостерігаючи за метушнею біля корпуса.

– Товстий, – скомандував Сеня. Паха слухняно штовхнув дверцята нагору. Виліз. Хасан теж вибрався з машини.

Ольша витріщила очі. Щойно Паха сидів перед нею у своїх коричневих штанах, футболці й кедах, а коли ступив на асфальт, на ньому вже красувалася форма лейтенанта поліції – новенька, хрустка, від гарних туфель до хвацької кепки з кокардою-тризубцем.

Хасан був у формі сержанта.

«Чортівня! – Ольша до болю прикусила губу. Так і справді доведеться повірити в сузір’я Змієносця. Ніякі шпигуни-американці не зможуть переодягтися швидше ніж за секунду. І потім – літаюча машина. Для Землі це теж занадто круто. Невже справді чужинці?»

От тепер стало по-справжньому моторошно. Ольша стислася в грудку й забилася в кут, подалі від Єнота. Той на неї навіть не глянув.

У спину їй упилася якась рукоятка на дверцятах, але Ольша немов намірилася втиснутися в тісну щілину між сидінням і обшивкою.

За хвилину-другу долинули начебто приглушені постріли. Сеня, не обертаючись, запитав:

– Здається, взяли когось?

Єнот стис скроні, посидів секунду й ствердно замукав.

Незабаром з’явилися Паха з Хасаном; заламавши руки за спину одному з громил Завгороднього, вони вели його до машин. Поліцейський з оточення попхався до них, але Хасан потряс у нього перед очима жетоном, що блиснув на сонці, і той миттю відстав, навіть козирнув наостанок.

Громила посадили в автомобіль Артура. Ольша думала, що Сеня бажатиме забратися подалі від кордону; так і сталося, правда Ольша чекала поспіху, а від’їхали за хвилину й без зайвої метушні. Проїхалися майже до причету й зупинилися в тіні біля парку атракціонів. Сеня з Єнотом пересіли до Артура, з Ольшею залишився тільки Паха. Він знову вирядився у звичайні свої штани, футболку й кеди. Шорти, як Сеня і Єнот, носити він чомусь не бажав. Тепер вона не пропустила момент перевдягання: коли Паха сідав у машину, поліцейський мундир на мить придбав дзеркально-сталевий колір і за дві секунди «перетік», ставши футболкою й штанами. Кепка немовби розповзлася й розчинилася на голові, що вразило Ольшу найбільше.

Поки в машині Артура радилися, Паха мовчки сидів спереду, зрідка тихенько постукуючи нігтями по лобовому склу. Ольшу він повністю ігнорував.

Сеня і Єнот повернулися хвилин за сім, ведучи полоненого громила.

– Ольшо, сядь наперед, – наказав Сеня й вона слухняно пересіла. Узагалі, вона старанно грала слухняну дитину, хоча підмивало рвонути від «Північного вітру» з тією ж швидкістю, благо місце людне. Але не зважилася.

Артур з Хасаном поїхали вглиб молдавської зони; Сеня повернув назад до кордону. Але біля «Лазурного» вони не затрималися, поїхали далі. За «Кристалом» Сеня пригальмував.

– Проведи його, Товстий, – звелів він неголосно.

Паха виліз, витяг з машини громила й похмуро дістав вінчестер. Як завжди – незрозуміло звідки. Виразно махнув головою. Громило неохоче заглибився в посадку; сосни, що вимахали за три десятки років, поглинули їх, заслонивши від очей бронзовою колонадою стовбурів.

Повернувся Паха один, голіруч. Буквально через хвилину. Спокійно сів поруч із Єнотом.

– Усе? – поцікавився Сеня.

Паха без виразу кивнув.

Сеня натис на газ. Асфальт, стертий тисячами босих і взутих ніг, стелився під колеса; гаряче полуденне повітря співало в розкритих вікнах.

– Сеню, – боязко запитала Ольша, – а де той тип?

– Паха його застрілив, – байдуже відповів Бісмарк. І глянув з-під окулярів на Ольшу. – А що?

Ольша втягнула голову в плечі.

Пригальмували біля «Чорноморця». Ольшине серце завмерло – її черга? Чи вирішили відпустити?

Ні. Сеня заглушив двигун і повернувся до неї.

– Зараз ти підеш до себе. Заспокоїш Риту, ну, і Гліба з Юрієм, якщо зустрінеш. Бери всі свої речі й повертайся. Зрозуміло?

Вони все про Ольшу знали. Де живе, друзів та інше. Ну, звичайно, професіонали… Чи варто дивуватися?

– Навіщо? – не сподіваючись на відповідь запитала вона.

Але Сеня з готовністю пояснив:

– Завгородній уночі втік. До Криму – у Ялту. Ми їдемо туди ж. Негайно.

«Так-так. Одісея триває».

Ольшу проводжали Єнот і Паха. Ритки в будиночку не було, але двері були незамкне– ні. Ольша ввійшла; провідники сіли на лавку неподалік від входу. Єнот невимушено молов Пасі якісь небилиці про Антарктиду.

Вона майже вже зібралася, коли Єнот замовк на півслові, а за секунду в будиночок увірвалася Ритка.

– Де тебе носить? – без дипломатії почала вона. – Що за приколи – два дні бозна-де, незрозуміло з ким? Я тут божеволію… – в голосі Ритки звучало праведне, нічим не прикрите обурення.

– Я їду в Ялту, – тихо сказала Ольша.

Ритка вмить відчула щось недобре.

– Хто ці двоє – на лавці? – понизивши голос запитала вона.

Ольша змовчала. Не казати ж – інопланетяни?

– Та поясни ти, – не вгамовувалася подруга.

– Вони обіцяли мене відпустити.

У стіну делікатно постукали, фіранка відсунулася, й у щілину просунулася, поблискуючи окулярами, голова Єнота.

– Час!

Ольша взяла сумку й, на секунду зустрівшись поглядом з Риткою, вийшла.

Не встигли вони відійти й тридцять кроків, як з-за будиночків показався десяток хлопців; Гліб і Юра-Панкрат, зрозуміло, сю процесію очолювали. Цього Ольша й боялася.

– Хвилиночку…

Єнотові й Пасі перегородили шлях. Декого з «рятувального загону» Ольша знала – волейболістів із МКІ, Максима Саєнка, Боцмана, Вовчика Наумова… Усередині щось обірвалося: двоє із сузір’я Змієносця просто не вміли зупинятися. Язик прилип до гортані, Ольша хотіла втрутитися, але раптове заціпеніння скувало її, немов гамівна сорочка.

Поправивши окуляри, Єнот кивнув Пасі. Той похмуро дістав вінчестер. Два неголосних постріли, заглушених розпачливим Риткиним лементом; з Юри-Панкрата й одного з волейболістів зірвало однакові жовті кепки з «кемелом». Ольша смертельно зблідла; але ніхто не падав, усі продовжували стояти.

Паха наступив ногою на гільзи й сховав свою зброю. Єнот підхопив Ольшину сумку.

Її друзів чомусь пощадили. Дотепер валили всіх неугодних направо й наліво, а тут – полякали і все. Вона ніяк не могла зрозуміти – чому? Не через неї ж?

Коли Паха рушив геть, Ольша помітила, що гільз на асфальті вже не було.

До машини вона дійшла як у тумані.

4

– Якщо тобі щось треба – скажи, ми купимо.

Сеня недбало вів машину й говорив з Ольшею; Єнот читав свіжий «Спорт-експрес». Паха як завжди спав.

Ольша в’яло кивнула. Її супутники були похмурі, як Чорне море в бурхливу зимову ніч. За винятком завжди безтурботного Пахи.

Після стрілянини по кепках вони ненадовго заскочили у свій котедж, Єнот приніс звідкись дві велетенські піци, а коли з ними впоралися, відразу ж стартували в Ялту. Удень літати команда Бісмарка не зважилася, тому поїхали як усі, по дорозі. Правда, надзвичайно швидко, обганяючи навіть прилизані «Мерседеси» з одеськими номерами.

Неприємності почалися вже на півдорозі до основної траси: ліворуч, увіткнувшись зім’ятим капотом у штабель бетонних плит, незручно прилаштувалася червона машина Артура. Усередині нікого не було; Сеня, зв’язавшись із якимсь Сластом, сказав, що Артур важко поранений, його відніс Хасан на реабілітацію. Автомобіль хтось пошкодив. Грішили, звичайно, на Завгороднього і його бойовиків.

Із цієї хвилини Сеня і Єнот зціпили зуби й поринули в незрозумілий транс – лише за Нечаяним до Ольші вперше звернулися. А вона все ще бачила біле, немов костюм тенісиста, обличчя Юри-Панкрата, який втупився в ствол Пахиного вінчестера. Найпарадоксальнішим було те, що вона відмовлялася сприймати цю трійцю як ворогів, хоча вони вже вбили кількох людей – її, Ольшиних співвітчизників. І співпланетників. Найнеприємнішим їй був Паха-Товстий. Скеля, закрита книга, замкнені наглухо двері, а ключ викинутий багато років тому невідомо куди. Від нього віяло холодом і безоднею. Іноді їй здавалося, що це взагалі не людина, а маніпулятор Сені, бездушний і слухняний. Товстий, зроби те, Товстий, забери це. Не їсть, не розмовляє… Сеня з Єнотом виглядали зовсім звично, як сотні й тисячі людей навколо, якби не їхні витівки. Втім, це якраз і не дивно: агент не повинен виділятися з юрби, інакше це мертвий агент. Закон, єдиний для усіх планет.

– Ти що, злякалася? – запитав Сеня, якось дивно, по-батьківськи переймаючись. Турбується, чи що? Зіграти таке не всякий актор зумів би. Ольша запитально вп’ялася в нього.

– А ви на що чекали?

– Не треба нас боятися. Ми не приносимо зла людям.

Ольша мерзлякувато стислася.

– Як же… Я бачила.

Поклали чоловік десять і бровою ніхто не повів. І це називається «не приносимо зла!»

– Якщо ти маєш на увазі бойовиків Завгороднього, то їх ми до людей не відносимо. Хто підняв руку на собі подібного заслуговує лише смерті.

– А поліцейські? Вони що, теж не люди?

Сеня усміхнувся:

– Можеш не продовжувати. Мовляв, родини в них, дружини, діти, батьки… Я знаю. Та поліцейских ми не вбивали!

Він спритно добув з-під тонкої джинсової сорочки знайомий пістолет з набалдашником глушителя. Все-таки ховати зброю вони були великі майстри.

– Це біопаралізатор. Він не вбиває, тільки знерухомлює на якийсь час. Поліцейські біля нашого будиночка давно прочухалися й, напевно, бідкаються біля уламків свого джипу.

Сеня помовчав.

– Справжня зброя тільки в Пахи.

– Цей його вінчестер? – запитала Ольша.

Сеня уточнив, знову роблячи непроникне обличчя:

– Якщо ти маєш на увазі його пушку, то вона виглядає під «снайдер», а не під справжній «вінчестер».

– Яка різниця! – перебила Ольша. – Стріляє як снайдер, так і вінчестер, однаково – на смерть!

Сеня знову замовк.

– Послухай, дівчинко, – сказав він по хвилиннім роздумі. – Ваше суспільство хворе. А коли хвороба вчепиться в організм, настає час скальпеля. Ніхто не плаче, коли сталь вирізує уражені тканини. І ніхто не сміє називати хірурга вбивцею.

Ольша дивилася Сені прямо у вічі.

– Ваша хірургія більше змахує на ампутацію.

– Ні, – Сеня похитав головою. – Ампутація робить людину інвалідом. А якщо ми пристрілимо кількох покидьків, бандитів і вбивць, суспільству буде тільки ліпше. Ми не збираємося оздоровлювати все ваше суспільство – тут у вас такий смітник, що, боюся, вже пізно. Але тим, кого ці вже не пограбують, не вб’ють, не принизять – їм буде ліпше.

– Круто, – констатувала Ольша. – Всесвітні судді. Але вас сюди ніхто не кликав, між іншим, на наш смітник.

Сеня поморщився:

– Тільки не кажи, що ми не маємо права, і так далі.. Маємо. Знищувати тих, хто будує своє благополуччя за рахунок інших, вважається обов’язком. Це закон усього космосу. Тому ми й надалі будемо їх знищувати.

У голосі Сені не було злості, і це Ольша вважала головним. У чомусь він навіть мав рацію.

– А решта? Якщо у вас на шляху випадково стане зовсім стороння людина? Як мої друзі годину тому?

Сеня знизав плечима:

– Сьогодні ти вже могла наочно переконатися у нашій реакції на таку ситуацію. Пристрашимо… У крайньому разі, – він потряс паралізатором, – це. Малоприємно, звичайно, зате ніякої шкоди. Гарантія.

Тепер задумалася Ольша. Ловко це у вас виходить, панове хірурги! Та з іншого боку, ця погань, ці молодчики з тупими поглядами, але з тугими м’язами отримують саме те, на що заслуговують. Діалог ведеться їхньою мовою, і нехай, чорт забирай, вони хоч раз, хоч перед смертю дізнаються, як доводиться їхнім жертвам.

Якщо тільки Сеня не бреше.

Та Ольші здавалося, що він каже правду.

– Скажи, – понизивши голос запитала вона. – А чому Паха не їсть і не розмовляє?

Позаду делікатно захихотів €нот, шелестячи газетою. Сеня теж усміхнувся:

– Розмовляти він не може, тому що він не людина. Ну, а харчується він по-своєму.

– Не людина? – запитала Ольша зі здивуванням. – Невже робот?

– Ні. Колонія кристалічних мікроорганізмів, які дружні з нами. Точніше, крихітна частина колонії. Вони утримують форму, подібну до людини, зберігають видимість одягу, стріляють зі «снайдера», але насправді все це, аж до кулі, що вилітає зі стволу, плоть. Вони можуть прийняти вигляд чого завгодно – хоч куща, хоч автомобіля. Коли прийде час, ця частина зіллється з головною колонією. Тут Паха всього лише посол. Як і Хасан, до речі.

Ось вони, відповіді, розгадка безглуздя й багатьох таємниць. Невразливість для куль, перевдягання в рекордний строк, вінчестер, що невідомо звідки виникає… Чи як його там – снайдер…

Сеня обігнав колону румунських вантажівок і знову повернувся до Ольші, в очах якої застигло цілком закономірне запитання.

– Ну, а ми з Єнотом – звичайні люди. Правда, різних рас. І для нас, як і для тебе, вогнепальна зброя смертельна.

– Люди? Із сузір’я Змієносця?

– Я – так, Єнот – із зірки, що має поки тільки номер у ваших астрономічних каталогах. Із Землі її не видно. Це в сузір’ї Риб.

– Із зірки?

– З однієї із планет, звичайно, – фиркнув Сеня. – Так кажуть тільки, що із зірки. Адже коли ти кажеш, що ти з України, це не значить, що ти живеш і в Києві, і в Львові, і в Донецьку?

Ольша зітхнула. Чомусь вона сприймала це як належне – ніби друзі-іноземці розповідають про свою далеку Америку. Адже все одно дурне дівчисько там ніколи не було й не буде, і не відрізнить правду від посередніх байок.

– Що ж вас сюди привело?

– На Землю? Чи в Коблеве?

– На Землю.

Сеня знизав плечима:

– За всіма населеними планетами ведеться спостереження. Ви не виняток.

– І скрізь ви займаєтеся такою… хірургією?

Сеня з повагою глянув на неї – зовсім не зрозуміло чому, немов вона сама дійшла до якоїсь прихованої істини.

– Ні. Тільки там, де доводиться втручатися.

– Хіба в нас щось не так? – поцікавилася Ольша з ревнощами в голосі.

– Та все у вас не так! – роздратовано стукнув по баранці Сеня. – Ви стали небезпечними. Природу нищите, себе не щадите… А зброї скільки нагромадили – це ж з глузду з’їхати можна! І це притому, що третина населення голодує, а ще третина ледь зводить кінці з кінцями.

Ольша жадібно слухала. Напевно, вона була першою із землян, хто слухав думку про себе з боку.

– І разом з тим дивно здібна раса! За якихось шість тисяч років піднятися з бруду, з дикості в космос. Але в той же час багато в чому так і залишитися в бруді. Ваші вчені навпомацки, інтуїтивно збагнули те, до чого нам довелося доходити сторіччями, набиваючи без ліку ґуль на лобі. Ми вже втомилися дивуватися. Ви начисто вбили в собі екстрасенсорику – середні віки, інквізиція – проте раз у раз заганяєте наших фахівців у глухий кут.

Сеня замовк. Та Ольші було мало.

– Що ж змусило вас утрутитися?

Сеня, не відриваючись, дивився на дорогу. Минули Половинки – до Миколаєва залишалося хвилин десять їзди.

– Загинуло два наших агенти. У Коблевому. Дванадцять днів тому. Якраз коли «сторож» перебував у тіні вашого метеосупутника протягом двох хвилин.

– Завгородній?

– Не особисто, звичайно. Але, схоже, він за цим стоїть.

– А хто він? Теж ваш? Із сузір’я?

Сеня знову глянув на неї з повагою.

– Здогадалася? Молодець. Ні, він не має стосунку до нашої служби. Земля, безумовно, зацікавить будь-яку високорозвинену цивілізацію. Схоже, ми зіштовхнулися з конкурентами, про яких дотепер не підозрювали. Причому, хлопцям пальця в рот не клади. І поступитися ми не можемо просто так, і на рожен не полізеш… Піди взнай, хто вони? А нам оголосили війну, поки тиху: «сторожа» зчесали, Артура намагалися усунути. Коротше – незавидне становище.

– Виходить, Завгородній не землянин?

– Напевно. Хоча, може й землянин. Його могли завербувати.

– А чому ви вирішили, що він має стосунок до смерті ваших агентів?

Сеня покосився на Єнота.

– В одного з них спрацював аварійний прилад для фіксації зображень. На кшталт фотоапарата, тільки мініатюрний. На останньому знімку Завгородній і один з його громил. За секунду до смерті.

Сеня важко зітхнув.

– Він був співвітчизником Єнота. Вони готувалися в одному центрі…

Якийсь час чувся тільки шелест покришок по асфальту, сильно приправленому гудроном. «Чому вони мені все це розповідають? – подумала Ольша й сама ж собі відповіла: – А чого їм боятися? Мені ж бо й стукнути нікуди. Альо, це служба безпеки? Тринадцятий відділ по боротьбі з нечистою силою? У мене тут інопланетяни-розвідники. Люди – дві штуки й колонія кристалічних мікроорганізмів – одна штука… Заїкнешся лиш – у психушку запроторять. Мені навіть Ритка, краща подруга – і та не повірить. Батько – не повірить. Не тягти ж із собою Паху з вінчестером як доказ?»

Перериваючи її думки, замиготів тривожний червоний вогник на пульті. Сама собою вискочила коротка трубочка антени й зазвучала незнайома мова. Сеня відповів тією ж мовою. Напевно, це була його-рідна мова. Ольша ніколи не чула нічого подібного.

Уже за хвилину Сеня, не припиняючи слухати, звернув з траси й поїхав курним путівцем уздовж куцої смужки чи то високого чагарника, чи то дерев-недоростків.

Голос не вгавав ні на секунду; було в ньому щось від скоромовки темпераментного футбольного коментатора-італійця. Неодмінно італійця – ніхто так не захлинається, не ковтає закінчень і не тараторить, намагаючись спресувати інформацію, як гарячі жителі Апеннінського чобота.

Трохи згодом Сеня зупинив машину. Антена втяглася в приладову дошку, голос затих. Єнот відчинив дверцята, вибрався й негайно поліз у багажник. Паха допомагав йому діставати вміст – кілька невеликих валізок, два ящики вина та Ольшину сумку. Сеня спустошував бардачок.

– Що трапилось? – запитала Ольша про всяк випадок.

Сеня вигріб стос тисячегривневих банкнот товщиною з цеглу, в кишеню навіть не лізла. Ще два таких же він віддав Єнотові.

– Шукають нас, – просвітив він. – Поліція, відділ по боротьбі з тероризмом. Машину розпізнали, треба змінити.

«Ага, – догадалася Ольша. – Цю кинуть, а на шосе кого-небудь загальмують. Убити не вб’ють, напевно, але залишать посеред дороги з роззявленими ротами, це точно».

Але, помізкувавши, вирішила: ні. Не стануть вони цього робити. Не можна. Здобута в такий спосіб машина дуже швидко стане «гарячою», тому що потерпілі негайно повідомлять у поліцію. А Сені енд компані така реклама ні до чого. Як вони умудряться викрутитися Ольша навіть не уявляла.

Тим часом Єнот з Пахою віднесли нечисленні пожитки метрів на двадцять убік.

– Ходімо, – сказав Сеня. У руках його чорнів предмет, що нагадував пульт дистанційки від відика.

Відійшли до речей; Пахасів на ящики, Єнот, схрестивши руки на грудях, приготувався спостерігати. Сеня відкрив капот, покопався усередині й витяг чорну плескату шухлядку розміром з дипломат. На верхній її площині красномовно скалився череп з кістками.

Сеня приєднався до решти, дбайливо водрузивши шухлядку на гору валіз. Ольша нервово переминалася з ноги на ногу. Нарешті на машину був спрямований пульт і натиснута одна з кнопок. Спочатку нічого не змінилося. Потім почувся неголосний хрускіт і корпус «Північного вітру» став повільно зминатися, немов його з усіх сторін здавлював гігантський прес. Метал обшивки пішов складками, машина згорталася в округлий зморшкуватий клубок, швидко зменшуючись у розмірах, немов провалювалася всередину себе. Останніми стислися покришки коліс.

Хвилин за десять усе було закінчено: замість машини на утрамбованій дорозі спочивала поїдена каньйонами звивистих впадинок кулька, схожа на волоський горіх, тільки більша. Рази у два. Пульт тихенько пискнув і висвітив неяскравий у світлі дня червоний вогник. За якийсь час пульт пискнув удруге й вогник змінив колір на зелений.

Єнот негайно підібрав кульку й присів біля однієї з валіз. Ольша витягнула шию, вдивляючись: у валізі в спеціальних нішах таких кульок налічувалося більше десятка.

– Що візьмемо? – запитав Єнот, оглянувшись на Бісмарка.

– Ммм… «Оксо», мабуть.

Єнот вийняв іншу кульку, схожу на колишню й відніс її на дорогу, закривши попередньо валізу.

Усе повторилося у зворотному порядку: кулька розпухла й перетворилася в новенький автомобіль, що блискав лаком. Іншої моделі. Кольору мокрий асфальт.

Писк, червоний вогник.

Ольша заворожено ступнула до цього чотириколісного дива.

– Куди! – схопив її за лікті Єнот. – З глузду з’їхала, чи що? Там же випромінювання!

Ольша здригнулася.

– А тут?

– Тут екран… – пояснив Єнот.

Незабаром на пульті зазеленів веселий дозволяючий вогник. Єнот одразу схопився за валізи, Паха – за ящики. Сеня взяв «дипломат» з черепом і відкинув кришку капота. Ольша підійшла й глянула: ніякого двигуна там не було. Навіть у згадці. Порожнеча, наче у старорежимного «Запорожця». Але двигун не міг розміщуватися й позаду, як у того ж «Запорожця», – Єнот з Пахою саме вантажили пожитки в багажник.

А Сеня спритно закріпив «дипломат» у спеціальних затискачах і приєднав єдиний роз’єм. Чорна в’язь провідків губилася в надрах корпуса.

«Ця коробка, мабуть, і є двигун», – вирішила Ольша. Паха з Єнотом уже сіли всередину.

Земля поблизу новонароджені машини була теплою, Ольша відчувала це навіть крізь пластмасові підошви туфельок-мильниць.

– Прошу, – запросив Сеня, відкриваючи дверцята. Ольша не без задоволення сіла: машина їй подобалася й вселяла якийсь неясний захват. Здавалося, під іскристим металом дрімає пружна, але покірна водієві міць.

Сеня взявся за кермо, прилади ожили, «Оксо» ледь відчутно завібрував і піднявся над ґрунтом, одночасно розвертаючись. А потім земля одразу поринула вниз, і в кабіну увірвалося шалене сонце – дотепер вони стояли в невеликій тіні. Вони йшли в невідчутну блакить неба, залишаючи під собою і польову дорогу, і асфальтову трасу, і близький уже Миколаїв. Сеня брав курс на Крим, на Ялту. Напевно, він поспішав.

– Скажи, – звернулася до нього Ольша, – а що означає «Оксо»?

Сеня, залишивши кермо, позіхнув, прикриваючись долонею. За нього відповів Єнот:

– Птах такий. Типу орла.

5

Гори зачаровували: суцільно покриті лісом вони нагадували сплячих їжаків. З висоти на них можна було дивитися нескінченно. Втім, «Оксо» летів зовсім низько. Унизу вигадливим серпантином вилася ниточка дороги.

Сеня вибрав момент, коли на короткій ділянці, затиснутій між двома крутими поворотами, не було жодної машини, знизився, сів і як ні в чому не бувало покотив до Ялти. При цьому він дуже спритно пірнув під тролейбусні проводи, дряпнувши днищем об верхівки кипарисів. Гурзуф і Ведмідь-гора вже лежали позаду, невдовзі проїхали ботанічний сад і Масандру з її новими багатоповерхівками. Спереду розкинулася Ялта – галаслива багатобарвна Мекка курортників-товстосумів. Про тутешню дорожнечу ходили легенди, але Ольша не бентежилися: хірурги-розвідники явно не відчували браку коштів. Так що, дивись, ще й вигорить гульнути на халяву.

Місто зустріло їх строкатим вбранням тисяч відпочивальників, скупо розріджених діловитими аборигенами. Сеня впевнено обігнув автовокзал і повів машину по Київській, ніби бував тут сотні разів. Єнот ліниво п’ялився у вікно.

– Та-а-ак… – протягнув він багатозначно.

Перед майданом Сеня звернув праворуч і проскочив колишню вулицю Маркса, нині Платанову, потім скерував на Садову, проїхав під канаткою, повз собор Олександра Невського, і майже відразу знову звернув праворуч, на вулицю Манагарова. «Оксо» йшов угору легко, без надриву.

Вони зупинилися біля сірої девятиповерхівки часів горбачовської перебудови. Поруч стовбичила ще одна. Дорога, звиваючись, ішла вгору, піднімаючись по схилу гори. На наступному «витку» вона проходила уже на рівні четвертого поверху. Біля єдиного під’їзду стояло двійко «Жигулів» та одна іномарка. Ольші здалося, що вона теж гіанська (треба ж, запам’ятала!). Відчувався якийсь єдиний стиль, неповторний і своєрідний – і в «Північному вітрі», і в машині Артура, нині розбитій, і в «Оксо», і в цій, що кольором скидалася на переспілий лимон.

– Ага, Хасан уже тут, – із задоволенням відмітив Сеня. – Чудово.

Ольша вийшла й солодко потягнулася – тіло жадало рухів. Захлопнула. дверцята з жалем і погладила «Оксо» по опуклому даху. Ідеально рівна поверхня приємно холодила руку.

– Так, чудові у вас тачки! І що радує, при нагоді легко поміщаються у валізу. По кілька штук.

Сеня серйозно кивнув:

– Мені теж подобаються. У вас, на жаль, ембріомеханіка ще тільки зароджується як наука. Думаю, ви швидко нас обставите, якщо тільки не поскубетеся на той час.

Увійшли в під’їзд.

– Яка квартира? – запитав Єнот діловито.

– Шістнадцята. Це на четвертому.

Стугонливий і скреготливий ліфт підніс їх на потрібний поверх. Квартира була трикімнатна.

Їх зустрів високий блакитноокий блондин – вилитий швед в уяві пересічного обивателя. Перший із ЦИХ, побачений без окулярів із самого початку.

– До незі… Він осікся, побачивши Ольшу, і заговорив по-російському: – Добрий день.

Сеня і Єнот обмінялися з ним хитромудрим, із зачепом, рукостисканням, Паха стримано кивнув і відразу пішов у кімнату. У щілину Ольша угледіла Хасана, що валявся на дивані.

«Швед» з ходу взявся доповідати, не чекаючи поки Сеня почне його смикати.

– Клієнт осів у готелі «Ореанда», це недалеко, на набережній. Прибув о дев’ятій ранку.

– Чим займався?

– Сидів у кабаку й клеївся до всіх дівок без розбору. І не без успіху, повинен відмітити.

«Звичайно, з такою грошвою… Певно, шампанського перевів не один ящик…» – подумала Ольша. Втім, одних тільки грошей особисто їй завжди було мало. Навіть під шампанське.