Текст книги "Миколаївське небо"

Автор книги: авторов Коллектив

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 16 страниц)

– Слухай… А що ти забула у цьому місті?

– Знаєш, мені набридли модні курорти. По-перше, там повно наших, а по-друге, я вирішила трохи розважитися. Зробити еротичний круїз…

– І давно ти так розважаєшся?

– Давне-енько, – солодко потяглася Руся.

– Щастить тобі, – заздрісно зітхнув Юрко. – А Міха і Стас – вони хто?

– Охоронці, – недбало відмахнулася Руся і підвелась. – Колишні акули. Така ж сила і такий же обмежений інтелект. Ну все, любий, будемо прощатися. Ти був дуже навіть нічо-ого! – проспівала вона.

– Ви попливете? – тупо спитав він.

– Прямо зараз шубовснемося у воду й погребемо! – захихотіла вона. – Звичайно, попливемо. На яхті!

Руся притислася до нього пружним тілом, рушник зісковзнув на пісок. Але якийсь блок у свідомості заважав Юркові зосередитися. Йому здавалося, що він тримає в руках рибу. Оселедець-переросток. Він замружився і поцілував Русю.

– Прощавай!

– Прощавай! – вона підняла рушник, розсунула гілки верби і зникла в ночі.

Юрко чекав хвилин двадцять, щоб дати час русалці з акулами віддалитися на безпечну відстань. Він натягнув джинси й сидів тепер на пісочку, дивлячись на тремтливі у воді вогники. Місто святкувало свій день народження, розпорюючи небо феєрверками, а річка топила їх дублікати в смоляній чорноті. У водоростях плюскотіли рибки, ганяючись за віддзеркаленнями падаючих зірок. Хоча, – у світлі знань, що відкрилися Юркові, – можливо, то були русалки, але з берега не побачити. Взагалі ж йому давно настав час повертатися додому, але з голови не йшла історія Русі.

– Чого тільки не придумають ці дівчиська, – зітхнув Юрко. – Русалка. Ага, звичайно! Чи я настільки схожий на ідіота?

У небі рвонув особливо сильний феєрверк. Ймовірно, це була кульмінація свята. Пора! Юрко встав, дістав з кишені мобільний телефон, набрав довжелезний код. Потім підніс трубку до вуха й проказав пароль. Відбиток палаючого неба у воді здригнувся, розколовся на шматочки і розтікся з боків апарату, що сплив. Так, нічого «крутого» – одномісний міжзоряний модуль. Серія «А-То!». Модель «Блукач».

– Русалка! – похитав головою Юрко, спостерігаючи, як вірний блукач вибирається на берег, обтрушує водорості й протирає ілюмінатори. Він підійшов і поплескав друга по боку, модуль здригнувся і задоволено загурчав, прогріваючи міжпросторовий двигун. – Та бачив я цих русалок! – досадливо сплюнув на пісок Юрко й поліз у догідливо відчинений люк.

«Блукач», проковтнувши господаря, сито гикнув, задраїв люки та інші отвори, дістався до води, покрутився трохи, і, відірвавшись від поверхні, разом з останнім акордом феєрверків, розтанув в обсидіановій безодні неба…

Яхта з хижими обводами, залишивши за бортом маяк на острові Березань, вийшла в акваторію Чорного моря.

– Які ці мужики довірливі! – виливала тим часом Руся душу супутникам. – Русалка! А якби я сказала богиня? Він би теж повірив?

– У цій шкірці, Русенько, тобі хто завгодно повірить. Яку б нісенітницю не верзла! – відгукнувся Міха. – Ти краще скажи, вдалося?

– Аякже! – відгукнулася Руся, знімаючи кулон-русалку з шиї. Знаєш, скільки я йому датчиків наліпила! Причому в такі місця… – вони втрьох захихотіли.

– І що тепер? Він так і житиме з датчиками? – поцікавився Стас.

– Та ні, – мотнула головою Руся, старанно виколупуючи очі русалки. – Як тільки залізе під душ, стане вільним як вітер. Датчики водорозчинні. Ось! – вона урочисто поклала кристали до коробочки, яку вистилала пиловодорадіаційнонепроникна плівка. – Зелений записав мої імпульси. Блакитний – його.

Руся помилувалася сяйвом кристалів. Зітхнула.

– Ну що, хлопчики, підведемо підсумки?

У шість рук вони випатрали сейф і понакладали на стіл батарею контейнерів. Повний місяць, зазирнувши в ілюмінатор, аж присвиснув від подиву: каюта сяяла так, ніби тут підірвали райдугу!

– Ви, друзі, як хочете, а треба перевірити продукцію. Раптом не кондиція або ще щось! – сказав Стас, жадібно дивлячись на самоцвітовий розсип.

– Підтримую! – підхопив Міха, – А ти як, Русю?

– Ні, хлопчики, – я пас. Ще раз не хочеться. А ви як хочете.

– Значить так, – потер руки Міха. – Ми зараз швиденько стартуємо, включаємо автопілот і починаємо інспектувати колекцію. По місцях!

Зоряне небо, відбите у воді, абсолютно індиферентно поставилося до трансформації морської яхти в космічну. Яхта стрімко злетіла у небо, хоча, можливо, пірнула під воду. Невідомо ще, хто в чому відображався!

Руся сиділа й постукувала кігтиком по прозорому, як сльоза, камінчику – діаманту своєї колекції. Нудно! Міха й Стас, активувавши генні перемикачі, повернулися в початковий стан і желеподібно розтеклися в кріслах. Над кожним витав сексодекодер і транспонував в нервові сплетіння «хлопчиків» інформацію, що зберігалася в кристалах. Міха, насолоджуючись екзотикою, блаженно дриґав моноп’ятою. З його псевдорилець сочилася в’язка субстанція, наповнюючи приміщення різким запахом, вельми неприємним для людського носа Русі. Вона скривилася. Міха примудрився всадити в декодировщик чотири кристали. Забійна солянка з шлюбних ігрищ каракатиць, левів, скарабеїв і змій.

Стас хтиво заплітав миготливі хоботки в джгути, а його фальшиві черевця подорожували по всьому тілу, іноді відриваючись і зависаючи в повітрі, щоб потім з солодким схлипом всмоктатися в хазяїна. Стас скромно узяв два останні кристали і додав до них ще один, з відчуттями мурашиної матки.

Руся зітхнула. Так вже сталося, планета Земля виявилась багата на фауну. Щоб зібрати цю колекцію, їй довелося неабияк потрудитися під різною подобою. А хлопчиська тепер веселяться, паразити! Звичайно! Як працювати – то вона, а як насолоджуватися – то чоловіки. Дискримінація за статевою ознакою! Руся подивилася на кристал, що лежав перед нею. Ну вже ні! Цей вона нікому не віддасть! Досить з них всього іншого!

Вона встала, підійшла до крісел, скептично подивилася на плями, що блаженствували, і в яких відбивалася скривлена фігура людської самки. Руся підморгнула своєму відображенню в фальшивому черевці Стаса, що ширяло неподалік. Мабуть, вона поки що залишить собі ці форми.

Тим часом над Варварівкою світив повний місяць, і безглуздо посміхався своєму відображенню у воді біля старої верби. Налетів вітерець, і довгі гілки заколихалися, зашуміли. Дерево гойднулося, скрипнуло. Потім похитнулося ще раз. Гілки зашуміли сильніше, немов навколо бушував ураган. Жваво злетіли вгору, хльоснули вітер, що зазівав, потім зчепилися в жмут і стрімко провалилися всередину стовбура, так що з піску залишився стирчати лише непоказний стовбур, схожий на обрубок…

Стовбур захитався, викорчовуючи коріння, що глибоко засіло, забурчав, обтрушуючи прилиплі піщинки й комашок, що вчепилися в тріщини. У його бурчання впліталися нотки невдоволення – тільки-тільки знайшов спокійнісіньку планетку, вирішив помедитувати кілька сотень обертів навкруги сонця, а тут – на тобі – щодня якась парочка влаштовує показовий сеанс розмноження! По стовбуру пройшло дрібне тремтіння – він важко зітхнув, крутнувся, вибираючи зручніше положення, націлився верхівкою в сузір’я Дроворуба і вистрілив собою в небо.

м. Миколаїв, червень 2006 р.

Дмитро Тарабанов
МІКРОРАЙОН НА СИПУЧИХ ПІСКАХ

Оглядаючи будівельний майданчик, Костянтин гадав, чому величезна територія залишалася без уваги довгі п’ятнадцять років. Чому квадратні кілометри піщаного ґрунту використовувалися під звезення дрібного побутового сміття, горіхової шкаралупи й макухи з олійного заводу, під проведення фантастичних рольових ігор і для вигулу собак. Так чи інакше, усього цього більше не буде. Костянтин прийшов, щоб змінити старий уклад, ножами скреперів і ковшами бульдозерів змести з території сліди тліні й розкладання, виполоти бур’ян і сховати в глибокі балки сміття, а ще… зробити її обителлю людини.

Так розмірковував він, стоячи біля будівельного вагончика на території Намиву-2, з пластиковою склянкою гарячої кави в руці. Кава гріла вихолоджені листопадовим вітром пальці, а Костянтин крізь вуаль пари, що здіймалась над ебонітовою рідиною, спостерігав за втіленням свого задуму в життя.

Ліворуч гуркотав копер – десятиметрова вежоподібна машина, увінчана чавунним колосом. Удари преса об верхівку палі трясли повітря пороховими пострілами, звук яких бився рикошетом об вікна рожевих багатоповерхівок, гублячись далеко на дахах сусіднього мікрорайону. Черга вже вкопаних стовпів сірими монолітами цілилася в припудрене рідкою хмарністю осіннє небо. Як урбаністичний Стоунхендж. Як занедбані пляжі з полотен Майкла Уелана. Перевалюючись на незграбних гусеницях та залишаючи за собою глибокі рельєфні треки, немов равлики на мокрих від дощу тротуарах, плазували трактори по пустельній території, що поросла бур’яном і колючками.

Колись Костянтин глянув на піщану долину крізь бурштиново-рубінову призму склянки з чаєм, справжнім англійським, судячи з розрекламованого єдино правильного кольору. І зрозумів, що не елітний район із заздалегідь проданими квартирами будувала його бригада. У нього взагалі не було бригади. Були тільки терраформатори, що підкорювали Марс. Люди в громіздких скафандрах, що сковували будь-які рухи, снували по дюнах паленої вохри, плечем до колінвалу з кутастими шестиколісними апаратами. Вони будували кисневі заводи й повертали скіапарельскі канали. Видіння розсіялося тільки-но інженер опустив склянку. Замилування людською силою залишилося.

Картина здавалася ідилічною. Костянтин гонив по дну склянки останні краплі кави, немов коханець, що розхлюпував відведений на побачення з куртизанкою час по скляних стінках клепсидри. Костянтинові подобалося тут. Будувати. Йому взагалі подобалося будувати. Він уже не відмежовував своє життя від будівництва. І споглядання будівельного процесу було особливо рідкісним задоволенням, яке хотілося розтягти до розмірів вічності. Якщо він доп’є каву, то йому доведеться затиснути ніс і з головою поринути в роботу куди більш виснажливу – розгрібання кошторисів і погоню за підрядниками.

А поки що…

Щось привернуло його увагу. Там, край берега за очеретом, де пустир заглиблювався у води Південного Бугу. То була людина. Судячи з одягу й неквапливості – не з будівельної бригади.

Костянтин окликнув виконроба. Антон Леонідович, приземкуватий чоловік у порваному ватнику й сірих ситцевих штанах вискочив із будівельного вагончика. Від Леонідовича пахло ковбасою й мастилом.

– Що там, Костянтине Едуардовичу?

– Часто у вас по будмайданчику ходять сторонні?

Леонідович обтер рукавом масні губи й відповів:

– Начебто не ходять.

– А цей як проскочив? Не через паркан же і не ви ж його впустили?

Тиждень тому територію з боку об’їзної дороги й будинків мікрорайону Намив, якому новобудова доводилася молодшою сестрою, обгородили щитами гофрованої бляхи двометрової висоти. Навряд чи хтось міг на нього просто так видряпатися.

– Може, він убрід? – знизав плечима Леонідович. – З боку Південного Бугу?

Костянтин покачав головою. Йому подобалася докладність сорокавосьмирічного виконроба, огрядненька дружина якого завжди загортала чоловікові кілька теплих пиріжків на роботу, а діти-стипендіати підкидали батька на гуртом придбаній «Волзі». Леонідович умів тримати всіх робітників у залізному кулаці, і робота з ним вдавалася. Але зараз він явно щось недоговорював.

– Убрід?

– Ну, або з боку стоянки – там є, де пролізти.

– Виходить, уже пролазили?

– Діти… Але ми їх вигнали. Раптом щось скоїться, буде біди як води. Батьки плачуть, за комір тормосять, у суд такий, у сякий… Як по заду надавали, то начебто не лазять. Дітям, не батькам. Хоча – теж та ще управа.

– А цей?

– Хто? – Леонідович труснув головою, немов проганяючи ману. Він поморгав, а потім, ляснувши долонями по животі, вигукнув: – Цей? Так він узагалі – привид… Ми його ловити втомилися.

Костянтин подивився на самотню фігуру. Привид не зникав, не брижився, не ширяв. Привид виглядав зовсім як людина.

– Приведи його сюди, – наказав Костянтин. – Я йому поясню, що до чого. І більше ми його не побачимо.

– Д-добре, – низенький виконроб знизав плечима й жваво затрусив до берега. Добігши до незнайомця, зупинився на відстані й окликнув того, немов дворняга – породистого тер’єра. Начебто справді боявся.

А незнайомець не боявся. Він покірно пішов за дворнягою.

Найменше він скидався на примару. На ньому були сині потерті джинси, трав’янисто-зеленого відтінку на колінах, розтягнуті, закочені над масивними скелелазними черевиками. Весь інший одяг вкривали ремені з нанизаними алюмінієвими карабінами. Стрічки з капронової нитки перехоплювали його груди, немов патронташі уніформу бойовика, тричі його обперізували, навхрест перекидалися через плечі й практично повністю закривали сіру плащову тканину куртки, утепленої хутром, що фривольно вибивалося з-під коміра. Проте й ремені впали в око не відразу.

Ні.

Спочатку Костянтин побачив прилади.

Десятки приладів.

Вони звисали важкими гронами з карабінів-черешків. Шумні й скрекотливі кишенькові радіоприймачі. Мобільні телефони, що підморгували ілюмінацією. Роликовий сканер, який був схожим на пістолет. Диктофон, що крутив валиком тісно намотаної плівки. Включений медичний ліхтарик та інший, похідний, з потужністю прожектора. Тихий у своїх вимірах дозиметр. Перемотана синьою ізоляційною стрічкою міліцейська рація. Збільшувальне скло в пластиковій оправі. Ціла обойма недешевих батарейок «Duracell» і сірникових коробок. І ще безліч картонних коробок, із щілин і дір яких стирчали різнобарвні проводи, болти й світлодіоди. Що було в них – запасні деталі чи інші саморобні пристрої – Костянтин міг тільки здогадуватися.

Поки Костянтин розглядав причіпне знаряддя ходячої барахолки, магніту, що притяг до себе все металеве, електричне й електронне, кремнієвий організм, що наїжачився зовнішніми пристроями, гість наблизився на відстань потиску рук. Інженер стрепенувся, немов його застали зненацька за якимсь недобрим заняттям. Він переклав склянку з руки в руку.

– Ви знаєте, що порушуєте закон, вриваючись у приватну власність?

Незнайомець, виявляється, увесь цей час дивився Костянтинові в очі. Райдужка в незнайомця була чистою, сіро-блакитною. Як вицвіле листопадове небо.

– Так-так, знаю…

– І з якої причини ви розгулюєте тут серед білого дня, заважаючи працювати будівельникам і подаючи поганий приклад дітям?

– Я не заважаю, – відповів незнайомець. – Я намагаюся ходити на відстані, щоб не порушувати правила техніки безпеки, і досліджую потихеньку. А дітям я сам казав зайвий раз сюди не пхатися. Не повинно бути цього…

– Досліджуєте? – перепитав Костянтин. – Що?

– Піски, – порушник обвів рукою територію. – Піски, але, точніше, те, що під ними. Хоча ні. Навіть не «під». І не «над». Тут не повинно бути нічого, я ж казав…

– Району не повинно? Нас?

– Нічого не повинно. Тут ріка була… Вона й приховувала.

– Що приховувала?

– Те, чого бути не повинно. Зазвичай, – він насупився, і на носі з’явилися рельєфні, як шифер, складки. Немов йому самому не сподобалося, як він пояснив, – ніяк не повинно.

Маячня. Костянтин швидко окинув поглядом так звані Піски, настовбурчивши нижню губу, видихом, немов потоком повітря з фена, підняв із чола чубчик. Піймав пальцями на лету й зачесав набік. Жест вийшов ефектним.

– Не знаю, чого тут не повинно бути, але кого – знаю напевно. Тут не повинно бути вас, – сказав Костянтин. І цілком чемно попросив. – Зникніть, будь ласка!

– Я ще повернусь… – повідомив Костянтина гість, і повернувся до виходу.

– Матимете справу зі мною, – холодним недобрим тоном відповів інженер.

Коли людина зникла за бляшаним периметром, і чутний навіть у канонаді копра звук силіконових підвісок, що передзвонювалися на спині незнайомця, стих, Костянтин підніс до рота склянку. Губ торкнулася холодна рідина. З несподіванки інженер шарпнув рукою з перевернутим і низько усіченим конусом прозорого пластику. Краплі вистиглої кави по інерції хлюпнули на пісок і відразу всмокталися, залишивши після себе лише ледь помітні бежеві кружки.

Час на перепочинок, влитий у клепсидру, скінчився. Попереду була робота. Костянтин із тріском зім’яв склянку й викинув в урну, що стояла поруч із вагончиком.

Молот копра прудко злітав по вертикалі, на долю секунди зависав у вищій точці й стрімким важезним ешелоном урізався в залізобетонну палю, що вже наполовину ввійшла в пісок. Дим разом з кам’яними крихтами бурхливими потоками виприскувався назовні крізь щілину між стовпом і молотом, повисав у повітрі. Тиском газів, що вивільнялися з піропатрону, молот знову підкидало нагору, і він, повертаючи ударний імпульс, приречено падав униз.

Немов знав: упаде й не підніметься.

Він упав. Глухо, без газу й пилу. Не вибух, а схлип. І завмер…

Костянтин глянув на ківш крізь мутне заґратоване скло вагончика. Потім глянув на годинник. На небо. Смеркло. Вітер гнав потривожену скреперами поземку від річки, як лісова пожежа жене табуни оленів. Тільки у вагончика, поруч із електрокаміном було тепло й затишно.

Якби ще із цими проводами навести лад…

Двері вагончика зі скреготом прилиплого до гумової прокладки кварцу розчинилися.

– Костянтине Едуардовичу, ви ще довго? Робочий день уже закінчився. Хлопців по домівках відправляю, – сказав Антон Леонідович, заглянувши всередину.

– Ну, ви ж іще не йдете?

– З годинку побуду. Потім закрию все й зганяю додому. Повечеряю – і назад.

– Справді? – Костянтин замислився. – Тоді я почекаю, поки ви повернетеся. Роботи в мене вдосталь. Зі світлом потрібно розібратися до завтрашнього приїзду електробригади.

– Усе думаєте, де помилка? – запитав співчутливо Леонідович.

– Річ у тім, що помилки немає. Довжина нормальна, а як тягнемо… Ну, ви бачили.

– Може, з припуском? – після паузи запропонував виконроб.

– Подумаємо, – ухилився від некомпетентної поради інженер.

– Ну, щасти вам!

Сказавши це, Леонідович зник за дверима, які грюкнули, немов обойма, ударом зап’ястя загнана в паз рукояті пістолета.

Костянтин працював ще годину. Звіряв креслення, кошториси, поринав у ноутбук, який блідо мерехтів, – відкидався на стільці, невідривно дивлячись у тьмяну, бурштинового кольору лампочку, вкручену в стелю вагончика.

Учора вранці до будмайданчика завітала бригада електриків, щоб протягти світло від третього, найближчого й практично незавантаженого намивського трансформатора. Усе як звичайно – стали тягти проводи по неглибоко вбитих стовпцях, яких було вісімнадцять, щоб після будівництва можна було легко демонтувати. Провід перекинули через верхівки п’ятнадцяти з них, коли той дивним чином скінчився. Факт браку довжини ошелешив усіх – від електриків до самого Костянтина. Тиждень тому він особисто переміряв проводи на складі, не раз навчений підприємливими постачальниками – 727 метрів. Стільки, скільки з урахуванням провисання проводу й інших погрішностей треба для покриття відстані в 657 метрів від трансформатора – до мобільного розподільника на будмайданчику.

Засоромившись власної помилки, Костянтин зайнявся перерахуванням. Він розраховував за формулою, малював графіки, розробляв в «Mechanical Desktop» комп’ютерну модель, але, що найцікавіше, помилки не знаходив. Виходило 727 метрів, навіть менше. Чому цих проводів не вистачало – було для нього загадкою.

У двері постукали.

Костянтин сіпнувся й обернувся на звук. За віконцем, врізаним у сумнівної неприступності шлюз, було темно.

– Леонідович? – окликнув він виконроба.

За дверима мовчали. Якби це був Леонідович, він би ввійшов без стуку.

Повільно Костянтин устав зі стільця. Узяв зі столу важкий сталевий прут, що використовували для притиску паперів через брак пристойного прес-пап’є. І підійшов до дверей.

– Хто? – запитав він суворо.

– Не сходяться довжини проводів? – пролунав незнайомий голос.

Костянтин відчув, як, поколюючи, холодніють пальці ніг.

– Хто ви?

– Той, кого ви визнали божевільним. Ми зустрічалися три тижні тому. Я ходив по вашій території. Ви сказали, щоб я не приходив, але я подумав, що можу допомогти тим, що знаю. Довжини проводів – це перший безлад, що у нас тоді трапився.

– У кого це в нас?

– У будівельників. – Пролунало ззовні. – Я теж інженер.

Впускати сторонніх на територію, тим більше в будівельний вагончик, де частенько без догляду лежать важливі документи, – адміністративне правопорушення. Кілька тижнів тому Костянтин забарикадував би двері й викликав би допомогу по мобільному. Але після того, що трапилося вчора…

Костянтин штовхнув двері назовні, навмисно загрозливо махнувши в повітрі сталевим прутом. За два кроки від порогу, худими пальцями захищаючи очі від неяскравого, але пекучого світла й піднятої в повітря піщаної поземки, стояла якась людина. Без патронташів, Костянтин не відразу впізнав у ньому колись обвішаного технікою дивака. Гість був одягнений у ті ж старі джинси й кутався у ту ж сіру куртку.

– Що вам треба? – запитав Костянтин.

– Мені не треба. Я допомогти хочу.

Без технократичної амуніції він виглядав жалюгідно. Худий і змучений. Йому самому потрібна була допомога – соціальна, матеріальна, фінансова, медична.

– Я сам упораюся.

– Костянтине Едуардовичу, – чемно вимовив нічний гість, – а ви в цьому впевнені доконче?

І головний інженер будівництва Намиву-2 раптом відчув, як сталевий прут тане в руці, іржавіє, осипаючись рудими ошурками, які жадібно вдихає вітер ніздрями завиваючих удалечині труб.

Він так і не зрозумів, чому сказав:

– Заходьте.

Вони зайшли у вагончик. Костянтин запропонував гостеві табурет Леонідовича, поверхня сидіння якого була поцяткована слідами від ножа. Це виконроб, підклавши газетку, за звичкою обробляв на табуреті сало й ковбасу. Гість із дивною грацією сів, склавши руки на колінах. Зітхнув.

На вигляд йому було років сорок. Старший за Костянтина на кілька зим.

– Чаю? – запитав Костянтин.

Гість кивнув. А хазяїн зрозумів, що увесь цей час, як тоді на Пісках – пластикову склянку, зараз стискав у руці ребристий сталевий прут. Ціленький, нітрохи не винюханий. Він поклав його на стіл і витер почерканим аркушем смугу іржі з вологої долоні.

– Як мене звуть, ви знаєте, – сказав Костянтин. Він відкрутив кришку термоса, дістав з пакетика дві одноразові склянки й розлив у них ще гарячий чай. – Не буду запитувати, звідки. Зараз про це де завгодно можна дізнатися.

– Вибачте… – Сказав гість. – Мене звуть Геннадій.

– Геннадій, – повторив інженер, розвернув стілець і сів навпроти. – Дуже приємно. Чим ви хотіли мені допомогти?

– Я знаю багато чого про це місце.

– Я теж. Ми два місяці тому провели підготовчі роботи. Кілька томів підшито.

– Ні, це не те… Ваші томи нічого не варті. Ми теж такі підшивали, тільки папки в нас були картонні й на зав’язках. Але вони нас не врятували…

– Від чого?

– Від провалу будівництва Намиву-2.

Костянтин подався назад.

– Намиву, – виправив він.

– Намиву-2, – уперто повторив Геннадій. – П’ятнадцять років тому я будував Намив і Намив-2. Перший ми побудували…

Він замовчав.

– Чудово, – сказав інженер. – Другий побудую я.

– А вам не цікаво, чому це не вдалося нам?

– Відомо чому. Через розвал Союзу. В 1991-му не одне лише ваше будівництво впало, якщо не в Лету, то в летаргічний сон.

– Союз ні до чого, – похитав головою Геннадій. – Я був головним інженером цього будівництва, і мені краще знати.

Він розстебнув блискавку куртки й поліз кудись у внутрішню кишеню.

Пушка, подумав Костянтин.

Але гість дістав пакетик товстостінного поліетилену – радянських часів, коли на зміну целофанового анахронізму ще не прийшли китайські хрусткі різнобарвні та невагомі пластик-бегі. Він розгорнув поліетилен і витяг на світло пожовклі, складені втричі папери.

Це були будівельні плани. Унизу кожного з них значилося прізвище. І підпис.

– Г. Н. Стрілецький?

Геннадій дістав паспорт з пошарпаними кутиками й поклав поверх паперів. Костянтин обережно відкрив документ. Парубок на замацаному синькою печатки фото віддалено нагадував Геннадія. Він і був власником цього паспорту.

– Ви все ще не вірите? – запитав Геннадій.

– А я вас покликав не для того, щоб ви мене у віру навертали. Якщо я правильно дочув, ви обіцяли допомогти із проводами. – Інженер відкинув документ, цього разу забувши сховати огидливість. – Я просто хочу розібратися із цими триклятими проводами!

– О! Я теж хотів, – Геннадій подивився за віконні ґрати й погляд його загубився. – Сімнадцять років тому ми проектували мікрорайон Намив. Це було найударніше будівництво за моєї пам’яті. Будинки зростали один за одним, немов воїни із зубів дракона, посаджених Ясоном. Тільки в нас вони росли з піску.

Зараз розійдеться, подумав Костянтин. І нітрохи не помилився.

– Піщинки, – продовжував Геннадій, – ніби самі пресувалися в бетонні панелі й перекриття, забивалися в щілини цементом і штукатуркою. Ми кожний будинок здавали на кілька місяців раніше терміну. Нас преміювали без кінця. Можна було купити хоч десять квартир і зо п’ять гарних закордонних машин. Коли Намив був зданий, мені довірили проектувати другий Намив. Без жартів, правда! Ми побудували чотири будинки з внутрішнім двором, ті, Що біля ринку й гаражного кооперативу, і діло застопорилося. Почали коїтися дивні речі. Дуже дивні. Ви вже зіткнулися з однією з них. Незабаром побачите й інші. Але, будь ласка, навіть не подумайте, що я вам погрожую.

– Чесно кажучи, я мужньо борюся з бажанням подзвонити у відповідну інстанцію, – проговорив Костянтин.

Геннадій зрозуміло посміхнувся.

– Найпереконливіше – у нас палі в пісок ішли, – сказав він. – Причому, плавнів там не було. Це на глибині п’ять метрів вище рівня ґрунтових вод! Заб’ємо палю, вранці приходимо – нема палі. Порожнє місце. Протремо очі, побігаємо по будмайданчику. Так і не знайшли тоді палю. Забили нову. Перевірили – рівень дотриманий, не хитається. Вранці приходимо – нема її на місці. Стали бити третю, а вона ввійшла наполовину й відмовилася йти глибше. Перевіряємо – а там верхівка вчорашньої палі, на двометровій глибині. Через кілька днів всі палі, як пластинки ксилофона, стирчали – кожна різної висоти. Ми повисмикували бешкетниць краном. Забили по новій. До речі, біля підстанції є котлован, що давно сповз, із залізобетонними штирями, нестрункими, як індикатори частот на еквалайзері гарного китайського магнітофона. Це він – так і недобудований будинок. Ну й креслення пропадали, кілька разів техніка розчинялася в тумані й з’являлася тільки після чергового туману. Добре, що тут тумани часто. Все це гарненько тиснуло на психіку. Протягом двох років ми не побудували жодного будинку! Отримали чимало штрафів, а потім будівництво згорнули. Багато хто подумав, що це гроші в будівельників вичерпалися. А все починалося, як у вас, з дивної головоломки з проводами.

Геннадій доказав і вичікувально подивився на Костянтина.

Той так само спокійно сидів на стільці. Але цей стілець повільно сповзав кудись униз, немов провалювався. Інженер обережно глянув під дерев’яні ніжки й нічого не побачив, окрім непорушного, але добре подертого лінолеуму. Чомусь йому стало страшно. Нахлинув той дивний абсурдний страх, від якого німіють всі члени. І від якого змусити себе перестати боятися, як завжди – зусиллям волі, практично неможливо.

– Я вам не вірю, – сказав він.

– Можна не вірити в існування автомобілів і продовжувати ліпити пасочки на розділовій смузі швидкісної траси.

– Навіть такими гучними фразами ви мене не переконаєте. Можете зайвий раз не намагатися. Припускаю, що наступного разу ви прочитаєте віршик: «Паска-паска, удавайся! Як не вдашся, я тебе вб’ю…» Такі віршики полюбляє вживати Стівен Кінг для нагнітання саспенсу. Тож знайте! Він не подіє. Тому що я прочитав чимало фантастики й зумів для ясності розуму розмежувати реальність і божевілля.

– Я можу довести, що ви не праві.

– Давайте. Хоч зараз. Тільки навряд чи у вас щось вийде.

– Зараз холодно. Вітер. Давайте завтра.

Ну ж! Відмовся! Вижени втришия, – підказував Костянтинові здоровий глузд.

– Завтра, – кивок. – О котрій годині погода Намиву-2 дозволить вам?

– О сьомій ранку буде вже світло. Давайте біля котловану зі стовпами-еквалайзерами.

– Там і зустрінемося, – кивнув інженер. – Заразом і подивлюся, що вас так налякало, – усміхнувся. – А зараз ідіть. Мені треба працювати. Розберуся з проводами, які довели мене до стану, в якому я погодився на вашу компанію.

Геннадій підвівся зі стільця й, розуміючи марність естетичних турбот, розгладив витягнуті коліна на джинсах. Від його долонь на кошлатій матерії залишилися темні сліди, як від щітки на вичесаному проти ворсу перському килимі, який часто тягали на пікніки й рідко віддавали в хімчистку.

– Відміряючи довжину, виходьте з того, що найкоротша відстань між деякими точками тут – не пряма, – сказав гість. – Походіть з мотузкою й виберіть нове місце для стовпів. Або просто замовте провід у два рази довший. Має вистачити. І ще… Дякую вам за чай.

Гострі й обламані на кінцях, немов ребра велетенської тварини, що давно згинула й мимоволі передала свій висушений пустелею й обгризений вітром скелет мисливцям на скам’янілості, бетонні стовпи стирчали з неглибокої вибоїни, краї якої давно згладила ерозія, зсуви, і підошви дитячих кросівок. Костянтин, намагаючись не розхлюпати з розм’яклої пластикової склянки трав’яний м’ятний чай, що по-ранковому бадьорив і додавав думкам ясності, спустився на дно западини. Туфлі грузли в податливому піску, збиваючи його дрібнозернисту крупу й глибоко вминаючи її в холодне вологе тісто кварцу, начиненого черепашками. Костянтин підійшов до однієї з низеньких паль, що діставала йому до грудей. З її обгризеної верхівки заточеним пазуром стирчав іржавий сталевий прут. Костянтин простяг руку й торкнувся його шорсткої поверхні.

– Раніше тут стояв кран, – пролунав голос. – П’ять років стояв, погризений корозією, завалював ґрунт опалим листям облупленої фарби. Чорною й жовтою зверху й криваво-бурою знизу. З ним картина запустіння виглядала довершеною. Він наочно й дуже переконливо демонстрував, якими неспроможними виявилися ми, творці досконалої техніки, проти сили природи. Невідомої нам природи й невідомої її сили.

Костянтин підняв голову, й глянув поверх обламаних обелісків на чоловіка, який стояв на укосі котлована. У ранковому повітрі кожен пристрій на ременях Геннадія було видно чітко й ясно, аж до маркування на провідках і цифр на кнопочках. Карабіни блищали, відбиваючи біле осіннє небо. Екранчики двох чи трьох пристроїв світилися чужими для пісків кольорами. Щось тихо пищало й потріскувало. Може, лічильник Гейгера.

– Доброго ранку! – привітався Геннадій. – Дякую, що прийшли.

– Здрастуйте, – відповів інженер.

– Ви любите пити на повітрі?

– Останнім часом принадився.

– Я, здається, здогадуюся, чому…