Текст книги "Миколаївське небо"

Автор книги: авторов Коллектив

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц)

МИКОЛАЇВСЬКЕ НЕБО
Збірка оповідань

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

Дякую керівникові Миколаївської мережі супермаркетів «П’ятий Океан» панові Сергію Тараненку за доброчинну допомогу у виданні цієї книжки.

Василь Фляк

Тексти друкуються в авторській редакції.

_{ДЛЯ ЧОГО ЧИТАТИ ЦЮ КНИЖКУ?}

_{Мовою символів і алегорій «небо» означає щось духовне, високе, не пов’язане з матеріальним і непідвладне йому. Саме таке значення має назва збірки «Миколаївське небо». Її призначення – показати, що в нашому далекому від ідеалу (в матеріальному розумінні) місті є душа. І вона накладає свій відбиток на багатьох людей, що народилися або прожили в місті якийсь, хай навіть нетривалий, час.}

_{Оповідання збірки розмаїті, написані різними людьми в різний час. Та всіх їх поєднує загадкове Щось. Це об’єднавче начало не завжди можна чітко побачити чи пояснити, але майже завжди можна його відчути. Якою мірою – це вже проблема кожного читача зокрема. Те, що лежить на поверхні, – загальна тема всіх оповідань – Миколаїв. Явно чи приховано він присутній у кожному творі. Усі автори – миколаївці, у тому числі й наш знаменитий земляк Володимир Васильєв, незважаючи на те, що зараз Він більше часу проводить у Москві. Задум цієї книги виник саме завдяки патріотичній складовій творчості Васильєва.}

_{Використовуючи спортивну термінологію, можна сказати, що наш земляк у письменницькому світі – це гравець вищої ліги, який входить до збірної країн СНД і України. Любителям фантастики добре відомі його ім’я і творчість. На відміну від інших вихідців з Миколаєва, Володимир Васильєв не тільки ніколи не забуває Україну і свій Миколаїв, але й всіляко підкреслює своє походження. Росіянин по батькові й українець по материній лінії, Володимир визнає, що в нього дві батьківщини, і жодну з них він ніколи не зрадить. Більшість творів Васильєва підписані «Москва – Миколаїв». У багатьох з них явно й неявно присутня Україна та наше рідне місто. Миколаївці – часті герої в книгах Васильєва. До того ж герої симпатичні, такі, що дають фору й одеситам, і киянам, і тим же москвичам.}

_{Перший твір, у якому добре видно промиколаївську спрямованість творчості Васильєва – це невелика повість «Хірурги». У ній фігурує і Миколаїв, і Намив, і Соляні, і приморське Коблеве. Ця повість цікава ще й тим, що містить передбачення майбутнього. Васильєв у «Хірургах», написаних за чотири роки до введення в Україні нової національної валюти гривні, передбачив і її назву, і те, що на купюрі буде зображений український гетьман, і досить точно спрогнозував її купівельну спроможність: «морозиво – п’ятірка, склянка масандри – двадцятник, а банка паршивого баварського пива сорок гривень!» А ще за дванадцять років до «помаранчевих» подій в Україні письменник чітко побачив три її центри: Київ, Львів, Донецьк.}

_{Проукраїнська спрямованість творчості Васильєва також яскраво простежується в одному з кращих його романів – «Лик Чорної Пальміри». Невеличка деталь – герої роману сперечаються «про переваги українського пива над російським» – уже сама говорить багато про що. Кияни стверджують, що Київ – могутнє й тепле місто, яке любить людей, а люди люблять його. Москва ж, на думку персонажів-українців у романі, «байдужа до людей». Письменник, який об’їздив чи не увесь колишній Союз, вустами свого героя звертає увагу читачів на зроблене ним відкриття: «Ви ніколи не відчували волю міст, їхній настрій, їхню душу?». По суті, у цьому питанні й закладена головна ідея роману «Лик Чорної Пальміри». Ця ідея перенесена і в збірку «Миколаївське небо».}

_{Повість Васильєва «Хірурги», безумовно, є «фронтом» збірки. Навіть ті, хто вже читав цю повість російською, безумовно отримають моральне й естетичне задоволення від філософського «послання» й оригінального стилю письменника, який в українському прояві набув особливого колориту.}

_{Поруч з Васильєвим стоять також інші миколаївські автори, можливо, ще не такі знамениті, та не менш талановиті, які так само люблять наше місто й становлять частину його душі. Це миколаївці, якими ми можемо пишатися вже зараз.}

_{Василь Фляк}

Володимир Васильєв
ХІРУРГИ

_{Переклав Василь Фляк}

0

Це ж треба така халепа? Судіть самі: 31 грудня, час – 23.45, на «ас чекають біля новорічного столу, правда, в іншому кінці міста, куди тачкою пиляти не менше півгодини, а всі машини – рідкість, як оази в Сахарі (не психи ж вони – свято!), проскакують стороною, обдавши морозним вітром і вихлопами.

На місто спадав пухкий, лапатий і білий до запаморочення сніг. Вікна зажурених дев’ятиповерхівок освітлювалися відблисками ялинкової ілюмінації чи просто тривіальними лампочками малошанованого нині Ілліча. Звідусіль лунали уривки музики, сміх і, здавалося, навіть дзенькіт келихів. Мимо на скаженій швидкості промчала приземиста «жигулька».

Ольша відчайдушно махала рукою, та водій її проігнорував. Можна було вилаяти його. Але який сенс? Ольша зі злістю похукала на змерзлу, незважаючи на подвійну рукавицю, долоню. Усе, пропало свято…

Тієї ж миті з проспекту, розганяючи мутну напівтемряву новорічної ночі, вигулькнула ще одна машина. Ольша без особливої надії підняла руку. Диви-но, пригальмував! Ольша кинулася до машини. Дивна тачка, замість фар – суцільна промениста смуга над бампером. Іномарка, напевно. Ольга придивилася. Точно, іномарка. Здалеку схожа на сорок перший «Москвич», але не більше, ніж той самий «Москвич» на пристойний автомобіль. Дверці полізли нагору, на дах, та Ольші вже ніколи було дивуватися. Мало чого понавидумують кляті буржуї!

– Шефе, на Намив. Півсотні, якщо за півгодини довезеш!

За кермом сидів непримітний хлопець у дзеркальних окулярах. І це зимою!

«Зараз він скаже, що йому в Соляні!» – вирішила Ольша. Але хлопець хитнув головою: залазь, мовляв. Ольша, глянула на годинник (23.45) і всілася поруч. Водій торкнув щось праворуч керма й дверці тихо стали на місце. Приладів і циферблатів у машині було більше, ніж зазвичай бачила колишня радянська людина.

Автомобіль м’яко ковзнув уперед.

– Пристебнися, – неголосно попросив хлопець.

Ольша насмішкувато витріщилася на нього. Дзеркальні окуляри дратували.

– Що, автоінспекції боїшся? Вони вже п’яні давно…

– Пристебнися, – не змінюючи тону повторив хлопець.

Ольша вирішила не сперечатися – ще впреться й висадить. Ремінь безпеки сухо клацнув, сам собою натягнувся, притиснувши ц до крісла, зручного, як і все закордонне.

А хлопець раптом розвернувся й, утопивши акселератор, погнав машину зовсім в інший бік.

– Ей! Нам не туди! – сказала Ольша. Стало страшно. «Вляпалася!» – вирішила вона.

Хлопець, не дивлячись на неї, відповів:

– Помовч.

Ольшу втисло в крісло. Машина чомусь задерла капот, потім завалилася набік, ковзнула між тролейбусних проводів і злетіла, мов літак. Земні вогні провалилися вниз. Ольша вчепилася в дверну ручку. Думки розповзлися й поховалися.

Але ж так не буває!

Плавно розвернувшись, хлопець повів машину (чи що там?) прямо на Намив, над рікою. Ольша зацьковано глянула назад – за склом витанцьовувало шалене малинове полум’я. І було дуже тихо, ні гудіння, ні рокоту, ніби двигун узагалі не працював. «Ракета? – подумала вона, почуваючи себе повною ідіоткою. – Бредня псяча!»

Праворуч внизу вгадувалися обриси порту. Місто згори нагадувало рій різнобарвних світляків. Сніжинки танцювали за склом і створювали відчуття казки.

На Намив (точніше – над Намив) вони ввірвалися через сім хвилин.

– Який будинок? – запитав хлопець цілком буденно, щось перемикаючи на панелі кермування.

Якимсь незбагненним чином Ольші вдалося пояснити. Хлопець кивнув, взявся за кермо обома руками, бо до цього моменту він зо дві хвилини керма взагалі не торкався.

– Сьомий поверх, – додала Ольша невідомо навіщо. Мабуть, згадала старий новорічний фільм.

– Подати до балкона? – єхидно довідався шофер (чи пілот?).

Довелося вказати й балкон. Чудо-машина зависла врівень із поруччям. Знову самі собою відчинилися дверцята. Ольша вагалася.

– Слухай, – сказала вона, – ти, часом, не Новий Рік?

У голові була повна каша.

– Ні, – відповів хлопець серйозно. – Витрушуйся. Грошей не треба.

Так-сяк Ольша перебралася на балкон, уже там збагнула, що забула відстебнутися. Проте дивуватися не залишилося сил. Трусонувши головою, востаннє заглянула в машину.

– Я тебе ще побачу? – запитала для чогось.

Хлопець довго, секунд п’ять, дивився на неї, потім різко зняв окуляри.

– Можливо.

Лице його Ольша запам’ятала добре. Дверці плавно стали на місце, чудо-машина, злегка нахилившись, відчалила від балкона й шугнула вгору, задираючи капот до зірок. Здавалося, вона так і піде, загубиться серед мерехтливих небесних вогнів і пропаде з виду. Колеса в неї були чомусь горизонтально, під днищем. «Бек ту зе ф’юче…» – промурмотіла Ольша. Спробуй отямся після такогої.

Згори сипав і сипав пухнастий новорічний сніг. На балконі було холодно й незатишно. Ольша легенько постукала в покрите памороззю скло. Двері відчинилися.

Компанія за столом дружно звісила щелепи.

– Ольша? – не своїм голосом запитав Юра-Панкрат. – Ти звідки?

– З неба, – зітхнула Ольша й увійшла одночасно з першим ударом курантів. – Це нічого, що я не в двері?

Незважаючи на загальне замішання, шампанське все-таки відкоркували, й Ольша, як була – у пальто й рукавицях – опорожнила келих.

– З Новим Роком!

1

Червень поливав морське узбережжя щільною виснажливою спекою. Пісок розпікся до того, що обпалював босі ноги. Нескінченний коблевський пляж кишів засмаглими тілами, надувною гумою, квітчастою матерією над ажурними металевими грибками. Усі, хто ще не очманів від сонця, плавилися біля прибою або мокли в гірко-солоному місиві серед посинілих від довгого купання дітлахів і сизих від народження медуз. Більшість ховалася в тінь. Над морем танцювали примари: до того прогрілося повітря.

Ольша томно потяглася й ойкнула, ненароком торкнувшися піску. Гліб з Юрою– Панкратом мов по команді підняли голови.

– Громадяни! – сказала Ольша. – Я киплю, шиплю й пузирюся.

Фраза була ритуальною. Перед купанням її обов’язково хто-небудь вимовляв. Море не дало бажаного полегшення. Виник досить тверезий задум сходити за пивом. Відразу й вирушили.

За першою шеренгою пансіонатів, старих, ще старорежимних, тяглася асфальтова стрічка дороги, розсікаючи навпіл вузьку смужку соснової посадки. Дорогою снували курортники й нечасті автомобілі. Зустрілося кілька щасливих компаній, що дбайливо несли повні бутилі (каністри, фляги, графини…) Виходить, що пиво було в наявності. У першої ж компанії з’ясували, де саме – біля «Ракети». У принципі, банкове пиво постійно водилося у будь-якій кафешці, але більшість відпочивальників віддавала перевагу бочковому, позаяк значно дешевше.

На Ольшу й Ритку всі витріщалися – мужики голодно, жінки – з заздрістю. Дівчата до цього давно звикли. Не можна сказати, що Гліб з Юриком надто раділи з цього, однак обоє зберігали вигляд гордий й поблажливий. Кому не стане приємно, коли поруч ступає симпатична дівчина з обличчям і фігурою голлівудської кінозірки, засмагла до бронзи, а ти ще на додачу точно знаєш, що вона не повна дурепа, як більшість красунь, але й не дрімуча інтелектуалка, нудна й набридлива? Поки хлопці стали в чергу, очікували на живильну пінну вологу, Ольша з Риткою зазирнули в скляну кафешку тут же, біля «Ракети». Відвідувачів було небагато, усього з десяток. Останнім часом таких кафешок розвелося по всьому узбережжю без ліку, не те що п’ять років тому. Незважаючи на значну кількість курортників, черги біля стійок кафе й барів якось самі собою розсмокталися. Та й ціни багатьох залякували: морозиво – п’ятірка, склянка масандри – двадцятник, а банка паршивого баварського пива – сорок гривень!

Ольша ковзнула очима по заставлених різнобарвними й різнокаліберними пляшечками полицях. «Кола», «Оранж», «Лайм», «Трамінер», «Гратиєшти», червона «Варна», мускат «Лівадія», «Південне ігристе», ще сухеньке щось, здається феодосійський «Сильванер». Чотири сорти пива плюс миколаївське пляшкове. Ритка порпалася у сумочці-ксивнику, які носять на поясі.

І тут щось змусило Ольшу обернутися, дивний свербіж між лопатками, немов у спину їй уперся важкий уважний погляд. Відкриті двері сяяли в напівтемряві скляної кафешки сліпучим знак оклику. Підкотила сіро-зелена іномарка, поблискуючи й іскрячись під променями сонця. Мутне тоноване скло не давало розгледіти, хто сидів у салоні.

Заокруглені дверцята знайомої машини відсунулися вгору, на дах. Ользі перехопило дух. Дальше відбувалося ніби в уповільненому кіно. Вийшли двоє – однаково рослі, засмаглі, у сланцях-в’єтнамках, потертих шортах, легковажних майках із трафаретними криво усміхненими пиками, бешкетних панамках-дзвіночках зухвало червоного кольору й однакових дзеркальних окулярах.

Ритка, що була застигла біля стійки, машинально відсторонилася. Бармен догідливо завсміхався:

– Привіт, хлопці! Як завжди?

– Ага… – відгукнувся один із хлопців, поправивши окуляри, і осікся. – О! Мускат! Ящик!

Бармен свиснув Підручним; ящик вина й дві упаковки пива відразу винесли й завантажили в машину.

– Ну, і тут по пляшечці… – зітхнув другий.

Дві запітнілі «Дак Гессер» вкрадливо виникли на Стійці.

– Три шістсот, – оголосив бармен.

На стійку шльопнулися вісім кредиток по п’ятсот гривень із хвацьким гетьманом Петром Сагайдачним. Бармен згріб все й розсипався в подяці. Про решту з отриманої суми, очевидно, не йшлося.

Другий хлопець стягнув окуляри, й Ольша переконалася, що саме він підвозив її до Гліба в новорічну ніч.

– Привіт, – сказала Ольша, усміхнулась і ступила вперед. – Ти мене пам'ятаєш?

Хлопець примружився й подивився в її бік.

– Ну, привіт…

На стійку лягла ще одна кредитка.

– Х’ю, видай їм чого попросять…

Однаковим рухом хлопці повернули порожні пляшки на стійку, переглянулися й вийшли з кафе. Дверцята машини плавно стали на місце і сіро-зелене іскристе диво, понеслося в бік молдавських баз.

Ольша розгублено дивилася услід. Зате Ритка не розгубилася.

– Два мускати й по морозиву!

Бармен миттю спорудив у білих пластикових вазочках дві маленьких сніжних зими з сиропом і шоколадом, а пляшки з вином дбайливо впакував у плетений кошик з вигадливою ручкою. Решту вимагати не зважилася навіть Ритка.

Дівчата зайняли дальній столик. Ольша не могла прийти до тями.

– Хто це, Олю? – цікавість Ритки неважко було зрозуміти. Та от спробуй відповісти на це просте запитання!

Ольша зітхнула:

– Ще не знаю. Пам’ятаєш Новий Рік? Коли я з балкона з’явилася?

Ритка кивнула. Ольшиній історії з літаючою машиною ніхто, звичайно ж, не повірив. А придумати вона нічого не змогла. Та й не пробувала.

Ольша сонно длубалася в морозиві. Чи впізнав її той хлопець? Чи просто кинув кредитку, щоб відчепитися? Це питання муляло її два наступні дні.

Диво-машину вона знову побачила рано вранці. На «Чорноморці», біля міжміських телефонів. Більшість курортників ще спала, кілька жайворонків квапливо похмелялися в буфеті. Бляшані відра гучномовців меланхолійно хлюпнули новинами.

Ольшин знайомий стояв, привалившися плечем до пофарбованої в бадьоро-зелений колір будки; його приятель телефонував, нервово постукуючи вільною монеткою по склу.

Серце чомусь закалатало сильніше, Ольша здивувалася й розсердилася одночасно. Випроставши спину, підійшла ближче.

– Привіт!

Хлопець схилив голову. Вираз його очей залишався нез’ясованим: окуляри він, очевидно, знімав лише у виняткових випадках.

– Ти пам’ятаєш новорічну ніч? Машину, подану до балкона?

Дві дзеркальних краплі окулярів продовжували відображати Олыпу.

– Ну?

– Я вірила, що ми ще зустрінемося.

Хлопець знизав плечима без слідів емоцій на обличчі. Це було страшенно дивно, лице взагалі без будь-якого виразу!

– Це та сама машина? – запитала Ольша, щоб не мовчати.

Хлопець відповісти не встиг; його друзяка повісив трубку й обернувся, критично розглядаючи Ольшу. Втім, дивився він цілком дружелюбні, без цинізму.

Ольша зніяковіла; зніяковіла до того, що випустила книжку, яку читала з ранку. Вітер зашелестів сторінками, м’якою лапою витяг закладку – миттєву фотографію. Десь тиждень тому пристав до Ольші якийсь заїжджий монстр-воротило. У ресторан водив, сфотографуватися разом змусив. Ледве здихалася. А потім замість закладки фотка ця під руку попала.

Ольша присіла одночасно з хлопцем. Той підібрав книжку, мигцем глянув на фотку… І завмер.

– Ти його знаєш?

Ольша розгубилася.

– Трохи…

– Де живе?

– У «Лазурному»…

– Їдьмо!

Ольшу дбайливо взяли за лікоть.

У салоні було прохолодно, пахло перегрітою пластмасою і конваліями. Удень панель кермування виглядала не менш загадково, ніж у ту пам’ятну ніч.

– Як тебе звуть?

– Ольша…

Безшумно розвернувшись, машина поринула до воріт вузькою алеєю.

Ольша набралася хоробрості:

– А вас як?

Знайомий хлопець охоче відповів:

– Я – Сеня. Сеня Бісмарк. А це – Єнот.

– Єнот? – не зрозуміла Ольша.

Сеня розсміявся.

– Це прізвисько. Взагалі його Олегом нарекли.

За вікном шелестів гарячий вітер, миготіли сосни й курортники.

Ворота в «Лазурний» охоронялися заіржавілим величезним навісним замком. Сеня пригальмував і вислизнув назовні. Ольші допоміг вийти Єнот. Дверцята, тихо клацнувши, опустилися й закупорили машину.

– Ходімо!

Єнот тягнув Ольшу за руку, Сеня нетерпляче дріботів поруч.

– Який корпус?

Ольша почувалася щораз розгубленішою.

– Он той…

– Як цей тип себе назвав?

– Боря… Борис Завгородній…

Увійшовши в корпус Сеня з Єнотом умить І припинили метушитися: ну просто тобі два ледацюги, що забрели в гості до знайомої дівчини. Навіть настирна кістлява кастелянша тільки ледь повела носом у їхній бік. Завгороднього в номері не було. На стукіт ніхто не відповів, зате за спинами виникли двоє горилоподібних холуїв Завгороднього – Ольга часто їх помічала, коли за нею бігав цей діляга.

– Кого шукаємо?

У голосах вчувалася ледача гордовитість. Сеня і Єнот явно поступалися горилам силою. Подальше сталося дуже швидко. Єнот по-ведмежому переступив з ноги на ногу: «Туп-туп!». Рухи були зовсім не бойовими, Ольга навіть назвала б їх доброзичливими. Однак один із громил з розмаху в’їхав у стіну й затих, звалившися на лінолеум. Другий прийняв ефектну стійку.

«Х-хех!»

Нога, мов гарматне ядро, летіла Єнотові прямо в груди. «Туп-туп!»– Єнот знову потупцював на місці. Він не бив і не відбивав удар!!! Тим не менш другий опонент – каратека головою вперед полетів уздовж коридора, причому ноги його бовталися значно вище голови. Він теж так і не підвівся.

Сеня за цей час відімкнув номер Завгороднього – саме відімкнув, а не зламав. Ольша застигла на порозі, Сеня з Єнотом швидко й професіонально обнишпорили обидві кімнати, ванну. Якщо вони чого й шукали, то цього разу не знайшли.

Двері Сеня за собою замкнув. Чим – Ольша не розгледіла. Вона відчувала себе втягненою в якусь дивовижну гру. Трохи отямилась вона лише в машині. За кермо сів Єнот. Її привезли в затишний маленький котедж на самій межі молдавських баз. На веранді спав ще один хлопець – якщо не близнюк Сені з Єнотом, то принаймні двоюрідний брат.

– Це Паха Товстий. З ним краще не говорити, ясно?

Хлопець був зовсім не товстий. Навпаки, сухорлявий і підтягнутий, як Єнот або Сеня. У кімнаті господарювала благодатна прохолода. Винуватцем цьому був невеликий імпортний кондиціонер.

– Пити будеш? – запитав Єнот цілком буденно, киваючи одночасно на просторе звабливе крісло.

– Буду! – хоробро відповіла Ольша й шубовснула в податливу бараканну глибину. Крісло й вона, схоже, створювалися спеціально один для одного. Хлопців цих вона боятися перестала. Коли що – однаково ж дістануть. З-під землі. Та й взагалі – інтерес до неї виник тільки коли з’ясувалося, що вона знайома з Завгороднім, чисто діловий інтерес. А пити погодилася, пам’ятаючи ящик мускату – учора вони винесли вирок обом пляшкам із Глібом, Юриком та Риткою і знайшли це питво пречудовим.

Єнот витяг на світ божий пляшку «Єким Кара». Рубінова рідина темніла в старомодній запиленій посудині.

– Сонячна долина, урожай 57 року. Цінуй!

На дні пляшки зібрався шар схожого на рудий лишайник осаду. «Ну їх, ці проблеми!» – зло подумала Ольша й взяла протягнений келих.

2

Наступного коника компанія Сені Бісмарка викинула вдосвіта. Ольшу ніхто пальцем не зачепив, хоча спочатку вона вважала, що її намагаються впоїти, бо за «Чорним доктором» пішли не менш запилені й витримані пляшки південнобережного «Токаю» й «Кагору», а потім казахського фіолетового мускату якогось особливого елітного розливу.

Ольша прокинулася в тім самім чудернацькім кріслі (воно непомітно трансформувалося в диван), укрита пухнастим картатим пледом. У кутку на голому матраці сопів Єнот.

На вулиці буянило червневе сонце; з кожною годиною коротшали й без того куці тіні. Сеня у позі лотоса сидів на капоті машини.

– Доброго ранку, містере йог! Вам не гаряче на цій залізяці?

Сеня не ворушився, уп’явшись у порожнечу. На веранді безсовісно спав Паха Товстий. Здається, він так і не прокидався з учорашнього дня. У розпиванні вина він теж не брав участі, а коли Ольша запитала чому, Сеня з Єнотом розсміялися й сказали: «Йому не треба…»

Коли нарешті всі прокинулися, ні про що, крім сніданку, поговорити не вдавалося. Сеня заїкнувся про корейський ресторанчик на «Дельфіні», за що й був посаджений на місце шофера.

Ольша влаштувалася поруч. Дивно: раніше вона не звернула увагу, що не тільки букви, але й цифри на шкалах приладів були чужими. Навіть не римськими. Ольші ніколи раніше не траплялися такі знаки.

Спідометр, наприклад, ділився на шість секторів, кожен сектор – поділявся ще на шість. Що означали нерівні символи біля кожного сектора залишалося тільки здогадуватися. Кілометри? Милі? Ліги?

– Сеню, просвіти мене, темну. Це чия машина? Штатівська? Чи япончеська?

– Гіанська, – відповів Сеня цілком серйозно.

– Називається «Аз-Б’ат». «Північний вітер» по-вашому.

– Гіанська? – Ольша наморщила чоло, – Це в Африці, либонь?

– У сузір’ї Змієносця.

– Пан жартує?

Сеня знизав плечима:

– Аж ніяк…

Заверещали гальма. На дорозі, витягнувши руку вперед, стояв один з громил Завгороднього. Ольша, пристебнута ременями до крісла, стиха зойкнула.

Автомобіль уріс в асфальт біля самого коліна громила, бампер трохи не торкався холоші його варених штанів.

– Товстий, розберися, – поморщився Сеня.

Паха неквапливо виліз із машини й дістав вінчестер. Знаєте, така пушка, ствол калібром із середній огірок, а затвор там, де цівка. Ольша такі лише з відиків знала. Де Паха ховав такенну машину, залишилося загадкою. Не під футболкою ж?

Громило, побачивши вінчестер, знітився. Курортники, які потрафили саме в цей момент проходити стороною, квапливо розсмоктувалися хто куди.

На обличчі Пахи красномовно цвіло єдине запитання: «Ну?» Позаду під’їхали дві «Самари», з них полізли похмурі плечисті суб’єкти. Шестеро. Ще троє з’явилися з воріт найближчої бази. Для більшої солідності їм дуже не вистачало бейсбольних біт. Ольші стало дуже незатишно.

– Хм! – сказав трохи заскочений Сеня. – Йолопи.

І вибрався назовні. Єнот – теж. У руці його зачорнів великий пістолет а-ля «Кольт-Магнум».

«Боже мій! – похолоділа Ольша. – Куди ж я, дурепа, влізла?»

Вигляд зброї трохи остудив опонентів, однак навряд чи злякав.

– Де Завгородній? – жорстко запитав Сеня, видно, не бажаючи втрачати ініціативу.

Громили переглянулися.

– Сховай пушку, – запропонував один. – Побалакаєм.

– Балакай, – погодився Сеня, але пушку не сховав.

Їх взяли в кільце. Рахунок десять-три навіював Ольші серйозні побоювання щодо наслідку конфлікту. Дуже хотілося стати прозорою. Втім, залишалося тільки міцніше втискатися у крісло.

– Хто ви такі? Кому служите?

– Не твоє собаче діло, – майже безтурботно відповів Сеня.

– Хамиш, – констатував громило-ватажок. – Покараємо.

Сеня зненацька легко погодився:

– Валяй, карай.

І шепнув неголосно Єнотові:

– Гер ормі?

– Туу, – була відповідь.

У ту ж секунду троє з оточення проворно витягли зброю, але зробити нічого не встигли; щось блиснуло яскравіше сонця, і всі троє розсипалися чорним оксамитним попелом, а пістолети багряними розпеченими грудками повільно грузли в асфальті, огортаючись їдким димом.

Уцілілі громили очманіло перезиралися, їх залишилося семеро. Ольша злякано лупала очима. Вона могла заприсягти: ні Сеня, ні Паха, ані Єнот не застосовували своєї зброї. Сяйво обрушилося на громил зверху, з вицвілої блакиті неба.

– Ну їх к бісу, – знову російською сказав Єнот. – Їдьмо.

Сеня відразу сховав свій пістолет і сів за кермо. Єнот поліз на заднє сидіння.

– Е-е! – запротестував громило-ватажок. – Стійте!

Паха Товстий холоднокровно підняв вінчестер:

– Ду-дут!

Бідного громила жбурнуло на вкритий курявою асфальт. Замість голови в нього стало суцільне криваве місиво. Ольша схопилася за щоки, відчуваючи, як до горла підступає гидкий клубок.

Із хрустом пересмикнувши затвор, Паха сів у машину й захлопнув дверцята різким рухом зверху вниз. Вінчестера в нього в руках уже не було – сховав. Куди – незрозуміло.

Здоровані застигли, хто де стояв, немов чекали дзенькоту стрибаючої по асфальту гільзи – логічного завершення епізоду, якого дійсно не вистачало.

У цей день коблевський асфальт увібрав у себе багато: кров, попіл і три шматки заліза, які були колись пістолетами. Втім, попіл швидко розвіявся за вітром.

3

Сніданок у ресторанчику не залишив ніякого сліду в пам’яті Ольші. Сеня і Єнот жували куксу, ніби нічого й не сталося. Паха чомусь залишився в машині – його товариші сказали, що «йому не обов’язково».

Наситившись, замовили вина й довго сиділи в напівтемряві зали. Сеня з Єнотом явно не поспішали, потягуючи колекційний херес і тихо розмовляли, здається, не російською. Ольша помовчувала. А що залишалося? Супутники її церемонитися не звикли, якщо судити за останніми подіями…

Неголосно награвала музика, спочатку старенький «Спейс», потім Кріс Рі. Ближче до обіду налягли на щось модно-танцювальне, Ольша поморщилася: це любила вона слиняві пісеньки прилизаних хлопчиків-шоуменів. І чого народ від них так мліє?

Вона навіть не помітила, що сталося: Єнот раптом підхопився і промовив уривчасту фразу, наче коротко лайнувся. Сеня опинився на ногах лише на секунду пізніше. Обоє вони мигцем глянули у вікно; Сеня підхопив Ольшу під лікоть і потяг до виходу. Єнот на ходу протяг офіціанту віяло кредиток і поспішив слідом.

Біля машини стояло четверо хлопців, один заглядав у напіввідчинене вікно й щось втовкмачував Пасі. Паха, відповідно, мовчав, очевидячки, вже досить давно. Хлопці злилися.

– Агов, хлопці, – з непі дробленою нехіттю промовив Єнот. – Чого до німого причепилися?

Сеня заспокійливо погладжував Ольшину долоню, але хотілося стиснутися або зникнути, тому що швидше за все зараз знову всі почнуть хапатися за пістолети й палити один в одного.

– Кльова у вас тачка, – з недоброю посмішкою прорік один з хлопців, сухорлявий і довгоносий, як тапір. – Мабуть, шкода буде, якщо хтось скло розтрощить. Га?

– А кому заважає наше скло? – Єнот являв собою саму благодушність, хіба що не позіхав у лице довгоносому.

Довгоносий вищирився:

– Ходім-но поговоримо, розумнику…

– Ходімо! – навіть зрадів Єнот. – Куди?

– Та ось, у тир хоча б…

Неподалік стояв фарбований у зелене автобус, перероблений у пневматичний тир ще за радянських часів. Єнот негайно попростував до напіввідчинених дверей.

– І ти йди, чого вже там… – запропонував довгоносий Сені. – Разом з тьолкою своєю…

«Гад!» – подумала Ольша й раптом піймала себе на думці, що зловтішається. Бо не без підстав очікувала, що її нові знайомі зараз рознесуть автобус на кавалки – і це ще в кращому разі.

Сеня незворушно рушив до тиру, як і раніше, притримуючи її за руку.

– Не бійся, – шепнув він. – Нічого вони нам не зроблять. Це лохи якісь…

У тирі покурювали ще двоє типів, таких же неприємних, як і ті, що приставали до Пахи.

– Постріляємо? – запропонував довгоносий, переламуючи гвинтівку. – Хто краще стріляє, тому й тачка. Годиться?

Єнот мовчав, щось вичікуючи. Довгоносий тим часом зарядив усі п’ять рушниць і виклав їх у ряд на стійку.

– Ну, так що? – повторив він. – Постріляємо?

Піднявши найближчу до себе гвинтівку, він вистрелив. Сухо клацнула кулька й перша мішень – душманистого вигляду вершник на верблюді – перевернулася й захиталася. Другий постріл – і з пузатої бочки з написом «Пиво» виліз рогатий чорт, стискаючи тризубця.

Стріляв довгоносий непогано: п’ять пострілів, п’ять влучень. Притому, що він майже не цілився.

– Твоя черга, – підсунув він бляшану коробочку з-під вакси, наповнену кульками. – Стріляй!

– Із цих пукалок хіба? Е ні! – відповів Єнот і додав: – Паха!

Довгоносого знесло вбік – у тир увійшов Товстий і похмуро дістав вінчестер, зі скреготом пересмикнувши затвор. Хлопці трохи присмирнішали.

«Ду-дут!»

Перший постріл проробив у задній стіні автобуса неабияку діру.

«Ду-дут! Ду-дут!»

Сеня і Єнот синхронно палили по мішенях зі своїх дивовижних пістолетів, не цілячись і не міняючи обойм – ніби в рукоятках ховалися мініатюрні фабрики патронів.

Раптова тиша увіткнулася в барабанні перетинки. Хлопці боязко тислися до металевих бортів. Довгоносий, здавалося, став навіть нижчим на зріст.

Замість стенда з мішенями спостерігалася суцільна діра з нерівними краями, ніби в злощасному автобусі розірвалася граната.

– Ми виграли, – задоволено, навіть радісно сказав Єнот. – Бувайте, хлопці.

І вийшов. Сеня вивів Ольшу, що істерично реготала, на вулицю. Слідом ступав Паха. Ольша продовжувала реготати навіть у машині, заспокоївшись, тільки коли Сеня заговорив з кимсь по радіо.

Після Сениної розмови всі веселощі миттю розвіялися – Ольша вловила це безпомилково. Щось трапилося.

Єнот направив «Аз-Б’ Ат» до пошти й довго дзвонив по міжмісту; Ольша чекала в машині разом з Пахою. Сеня розгулював навколо, напевно, виглядав небажані хвости.

Потім вони повернулися до котеджу, де ночували. Паха негайно ж повалився спати на веранді. Сеня і Єнот, обоє похмурі, як нічна тайга, сіли один навпроти одного в кімнаті. Ольша боязко забилася в крісло.

– Що зі мною буде? – запитала вона тихо. – Я навіть не запитую, хто ви, краще не знати. Але зі мною що?

Сеня часто-часто закивав.

– Власне, можеш не боятися. Знайдемо Завгороднього – і гуляй собі.

– А якщо не знайдете?

– Знайдемо, – впевнено сказав Сеня. – Нікуди він не подінеться. Тебе ж бо захистити ми зуміємо, – не сумнівайся. Раз утягли, маємо захищати. А це ми можемо…

Ольша зітхнула:

– Я бачила…

Наслідки Пахиної стрілянини дотепер стояли перед очами.

– Ти поспи краще, – порадив Сеня м’яко.

Ольша заперечно захитала головою – заснеш після такого, як же! Але Сеня раптом простягнув руку, заговорив про щось тепле і знайоме…

… І прокинулася вона тільки наступного ранку. Ні Сені, ні Єнота в кімнаті не було; Паха валявся на своїй улюбленій веранді, немов манекен. Із учорашнього дня він не рухався й начебто б навіть не дихав.